КУЛЬТОВІ СПОРУДИ ТА КУЛЬТОВІ ПРЕДМЕТИ

У процесі археологічних досліджень на поселенні виявлено спо­руду, вибудувану з глини, яка своєю фор­мою, конструктивними особливостями та інтер’єром помітно вирізнялася серед сотень будівель, досліджених у поперед­ні роки.

Рис. 36. План та розрізи капища-жертовника: 1 — черінь; 2 — глиняна обмазка; 3 — глина, глиняна під­сипка; 4 — обпалена глина; 5 — земляна підсипка; 6 — материк

функціонування поселення (друга поло­вина III — перша половина IV ст.), на від­стані 8—10 м від нього (рис. 18).

Основою капища був майданчик роз­мірами 5 ? 4 м, зроблений із земляної під­сипки завтовшки 10—15 см зверху пере­критої шаром насипної глини завтовшки 18—22 см із домішкою органічних речо­вин. Споруда орієнтована довгими стіна­ми по лінії північ—південь.

У центральній частині капища був вів­тар із вогнищем, розташований посере­дині західної стіни, з боку річки. Він під­німався над вимосткою на висоту 0,6 м, мав чітку округлу у плані форму діамет­ром 1,22 м і складався з чотирьох наша­рувань. Унизу була глиняна підмостка, на ній — потужний шар пропаленої гли­ни завтовшки 12 см, на якій знаходився черінь завтовшки також 12 см. На черені

Фото 55. Капище-жертовник. Вид з південного сходу

Рис. 37. Вигляд капища-жертовника. Реконструкція Д.Н. Козака, ху­дожник І. Ковтун

знову шар дуже пропаленої глини зав­товшки 13 см (рис. 37; 38). Чи було це чо­тиришарове напластування конструкцією вівтаря, чи результатом його добудови або ремонту в різний час, важко сказати.

Навколо вогнища вимощено глиняний майданчик розмірами 3,0 ? 2,2 м та висо­тою 0,2 м над рівнем основної вимостки. Майданчик дуже випалений, у чотирьох його кутах розташовані отвори, обгорілі всередині, діаметром 0,4—0,6 м. В одно­му з таких отворів-ям зберігся горщик, вмонтований у глину, в іншому — кіль­ка уламків горщика. Горщики дуже про­палені. Очевидно, і в інших ямах під час функціонування капища були такі посу­дини.

Нижче, у глиняній вимостці, на її за­хідному й східному краях розташовані ще два отвори неправильної форми діамет­ром 0,6—0,65 м і глибиною 0,18—0,24 м. Призначення цих ям не визначено. Оче-

Рис. 38. Капище-жертовник. Реконструкція Д.Н. Козака, художник І. Ковтун

видно, тут знаходилася ємкість (кошик, горщик) для зберігання якоїсь субстанції (м'яса).

У східній частині капища збереглася частина стіни заввишки 0,5 м над рівнем глиняної вимостки та завдовжки 4,2 м і шириною 0,55—0,60 м. Стіна складалася із трьох шарів — земляної підсипки зав­товшки 20 см і глиняної підсипки такої ж товщини, зверху покритої шаром доб­ре пропаленої глини завтовшки 20 см із домішкою глиняної обмазки. Посередині верхньої площини у стіні розташовані ями від стовпів із пропаленими стінками. Всього зафіксовано 19 таких ямок, роз­міщених на відстані 10—15 см одна від одної. Діаметр їх від 0,3 до 0,7 см. Оче­видно, стіна з дерев'яними конструкція­ми зверху була частиною загорожі, обма­заної глиною. Паралельно до паличок від тину розміщувалися чотири ями досить великого діаметра. Стовпи, що стояли тут, використовували для якоїсь іншої мети. У 0,1 м від північної стіни споруди була яма овальної форми розмірами 1,4 ? 2,0 м та глибиною 0,3 м від рівня вияв­лення.

На схід від капища розташований май­данчик розмірами приблизно 7 ? 14 м, заглиблений (витоптаний) на 0,32 м від рівня материка. У ньому була сіро-бру­натна гумусна маса, вщерть заповнена кістками Серед них є фрагменти чере­пів хижих (вовк, вепр, лис) та свійських тварин.

