Сармати, пізні скіфи та давні слов’яни Придніпров’я 1

На межі ер політичне становище в Середньому Подніпров’ї різко ускладнюється через могутню сарматську експансію зі сходу. На певний час давні слов’яни, що мешкали в межах сучасної України, знову, як і за скіфських часів, опинилися в симбіозі з ірано- мовним світом кочовиків Євразійських степів.

Найдавніші писемні свідчення стосовно с а р м а т і в (або савро- матів) є у Геродота, який називає їх землі на схід від Танаїсу (Нижнього Дону та Сіверського Дінця) й передає легенду щодо їх походження від шлюбу амазонок із скіфськими юнаками [IV, 115, 116, 21]. їхня найближча культурно-господарська та етномовна спо­рідненість із скіфами засвідчена й сучасними науковими даними. Аналіз археологічних джерел переконує, що давні поховальні традиції зрубного та андронівського населення Поволжя, Приурал­ля та Казахстану доби бронзи продовжуються у обох народів. Спад­коємність простежується і в різноманітних формах матеріальної культури. Ці дані збігаються з висновками антропологів стосовно участі зрубно-андронівського населення в формуванні савро- матських племен ранньозалізного віку. Дані мовознавства дозволя­ють відносити савроматів, разом із скіфами, саками, масагетами, хо- резмійцями та іншими тогочасними народами Євразійського степо­вого поясу, до північноіранської групи.

Савромати середини І тис. до н.е., які займали величезні простори Подонсько-Поволзько-Уральсько-Прикаспійських степів, складалися з окремих племінних об’єднань, що мали різні напрямки зовнішніх контактів та, відповідно, культурно-політичної орієнтації. Якщо волго-донські племена (саме ті, що виступили проти військ Дарія) за матеріальною культурою демонструють зв’язки із Скіфією, дельтою Дону та Північним Кавказом, то південноуральсь- кі — із Заураллям, Казахстаном та Приараллям, особливо з дель­тою Сирдар’ї⁵⁹, тобто з сако-масагетським світом найближчої периферії Ірансько-Середньоазійської цивілізації Ахеменідської доби.

Відтоді, як політичний центр скіфів перемістився з Північного Кавказу до Нижнього Поднідпров’я, сармати, десь з VI ст. до н.е., починають поширювати свої кочів’я до Тереку, Кубані та Східного Приазов’я, вступають у безпосередні стосунки з місцевим осілим на­селенням та частково де-не-де змішуються з ним. Так, на думку до­слідників, до V ст. до н.е. між Доном та Кубанню,утворюється народ язаматів — нащадків прийшлих савроматів та сарматизованих ме- отів —відомих пізніше під назвою язигів^&й. Однак кордон із Скіфією в цілому зберігався вздовж Сіверського Дінця — Нижнього Дону. Псевдо-Скілак, автор другої половини IV ст. до н.е., локалізував сав­роматів у Азії, східніше Танаїсу.

Ситуація якісно змінюється приблизно на межі IV — III ст. до н.е., коли сармати виходять на політичну арену Східної Європи як могутня і активна військова сила. З цього часу грецькі автори постійно згадують про “сірматів” або “сарматів” на схід та північ від Меотіди. Окремі поховання сарматських воїнів кінця IV — III ст. до н.е. відомі й на Лівобережжі Дніпра. За цих часів сар­матським походам на захід сприяло послаблення, а незабаром і розпад Скіфської держави після загибелі Атея. Але, на думку до­слідників, рух сарматських об’єднань на захід пов’язаний насам­перед з тими значними переміщеннями кочових народів, які про­тягом IV — II ст. до н.е. відбувалися в степах Азії. Саме з момен­ту масового переміщення номадів Південного Приуралля до Волги і далі на захід (не пізніше кінця IV ст. до н.е.) задонські сармати починають нападати на скіфів в межиріччі Дону й Дніпра. Для того, щоб розібратися в перебігу подій, розглянемо їх у загально­му євразійському контексті.

Як зазначалося, формування переважно скотарського напрям­ку господарства у давньоіндоєвропейському суспільстві IV тис. до н.е. сприяло освоєнню степових просторів та поступовому просуван­ню тохарських й індоіранських племен далеко на схід, до Централь­ної Монголії, та на південь — в Індію та Іран.

Однак протягом всього цього часу змішане європеоїдно- монголоїдне та власне монголоїдне (у антропологічному відношенні) населення, мовні предки тюркських та монгольських народів, перей­мали у індоєвропейців досвід скотарства, металургії, тактики веден­ня бою й т.ін., поступово виходячи на рівень утворення ранньодер- жавних об’єднань. Однією з перших серед них, на північних кордо­нах Китаю, утворюється міжплемінна політична система народів сюнну (хунну, пізніших гуннів), посилення якої обумовлює початок зворотного руху скотарських (вже кочівницьких) народів Євра­зійських степів — зі сходу на захід, який тривав майже до XVII ст. (остання ланка в цьому процесі — переселення калмиків з Джунга- рії до Волги).

Історія сюнну на підставі китайських хронік та археологічних джерел вивчена досить добре⁶¹. Протягом V — III ст. до н.е. в Саяно- Алтайському регіоні та Монголії панівною силою залишалися об’єднання юечжей та усунів, які мали культуру східноскіфського (сакського) типу. Але наприкінці III ст. до н.е. володарю сюннів Моде пощастило утворити могутню державу. В першій чверті П ст. до н.е. він здобув блискучі перемоги над Китаєм, а 176 р. до н.е. завдав нищівної поразки юечжам, які зазнають від сюннів нового розгрому в 174 р. до н.е. та відкочовують на захід, до пасовиськ Східного Тур­кестану та Середньої Азії. Там вони перемагають усунів та племена се (ймовірно — саків) в середині II ст. до н.е., але незабаром розбиті усунями, що оправилися від першої поразки, юечжі відходять на південь, до Согду та Бактрії, де до 128 р. до н.е. остаточно руйнують Греко-Бактрійське царство й осідають в його межах, змішуючись з місцевим високорозвиненим населенням⁶².

Відлуння цих подій відчувається на всіх просторах Ce- редньоазійсько-Казахстанських степів. Розбиті юечжами (останні стають відомі античним авторам під назвою кушан, які у І ст.

Лише сину Артабана І Мітрідату II Великому (124 —88 рр. до н.е.) вдалося скинути цей тягар. Кілька разів він вів з кочовиками ус­пішні війни та, як пише Юстін, став месником за образи, яких за­знали його предки. Останній пасаж дає підстави припускати, що за часів його правління парфянське військо (де найважливішу роль ві­дігравала кіннота, придатна для швидких рейдів вглиб степових просторів) неодноразово здійснювало переможні походи на північ та громило номадів на їх власних землях. Найвірогідніше, що ці походи спрямовувались закаспійськими просторами за Узбой до Каспійсь­ко-Уральсько-Аральських степів — тобто, вглиб територій східно- сарматської спільності. Саме представники останньої і мали бути тими “скіфами”, які, за свідченням Юстіна, спустошували Парфію протягом третьої чверті II ст. до н.е.

Додамо, що саме за цих часів, протягом другої половини II ст. до н.е. династії номадів утверджуються не тільки у Бактрії, а й у Согді та Хорезмі, що засвідчується карбуванням монет з тамговидними знаками, притаманними саме кочівницькому середовищу східної частини Євразійських степів, зокрема — Монголії⁶³. Аналогічні тамги відомі й у межах всього західного сарматського ареалу, від По­волжя до Північно-Західного Причорномор’я, де вони з’являються в

третій чверті І ст. н.е. Виходячи з цього, О.В.Симоненко припускає, що якась частина східнотуркестанських та середньоазійських кочовиків влилася до сарматської орди й передала їм традицію зоб­раження відповідних знаків-тамг, а сармати занесли їх до степів Східної Європи⁶⁴.

З наведеного випливає, що під час руху на захід юечжі-куіпани не тільки потиснули певні групи середньоазійсько-казахстанських кочовиків, але, крім всього іншого, започаткували пануючу династію Хорезму та увійшли до складу і, ймовірно, очолили східносарматські племена чи, принаймні, якусь їх частину. Відбувалося це протягом середини — третьої чверті II ст. до н.е., але незабаром, під тиском усунів та (або), вірогідніше, завдяки походам Мітрідата II, в останній чверті II — початку І ст. до н.е. певний масив східносарматських груп переміщується на захід, що, в свою чергу, призвело до істотних етнічних зрушень на півдні Східної Європи

Принаймні з V ст. до н.е. східносавроматські групи племен очо­лювали аорси, чиї володіння за останні сторіччя до н.е. охоплювали північне узбережжя Каспію⁶⁵. На схід від них, у Західному та Північ­ному Приараллі, знаходилися володіння аланів. В китайських дже­релах II ст. н.е. згадується країна А-лань-я, що ототожнюється з країною Янь-цай, про яку в І ст. до н.е. писав мандрівник Чжан-Цянь. Ця країна розташована біля великого озера, куди впадають се- редньоазійські ріки, тобто — поблизу Аральського моря. Таким чином, саме алани та аорси зазнали ударів зі сходу та півдня. Особливо важко прийшлося, ймовірно, аорсам, проти яких, певно, і були спрямовані походи Мітрідата II до прикаспійських областей. Під керівництвом вождів-ханів (ймовірно — юечжійського поход­ження, на що вказують як тамги, так і подібність речового набору та коштовностей аорського, за припущенням, поховання у с.Пороги на Дністрі й некрополя Тілля-Тепе в Північному Афганістані кушансь- кої доби⁶⁶) аорси поступово, починаючи з кінця І ст. до не., пересува­ються у західному напрямку—за ВолгуР. Це викликало переселен­ня язигів з Подоння та Приазов’я до Північного Причорномор’я. Очевидно, в переселенні на захід з Каспійсько-Аральського регіону взяла участь й певна група аланів, оскільки саме вони, першими з сарматів, зазнали тиску з боку юечжів, усунів та саків.

Таким чином, бурхливі події середини — кінця II ст. до н.е. на просторах Середньоазійсько-Казахстанських степів обумовили переселення на захід значної частини східносарматських племен, насамперед — аорсів, та, очевидно, частини аланів. Таке розуміння подій добре узгоджується з висновками археологів стосовно того, що лише з кінця II — І ст. до н.е. в Північному Причорномор’ї виникають власне сарматські могильники, тоді як до цього часу тут відомі лише впускні сарматські поховання⁶⁸, а захоронень, які б датувалися III — II ст. до н.е. тут обмаль —лише близько 40⁸⁹. Проте незначна кількість сарматських поховань аж ніяк не компенсується наявністю скіфських (в цей час в Північнопричорноморсько-Приазовських сте­пах вони також практично відсутні). Пояснюється це, на думку С.В.Поліна, несприятливою екологічною ситуацією, що склалася в Причорномор’ї, посухою⁷⁰, внаслідок якої скотарство стає малое­фективним і відкриті степи безлюдніють, а населення зосеред­жується в придатних для землеробства місцевостях—в передгір’ях Криму та вздовж Нижнього Дніпра.

Тим часом, наведені дані не заперечують можливості сар­матських походів з-за Танаїсу проти скіфів під час занепаду їх дер­жави після загибелі Атея. Ці походи не призводили до переселення сарматів до північнопричорноморських земель й мали на меті не за­воювання, а пограбування та знесилення потенційного суперника. Про такі напади можуть свідчити окремі поховання сарматських воїнів між Доном та Дніпром, датовані кінцем IV — III ст. до н.е.⁷¹ Але для того, щоб розібратись в історії та хронології сарматської експансії у Північному Причорномор’ї, необхідно докладніше розг­лянути питання — що саме залишилося від Скіфії після поразки у боротьбі за Фракію з Філіппом II Македонським.

2

Історія Скіфії кінця IV — III ст. до н.е. писемними джерелами висвітлена погано. Фактично вона обмежується нотаткою Страбона [VII, 4, 5]. Торкаючись Криму, він писав, що вся ця країна, а також землі до Борисфена називались Малою Скіфією. Спираючись на це повідомлення та зважаючи на археологічні матеріали, дослідники, зокрема А.М.Хазанов⁷², висловили припущення, що десь протягом III ст. до н.е., внаслідок втрати контролю над степами (у зв’язку з сарматськими походами), скіфи переходять до осілого землеробсь­кого життя, змішуючись з іноетнічним контингентом, та утворюють дві “Малі Скіфії”: першу разом з підкореними групами фракійців у Добруджі, а другу — в Криму та на Нижньому Дніпрі.

