Давні слов’яни останньої третини І тис. до н.е. та кельтський світ1

Одне з найістотніших протиріч буття праслов ’ян скіфської доби полягало в тому, що вони, маючи соціально-економічну структуру середньоєвропейського типу, подібну до тієї, що за тих часів існува­ла у кельтів або іллірійців, починаючи з VII ст.

Економічним грунтом праслов’янської спільності (так само як і кельтів, іллірійців, фракійців та багатьох інших етносів Європи нижче 50° північної широти) за доби ранньозалізного віку було розвинене орне землеробство та скотарство (у гірських районах — відгінне). Одночасно існувала й досконала металургійна база, що за­безпечувала виготовлення залізної зброї та головних знарядь праці. В районах з багатими запасами корисних копалин (Карпатська кот­ловина, Придунайська Європа між Альпами та Рудними горами і Судетами) важливу роль відігравали кольорова металургія, видобу­вання солі тощо. Продукція йшла на обмін і забезпечувала племінній знаті високі прибутки.

У громадському відношенні ці д а в н ь о’є вропейські суспільства були репрезентовані великою кількістю дрібних племінних князівств на чолі з спадкоємними вождями- князями; які мали реальну владу-власність на природні (землю, особливо — багатства її надрів) та, певною мірою, трудові ресурси відповідних соціальних організмів. Як носіям публічної сакралізо- ваної влади їм традиційно належало право розпоряджатися за- гальноплемінною власністю і, ■ відповідно, додатковим продуктом. Останній складався як з подарунків-підношень від рядового насе­лення, так і з багатств, що утворювались безпосередньо від розро­бок родовищ корисних копалин, лісових промислів тощо. Вже мали існувати власні господарські осередки вищої аристократії, насамперед вождів-князів.

середині І тис. до н.е. в Західній та Центральній Європі більш- менш сталих складних соціальних організмів ранньокласового типу ще не було, як не було їх в Галлії під час її завоювання Юлієм Цезарем. л

Глибинне внутрішнє протиріччя такої соціально-економічної системи полягало в тому, що виробництво (головним чином сільсько­господарське) вже фактично набуло приватновласницького харак­теру, тоді як верховна влада на землю й інші природні ресурси, а від­повідно і на додатковий продукт, традиційно належали родоплемін­ній аристократії на чолі з вождями-князями, які оточували себе від­даними особисто їм дружинниками. Впровадження в усі галузі виробництва залізних знарядь праці протягом другої чверті І тис. до н.е. по всій середньоєвропейській смузі обумовило загальне зростан­ня обсягу додаткового продукту, який (за винятком гірських розро­бок) вироблявся головним чином в окремих селянських домогоспо- дарствах, але відчужувався й по каналах редистрибутивної системи централізованого перерозподілу зосереджувався в руках князів та їх оточення.

Зворотним боком загального економічного зросту були військові грабіжницькі напади на сусідів. Це обумовлювало збільшення персо­нальної кількості професійних вояків. З іншого боку, розвиток торго­вельних стосунків з народами Середземномор’я (греками, етрус­ками, пуннійцями-карфагенянами) сприяв знайомству з товарами престижного вжитку, а, відповідно, і прагненню отримати їх в на­йбільшій кількості. Це, в свою чергу, приводило до посилення експлуатації рядового населення з одночасним зростанням військо­вої напруженості та питомої ваги дружинного прошарку. Між кня­зями, представниками родоплемінної аристократії та окремими знатними воїнами (прототипами лицарів середньовіччя) посилюються суперництво та конкуренція як на терені військових справ, так і в площині розкоші та престижного вжитку. Все це лягало додатковим тягарем на плечі рядових селян, що були забов’язані сплачувати ренту-податок та виконувати різноманітні натуральні повинності — праця на рудниках, будівництво фортифікаційних споруд тощо.

Ці процеси в середині І тис. до н.е. особливо помітні на Балканах, де за наявності широких безпосередніх зв’язків з греками та центра­лізованими державами Сходу (Лідія, імперія Ахеменідів) вироста­ють такі царства, як Фракія і Македонія. Однак подібні явища, хоча й не в такому яскравому вигляді, існували й у агафірсів Карпатської котловини та іллірійців Західних Балкан, у кельтів, лігурів, іберів тощо, де також починали виникати перші політичні об’єднання ранньодержавного типу. Скіфська експансія VI — IV ст. до н.е. перешкоджала успішному завершенню цього процесу в Карпато- Дунайському регіоні, але західніше Братислави він відбувався хоча й повільно, але протягом всієї другої третини І тис. до н.е. Саме тут, в широкому півколі північніше і західніше Альп в цей час набирало сил кельтське суспільство, яке археологічно репрезентоване ла- тенською культурою останніх п’яти століть до нашої ери.

Інша доля, як про те йшлося, спіткала праслов’ян Лісостепової України та, меншою мірою, Прикарпаття й Волині Протягом другої чверті І тис. до н.е. вони увійшли до великої трансєвразійської системи “скіфського світ у”, що простягалася від Дунаю до Хуанхе. В третій чверті цього тисячоліття її єдність була істотно порушена, головним чином завдяки посиленню зв’язків окремих степо-лісостепових регіонів з певними цивілізаціями Півдня.

Його східний ареал (Монголія та Джунгарія) найсильніше пов’язується з давньокитайською культурно-політичною системою, а власне індоєвропейський елемент (як вважається — племена ді) відтісняється монгольським та тюркським (сюнну, сянбійці). Цент­ральна його частина (степи Казахстану та північних областей Се­редньої Азії) орієнтується на культури Хорезму, Согду та Бактрії, що входили до давньоіранського світу імперії Ахеменідів. Там залишалися саки та масагети, а у закаспійських областях — пар­фяни, яким незабаром пощастило утворити власну велетенську дер­жаву, спадкоємицю ахеменідської. Західні області “скіфського світу”, степові та лісостепові простори Східної Європи та Передкав- каззя, де в політичному відношенні провідна роль належала спочат­ку власне скіфам, а пізніше спорідненим з ними сарматам, в еконо­мічному відношенні все більше орієнтувались на грецькі причорно­морські ринки.

Разом із скіфами і навіть дещо раніше за них, на межі VII —VI ст. до н.е. у інтенсивні економічні та культурні зв’язки з античними греками вступають і середньодніпровські праслов’яни-сколоти. Але їх князівства в середині І тис. до н.е. були залежні від скіфів- кочовиків, тому на внутрішні протиріччя, типові для давньоєвро- пейських ранньокласових суспільств, накладаються ще й зовнішні. Протягом V та особливо першої половини IV ст. до н.е. тягар податків та натуральних повинностей зростав, що призводило до виснаження ресурсів Лісостепу і, вірогідно, широкого відтоку населення до пів­нічніших районів. Експансіонізм Атеєвого царства врешті-решт призводить до суцільного краху всієї скіфсько-сколотської політичної системи, до якої на середину IV ст. до н.е. входили також Нижнє Подунав’я та Північно-Східні Балкани.

Межі Скіфської держави звужуються до Нижньодніпровсько- Кримських степів, тоді як на широких просторах від Середнього Подунав’я до Дону утворюється політичний вакуум. Спочатку його намагалися заповнити македонці, але поразка військ Зопіріона під Ольвією, а незабаром і виснажлива війна, що розгорнулася між пол­ководцями Олександра Великого за його спадщину, поклали край цим намірам. В самому ж Північному Причорномор’ї з кінця IV ст. до н.е. аж до виникнення циркумпонтійської держави Мітрідата VI Євпатора протягом двох сторіч Пізньоскіфське та Боспорське царст­ва урівноважували та стримували одне одного.

Цей політичний вакуум, пов’язаний з втратою деморалізованим населенням звичних культурних орієнтирів, починає поступово за­повнюватися із Заходу (з боку центральноєвропейських кельтів) та, трохи пізніше, зі Сходу (сарматське Подоння). Ці дві сили пересіклися у III —II ст. до н.е. на просторах Придніпровської України. У цей час, незважаючи на загальну кризу елліністичного світу, до лісостепової смуги продовжували надходити помітні імпульси з грецьких ігівніч- нопричорноморських міст, головним чином з Ольвії (аж до її розгрому гетами в середині І ст. до н.е.).

Територія Українського Лісостепу не багата на археологічні пам’ятки перших двох третин III ст. до н.е. Так, наприклад, на Дніп­ровському Правобережжі, де локалізуються скіфи-орачі (сколоти) геродотових часів, перехідних пам’яток (від скіфського до зарубине- цького періодів) налічується, за даними Є.В.Максимова, лише близько 20, та й вони не відзначаються виразністю¹. Але наприкінці III ст. до н.е. вже існував середньодніпровський варіант зарубинець- кої культури, репрезентований численними селищами, невеликими укріпленими городищами на дніпровських кручах (типу Пилипенко- вої Гори) та могильниками (типу Пирогово).