Біля капища серед кісток тварин тра­пилася значна кількість ліпної та гончар­ної кераміки. На самому капищі таких знахідок не було. Ліпна кераміка пред­ставлена горщиками, мисками та кухли­ками, які нічим не відрізняються від посу­ду, виявленого на поселенні (табл. 64; 65) Переважає ліпний посуд, що становить 62 %. За формами гончарної кераміки та її складом капище можна датувати дру­гою фазою існування поселення — дру­гою половиною III — першою половиною IV ст.

Аналогії культовій споруді, виявленій на поселенні вельбарської культури у Хрінниках, на території України немає. До

Фото 56. Фрагмент людського черепа та черепи тварин виявлені біля капища-жертовника

культових пам'яток готів можна віднести лише святилище, розкопане М. О. Тиха- новою на поселенні в Лепесівці. Це було сімейне святилище з вівтарем, присвяче­ним землеробським культам.

Не має наш об'єкт аналогій і на па­м'ятках континентальних германців та в Скандинавії, хоча жертовників розкопа­но там чимало. За даними І. П. Русанової, на території Німеччини, Голландії, Данії та Швеції сьогодні відомо близько 500 жертовних місць. Їхньому опису присвя­чена величезна кількість літератури. Це переважно були жертовники, розташо­вані поблизу води, на болоті й торфови­щах. Вони різняться розмірами, способом зведення огорожі, внутрішнім облашту­ванням, кількістю й складом жертовних дарів. Зведені дані про культові споруди давніх германців вміщені у працях Г. Ян- куна, Г. Бем-Бланке, К. Беккер [Jankuhn, 1967, s. 117—147 Bahm-Blancke, 1978, s. 129—135; Becker, 1970, s. 240—258]. До­слідження також провела І. П.

Аналіз свідчить [Козак, 2010, с. 34—45], що усі відомі нині давньогерманські куль­тові об'єкти відрізняються від капища, ви­явленого у Хрінниках. Воно споруджене на поселенні, у його центрі, а не на болоті чи поряд нього або біля води. На ньому не виявлено ніяких жертовних дарів, які є на відомих культових майданчиках. Це капище має добре продуману конструкцію та опорядження, а також міцну огорожу. Тому є підстави припустити, що Хрінни- цьке капище було спеціалізованою спору­дою призначеною виключно для здійснен­ня жертвоприношень, а не для складання речових дарів. Виходячи зі складу кісток, виявлених біля капища, у жертву при­носили свійських тварин — бика, свиню, коня, собаку (вовка) вівцю (козу), а також вепра, ведмедя та птахів. Зважаючи на уламок людського черепа, тут здійснюва­ли також людські жертвоприношення.

Ще одну споруду, пов'язану з анти­чним божеством Сарапіс, виявлено у 2005 р. (фото 37; рис. 22). Це житло 90.

Житло являло собою типову для вель- барської культури за формою й розмірами споруду, але з дещо незвичайним елемен­том внутрішнього інтер'єру — нішею по­середині однієї зі стін (рис. 39). Перед ні­шею долівка утоптана на глибину 18 см. Утоптана частина мала овальну форму розмірами 1,3 ? 3,2 м.

По обидві сторони ніші у долівці зна­ходилися стовпові ями діаметром 20 см і глибиною 13—15 см. Ймовірно, стовпи, що стояли тут, були основою якоїсь пере­городки, що закривала простір ніші від приміщення.

Заповнення житла містить перегорі­лу органіку, що може свідчити про те, що споруда була спалена.

Рис. 39. Споруда з вівтарем. Реконструкція Д.Н. Ко­зака, художник І. Ковтун

При розчистці житла знайдено велику кількість уламків посуду, виготовленого ручним способом і на гончарному крузі, фрагментів античних амфор, уламок римської посудини terra sigillata, мідну римську монету.

Вся гончарна кераміка виготовлена з добре відмуленої глини і має сірий колір, поверхня підлощена.

Ліпна кераміка за способами обробки зовнішньої поверхні поділяється на три групи: посуд зі спеціально ошершавленою поверхнею (29 уламків, з них 5 вінець); посудини з лощеною поверхнею (77 улам­ків, з них 16 вінець) та посуд із шорсткою поверхнею (244 уламки, з них 22 вінця).

50 % всіх керамічних форм склада­ють посудини яйцеподібної форми Серед цієї форми є горщики, миски та кухлики. Інша форма — шароподібні горщики з ко­роткими вінцями та крутими округлими плічками.