Проте дослідження останнього часу переконують в необхідності значної корекції такої думки. За спостереженнями Н.А.Гаврилюк та Є.В.Черненка, все чіткіше з’ясовується відсутність прямої спад­коємності культури Великої Скіфії з культурою “Малих Скіфій” та зв’язків останніх між собою. Кожна з них була окремим та сильно еллінізованим суспільством. Надзвичайно мало рис, що поєднують ці явища⁷³. Більше того, останнім часом переважає думка, що на Нижньому Дніпрі наявність безпосереднього генетичного зв’язку між “Великою” та “Малою” Скіфіями дуже проблематична й сильна еллінізація цього регіону, принаймні з II ст. до н.е., ставить під сумнів наявність скіфської домінанти у етнічному або культурному відно­шенні. Тому навряд чи є підстави ототожнювати нижньодніпровські городища II ст. до н.е. — II ст. н.е. з однією з “Малих Скіфій”, за Стра- боном⁷⁴. До речі, текст Страбона власне й не дає таких підстав: він локалізує Малу Скіфію саме в Криму, але зазначає, що її володіння простягаються до Борисфена. “До” — з боку Криму, тобто — Степо­вого Лівобережжя, в той час як переважна більшість укріплених городищ розташована на правому березі. Отж'ё, Кримське пізньо- скіфське царство володіло степами до Дніпра, але зовсім не Нижньодніпровською долиною та, тим більше, Правобережжям, на­йтіснішим чином пов’язаним з Ольвією та її хорою.

Наведені спостереження добре узгоджуються зі схемою розвитку подій, накресленою О.М.Щегловим. На його думку, немає підстав вважати, що Нижньодніпровська “Мала Скіфія” виникає на грунті “Великої”, завдяки осіданню населення останньої. Для першої чверті III ст. до н.е. він припускає вторгнення сарматського війська до Північного Причорномор’я та остаточне знищення Великої Скіфії. Про це свідчать: припинення життя на Єлизаветинському та Кам’янському городищах (дійсно міста сте­пових скіфів); припинення поховань скіфської знаті в нижніх течіях Дону та Дніпра; загальні руйнування на сільськогосподарських околицях причорноморських грецьких міст від Східного Криму до Нижньодніпровського Лівобережжя. Власне скіфи витискуються до Криму, де й утворюють згодом нову державу⁷⁵.

Однак розглянута, цілком слушна, концепція не вичерпує проб­леми трансформації Великої Скіфії у спадкоємно пов’язані з нею но­воутворення III — І ст. до н.е. Справа в тому, що протягом IV — III ст. до н.е. на широких просторах Причорноморських степів разом з пониззями Дону та Дунаю утворюється певна кількість осередків концентрації населення, яким мали відповідати і власні центри політичної влади різного рівня. Пригадаємо, що за Страбоном [VII, З, 18], Атей зміг об’єднати під своєю владою всіх скіфів, що відбулось приблизно на межі першої — другої чвертей IV ст. до н.е., коли Ксе­нофонт писав свою “Кіропедію”, а за часів праці Фукідіда над “Істо­рією”, наприкінці V ст. до н.е., скіфи (тимчасово — ?) такої єдності не мали.

Останні дослідження поховальних пам’яток Степової Скіфії VII — III ст. до н.е., проведені В.С.Ольховським⁷⁶, доводять до­цільність виділення 14 локальних груп степових скіфів IV — III ст. до н.е., яким були притаманні особливості поховальних споруд, орієнтації небіжчиків та характер інвентаря, що супроводжував померлого. Ця розмаїтість в цілому об’єднується у чотири локаль­ні варіанти: Дністро-Дунайський, Дніпро-Бузький, Кримський та Нижньодонський. В кожному з них етнічну основу складали влас­не скіфи, але поруч з ними спостерігається і іноетнічне або зміша­не населення. Під Ольвією це були греки (можливо, переважа­ючий компонент), на півночі степової зони — вихідці з Лісостепу ( насамперед праслов’яни — Ю.П)\ в Криму — носії кизил- кобинської культури (таври — Ю.П), пізніше — сармати; в По­дністров’ї — фракійці; в Подонні — савромати-сармати. До­слідник цілком слушно припускає, що перелічені локальні групи та варіанти відбивають не тільки етнокультурний, а й політико- адміністративний поділ Степової Скіфії. В такому разі Подніп­ровська локальна зона, для якої є характерною концентрація переважної більшості багатих та власне царських поховань, реп­резентує загальноскіфський центр політичної влади.

Тепер розглянемо перебіг подій кінця IV —початку III ст. до н.е. 339 р. до н.е. скіфську кінноту розбиває македонська фаланга на бе­регах Дунаю, гине цар Атей, що, ймовірно, призводить до розпаду утвореної ним держави. До цього часу лісостепові праслов’яни-ско- лоти зазнають поразки та спустошення своїх земель, внаслідок чого населення частково відходить на північ, остаточно змішуючись з асимільованими ним напередодні підгірцівськими (неврськими) гру­пами лісової Київщини та Житомирщини. Скіфське населення, яке залишилося у Нижньому Подунав’ї —Добруджі підпадає під владу македонських правителів Фракії (Зопіріона, Лісімаха), все більше змішується з автохтонами та на певний час втрачає політичну неза­лежність. Проте в 331 р. до н.е. македонці зазнають поразки від скіфів під стінами Ольвії, а 309 р. скіфи вже були в змозі надати боспорсь- кому царю Агару значну військову допомогу. Це, разом з розквітом Кам’янського і Єлизаветинського городищ та наявністю розкішних царських поховань, свідчить, що в останній третині IV ст. до н.е. скіфи ще міцно утримуються в степах на схід від Дністра.

А втім, навряд щоб після 339 р. до н.е. між Дністром та Доном вда­лося зберегти державну єдність. Локалізація поховань царського рівня наводить на думку, що Нижнє Подніпров’я, Передгірський та Степовий Крим, Нижнє Подоння починають жити власним політичним життям. Навряд чи спадкоємцям Атея на Дніпрі вдалося б після нищівного розгрому здійснювати контроль над двома іншими осередками скіфів. З цим узгоджується і розвиток саме в цей час двох міських центрів-столиць: Кам’янського городища на Нижньому Дніп­рі в районі Кам ’янсько-Нікопольської переправи та Єлизаветинсько­го —вгирліДону, в безпосередньому порубіжжі з сарматськими воло­діннями. Логічно припустити, що перший сарматський удар був спря­мований саме на останнє ранньодержавне об’єднання.

Ще у 30-ті роки В.О.Городцов інтерпретував Єлизаветинське городище як місто"". Аналогічної думки дотримуються і сучасні до­слідники, що перелічують окремі його функції як міста, відзначаючи значні розміри території (52 га), дві лінії міцних оборонних споруд та наявність поблизу царського некрополя⁷⁸. Розкопки дозволили обгрунтувати висновок стосовно того, що цей населений пункт був саме скіфським, хоча серед його мешканців були й савромати, меоти та греки". Для реконструкції політичних подій особливе значення мають спостереження К.К.Марченко⁸⁰ за розвитком будівництва систем фортифікації. Виникнувши ще на межі VI —V ст. до н.е., це поселення оточується оборонними спорудами лише в середині IV ст. до н.е., але до кінця цього століття вони зносяться й замінюються міц­нішими, що захищають набагато більшу площу. В такому вигляді городище проіснувало до першої третини III ст. до н.е., коли й загинуло.

Така будівельна діяльність засвідчує зростання Нижньодонсь- ' кої скіфської держави. Перші фортифікаційні споруди демонстру­ють, очевидно, виникнення зовнішньої загрози у середині IV ст. до н.е. Якщо припустити, що це об’єднання входило до складу держави Атея (а цьому ніщо не суперечить), який, за Страбоном, об’єднав всіх скіфів, і враховувати ймовірний союз Фракії та Боспору (де на той час правила фракійська за походженням династія Спартокідів), який як політична сила домінував у Прикубанні та Східному Приазов’ї, то цілком вірогідною є можливість військової загрози Єлизаветинському городищу з півдня чи сходу — з боку сарматів та меотів (язаматів-язигів — ?), за якими стояли боспоряни.

Розпад Атеєвої держави сприяв досягненню незалежності нижньодонськими скіфами та розвитку їх столиці, яка відчувала постійну загрозу, насамперед, очевидно, із Задоння. Саме в цей час " позиції сарматів у Подонні значно посилюються, про що свідчить на­явність їх поховань IV ст. до н.е. вже на правобережжі Сіверського Дінця та пониззях Танаїсу між Сіверським Дінцем та Нижнім Доном⁸¹. Крах Атеєвої держави мав сприяти посиленню сарматсько­го тиску в Подонні. Сарматські володарі були зацікавлені не тільки в багатих військових трофеях та нових пасовиськах, а й у здобутті нижньодонських пунктів торговельних зносин з греками, так само як і, очевидно, прибуткових рибних ловів, чия продукція значною мірою йшла на експорт в обмін на престижні речі античного виробництва. Десь у першій чверті ПІ ст. до н.е. подонсько- приазовські сармати здійснили відповідну військову акцію, внаслі­док якої життя на Єлизаветинському городищі припинилося

Цілком вірогідно, що відомий переказ Лукіана стосовно скіфсь­ко-сарматської боротьби торкається саме цих подій, хоча відпо­відний твір написано значно пізніше. Сатирик з Самосати міг використати якісь старі перекази скіфського чи еллінсько-скіфсько­го, принаймні припонтійського походження, з якими ознайомився під час перебування в Пафлагонії. Його герой, скіф Токсарід, розпо­відає, що колись “савромати” (форма етноніма, що вказує на дав­ність переказу) раптово напали на скіфів, коли ті, “не знаю з якої причини”, розташувались “по обох берегах Танаїсу... ”. Те, що йдеть­ся не про диспозицію війська, засвідчують наступні повідомлення, що вороги почали зганяти худобу, грабувати намети, захоплювати вози з жінками й наложницями, тоді як скіфам “залишалося лише сумувати” [Лук., Tokc., 39]. Скіфське військо перед тим було розбите та розсіяне. Далі [41] розповідається про поразку савроматів.

Якщо за цією оповіддю справді стоять реалії розгрому Нижньодонської Скіфії, а потім перемогли дійсно скіфи, то можна висловити обережне припущення стосовно того, що на боці нижньодонських скіфів могли виступити нижньодніпровські скіфи, які, мабуть, відчували небезпеку з-за Дону. Така акція мала б дати гарний привід для нападу сарматських військ вже на Нижнє Подніпров’я, де у першій третині III ст. до н.е. на Кам’янському городищі та пов’язаних з ним поселеннях життя припиняється. Разом з тим, повідомлення про те, що скіфи нарешті помстилися, може бути й відбитком типового фольклорного сюжету.

Відлунням нової фази сарматсько-скіфської боротьби може вважатися відомий переказ Діодора Сіцилійського [II, 43] стосовно того, як сармати, зробившись сильнішими, спустошили значну частину Скіфії, “поголівно винищуючи переможених” та перетво­рюючи більшу частину цієї країни на пустелю. На думку більшості дослідників, цей фрагмент відбиває реалії подій, пов’язаних з оста­точним руйнуванням Великої Скіфії. Зважаючи на занепад Нижнього Поднідпров’я протягом першої третини III ст. до н.е. та відхід вцілілого місцевого населення до Криму, де незабаром й утво­рюється Пізньоскіфське царство та спостерігається повільний пере­хід від курганних некрополів до грунтових, цей переказ доцільно пов’язувати саме з походом великого сарматського війська. До початку II ст.до н.е. припиняється життя і на величезному Кам’янському городищі за винятком його надійно укріпленого акро­поля.

