VIII. ПІЗНЯ РИМСЬКА РЕСПУБЛІКА

Війни ІІІ-ІІ ст. до Р.Х. змінили сталий порядок життя Апен­інського півострова. З одного боку, перебування за кордоном та постійні руйнівні бої у самій Італії зруйнували дрібне зем­леробство та позбавили його робочих рук.

подеколи шукали опори у своїх багатших і впливових клієн­тах. Дуже зміцнився прошарок військових — „вершників". Все

більше впливів мали т.зв. нові люди, які походили з околиць

республіки, але часто ставали першими громадянами держави завдяки своїм військовим чи політичним здібностям. Збільши­

лася й кількість рабів-військовополонених, що відбирали місця праці у безземельних селян.

Стара формула римського війська як об'єднання усіх пов­ноправних римських громадян, що виконували свій патріотич­ний обов'язок і самі себе споряджали, більше не відповідала вимогам часу. Військову неефективність армії як захисника республіки проілюструвало повстання рабів на Сіцилії, яке на тривалий час перервало постачання зерна для північних терито­рій і поставило їхніх мешканців перед загрозою голоду. Оскіль­ки розорені землевласники не могли спорядити себе для вій­ськової служби, чисельність війська також зменшувалася. Єдиним джерелом її поповнення ставали військові найманці-чужинці.

Розв'язати цю складну кризову ситуацію спробували молоді

римські аристократи брати Ґракхи. їхня мати Корнелія — доч-

ка Публія Корнелія Сціпіона Африканця, була одружена з пле­беєм. Старший брат Тіберій став трибуном 133 р. до Р.Х. та запропонував Асамблеї племен земельний закон, який дозволяв державі надавати земельні ділянки, відчужені від багатих, ро­зореним селянам, що одночасно поліпшувало як їх економічне становище, так і можливості військової служби.

У 123 р. до Р.Х. трибуном став брат Тіберія Гай Ґракх, який також обмежував привілеї сенаторів. Він надав вершни­кам право судової влади, заснував кілька колоній для наді­лення землею безземельних селян. Він запропонував римське громадянство мешканцям сільських околиць, але громадяни Риму не прийняли цього проекту, боячись остаточно втратити свої привілеї. Після кінця терміну Сенат та консул, руки яких раніше були зв'язані недоторканістю особи трибуна, розпочали відкрите переслідування Ґракха-молодшого. Щоби уникнути долі брата, Гай наказав одному зі своїх вірних рабів убити себе.

Значення діяльності братів Ґракхів полягало у тому, що во­ни намагалися пристосувати суспільство до нових умов, шука­ючи опори у нових соціальних верствах (італіки-нероманці — проти громадян Риму; вершники проти сенаторів), надати більшого значення Асамблеї племен, що пізніше призвело до спражньої революції у політичному ладі Риму. Ці два великі реформатори показали шлях до узурпування влади. Ґракхи не могли захистити себе проти Сенату, тому що не мали війсь­кової сили. Але з наростанням військових дій та зміцненням війська з'явилися полководці, які у своєму прагненні до влади могли спиратися на підтримку зброї.

Першим генералом, який вдався до цього засобу, був Гай Марій (157-86) — „новий чоловік" з околиць Риму. Його ре­

путація зросла після відсічі, яку він дав германцям, що напа­дали на північноіталійські території.

бідними людьми, що не могли споряджати себе самі.

У 90-х роках І ст. до Р.Х. загострилася проблема

громадянства союзних територій. У 91-88 pp. декілька племен італіків повстали, оголосили свою незалежність і розпочали період т.зв. італійських війн. У тяжкій боротьбі римляни змогли перемогти повсталих, а після цього рішенням Сенату 90 р. все ж таки надали їм громадянські права.

Італійські війни та військова кампанія проти Мітрідата Євпа- тора в Азії сприяла піднесенню іншого видатного генерала — Луція Корнелія Сулли (138-78). У результаті тривалої бороть­би зі своїми противниками в Сенаті, він зайняв Рим та оголо­сив себе військовим диктатором (остаточно 82 p.). У Римі було

влаштовано жорстоку розправу над громадянами-опонентами.