Ряд фахівців запропонували міграційну концепцію походження зарубинецької культури. Так, Ю.В.Кухаренко вважав, що вона сформувалася у Прип’ятському Поліссі завдяки відгалуженню пізньопоморської (пов’язаної з лужицьким субстратом) культури Польщі, а згодом поширилася й на Подніпров’я³. Згідно з Д.О.Мачинським, у її формуванні взяли активну участь і близькі за походженням до поморських племена носіїв підкльошової культури Вісло-Одерського межиріччя⁴. Розвиваючи цю думку, В.В.Сєдов трохи пізніше висунув припущення, що формування зарубинецької культури було наслідком інтеграції прийшлих племен — поморсь­кої культури та культури підкльошових поховань, що принесли до Східної Європи латенські традиції, з місцевим населенням: милог- радськими племенами на півночі та нащадками носіїв скіфської культури на півдні. Дослідник підкреслив вирішальну участь поморсько-підкльошових племен у формуванні пшеворської куль­тури Польщі та західних областей України, і зробив висновок про етнічну спорідненість носіїв пшеворської та зарубинецької (в межах Правобережної України) культур, яких він пов’язував з давніми слов’янами.

Іншу етнічну атрибутацію зарубинецької та близько спорідне­ної з нею поянеіпти-лукаїпівською культур запропонував Д.О.Мачинський. Розглядаючи поянешти-лукашівську культуру Західного Поділля та Молдови як найбільш ранній варіант зарубинецької культури, він інтерпретував їх як старожитності бас- тарнів, народу, як вважають деякі дослідники, германського поход­ження, відомого за античними джерелами з II ст. до н.е. у Подунав’ї⁶. Згодом цю думку підтримала КВ.Каспарова. Однак версія щодо бастарнської належності зарубинецької культури викликає найіс­тотніші сумніви. Бастарни вперше згадуються у писемних джерелах від 182 р. до н.е., за часів македонських царів Філіппа V та Персея. Вони мешкали північніше Македонії, в Середньому Подунав’ї — Потиссі. Проте зарубинецька культура Середнього Подніпров’я в цілком сформованому вигляді існувала вже у другій половині III ст. до н.е. Тому, погоджуючись з можливістю істотних культурних впливів з Дунайсько-Карпатського регіону, що відбились на її за­гальному латенізованому вигляді, вбачати в її носіях германців-бас- тарнів немає ніяких підстав. У протилежному випадку їм, не такому вже й численному та могутньому етносу, вже у III ст. до н.е. (коли про них ще ніхто в античному світі не чув) необхідно відвести величезні простори від Середнього Одеру (звідки, як вважається, розпочався їх рух) до Середнього Дніпра.

Набагато переконливішими є погляди вчених, що доводять переважно місцеві корені в етногенезі носіїв зарубинецької куль­тури Середнього Подніпров’я. Якщо В.М.Даниленко та Л.П.Поболь пов’язували її головним чином з нащадками підгірцівсько-милог- радського населення Північної України⁸ або Південної Білорусі⁹, то О.ІТереножкін наголошував на тому, що зарубинецька культура виникла внаслідок розвитку лісостепового населення скіфської доби, яке походило від праслов’ян тубільних білогрудівської та чор- ноліської культур¹⁰. Цілком логічно, що численне населення Лісосте­пового Правобережжя та Полісся скіфської доби не зникло протягом IV — початку III ст. до н.е., а стало основою мешканців Середнього Подніпров’я останньої чверті І тис. до н.е.

На всій території Лісостепового Правобережжя у VI — IV ст. до н.е. зарубинецьким пам’яткам передує “скіфізована” культура ора- чів-сколотів. У лісовій зоні Київщини —змішане підгірцівсько-ско- лотське населення. Навіть незважаючи на те, що тут кількісно пере­важають тубільні неври, можна ставити питання стосовно початку їх асиміляції більш розвиненими вихідцями з Лісостепу. У північніших районах Полісся, де мешкали власне милоградські племена, що складали єдиний етнокультурний масив з підгірцівським (неврським) населенням Лісової Київщини, “скіфізація” відбувала­ся лише на рівні окремих елементів культури знаті, яка інколи отримувала речі південного походження.

ВIII ст. до н.е. в Середньому Подніпров’ї утворюється досить го­могенна зарубинецька культура, носії якої з цього часу починають колонізацію лісової зони басейну Дніпра, тиснучи тубільне милог- радське населення. За переконливими дослідженнями С.Є.Рассаді-,на, зникнення в цьому регіоні милоградських старожитностей пов’язується саме з цим процесом. До кінця III ст. до н.е. він завер­шується на півночі Київщини, а у наступному Охоплює й Верхнє - Подніпров’я в окремих глухих місцевостях якого, Jftc і на Поліссі пів- ' нічніше Прип’яті, представники етносу милоградської культури (неври) зберігають власну культурну самобутність до межі ер, пос­тупово переорієнтовуючись на латенські еталони зарубинців.

Доходимо висновку, що зарубинецька культура аж ніяк не могла безпосередньо походити від милоградської, хоча в лісовій смузі нащадки носіїв останньої й увійшли до складу її спільності за­вдяки їх асиміляції протягом II ст. до н.е. Найвірогіднішим є те, що основу зарубинецького середньодніпровського ядра склали нащадки місцевих екологів та асимільованих ними протягом V—III ст. до не. носіїв підгірцівського варіанта милоградської культури Північної Київщини Це відбулося під час поширення латенських впливів у Східній Європі з боку Дунайсько-Карпатського ареалу.

Цей висновок збігається з поглядами В.В.Хвойки, В.П.Петрова, О.І.Тереножкіна та П.М.Третьякова. Останній уявляв виникнення зарубинецької культури як інтеграцію середньодніпровських скі- фів-орачів з окремими групами західного за походженням, пост- лужицького, поморського населення та пов’язував поширення зарубинецьких комплексів у межах лісової зони з просуванням лі­состепового населення на північ під час та після загибелі Великої Скіфії¹². П.М.Третьяков піддав переконливій критиці погляди Ю.В.Кухаренка щодо провідної ролі західних, повісленських еле­ментів, підкресливши, що Прип’ятське Полісся було “глухою околицею” зосереджених в Середньому Подніпров’ї зарубинецьких племен. Констатуючи спадкоємність між місцевим населенням скіфських та зарубинецьких часів, дослідник в наступні роки все більшу увагу звертав на безпосередні впливи на формування се­редньодніпровського варіанта зарубинецької культури з боку пів­денно-західного латенізованого кельтсько-дакійського світу¹³.

Відстоюючи аналогічні позиції, В.ППетров зазначав, що типологічні подібності деяких рис матеріальної культури периферійних (відносно латенського Подунав’я) племен Повіслення та Подніпров’я варто пояснювати не пересуванням народів з заходу на схід, а тлумачити як епохальні зміни, що відбувалися в новій історичній ситуації після краху скіфської системи та піднесення кельтської спільності¹⁴.

Так само проблему походження зарубинецької культури розг­лядають сучасні українські археологи. В.І.Бідзіля зазначає, що в процесі формування заруізинецької культури Середнього Подніпров’я провідну роль відігравало місцеве “землеробське насе­лення Лісостепу скіфської доби” при тому, що сусідні (кельтські, сарматські, поморські) племена істотно впливали на формування його матеріально-побутового комплексу¹⁵. Є.В.Максимов підкреслює "либоке місцеве коріння зарубинецької культури в Середньому По- дніпров’ї, припускаючи певну участь в її утворенні вихідців з Цент­ральної Європи та Карпато-Дунайського регіону, але відзначаючи, що західні елементи в Подніпров’ї відчуваються набагато менше, ніж у Прип’ятському Поліссі¹⁶. Тут істотне значення мали, насампе­ред, впливи, що йшли безпосередньо з Середнього Подунав’я й античних міст Північного Причорномор’я — Ольвії та Тіри¹'. Це повністю узгоджується з давнім висновком В.П.Петрова відносно того, що зарубинецька культура не прийшла в Надцніпров’я із Захо­ду, а є продуктом подальшого розвитку тубільного населення, яке сприймало творчі імпульси від латенської спільності та з Причорномор’я, з тамтешніх грецьких колоній¹⁸.

Таким чином, доходимо висновку, що первинним осередком формування зарубинецькоїкультури було саме Середньодніпровсь- ке Правобережжя ПІ ст. до не., яке сприймало впливи з боку ла- тенського Карпато-Дунайського ареалу та північнопричорно- морських грецьких міст. Навряд чи вихідці з Повіслення відігравали якусь помітну роль, але цілком вірогідно, що вони взяли безпосеред­ню участь в утворенні поліського та верхньодніпровського варіантів зарубинецької культури. Останні виникають на межі III — II ст. до н.е. перш за все завдяки просуванню середньодніпровського насе­лення вгору по річках лісової зони, насамперед Прип’яті, Дніпра та Сожу.

