XI. ХРИСТИЯНСТВО

Тріумф християнства у Римській імперії символізує одну з найвизначніших культурних змін в історії. Ця перемога на­дзвичайна ще й тим, що цінності античного світу, спрямовані на пошук щастя „тепер і тут", а не у „майбутньому і деінде", були дуже відмінними від християнських.

повернутися до справжнього дому, де можна досягти щастя.

Однак як і кожна інтелектуальна й духовна революція, тиянство було закорінене у попередній добі і виростало На час появи християнства елліністичний світ, його культурні глибокий занепад. Це сприяло імперії різних містичних релі- званих „есхатологій порятунку" річ"). їх суть полягала в певний ритуал з якоюсь пройшла крізь смерть і

появи християнства елліністичний цінності

в

й духовні поширенню гій Сходу, (есхата з грецької — „остання

переживали західній частині тому числі так

хрис- з неї.

об'єд- містич- (Мітра, обіцяло Напри-

нанні групи віруючих через ною фігурою, що пройшла крізь смерть і воскресіння Орфей, Осиріс). Містичне об'єднання з таким рятівником віруючим спасіння їхніх душ і воскресіння після смерті. клад, в імператорському війську доби пізньої імперії були поши­рені культи бога Мітри і непереможного сонця — „Sol Invictus". Популярним був також персоніфікований культ Фортуни.

Ісус був одним із тих, хто його віра від самого початку, важливий й сильний інший

пройшов крім аспект — Крім того,

подібний шлях. ритуального, мала етичний: заклик

Але

дуже

пра-

на відміну сучасником

ведного, морального життя.

героїв, Ісус був реальною фігурою, послідовників. Ще один важливий чинник успіху її довга традиція в юдаїзмі та священних книгах юдеїв.

від своїх цієї

до мітичних

перших

віри —

До часів македонського завоювання юдеї були підданими Персії.

Якийсь час Юдея керувалася царями, що визнавали зверхність Риму. Один із них — Ірод Великий (40-4 pp. до Р.Х.) — став диктатором, якого не зносили навіть власні підлеглі. Через це ситуація в Палестині була дуже неспокійною. Римляни вирі­шили посилити контроль в Юдеї, запровадивши посаду проку­раторів — громадських службовців, які були підзвітні Римові.

Постійні сутички між римськими військами і юдеями загос­трилися 66 р. н.е., коли в Єрусалимі вибухнуло нове повстан­ня. Воно тривало до 70 p., коли Тит обложив Єрусалим, захо­пив його та зруйнував храм, залишивши тільки одну стіну, де юдеям було дозволено молитись раз на рік — Стіну Плачу. Постійні гоніння спричинювали все нові повстання (як наприк­лад, 115-117; 132-135 pp.).

Жалюгідне становище юдеїв під римським пануванням вело до зростання суспільної напруги. У І ст. з'явилося багато ре­лігійних сект (за даними Талмуду, налічувалося до 24 сект). Деякі з них були важливими чинниками у житті спільноти. Однією з найвпливовіших була секта саддукеїв, що складалася значною мірою зі священиків на чолі з первосвящеником. Вони лояльно ставилися до римлян, заперечували віру у життя після смерті, в ангелів і навіть у Бога-Спасителя.

масового народного руху. Вони вірили у воскресіння та ангелів, очікували пришестя Месії, що порятує їх від римського ярма. Фарисеї приймали до себе навернених іншого етнічного походження, намагаючись пристосувати юдейський закон до греко-римського світу. За ними закрілилася слава популярних і талановитих проповідників у храмах.

Інша велика секта — ессени — утворили аскетичну общину та прагнули ізоляції від світу. У 1947 р. в районі Мертвого моря біля місцевості Кумран у Йорданії було знайдено сувої шкіри і папірусу, вкриті написами. Знахідку пов'язують саме з ессенською общиною. Сувої знайшли у печері, в якій члени цієї секти прагнули відокремитися від світського життя. Кумранські рукописи подають свідчення про віру та релігійну практику благочесної єврейської секти напередодні появи Ісуса. У сувоях згадано про Вчителя Праведності, який був історичною постаттю і помер перед тим, як були написані сувої.

Стосунки ессенів з християнами покриті темрявою. Не мож­на впевнено визначити, з ким ідентифікувати їх Вчителя. Но­вий Завіт їх не згадує. їхня релігійна традиція має сильні впливи зороастризму: з Учителем Праведності змагається Не­честивий жрець, слуга сил темряви. Цікаво зазначити, що ас­кетизм кумранської общини та їх втеча від проблем та суєт­ності світу якби передрікав стиль життя перших християн.

Дослідження раннього християнства полегшується тим, що існує багато джерел до його вивчення. Однак звернення до них як до власне історичних створює певні труднощі. Навіть най- раніші тексти Нового Завіту (послання св. Павла Фессалоній- цям, датоване приблизно 50 p., та Євангеліє від св. Марка,

що було створене бл. 70 р.) написані вже після закінчення земного шляху Ісуса. Ще обережнішого ставлення вимагають наймолодші з них — Євангеліє від Йоана та Апокаліпсис, на­писані бл. 90-100 р. Ці джерела зосереджуються на суто релі­гійних питаннях, часто ґрунтовані на усній інформації, пере­даній далеко не через перші руки, тому на їх основі важко відновити історичну хронологію подій.

