БАСТАРНИ: ВІД ДУНАЮ ДО ДНІПРА?
Церемоніальний бронзовий щит типу тюреос
Щит знайдений у Темзі біля Чертсі, Англія.
Ill ст. до н. е.
‘Щукин М.
На рубеже эр
СПб., 1994,
С. 100.
Проте не всі дослідники погоджуються з тим, що згадані в декреті Протогена галати були саме кельтами з Балкан. Вони звертають увагу на те, що галати, згідно з декретом, уклали союз зі скірами — східно- германським племенем, яке на той час проживало десь у Передкарпатті. Тоді, мовляв, і галати могли б загрожувати Ольвії тільки з півночі. Там, у Подністров’ї, за кілька десятиліть до появи декрету Протогена з’явилося германське плем’я бастарнів. їх греки й могли прийняти за галатів, адже до середини І ст. до н. е. германці не виділялися ними в окрему етнічну групу1.
Така аргументація варта уваги, але не дуже переконлива. Вона не дає відповіді на питання, чому автори декрету, які дуже докладно перераховують найдрібніші варварські племена, згадують своїх найближчих сусідів бастарнів не під їхнім власним ім’ям, а збірним поняттям «галати», яке жодного конкретного племені не стосувалося? Якщо ж «галати» германці, то чому інше германське плем’я — скіри — все ж таки виокремлюється назвою? У період, який збігається з нападом на Ольвію та появою в околицях міста предметів кельтської матеріальної культури, аналогічних знахідок, надійно пов’язаних із германцями, немає. Нічого не доводить і факт укладення союзу зі скірами: дипломатичні зв’язки ватажків варварських племен у ті часи були досить розлогими. Так, германець Аріовіст, що бився проти Цезаря у Галлії, мав за союзника й тестя кельтського вождя, володіння якого знаходилися майже за 800 км у придунайських землях.
Водночас «бастарнське питання» має пряме стосунок і до кельтської тематики. Серед античних авторів
не було згоди щодо того, до якої етнічної групи зараховувати бастарнів.
Ранні автори (Деметрій Каллатійський, Полібій та Тіт Лівій) однозначно вважають їх галатами, тобто кельтами. Пізніші (Страбон, Тацит і Пліній) — германцями, а Аппіан навіть гетами, тобто північними фракійцями. Майже всі етнографічні дані, які стосуються бастарнів, схиляють до версії Деметрія та його наступників. Бастарнські вожді — Клаудік, Делгон, Коттон та інші — мають явно кельтські імена1. Тіт Лівій повідомляє, що бастарни мовою та звичаями були близькі до скордисків — кельтського племені у долині Сави та Драви, яке зазнало потужного впливу культури іллірійців. Відомо також, що пізніше, у IV ст н. е., бастарни просили християнських ієрархів прислати їм єпископа з малоазійської Галатії, де на той час усе ще була живою кельтська мова. Проте археологічна культура, з якою пов’язують бастарнів, більшою мірою демонструє північно-західні, германські корені. Тож сучасні дослідники досі сперечаються з приводу походження бастарнів. їх вважають і кельтизованими германцями, і германізованими кельтами, а інколи й окремим народом «між кельтами та германцями»2.
Бронзовий браслет с. Пекарі, Черкаська обл.
Національний музей історії України, Київ
«Кельтська вуаль» — низка археологічних культур Центральної та Східноїλ
Європи, які сформувалися під впливом латенської культури кельтів й існували з Піст, до н. е. до перших століть нашої ери. До «кельтської вуалі» відносять ясторфську (Середня та Північна Німеччина), оксивську (польське Помор’я), пшеворську (межиріччя Одеру та Вісли, частина Волині), поєнешті-лукашівську та зарубинецьку культури. Для всіх цих культур характерна наявність полів поховань — великих ґрунтових могильників з тілоспаленнями, велика кількість застібок-фібул, виготовлених за кельтськими зразками. Ліпна кераміка здебільшого також наслідує форми кельтської гончарної, однак відзначається своєрідністю.
Останнім часом було з’ясовано, що в історії України бастарни відіграли дуже важливу, але не відзначену раніше роль.