Сулла зробив останню спробу стабілізувати стару республі­канську систему, яка уже ледь животіла. Він вважав, що контроль у Римі мають посідати народні трибуни та генерали, які можуть використовувати військо для підтримання політич­ної рівноваги. Сулла прийняв закон, який забороняв трибунам приймати рішення, не схвалені попередньо Сенатом та заборо­

нив їм займати одночасно ще одну урядову посаду. Він також заборонив командирам утримувати посади керівників у провін­

ціях довше року („жодного Сулли після Сулли"), щоби не під­силювати їхнього статусу та унеможливити заколоти. Ґенерал запровадив віковий ценз на вступ на урядові посади. Наприк­лад, консул мав бути старший за 42 роки. Він відмінив усі

зміни, запроваджені Гаєм Ґракхом у суді (всі члени — знову сенатори). Кількість членів Сенату було збільшено до 600 осіб. Його законодавство частково дожило до самого кінця респу­бліки. У 79 p., за рік до своєї смерті, він склав повноваження,

вважаючи, що зробив Сенат настільки міцним, що його дикта­торство вже не потрібне.

Однак сподівання Сулли щодо міцності республіки виявили­ся марними.

ступних військових, які прагнули політичної влади. Цей зра­зок використав Гней Помпей. Він здобув популярність приду­шенням заколоту в Іспанії та допомогою у придушенні повстан­ня Спартака. Цю останню славу він розділив з Марком Ліцинієм Крассом — найбагатшою людиною того часу. У 70 р. до Р.Х. Помпей і Красс стали консулами (Помпеєві було 36 років, отже, він порушив віковий ценз, який запровадив Сулла). Вони відмінили й деякі інші закони Сулли: повернули трибунам за­конодавчу владу та повернули у суди „вершників". Після за­кінчення терміну Помпей не висував своєї кандидатури на на­ступне обрання. Він втілив свої амбіції у нових військових кампаніях: війні з піратами та Мітрідатом у Малій Азії, заво­юванні для Риму двох нових азійських провінцій — Кілікія та Бітинія.

Після Помпея великого авторитету у Римі набув державний діяч Марк Тулій Ціцерон (106-43) — освічена людина, філо­

соф, визначний адміністратор, майстер компромісу та взаємо­розуміння. Систему рівноваги між двома керівними класами (сенаторами і „вершниками") він називав „concordia ordinum". Але інші, менше перебірливі політики, вважали, що поки де­батують оратори, мечі вирішують справу.

Один з таких відступників — Луцій Сергій Каталіна — ви­рішив організувати 63 р. заколот, вбити консулів, захопити владу і здобути для себе добру посаду в республіці. Одним з консулів тоді був Ціцерон, який викрив цю інтригу та отри­мав титул „батька Вітчизни". Щоправда стабільності у держа­ві це не повернуло.

У 62 р. до Р.Х. до Риму повернувся Помпей, який виявив, що Сенат більше його не підтримує. Він не домігся навіть земель для своїх воїнів. Це підштовхнуло Помпея до союзу з вихідцем зі старого патриційського роду Гаєм Юлієм Цезарем (100-44), який щойно повернувся з Іспанії, де командував рим­ським військом. Цезар мав деякі фінансові труднощі, які міг вирішити, тільки одержавши від Сенату високу урядову посаду. Щоби перемогти опозицію у Сенаті, Помпей, Цезар та Красс

об'єдналися, створивши 60 р.

Помпей дістав землі для війська, а Цезар — провінції у Ґал-

РИМСЬКА РЕСПУБЛІКА ТА ТТ ЗАВОЮВАННЯ

лії (долина ріки По та Прованс) та в Іллірії (сучасні Албанія, Югославія) на п'ять років.

Цезар розпочав активне політичне вторгнення у Ґаллію, і незабаром уся сучасна Франція та Бельгія опинилися під рим­ським пануванням. Слідом за легіонерами поширювалася латина та латинська культура. Яскравий символ латинізації — система шляхів, яка стала основою пізнішої системи сполучення. Деякі шляхи в Італії досі мають старі назви (Via Appia; Via Salaria).