Значного спустошення зазнає і Лісостепове Лівобережжя, що раніше належало гелонам. Занепад тут, як і на Правобережжі, спос­терігається вже у IV ст. до н.е. Кількість античної кераміки на Більському городищі поступово зменшується і на початку III ст. до н.е. вона зникає. Серед залишок жител на городищах південної частини лісостепового межиріччя Дінця — Дніпра знайдено кістяки людей в позах, як їх настигла смерть. Між кістками знаходять брон­зові вістря до стріл IV — III ст. до н.е. На самому Більському городищі, за висновками Б.А.Шрамка, слідів військового розгрому не спостерігається — воно було надійно захищене не тільки потужними оборонними спорудами, а й розгалуженою системою на­вколишніх городищ-фортець. Але, очевидно, постійна військова за­гроза зі сходу робила життя нестерпним і на ньому. Тому місто Гелон, як і інші численні поселення Лісостепового Лівобережжя, припиняє своє існування протягом ІП ст. до н.е. — через сарматські вторгненні².

Дещо інша ситуація складається у північніших районах Лісос­тепового Лівобережжя, насамперед — в Посуллі, де в ролі провідно­го центру з VI ст. до н.е. виступало добре укріплене Басівське городище. В порівнянні з двома попередніми сторіччями, курганних поховань IV ст. до н.е. в Посуллі обмаль, але й серед них зустрічають­ся досить багаті. Життя на Басівському городищі не припиняється до II ст. до н.е. У його верхніх шарах знайдено фрагменти пізньоеллі- ністичної кераміки та середньолатенських фібул й бронзових прикрас. Більше того, що є важливим для реконструкції етноіс- торичного процесу, для цього часу характерне втілення у місцеву, в цілому пізньоскіфського вигляду, культуру елементів керамічного комплексу зарубинецького типу⁸³. На межі ер Басівське і розташо­ване поблизу нього на Сеймі Хар’ївське поселення визнаються зарубинецькими⁸⁴, тобто давньослов’янськими, але на цей час сар­матські пам’ятки вже панують в басейнах ВорсЙли та Сіверського Дінця. Як зазначалося, окремі поховання сарматських вояків між Доном та Дніпром датуються вже кінцем IV — III ст. до н.е.

Виникає питання: куди ж подівалося колись численне населен­ня Дніпровського Лівобережжя та Нижнього Дніпра? Під час сар­матських походів III ст. до н.е. якась, можливо значна, його частина мала бути винищеною або забраною у полон, потім проданою пон- тійським грекам-работоргівцям. Однак навряд чи така участь спіт­кала всіх. Певна частина нижньодніпровських скіфів могла не тільки відступити до Криму, але й відійти на захід — до Степового Побуж­жя та Придністров’я і незабаром повернутися до рідних місць. Так само й змішане гелонсько-праслов’янське населення Лісостепового Лівобережжя повинно було б значною мірою відійти до безпечніших районів за Сулою та Дніпром. Початок його певної консолідації з міс­цевими слов’янськими угрупованнями III — II ст. до н.е. можуть за­свідчувати зарубинецько-латенські знахідки на Басівському городищі. Крім того, на цій пам’ятці, ще більше — на середньодніп- ровських ранньозарубинецьких поселеннях, знайдено велику кіль­кість античної керамічної амфорної тари, що могла потрапити сюди лише через Нижнє Подніпров’я.

За даними поселень та могильників, як доводить Є.В.Максимов, якась частина зарубинецького населення Середнього Подніпров’я постійно мешкала в нижньодніпровських городищах. При цьому є характерним, що зарубинецькі матеріали зустрічаються майже виключно в жіночих та дитячих похованнях, розташованих в міс­цевих сімейних некрополях⁸⁵. З наведеного випливає, що з початку відновлення постійних торговельних зв’язків між населенням Нижнього та Середнього Подніпров’я (а найбільш давні амфори на зарубинецьких поселеннях — косські, що датуються 230 — 220 рр.до н.е.⁸⁶) нижньодніпровські мешканці (очевидно, насамперед торговці, що їздили на північ) широко практикують шлюбні зв’язки з жінками лісостепових районів. Це засвідчується й поширенням се­редньоєвропейського антропологічного типу серед населення Нижнього Дніпра, до складу якого входили греки-борисфеніти та на­щадки нижньодніпровської людності скіфської доби. В культурному відношенні перші безумовно домінували.

Ким же були ці мешканці нижньодніпровських городищ другої половини ПІ—І ст. дон.е.1 Перші дослідники цих поселень, зокрема В.ІГошкевич, вважали їх ольвійськими факторіями; Г.Л.Ска- довський та МІ.Ростовцев уявляли собі це населення як напівгрець- ке; М.І.Артамонов та Б.М.Граков вказували на належність цих пам’яток місцевому скіфському населенню. Але, як зазначалось вище, сучасні дослідники не вбачають підстав для твердження про безпосередній зв’язок між нижньодніпровськими мешканцями V — початку III та другої половини III — І ст. до н.е. Значна еллінізація останнього не викликає сумнівів. Звідки ж вона мала йти? Безумов­но, від найближчого грецького міста — Ольвії.

Відразу після зняття облоги військ Зопіріона спостерігається значне піднесення усіх галузей життєдіяльності ольвіополітів. З кінця IV ст. до н.е. виникають нові садиби та поселення хори, територія міста досягає максимальних розмірів — 55 га, а населен­ня, вірогідно, 15 — 20 тис. В місті перебудовуються житлові квар­тали й комплекси, оновлюються оборонні споруди. Бурхливо розвивається економіка. Величезну роль відіграє і торговельна ді­яльність, в орбіту якої включаються нові партнери — міста Малої Азії та інших регіонів. Цей розквіт триває до кінця III ст. до н.е., після чого починається тривала криза, що закінчується гетським розгро­мом міста⁸⁷.

У цей сприятливий час біля Ольвії виникають окремі укріплені садиби, але вони не могли б протистояти значній військовій силі. Якоїсь організованої системи оборони, як це було в інших північ- нопричорноморських містах-державах елліністичної доби, ольвійська хора не знала. Це пояснюється відносною стабільністю зовнішньополітичної ситуації міста останньої чверті IV — першої половини III ст. до н.е.⁸⁸

Таким чином, саме тоді, коли сарматські орди спустошували Нижнє Подоння та Дніпровське Лівобережжя, Ольвія переживала добу своєї найвищої могутності Тому цілком вірогідно, що в цей бурхливий час вона взяла під свій контроль Нижньодніпровський басейн, особливо його Правобережжя, куди з-за Дніпра мало пере­солюватися деморалізоване військовою катастрофою скіфське і, можливо, гелонське та гелонсько-сколотське населення. В свою чергу, найактивнішу участь у відновленні нормального господарсь­кого життя в цьому регіоні мало прийняти змішане та сильно елліні- зоване населення прикордонних з Ольвією районів Нижнього По­бужжя — нащадки калліпідів геродотових часів, населення, яке залишило приольвійську групу поховань (за В.С.Ольховським). Більше того, принаймні з середини III ст. до н.е., при посиленні за­грози з заходу, з боку кельтів-галатів, Дністро-Бузьке степове межиріччя безлюдніє⁸⁹. Тому цілком слуїпно припустити, що пере­важна його частина переселюється за Буг, до Нижньодніпровського Правобережжя.

Все це дає підстави вважати, що протягом середини III ст. до н.е. у Нижньому Подніпров’ї відновлюється життя, але тогочасна місце­ва людність не була монолітною і складалася з багатьох етнічних компонентів. З одного боку, до неї входили нащадки сильно еллінізо- ваного, іраномовного за походженням, населення Північного Причорномор’я — калліпідів та алазонів, власне нижньодніп­ровських скіфів та, можливо, гелонів, з іншого — греки-ольвіопо- літи, що використовували свої нові позиції для відновлення торго-

вельних зв’язків з населенням Середньодніпровського басейну (ранньозарубинецькими слов’янами) вже в останній третині III ст. до н.е. З ним пов’язана поява на Нижньому Дніпрі й значної кількості представників лісостепового слов’янства, внаслідок чого етнічна строкатість ще збільшилась. °

Проте в цілому, при провідній ролі ольвійського (грецького) ком­понента, тут мав відбуватись процес етноконсолідації, утворення но­вого, греко-варварського за походженням, борисфенітаського етносу на зразок того, що відбувався на Боспорі, де, як доводить О.О.Маслєніков, протягом IV — II ст. до н.е. виникає відповідна ' етнічна спільність — боспоряни⁹⁰. Один з борисфенітів, Біон, навіть став відомим в елліністичному світі філософом [ДіогЛаерт., IV, 46 — ■ 58]. Не виключено, що люмпінізоване середовище, з якого він вийшов, певною мірою відповідало соціальному складу мешканців. нижньодніпровських городищ на противагу “благородним” ольвіо- політам.

Таким чином, до кінця III ст. до не. в межах всього Дніпровського басейну утворюється певна система економічних, політичних та етнокультурних зв’язків, що складалася з трьох головних компо- « нентів.

Першим, найактивнішим і провідним, був нижньодніпровський, що складався з Ольвії як провідника еллінізаційного процесу та змі­шаного греко-варварського населення нижньодніпровських городищ. Звідси йшла ініціатива в розвитку торговельних зв’язків з мешканцями лісостепової смуги. Можливо, що реальні впливи або, точніше, сфери політичного контролю ольвіополітів та пов’язаних з ними борисфенітів доходили з півдня майже до Порогів, перед якими, прикриваючи зі сходу Кам’янсько-Нікопольську переправу, відбудовуються оборонні споруди Знам’янського (акрополь колишнього Кам’янського) городища, розмірами 27 га. Разом з іншими показниками це дозволяє вважати його провідним серед від­повідної групи поселень, що обумовлювалось, насамперед, контро­лем над переправою через Дніпро.

Другим компонентом можна вважати середньодніпровських слов’ян зарубинецької культури, які на цей час утворювали три ранньополітичні об’єднання (“племені”): потясминське, канівсько- пороське та київське. Поселення, що вже оточувались оборонними спорудами (валами, ровами), та могильники височіли на кручах та мисах⁹¹. їхні мешканці активно, з останньої третини III ст. до н.е., беруть участь в дніпровській торгівлі з борисфенітами, від яких отримують, окрім всього, й значні партії вина та, можливо, олії. Так, на городищі Пилипенкова Гора на площі 3000 M² знайдено понад 2000 фрагментів амфор, виготовлених в таких відомих цен­трах античного виноробства, як Kocc, Фасос, Родос, Парос, Синопа тощо. Очевидно, через Нижнє Подніпров’я (і безпосередньо з нього) до лісостепових областей вивозили й інші товари — мета­леві вироби, тканини тощо.

Природно виникає питання: що придніпровські слов’яни могли запропонувати на обмін? Навряд чи це було зерно або продукти тваринництва. Землеробство зарубинецького населення, в порівнян­ні з такими житницями елліністичного світу, як Єгипет або навіть Bocnop чи ольвійська хора, було не дуже ефективним, тому навряд чи доцільним було їхати за хлібом вгору по Дніпру, обминаючи не­безпечні пороги. Так само тваринницька продукція меншої собівар­тості та в значно більшій кількості вироблялася безпосередньо в Пів- нічночорноморських степах. Це стосується і промислового рибальст­ва. Тому залишається припустити, що головними статтями експорту зарубинецького населення були продукти лісових промислів — хутра, мед, віск, тобто саме те, чого недоставало античному світу.

Якщо землеробсько-скотарська діяльність, як і ремесло та рибальство, були в цілому зорієнтовані на самозабезпечення придніпровських слов’ян, то лісові промисли давали товарну про­дукцію, за рахунок якої можна було придбати вино та престижні товари у греків. В свою чергу, це сприяло подальшому розвитку тор­гівлі між мешканцями Середнього Подніпров’я та лісової смуги Дніпровського басейну — слов’янами зарубинецьких поселень Прип’ятського Полісся та Верхнього Подніпров’я Вони і складали третій компонент системи взаємин населення Дніпровського басейну кінця III — II ст. до н.е.