Утворенню нових племінних угруповань за цих умов мала сприяти початкова етномовна спорідненість компонентів, що взяли участь у цьому процесі. У першу чергу це стосується середньо- дніпровських нащадків екологів та мешканців східних районів Польщі, які, напевно, потрапляли з Середнього Повіслення до ба­сейну Прип’яті через Західний Буг. Ix спільність, як про це йшло­ся, зберігалася ще з часів культур мотузчатої кераміки та тшине- цько-комарівської спільності доби бронзи, консолідуючись під час сколотського просування Західним Поділлям, Південною Волинню та Галичиною до межиріччя Сану й Бугу. Найближчими до цих праслов’ян скіфської доби були північноволинсько-поліські неври, відомі за милоградсько-підгірцівськими матеріалами. Вони були нащадками носіїв більш давньої місцевої лебедівської культури. Вже у першій третині І тис. до н.е. “чорнолісці” (предки лісосте­пових сколотів-праслов’ян) та “лебедівці” мешкали упереміж на просторах між Дніпром та Горинню. Як відомо з етнографії, це може свідчити на користь їх етномовної спорідненості. Крім того, і білогрудівсько-чорноліська спільність, і носії лебедівської куль­тури були нащадками протослов’янських тшинецько-кома- рівських племен і постійно контактували між собою. Ці зв’язки значно посилилися за скіфських часів, коли лісостепові сколоти безпосередньо впливали на неврів та починали асимілювати їх південні групи.

Під час поширення зарубинецьких комплексів відповідний процес набув нової якості, і протягом останньої чверті І тис. до н.е., внаслідок просування лісостепових груп на північ та подальшої асиміляції місцевих мешканців, утворюється якісно нове етномовне угруповання. На відміну від власне праслов’ян-сколотів та найближчих до них в етномовному відношенні ЛІСОВИХ неврів його можна називати давніми слов’янами. Вони надійно пов’язуються з ареалом поширення зарубинецьких старожитнос- тей Цілком вірогідно, що до цієї ж давньослов’янської спільності маємо відносити й переважну більшість строкатого в етнокультур­ному відношенні населення Західної Волині, Галичини та Південно- Східної Польщі на межі ер, про що докладніше мова піде нижче. У даному випадку для нас є важливими висновки щодо слов’янства носіїв зарубинецької культури та утворення її найдавнішого се- редньодніпровського варіанта ще у III ст. до н.е. на грунті місцевого населення, безпосередніх нащадків лісостепових праслов’ян-сколо­тів скіфської доби. Тепер спробуємо відновити процес переходу від сколотського до давньослов’янського зарубинецького суспільства, який відбувався у другій половині IV —першій половині III ст. до н.е.

2

Бурхливі події доби деструкції військово-політичної системи Великої Скіфії, як про те вже йшлося, призвели до загибелі лісосте­пових сколотських князівств, розпаду їх суспільно-політичних структур влади та управління і відходу основної маси населення, якому пощастило вижити, у важкодоступні місцевості. Так само як і за часів татарських навал²⁰, у лісах та ярах, серед боліт і хащ люди, які втратили надобщинні адміністративні інститути, переховуючись від небезпеки з боку кочовиків, що вільно перетинали лісостепові простори, селилися невеликими родинами, підтримуючи між собою постійні сусідські зв’язки.

Історичні аналогії тут цілком коректні: як перед остаточним скіфським спустошенням південних областей Лісостепу, так і протя­гом часів, що передували Батиєвому походу, населення жило в на­прузі, люди не раз тікали з своїх місць, переховувались і знов повер­талися. Тому, як зазначав Д.Дорошенко стосовно подій середини XIII CT., відплив і потім приплив населення не був ніякою новиною. Подіб­но до того як на Наддніпрянщині люди тікали під захист лісів і боліт, у Галичині втікали від татар у гори²¹. Коли ж небезпека проходила, вони знову верталися до рідних місць, але, враховуючи загибель великих укріплених пунктів, топографія їх розселення ставала вже іншою.

На користь такого уявлення свідчать і типові етнографічні ана­логії поведінки людей під час істотної військової загрози. Як показує Е.Сервіс, на її посилення давні суспільства можуть реагувати дво­яко: консолідацією або розсіянням. У першому випадку, коли сус­пільство вважає себе здатним протистояти ворогові, за умов зов­нішньої загрози відбувається об’єднання автономних груп та формується спільна система влади й управління. Цей варіант можна припустити стосовно чорноліської та ранньоскіфської доби, початку антських та давньоруських часів. Але, якщо сили заздалегідь нерів­ні, особливо після військового розгрому та загибелі структур влади, соціальна організація подрібнюється до рівня великих родин або на­віть окремих сімей, які здатні схоронитися у важкодоступних місце­востях. Індіанці-іпоіпони з цього приводу казали: “Якщо б ми жили великими групами, нас було б легко знайти”. Аналогічну тактику обирали в скрутні часи оджибва в районі Великих озер, південноа­мериканські племена верхів’їв р.Шингу, плато Мато-Гроссо, облас­тей Монтан’я та Гран-Чако, піддані розгромлених африканських ^uκof олівств”, які рятувалися у джунглях басейну р.Конго та в горах Східної Африки тощо. Цілком можливо, що таке саме відбувалося й у Лісостеповій Україні за часів фіналу скіфської доби, а пізніше — аварських та хазарських нападів, Батиєвого лихоліття та експансії Кримського ханства наприкінці XV ст.

Зрозуміло, що при такій системі розселення родин залишки осель та поховань, розсіяних серед лісів, боліт та гір, археологічно майже невловимі. Люди не залишали ні багатошарових та значних за площею селищ, ні укріплених городищ, ні великих могильників, тому знайти рештки їх жител чи поховань можна лише випадково. Це, безумовно, не можна тлумачити як доказ зникнення місцевої людності, хоча певне її зменшення (завдяки відтоку до лісової зони або й просто знищення та захоплення в полон), ймовірно, існувало. Населення, яке залишилося, за нових умов повинно було істотно змінити свою систему життєдіяльності, перейти від її праслов’янських форм до давньослов’янських.

Система виробництва екологів VII — IV ст. до н.е. орієнтувалася як зазначалося, не тільки на задоволення внутрішніх потреб, а й на експорт, насамперед — зерна, до грецьких колоній. Крах скіфської політичної системи обумовив різке зменшення питомої ваги земле­робства в Лісостепу. По-перше, напади кочовиків змушували людей селитися в місцевостях, малопридатних для розвитку хліборобства на великих площах, але цілком зручних для лісового або навіть гірського (в Карпатах) скотарства. По-друге, постійна зовнішня за­гроза (навіть у тому випадку, коли люди залишалися біля своїх ланів) робила хліборобство небезпечним: у разі нападу кочовиків врожай був би спаленим або витоптаним. По-третє, розрив на певний час торговельних зв’язків з причорноморськими містами та ворожі стосунки з кочовиками у другій половині IV — першій половині III ст. до н.е. не сприяли виробництву зерна на продаж і його починають вирощувати майже виключно для задоволення власних потреб.

Все це вело до підвищення ролі скотарства та певної перео­рієнтації на лісове підсічно-вогневе землеробства В нових раніше майже незаселених місцевостях для землеробства необхідно було вирубати та палити ліс. В перші роки така ділянка давала добрий врожай, але незабаром родючість падала і тому розчищали Нову

I'

площу, а приблизно раз за життя одного покоління переносили свої оселі до іншого місця. Догляд за худобою не вимагав таких значних витрат. Ліси давали для обмеженої кількості поголів’я достатні пасовиська, а у заплавах річок та по берегах озер Завжди були добрі сінокоси, що забезпечували худобу кормами на зиму. Таке господар­ство мало вестись великими родинами (типу південнослов’янської задруги) по окремих хуторах, розташованих на відносно невеликих відстанях один від одного.

Рівень агротехніки носіїв зарубинецької культури, як зазначає Є.В.Максимов, був порівняно низьким. Подібно до описаних Тацітом германців, у них існувало землеробство з врожайністю 3 — 5 цент­нерів з гектара, з переважанням скотарства (велика та мала рогата худоба, свиня, кінь) і допоміжними мисливством, рибальством та збиральництвом²³. Підвищення попиту на залізні знаряддя праці та, очевидно, зброї за наявності багатої сировинної бази (болотяні руди, деревина) сприяло й розвитку власного металургійного виробництва.

Поєднання зовнішньої небезпеки з можливістю господарського самозабезпечення невеликих колективів, що мешкали у важкодос- тупних місцевостях, визначало абсолютне панування натуральної економіки та автаркічного суспільного ладу. Кожна родина стає окремим осередком виробничого життя Ix старійшини мають й спільні справи, переважно соціально-політичного, правного та куль­турно-культового характеру. За цих умов, подібно до,Егеїди після краху Мікенської системи за доби так званих “темних віків”²⁴, архаїчна система редистрибуції, концентрації та перерозподілу до­даткового продукту носіями племінної або ранньодержавної влади не має для власного відродження у попередньому вигляді ні еконо­мічних, ні соціально-політичних підстав. Родинні хуторські домогос- подарства фактично стають самостійними і не підлягають експлуа­тації з будь-якого боку.

