VII. ПОЧАТКИ РИМСЬКОЇ ІСТОРІЇ

Географічні особливості Апеннінського півострова були виз­начальними для характеру ранньої римської історії. Власних мінеральних ресурсів, за винятком невеликих покладів золота, міді, олова, тут майже не було.

Півострів був замешканий вже давно. У бронзову добу з-за Альп сюди проникли перші індоєвропейці, які поширили тут використання коня та колісниці. Ці індоєвропейські племена, були, ймовірно, споріднені з племенами, які захопили Грецію; вони стали предками усіх народів, що з того часу проживали на території пізнішої Італії.

Протягом VIII ст. до Р.Х. Апеннінський півострів був охоп­лений двома новими великими колонізаційними хвилями, які стали важливими складниками формування місцевої культури. Це були етруски та греки.

Етруски

Звідки походять етруски (інші назви: тірренці, тосканці),

досі залишається дискусійним питанням. Достовірно відомо, що вони не були індо європейцями. Можливо, вони були спорідне­ні з такими реліктовими народами Європи, як баски чи наро - ди Кавказу. Греки та римляни вважали, що вони прибули з Малої Азії. Цієї ж концепції дотримується більшість сучасних дослідників.

Вперше етруски з'явилися у районі на північ від Тібру та на південь від Арно — на території пізнішої Тоскани, найви- датнішого під оглядом культур них впливів історичного регіону Італії.

рурія контролювала весь Апеннінський півострів. Єгипетські джерела XIII ст. до Р.Х. повідомляють, що „турша", „тереш" (тобто етруски) служили найманцями у єгипетському війську. З VIII до V ст. до Р.Х. етруски займали домінуюче становище у Середземномор'ї, навіть потіснивши фінікійців та греків на задній план.

їхня мова не була споріднена з жодною відомою нам мовою давньої Італії, та правдоподібно належала до семітської мовної групи. У VIII ст. вони запозичили через греків фінікійську абетку. Незважаючи на те, що відшукано дуже багато етрусь­ких написів, відчитати їх досі не вдалося. Існує понад сто версій прочитання, але ніхто не зміг адекватно дешифрувати це письмо. Багато етруських слів збереглося в латинській мові, таких як „littera"чи „persona"(останнє початково означало посмертну маску); навіть назва „Roma"— етруського походжен­ня. Багато латинських релігійних книг написані етруською мо - вою справа наліво, на полотні. Частина цих книг-полотен дот- ривала до наших днів у дуже доброму стані завдяки тому, що

вже в римські часи єгиптяни використовували їх для завиван­ня своїх мумій, і пустельний клімат разом з бальзамуючими

речовинами дуже добре законсервував ці тексти (серед них —

порядок весняних та літніх свят та обрядів, вірування).

У VI ст. до Р.Х. етруски утворили федерацію з 12 міст,

яку очолив цар. Найбільшими містами були Вейї, Перуджа та ін. З кінця цього століття відоме ім'я військового начальника JIapca Порсени — останнього видатного діяча етрусків, який, за деякими відомостями, брав участь у війні етруського роду Тарквінів (з цього етруського роду походив останній римський

цар Тарквіній Супербус) з Римом і навіть 509 р. до Р.Х.

зайняв на короткий час Рим.

У 396 р. до Р.Х., після тривалого опору, римлянам вдалося підкорити Етрурію, захопивши місто Вейї.

Цей загадковий народ відзначався високорозвинутою й ціка­вою культурою. Особливу увагу етруски приділяли поховаль­ним обрядам. Своїх покійників вони ховали у багато декоро­ваних, прихованих від живих очей підземних склепах-домів- ках. Етруски використали й розвинули багато грецьких тради­цій не лише в писемності, але й у кераміці та інших ремес­лах, адаптували грецьку мітологію. Уривки грецьких мітів за - писувалися на зворотньому боці дзеркалець, а грецькі боги діставали нові місцеві імена: Геракл — Геркл, Полідевк — Пул- тус (звідси латинське Поллукс), Уні — Гера тощо. Інтерес до цього народу завжди залишався таким великим, що у XVII ст. навіть поширювалася думка, ніби Ґалілео Ґалілей зобов'язаний етрускам своїми успіхами у використанні телескопа.