Слов’яни лісової зони мали бути головними постачальниками то­варів, якими цікавились купці-борисфеніти, до середньодніп- ровських городищ. В обмін на хутра, віск, мед та дьоготь вони могли отримувати від місцевого населення деяку кількість зерна, вина й престижних імпортних речей. В такому випадку на мові теоретичної етнографії^{9 2} це означало: якщо Ольвія та пов ’язані з нею борисфеніти вціломуналежалидоантичногоцивілізаційногоцентру,тосередньод- ніпровські слов’яни становили його ближню або безпосередню, а прип’ятсько-верхньодніпровські —в іддаленупериферії.

з

Ймовірно, греків-борисфенітів та середньодніпровських слов ’ян останньої чверті Ітис. дон.е. зближувалипе тількиторгово-економічне співробітництво, ай спільні політичні інтереси. Десь близько середини III ст. до н.е. землі від Карпат і гирла Дунаю до Степового Побужжя спу­стошують кельти-галати. Загроза з їх боку, як це випливає з тексту декрету на честь Протогена, відчувалась в Ольвії й наприкінці цього століття. Цілком вірогідно, що загони кельтів-галатів непокоїли і давньослов’янське або слов’яно-венедське населення Поділля та за­хідних областей України, де, до речі, окремі їх групи, можливо, й осі­дали. Це засвідчують відповідні етнонімічні та топонімічні дані (взяти хоча б: Галич, Галичина —пор.: Галлія, Галатія, бойки —бойї тощо). Однак в цілому кельтська експансія була спрямована на античні центри, так само як і пізніша гетсько-дакійська.

Інша справа — сарматські орди. Протягом III ст. до н.е. вони спустошували скіфські степи та гелонські лісостепи з Подоння до Дніпра та Сули, поступово освоюючи середній басейн Сіверського Дінця. Утвердившись на Донеччині, вони створили загрозу і нижньодніпровським борисфенітам, і середньодніпровським _i слов’янам. Реакцією на загрозу з боку кочовиків стало інтенсивне бу- I дівництво укріплених поселень, подекуди міст чи протоміст — городищ нижче Порогів. Городища виникають і в зар^инецькому ареалі вздовж Дніпра. Постійні контакти, взаємовигідні економічні ' зв’язки при наявності спільної зовнішньої загрози мали б, що цілком вірогідно, вести до певної військово-політичної співдружності з метою спільно протистояти ворогу з-за Дніпра. Зазначимо, що не тільки могутнє Знам’янське городище борисфенітів, а й численні. зарубинецькі будувалися саме в районах дніпровських переправ. Цілком можливо, що на певний час ці скоординовані дії поклали край ’ сарматській експансії на захід. До І ст. до не. сармати не переходять на правий берег Дніпра, але Лівобережжя в цілому знаходиться під ' їхнім контролем.

Перше більш-менш певне свідчення стосовно перебування сар- матів — саїв на чолі з “царем” Сайтафарном—на Нижньому Дніпрі є у декреті на честь Протогена. Переважна більшість дослідників датує його першим десятиріччям II ст. до н.е. В ньому повідом­ляється, що цей володар, зупинившись десь за водним рубежем від Ольвії, вимагав від її мешканців “подарунків”, погрожуючи в іншо­му разі “великими неприємностями” для міста, тобто — війсь­ковими акціями. Характерно, що Сайтафарн зупиняється “на тому боці” від Ольвії. На якому боці?

Першим виникає припущення, що мається на увазі Бузький лиман. Якщо це так, то, як це й роблять фахівці, логічно вважати, що військо саїв до того вже перейшло Дніпро. Однак в пізньоантичні часи, за реконструкцією М.МІєвлєва⁹³, Дніп­ровський лиман був майже втричі вужчим за сучасний, і згадку про “інший бік” можна відносити до нього так само, як і до Бузь­кого лиману, тим більше, що на його лівому березі знаходились численні поселення⁹⁴, які належали Ольвії, та священна для ольвіополітів лісова місцевість — Гілея [Гер, IV, 76]. Знаходячись там, Сайтафарн дійсно міг завдати ольвіополітам багато шкоди. З тексту декрету не можна визначити, чи розмістилися саї на ліво­му березі Бузького або Дніпровського лиману, але повна відсут­ність сарматських матеріалів цих часів на Правобережжі Дніпра та будь-яких слідів війни на нижньодніпровських городищах робить другий варіант найвірогіднішим. Сайтафарн, один з воло­дарів сарматів Подоння, зі своєю кіннотою міг подолати відстань від Нижнього Дону до Ольвії за 10 — 12 діб⁹⁵.

Однак в цей час і, безперечно, у IIст. доне., сармативже опано­вують Донецько-Дніпровське межиріччя, заселяючи переважно ^, райони степо-лісостепового порубіжжя та використовуючи як пасовиська власне степові простори Приазов’я. Основна маса сар­матських поховань цього часу зосереджена в басейні Сіверського Дінця, але поступово їх стає більше й на Лівобережжі — в Самарсь- ко-Орельському межиріччі, а незабаром і в районі Запоріжжя. Роз­селившись між Доном та Дніпром (і, вірогідно, увібравши в себе рештки колишнього гелонського населення), наблизившись до античних міст, сармати починають відігравати важливу роль в політичній історії Північнопричорноморського регіону, активно втручаючись у справи місцевих держав.

Вважається, що переказана Полієном легенда відносно сар­матської цариці Амаги, яка з великим військом напала на кримських скіфів, що чинили тиск на Херсонес, відбиває якісь реальні події кінця III — початку II ст. до н.е. Але перше безперечне писемне свідчення сарматської активності у Причорномор’ї відноситься до 179 р. до н.е., коли, за даними Полібія [XXV, 2, 12], в Східночорно- морському регіоні складається велика спілка держав під проводом Фарнака І Понтійського. До неї приєднується й один з сарматських володарів — Гатал, хоч не зовсім ясно, де саме знаходилися його землі. Цілком можливо, що, як вважає С.В.Полін, його володіння роз­ташовувалися десь в Передкавказзі.

Щодо Північного Причорномор’я, то надійною може вважатись дата декрету на честь Діофанта —108 р. до н.е. В ньому розпові­дається про полководця понтійського царя Мітрідата VI Євпатора, який прийшов на допомогу Херсонесу, здобувши перемогу над кримськими скіфами та їх союзниками — роксоланами на чолі з Тасієм. Бойові дії розгорнулися в межах Криму, північніше гір, тому цілком слушно припустити, що, побоюючись встановлення пануван­ня Понтійського царства поруч з власними володіннями, сармати- роксолани підтримують сусідів. А це робить цілком вірогідною лока­лізацію роксоланів в лісостепо-степовому межиріччі Дону — Дніп­ра, вздовж Сіверського Дінця, Орелі та Самари. Зважаючи на те, що першою хвилею сарматів, які просувались на захід азовсько- причорноморськими степами, були язиги (колишні язамати), доціль­но припустити, що наприкінці II ст. до н.е. Нижнє Подоння переваж­но займали саме вони.

Тиск сарматів на мешканців Подніпров’я протягом І ст. до н.е. добре фіксується археологічно, але, як розгорталися події, з писемних джерел не відомо. Тому реконструювати їх можна лише гіпотетично, в контексті загальної історії Причорномор’я.

Протягом III ст. до н.е. кельтський тиск на схід поступово слаб­шає, а значне за кількістю сарматське населення (як це видно з появи власне сарматських могильників, де їх основні поховання складають переважну більшість⁹⁸) між Доном та Дніпром утво­рюється лише наприкінці II — на початку І ст. до н.е. З кінця III ст. до н.е. в стані тривалої кризи опиняється й Ольвія, що безпосередньо відбивається на її військово-політичному потенціалі. Цей політичний вакуум в Північному Причорномор’ї призвів до утверд- ■ ження у П ст. до не. тимчасової гегемонії Кримського Скіфського ' царства, яке чинить тиск на херсонеські володіння. Спочатку на до­помогу херсонеситам прийшли сармати цариці Амаги, як про це ' свідчить Поліси [VIII, 56,1], що завдали скіфам значної поразки. Але згодом взаємини між цими етносами перестають б^ти ворожими, що дає можливість скіфським володарям вести подальшу боротьбу з су­сідами. В середині — другій половині II ст. до н.е. Кримом володіли царі Скілур та його син і спадкоємець Палак, про що пише Страбон [VII, 4, 7]. їхніми резиденціями були Неаполь Скіфський (на місці су­часного Сімферополя), Хаб та Палакій.

Приблизно в середині II ст. до н.е. скіфи захоплюють херсонеські володіння в Північно-Західному Криму з містами Керкінітіда та Калос-Лімен", що, очевидно, відбувається за часів Скілура. Ці пере­моги дають йому можливість поширити свій вплив й на Нижнє Подніпров’я. Наприклад, Ольвія карбує його монети (що вважається свідченням її певної залежності від скіфського володаря), які знач­ною мірою знаходяться в обігу саме в борисфенітському середовищі. Скіфи чинять тиск на Херсонес та Боспор, які змушені платити данину Палаку. Від подальших утисків з їх боку греків рятують походи Діофанта наприкінці II ст. до н.е. Скіфське царство було вщент розгромлене, а роксолани, які спочатку підтримували Пала- ка, як і інші сарматські об’єднання, незабаром стають союзниками Мітрідата в його боротьбі з Римом, хоча реальної допомоги царю і не надають. У залежність до Мітрідата потрапляють і всі причорно­морські міста разом з Херсонесом, Ольвією, Тірою та ін.

Повний розгром понтійських військ та смерть Мітрідата у 63 р. до н.е. кардинально змінюють політичну ситуацію в Північному Причорномор’ї. Боспор залишається в спадщину Мітрідатовому сину Фарнаку (який 48 р. до н.е. навіть виступив проти Цезаря, але був розбитий ним під Зелє в Малій Азії), а інші міста знов стають незалежними. Це, насамперед, стосується Ольвії, яка між 49 та 44 рр. до н.е. була спустошена гето-даками Буребісти.

Не зовсім зрозуміла доля населення Степового Криму. Розгром Скіфського царства внаслідок походів Діофанта при тому, що в на­ступні роки інтереси Мітрідата VI Євпатора були повністю зосеред­жені на боротьбі з Римом в Середземномор’ї, в той час як на півночі він підтримував дружні зв’язки з сарматськими володарями і навіть повидавав за них своїх дочок, дають підстави припускати, що саме десь з кінця першої третини І ст. до не. сармати (язиги та роксолани) вже контролюють і територію колишнього Скіфського царства в Криму. Повністю цей процес завершується після загибелі Мітрідата.

Слушність такого припущення підтверджується істотною сар- матизацією населення Степового та Передгірського Криму саме з І ст. до н.е., що тривала й протягом двох наступних сторіч. Це добре видно з матеріалів поховальних комплексів. В Криму з’являються нижньодніпровські типи кераміки. При цьому приблизно в середині І ст. до н.е. значною мірою гинуть (але незабаром знов відроджують­ся) нижньодніпровські городища, хоча у цей самий час поруч з ними виникають грунтові катакомбні могильники, подібні до скіфських у Криму, Складається враження, як зазначає М.Є.Берлізов, що тут поховані ті люди, які зруйнували нижньодніпровські городища й оселилися на цих самих землях¹⁰¹.

Одночасно сармати переходять Дніпро: на карті Агріппи, що відбиває стан речей десь початку другої половини І ст. до н.е.. за­хідний кордон Європейської Сарматії проходить вздовж Дніпра¹⁰², а у “Географії” Страбона, що писалася на межі ер, сіраки та аорси роз­міщені на схід від Дону, роксолани — в межиріччі Дону і Дніпра, а язиги — західніше Дніпра, поблизу бастарнів [Страб., VII, II, 4; VII, III, 7; XI, II, 1; XI, V, 8]. З іншого боку, відомо, що в 15 р. до н.е., за повідомленням Діона Кассія [I, IV, 20, 3], римляни відкинули сарма- тів від Нижнього Дунаю, а в перше десятиріччя І ст. н.е. Овідій в слав­нозвісних Понтійських елегіях, написаних під час заслання в Томах (у Добруджі), скаржиться на постійну сарматську загрозу [ III, 10, 4 — 5, 54 — 70; V, 7, 14-20 та ін.].