Війна Цезаря в Ґаллії тривала з 58 до 50 pp. У цей час Красс та Помпей урядували у Римі, підозрюючи один одного у прагненні одноосібно узурпувати владу. У 55 р. до Р.Х., коли обоє були обрані консулами, вони на прохання Цезаря продовжили ще на п'ять років його перебування в Ґаллії. Результатом цього перебування стали, зокрема, „Коментарі до війни в Ґаллії", які написав Цезар. Красс домігся для себе посади проконсула у Сирії, там 53 р. до Р.Х. його вбили. Помпей дістав дві провінції в Іспанії, якими керував через своїх асистентів, боячись залишати нестабільний Рим.

Вороги Цезаря у Римі боялись його успіхів у Ґаллії, бачили у ньому нового Суллу. Щоби ослабити Цезаря, вони вирішили привернути на свій бік Помпея як тимчасового спільника та „менше зло", якого легко буде позбутися пізніше. Цезар пла­нував повернутися до Риму та зайняти якусь іншу посаду, можливо, в іншій провінції. Наскільки відомо з джерел, він не планував жодного перевороту. Однак, Сенат 49 р. до Р.Х. був розгублений і мав страх перед Цезарем як новим узур­патором. Сенатори шукали способу позбавити його посту в Ґаллії. Частина поміркованіших вважали, що і Цезар, і Помпей мають відмовитися від посад.

Поки частина сенаторів втягувала Рим у нову громадянську війну, Цезар знаходився на ріці Рубікон, що відділяла Італію від Цізальпійської Ґаллії. 11 січня 49 р. він перейшов Рубі-

кон і зі словами „Жереб кинено" почав завоювання власної

країни. Дорогою до нього приєднувались усе нові співвітчиз­

ники. Помпей відступив у Грецію, де програв битву у Фарсалі (Фессалія) 48 р. до Р.Х. Він хотів взяти реванш у Єгипті, але

його вбили радники фараона. Прибув до Єгипту і Цезар, де застав фараона у сварці з його сестрою Клеопатрою. Врода

сестри вирішила позицію Цезаря у цій суперечці, він віддав їй трон. Однак побут в оточенні прекрасної цариці не був довгим — Цезар все-таки повернувся до війни. Він переміг сина Помпея в Африці та Іспанії та 46 р. повернувся до Риму, де його захоплено вітали натовпи громадян.

Цезар вирішив поєднати посади диктатора й консула та, на зразок Сулли, перевершив термін диктаторських повноважень далеко поза шість місяців. У 44 р. він назвав себе „пожиттє- вим диктатором". З цього часу він носив пурпуровий одяг, як давньоримські царі, та посідав у Сенаті золотий трон. У його руках зосередилася вся влада як головного законодавця, пол­ководця, адміністратора.

Цезар запровадив значні зміни у римській політичній струк­турі. Щоби винагородити своїх послідовників та забезпечити лояльний склад Сенату, він збільшив кількість преторів з 8 до 16 та сенаторів — до 900. Він також надав ветеранам зем­лі у колоніях, зокрема в Іспанії, Трансальпійській Ґаллії, Пів­нічній Африці. Цезар запровадив адміністративну реформу, по­діливши Італію на муніципальні райони. Поширив громадян­ство в деяких провінціях. У 46 р. він запровадив новий ка­лендар.

За Цезаря Римська держава вже охоплювала всю Західну і частково Центральну Європу, африканське та малоазійське уз­бережжя Середземномор'я, яке римляни стали називати „Наше море". Держава зростала і міцніла, непереможний Цезар над­силав звідусіль повідомлення про свої блискавичні перемоги („Прийшов, побачив, переміг"), але швидкий процес внутріш­нього розкладу й деморалізації суспільства поширювався. Про цей період Ціцерон з гіркотою говорив: „О часи, о звичаї!"