Наприкінці III ст. до н. е. вони з’явилися в Нижньому Подунав’ї. На думку археологів, бастарни мігрували з південних районів сучасної Німеччини, через Верхню Віслу й Прикарпаття, включаючи до свого племінного об’єднання спочатку германські та кельтські, а згодом північнофракійські та сарматські групи. Звідти нібито й походить їхня назва, пов’язана з германським словом bastard, тобто «напівкровки», «змішані». Хоча цю гіпотезу нерідко критикують лінгвісти, вона найкраще відображає етнічну природу цього дійсно змішаного племінного об’єднання.‘Мади 3.
Припонтийские кельты
Античное общество,
M., 1967,
С. 182.
2Щукин М.
Готский путь (готы, Рим и Черняховская культура) СПб., 2005,
С. 61.
84
Монета Філіпа V Македонського
Монета Персея Македонського
'Titus Livius, XL, 57—58.
Найвідоміший історичний епізод, пов’язаний із бас- тарнами, — це їхні балканські походи. Припали вони на період македонських війн першої половини II ст. до н. е., що розгорнулися між Римською республікою та спадкоємицею держави Александра Великого — Македонією. Філіп V, македонський цар, спробував залучити бас- тарнів до антиримського союзу, обмінювався з ними посольствами і навіть планував одружити свого сина з бастарнською царівною. Однак у кампаніях 215—205 та 200—197 рр. до н. е. бастарни участі взяти не встигли. Лише в 179 р. до н. е. вони великими силами знялися з місця й разом з жінками та дітьми з’явилися на Балканах. За умовами договору, Філіп V забезпечував бастарнів припасами і гарантував їм безперешкодне проходження землями фракійців, з вождями яких македонський володар ледве зміг домовитися. Бастарни мали спустошити землі ворожих до Македонії іллірійців-дарданів, які проживали на території нинішнього Косова, й оселитися на них. Залишивши сім’ї у Дарданії, бастарни мали виступити проти Риму.
їх маршрут мав проходити землями кельтів-скордисків, при чому планувалося, що вони не тільки пропустять своїх родичів бастарнів, але й приєднаються до них у подальшому поході на Італію*.Бастарни вже встигли увійти до Фракії, коли всі плани зруйнувала раптова смерть Філіпа V. Дізнавшись про неї, фракійці відчули себе вільними від зобов’язань і почали ставитися до бастарнів вороже. Останні ж зайнялися грабунком фракійських селищ. Спалахнула війна. У великій битві біля гори Данука (сучасна г. Ріла в Болгарії) бастарни зазнали важких втрат. Тіт Лівій повідомляє, що коли над полем бою почалася сильна злива й град, бастарни злякалися, що небо падає на них — так само, як свого часу кельтські посли під час розмови з Александром Великим. Цей же мотив трапляється і в ірландських сагах, що підтверджує наявність потужного кельтського компоненту в складі бастарнського об’єднання.
Після програного бою думки бастарнів щодо подальших дій розділилися. Більша частина повернула назад і залишила Фракію, але близько ЗО тисяч воїнів на чолі з вождем Клондіком (або Клаудіком) залишилися на деякий час на Балканах. Взимку 175 р. до н. е. бастарни спробували вдруге вдертися до Фракії, але на заваді стала тонка крига Дунаю, що ламалася під ногами варварів. У 168 р. до н. е. 20 000 бастарнів Клондіка здійснили ще один рейд за Дунай на запрошення македонського царя Персея, який вів війну з римлянами.
Вони дісталися Іллірії, але не одержавши платні, повернули у зворотному напрямку. Досхочу пограбувавши навколишні племена, бастарни Клондіка зникли десь за Дунаєм.
Приблизно в цей час, на зламі III і II ст. до н. е., на території Східної Європи відбувалися події неабиякої ваги, про що свідчить кардинальна зміна етнокультурної карти всього регіону. У Нижньому та Середньому Подністров’ї — це переважно територія сучасної Молдови — формується поєнешті-лукашівська археологічна культура. Її основними творцями були вихідці з кельто-германського пограниччя в Центральній Європі, які більш-менш надійно пов’язуються з бастар- нами — тією частиною, яка в 179 р.
