X. РИМСЬКА ІМПЕРІЯ 27 р. до Р.Х.-476 р. н.е.

На початку своєї політичної кар'єри Октавіан не мав нічо­го, крім імені, яке йому дав названий батько — Цезар. Коли 29 р. до Р.Х. він повернувся з Єгипту, його сила та впливи в Римі не підлягали сумніву.

керування.

За Октавіана (63 р. до Р.Х.-14 видимість старих республіканських дини почала ставати законом функції надано належав Октавіан „благословенний".

(старий республіканський

нин", чайно його царювання називають Принципатом, до P. X. до смерті Авґуста 14 р. н.е.

Октавіан Авґуст підбирав урядовців за ознаками: „багатий і з добрим характером". Він запровадив виплати з загальної скарбниці для воїнів, що прослужили понад 20 років. За го військо стало справді професійним: Октавіан заснував Преторіанський загін з 9 000 громадян-італіків, які за

службу одержували високу платню і підкорялися безпосеред­ньо Авґустові. Цей загін з міського поліційного загону скоро перетворився у важливу політичну силу. Авґуст обійняв і по-

почала

тільки формально. У 23 р. право „імперіум".

до

одержав ім'я

Його

р. н.е.), який мудро порядків, воля однієї держави. Сенат виконував до Р.Х. Октавіанові

Він зайняв посаду трибуна (хоча патриційського роду).

„Авґуст" традиційно титул, що

Приблизно у цей „священний", називали ще „перший

давав право першим виступати надавався ексконсулам). Тому царювання

зберіг лю- свої було і

же час „щасливий", принцепсом означав „перший громадя- в дебатах у Сенаті, зви- сучасні історики період який тривав з 27 р.

ньо-

т.зв.

свою

саду верховного жреця — Pontifex Maximus, оголосивши себе „божественним сином божественного Цезаря".

Період Авґуста — один з періодів найбільшого господарсько­гопроцвітання Риму. Це економічне піднесення засновувалося на експлуатації багатства Єгипту, владу над яким Авґуст діс­тав як плату за свою перемогу; на розквіті торгівлі й вироб­ництва, можливому завдяки досягненню загального миру та уніфікації грошового обігу в імперії; на широкій програмі пуб­лічних робіт та на програмі забезпечення землею дрібних зем­левласників, що привело до часткового пожвавлення дрібного землеробства.

Про нього говорили: „Він застав Рим, збудований з цегли, а залишив збудований з мармуру". Час його володарювання — час спокою і достатку, а водночас і високого культурного роз­витку. Горацій та Верґілій були в цей час придворними поета­ми. Авґуста можна вважати родоначальником традиції держав­ної фінансової підтримки культури та мистецтва. Його особис­тий культурний радник Меценас дав своє ім'я усім фінансо­вим спонсорам та благодійникам аж до тепер.

Авґуст всіляко намагався піднести значення і міцність ро­дини. Щоби заохочувати кількісний ріст римського громадян­ства, він запровадив привілеї для батьків трьох і більше ді­тей. За нього ще більше посилився процес романізації веле­тенської держави (доброму гінцеві треба було мінімум три мі­сяці, щоби перетнути імперію зі заходу до сходу). Важливим чинником успішної романізації були військо, оскільки служба давала заробіток, землю, права громадянства, престиж, а на

заміну вимагала лояльності, знання латини, підкорення рим­ським традиціям. Іншим дійовим чинником романізації було

римське право, поширене на всій території імперії. І, нарешті, романізація була можлива завдяки існуванню римської бюрок­ратії, що охоплювала своєю розгалуженою сіткою усю імпе­рію, та завдяки вмінню римлян втягати в політичну діяль­ність представників усіх завойованих провінцій, що швидко латинізовувало їх та робило лояльними.

Авґуст дав державі необхідну після воєн перерву для від­новлення сил, заклав підвалини для досить тривкого втілення

античної ідеї успішного об'єднання усього цивілізованого світу під лідерством Риму, для створення „Римського миру" — Pax

Romana.

Після смерті Октавіана Авґуста відразу обожнили. Сенат мовчазно визнав принцип наслідування влади за божественнимрі нащадками божественного Авґуста, і цим остаточно затвердив монархічну форму керування. Процес зміни державної системи, який понад століття проводили різні військові та напіввійськові диктатори, закінчився побудовою монархічної імперії.