Вища аристократія та військова знать колишніх сколотських князівств (саме та, яка на середину IV ст. до н.е. не була інтегрована до складу скіфської панівної еліти) була або фізично знищена, або в соціально-економічному відношенні (після зруйнування її осередків, в нових місцевостях, позбувшись майна та традиційної влади-влас- ності на колективні ресурси) втратила домінуючі позиції. Предс­тавники колишніх аристократичних родин фактично позбавляються економічних та політичних важелів свого впливу, хоча їх знатне походження мало викликати повагу та надавати перевагу відносно інших у культовій сфері, як це, наприклад, було і в полісних общинах гомерівських часів.

Так, протягом останньої третини І тис. до не. у Поднідпров ’ї, як і по всій широкій смузі Середньої Європи, зароджувалось принципово нове суспільство, якісно відмінне і від пізньо- первісного, і від ранньокласового (давньоєвропейського типу), що передувало йому. Деяким, хоча й досить віддаленим, ана- лотом йому можна вважати постмікенське суспільство Егеїди рубе­жу II —І тис. до н.е., але, у відповідності з конкретними умовами, як про те вже писалося²⁵, вони розвивалися різними шляхами. Раніше пропонувалося називати такі суспільства, принципово відмінні від пізньопервісних,ранньокласовихта станово-класових, протокла- с о в и м и. В.О.Шнірельман, концептуально погоджуючись з таким підходом, запропонував інший термін — паракласов і²⁶. Оскільки рівень розвитку давніх германців, слов’ян та інших народів кельтської периферії на межі ер був схожим, висновки щодо сус­пільного ладу перших мають безпосереднє відношення й до розумін­ня громадського устрою носіїв зарубинецької культури Подніпров’я.

Аналізуючи відповідну форму власності, КМаркс підкреслю­вав, що у германців, які селилися по лісах окремими родинами на певній відстані одна від одної, община може існувати лише як об’єднання (а не первинна єдність) окремих суб’єктів, фактичних власників земельних ділянок Такий характер розселення переш­коджає розвитку міського устрою та пов’язаного з ним (подібно до античного полісу) типу громадського життя. Община існує лише на зборах вільних власників, голів окремих домогосподарств як самос­тійних центрів виробництва. При цьому, чим далі народ відходить від первинних місць свого мешкання та захоплює чужі землі, тим більше виникає можливостей для того, щоб окрема людина стала власником землі, певної парцели²⁷. Останнє, очевидно, є характер­нішим для тих випадків, коли попередня пізньопервісна або ранньо- класова система зруйнована, а люди розселюються у важкодос- тупних місцевостях окремими контактуючими родинами, як це було за доби формування давньослов’янської спільності зарубинецької культури.

Однак, незважаючи на економічну автаркію окремих домогос­подарств, умови життя, насамперед спільна зацікавленість у війсь­ково-політичній безпеці, сприяють розвитку певних інститутів влади та управління. Наявність останніх наприкінці III ст. до н.е. в межах СередньодНіпровського Правобережжя не викликає сумнівів. Про це свідчить виникнення розгалуженої системи невеличких городищ-фортець на Дніпровських кручах по всьому просторі між гирлами Тясмину та Ірпеня. Для здійснення такого будівництва (метою якого був захист від сарматських нападів з боку Лівобереж­жя, очевидно, і взимку, коли Дніпро замерзав) необхідна була орга­нізаційна єдність значної кількості людей на общинному та між- общинному рівнях. Тобто, можна припускати відродження племін­ної, а, точніше, так би мовити квазіплемінної організації. Люди, на­самперед голови родин, в соціально-економічному відношенні були більш-менш рівні між собою, що підтверджується поховальними комплексами, за якими майнове розшарування майже не просте­жується. Але для оперативного вирішення спільних справ необхідно було обирати певні керівні органи, у першу чергу вождів-воєна- чальників. Вони ще не мали соціально-економічних важелів, щоб за-

і безпечити своє панування над рештою общинників, проте саме їх іс- ; нування можна розглядати як перший крок до відтворення, хоча й, дещо на нових засадах, суспільної ієрархії, оскільки кожна посада дає можливість зловживань. _o

За даними археологічних досліджень, зарубинецьке населення, принаймні в Середньому Подніпров’ї, за останню чверть І тис. до н.е. розміщувалося великими компактними групами — “гніздами”, ї Кожне з таких “гнізд”, як вважається, відповідає окремому “племе­ні”. До нього входило 10 —15 або 15 — 20 невеликих поселень, роз­ташованих на відстані 2 — 6 км. За припущенням, у них мешкали великі родинні общини. Таких споріднених давньослов’янських “племен”, що складали зарубинецьку спільність Середнього Подніпров’я, на сьогодні налічують принаймні три. між Ірпенем та Стугною (“к и ї в с ь к е”), Стугною та Россю (“канівське ”), Россю й Тясмином (“ч е р к а с ь к е”). Фортифікаційне будівництво в кожному з цих районів помітно посилюється у П — І ст. до н.е., коли зростає небезпека з боку сарматського Лівобережжя. В цей час ста­ють помітними деякі урбаністичні тенденції', під захистом укріпле­ного городища-дитинця (площею до 1,5 га) розвивається неукріпле- не селище, що займає зручне для господарської діяльності місце надзаплавної тераси²⁸. Вважається, що своїм корінням ці традиції топографії та планування середньодніпровських зарубинецьких поселень сягають субстратно! культури скіфського часу²⁹.

Таким чином, можна припустити, що протягом ІП—І ст. до не. давньослов’янське суспільство Середньодніпровського Правобе­режжя зробило значний крок до відтворення власної ранньопо- літичної системи. Якщо спочатку всі ранньозарубинецькі поселення тут були неукріпленими і розташовувалися виключно на важкодос- тупних останцях плато або на високих мисах Дніпра, Росі та Тясмину, то пізніше навколо них з’являються вали та рови (Юрковиця, Пирогів, Ходосівка, Гребені, Ходорове, Монастирок, Бабина Гора, Пилипенкова Гора, Сахнівка, Суботів тощо, всього ві­домо понад ЗО). Під захистом деяких з них починають формуватися й відкриті селища (як на Бабиній Горі). Безумовно, такі населені пункти вже не могли бути місцями мешкання одних лише окремих великих родин, а, принаймні, їх певної кількості.

Якщо інтерпретувати давньослов’янське суспільство в катего­ріях родоплемінного ладу, то логічно співвідносити “гніздо” поселень з племенем, а окреме укріплене поселення з родовою общиною. Проте для “прото”- або “паракласового” суспільства “германського способу виробництва” такі визначення здаються занадто архаїчними і є придатнішими для характеристики суспільних від­носин трипільських часів чи, принаймні, чорноліської доби. Вони асоціюються з хрестоматійними морганівськими ірокезами, на щаблі розвитку яких саме і знаходилось розвинуте Трипілля межі IV — III тис. до н.е., і аж ніяк не зарубинецьке суспільство, що існувало на цій же території трьома тисячоліттями пізніше і базувалось на досвіді і досягненнях чорнолісько-сколотських князівств. Тому доцільно знов звернутися до прикладів з класичної, а саме — найдавнішої Римської історії, до стану Лаціума першої половини І тис. до н.е.

Родинні колективи, які на початку зарубинецької доби мешкали в невеликих поселеннях на кручах, були, так би мовити, “мікро- общинами”, що поступово переростали в общини квазіродові або кланові, які, очевидно, співпадали за типом з давньоримською “фамілією” переддержавної доби. Остання поєднувала значну кіль­кість кровних родичів, їх дружин та дітей, а також різного роду клієнтів, а інколи й особисто невільних людей, головним чином жінок. Такий рід-фамілія, як і цілком подібний до нього кельтський клан, що існував в Ірландії протягом всього середньовіччя, вже не складав первинного виробничого осередку³⁰. Очолюваний головою (патроном, патрицієм), він виконував вже переважно громадсько- політичні та культові функції, репрезентуючи всіх членів відповід­ної громади перед зовнішнім світом.