Наведені факти складаються у більш-менш логічну картину. Ймовірно, після краху Мітрідатової держави сармати (насамперед, очевидно, язиги) вже на межі 60 — 50-х років до не. беруть під свій контроль Степовий Крим та разом з місцевими скіфами посилюють тиск на борисфенітів Нижнього Поднідпров’я. Останні деякий час могли утримувати свої городища, особливо міцне Знам’янське, що прикривало переправу через Дніпро, але після гетського розгрому Ольвії їх сили були підірвані остаточно й приблизно на межі 40 — 30-хроків до не. сармати-язиги та кримські скіфи вже повністю кон­тролюють басейн Нижнього Дніпра. Тут осідає якась частина кримсько-скіфської людності, що, змішуючись з місцевим населен­ням, відновлює нормальне життя. За допомогою навколишніх меш­канців, як про це пише Діон Хрисостом, які були зацікавлені у від­родженні торгівлі, поступово відбудовується й Ольвія, яка, починаючи з цього часу, знаходиться в сильному сарматському ото­ченні.

Домінуючою силоюна НижньомуДніпрі (до Дністра, а з кінця І ст. до н.е. і до Дунаю) стають сармати-язиги, які до того панували на Нижньому Дону, звідки, напевно, протягом приблизно другої третини І ст. до н.е. були витіснені аорсами, які прийшли з-за Волги. Таким чином, між кінцем 40-х та початком 10-х років І ст. до н.е. язиги. першими з сарматських об’єднань, пересунулись на захід від Дніпра та зайняли степове Північно-Західне Причорномор’я. Очевидно, цей рух якимось чином був пов’язаний з деструкцією Першого Дакійсько- го царства й відбувався вже після смерті Буребісти.

Саме таку ситуацію, коли з сарматських об’єднань лише язиги перейшли Дніпро, фіксує Страбон на межі ер. Однак археологічні дані яскраво засвідчують тиск, який протягом всього І ст. до н.е. чинився на мешканців Лісостепового Правобережжя з-за Дніпра, з боку лівобережних роксоланів. Придніпровські слов’яни заруби-

яецької культури починають інтенсивно укріплюватись. Оновлю- ‘^ютьсл фортифікаційні споруди на старих городищах (Пилипенкова Гора, Монастирьок, Юрковиця) та будуються нові укріплені пункти

• {Ходосівка, Бабина Гора¹⁰³). В цей час територій придніпровської

• зарубинецької культури значно розширюється спочатку за рахунок » освоєння басейнів Ірпеня, Стугни, Росі та Тясмину, а згодом і JIicoc- f тепового Побужжя ⁰⁴. З одного боку, це може відбивати природний і процес збільшення населення, але численні знахідки вістрів до стріл ^сарматського типу та слідів пожеж на зарубинецьких городищах, що ^йисочіли над Дніпром, так само як і поява на початку І ст. н.е. сар- І матських поховань, а незабаром і великих курганних могильників у

Лісостепу південніше Стугни, наводять на думку, що одним з •і чинників розселення придніпровських слов’ян в цей час була саме сарматська (роксоланська) загроза.

Небезпека з боку сарматів мала стати особливо сильною тоді, коли Нижнє Подніпров’я опинилося в руках кочовиків, яким вже ніхто не ⅞ Перешкоджав їх пересуванню на правий берег. Саме в цей час, і приблизно в останній третині І ст. до н.е., з Лісостепового Правобереж- ; жя відбувається не просто відтік населення, а справжнє переселення цілихоб’єднань.Одинзнапрямківвівназахід.НаПівденному Бузі, По- I діллі, Волині та в інших районах виникають нові поселення та могильники зарубинецької культури, серед яких особливо виділяється компактна група в Лісостеповому Побужжі, залишена '? вихідцями з Середнього Подніпров’я¹⁰⁵. Логічно припустити, що її і' основу складала певна, і досить значна, частина потясминського насе­лення, яке пересунулося на захід від Дніпро-Бу зького водорозд ілу.

З іншого боку, саме цього часу спостерігається й пересування на _β' південь, на Волинь і Поділля, вгору по Стиру, Горині та Случі “зарубинців” з Прип’ятського Полісся, що пов’язують з тиском на них повісленських “пшеворців” та “вельбарців”. Носії зарубинець- кої культури, як пише Д.Н.Козак, сягають басейнів Західного Бугу, Дністра та Південного Бугу. Внаслідок цього у Верхньому Подніст­ров’ї та Західній Волині, що були зайняті носіями липицької (за одностайною думкою дослідників — фрако-дакійської карпатського Походження) та пшеворської (венедської або вже венедсько- слов’янської) культур, завдяки інтеграції цього населення з 4 прийшлим зарубинецьким, у І ст. н.е. утворюється нова етноіс-. торична спільність, репрезентована пам’ятками волинсько- I подільського типу¹⁰⁶.3 цього часу в західних областях України пере­конливо простежується послідовний етнокультурний розвиток аж до утворення місцевих, безперечно слов’янських, культур раннього ? середньовіччя.

Паралельно зна чно посилюється процес слов ’янської колоніза - * ціїПодесення. Як зазначалося, зарубинецькі матеріали відомі у вер­хніх шарах Басівського городища (III — II ст. до н.е.). На межі ер їх ¹ кількість на Сулі і Трубежі, по Десні та Сейму значно збільшується, Що також пов’язується з сарматською експансією до Середнього

Подніпров’я¹⁰⁷. Якщо це так, то колоністів Лісостепового та Лісового Лівобережжя слушно пов’язувати переважно з давніми слов’янами Канівщини, які були змушені мігрувати вгору по Дніпру та його лівих притоках — аж до Брянських лісів. Просуваючись, вони (ймо­вірно, найдавнішні етномовні предки майбутніх літописних сіверян) змішувались та асимілювали пізніх носіїв юхнівської культури, ге- родотових будинів. Внаслідок цього виникла нова етноісторична спільність слов ’ян Лівобережжя.

У Верхньому Подніпров ’ї істотних зрушень зарубинецького на - селения в цей час не спостерігається, хоча дослідники і констатують поширення їхніх пам’яток в північно-східному напрямку, до басейну Сожу та !путі, в межиріччя Дніпра та Десни, що пояснюється зрос­танням кількості місцевого населення. Тут виникають нові поселення в заплавах, топографія яких засвідчує розвиток досить про­дуктивного землеробсько-скотарського господарства¹⁰.

Таким чином, якщо разом з сучасними українськими археоло­гами (В.Д.Бараном, Д;Н.Козаком, Є.В.Максимовим та ін.) дотриму­ватись думки,що давні слов’яни на межі ер і у першій чверті І тис. надійно репрезентуються пам’ятками зарубинецької культури та волинсько-подільської групи (а ця точка зору здається найпереконливішою), то межі їх поширення визначаються між верхів’ями Дністра та Західного Бугу на заході, Дніпра і Десни на півночі, Сейму і Сули на сході, північніше порубіжжя Степу та Лісостепу.

Наприкінці І ст. до н.е. сармати-роксолани утверджуються на Лісостеповому Правобережжі, залишаючи могильники в басейнах Тясмину, Росі та Стугни. Сармати зруйнували зарубинецькі посе­лення (Пилипенкова Гора, Монастирьок, Бабина Гора, Ходосівка) майже до Ірпеня, що викликало істотний відтік слов’янського насе­лення з Середнього Подніпров’я. Однак це не є свідоцтвом зникнення тут слов’янського населення. Як зазначає Є.В.Максимов, більшість зарубинецьких пам’яток на цій території існує до кінця II ст. н.е.¹⁰⁹ (коли на їх грунті тут починають складатися пам’ятки київської та, значною мірою, черняхівської культур). Південніше Стугни поруч з ними виникають сарматські могильники. Одночасно в районі Києва зарубинецьке населення починає зростати, що фіксується археоло­гічно. Таким чином, між Тясмином та Стугною вздовж Дніпра утво­рюється зона змішаного слов’янсько-сарматського населення. Цей процес мав особливе значення в передісторії давніх русів. Тому зупинимось на ньому докладніше.

4

Велику роль сарматського компонента в процесі утворення се- редньодніпровського слов’янства І тис. н.е. дослідники відзначали давно. Ю.В.Кухаренко в 50-х роках не тільки наголошував на слов’яно-сарматських взаємозв’язках в лісостеповій смузі України, а й підкреслював факт асиміляції слов’янами значної частини сар­матських племен, чому сприяли змішані шлюби¹¹⁰. Значну увагу процесу слов’яно-сарматського синтезу в перші сторіччя нашої ери, при остаточній слов’янізації кочівницьких груп, їцо осідали в Лісо­степу, приділяє В-В.Сєдов¹¹¹. На думку В.І.Абаєва, це відбилося у своєрідності мови та культури слов’янства Придністровсько-Се- редньодніпровських областей¹¹² — безпосередніх предків давніх русів.

Всі сарматські поховання Середнього Подніпров’я датуються не раніше І ст. н.е.¹¹³, після того як основні зарубинецькі городища-фор- теці вже були спустошені. Таким чином, в цьому самому сторіччі в Середньому Подніпров’ї вже мешкало сарматське населення, в се­редовищі якого спостерігається значне соціально-майнове розшару­вання. Поховання різко поділяються на багаті підкурганні з великою кількістю зброї, прикрас з благородних металів, дорогого імпортного посуду та інших коштовних і престижних речей, та бідні, з не­значним супровідним інвентарем¹¹.

Характерно, що на Лісостеповому Правобережжі, зокрема в Потясминні, знайдено грунтові сарматські могильники, серед яких досліджувався Калантаївський, розташований на території поширення пам’яток зарубинецької культури¹¹⁵. Безкурганний обряд не притаманний сарматському населенню і, на думку до­слідників, його поява відбиває початок процесу асиміляції окремих сарматських груп, що вливалися до місцевого даньослов’янського середовища. Аналогічні процеси І ст. н.е. відбувалися і у Подніст­ров’ї, що засвідчують матеріали грунтового сарматського могильника біля с.Острівець¹¹⁶. На думку О.В.Симоненка, концент­рація поховань різних за обрядом, але досить однорідних за етно­культурним виглядом вказує, певно, на місця зимівлі кочовиків, в се­редовищі яких інтенсивно проходила суспільна диференціація¹¹.

В цей самий час, І ст. до н.е., на зарубинецьких територіях пере­важають досить великі неукріплені селища¹¹⁸, розташовані на відкритих, не захищених природними перешкодами, місцевостях. Особливо це є характерним для району Києва, який залишився поза межами прямої сарматської експансії. Так, на Оболоні досліджено близько 60 жител зарубинецької культури відповідного часу¹.

Всі ці факти інтерпретуються як свідчення встановлення політичної гегемонії сарматів в Середньому Подніпров’ї. Харак­терним, насамперед, є виникнення саме в цей час великих мета­лургійних центрів (Лютіжський металургійний центр в межах Київського ареалу та Уманський — Південнобузького¹²⁰) та поширення відкритих неукріплених зарубинецьких селищ. їхня перша інтерпретація як експортерів металу до Ольвії викликає природний сумнів, оскільки виникнення цих центрів хронологічно збігається з часом повного спустошеїшя Ольвії та пов’язаних з нею нижньодніпровських городищ. Однак в цей час на нижньоду- найські кордони Римської імперії постійно нападають бага­тотисячні з’єднання сарматської, зокрема роксоланської, кінноти, в лавах якої головна роль належала важкоозброєним вершникам — катафрактаріям. Тому цілком вірогідно, що на озброєння роксоланських військ повинні були працювати потужні центри виплавлення та обробки заліза, певну кількість яких і виявлено археологічно.

Основна маса населення продовжує займатися кочовим скотар­ством в степах Приазов’я, Подніпров’я та Побужжя, маючи постійні зимівлі, що обслуговуються найбіднішими верствами суспільства, які переходять до осілості, та залежними представниками підкоре­ного населення. Страбон, віддзеркалюючи реалії останніх десятиріч І ст. до н.е., засвідчує, що роксолани влітку випасають худобу на рівнинах, а зиму проводять в болотах на узбережжі Меотіди [VII, III, 17], тобто, локалізує їх у Степовому Лівобережжі. Археологічні дані свідчать, що саме в цей час вони вже панували й над Лісосте­повим Лівобережжям.