Династія, заснована Авґустом, називалася Юліо-Клавдіан- ською і царювала до 68 р. н.е. Трон почергово займали Тібе- рій, Гай Каліґула, Клавдій, Нерон. Про них залишилось багато надзвичайно непривабливих спогадів, особливо про Каліґулу і Нерона, двох найодіозніших імператорів Риму. Відомості про цих спадкоємців Авґуста подав у своїх „Життєписах 12 цезарів" Гай Светоній Транквіл. Однак, слід зазначити, що, незважаючи на неґативні аспекти, цезарі розширили спадщину Авґуста. У 47 р. ще однією провінцією Риму стала Британія. У Сенату посту­пово відбиралося все більше функцій, які переходили до асис­тентів імператора — переважно краще, ніж римляни, освіче­них греків. Так зародилася професійна бюрократія. Іншим чин­ником, що послаблював владу сенаторів, був Преторіанський загін. Імператори використовували його для політичного тис­ку, але він усе більше виходив з-під їхнього контролю.

Після смерті Нерона чотири кандидати одночасно претенду­вали на трон імператора („рік чотирьох імператорів" — 69 p.). Веспасіан стабілізував ситуацію та заснував династію Флавіїв, що вигасла 96 р. із вбивством Домітіана — деспотичного сина Веспасіана. Нову династію Антонінів започаткував старий се­натор Нерва. Своїм наступником він обрав усиновленого Трая­на, запровадивши майже на століття нову систему престоло-

наслідування: наслідниками ставали не кровні, а усиновлені

діти — часто хтось із талановитих сенаторів. Ця система так добре функціонувала, що п'ять її представників дістали назву „добрі імператори" — Нерва, Траян, Адріан, Антонін Пій, Марк Аврелій.

У період „Римського миру" імперія досягла найбільшого роз­міру — її кордони сягали аж до Межиріччя на Сході, де вона, правда, не довго втрималася. Траян підкорив даків біля під­ніжжя Карпат, збудувавши 113 р. на честь цієї перемоги ве­личну колону. Усі Антоніни провадили нову для старого арис­

тократичного Риму космополітичну політику, яка була зумов­лена як їх походженням та зв'язками (Траян та Адріан, тобто

двоє з п'яти імперіаторів, походили не з Риму, а з Іспанії),

так і потребами велетенської держави. Тому вже за Траяна майже 40 відсотків сенаторів були вихідцями з провінцій.

Адріан почав особисто видавати закони, не радячись із Се­натом. Він утворив раду друзів-дорадників (amici), які були експертами з різних питань. Один з них, Сальвій Юліан, зіб­рав та стандартизував всі правові едикти, видані римськими владами протягом століть. Це стало передумовою великої ко­дифікації права у VI ст. за імператора Юстиніана.

Адріан постійно мандрував своєю імперією, провівши наза- гал 12 років зі свого 23-річного правління в роз'їздах. Він збудував нові фортифікації — кам'яну захисну стіну у півден­ній Шотландії (розпочав 122 p.), яка сполучала 16 фортів та численні малі пости і вежі, а також дерев'яну захисну стіну у Рейнсько-Дунайському трикутнику. За нього активно розбудо­вували Рим і прикрашали Форум. З'являлися все нові архі­тектурні шедеври: бібліотека, колона Траяна в Римі тощо.

Маркові Аврелію припав до правління набагато складніший період. Йому довелося вести оборонні війни майже одночасно на кількох фронтах: проти сильної Парфії (161 -180) та проти двох конфедерацій варварів на Дунаї (167-175 та 177-180 pp.).

Останній з великих філософів античності змушений був все життя провести у військових походах. Наприкінці його цісар- ства поширилася епідемія, яку принесли римські леґіонери з Малої Азії.

З Марком Аврелієм закінчилися часи стабільності і поряд­ку. Він передав трон своєму рідному синові Коммоду. Нездар- ність Коммода принесла йому славу ще тяжчу за Неронову.