Етруски залишили суттєвий слід у римській цивілізації: із

семи царів Риму три були етруски. Від етрусків походить тра - диція застосовувати в архітектурі арки і склепіння, гладіатор - ські бої, практика передбачення майбутнього за нутрощами тва­рин або за польотом птахів. Вплив етруської літератури знай­шов відображення у римських трагедіях, епітафіях, пророц - твах. В Етрурії молоді римські патриції закінчували свою ос­віту. Етруски запровадили в Італії поклоніння тріаді богів: Юноні, Мінерві, Юпітерові.

Особливе місце в етруському суспільстві посідала жінка. В окремих родах родовід йшов по жіночій лінії. Етруски були чи не єдиним у тогочасному світі суспільством, в якому чоло­вік і жінка споживали їжу за одним столом.

З бігом часу латинська культура та мова витіснила етрусь­ку, а вже за часів імперії остання залишилася мовою тільки маленької римської провінціі Тосканії.

Паралельно з етруською відбувалася й грецька колонізація Апеннінського півострова. Греки колонізували південні та півден­но-західні береги Італії та Сіцилію. Найважливіші їх міста — Таранто, Неаполь, Сиракузи. Пітагор, Архімед, Платон деякий час жили і творили в цих колоніях. Від греків, через посеред -

ництво етрусків або безпосередньо, римляни перейняли абетку, мітологію, мистецтво.

Рим

Рим заснувало плем'я латинян, яке жило на південь від Тібру. Леґенди подають традиційну дату заснування — 753 р. до Р.Х. — і пов'язують цю подію з Ремом та Ромулом, яких вигодувала

капітолійська вовчиця. Археологічні дослідження підтвердили,

що місто на семи горбах виникло у цей час. У середині VII ст. було збудовано торгову площу — Форум. Вже у VI ст. до

Р.Х. Рим прилучив до себе довколишні райони та став

сильним центром великого реґіону. Саме в цей час етруски встановили панування над Римом і принесли свою монархічну

форму урядування.

Правителі цінували політичну стабільність набагато вище за суспільні права та політичні свободи громадян. Римська дер - жава уподібнювалася до великої родини. Як у родині керує батько, так у державі — цар. Як влада батька обмежена зви­чаями та інтересами його дорослих синів, так і влада царя

обмежена інтересами найповажніших громадян і давньою кон­ституцією. Іншими інституціями вілади були асамблеї та Сенат

(рада старійшин). Асамблея збирала всіх мужчин військового віку. Ця структур а мала право накладати вето на пропозиції

царя, розв'язувала проблеми війни і миру, виносила помилу­вання. Вона не мала права сама пропонувати якісь рішення чи змінювати закон. Сенат складався з голів найбільших родин (кланів) та мав значну силу і вплив. Цар був лише одним з членів Сенату. Головною функцією Сенату було відбирати ті пропозиції царя, що треба виносити на затвердження асамблеї. Ця система пр актично не давала змоги для будь-яких фунда­ментальних змін, навіть якщо цього прагнула більшість асамблеї, була дуже консервативною та проіснувала в тій чи іншій формі до кінця римської історії. За своєю суттю це була система панування олігархії.

У монархічний період суспільство поділялося на два класи згідно з народженням. Верхній клас — патриції — становили лише 5 -7 відсотків населення і мали право засідати в Сенаті. Вони зосереджували у своїх руках всю монополію влади. Ниж-

чий клас становили плебеї: бідні селяни, робітники, мистці.

У 509 р. до Р.Х. монархію було скинуто та замінено рес­публікою. Леґенда розповідає, що причиною повстання були

злочини, заподіяні правлячою родиною Тарквінів. Чашу тер­піння переповнило викрадення та вбивство римської матрони

Лукреції. Римляни скинули етрусків, а разом з ними назав­жди відмовилися і від монархії.