Дальшим планам Цезаря не судилося здійснитися. Його про­тивники сформували заколот, в який увійшли навіть колишні підлеглі Цезаря Марк Брут та Гай Кассій. 15 березня 44 р. до Р.Х. Цезар став жертвою одного з найвідоміших політичних

вбивств в історії. Відомо, що його попередили про неминучий напад, але він відкинув будь-яку обережність. Напад було здійснено біля театру, який збудував Помпей. Коли Цезар побачив серед нападників свого соратника, він вигукнув: „І ти, Бруте, мій хлопче!" та перестав захищатися. Його тіло перенесли на Форум і спалили на камені, на місці якого згодом був збудований невеликий храм.

Постать Цезаря, як і Олександра Великого, є дуже супереч­

лива, щоби вміститися у шкалу однозначних оцінок. З одного боку, він збагачувався за рахунок завоювань та продажу полонених у рабство (радше нормальний факт для тогочасного

світу), використовував підкуп сенаторів та урядовців. Він вва­жав, що „Республіка — це тільки ім'я без тіла і лиця", а

Сенат та асамблеї пережили себе. Він досяг абсолютної влади,

одночасно остаточно зруйнувавши і республіку, і себе. Можли­во,логічним продовженням кар'єри Цезаря було би відновлен­нямонархії.

З іншого боку, він був людиною надзвичайно талановитою та великодушною, не тримав зла на своїх ворогів. Друзі та воїни були йому безмежно віддані. Двозначність постаті Цеза­ря найкраще відобразилася в оцінці його вбивства та органі­заторів цієї події. Названий син Цезаря Марк Брут походив від першого римського консула, який скинув Тарквінів — факт, який, безперечно, додавав йому популярності як захис­никові республіки. Разом з іншим вбивцею Гаєм Кассієм Лонґі- нусом його визнали „визволителем" держави від тирана. Через багато століть Данте помістив його у найнижче коло пекла, а Шекспір назвав „найшляхетнішим з усіх римлян".

Після смерті Цезаря сподівання окремих діячів на віднов­лення республіки не справдилися. Консулом став Марк Анто- ній, послідовник Цезаря, який намагався утримати свої позиції та одержати для себе призначення у Цізальпійську Ґаллію, всу­переч забороні Сенату. Держава вислала проти нього війська.

Серед тих, хто очолив військо, був дев'ятнадцятирічний Гай Октавій, якого усиновив Цезар (Гай Юлій Цезар Октавіан). Але

замість війни він уклав союз з Марком Антонієм та нижчим

генералом Лепідом. У 43 р. до Р.Х. вони об'єдналися та

склали другий тріумвірат. Розвернувши свої об'єднані війська, спільники зайняли Рим і проголосили себе військовими пра-

вителями. їхню владу визнав Сенат. Трибун запропонував їм п'ятирічні повноваження „для підтримання порядку в державі". Часто нові диктатори поводилися, як і їх попередник Сулла: нехтували старими законами, провадили судилища над ворогами. Так, без розслідування було страчено Ціцерона, який складав промови-„філіппіки"проти Марка Антонія.

Партнери відсторонили Лепіда за спробу захопити Сіцилію

від Октавіана. Між Антонієм та Октавіаном також зростала напруга та взаємна недовіра. У цій боротьбі Октавіан викорис­

тав страх римлян перед можливістю, що їхню державу очо­литьсхідна династія. Саме так було змальовано римлянам осо­бистий зв'язок Антонія і Клеопатри. У 32 р. до Р.Х. Октавіан зосередив під своїм контролем усі західні провінції. Його військо наступного року вийшло переможцем над збройними силами Антонія у битві в Акціумі (Західна Греція).

Антоній спробував знайти порятунок в Єгипті. Але після ви­садки Октавіана в Олександрії, Антоній позбавив себе життя. Клеопатру намагалися відвезти як полонянку до Риму для участі у параді переможців. Щоб уникнути такого принижен­ня, цариця заподіяла собі смерть.