За такої ситуації громада вищого рівня (яка за масштабом може бути співвіднесена з “племенем”) визначається як колектив землев­ласників, що складає по відношенню до навколишнього оточення єдине ціле, має верховну власність на територію та контроль над використанням земельного фонду. Характерними рисами цієї гро­мади є самоврядування, вищим органом якого фактично або номі­нально виступають народні збори та рада голів родин-кланів, спільні культові дії, особливо спрямовані на вшанування бога-покровителя цього колективу³¹. Саме на такому тлі соціально-економічних від­носин формувалася давньоримська громада, під час інтеграції та подальшого розвитку якої виникла потреба у постійній ранньодер- жавній (“царській”) владі. Тоді ще римська громада була союзом голів двох, а пізніше й трьох сотень повноправних родів-фамілій, що володіли землями та утворювали власні малі (кланові) общини, ціл­ком самостійні у господарському, громадянському та правовому від­ношенні³².

У давньослов’янському суспільстві останніх століть до нашої ери розвиток в цьому напрямку лише розпочинався, а в наступні століття був істотно деформований дією зовнішніх чинників (сар­матським вторгненням, рухом готів тощо). Проте саме такий стан, в цілому принципово відмінний від того, що мав існувати за чорнолісь- ко-скіфської доби, складав тло подальшого розвитку слов’янства протягом наступного тисячоліття аж до утворення Давньоруської держави. Тому ті три придніпровські “племені” ранньозарубинець- кої доби, про які йшлося, більш влучно було б назвати територі­альними (земельними) громадами самоорганізації об’єднаних за кланово-фамільним принципом людей. У випадку військової загрози вони об’єднували свої зусилля для боротьби з ворогом на рівні такого “квазіплемені” або навіть всіх трьох громадських об’єднань. Так само в межах кожного з них мали вирішуватися на нараді кланових голів-старішин (які, очевидно, і складали віче — аналог архаїчного римського сенату) різноманітні громадські та майнові (відносно зе­мельних володінь) справи, питання релігійно-культового життя тощо.

Варто звернути увагу на співпадіння трьох придніпровських зе­мельних громад зарубинецьких часів з сколотськими об'єднаннями Правобережжя скіфської доби Як і раніше, їх осередками були По- тясминня, межиріччя Росі — Стугни, околиці сучасного Києва за умов наявності між ними певних порубіжних незаселених просторів. Це також дає підстави вважати, що їх представники усвідомлювали себе спадкоємцями відповідних сколотських утворень, насамперед стосовно земельних володінь. Загалом вони, мабуть, дійсно були їх безпосередніми нащадками і, цілком вірогідно, навіть зберігали старі етнічні назви, вшановували святилища пращурів.

У межах нових давньослов’янських об’єднань утворюється й спільна духовна культура, характер якої можна уявити головним чином за матеріалами поховальних комплексів. Порівняно із скіфськими часами відроджуються старі звичаї. Із зникненням ско- лотської знаті, що була головним провідником кочівницьких мод та світогляду, впливи з боку степу істотно зменшуються. Протистояння із світом номадів приводило до чіткішого та свідомішого сприйняття давніх місцевих традицій як “своїх”, “рідних”, “священних”. За спостереженнями А-ДжТойнбі, військові поразки та загальний крах суспільства нерідко сприяли відродженню та піднесенню давніх ві­рувань та ритуалів³³. Повсюди зникає степовий за своїм походжен­ням обряд трупопокладення та відроджується звичай трупоспален- ня, який переважав у праслов’ян доскіфського часу

Звичай трупоспалення, як про це йшлося вище, здавна був притаманним населенню лісостепової та лісової зон України. Його застосовувало населення посттрипільської софіївської, середньо- дніпровської, східнотшинецької та білогрудівської культур, що послідовно змінювали одна одну в Середньому Подніпров’ї. В чор- ноліській культурі, що виникла на терені культури білогрудівсь­кої, також переважає трупоспалення, але на її півдні, під впливом кочовиків, праслов’янська верхівка починає практикувати й під- курганні трупопокладення. Останнє (з яскравими традиціями давнього місцевого обряду у вигляді підпалення дерев’яних гробниць) поширюється за скіфської доби, що відбиває типові за­кономірності сприйняття верхами, а згодом і рядовим населенням, престижних чужих звичаїв³⁴. Однак старі поховальні обряди, особливо північніше р.Рось, не зникають. Навпаки, починаючи з V ст. до н.е., насамперед на Київщині, звичай трупоспалення знов набуває значного поширення, а у IV — III ст. до н.е. стає панівним. Це, вірогідно, відбиває реакцію широких верств ско- лотського населення на гніт з боку кочівницької та власної скіфі- зованої знаті 3 іншого боку, відродженню звичаю трупоспалення сприяла й асиміляція підгірцівського населення Північної Київщини, ритуальна сфера якого була найближче спорідненою із споконвічними формами культового життя праслов’ян-сколотів Подніпров’я.

Могильники зарубинецької культури в Подніпров’ї та Поліссі безкурганні, а обряд кремації проводився на стороні. Тобто успадко­вується стара білогрудівсько-чорноліська й підгірцівсько-милог- радська традиції. Кістки складали до ліпних урн або зсипали до неглибоких ям овальної (рідше — круглої) форми³⁹. Цей похо­вальний ритуал згодом розвивається в певні типи слов’янських ранньосередньовічних поховань³⁶. Такі звичаї існували й серед носіїв західних (відносно зарубинецької) культур, не тільки в Повіс- ленні та Помор’ї³⁷, чия етнічна атрибутація ще має дискусійний ха­рактер, а й у безумовно германській ясторфській, кельтських та кельтизованих культурах Центральної Європи, починаючи з III ст. до н.е.³⁸

Останнє зовсім не свідчить про наплив на Україну якоїсь численної людності з Повіслення або Подунав’я. Навпаки, у зарубинецькому Подніпров’ї та Поліссі протягом останньої третини І тис. до н.е. відбувались такі самі історичні процеси, як і в усій Цен­тральній Європі. Північніше Дунаю та Карпат, від Рейну до Дніпра на межі ер існувала система подібних в господарському, соціальному та культурно-культовому відношенні ранньополітичних об’єднань, що протягом попередніх трьох сторіч утворювались та розвивались на північній периферії кельтського світу. Саме в такому історичному контексті й маємо усвідомлювати історичний характер давньослов’янського, як і давньогерманського, частково західно- давньобалтського та інших споріднених з ними суспільств.

З

Кельтська цивілізація або, точніше, кельтська та кельтизована периферія античного світу другої половини І тис. до н.е., ретельно вивчена європейськими археологами³⁹. Більшість дослідників дотримується думки, що підвалини кельтської культури склалися з двох основних компонентів: курганної культури бронзового віку, поширеної від Східної Франції до Чехії, та культури полів похо­вальних урн Центральної Європи, яка нашарувалася на названу вище курганну культуру наприкінці II тис. до н.е. Починаючи з доби полів поховальних урн, можемо говорити про формування кельтсь­кої спільності на північний захід від Альп. У VH — VI ст. до н.е. к е л ь- т и, за археологічними джерелами, фіксуються вже від середніх течій Рони і Луари — басейнами Рейну та Дунаю —до верхів’їв Ельби й Одеру. Близько 500 р до не. про кельтів пише Гекатей, а через півстоліття —Геродот, що розміщує їх біля витоків Дунаю на заході відомих йому земель Європи.

Протягом першої половини І тис. до н.е. кельти опановують всю Західну Європу від Іспанії та Португалії до Британських островів. Однак в Середньому Подунав’ї та на північ від нього пануючою силою в середині І тис. до н.е. стають народи скіфської культури. їх війська, перетинаючи області сучасних Угорщини, Словаччини, Чехії, Польщі, Південної Німеччини, доходять до Рейну так само, як тисячоліттям пізніше це робили гунни та інші народи, що були під владою Аттіли. Мабуть, саме проти цих скіфів і починається споруд­ження кельтських фортець-оппідумів, що виникають в Рейнсько- Дунайських областях наприкінці VI —V ст. до н.е.

Протягом середини —другої половини V ст. до н.е. тиск на Цен­тральну Європу зі сходу потроху слабшає і кельти, вже на той час опанувавши всі землі до Атлантичного океану, розпочинають контр­наступ. Навряд чи коли-небудь вони мали дійсну військово- політичну єдність, але не виключено, що на якийсь час у Верхньому Подунав’ї, з огляду на скіфську загрозу, утворилась нестійка конфе­дерація племен-князівств при гегемонії одного з них. Легенди згаду­ють загальнокельтського короля Амбікара (приблизно 450 —400 рр. до н.е.), який направив двох своїх племінників, Беловеса та Сеговеса, на подальші завоювання. Очолювані Беловесом кельти з’являються у Північній Італії, спустошують Етрурію та у 390 (або 387) р. до н.е. спалюють Рим, після чого осідають в долині р.По. їхнім центром стає місто Бононія, сучасна Болонья. В цей же час Сеговес вирушає на схід і підкорює Середнє Подунав’я та північ Балканського півостро­ва. Провідним в цьому русі на південь та схід виступає кельтський народ боїв, одна гілка якого осідає в Ломбардії та, згодом, в Романії, а інша розселюється на території Чехії, Моравії та прилеглих до них придунайських землях. Від них і походять такі назви, як Бононія- Болонья та Богемія (сучасна Чехія).