З початку І ст. н.е. роксолани підпорюють і Лісостепове Право­бережжя, куди переносять свої зимівлі (особливо з середини І ст. н.е., коли через Приазовські степи просувається нова хвиля сарматів — аорси). Постійним місцем проживання роксоланів стає Тясминсько- Пороський регіон, що підтверджується не тільки загальноіс- торичними міркуваннями та гідронімією Поросся, а й археоло­гічними комплексами: переважання сарматських поховань з північ­ною орієнтацією¹²¹. На думку О.В.Симоненка, саме ця риса відрізня­ла обряди роксолан від звичаїв язигів, у яких домінувала південна орієнтація. Цікаво, що переважна кількість сарматсько-роксо- ланських поховань Середнього Подніпров’я належить жінкам. Очевидно, більшість чоловіків-воїнів не поверталися з далеких походів.

Основна кількість роксоланських поховань зосереджена в ба­сейнах Тясмину та Росі, частково — по межі Лісостепу в басейні Синюхи та середній течії Південного Бугу. Зазначимо, що риси влас­не сарматського ритуалу поступово зникають. Починають широко відроджуватися давні, праслов’янські місцеві звичаї чорнолісько- скіфської доби. В могилах відкрито споруди, що продовжують традиції скіфського часу: дерев’яні зруби (Яблунівка, курган N 1), склепи з колод (Райгород, курган N 2), обшивка стін дошками, дерев’яні гробовища (Журівка, курган N 406; Червонополка, курган N 224, поховання N 2; Кагарлик, курган N 235; Пастирське, курган N 447 та ін.). Панівною є північна орієнтація. У деяких випадках зуст­річаються перепалені насипи, кострища, обгорілі людські кістки, що характерно вже для пізнішого часу. У жіночих (переважаючих) похованнях знаходять велику кількість коштовностей та цінних речей античного походження, в чоловічих — зброї¹²³.

Все це яскраво засвідчує поступове злиття місцевої знаті та прийшлої сарматської аристократії, що відбивається в синкретизації поховального обряду. Відродження праслов’янських ’звичаїв представниками змішаної сарматсько-слов’янської еліти •дає підстави припускати, що завойовники та їхні нащадки від змі- ііпаних шлюбів у другому-третьому поколіннях намагаються легітимізувати свою владу прихильністю до звичгйв колишніх ско- лотських володарів цієї землі. Шлюбні зв’язки, очевидно, були взаємовигідні: слов’янська верхівка підтверджувала цим свій високий суспільний статус, а роксоланська аристократія підкріп- •лювала власну пануючу позицію політичними засобами, а не тільки грубою силою. Діти, що з’являлися від таких шлюбів, з Жодного боку, ототожнювали себе на рівні самосвідомості з пере- ■можцями, але, разом з тим, придніпровська земля була для них : вже рідною, і, перебуваючи переважно в слов’янському оточенні, вони як своєю з дитинства оволодівали місцевою слов’янською ; мовою.

Таким чином, маємо достатні підстави припускати, що протягом \І — II ст. н.е. сарматські групи, які вливаються до слов’янського се- редньодніпровського середовища, поступово слов’янізуються, що засвідчується похованнями як рядового населення, так і панівного прошарку. Однак “сарматська”, власне — “роксоланська”, самосві- ₁ домість (як престижна) зберігається тривалий час, так само як і ; притаманна сарматам система озброєння та тактика ведення бою, певний зовнішній вигляд, психологічні риси тощо. Тому для іно­земних спостерігачів вони залишаються сарматами, а за ознаками мови, батьківщини, усвідомленням власної спадкоємності із се- редньодніпровськими околотами скіфських часів, вони об’єктивно наближалися до давньослов’янської етнічної спільності.

У залежності від них мали опинитися і широкі верстви слов’янського населення Лісостепового Правобережжя (разом із збіднілими сарматами, що осідали та слов’янізувалися), навколишні слов’янські об’єднання — особливо Лісостепового Побужжя та рай­ону Києва. Очевидно, в цих двох випадках складалися дещо різні форми експлуатації.

Там, де роксолани осідали, повинні були виникати стосунки типу ілотії як однієї з ранніх форм кріпацтва, що у давнину є типовим при завоюванні одного народу іншим. Найімовірніше, від­носини нагадували фесалійський варіант, коли окремі родини аристократів, що складали пануючий прошарок воїнів-вершників, експлуатували особисто залежних від них селян. Останні утворю­вали у виробничому відношенні цілком автономні домогосподарства й після виплати фіксованого податку самі розпоряджалися лишками продукції¹²⁴. За такої ситуації етносоціальна консолідація може від­буватися досить швидко і колишні етнічні межі, поступово стираючись, незабаром замінюються власне соціально-еконо­мічними, хоча в тенденції серед панівного прошарку ще тривалий час можуть переважати нащадки колишніх загарбників.

З іншого боку, слов’янські об’єднання Лісостепового Побужжя, < Житомирщини та Північної Київщини, Посульсько-Трубіжського, а, можливо, і Нижньодеснянського Лівобережжя залежали від P о к co­fl а н і і як окремі, цілісні соціуми, сплачуючи данину її володарям через власних вождів-князів та старійшин.

Тобто, можемо припустити, що в межах центральних областей України протягом І — початку II ст. поступово утворювався складний соціальний організм ранньокласового типу з ядром в Се­редньому Подніпров’ї (де експлуататорські відносини будувалися на принципі особистої залежності) та навколишньою підвладною периферією. Таке протодержавне (чи, можливо, вже і ранньодер- жавне) утворення й можна вважати Роксоланією, як українські вчені доби бароко інколи й називали Середнє Подніпров’я.

На півдні під контролем степових групроксоланів, які тривалий час зберігали іраномовність, протягом кількох сторіч знаходились Дніпровські пороги. Це підтверджується не тільки концентрацією в цьому районі значної кількості сарматських могильників, а й пере­конливою інтерпретацією, нещодавно запропонованою М.Ю.Брай- чевським, “руських” назв Порогів (що передані Костянтином Порфі­рородним) на грунті осетинської (нащадка сармато-аланської) мови¹²⁵. До володінь роксоланського об’єднання мали належати, ймовірно, і значні простори Лівобережжя разом з Орельсько-Са- марським межиріччям та Лісостеповою Донеччиною, а Приазовсь- ко-Причорноморські степи стають місцем пересування на захід (до Римських кордонів) інших сарматських етносів — спочатку язигів, а потім —аорсів. Разом з роксоланами вони протягом І ст. н.е. напада­ють на Придунайські провінції Імперії.

5

Я з и г и, як зазначалося, були першим серед сарматських об’єднань в їх русі на захід (про них згадує Овідій [Посл.з Понту, І, 2, 78] За даними Страбона [VII, III, 17], на межі ер вони займали Причорноморські степи між Дніпром та Дунаєм, тому, ймовірно, з ними можна співвідносити нечисленні сарматські поховання в Под­ністров’ї, Нижньому Подунав’ї та Східному Прикарпатті перших десятиріч І ст. н.е. Саме вони й були тими сарматами, яких у 15 р. до н.е. відкинув від Дунайського кордону Гай Луцій; трохи пізніше спос­терігав поблизу Том Овідій; відтиснув від берегів Дунаю 11р. н.е. Гней Корнелій Лентул під час походу проти даків. Як бачимо, перші сутички з Римом не принесли язигам бажаних успіхів. Якісь обставини примусили їх вже десь протягом другої чверті — середини І ст. н.е. переселитися до Альфьольду (Середнє Потисся), де вони й панують до III ст. н.е., залишивши численні могильники з південною орієнтацією небіжчиків.

Що ж змусило їх до такого переселення? Яким маршрутом воно відбувалося? Навряд чи до цього спричинилися дії римських військ, спрямовані головним чином проти придунайських гето-даків. Найві­рогідніше, здається, це можна пояснити тиском з боку аорсів, які, як доводять О.В.Симоненко та Б.ІЛобай, оволодівають Дніпровсько- Дунайським степовим межиріччям. Але, за свідченнями “Анналів” Таціта [XII, 16, 17], у 49 р. н.е. аорси брали найактивнішу участь разом з боспорянами та римлянами у війні профи сіраків, що за­кінчилася руйнуванням столиці останніх — У спи, розташованої в Східному Приазов’ї¹²⁶. Тому, ймовірно, в середині І ст., принаймні до 50-х років, аорси мешкали ще східніше Дніпра, переважно в Нижньому Подонні.

Додамо й таке міркування. У 20 —40-х роках н.е. з півдня, з Кар­патського регіону до Галицького Подністров’я пересувається дакійсь- ке населення, яке приноситьз собою культуру типу Липиці, що досить швидко, разом із зарубинецькими та пшеворськими старожитнос- тями, інтегрується у давньослов’янську волинсько-подільську групу пам’яток. Зважаючи на те, що язиги вже десь в середині І ст. н.е. з’являються на берегах Тиси, і не маючи ніяких даних щодо їх просу­вання вздовж Дунаю (через густо засел єні гето-даками землі на виду у римських прикордонних військ), залишається припустити, що язиги переселюються до Середнього Подунав’я східнокарпатськими прохо­дами і далі Трансільванією вниз по Мурешу. Це й призвело до втечі значної частини місцевих даків через Карпати на північ, до Верхнього Подністров’я. Якщо це так, то і міграція язигів мала відбуватися десь наприкінці першої третини І ст. н.е.

Таким чином, питання стосовно причини переселення.язигів до Тиси залишається відкритим. Це дає нам певні підстави висловити обережне припущення, що однією з причин відповідного руху міг бути тиск на язигів Подністров’я з боку роксолан Подніпров’я. Починаючи з 50-х років І ст. н.е., вони вже відомі в Нижньому Поду- нав’ї, звідки постійно здійснюють набіги на римську провінцію Мезію. Плавтій Сільван. її намісник між 57 та 67 рр.н.е., десь на початку свого правління¹² приборкує їх та бере заложниками дітей “роксоланських царів”. Однак наприкінці 60-х років роксолани знову спрямовують на Мезію кілька походів. Взимку 67 —68 рр., за свідченням Таціта [Icτop., І, 70; ПІ, 24; IV, 4, 54], роксолани вдерлися до провінції й “вирубали дві когорти”. В цей час у Римі точилася гро­мадянська війна, що розпочалася після загибелі Нерона, і тому цен­тральна влада не могла дати рішучої відсічі їхнім загонам. Наступної зими сармати “кількістю в 9 тисяч вершників” повторюють напад, але цього разу вони були відбиті III Галльським легіоном. Легат Ano- ній Сатурній був вшанований за цю перемогу імператором Otohom золотим вінком. Однак римські успіхи виявилися неміцними і у 70 р. в боротьбі проти даків та сарматів (очевидно, тих самих роксоланів) гине наступний легат Мезії Фонтей Агріппа, а сама область, як пише Йосиф Флавій в “Іудейській війні” [VII, 4, 3], повністю спусто­шується. Тільки Рубрію Галлу пощастило витіснити войовничих во­рогів за Дунай та укріпити кордон численними гарнізонами¹²⁸.

На думку О.В.Симоненка, провідну роль в цих подіях з боку “варварів” відігравали аорси, проте в писемних джерелах йдеться про сарматів взагалі або саме про роксоланів, які, як випливає з кон­тексту, й були головним противником римлян. Це твердження Не виключає, безумовно, участі у нападах на Мезію і загонів аорсів, але ніщо не свідчить саме про їхню гегемонію.

Після відступу язигів до Середнього Подунав’я протягом 50 — 60-х років н.е. між Лісостеповим Подніпров’ям та римськими воло­діннями на Нижньому Дунаї пануючою силою були саме роксолани (це нагадує ситуацію, яка склалась в цьому регіоні через півтисячо- річчя між антами та Візантією). В цей час володіння роксоланів, які вже, мабуть, певною мірою починали слов’янізуватися і, безумовно, втягували до своїх військ придніпровських слов’ян, простягалися від Нижнього Подунав’я та Східних Карпат до Лісостепової До­неччини. Проте поразки, яких вони зазнали на початку 70-х років, обумовили перехід гегемонії в Північно-Західному Причорномор’ї до аорсів. Цьому могли сприяти і союзницькі зв’язки римлян та аор­сів на межі 40 — 50-х років під час їх спільної боротьби з сіраками. Не виключено, що римляни могли використовувати аорсів у війні з роксоланами.