З вбивством Коммода 192 р. закінчився період „римського миру" та почалася державна криза. Преторіанській загін та військо вчиняли раз за разом двірцеві перевороти, які завер­шувалися вбивством старого імператора і назначенням нового, вигіднішого для заколотників. Протягом III ст. на римському престолі помінялися десятки імператорів. Сенат перетворював­ся в цілковиту фікцію. Економіку підривали неефективна раб­ська праця, безкоштовні обіди та видовища, нестача срібла, напади германців. Наприкінці II ст. спостерігалося різке па­діння кількості населення. За Септімія Севера (193-211) до вій­ська було набрано ще більше найманців-варварів. Нестача гро­шей на утримання війська спричиняла продаж майна з пала­ців та інфляцію. Ані син Септімія Каракалла (211 -217), ані його син Олександр Север (222-235) вже не в стані були ґа- рантувати безпеку кордонів держави. Після вбивства останньо­го військо, чисельність якого становила вже 600 тисяч воїнів,

що на 50 відсотків перевищувало часи Септімія, вже самовіль­но призначало імператорів. Але й ці військові узурпатори не

відзначалися ані силою, ані тривалістю правління. Багато з них гинули разом зі своїм військом у битвах з варварами або

потрапляли в полон (як Валеріан (255-260), захоплений найпо­тужнішим із царів Парфії Шапуром II). У 260-268 pp. велику частину Ґаллії намагався об'єднати під гаслом творення „Ґал- льської імперії" новий узурпатор Посту мус. Навіть внутрішні провінції не знали спокою, і 271 р. Авреліан вирішив оточити Рим захисним муром.

Політична криза закінчилася 284 p., коли Діоклетіан, іллі­рійський селянин за походженням, захопив трон та встановив майже східне за своїм деспотичним характером панування.

виробництва та їхнім нащадкам змінювати фах.

Діоклетіан добре усвідомлював, що одноосібне керування за­надто великою імперією вже не може бути успішним. Щоби поліпшити контроль над державою, він запровадив „уряд чо­тирьох" (тетрархію): двоє (у тому числі він) дістали титул

„авґустів" і двоє — „цезарів". Авґустами стали Діоклетіан та Максиміан, цезарями — Галерій і Константіус. Кожен авґуст мав правити 20 років, готуючи протягом цього часу цезаря як свого гідного наступника. Діоклетіан мав повноваження старшо­го авґуста. Цезарі зобов'язані були женитися з дочками авґустів, щоби утримати владу в імперії у вузькому спадковому колі. Було запроваджено територіальний поділ імперії на чотири префекту­ри: Ґаллія (столиця Тревері), Італія (столиця Медіоланум —

сучасний Мілан), Іллірія (Тессалоніки), Схід (Нікомедія). Кожен став повноправним володарем у своїй частині. Діоклеті- ан обрав своєю резиденцією Нікомедію, що було виразною оз­накою зростаючої культурної, економічної та політичної потен­ції Азії порівняно із занепадом європейської частини імперії.

Результат цієї політичної системи був позитивний, проте не­тривкий. З огляду на її східний характер вона дістала назву „деспотизм". Усі порядки доби принципату Авґуста були від­мінені. Діоклетіан запровадив систему подоходного податку, який мали збирати курії усіх міст, встановив тверді ціни на більшість товарів („Едикт про ціни"), організував секретну слу­жбу, яка шпигувала за митарями та членами курій. У 305 р. він пішов у відставку, примусив до цього і Максиміана, щоб дати дорогу молодшим цезарям. Але суперечки і політичні інтриґи не дозволили досягнути міцного керування.

У 310 р. було відразу п'ять авґустів і жодного цезаря. Зно­ву почались роки інтриґ та цивільних воєн, поки Константин, син цезаря Константіуса, 324 р. не захопив владу одноосібно. Наприкінці його царювання 337 р. було встановлено державну модель, яка протрималась у наступні століття. 120 провінцій було об'єднано у 14 (пізніше 12) діоцезій, якими керували ві­карії. Провінціями керували управителі, але військові загони більше не були під їхньою владою. Військовими лідерами про­вінцій стали ґенерали — „duces". Сенат за Константина пере­творився на римський магістрат. Константин довершив полі­тику структуралізації суспільства, яку розпочав Діоклетіан, і яка вплинула на структуру суспільства у середньовічній Європі. Членам міського муніципалітету було заборонено покидати міс­та та оселятися у селах або переходити на військову службу; вільні селяни були законодавчо закріплені за землею, яку вони

обробляли; належність до міських торговельних корпорацій була проголошена спадковою.