Ще одну, домінуючу у житлі форму, складають горщики з короткими, відхи­леними вінцями та похилими плічками. Найбільша опуклість дещо вище середи­ни посудини.

Кілька горщиків, що трапилися у жит­лі, є нехарактерними для вельбарської культури. Це уламок від горщикоподіб- ної посудини з короткими, відхиленими вінцями й високими плічками та слабо- профільований горщик із вертикальною, відносно високою шийкою та слабопрофі- льованими плічками. Обидві посудини є близькими до зубрицької культури Верх­нього Подністров’я.

Досить різноманітні у житлі миски. Найпоширенішими є миски із загнутими всередину плічками, які гострим заломом на половині висоти переходять у конічну придонну частину. Одна з мисок має під вінцями псевдовушко. Ще один тип пре­зентує широка миска S-подібного профі­лю. Перелом плічок у бочки припадає на верхню частину посудини.

Всі кухлики (10 екземплярів) мають бі- конічну форму з нахиленими всередину плічками. Не виключено, що деякі з них, правили за світильники.

Уламки амфор (ручка, частина стінки) мають світло-брунатний колір. Посудина terra sigillata червоного кольору, з неви­разним рельєфним зображенням.

Мідна римська монета належить до типу «limes falsa».

Хронологія цього об’єкта визначається на підставі аналізу всієї сукупності знай­деного в ньому археологічного матеріалу, у першу чергу, керамічного комплексу. Серед виявленої у житлі кераміки пере­важали уламки ліпних посудин, які скла­дали 94 % від всієї її кількості.

Керамічний комплекс такого складу, за численними аналогіями у вельбарській культурі Волині та Південного Побужжя, датується другою половиною III ст. н. е.

[Козак, 1991 (1992), с. 98—100]. На посе­ленні у Хрінниках житлові комплекси з таким набором кераміки ми відносимо до другої фази його існування, яка датуєть­ся другою половиною III ст. — початком IV ст. н. е. Цьому не суперечить час по­бутування посуду terra sigillata у пше- ворській культурі.

Таким чином, час функціонування житла-святилища можна визначити дру­гою половиною III ст. н. е. Перед нішею, на підлозі житла виявлено голівку від бронзової фігури античного божества Са- рапіса (фото 57; рис. 40). Виходячи з міс­цезнаходження цієї унікальної знахідки, форми й конструкції ніші, яка була мало­ефективною як господарська прибудова, можна дійти висновку, що ніша виготов­лена спеціально для встановлення фігур­ки цього божества, тобто була своєрідним вівтарем зі спеціальною перегородкою, можливо полотняною.

Сарапіс був одним із найпопулярніших божеств елліністичного світу. Культ Сара- піса виник у Єгипті. Його ввів засновник династії єгипетських царів Птолемеїв — Птолемей І Сотер (правив у 305—283 рр. до н. е.) як бога покровителя столиці Єгип­ту — Александрії. Нове божество було створене для ідеологічного зближення єгипетського та грецького народів Єгип­ту. В образі й імені Сарапіса об'єднані популярні єгипетські боги Осіріс та Апіс, тому ім'я бога спочатку вимовлялося як Осарапіс. Так само, як Апіс і Осіріс, він був богом родючості, мав зв'язок із куль­том загробного життя, вважався богом мертвих (деколи ототожнювався давніми греками з Аїдом). Сарапіс був об'явлений повелителем стихій і явищ природи, йому надавалися функції водночас божеств Нептуна й Посейдона, він був владикою повені, тому часто зображення Сарапіса вміщували на носах кораблів. Сарапіс ототожнювали із Зевсом, дещо пізніше з Юпітером. Йому поклонялися як рятівни­ку від нещастя, пророку, цілителю хворих [Рубинштейн, 1988].

Іконографія Сарапіса є чужою єги­петській традиції. Можливо тому культ цього бога поширився переважно у гре-

Фото 57. Голівка від бронзової фігури Сарапіса

Рис. 40. Графічна реконструкція погруддя Сарапі­са за бронзовою голівкою

ко-римському, особливо римському, а не єгипетському середовищі. Автором образа Сарапіса вважається грецький скульптор

другої половини IV ст. до н. е. Бріаксій. Він подібний до образів із пишною зачіс­кою у вигляді локонів і не менш пишною бородою. Характерною особливістю скуль­птурного зображення є калаф на голо­ві — округла корзина, призначена для плодів, квітів, зберігання сиру. Такий са­мий головний убір був у Гекати та Арте- міди.