до н. е. повернулася за Дунай після битви з фракійцями. Майже одночасно з культурою поєнешті-лукашівською відбувається формування зарубинецької археологічної культури. У часи свого розквіту ця культура буде охоплювати Середнє та Верхнє Подніпров’я, Південне Побужжя, басейни Прип’яті та Десни. Пам’ятки зарубинецької культури близькі поєнешті-лукашівським — свого часу їх навіть об’єднували в одну археологічну спільноту. Однак існують і суттєві розбіжності. Так, у формуванні зарубинецької культури взяло участь місцеве, очевидно, праслов’янське населення, а окрім впливу германських культур, тут простежується і виразний вплив кельтів Подунав’я.Помічають його насамперед у поховальних практиках: з 78 ознак поховального обряду зарубинецької культури 62 притаманні також кельтам Балканського півострова. Пропорції та способи орнаментації заруби- нецького ліпного посуду наслідують зразки кельтської гончарної кераміки, але головна спільність полягала в деталях костюма, зокрема металевих застібках для плащів — фібулах. Майже всі вони мають прототипи саме серед кельтських пам’яток південно-східної
Наконечники списів із зарубинецьких могильників
‘Каспарова К.
Роль Юго-Западных связей в процессе формирования зарубинецкой культуры Советская археология,
1981, №2,
С. 79
Пачкова С.
Зарубинецкая культура и латенизированные культуры Европы
К., 2006,
С. 216—223.
Зарубинецька культура — археологічна культура, що існувала з кінця III cm. do H. e. до рубежу нашої ери. Bidκpuma наприкінці XIX cm. Вікентіем Хвойкою біля села Зарубинці на Київщині. Територія охоплювала площу близько 450 000 кв. км і включала в себе Cepedne та Верхнє Подніпров’я, FIiedeHHe Побужжя, басейни Прип’яті та Десни. На цих теренах вибіляють три локальні варіанти культури — середньодніпровський, верхньодніпровський та поліський, що може свібчити про побіл її носіїв на певні об’єбнання.
Вібомі насамперед зарубинецькі кремаційні поховання в ліпних глиняних урнах та в супроводі прикрас (рідко — зброї та знарядь праці). Поселення, площею від 0,1 до 2,5 га, розташовувалися здебільшого на річкових мисах та заплавах.Поширення фібул зарубинецького типу: а) територія зарубинецької культури; б) знахідки фібул з трикутною спинкою за межами зарубинецького ареалу.
Європи, у тому числі й власне фібула зарубинецького типу з трикутним щитком, яка вважається головною етнографічною особливістю зарубинецької культури1. За межами зарубинецької культури такі фібули поширені майже виключно на території колишньої Югославії, у землях кельтів-скордисків.
Балканські елементи з’являються в зарубинецькій культурі у перші десятиліття II ст. до н. е., тобто майже одночасно з походами бастарнів на південь. Тож найновіші дослідження зарубинецької культури однозначно пов’язують їх появу саме з поверненням бастарнів з Подунав'я. Бастарни Клондіка, повертаючись із Балкан і шукаючи місця для поселення, подалися у Подніпров’я, що якраз на той час не було густонаселеним. Разом з ними туди потрапили і якісь групи кельтського та кельто-іллірійського населення. Очевидно, здебільшого це були жінки, адже трикутні зарубинецькі фібули, виготовлені за кельто-іллірійським зразком, були приналежністю насамперед жіночої субкультури1. У ті часи брати дружин серед полонянок або укладати змішані шлюби для зміцнення стосунків між союзницькими племенами було досить поширеною практикою.
‘Еременко В. «Кельтская вуаль» и зарубинецкая культура СПб., 1997, С. 134.
У складі зарубинецької культури ми бачимо й виразний вплив воїнських традицій стародавніх кельтів. Зокрема, на зарубинецьких могильниках у Велемичах та Корчуватому (нині — один з районів Києва) виявлені дивні поховання окремих людських черепів. Хоча загалом носії зарубинецької культури практикували кремацію небіжчиків, ці черепи (усього їх нараховується
Кельтські фібули
з поховання
зарубинецької культури
11 штук) перепалені не були. Звичай ховати окремі людські черепи в цей час простежується в кельтських землях1. Як уже зазначалося, кельти відрубували голови своїх ворогів, причому найцінніші зберігалися упродовж тривалого часу як оберіг. Цей так званий «культ голови» пустив глибоке коріння на всіх кельтських землях від Ірландії до Галатії, проявився в латенському декоративно-прикладному мистецтві, а пізніше і в ірландських сагах. Отже, притаманний він був і частині носіїв зарубинецької культури.