Така історична картина підтверджується та конкретизується наявними археологічними джерелами. Як показав Я.Філіпп, південні райони Чехії були зайняті кельтами ще до V ст. до н.е. УIV ст. до н.е. починається новий масовий наплив і поступово їхня латенська куль­тура поширюється на всі області Чехії та Моравії, опановуючи в II — І ст. до н.е. (мабуть, через тиск з боку германців із заходу) землі Словаччини і верхів’їв Одеру та Вісли на півдні Польщі. Інші кель­тські групи, просуваючись долиною Дунаю, на межі V—IV ст. до н.е. займають Нижню Австрію, звідки одна їх частина через Паннонію та Закарпаття виходить до Карпатської улоговини, а інша — до Балкан. На початку III ст. до н.е. вони спустошують Фракію та Маке­донію, у 379 р. до н.е. пограбували Дельфи та всю Північну Грецію, але були відбиті й перейшли до Малої Азії, де у 275 р. до н.е. були нарешті приборкані царем Антіохом І Селевкідом. Там вони, відомі як галати, й оселилися. В цілому з III ст. до н.е. кельтський тиск на схід слабне і їх подальші пересування обумовлюються переважно тим, що на них самих нападають ззовні.

Наприкінці НІ ст. до н.е., саме тоді, коли в Подніпров’ї утво­рюється давньослов’янська зарубинецька культура, в Подунав’ї та на півночі Балкан виникає кілька очолюваних кельтами держав, на­селення яких складали, головним чином, нащадки місцевої Іллі­рійсько-фракійської людності. На території Сербії утворюється дер­жава скордисків з центром у Сінгідуні (сучасний Белград). Інші кельтські царства-князівства відомі в Боснії (з центром у Ратіарії) та 'на півночі Фракії (столиця у Дуросторі-Сілістрії на Дунаї, де, до речі, набагато пізніше мужньо боронився князь Святослав від візантійсь­кого війська). Кельти осідали тонким прошарком завойовників- аристократів і легко змішувались з тубільними мешканцями. За цих умов значно прискорився й процес державної консолідації серед місцевих народів. Виникають переддержавні утворення ретів в Альпах, іллірійців на Середньому Дунаї та в Далмації, даків — в Трансільванії, Карпів —в гірських верхів’ях Тиси. Всі вони підпада­ють під сильний кельтський вплив, сприймають стиль латенської культури та археологічно майже не різняться від спільностей, без­посередньо очолених кельтською аристократією.

Повсюди високого рівня досягають сільське господарство та, особливо, металургія, розвиваються склоробне, ювелірне, гончарне та інші ремесла. З цих часів набуває поширення важкий колісний плуг з різаком та відвалом для перегортання пласту землі. В нього впрягали волів. В латенських старожитностях неодноразово зустрі­чалися залізні плужні лемехи. Все це значно підвищувало ефективність землеробської праці, особливо на важких грунтах. За­гальне піднесення виробництва обумовило широке використання грошей, спочатку карбованих в античних державах, а десь з середини IV ст. до н.е. і власних, що імітували золоті статери Філіппа II Македонського. УII ст. до н.е. на більшій частині кельтського світу вже карбували місцеві монети із золота, срібла, а інколи міді та бронзи.

Таким чином, у III—II ст. до н.е. межі кельтського та кельтизо- ваного світу, з усіма характерними рисами ранньої цивілізації, сягали Британських островів, Нижнього Рейну, верхів’їв Ельби, Одеру та Вісли, Східних Карпат та Нижнього Дунаю. Північніше, від Рейну і Ютландії до Дніпра і Десни утворюється масив латені- зованих культур: ясторфська (з її середнього рипдорфського етапу), підкльошових поховань (яку незабаром змінить пшеворсь- ка), поянеінти-лукапгівська та зарубинецька. Якщо за першою, без­перечно, стоять давні германці, а за останньою — давні слов’яни, то етноістррична природа решти лишається дискусійною. Розглянемо стисло це питання, щоб чіткіше уявити собі європейський контекст розвитку середньодніпровського населення.

Ясторфська, давньогерманська культура⁴⁰ складається близько 600 р. до н.е. в північній частині Німеччини і за латенських часів займає території в межах Гановеру, Саксонії, Західної Поме­ранії, охоплюючи й Данію. їй притаманний обряд трупоспалення з похованням праху в незакритій урні в грунтових могильниках. Починаючи з середньолатенської доби (III-II ст.до н.е.), під могутнім впливом з півдня, ця культура так сильно нівелюється та кельтизується, що, як зазначають дослідники, тільки поховальний

обряд відрізняє германців від кельтів, а археологічну межу між ними взагалі неможливо провести. Поховальний інвентар дуже бідний, але у І ст. до н.е. в домовинах зустрічається посуд, а інколи зброя. В цей час про давніх германців дещо відомо з античцих писемних дже­рел.

Вже у II ст. до н.е. германці починають тіснити кельтів і здійсню­вати далекі походи. Кімври та тевтони, просуваючись вгору по долині Одеру, близько 113 р. до н.е. проходять через володіння боїв та вирушають через Австрію до Північної Італії, але у 102 —101 рр. до н.е. зазнають нищівних поразок від римлян. Очевидно, це було лише одним епізодом серед інших пересувань давньогерманських етносів II — І ст. до н.е. Так само близько 72 р. до н.е. свеви на чолі з Аріовістом втручаються у боротьбу між кельтськими племенами- князівствами Галлії і захоплюють окремі області західніше Рейну, але вже у 58 р. до н.е. були розбиті легіонами Юлія Цезаря. В цей самий час інші германці посилюють тиск на кельтське населення Чехії та Південної Німеччини і наприкінці І ст. до н.е. здобувають ряд вирішальних перемог⁴¹. Протягом 10 — 8 рр. до н.е. германці захоп­люють їхні останні оппідуми і, опанувавши області Верхнього Рейну та Верхнього Дунаю, примушують боїв покинути Богемію. Тут, на чолі з лідером маркоманів Марабудом, на початку І ст. н.е. утво­рюється велике політичне об’єднання, до складу якого входили також гермундури, лангобарди, свеви та інші давньогерманські групи.

На цей час германці, за даними античних авторів, насампе­ред — Таціта, займали землі східніше Рейну та північніше Дунаю. Серед них виділяється східна, одерсько-вісленська, група за межами поширення ясторфських пам’яток. До неї належали: ван­дали в середній, а з II ст. н.е. і верхній течії Одеру; бургунди, що, за свідченнями Птолемея, мали мешкати десь у басейні Варти; ругії на Нижньому Одері; лемовії східніше від них, на Балтійському узбе­режжі; готони в пониззі Вісли; а басейн Верхньої Вісли, як і північні схили польських Карпат, займали гарнії, гелізії, маніми та інші гер­манські групи, що входили до складу об’єднання лугіїв⁴².

Однак локалізація народів, які письменники римської доби від­носили до “германських”, небагато дає для розуміння самого етноіс- торичного процесу. Якщо в північнонімецьких землях історичні гер­манці початку н.е. складаються на місцевому тлі, то у межах сучасної Польщі, судячи з археологічних даних, маємо справу із складнішим розвитком подій. Для того, щоб розібратись в цьому, знову поверне­мося до скіфської експансії в Центральну Європу.

Як про те вже йшлося, наприкінці II — в першій половині І тис. до н.е. більшу частину сучасної Польщі, Моравії та Чехії займала мо­гутня лужицька культура, до складу якої на сході входили і найза- хідніші групи нащадків тшинецько-комарівської спільності. В різні роки висувались думки щодо германської, фракійської, іллірійської та слов’янської атрибутації її носіїв, але, як зазначає О.Л.Монгайт, вагомих доказів на користь жодної з них наведено не було. Більшої уваги заслуговує той погляд, згідно з яким носії лужицької культури репрезентують якусь іншу гілку індоєвропейських племен, що відіг­рали важливу роль в давній історії Європи та взяли участь в подаль­шому формуванні сусідніх етнічних спільностей⁴³, насамперед, ймо­вірно, східних груп германців та західних слов’ян.

Розглядаючи питання розмежування носіїв прагерманських, прабалтських та праслов’янських діалектів за доби бронзи, вже висловлювалось припущення, що між цими трьома спільностями за тих часів мала існувати ще одна, найспорідненіша з кожною з них, а саме — правенедська. На мою думку, саме вона збігається з лужицькою археологічною спільністю, після зникнення якої дезинтегрується. Її західні групи поступово зливаються з гер­манським масивом, утворюючи його вандальський блок. Східні ж, генетично пов’язані з тшинецько-комарівською спільністю, поступо­во слов’янізуються, перетворюючись до середини І тис. н.е. на вене­дів — західну групу слов’янства. На думку багатьох авторитетних лінгвістів (їх підтримують і деякі археологи⁴⁴), спочатку етнонім “венеди” застосовувався не до слов’ян, а до якогось етносу їх захід­ної периферії, що пізніше був (частково) слов’янізований.