Колони (дрібні землероби, яких наділяли землею багаті зем­левласники) із зменшенням притоку рабів та занепадом раб­ства стали нести основний тягар землеробства. Вілли перетво-

рювалися у великі самодостатні економічні та політичні оди­ниці зі своїми порядками та замкненою господарською систе­мою, яка виробляла практично все необхідне. Торгівля занепа­дала як через загальну економічну кризу, так і через постійну загрозу нападів і грабунків на дорогах. Великі площі родючих земель ніхто не засівав, вони стояли під парою. Частина копа­лень не експлуатувалася. Все більше лиха завдавали імперії реформи Діоклетіана та Константина назива- найранішою та найповнішою спробою запровадити соціалізм, яку будь-коли бачив Захід. Вони зуміли кожну групу суспільства в ефективний засіб під- фінансування апарату управління та оборони держа-

ґоти, на яких натискали гуни.

Панування та ють іноді державний перетворити тримки і ви.

Ці реформи мали два важливих наслідки. Вони продовжи­ли життя Римської імперії, дозволили їй пережити ще два сто­ліття. Крім того, вони допомогли Східній імперії стати однією з найтриваліших держав європейської історії.

церемонії щодо мантії, колінопреклоніння та пізніше перейняли європейські обожнював своєї особи, а позицію як опікуна хрис- Констянтин переніс столицю церемонію посвячення міс-

Саме за Константина сформувалися придворні особи імператора — діадеми,

цілування краю одягу — які монархи. Проте Константин не „освячував" її, тиянської віри. до колишнього та, яка була звичаїв. Уже за ців. Протягом 1000 на честь імператора,

експлуатуючи свою 11 травня 330 р. Бізантіуму, провівши дивною сумішшю 100 років місто років місто поки 1453 р.

християнських та поганських налічувало 500 тис. мешкан- було своєрідним пам'ятником його не захопила Османська

Туреччина.

Після смерті Константина 337 р. римляни протягом століт­тя намагалися знайти спосіб керувати величезною нестабіль­ною імперією одноосібно. Але після смерті Теодозія І (Феодо­сія), який так і не зміг об'єднати державу, вона розділилася, нарешті на дві частини з кордоном на схід від Італії.

Проте імперія йшла до свого неуникного кінця. А населен­ня продовжувало вимагати якщо не видовищ, то хоча би дар­мового хліба. Зрозуміло, що такий колос, як Римська імперія, не впав за один день. Вона розкладалась і перероджувалась тривалий час. Теодозій II (408-450), авґуст Сходу, та Валенті- ан III (425-455), авґуст Заходу, були останніми представника­ми династії Теодозіїв, які ще правили цілісною імперією. Коли помер Теодозій, його сестра Пульхерія посадила на трон свого чоловіка Марціана (Маркіана), вперше зіґнорувавши закон і не спитавши волі старшого авґуста. Ця байдужість до думки Заходу свідчила про дальше поглиблення розриву між двома частинами імперії.

Традиційно формальним кінцем Західної імперії вважають 476 р. — коли вестґотський вождь, керівник загону римського війська та управитель Італії Одовокар (або Одоакр) скинув з престолу останнього імператора Ромула Авґустула і відправив цісарські реґалії до імператора Зенона у Константинополь, заз­начивши, що імперія потребує лише одну голову, а він, Одо- вокар, призначає себе намісником Зенона в Італії. Сенат вирі­шив більше не називати наступного імператора Західної імпе­рії. Sic transit gloria mundi.

Культурне та суспільне життя імперії відзначалося процві­танням так довго, як довго успішною була політика. Перепи­си населення, що проводилися за Авґуста, налічували в імпе­рії 7,5 млн. мешканців (1500 р. на тій же площі мешкало приблизно 10 млн.). За одне століття імперія збільшилася і територіально, і за населенням. За Траяна в імперії, що прос­тягалася майже на 4 517 км від Атлантики до Кавказу за різними джерелами мешкало 50-70 млн. людей різноманітного походження, з них півтора мільйона — в Римі. Процвітали міста, зростала їх чисельність. Середня кількість мешканців міст становила 20 тисяч. Міста Заходу були переважно маленькими, тоді як міста Сходу представляли собою величез­ні комерційні меґаполіси. Може, це стало причиною того, що в часи занепаду імперії саме східні реґіони змогли зберегти силу і багатство та утворити нову, Візантійську імперію.