На чолі аорсів у другій половині І ст. н.е. стояли, як вважають до­слідники, Фарзой та його спадкоємець і, ймовірно, син Інісмей, які кар­бували власні монети в Ольвії і називали себе царями¹²⁹. Наведений факт свідчить на користь локалізації цього об’єднання саме в Нижньому Подніпров’ї,зтенденцієюпоширеннядоДністро- Дунайсь­кого пониззя за умов посилення тиску зі сходу. У цей час Подоння, як до того Поволжя та Передкавказзя, переходить під владу аланів. Останні панують на просторах між Азовським морем та Аралом аж до середини IV ст., коли їх перемагають та підкорюють гунни. З другої половини І ст. помітно зростає кількість сарматських пам’яток в усь­ому Північно-Західному Причорномор’ї, Подністров’ї та Східному Прикарпатті¹³. Саме в Подністров’ї у с.Пороги досліджені “царське” поховання другої половини І ст. та Островецький могильник.

Постає питання: як далеко сягала влада сарматських (роксо- ланських? аорських?) володарів на захід? За уявленнями авторів II ст., зокрема таких авторитетних, як Таціт та Птолемей, межа “Гер­манії” та “Сарматії” проходила вздовж Вісли. Це певною мірою до­зволяє припускати, що до Вісли простягалася сфера контролю сар­матських правителів. Така, в цілому гіпотетична, думка підтверд­жується певними археологічними та лінгвістичними даними. Наприклад, поширення в пшеворському ареалі (до Південної Прибалтики) обряду підкурганних трупопокладень з характерними степовими рисами, так званих “князівських поховань”, розглядають як результат інфільтрації скіфо-сарматського населення з областей Північного Причорномор’я¹³¹. На користь цього свідчать і згадки античних авторів стосовно сарматів на південному узбережжі Бал­тійського моря та навіть певні паралелі між скандинавською та іранською міфологіями, які не можна пояснити спільним індоєвро­пейським грунтом¹³.

обряд відрізняє германців від кельтів, а археологічну межу між ними взагалі неможливо провести. Поховальний інвентар дуже бідний,. але у І ст. до н.е. в домовинах зустрічається посуд, а інколи зброя. В,, цей час про давніх германців дещо відомо з античних писемних дже- ; РЄЛ.

- Вже у II ст. до н.е. германці починають тіснити кельтів і здійсню­

вати далекі походи. Кімври та тевтони, просуваючись вгору по долині Одеру, близько 113 р. до н.е. проходять через володіння боїв та вирушають через Австрію до Північної Італії, але у 102 —101 рр. до н.е. зазнають нищівних поразок від римлян. Очевидно, це було лише одним епізодом серед інших пересувань давньогерманських етносів II — І ст. до н.е. Так само близько 72 р. до н.е. свеви на чолі з

* Аріовістом втручаються у боротьбу між кельтськими племенами- ' князівствами Галлії і захоплюють окремі області західніше Рейну,, але вже у 58 р. до н.е. були розбиті легіонами Юлія Цезаря. В цей. самий час інші германці посилюють тиск на кельтське населення.. Чехії та Південної Німеччини і наприкінці І ст. до н.е. здобувають ряд вирішальних перемог⁴¹. Протягом 10 — 8 рр. до н.е. германці захоп­люють їхні останні оппідуми і, опанувавши області Верхнього Рейну та Верхнього Дунаю, примушують боїв покинути Богемію. Тут, на чолі з лідером маркоманів Марабудом, на початку І ст. н.е. утво­рюється велике політичне об’єднання, до складу якого входили також гермундури, лангобарди, свеви та інші давньогерманські групи.

На цей час германці, за даними античних авторів, насампе­ред — Таціта, займали землі східніше Рейну та північніше Дунаю. Серед них виділяється східна, одерсько-вісленська, група за межами поширення ясторфських пам’яток. До неї належали: ван­дали в середній, а з II ст. н.е. і верхній течії Одеру; бургунди, що, за свідченнями Птолемея, мали мешкати десь у басейні Варти; ругії на їижньому Одері; лемовії східніше від них, на Балтійському узбе­режжі; готони в пониззі Вісли; а басейн Верхньої Вісли, як і північні схили польських Карпат, займали гарнії, гелізії, маніми та інші гер­манські групи, що входили до складу об’єднання лугіїв.

Однак локалізація народів, які письменники римської доби від­носили до “германських”, небагато дає для розуміння самого етноіс- ■"опичного процесу. Якщо в північнонімецьких землях історичні гер­данці початку н.е. складаються на місцевому тлі, то у межах сучасної шльщі, судячи з археологічних даних, маємо справу із складнішим РОЗВИТКОМ подій. Для того, щоб розібратись в цьому, знову поверне­мося до скіфської експансії в Центральну Європу.

Як про те вже йшлося, наприкінці II —в першій половині І тие до н.е. більшу частину сучасної Польщі, Моравії та Чехії займала мо- "vthh лужицька культура, до складу якої на сході входили і найза- пдніші групи нащадків тшинецько-комарівської спільності. В різні роки висувались думки щодо германської, фракійської, іллірійської "а слов’янської атрибутації її носіїв, але, як зазначає ОЛМонгайт, вагомих доказів на користь жодної з них наведено не було. Більшої уваги заслуговує той погляд, згідно з яким носії лужицької культури репрезентують якусь іншу гілку індоєвропейських племен, що відіг­рали важливу роль в давній історії Європи та взяли участь в подаль­шому формуванні сусідніх етнічних спільностей⁴³, насамперед, ймо­вірно, східних груп германців та західних слов’ян.

Розглядаючи питання розмежування носіїв прагерманських, прабалтських та праслов’янських діалектів за доби бронзи, вже висловлювалось припущення, що між цими трьома спільностями за тих часів мала існувати ще одна, найспорідненіша з кожною з них, а саме — правенедська. На мою думку, саме вона збігається з лужицькою археологічною спільністю, після зникнення якої дезинтегрується. Її західні групи поступово зливаються з гер­манським масивом, утворюючи його вандальський блок. Східні ж, генетично пов’язані з тшинецько-комарівською спільністю, поступо­во слов’янізуються, перетворюючись до середини І тис. н.е. на вене­дів — західну групу слов’янства. На думку багатьох авторитетних лінгвістів (їх підтримують і деякі археологи⁴⁴), спочатку етнонім “венеди” застосовувався не до слов’ян, а до якогось етносу їх захід­ної периферії, що пізніше був (частково) слов’янізований.

В середині І тис. до н.е. під тиском військ носіїв скіфської куль­тури зі сходу, головним чином з Придніпровсько-Подільського Лі­состепу, гинуть городища лужицької культури, хоча окремі її групи ще існують до IV ст. до н.е. По всій Польщі, за винятком хіба що Ma- зовії та Помор’я, часто трапляються предмети скіфського військово­го обладунку та курганні поховання знаті. Але скіфське панування тут не було тривалим, і вакуум, що утворився в Середньому Повіс- ленні, починає заповнюватись носіями північної, досить архаїчної в усіх своїх проявах, поморської культури — найзахіднішими гру­пами прабалтів⁴⁵, або населенням, спорідненим і з балтами, і, особливо, з лужицькими правенедами. На користь останнього свідчить швидка взаємоасиміляція постлужицького та прийшлого поморського населення, внаслідок чого на території Польщі протя­гом V — IV ст. до н.е. утворюється спільна культура підкльошових поховань. Певний час, майже на всій території свого поширення, вона співіснує з пережитковими формами поморської, від якої від­різняється насамперед поховальним ритуалом, коли рештки тру- поспалень зверху вкривали великими посудинами — кльошами — та ховали їх окремо, а не як поморці — спільно. Кераміка цієї куль­тури успадковує і поморські, і лужицькі риси. Ця культура існує протягом 400 — 100 рр. до н.е., і, як зазначає В.В.Сєдов, у середньо- латенський період, тобто III — II ст. до н.е., доходить до середньої течії Одеру на заході та Волині й Полісся на сході⁴⁶. Ніяких ознак її істотної латенізації не відмічається.

Нова історична доба в житті давнього населення Польщі починається з кінця II ст. до н.е., коли по всій території, ще напере­додні зайнятої культурою підкльошових поховань, поширюється пшеворська культура виразного латинського вигляду. Могутні кель­тські впливи не викликають сумніву, завдяки чому поширюються відповідні типи фібул, зброї та знарядь праці, фррми кераміки тощо. Поховальний ритуал репрезентовано трупоспаленнями, рештки яких складали до грунтових ям або спочатку зсипали до урн. Па­ралельно набувають поширення й, безперечно, давньогерманські ритуали, такі, наприклад, як пошкодження зброї, яку клали разом з прахом померлого, втикання у дно поховальної ями гострих предме­тів, покладення туди птахів й т.ін. Ці обрядові дії поширюються по всій території Польщі, але найхарактернішими вони є для західних її областей, де переважають урнові поховання. Саме тут античні автори і розміщують германські народи східної групи, про що йшло­ся вище⁴⁸.

З наведених даних випливає, що “латенізація” населення Поль­щі II ст. до не. була пов’язана не тільки з кельтськими впливами з боку населення Чехії, Моравії та Словаччини, а й з безпосереднім переселенням сюди окремих давньогерманських груп з майже повним набором речей кельтського типу. Подібно до боїв, вольків або галатів (ймовірно, етнонімічні пращури карпатських бойків, волохів та гуцулів наступних часів, що згодом були витіснені в гори та слов’янізовані або романізовані), вони, ймовірно, десь селилися ком­пактними групами, змішуючись з місцевим населенням, а тубільні мешканці сприймали культуру латенського типу у нових сусідів- переселенців. Ці процеси мали приводити до мовної та культурної взаємоасиміляції. І якщо в сфері матеріального виробництва вреш­ті-решт переважали більш якісні латенські стандарти кельтського суспільства, а ідеологічні уявлення були і без того принципово подіб­ні (що видно з аналогічного поховального ритуалу), то з’ясувати, де, в якій місцевості мали перевагу ті чи інші діалекти (германські, ве- недські, слов’янські чи балтські, гето-дакійські або кельтські) практично неможливо.

Зважаючи на це, важко сказати, які з перелічених Тацітом на схід від сучасного німецько-польського кордону народи дійсно (в мовному відношенні) були “германцями”, а які — безпосередніми (зокрема, на рівні мови та етнічної самосвідомості) нащадками місце­вої давньовенедської людності. Як відомо, античні автори об’єдну­вали окремі етнічні групи в певні спільності не за лінгвістичними критеріями (як це переважає в науці нового часу), а за зовнішніми господарсько-культурно-побутовими ознаками. Останні ж, як свід­чать археологічні джерела, від Ютландії і Рейну до Верхнього Поде- сення, Середнього Подніпров’я та Нижнього Подністров’я наприкінці І тис. до н.е. в цілому збігалися.

З огляду на загальноісторичну картину з деякою мірою вірогід­ності можна вважати, з одного боку, що такі народи, як бургундіоди гепіди та готони, що за переказами колись вийшли з Скандинавії, а на межі ер займали Польське Помор’я та Нижнє Повіслення, дійсно в своїй основі були германськими, але увібрали в себе значну кіль­кість венедсько-балтської місцевої людності. З іншого боку, геллізії та гельвекони на півдні Польщі (саме там, де у пізньолатенські часи відомі компактні масиви кельтських пам’яток⁴⁹) етнонімічно висвіт­люють зв’язок з галльсько-галатським масивом. Згодом вони вхо­дять до об’єднання лугіїв, нащадками яких, як маємо припускати, були слов’яни-лужичани, лужицькі серби ранньосередньовічної доби.