В середині І тис. до н.е. під тиском військ носіїв скіфської куль­тури зі сходу, головним чином з Придніпровсько-Подільського Лі­состепу, гинуть городища лужицької культури, хоча окремі її групи ще існують до IV ст. до н.е. По всій Польщі, за винятком хіба що Ma- зовії та Помор’я, часто трапляються предмети скіфського військово­го обладунку та курганні поховання знаті. Але скіфське панування тут не було тривалим, і вакуум, що утворився в Середньому Повіс- ленні, починає заповнюватись носіями північної, досить архаїчної в усіх своїх проявах, поморської культури — найзахіднішими гру­пами прабалтів⁴⁵, або населенням, спорідненим і з балтами, і, особливо, з лужицькими правенедами. На користь останнього свідчить швидка взаємоасиміляція постлужицького та прийшлого поморського населення, внаслідок чого на території Польщі протя­гом V — IV ст. до н.е. утворюється спільна культура підкльошових поховань. Певний час, майже на всій території свого поширення, вона співіснує з пережитковими формами поморської, від якої від­різняється насамперед поховальним ритуалом, коли рештки тру- поспалень зверху вкривали великими посудинами — кльошами — та ховали їх окремо, а не як поморці — спільно. Кераміка цієї куль­тури успадковує і поморські, і лужицькі риси. Ця культура існує протягом 400 — 100 рр. до н.е., і, як зазначає В.В.Сєдов, у середньо- латенський період, тобто III — II ст. до н.е., доходать до середньої течії Одеру на заході та Волині й Полісся на сході⁴⁶. Ніяких ознак її істотної латенізації не відмічається.

Нова історична доба в житті давнього населення Польщі починається з кінця II ст. до н.е., коли по всій території, ще напере­додні зайнятої культурою підкльошових поховань, поширюється пшеворська культура виразного латенського вигляду. Могутні кель­тські впливи не викликають сумніву, завдяки чому поширюються відповідні типи фібул, зброї та знарядь праці, форми кераміки тощо. Поховальний ритуал репрезентовано трупоспаленнями, рештки яких складали до грунтових ям або спочатку зсипали до урн⁴⁷. Па­ралельно набувають поширення й, безперечно, давньогерманські ритуали, такі, наприклад, як пошкодження зброї, яку клали разом з прахом померлого, втикання у дно поховальної ями гострих предме­тів, покладення туди птахів й т.ін. Ці обрядові дії поширюються по всій території Польщі, але найхарактернішими вони є для західних

- її областей, де переважають урнові поховання. Саме тут античні автори і розміщують германські народи східної групи, про що йшло­ся вище.

З наведених даних випливає, що “латенізація” населення Поль­щі II ст. до н.е. була пов’язана не тільки з кельтськими впливами з боку населення Чехії, Моравії та Словаччини, а й з безпосереднім переселенням сюди окремих давньогерманських груп з майже повним набором речей кельтського типу. Подібно до боїв, вольків або галатів (ймовірно, етнонімічні пращури карпатських бойків, волохів та гуцулів наступних часів, що згодом були витіснені в гори та слов’янізовані або романізовані), вони, ймовірно, десь селилися ком­пактними групами, змішуючись з місцевим населенням, а тубільні мешканці сприймали культуру латенського типу у нових сусідів- переселенців. Ці процеси мали приводити до мовної та культурної взаємоасиміляції. І якщо в сфері матеріального виробництва вреш­ті-решт переважали більш якісні латенські стандарти кельтського суспільства, а ідеологічні уявлення були і без того принципово подіб­ні (що видно з аналогічного поховального ритуалу), то з’ясувати, де, в якій місцевості мали перевагу ті чи інші діалекти (германські, ве- недські, слов’янські чи балтські, гето-дакійські або кельтські) практично неможливо.

Зважаючи на це, важко сказати, які з перелічених Тацітом на схід від сучасного німецько-польського кордону народи дійсно (в мовному відношенні) були “германцями”, а які — безпосередніми (зокрема, на рівні мови та етнічної самосвідомості) нащадками місце­вої давньовенедської людності. Як відомо, античні автори об’єдну­вали окремі етнічні групи в певні спільності не за лінгвістичними критеріями (як це переважає в науці нового часу), а за зовнішніми господарсько-культурно-побутовими ознаками. Останні ж, як свід­чать археологічні джерела, від Ютландії і Рейну до Верхнього Поде- сення, Середнього Подніпров’я та Нижнього Подністров’я наприкінці І тис. до н.е. в цілому збігалися.

З огляду на загальноісторичну картину з деякою мірою вірогід­ності можна вважати, з одного боку, що такі народи, як бургундіоди гепіди та готони, що за переказами колись вийшли з Скандинавії, а на межі ер займали Польське Помор’я та Нижнє Повіслення, дійсно в своїй основі були германськими, але увібрали в себе значну кіль­кість венедсько-балтської місцевої людності. З іншого боку, геллізії та гельвекони на півдні Польщі (саме там, де у пізньолатенські часи відомі компактні масиви кельтських пам’яток⁴⁹) етнонімічно висвіт­люють зв’язок з галльсько-галатським масивом. Згодом вони вхо­дять до об’єднання лугіїв, нащадками яких, як маємо припускати, були слов’яни-лужичани, лужицькі серби ранньосередньовічної доби.

За етнонімічними даними, найбільший зв’язок з давньове- недським субстратом лужицької культури мали зберігати вандали на Середньому Одері та венеди на Середній Віслі. Саме з цими двома на­родами найдоцільніше співвідносити два (виділені дуже умовно, лише як певна тенденція) варіанти пшеворської культури — східний, по Віслі, в межах колишньої культури підкльошових поховань, та за­хідний, по Одеру, за межами поширення останньої. Але обидва вони розташовуються саме там, де протягом майже тисячоліття існувала лужицька (давньовенедська) культура. Маємо припустити, що під час занепаду останньої її північні та північно-східні райони зайняли бал- тсько-венед ські поморські групи (чиї докорінні землі, що звільнилися, незабаром опанували готони та споріднені з ними племена), західні — германські переселенці, південні — кельти, а південно-східні — слов’яни. Незважаючи на такі істотні переселення, прадавній етнонім міцно утримується на території Польщі —в іменах вандалів і венедів римської доби та в назві північно-західної групи слов’ян-венедів раннього середньовіччя.

Римські автори І — II ст. не мають певності щодо етнічної атрибутації венедів, мови яких вони, безумовно, не знали. Пліній [Haτ.icτ., III, 97] взагалі відносив їх до сарматів, що мешкають в найближчій до Германії частині Сарматії —по Віслі. Це дає підстави припустити поширення сарматської гегемонії на захід аж до Цент­ральної Польщі. Дещо пізніше Таціт в своїй “Германії” [46] не нава­жується без застережень зарахувати цих повісленських венедів, як і їх південних сусідів-певкінів, ні до складу германців, ні до сарматів. Він підкреслює, що за господарсько-культурно-побутовими озна­ками вони ближчі до германців, але сприйняли багато сарматських рис від бастарнів, які перемішалися з сарматами через шлюбні зв’язки. Ще через півсторіччя Птолемей [III, 5, 7], відводячи венедам землі від Карпат до Балтійського моря східніше Вісли, десь на північ від бастарнів, певкінів та Карпів, також зараховує їх (у географічно­му відношенні) не до Германії, а до Європейської Сарматії, що, за його уявленнями, із заходу обмежується Віслою та Венедською за­токою (очевидно, сучасна Гданська бухта). Це майже збігається з розселенням венедів-слов’ян, як воно було відоме Йордану [34]: від витоків Вісли в Карпатах на північ, південніше яких він розміщував слов’ян-склавенів, а східніше — слов’ян-антів.

Таким чином, маємо всі підстави вважати, що за доби середньо­го та пізнього Латену, за умов помітного пересування германських та кельтських груп в басейні Одеру та Північному Прикарпатті,

⅛29

частина давніх венедів втягується до системи нових етномовних спільностей (вандали, лугії), інша ж певний час більш-менш зберігає попередній вигляд, поступово, протягом першої црловини І тис., ін­тегрується до спільного давньослов’янського масиву раннього се- $редньовіччя, у складі якого й зберіга є власну стару назву

4

Цілком вірогідно, що в останній чверті І тис. до н.е. окремі групи

■ середньоєвропейського населення, кельтського або навіть германсь­кого походження, просуваючись долиною Дунаю або вздовж Кар­патських схилів на схід і далі долинами Дністра, Пруту та Серету, опинялися на землях Галичини, Західного Поділля, Буковини та Молдови, вступаючи в контакти з місцевим слов’янським та дако- гетським населенням. Так, кельти, що вторглися на початку III ст. до н.е. в межі Карпатського басейну, осіли на Буковині, в Трансільванії 'та Олтенії, й до кінця II ст. до н.е. були асимільовані місцевою люд­ністю. Однак кельтські традиції мали великий вплив на гето-да- кійську культуру, що набула виразного латенізованого вигляду. В цей час нижньодунайські гети, скориставшись розгромом Великої Скіфії та, ймовірно, відчуваючи тиск з боку кельтів-галатів, займа­ють землі між Прутом та Нижнім Дністром, де й відомі античним ав­торам як тірагети.