Жодне місто аж до XVIII ст. не мало такого чисельного на­селення, як Рим часів імперії. Своїм виглядом він дуже від­різнявся від наших теперішних уявлень про нього. Це був ве­летенський меґаполіс, лише третину площі якого займали „до- муси" — оселі родовитих і заможних. Вони були великі і зруч­ні, одноповерхові, мали власну систему водопостачання та вен­тиляції повітря. Посередині цих домусів споруджували великі внутрішні подвір'я з рослинністю і фонтанами. Майже чверть міської площі займали громадські місця, храми, театри тощо. Більшість міста була забудована багатоквартирними будинка­ми в шість і більше поверхів — „островами". Платня за орен­ду квартир у них була надзвичайно високою, вони були тісні і задушні, не мали жодних вигод і дуже небезпечні через ан- тисанітарію, пожежі та часті злочини. Про них говорили, що вони „настільки ж дорогі, наскільки й незручні". Тому не див­но, що римляни старались якнайбільше часу проводити на по­вітрі. Ювенал багато писав про життя в Римі: „справжнє міс­це для життя — не тут, де постійно кричать „Пожежа!.." Ти останній бездумний дурень, якщо пішов обідати, не склавши заповіту". Багато авторів зображували це суперрозкішне місто як паразита, розгодованого данинами з провінцій.

Землеробство було лідером у господарстві (його продукція становила 75 відсотків усього виробництва), але великі зем­левласники вирощували все менше зерна, більше фруктів, оли­вок, вина для торгівлі. Поступово зростала залежність Риму від виробників зерна, у тому числі з Єгипту і колоній Північ­ного Причорномор'я. І це також одна з причин, які послаби­ли імперію. Поступово іспанці витіснили римлян як виробни­ки кращого і дешевшого вина, ґалли — як виробники посуду. Це були ознаки початку економічного занепаду.

Римське суспільство могло похвалитися водопостачанням та любов'ю до чистоти. Багаті мали водопровід вдома, бідні — дешеві громадські лазні (найбільші — Лазні Каракалли, спо­руджені у III ст.), що були такими ж громадськими центра­ми, як грецькі гімназіуми. Система акведуків була розгалуже­ною і завжди добре доглянутою. Однак римське водопостачан­ня мало й неґативний аспект. Труби для водогонів виготовля­ли з цинку, який, на думку окремих дослідників, отруював

питну воду і міг бути однією з причин поступового вироджен­ня римського патриціату.

Ще один доробок римлян — система шляхів через півострів, а пізніше всю Західну Європу. Завдяки цим шляхам військо чи купецтво рухалися зручно й швидко, досягали будь-якого місця великої імперії.

Цікавий римський винахід — вілли (дачі) та курорти для заможних, які не бажали проводити спекотливі сезони у пере- люднених брудних містах. Найвідомішими були острів Капрі, Геркуланум біля Помпеїв. Вілли були не тільки місцями відпо­чинку, але й сховком у часи епідемій та військових операцій.

Характеризуючи загальний рівень життя, можна зіслатися на нижчі верстви: міські робітники за часів ранньої імперії мали лише 6-7 годинний робочий день, близько 160 днів у рік були святковими.

Римляни любили видовища — особливо гони колісниць, ґла- діаторські бої. Найбільшою ареною в Римі був Колізей, будів­ництво якого розпочав Веспасіан. Колізей був розрахований на 50 тис. глядачів. Архітектура розвивалася під грецькими впли­вами. Улюблена архітектурна форма — арка (тріумфальні арки). Римляни розповсюдили використання в будівництві де­шевого і міцного бетону. Одна з найзнаменитіших споруд — Пантеон, розпочатий за Авґуста, а потім завершений за Адріа- на. Купола Пантеону — більша за куполу собору св. Петра. Авґуст збудував Вівтар Миру, храм Апполонові на Палатин- ському пагорбі, відбудував Форум. Будинки декорувалися стін­ним розписом та мозаїками.

За часів імперії розвинулася класична латинська поезія. Вер- ґілій — ліричний поет, який відзначився майстерними описа­ми природи та неперевершеними епічними творами („Енеїда"). Його сучасник Горацій уславився своїм іронічним стилем. Най- відоміші його твори — „Оди", „Ероди", „Сатири".

Овідій — знаменитий ліричний поет (не добився офіційного визнання, частину свого життя провів у вигнанні в далекому й надзвичайно холодному для нього краї — на північному уз­бережжі Чорного моря). У поемі „Метаморфози" він описав різ­ні перевтілення: наприклад, Геркулеса — у бика, Цезаря — у зірку тощо.

Ювенал — відомий сатирик. „У здоровому тілі — здоровий дух" — цей його вислів став знаменитий після того, як Юве­нал жив в оточенні божевільних та спостерігав за ними.