Зарубинецька культура була не єдиною археологічною культурою на території України, яка зазнала впливу давніх кельтів. На сході, по річці Горинь та лівих притоках Дністра, зарубинецький ареал межував із пше- ворською культурою, носії якої проникли на Волинь та Північне Прикарпаття в середині І ст. до н. е. Ця культура виникла на території Польщі майже синхронно з зарубинецькою. Її появу пов’язують із проникненням на ці землі східних германців, які змішалися з місцевими племенами, у тому числі з кельтами, які трьома великими «гніздами» проживали у південній частині Польщі. Саме кельтський вплив вважають визначальним на початкових етапах формування пшеворської культури2. Як і в зарубинецькій культурі, у пшеворців він найбільш виразно простежується в поховальному обряді. Але якщо зарубинецькі пам’ятки зазнали впливу бал- канських кельтів, значною мірою змішаних з іллірійцями, то на похованнях пшеворської культури найбільше
‘Каспарова К.
Об одном из возможных компонентов зарубинецкого погребального обряда Советская археология,
1988, №1,
С. 64.
2Kaczanowski Р.
Barbarzyiiska Europa w okresie donιinacfi celtyckiej
Wielka historia Polski, T 1.,
Krakow, Warszawa, 1998,
S. 215.
Бронзові (жіночі) та залізні (чоловічі) поясні ланцюги
За допомогою поясних ланцюгів чоловіки кріпили до шкіряного пояса піхви мечів.
, Козак Д.
Пшеворська культура у Верхньому Подністров’ї і Західному Побужжі К, 1984, С. ЗО, 86—87.
2Szabo М.
Lexpansion celte et Varmment decore Melanges de ГEcole Franςaise de Rome Antique, 1996, T. 108, P. 552-553.
3Kaul F.
The Gundestrup cauldron and the periphery of Hellinistic world Centre and periphery in the Hellenistic world, Aarhus, 1993, P. 47.
позначилася класична латенська культура Центральної Європи. Саме звідти походив звичай класти до могил велику кількість зброї, чого немає в зарубинецькій культурі, поховання якої виглядають значно скромнішими. Згідно з традиціями латенських кельтів, пшеворці ритуально «вбивали» предмети озброєння, згинаючи їх іноді у кілька разів. Типово кельтським є також звичай класти до могили ножиці, очевидно, як амулет.
На території України пшеворські пам’ятки — поселення та могильники — поширені у басейнах Західного Бугу і Стоходу, а також на лівому березі Дністра, приблизно до м. Галич.
Яскравий приклад засвоєння носіями пшеворської культури кельтських традицій являє собою багате кремаційне поховання початку І ст. н. е. у с. Гринів (Львівська обл.). Серед великої кількості зламаної та зігнутої зброї (залізний меч, довгий наконечник списа, кілька ножів, залізний умбон щита круглої форми) у ньому було виявлено майже не ушкоджену обкладку піхов меча, прикрашену фігурами тварин, людей та фантастичних істот1. Гринівська обкладка виготовлена в «стилі красивих мечів», притаманному кельтському мистецтву III—II ст. до н. е. Він сформувався на сході кельтського ареалу після балканських походів перших десятиліть III ст. до н. е. і проявився у виготовленні піхов мечів, багато оздоблених орнаментальними композиціями, сповненими релігійного символізму2. Антропоморфні та зооморфні фігури з гринівської обкладки не мають аналогів серед витворів «стилю красивих мечів», натомість у них є чимало спільного з зображеннями на ритуальному казані з Гундеструпа, виготовленому на рубежі II—І ст. до н. е. у землях скор- дисків або інших балканських кельтів. Оскільки зображення на казані репрезентують переплетіння кельтських та фракійських міфологічних уявлень, припускають, що він міг бути виготовлений на замовлення вищого прошарку етнічно змішаної спільноти, наприклад, союзу між кельтами-скордисками і фракійцями-трибаллами3.
Безперечно, саме з цього середовища походять і образи, представлені на гринівській обкладці, а сам предмет був виготовлений у кельто-фракійських землях на півночі Балкан. Найвірогідніше, що у Верхнє Подністров’я обкладка меча потрапила як військовий трофей, захоплений бастарнами під час їхнього походу проти трибаллів у ЗО—29 рр. до н. е. Очевидно, певну участь у цьому поході брали й носії пшеворської культури, які згодом залишили могильник біля с. Гринів.