З її смертю закінчилася не тільки македонська династія, але й елліністична доба. Відійшла у минуле й римська республі­ка. Октавіан зміг припинити громадянську війну та запрова­дити нову форму співжиття, з якої вийшла сучасна Західна Європа — Римську імперію.

Латинська культура доби пізньої республіки сприймала та

адаптовувала грецькі впливи, зокрема в архітектурі, літерату­рі, освіті, філософії. Особливо привабливою для римлян була

філософська доктрина стоїків з їх відданістю почуттю обов'яз­ку. Один з найвідоміших поетів цього часу — Тіт Лукрецій Карр — перебував під сильним впливом Епікура та його ато­містичної теорії. У праці „Про природу речей" Карр у поетич­ній формі відобразив тогочасні уявлення освічених римлян про світобудову.

Освіта у перші століття ранньої республіки була сімейною справою. Її метою було виховання патріотичних і законовідда-

них громадян, які, крім того, мали та практичні знання. Хлопців вести господарство, їх також Обов'язковим було знання

виявляти певні

якості

читати, воїнів.

славетних предків тіснішого зв'язку лі, які навчали змінило наголос

законів З III Римі

та сучасників.

з Грецією, у граматики, літератури,

з практичних

в освіті

вчили писати, тренували як

12 таблиць ст. до Р.Х., з'явилися філософії, потреб до велика

моральні рахувати, майбутніх та діянь внаслідок

грецькі вчите- реторики. Це чистого

інте-

лектуального заняття та вічених двомовних людей. дено багато літературних тура. Тї засновником вихідця з околиць Таранто, перекладача автора історично-патріотичної поеми „Аннали".

Яскравим ліричним поетом цього періоду був Квінт Лутацій Катулл, який уславився циклом віршів до Клодії (сестри Клодія Пульхра), яку він палко кохав. Вірші до неї мають найрізнома-

науки. З'явилася

З грецької на латину творів, народилася й вважають Квінтуса Енніуса Таранто, перекладача грецьких

кількість

було перекла- власна літера- (239-169) —

трагедій,

ос-

нітніші відтінки: від захоплення до розчарування, ненависті.

Цікавим письменником пізньої республіки був Марк Тулій Ціцерон (106-43). Його твори — найкраще джерело політичної історії, чудові взірці стилю. Він був глибоко обізнаний з грець­кою філософією, особливо стоїками, творами Платона, Епіку- ра. У політиці зробив велику кар'єру, став чи не єдиним зраз­ком серед римських політиків, який сповідував доктрину ком­промісу та порозуміння. Цього видатного політичного діяча і поета, рятівника держави, сумлінну і чесну людину, попередни­ка Верґілія, Овідія та Горація, було вбито за наказом Марка Антонія за те, що він відкрито виступив проти нього як полі­тичний опонент під час громадянських воєн після смерті Цезаря.

Римський театр також перейняв окремі грецькі впливи. Римсь­ку комедію розвинули Тіт Макцій Плавт (250-184) та Публій Те- ренцій Афр (Теренцій, 195-159). Комедія Плавта „Менехми" — типова комедія переплутаних ситуацій та переодягань — стала моделлю „Комедії помилок" Шекспіра. Комедії Теренція, глибші та серйозніші за змістом, послужили зразком для комедій Мольєра та Шерідана.

Відомим діячем римської культури був грек Полібій (200-118), який заклав основи латинської історії. Його твори досі

вважають найточнішим і найвірогіднішим джерелом ранньої римської історії.

Грецькі впливи у ці століття помітні навіть у зовнішньому вигляді римських міст. Зокрема колони коринтського ордеру прикрашали всі найвизначніші будівлі Риму.

Римська релігія була загальнодержавною справою. Від са­мих початків вона перебувала під сильним впливом етруської та грецької мітології. Жінки, на загал, виключалися з релі­гійної практики, за винятком весталок — шести непорочних дівчат, які підтримували священний вогонь. Весталки жили у віллі, збудованій на Форумі. Протягом III ст. до Р.Х. у рим­ській релігії з'явилися різні східні впливи, які, проте, не знахо­дили державної підтримки на тривалий час (наприклад, спроби запровадити культ фрігійської богині Кібели, який шокував мораль консервативних римлян, або культ Бахуса). У II ст. до Р.Х. поширилося зацікавлення передбаченнями астрологів, яких традиційно називали халдейцями за їх таємничу східну мудрість.

