ПІД СТІНАМИ ОЛЬВІЇ
‘Виноградов Ю.Г
Политическая история Ольвийского полиса. VII-I вв. до н. э. Историкоэпиграфическое исследование
M., 1989, С. 181—182.
2Latyshev В.
Inscriptiones antique огае Septentrionalis Ponti Euxini Graecae et Latinae Petropoli, 1885, Vol.
1,Гриблизно за півстоліття до Посідонія, на рубежі III Lτa II ст. до н. е., громадяни грецького міста Ольвія встановили мармурову плиту з вирізьбленим на ній декретом: постанова міської громади вшановувала заможного мешканця міста на ім’я Протоген[12]. Ішлося про те, що цей Протоген у скрутний для міста час двічі допомагав відкупитися від варварів — царя Сантафарна, найвірогідніше ватажка сарматів, та якихось саїв, що, очевидно, також були кочовиками сармато-іранського походження. У неврожайні роки Протоген продавав зерно за пільговими цінами та ще й з відстрочкою, викуповував закладені священні ємкості з храмів, здійснював інші благодійні акції:
Фрагмент тексту
Декрету на честь Протогена, де згадується напад на Ольвію галатів та скірів
Декрет на честь Протогена не тільки є одним з найцінніших джерел з історії ольвійського полісу, але й єдиною згадкою про кельтів (галатів) у Північному Причорномор’ї. Руїни Ольвії знаходяться біля села Парутине Миколаївської області України, і так далеко на сході перебування кельтів згадує хіба що Посідоній. Судячи з тексту декрету, ситуація для Ольвії склалася дійсно загрозлива: напад грізних варварів спровокував повстання соціальних низів — рабів і так званих «мікселлінів», змішаного греко-варварського населення, що проживало десь поблизу міста. Автори декрету навряд чи перебільшували, говорячи про можливість захоплення міста й панічні настрої серед мешканців: інші писемні джерела також підтверджують, що Ольвії загрожували вороги, а археологи вказують на знелюд- нення ольвійської хори (сільськогосподарських районів навколо міста) на початку II ст.
до н. е. По сусідству з Ольвією, у місті Tipa на берегах Дністровського лиману, гине в пожежі частина забудови.У декреті згадується, що скіфи, фісамати та савда- рати, «побоюючись жорстокості галатів», шукали порятунку в укріплених місцях. Хто такі фісамати та савдарати, досі невідомо, а щодо скіфів то єдина їхня група, що проживала західніше Ольвії, займала сучасну Добруджу, територію між нижньою течією Дунаю та Чорним морем. Було зроблено цілком логічне припущення, згідно з яким галати протогенового декрету прийшли з Балкан. Там саме в цей час відбувалися досить бурхливі події: близько 213 р. до н. е. фракійці знищили кельтську державу Тиліс, яка до того часу відігравала провідну військово-політичну роль у регіоні1. Доля її жителів залишається невідомою: Полібій пише, що фракійці повністю їх вирізали, однак це не більше ніж літературний прийом, часто застосовуваний античними
'Мачинский С.
Кельты на землях к востоку от Карпат
Кельты и кельтские языки,
M.: Наука, 1974,
С. 32—33.
Посідоній
Неапольський національний археологічний музей, Італія.
Підвіска з фігурками птахів с. Пекарі, Черкаська обл.
Національний музей історії України, Київ.
1 Wozniak Z.
Wschodnie pogranicze kultury Iatenskiej
Wroclaw, 1974,
S. 22.
авторами, і приймати його на віру не варто. Значно частіше рештки племені, яке зазнало поразки, виселялися й шукали нових земель для поселення. Можливо, так було й з тиліатами, які після вигнання з Фракії могли попрямувати в напрямку Ольвії. Інших шляхів для відходу не мали — з півдня та заходу вони були оточені фракійцями та греками.
На півночі проживало споріднене з тиліатами кельтське плем’я бритолагів чи бритогалів, яке античний картограф Клавдій Птолемей розміщує на північному березі дельти Дунаю, тобто на півдні сучасної Одеської області.