Рання Римська республіка

Римляни часів республіки залишалися дуже консервативни - ми і відчували велику пошану до закону й традиції. їхня прав­нича система включала кілька елементів, що мали доповнюва - ти і врівноважувати один одного. Виконавчу владу уособлюва­ли два консули — верховні громадські і військові судді. Кон­сулів обирали щорічно, і кожен з них міг блокувати рішення свого напарника. Законодавча влада була представлена Сена - том та Асамблеєю. Якщо виникала особлива потреба, окремі урядовці діставали право імперіум — тобто повну владу. У час небезпеки на шість місяців обирали військового дикта­тора з надзвичайними повноваженнями. Іншими важливими урядовцями були претори і цензори. Преторами були військові ґенерали, яким від 366 р. до Р.Х. було надано право верхов - ного судочинства та адміністрування в Римі. Кількість преторів щороку доходила до восьми осіб. Цензори контролювали точність складання списків громадян по центуріях, відповідали за стягнення податків та дотримання громадської моралі. їх обирали відповідно до віку та походження на п'ять років.

РИМСЬКІ ЗАВОЮВАННЯ до 264р.

Окрім того, існували ще три політичні структури: Асамблея центурій, що охоплювала все військо; Асамблея племен, що включала представників 35 племен та здійснювала нагляд за фінансами та громадськими роботами; Асамблея курій. З ча­сом найвпливовішою стала Асамблея племен.

Основою держави був Сенат, який зосереджував реальну вла­ду та визначав політику. Він налічував звичайно 300 членів. Сенатори поповнювалися з ексконсулів та ексурядовців і слу­жили пожиттєво.

Справжнім джерелом сили і стабільності була родина. Біль­ші родини називалися кланами. Наприклад, кожен, хто мав друге (родинне) ім'я Еміліус або Корнеліус, належав до клану Еміліїв або Корнеліїв. Глава сім'ї — „pater familiae"— був повноправним і ніким та нічим необмеженим власником чле­нів родини, рабів, майна. Навіть одружені сини підлягали його волі. Тільки після його смерті сини ставали реальними самос­тійними главами своїх родин. Крізь усю римську історію, аж до сучасності, родинні союзи контролювали суспільне та полі - тичне життя, творили альянси, проводили до влади потрібних їм людей.

Отже, зміна державного устрою в Римі з монархічного на республіканський була досить поверховою, своєрідним „перево­ротом без перевороту", який не ніс зі собою жодних глибших соціально -політичних змін у суспільстві. Контроль над держа­

вою завжди був і залишався в руках патриціїв. Але плебеї вимагали і поволі досягали розширення своїх прав. Цей склад­ний процес дістав назву „боротьба за порядки", яка тривала

494-287 pp. до Р.Х.

Першу перемогу плебеям принесла т.зв. сецесія, своєрідний загальний страйк, 494 р. до Р.Х., коли вони погрожували від - ділитися від держави. Впливовий сенатор Апій Клавдій, якого

було послано на переговори із заколотниками, виголосив про - мову, в якій порівняв цей бунт з повстанням людського орга­

нізму проти бездіяльного і паразитичного, однак надзвичайно важливого для життя людини шлунку. Після примирення пле - беї отримали право щорічно обирати зі свого середовища двох представників для захисту своїх інтересів — трибунів. Поява посади трибуна є яскравою ілюстрацією схильності римлян до укладення політичного компромісу в інтересах єдиної держа-

ви. Патриції примирились з тим, що речник від народу — неминуче зло, і присягнули на недоторканість його особи. Це дало змогу трибунам втручатися у будь-які акції держави. Крім того, трибуни мали право „вето": вони могли відсторони­тивід справ будь-якого урядовця, включно з самим консулом. Ця процедура не поширювалася на такі екстремальні умови, як війна тощо.

У 450 р. до Р.Х. плебеї домоглися того, що закони було кодифіковано та виставлено на Форумі у вигляді дванадцяти таблиць з правничими текстами. „Право 12 таблиць"містило усі громадянські закони, визначало карні злочини та покаран­ня за них, реґулювало відносини з членами родин патриціїв.