Східних схилів Карпат досягають і власне кельтські групи. За римських часів галати, поруч з карпами, бастарнами, певкінами та ін., згадуються десь у межах Молдови. Саме тоді на Середньому та Нижньому Дунаї, з центрами в Сінгідуні (Белграді) та Дуросторі-Сі- лістрії виникають два кельтських ранньодержавних утворення, про які йшлося вище, а у Закарпатті, завдяки утвердженню там значних груп кельтського населення (боїв) та його взаємоасиміляції з місце­вою людністю куштановицької культури (що склалася за ранньо- скіфської доби при активній участі населення Лісостепової України та Подністров’я) утворюється могутній соціально-економічний центр, добре вивчений археологічно⁵⁰.

Кельти Закарпаття, Буковини та Нижнього Подував’я на початку ПІ ст. до не. обумовили докорінну латенізацію культури дако-гетської людності Карпатсько-Дністровського регіону, звідки відповідні традиції швидко сприйняли й давні слов’яни Придніпров’я, чия ранньозарубинецька культура надійно датується за фрагментами елліністичних амфор та фібулами середньола- тенського типу щонайпізніше з кінця III ст. до н.е.⁵¹

На межі III —II ст. дон.е. до Карпатсько-Дністровського латенізо­ваного гето-дакійського масиву вдираються нові етнічні групи се­редньоєвропейського походження. Вони приносять окремі керамічні форми, притаманні населенню Ельбсько-Одерського межиріччя, а також прикраси та інші речі, не характерні для місцевого середовища. Внаслідок їх інтеграції та поступової асиміляції тубільною людністю

на території Буковини-Молдови виникає поянешти-лукашівська культура етнічно строкатого населенні². Субстратним для неї була місцева гето-дакійська людність, але своєрідності їй надали саме прийшлі племена бастарнів та, можливо, якоюсь мірою і венедів Пів­денної Польщі⁵³.

Античні автори, як зазначає С.П.Пачкова, розглядаючи питання етнічної атрибуції поянешти-лукашівської культури, згадують різні народи Карпатсько-Дністровського регіону на межі ер. Страбон, перелічуючи етноси на північ від гирла Дунаю, пише про гетів, за якими далі живуть тірагети, бастарни, галати та германці⁵⁴. На карті Птолемеєвої Сарматії⁵⁵ вздовж східних схилів Карпат на північ за тірагетами ідуть бастарни, карпи та певкіни. Таким чином, бастарни відомі тут і до, і після нашої ери, але, як зазначалося, головні пов’язані з ними події відбувалися південніше Дунаю (Полібій, Діо- дор Сицилійський, Тіт Лівій, Плутарх) або у його Пониззі (Діон Kac- сій). Самі бастарни в різних джерелах згадуються то як кельти (По­лібій, Тіт Лівій, Плутарх)⁵⁶, то як германці (Пліній) або взагалі як змішане населення, якому притаманні й певні сарматські риси (Таціт). Тому свідчення Страбона стосовно змішування бастарнів з фракійцями збігається саме з матеріалами культури Поянешти-Лу- кашівка. В такому разі, зважаючи на ареал її поширення та перелік етносів на цій території, за її пам’ятками маємо вбачати різні за походженням, але подібні в культурно-господарському відношенні спільності і тірагетів, і бастарнів, і певкінів, і Карпів. Ix грунтом була місцева гето-дакійська людність, яка асимілювала окремі групи кельтів, можливо —германців, венедів, а згодом, не виключено, сар- матів та слов’ян.

Процесу інтеграції у дако-гетський масив окремих іноетнічних груп, що за певних умов опинилися між Дністром та Дунаєм у II — І ст. до н.е., сприяло військово-політичне піднесення даків, які утворю­ють власну досить могутню державу в Трансільванії. Тут, під захистом Карпатських гір, в місцевостях, придатних для сільсько­господарського виробництва та багатих на родовища різних руд, під час чужоземних вторгнень за латенську добу тубільне населення зберігало та накопичувало сили, захищаючись від ворогів за стінами кам’яних фортець, при спорудженні яких використовувався еллі­ністичний досвід. Перемоги римлян над Епіром та Македонією, кель­тсько-іллірійськими та кельтсько-фракійськими ранньодер- жавними утвореннями Подунав’я позбавили даків політичних кон­курентів, але поставили їх віч-на-віч з новими володарями Балкан. Це сприяло їх консолідації, а відтак і поширенню панування над су­сідніми угрупованнями.

Вже 112 та 109 рр. до н.е. вони нападають на римські області Балканського півострова, можливо, узгоджуючи свої дії з рухом на південь кімврів та тевтонів. Пересування останніх, разом з подальшим тиском германців на кельтів у межах Чехії, Моравії та Середнього Подунав’я, викликало відтік значних мас боїв до Kap- датського басейну. Проти цієї загрози даків об’єднує цар Буребіста. Йому вдалося подолати боїв та підкорити бастарнів, внаслідок чого межі його держави (або, принаймні, сфери її панування) охопили, ві-. рогідно, території від Дністра до Дунаю та від Тиси до Чорного моря. Однак складається враження, що метою Буребісти було не заво­ювання та налагодження системи постійної експлуатації більшості сусідів, а ліквідація їх як політичних суперників та пограбування. Експансія даків у Середнє Подунав’я та Закарпаття призвела до * загибелі місцевих кельтських оппідумів і ремісничих центрів⁵. За свідченням Страбона [VII, 3, 1], після розгрому кельтських племен. боїв та таврисків межа їх володінь проходила по Паннонському Дунаю і далі на північ до Західних Карпат.

У другій чверті І ст. до н.е., у зв’язку із запеклою боротьбою між понтійським царем Мітрідатом VI Євпатором та Римською держа­вою, ситуація значно ускладнюється й у Причорномор’ї. Причорно­морські грецькі міста підтримували Мітрідата, так само як і сармати та фракійці. Реакцією римлян був похід 72 — 71 рр. до н.е. проти фракійців-бессів та західнопонтійських міст, внаслідок чого було зруйновано Аполлонію, а Каллатію, Томи та Істрію взято легіоне­рами, які дійшли до гирла Дунаю. Проте місцеве населення вчинило опір, війна спалахнула знову і протягом 58 —55 рр. до н.е. (коли Бу­ребіста вже безумовно був царем даків) римляни були розбиті⁵⁸.

За свідченням Страбона [VII, 3,11 —12], протягом кількох років Буребіста “утворив велике царство і підкорив гетам більшу частину їх сусідів”. Його експансія була спрямована на захід, де він, розг­ромивши боїв та таврисків, здійснив похід проти германців [Иорд., 67]: на південь, що призвело до спустошення Іллірії та Фракії до самих кордонів римської провінції Македонії; на схід —до Північно- Західного Причорномор’я, де після поразки римлян під Істрією, про яку йшлося, утворився певний політичний вакуум. Намагаючись підкорити грецькі міста, Буребіста здійснює ряд військових акцій, наслідками яких було, до речі, захоплення та сплюндрування Істрії і Ольвії (48 р. до н.е.) та встановлення дакійського панування на всьому узбережжі від Аполлонії до гирла Дніпра, як засвідчує Діон Кассій [XXXVI, 4]. В цей час цар даків зав’язує зносини з Помпеєм. Цезар вважає його настільки небезпечним, що збирається після за­кінчення громадянської війни спрямувати проти даків окремий похід.

; Однак Дакійське царство не пережило смерті свого засновника і незабаром розпадається. Це відкриває шлях на захід причорно­морським сарматам. Саме від їх тиску у 15 р. до н.е. Гай Луцій, за свідченням Діона Кассія, боронив римські володіння на Дунаї.

Уявляючи собі масштаби дакійської держави часів Буребісти, важко не погодитися з припущенням, що якоюсь мірою від неї зале­жало все населення Карпатсько-Дністровського регіону. Таким. чином, десь в районах середньої течії Дністра у 50 — 40-х рр. І ст. до н.е. сфера володінь Дакійського царства впритул підходила до основних територій середньодніпровських слов’ян. Ніщо не вказує на якусь ворожнечу між ними і навряд чи зарубинецькі області могли б зацікавити Буребісту. Його увага була спрямована на Причорномор’я та Балкани, а над населенням Лісостепового Право­бережжя все більше нависала сарматська загроза.

2.