Можливо, саме їх і мав на увазі Посідоній, говорячи про кельто-скіфів, адже бритолаги межували зі скіфами Добруджі, яку в античні часи називали Малою Скіфією. На цій території дуже мало археологічних слідів перебування кельтів, однак античними письменниками згадуються типово кельтські топоніми — річка Gabranus, міста Noviodunum та Aliobrix, селище Verobrittiani тощо. Головним містом бритолагів був Новіодунум, «Нове місто», яке ототожнюють з сучасним м. Ісакча на лівому березі нижнього Дунаю, тобто на румунській території. Характерно, що навпроти румунської Ісакчі знаходиться український населений пункт з промовистою назвою — Нове Село (!). Отже, напад на Ольвію могли здійснити не тільки «недобитки» з фракійських кельтів, але й їхні нижньодунайські «родичі»1. Не виключають також, що галатами з декрету Протогена могли бути й ті кельти, які проживали в районі Карпат, у Трансільванії.На околицях Ольвії були виявлені латенські предмети, які датуються часом дещо пізнішим за сам напад і свідчать про перебування тут невеликих груп кельтів. Це насамперед комплекс металевих речей, знайдений у 20-х роках минулого століття у Побужжі, біля села Мар’ївка (Миколаївська область). Він складався з бронзової посудини, предметів озброєння та кінського спорядження. Оскільки поряд із цими речами не було виявлено решток тіла колишнього власника, комплекс являв собою або поховальний інвентар тілоспалення, або, швидше, кенотаф — символічне «поховання без мерця», яке здійснювалося, аби відвести тяжку хворобу від людини. Найкоштовнішим серед знайдених предметів був шолом уже знайомого нам типу «жокейського кепі», прикрашений пальметкою на лобовій частині. Також до «поховання» входили кельтська бронзова сітула (посудина у формі горщика) та підковоподібні псалії — деталі кінських вудил, аналоги яких відомі
I
спорядження, характерні як для Ьалканських кельтів, так і для скіфо-сарматських пам’яток.
Предмети з Мар’ївки датуються дуже широко — від V до І ст. до н. е., причому речі кельтського походження становлять більш ранню групу, а гіпотетично скіфо-сарматські — пізнішу.З приводу етнічної приналежності предметів мар’ївського комплексу свого часу точилася дискусія, а самі предмети довго вважалися втраченими. Частина дослідників на підставі деяких предметів кінського спорядження вважала «поховання» сарматським або пізньоскіфським1. Однак М. Трейстер, який повторно виявив предмети з Мар’ївки у фондах Державного музею О. С. Пушкіна в Москві, з’ясував, що вони складали інвентар поховання кельтського вершника й потрапили під Ольвію з заходу2. Це цілком логічно, адже скіфо- сарматські предмети у комплексі (якщо вони дійсно такими є) пов’язані виключно з конем, який легко міг бути придбаний або захоплений як трофей. Дещо схожий комплекс металевих предметів кельтського та скіфського походження було виявлено біля Дніпровських порогів у с. Верхня Тарасівка Василівського району Запорізької області. Він складався з кельтського меча у піхвах, уламка пізньолатенської фібули, 27 наконечників стріл скіфського типу тощо. В самій Ольвії знаходять численні фібули середньолатенської схеми, а також ливарні форми для виробництва прикрас у латенському стилі. Це свідчить про осідання на території міста якихось невеликих груп кельтських переселенців, можливо, загону найманців або ремісничих артілей. Ймовірними слідами перебування кельтів у Причорномор’ї також є й кельтомовна назва населеного пунтку Erkabon, яку античні географи фіксують біля Перекопу, а можливо, й назва сарматського племені Siraci у Приазов’ї, яку виводять з кельтського siro — «довгий, віддалений»3.
'Симоненко О.
Пізньоскіфський комплекс з с. Мар’ївка Миколаївської обл.
Археологія, 1986, № 55,
C 67.
2Tpeiicmep М.Ю.
Кельти в
Північному Причорномор’ї
Археологія, 1992, № 2,
С. 44.
3Sims- Williams P
Ancient Celtic place-names in Europe and Asia Minor Oxford, Boston, 2006,
P 220.