У 445 р. до Р.Х. плебеї дістали право на мішані шлюби з

родинами патриціїв. У 366 р. до Р.Х. плебей Гай Ліциьіі" вперше зайняв посаду консула. З цього часу у Римі стало тра- дицією обирати одного консула з плебеїв й одного з патриціїв. У 300 р. до Р.Х. плебеї відвоювали для себе останні забороне­ні для них посади понтифіків і авґурів — верховних жреців.

Останню велику перемогу плебеї здобули 287 р. до Р.Х., коли рішення Асамблеї племен були визнані обов'язковими для всієї держави без жодної ратифікації. Звичайні громадяни от­римали право творити закони. Але це право було, радше, фор­мальним. Насправді більшість законів проходила через Сенат ще до затвердження на Асамблеї племен. Крім того, трибун завжди міг накласти вето на дію закону. Отже, реальний контроль залишився в руках вищого класу, хоча влада плебеїв у державі зросла, а напруга у відносинах між класами знизилася.

Зовнішня політика часів республіки характеризується нарос­танням імперіалістичних настроїв. Боротьба проти етрусків пе­реросла у боротьбу за розширення підлеглої Римові території. Приблизно 493 р. до Р.Х. було створено Латинську Ліґу для захисту від етрусків. Пізніше розпочалися завойовницькі вій­ни у всій Італії. У 396 р. до Р.Х. було зруйновано Вейї та підкорено всю Етрурію. Цей період завоювань 390 р. до Р.Х. був перерваний великою воєнною катастрофою, коли військо ґаллів з долини ріки По вторглося в Італію та захопило час - тину Риму, вимагаючи великого викупу за свій відхід. Власне з цим епізодом пов'язана леґенда про те, як священні гуси Капітолію врятували Рим. Після відступу ґаллів завойовниць -

кі війни продовжувалися. Окремі грецькі міста чинили лати - нянам та їхнім союзникам сильний спротив. Громадяни міста Таранто закликали на допомогу епірського царя Пірра (правив

282-272 до Р.Х.). Він переміг римлян у двох великих битвах,

але ціною таких непомірних людських і матеріальних втрат, що його перемоги у результаті були позбавлені будь -якого сенсу („Піррові перемоги"). У 275 р. до Р.Х. Пірр покинув півострів, а до середини III ст. римляни встановили свою владу над усією територією майбутньої Італії.

Римська республіка перетворювалася на могутню імперію з грізним і добре організованим військом. Потужна хвиля заво­йовницького руху завмерла над середземноморським узбереж­жям. Достойним противником Риму була тепер фінікійська дер - жава з центром у Картагені, що контролювала Північну Аф -

рику, частину Іспанії, Корсику, Сардинію та більшість Сіцилії. Конфлікт вибухнув 264 р. до Р.Х. внаслідок перебування кар -

тагенських військ у Мессані (сучасна Мессіна) на Сіцилії. Меш - канці міста хотіли перейти під римський протекторат, на що не погоджувалися фінікійці. Так почалась перша пунічна вій - на за панування на Сіцилії, що тривала з 264 до 241 до Р.Х. („пунічна" походить від слова „poena" — фінікієць). Внаслідок

цієї війни 241 р. до Р.Х. фінікійці змушені були покинути

Сіцилію. У 238 р. до Р.Х. римляни, порушивши попередній договір з фінікійцями, досягли Корсики і Сардінії. Ці три ос - трови — Сіцилія, Корсика і Сардінія — стали першими рим- (219-202 до Р.Х.) була напруженішою Серед них — штурм Сиракуз та заги- до Р.Х. Конфлікт зародився в Іспанії, опіку місту Саґунтум, яі£е цікавило і переговорів молодий двадцятип'ятирічний

ськими провінціями.

Друга пунічна війна

та багатшою на події.