За етнонімічними даними, найбільший зв’язок з давньове- недськимсубстратомлужицькоїкудьтуримализберігативандалина Середньому Одері та венеди на Середній Віслі. Саме з цими двома на­родами найдоцільніше співвідносити два (виділені дуже умовно, лише як певна тенденція) варіанти пшеворської культури — східний, по Віслі, в межах колишньої культури підкльошових поховань, та за­хідний, по Одеру, за межами поширення останньої. Але обидва вони розташовуються саме там, де протягом майже тисячоліття існувала лужицька (давньовенедська) культура. Маємо припустити, що під час занепаду останньої її північні та північно-східні райони зайняли бал- тсько-венедські поморські групи (чиї докорінні землі, щозвільнилися, незабаром опанували готони та споріднені з ними племена), західні — германські переселенці, південні — кельти, а південно-східні — слов’яни. Незважаючи на такі істотні переселення, прадавній етнонім міцно утримується на території Польщі —в іменах вандалів і венедів римської доби та в назві північно-західної групи слов’ян-венедів раннього середньовіччя.

Римські автори І — II ст. не мають певності щодо етнічної атрибутації венедів, мови яких вони, безумовно, не знали. Пліній [Haτ∙icτ., III, 97] взагалі відносив їх до сарматів, що мешкають в найближчій до Германії частині Сарматії—по Віслі. Це дає підстави припустити поширення сарматської гегемонії на захід аж до Цент­ральної Польщі. Дещо пізніше Таціт в своїй “Германії” [46] не нава­жується без застережень зарахувати цих повісленських венедів, як і їх південних сусідів-певкінів, ні до складу германців, ні до сарматів. Він підкреслює, що за господарсько-культурно-побутовими озна­ками вони ближчі до германців, але сприйняли багато сарматських рис від бастарнів, які переміщалися з сарматами через шлюбні зв’язки. Ще через півсторіччя Птолемей [III, 5,7], відводячи венедам землі від Карпат до Балтійського моря східніше Вісли, десь на північ від бастарнів, певкінів та Карпів, також зараховує їх (у географічно­му відношенні) не до Германії, а до Європейської Сарматії, що, за його уявленнями, із заходу обмежується Віслою та Венедською за­токою (очевидно, сучасна Гданська бухта). Це майже збігається з розселенням венедів-слов’ян, як воно було відоме Йордану [34]: від витоків Вісли в Карпатах на північ, південніше яких він розміщував слов’ян-склавенів, а східніше — слов’ян-антів.

Таким чином, маємо всі підстави вважати, що за доби середньо­го та пізнього Латену, за умов помітного пересування германських та кельтських груп в басейні Одеру та Північному Прикарпатті, частина давніх венедів втягується до системи нових етномовних спільностей (вандали, лугії), інша ж певний час більш-менш зберігає попередній вигляд, поступово, протягом першоґполовини І тис., ін­тегрується до спільного давньо слов’янського масиву раннього се­редньовіччя, у складі якого й зберігає власну стару назву

4

Цілком вірогідно, що в останній чверті І тис. до н.е. окремі групи середньоєвропейського населення, кельтського або навіть германсь­кого походження, просуваючись долиною Дунаю або вздовж Кар­патських схилів на схід і далі долинами Дністра, Пруту та Серету, опинялися на землях Галичини, Західного Поділля, Буковини та Молдови, вступаючи в контакти з місцевим слов’янським та дако- гетським населенням. Так, кельти, що вторгайся на початку ПІ ст. до н.е. в межі Карпатського басейну, осіли на Буковині, в Трансільванії і та Олтенії, й до кінця II ст. до н.е. були асимільовані місцевою люд- f ністю. Однак кельтські традиції мали великий вплив на гето-да- 5 кійську культуру, що набула виразного латенізованого вигляду. В ! цей час нижньодунайські гети, скориставшись розгромом Великої Скіфії та, ймовірно, відчуваючи тиск з боку кельтів-галатів, займа­ють землі між Прутом та Нижнім Дністром, де'й відомі античним ав­торам як тірагети.

Східних схилів Карпат досягають і власне кельтські групи. За римських часів галати, поруч з карпами, бастарнами, певкінами та. ін., згадуються десь у межах Молдови. Саме тоді на Середньому та Нижньому Дунаї, з центрами в Сінгідуні (Белграді) та Дуросторі-Сі- лістрії виникають два кельтських ранньодержавних утворення, про які йшлося вище, а у Закарпатті, завдяки утвердженню там значних груп кельтського населення (боїв) та його взаємоасиміляції з місце­вою людністю куштановицької культури (що склалася за ранньо- скіфської доби при активній участі населення Лісостепової України та Подністров’я) утворюється могутній соціально-економічний центр, добре вивчений археологічно⁵⁰.

Кельти Закарпаття, Буковини та Нижнього Подунав'я на -початку Ш ст. до н.е. обумовили докорінну латенізацію культури дако-гетської людності Карпатсько-Дністровського регіону, звідки відповідні традиції швидко сприйняли й давні слов’яни Придніпров’я, чия ранньозарубинецька культура надійно датується за фрагментами елліністичних амфор та фібулами середньола- тенського типу щонайпізніше з кінця III ст. до н.е.

На межі III —II ст. до н.е. до Карпатсько-Дністровського латенізо-. ваного гето-дакійського масиву вдираються нові етнічні групи се­редньоєвропейського походження. Вони приносять окремі керамічні форми, притаманні населенню Ельбсько-Одерського межиріччя, а також прикра си та інші речі, не характерні для місцевого середовища. Внаслідок їх інтеграції та поступової асиміляції тубільною людністю

на території Буковини-Молдови виникає поянешти-лукашівська культура етнічно строкатого населенні². Субстратним для неї була місцева гето-дакійська людність, але своєрідності їй надали саме прийшлі племе денної Польщі⁵

на бастарнів та, можливо, якоюсь мірою і венедів Пів-

Античні автори, як зазначає СЛ.Пачкова, розглядаючи питання етнічної атрибуції поянешти-лукашівської культури, згадують різні народи Карпатсько-Дністровського регіону на межі ер. Страбон, перелічуючи етноси на північ від гирла Дунаю, пише про гетів, за якими далі живуть тірагети, бастарни, галати та германці⁵⁴. На карті Птолемеєвої Сарматії⁵⁵ вздовж східних схилів Карпат на північ за тірагетами ідуть бастарни, карпи та певкіни. Таким чином, бастарни відомі тут і до, і після нашої ери, але, як зазначалося, головні пов’язані з ними події відбувалися південніше Дунаю (Полібій, Діо- дор Сицилійський, Тіт Лівій, Плутарх) або у його Пониззі (Діон Kac- сій). Самі бастарни в різних джерелах згадуються то як кельти (По­лібій, Тіт Лівій, Плутарх)⁵⁶, то як германці (Пліній) або взагалі як змішане населення, якому притаманні й певні сарматські риси (Таціт). Тому свідчення Страбона стосовно змішування бастарнів з фракійцями збігається саме з матеріалами культури Поянешти-Лу- кашівка. В такому разі, зважаючи на ареал її поширення та перелік етносів на цій території, за її пам’ятками маємо вбачати різні за походженням, але подібні в культурно-господарському відношенні спільності і тірагетів, і бастарнів, і певкінів, і Карпів. Ix грунтом була місцева гето-дакійська людність, яка асимілювала окремі групи кельтів, можливо —германців, венедів, а згодом, не виключено, сар- матів та слов’ян.

Процесу інтеграції у дако-гетський масив окремих іноетнічних груп, що за певних умов опинилися між Дністром та Дунаєм у II — І ст. до н.е., сприяло військово-політичне піднесення даків, які утворю­ють власну досить могутню державу в Трансільванії. Тут, під захистом Карпатських гір, в місцевостях, придатних для сільсько­господарського виробництва та багатих на родовища різних руд, під час чужоземних вторгнень за латенську добу тубільне населення зберігало та накопичувало сили, захищаючись від ворогів за стінами кам’яних фортець, при спорудженні яких використовувався еллі­ністичний досвід. Перемоги римлян над Епіром та Македонією, кель­тсько-іллірійськими та кельтсько-фракійськими ранньодер- жавними утвореннями Подунав’я позбавили даків політичних кон­курентів, але поставили їх віч-на-віч з новими володарями Балкан. Це сприяло їх консолідації, а відтак і поширенню панування над су­сідніми угрупованнями.

Вже 112 та 109 рр. до н.е. вони нападають на римські області Балканського півострова, можливо, узгоджуючи свої дії з рухом на південь кімврів та тевтонів. Пересування останніх, разом з подальшим тиском германців на кельтів у межах Чехії, Моравії та Середнього Подунав’я, викликало відтік значних мас боїв до Kap-

датського басейну. Проти цієї загрози даків об’єднує цар Буребіста. Йому вдалося подолати боїв та підкорити бастарнів, внаслідок чого " межі його держави (або, принаймні, сфери її панування) охопили, ві­рогідно, території від Дністра до Дунаю та від Тиси до Чорного моря. Однак складається враження, що метою Буребісти було не заво­ювання та налагодження системи постійної експлуатації більшості сусідів, а ліквідація їх як політичних суперників та пограбування. ' Експансія даків у Середнє Подунав’я та Закарпаття призвела до загибелі місцевих кельтських оппідумів і ремісничих центрів⁵⁷. За свідченням Страбона [VII, 3, 1], після розгрому кельтських племен боїв та таврисків межа їх володінь проходила по Паннонському Дунаю і далі на північ до Західних Карпат.

У другій чверті І ст. до н.е., у зв’язку із запеклою боротьбою між понтійським царем Мітрідатом VI Євпатором та Римською держа­вою, ситуація значно ускладнюється й у Причорномор’ї. Причорно­морські грецькі міста підтримували Мітрідата, так само як і сармати. та фракійці. Реакцією римлян був похід 72 — 71 рр. до н.е. проти фракійців-бессів та західнопонтійських міст, внаслідок чого було зруйновано Аполлонію, а Каллатію, Томи та Істрію взято легіоне­рами, які дійшли до гирла Дунаю. Проте місцеве населення вчинило опір, війна спалахнула знову і протягом 58 — 55 рр. до н.е. (коли Бу­ребіста вже безумовно був царем даків) римляни були розбиті⁵⁸.

За свідченням Страбона [VII, 3,11 —12], протягом кількох років Буребіста “утворив велике царство і підкорив гетам більшу частину їх сусідів”. Його експансія була спрямована на захід, де він, розг­ромивши боїв та таврисків, здійснив похід проти германців [Йорд., 67]: на південь, що призвело до спустошення Іллірії та Фракії до самих кордонів римської провінції Македонії; на схід—до Північно- Західного Причорномор’я, де після поразки римлян під Істрією, про яку йшлося, утворився певний політичний вакуум. Намагаючись підкорити грецькі міста, Буребіста здійснює ряд військових акцій, ; наслідками яких було, до речі, захоплення та сплюндрування Істрії | і Ольвії (48 р. до н.е.) та встановлення дакійського панування на всьому узбережжі від Аполлонії до гирла Дніпра, як засвідчує Діон ■ Кассій [XXXVI, 4]. В цей час цар даків зав’язує зносини з Помпеєм. Цезар вважає його настільки небезпечним, що збирається після за- ⅜ кінчення громадянської війни спрямувати проти даків окремий З похід.

? Однак Дакійське царство не пережило смерті свого засновника і ' незабаром розпадається. Це відкриває шлях на захід причорно­морським сарматам. Саме від їх тиску у 15 р. до н.е. Гай Луцій, за свідченням Діона Кассія, боронив римські володіння на Дунаї.

УявляїЬчи собі масштаби дакійської держави часів Буребісти, важко не погодитися з припущенням, що якоюсь мірою від неї зале­жало все населення Карпатсько-Дністровського регіону. Таким чином, десь в районах середньої течії Дністра у 50 — 40-х рр. І ст. до н.е. сфера володінь Дакійського царства впритул підходила до

І

основних територій середньодніпровських слов’ян. Ніщо не вказує на якусь ворожнечу між ними і навряд чи зарубинецькі області могли б зацікавити Буребісту. Його увага була спрямована на Причорномор’я та Балкани, а над населенням Лісостепового Право­бережжя все більше нависала сарматська загроза.

2.