Зображення Сарапіса створене Бріак- сієм багаторазово відтворювалось пізніше у монументальній скульптурі та у малих формах, у тому числі мармурових, брон­зових бюстах різних розмірів, включаючи мініатюрні. Дуже поширеними були тера­коти із зображенням Сарапіса. У римсь­кий час зображення Сарапіса з’явиллося на монетах. Особливого розмаху набрав культ Сарапіса за імператорів Марка Ав- релія й Антоніна Пія, які були глибокими прихильниками цього бога як носія успіху у військовій справі [Тачева-Хитова, 1982, с. 85].

Головний храм присвячений Сарапі- су — Сарапеум був побудований в Алек- сандрії. Він проіснував до 391 р. н. е., коли його зруйнували християни.

Дуже поширеним був культ божества Сарапіса й у Північному Причорномор’ї. Причому епіграфічні документи свідчать, що цей культ укорінювався тут ще до по­яви римлян, починаючи з III ст. до н. е., у тому числі, в Ольвії й Тірі. Цей культ мав тут, на думку дослідників, універсальний смисл зі значним відтінком хтонічного культу, а також містеріальний характер [Шургая, 1977, с. 207—208]. Каналами проникнення культу Сарапіса були, в першу чергу, тривалі торгові зв’язки Тіри й Ольвії з Александрією. Носіями пок­лоніння Сарапісу й Ісіді, були, очевидно, місцеві причорноморські купці, що відві­дували Александрію, або єгиптяни, що привозили свої товари у Причорноморські міста [Шургая, 1977, с. 207—209].

Більшість епіграфічних документів, зображень Сарапіса відносяться до пер­ших століть нашої ери, у тому числі, Оль­вії, Тірі, Херсонесі. Це свідчить про зрос­тання поклоніння Сарапісу в цей період [Кобылина, 1978, с. 111—114].

Це божество, як захисник життя, за­свідчене в домах античних міст, його зоб­ражували на світильниках, вкладали в могили воїнів. Відомо кілька світильни­ків з Херсонеса із зображенням Сарапіса, який стоїть на вівтарі, між двома зміями [Кобылина, 1978, с. 113].

В Ольвії відомі епіграфічні матеріали II ст. н. е. присвячені Сарапісу, а також кубок із його зображенням, що відносить­ся до II ст. н. е. Виявлено також невелику мармурову голову Сарапіса в горизонті першої половини II ст. н. е. У II ст. н. е. в Ольвії з’явилися геми з напівдорого- цінних каменів з образом Сарапіса. Відо­мий також червонолаковий світильник із зображенням сидячого Сарапіса на троні [Русяева, 1992, с. 149].

Згідно епіграфічних матеріалів в Оль­вії існував храм, присвячений трьом па­рам божеств, серед яких були Сарапіс, Зевс, Плутон. Цей храм був присвячений богам, пов’язаним із природними стихіями й військовими перемогами, мореплавцями й морською торгівлею, родючістю й загроб­ним світом, лікуванням й долею людини [Русяева, 1992, с. 149]. А.С. Русяєва вва­жає, що ці божества мали в ольвіополітів всеохоплююче, космогонічне значення. Сарапіс ототожнювався ними з багатоас- пектними Зевсом, Геліосом, Плутоном.

Найменш відомі бронзові скульптури Сарапіса. Нам вдалося зібрати інформа­цію про 5 таких скульптур, випадково знайдених на території південної Європи, зокрема у Франції, Мезії, Італії.

Найближчою аналогією нашій знахідці за іконографією, рисами обличчя, харак­тером зачіски, калафу на голові є фігу­ра виготовлена з базальту, що виявлена у Римі, на віллі Альбані [Рубинштейн, 1988, с. 457]. Але точної аналогії Сарапі- су, виявленому на Волині, знайти не вда­лося Можна допустити ймовірність поход­ження фігури з римських наддунайських провінцій або територій Імперії, з якими у готів Волині були, очевидно, торгові й воєнні контакти. Лише в такому разі мож­на дати відповідь на питання, як потра­пила на віддалену від центрів цивілізації землю Волині така унікальна річ.