бель Архімеда 212 р. де Рим надавав свою

картагенців. Під час

Генерал Ганнібал захопив Саґунтум, що зробило війну немину - чою. Восени 218 р. до Р.Х. Ганнібал повів своє військо через Альпи в Італію, сподіваючись на допомогу та підтримку ґаллів та ненадійність римських союзників. У 217 р. Ганнібал одер­жав блискучу перемогу біля озера Тразімено, а 216 р. — під Каннами. Римляни зібрали проти Ганнібала 80 тис. воїнів, які після сутичок з його військом були вбиті або захоплені у по - лон. Але у Ганнібала не було ні сил, ні достатнього постачання,

щоб завершити справу. Попри всі сподівання він не отримав підтримки від підкорених римлянами народів (тільки південні території та Сиракузи перейшли на його бік). Лояльність рим­лян до підкорених, надання їм права автономії зіграли свою роль у зворотній лояльності завойованих народів.

У цей час римським військовокомандувачем в Іспанії став талановитий молодий ґенерал Публій Корнелій Сціпіон. У 206 р. до Р.Х. йому вдалося встановити контроль майже над усією Іспанією. У 204 р. він висадився в Африці біля Картагену та змусив фінікійців підписати перемир'я. У 202 р. до Р.Х.

Ганнібал, прагнучи реваншу, прибув до Африки. Відбулася ве -

лика битва біля Зами, в якій знову перемогли римляни. Ган - нібал втік і, мабуть, закінчив своє життя самогубством десь в Азії 183 р. до Р.Х. Картаген втратив усі залежні території.

У 149-146 pp. до Р.Х. відбулася остання пунічна війна. Піс - ля дворічної облоги та загибелі майже усіх його захисників

Картаген було зрівняно з землею. У результаті цієї війни з'я­

вилася нова римська провінція Африка. Головна заслуга в до­сягненні перемоги належала онукові Публія Корнелія Сціпіона Африканця Публієві Корнелію Сціпіону Емілію. Історик Тацит з гіркотою коментував: „Римляни створили пустелю і назвали

це миром".

Сціпіон-молодший 133 р. до Р.Х. остаточно завоював Іспа­нію, окремі райони якої довго і затято опиралися. Героїчно витримувала тривалу облогу Нумантія в Старій Кастилії. Ну- мантійці надали перевагу колективному самознищенню разом з містом, ніж підданню Риму.

Римляни вели експансію і в східному напрямку: в Іллірії

(сучасна Югославія) та Греції. На чолі Македонії був у цей час Філіпп V, який намагався використати на свою користь перемоги Ганнібала. Щоби перешкодити цим планам до Греції було вислано римські кораблі. До 146 р. до Р.Х. римляни про -

вели чотири римсько-македонські війни, які закінчилися пов-

ною їх перемогою. Початково вони не затримувалися в Греції надовго, воліючи замість прямої окупації вести стосовно гре -

У 192 p. до Р.Х. колишній спільник римлян Антіох III, македонський цар Сирії, боячись дальшого посилення влади римлян, почав війну проти них, напавши на Грецію. Римляни одержали кілька блискучих перемог у Греції, перетнули Егей - ське море та 190 р. до Р.Х. розбили Антіоха у Магнезії. Піс- ля цього вони наважилися до рішучіших дій у Греції. Після

останньої

римсько-македонської війни було утворено провінцію

Македонія (південна Греція). Самостійне політичне життя гре - ків 146 р. до Р.Х. завершилося.

Окремі райони елліністичного світу самі переходили під рим­ський протекторат: 133 р. до Р.Х. цар Пергаму Аттол III заповів

своє царство Римові. На базі цієї території 129 р. до Р.Х.

утворилася багата провінція Азія. На початок І ст. до Р.Х. Рим

мав уже сім провінцій: Азію, Африку, Сіцилію, Сардінію -

Корсику, Македонію, Ближню Іспанію, Дальню Іспанію. Відно - сини з підкореними змінилися та ускладнилися. Тепер вони варіювалися від тісного союзу з широкими правами самовря­дування до майже повної військової окупації з позбавленням будь-якої самостійності.

У період завоювань двері храмів богів війни практично не зачинялися. Римляни приносили жертви і молилися за поши - рення меж своєї держави. Першим, хто передбачав її занепад, був Публій Корнелій Сціпіон Африканець, який замовляв мо - литви за саме існування цієї держави.