Римський календар пройшов цікавий шлях розвитку. Відлік часу вівся від року заснування Риму (ab urbe condita). Старий рік мав 304 дні (10 місяців) і починався 21 квітня. Два додаткові місяці (Januarius, Februarius) було запроваджено, щоби вирівняти відставання від астрономічного року. Під час реформи календаря Юлій Цезар продовжив поточний рік на 151 день, щоби подолати розбіжності між місячним та соняч­ним календарем і розпочати новий рік з 1 січня 45 р. до Р.Х. (708 р. від заснування міста). Пізніше імператор Авґуст у 4 р. н.е. перейменував п'ятий і шостий місяці на честь Цезаря та себе. У цьому вигляді цей так званий юліянський календар проіснував до реформи папи Григорія XIII 1582 р.

У ранній період римської історії рабство не займало вагомого місця у загальній системі господарювання. Лише з II ст. до Р.Х., у час завоювань, воно стало основою економіки. За період від першої пунічної війни (264) до підкорення Іспанії (133) рим­ляни перетворили на рабів близько 250 тис. полонених. Біль­шість рабів використовували як слуг, хоча значна кількість їх працювала також на копальнях і тяжких роботах. Раби могли мати невеликі родини, що допомагало відтворювати їх загальну популяцію. „Хатні" раби навіть могли заробляти й складати

гроші з перспективою викупити собі волю. Звільнення не було рідкістю. Наприклад, звільненим рабом був драматург Терен- цій. Оскільки раби походили з усіх кутків великої держави, а частина їх змішувалася з латинським населенням, то це змінювало етнічну структуру населення республіки.

Унікальним явищем пізньої римської республіки було зем­леробство, ґрунтоване на праці величезної кількості рабів. їх кількість у середині І ст. до Р.Х. досягла 40 відсотків усього населення, яке, за сучасними розрахунками, могло становити в загальному 2-3 млн. Раби працювали й жили на великих плантаціях — латифундіях, де виробляли здебільшого вино, олію, вовну. їхнє життя було значно тяжче, ніж життя „хатніх" рабів. Власники намагалися використати їх до повного фізичного виснаження.

Тяжкі умови життя та праця спричиняли опір та повстання рабів. Одним із перших таких вибухів було повстання на Сі­цилії 134 р. до Р.Х., що тривало близько двох років. Най­більшим же було повстання ґладіаторів під проводом Спартака 73 р. до Р.Х., що охопило всю південну Італію. Йому вдалося зібрати величезне військо, яке налічувало 70 тис. рабів. По­встання було жорстоко придушене: шлях від Капуї до Риму був обставлений хрестоподібними стовпами, на яких розіп'яли

шість тисяч повстанців.

Незважаючи на подібність політичних вони мають цілком грецьке життя вільніше, більше консервативне у релігію, основою звичаям. Рим знайшов свій безземельних селян. Ґракхам поповнювати

міст-держав досвід. На тоді як

авторитаризм тивне

зання

на

і Риму, загал, римське увійшов послушництво проблеми їм наділи, але вони змогли

грецьких політичний

структур різний

менше політизоване, та авторитарне. Цей

надати

риси зробили республіку ідеальною

З римського авторитаризму протягом реформувати державу не пошуками,

якої стало консерва- спосіб розв'я- не вдалося військо. І ці

машиною для завоювань. століть виробилася звичка суперечками, переговорами,

а силовим накиненням авторитету нової сильної особистості.

Греки були творцями й господарями своїх міст-держав. Рим­ляни ж — тільки слухняними членами спільнот. Ті, хто не задовольнявся вузькими межами послушництва, амбітні й силь­

ні бунтівники, проклали шлях до нової форми правління, яка замінила старіючу республіку і розпочала нову сторінку європейської історії — добу Риської імперії.