Римський історик початку імперії Лівій був автором збірної „Римської історії", Корнелій Тацит залишив нащадкам „Герма­нію"— важливе джерело з ранньої історії Європи. Гай Светоній Транквіл — історик меншої ваги, був автором переповнених, правда, плітками і чутками, життєписів перших 12 імператорів.

Характерна риса життя будь-якого суспільства, у тому чис­лі й римського — спосіб споживання їжі. У цьому римські звичаї дуже відрізнялися від грецької простоти та невибагли­вості. Як багато інших давніх народів, римські аристократи їли, зазвичай, напівлежачи, руками. Але на відміну від багатьох інших, для них характерним був надмір у кількості та складни­ках потрав, перетворення обідів та бенкетів не у спосіб віджив­лення організму та ведення дружньої бесіди, а у тривале й над­мірно розкішне видовисько з використанням навіть спеціального посуду для блювання перед споживанням наступної страви.

Одночасно ознакою римського щоденного життя було году­вання майже половини населення громадським коштом (бідні, безробітні). Це також послабило імперію у період нестабільності, оскільки здеморалізоване і злюмпенізоване населення не бажало, зважаючи на труднощі держави, припиняти цю традицію.

Римська імперія ставала усе менше римською, оскільки з'являлося все більше громадян неримського походження навіть серед членів Сенату. Першість Риму поступово відходила у мину­ле. Керівництво суспільства, намагаючись подолати численні кри­зові ситуації, перебирало все більше ознак дешевого популізму.

Найбільший внесок римлян у цивілізацію — право, що по­чало формуватися ще за часів республіки. У часи імперії пра­во 12 таблиць вже не відповідало зміненим умовам життя. Асамблея не мала жодної законодавчої влади; справи власнос­ті та відносини між громадянами розглядали міські судді. Скарги звичайно надходили до судді, який радився з юриста­ми — громадянами, що мали репутацію людей, які знають закон. їхня думка дуже впливала на зміни у правничій систе­мі, впливали на них і рішення преторів та інших урядовців, що мали право видавати едикти, у яких пояснювали, як вони

розуміють закон у час свого правління. Часто ці едикти були ревізією існуючих законів.

У часи імперії з'явилося ще одне джерело права — самі імператори. Імператор Адріан відчув необхідність зібрати та упорядкувати численні законодавчі акти і доручив цю роботу своєму юристові Сальвієві Юліану.

У правничому аспекті римляни спочатку відрізняли своїх громадян від членів провінцій. Громадяни Риму були суб'єкта­ми „громадського права"(,,ius civile"), а решта — права ін­ших націй („ius gentium"). За дотриманням цих прав спостері­гали двоє суддів — міський претор і подорожуючий претор. Це допомагало легше інтегрувати нові провінції у тіло Рим­ської держави, оскільки зберігало їхнє традиційне право і пев­ний автономний статус. Зі зростанням та зміною складу імпе­рії зростало значення права інших націй. Від середини III ст. права громадянства поширювалися вже на всіх мешканців ім­перії. Сформувалося поняття природного права („ius naturale") всіх людей. Римляни впровадили нову концепцію громадян­ства, яке засновувалося тільки на лояльності, а не на кровно- родинних зв'язках: громадянином могла стати кожна вільна людина, яка проживала на території імперії, незалежно від сво­го етнічного походження, як довго вона виявляла вірнопідда- ність верховній владі. Це римське право (право території, „ius solis") докорінно відрізнялося від грецького (права крові, „ius sanguinis") і послужило у пізніші часи підставою для форму­вання правових систем модерних демократичних держав (за винятком англомовних націй, що виводять своє право зі зви­чаєвого права Англії).

Імперія не зникла, вона, радше, трансформувалася. Східна Римська імперія, яка на ціле тисячоліття вийшла на перший план, процвітала та зберігала спільні традиції, культуру. Цьо­му сприяло вигідне розташування Константинополя на перети­ні торговельних шляхів між двома морськими басейнами, з трьох сторін огорненого водою і добре захищеного. Варвари, прямуючи на захід, у перших століттях звертали меншу увагу

на східні терени. Тому тут швидко розбудовувалися і процві­талиміста. Землеробство, ґрунтоване на праці дрібних землев­ласників, було набагато продуктивнішим за латинське. Близь­кість грецької і східної культурної традицій зробили Східну імперію багатою на видатних діячів. Це витворило сплав кла­сичної культури, християнської релігії, римського права та східного мистецтва, яке ми знаємо як візантійську культуру.