IX. КЕЛЬТСЬКА ЄВРОПА

На межі двох епох людської історії римляни розпочали ак­тивне завоювання Європи. Поширення римських володінь на цю частину світу дало поштовх до широко закроєних політич­них, господарських і культурних змін, що привели до творен­ня нової цивілізації, яку ми тепер називаємо європейською.

Європа була замешкана з дуже давніх часів. З початку брон­зової доби тут жили різні індоєвропейські племена, які посту­пово надходили сюди зі сходу. Вони відомі нам під спільною назвою „іберійці" або „ібери", оскільки частина їх предків по­ходила з півночі Іспанії (Іберійського півострова). Вони широ­ко використовували камінь, пізніше мідь та бронзу, жили ро­довими общинами, у невеликих неукріплених селищах.

Характерна особливість цієї ранньої європейської історії — поява великих культових споруд з каменю, т.зв. меґалітів. Найвідомішою пам'яткою цієї доби є знаменитий Єтоун Гендж в Англії, споруджений між 1900-1600 pp. до Р.Х. Це велике культове коло з подвійних кам'яних блоків заввишки 8,5 м, зверху покритих плоскими каменями вагою до семи тонн ко­жен. Єтоун-Гендж і зараз загадка для дослідників. Найбільші дискусії точаться, з якою метою була зведена ця велетенська споруда: чи була вона, як вважають, храмом Сонця, чи дав­ньою обсерваторією, чи своєрідним кам'яним календарем тощо.

У І тис. до Р.Х. у Європі з'явилися інші індоєвропейські племена, відомі за спільною назвою кельти (пікти, брити, ґал- ли, ґаллати та інші), які витісншш іберійців. Поява їх не ціл­ком з'ясована. За однією версією, вони були автохтонами, але довгий час залишалися малопомітними порівняно з іберійцями. Поширеніша версія твердить про просунення їх в Західну Європу зі Сходу — первісної батьківщини індоєвропейців. Кельти

використовували залізо для виготовлення зброї та знарядь праці. Це, очевидно, було однією з причин, чому іберійці не могли активно їм опиратися.

Кельти займалися землеробством, використовували залізне рало. Землю ділили на невеликі клаптики-наділи розмірами до 0,8 га квадратної форми, які дослідники і тепер добре прос- лідковують під час аерофотографування і називають „кельт­ськими полями".

а також шкіри і вовну. Найпоширенішою їжею було м'ясо (особливо свинина) та риба. Окрім того, вони випікали хліб, споживали багато вина і пива.

Археологічно найяскравішими та добре дослідженими куль­турами кельтів є т.зв. гальштатська та латенська. Пам'ятки гальштатської культури, які супроводжуються уламками чор­ного лощеного глиняного посуду та типовими сокирами-кель- тами, трапляються навіть на Прикарпатті — очевидно, що як­раз ця територія була крайньою східною межею, куди прони­кали кельти і де вони стикалися зі скитами.

Кельтськими племенами керували вожді, які були військо­вими ватажками, та ради старійшин. Існували і збори общи­ни. Війни між різними племенами були звичайною справою.

Кельти уявляли, що всіма природними явищами керують бо­жества, схожі на людей, але сильніші. Крім загальних, кожне плем'я мало власних божків, а також численних духів, що жили в ріках, озерах, горах, лісах. Обожнювали окремих тва­рин і навіть людей. Дослідникам відомі, зокрема, кельтське божество Єзус, жертви якому вішали на священному дереві, бог грому Тараніс, жертвоприношення якому спалювали, бог Тевтар, жертв для якого топили у воді.

Кельти приносили в жертву тварин, іноді людей. Вони віри­ли у нове життя після смерті, у перевтілення. їхні жреці — друїди — жили у дубових гаях, що вважалися священними місцями, і куди ніхто не міг самовільно наблизитися (слово „друїд" означало „знання від дуба", „глибоке знання"). Кельти вірили у маґічну силу друїдів, їхнє вміння передбачати май­бутнє, і тому часто трактували їх як пророків. Друїди були і радниками вождів, і вчителями, і лікарями. Часто вони мали більше влади, ніж вожді. Пророчицями-друїдами ставали й жінки. Іноді жінки як цариці очолювали й плем'я.

Кельти мали багату мітологію та велику кількість епічних леґенд. Кельтський рік складався з двох сезонів: холодного і теплого. Починався рік з головного свята в ніч на 1 листопа­да.

ПОШИРЕННЯ ІНДОЄВРОПЕЙСЬКИХ ПЛЕМЕН

кельти вважали магічною. У мітології існувало багато тріад богів. Відомі кам'яні зображення голів з трьома обличчями.

Найвидатнішими героями кельтського епосу були воїтелька Скетіч, герой-богатир Кукулін, цар Ольстера Конґобар. Леген­ди передавалися як усна традиція з покоління в покоління та дожили до середньовіччя. Особливо популярним був Кукулін. Його подвиги оспівувалися як подвиги грецького Геракла, у бою він був непереможний, як Ахіллес.

Наприкінці І тис. до Р.Х. кельти уже широко використову­вали гончарне коло та жорна. Ремісники мали спеціальні зна­ряддя та поділялися за фахом. У цей період виникли форми знарядь праці, зброї, ужиткових предметів та прикрас, що не змінили свого вигляду аж до XVIII ст. Інтенсивний розвиток землеробства та освоєння нових ґрунтів дало змогу кельтам розпочати обмін, а згодом і торгівлю з грецькими колоніями та латинськими містами. Розвиток комерції засвідчено масови­ми знахідками амфор від вина. Це сприяло посиленню їх еко­номічної залежності від античного світу. Частина общинників, яка контролювали цей обмін, почала збагачуватися і займати

вище суспільне становище. Так було покладено кінець суспіль­ній та майновій рівності. В останні століття перед нашою ерою з'явилися вже і професійні воїни, які служили найманцями в імперських військових загонах.

Початки проникнення римлян у Ґаллію у ІІ-І ст. до Р.Х. також змінювали кельтське суспільство. Впливи римлян вия­вилися й у появі нового типу поселень — невеличких укріп­лених фортів-замків (oppida), що зустрічаються на більшості сучасної європейської території, від Британії до Угорщини.

Культура кельтів та їх художній стиль сформувалися протя­гом VI-V ст. до Р.Х. у районі Рейну, Дунаю, Марни, потім поширилися в інші райони, у тому числі Британію. Для цього стилю характерна парадність, складна геометрична орнамента­ція (наприклад, популярними були бронзові кубки для вина). Від скитів кельти сприйняли т.зв. „звіриний стиль" орнамен­тування — мотиви зображення тварин, часто фантастичних. їх бронзові оздоби, посуд, спорядження є чудовим зразком поєд­нання пластики і геометрії, натуралізму й абстракції.

Власної писемності кельти не мали, хоча були вже на шляху до її винайдення. Тому відомості про них, а також різні діалекти самої мови, дійшли до нас у надзвичайно тривкій усній традиції, античних джерелах, а ще — багатьох топонімах (головно річко­вих назвах), які залишили кельтські племена у різних куточках Європи. Найдавніші назви Ірландії у грецьких джерелах — Іегпе, Albion — кельтського походження. З кінця IV ст. відома й кельтська назва Британії — „Претанські острови".

Але європейською сценою поступово оволодівали римляни, а пізніше — різні північноєвропейські народи, серед них — германці і слов'яни.