Можна впевнено припустити, що після того, як учні були відділені від свого Вчителя, вони утворили окрему секту хрис- тиян-послідовників новооб'явленого Мессії. У них ще не було

вироблених уявлень про те, до якого кола віруючих вони звер­таються (тільки до юдеїв чи до неюдеїв також) та як розуміти і де шукати обіцяне Царство Боже. Постаттю, яка започатко­вувала реформу християнства та розвинула широку місіонер­ську діяльність був юдей з Тарсусу (міста в Малій Азії) Саул. Це був римський громадянин, він знав грецьку мову і мав добру освіту. Як благовірний юдей, рівно ж як еллінізована освічена людина, Саул вважав послідовників Ісуса блюзнірами, навіть брав участь у переслідуваннях. Зустріч з Христом під час подорожі до Дамаску (орієнтовна дата цієї події — 38 р.)

внутрішньо переродила його, і вже як новонавернений Павло він почав проповідувати християнство, спочатку у Дамаску, а потім — у всьому римському світі. Він був першим теологом і перший поширив нову віру за межі етнічного єврейства. Він наголошував на тому, що Царства Божого не можна шукати на Землі, як це наївно робили християни-євреї до нього. Його діяльність була важливою не тільки у становленні християн­ської доктрини, але і в ширшому суспільно-політичному контексті, оскільки відокремила християнську доктрину від прагнення євреїв відвоювати політичну свободу та звільнитися від римського панування.

Після закінчення апостольської доби зі смертю св. Йоана 100 p., коли вже не залишилося живих свідків діяльності Ісу­са та апостолів, християнська спільнота протягом ІІ-ІИ ст. іс­нувала нелегально. Час від часу вона зазнавала жорстоких пе­реслідувань від імперії, однак безупинно зростала. Кількість християн у ті часи досягла приблизно 10 відсотків населення імперії, християнські посланці і проповідники 300 р. досягали вже всіх її кутків. Наприклад, на Соборі в Арлі 314 р. були присутні троє єпископів з Британії. Багато навернених похо­дили з нижніх верств населення, але з'являлися прихильники і серед освічених людей.

Від самих початків Церква почала структурно організовува­тися. Малі громади обирали старійшин-пресвітерів та тих, хто прислуговував під час відправ (дияконів чи дияконес). За всі­ма справами віри в громаді наглядав найавторитетніший у гро­маді діяч — єпископ. Поступово все більший авторитет і вла­да зосереджувалися в руках єпископів, які призначали свяще­ників, наглядали за мораллю, визначали доктрину. На Заході

кількість єпископів була невелика. Найбільші єпископії того часу — Рим, Олександрія, Антіохія. Після зруйнування 135 р. Єрусалиму одним з провідних центрів християнського світу став Рим. Почала формуватися традиція визнавати за римською єпископією безумовного лідера. Ця традиція підкріплювалася даними з історії ранньої Церкви. На її користь свідчив факт що св. Петро був першим єпископом Риму. Єпископствові Петра відповідали й слова з Євангелія св. Матея про скелю, на якій буде збудовано нову Церкву. (Петро очолював якийсь час християнську общину в Антіохії, на підставі чого Антіохія змагалася з Римом за першість; за окремими даними власне антіохійців-послідовників Ісуса вперше почали називати християнами, але поступово ця громада втратила свій авторитет лідера раннього християнства). Мученицька смерть Петра і Павла у Римі також додавала значення цьому містові і як святині, і як загальновизнаного авторитету для християн. З часом єпископ Риму став головою всієї західної Церкви.

Єпископи віддалених між собою громад відчували потребу збиратися на спільні наради для обговорення питань віри та вироблення спільних рішень і канонів. З кінця II ст. почав поступово формуватися правовірний канон святих книг, до яко­го включали книги Старого Завіту, Євангелія, послання св. Павла. Багато текстів у різні часи стали предметом гострих суперечок. Однак головий корпус Святого Письма був сформо ваний власне тоді.

Приблизно в III ст. з'явилися перші культові християнські споруди — базиліки та кіріакони. Найдавніші кіріакони („доми Господні") були споруджені в Межиріччі, у місцевості Дура- Європос.

Римський уряд намагався толерантно ставитися до сект, по­ширених в імперії, вимагаючи від них за це порядку і лояль­ності. Деякі імператори навіть виявляли більше зацікавлення чужинськими, аніж римськими культами, як, наприклад, Ад- ріан або Олександр Север, який особисто вшановував деяких чужих богів, і бога християн у тому числі. Але назагал хри­стиянство було вилучене зі сфери римької лояльності так ско­ро, як воно виразно відокремилося від юдейства. Християнство

не вкладалося у схему римського феномена „свободи віроспо­відання", тобто офіційних латинських культів, перемішаних з мозаїкою різнобарвних вірувань, яких дозволяли дотримуватися новоприєднаним мешканцям, і які спокійно уживалися поряд. Християни не погоджувалися на жодні компроміси з поганами та політеїзмом. Тому і їх сприймали ворожо. Часто ця воро­жість переростала в сутички та напади. Неспокій і недовіра ставали причиною репресій з боку імперської влади. Клавдій виганяв християн із Риму, а Нерон 64 р. переклав на них відповідальність за пожежу в Римі. Християн завжди легко було зробити винними за будь-які лиха, що яскраво висловив Терту- ліан: „Якщо Тігр виходить з берегів, якщо Ніл не орошує поля, якщо спалахує епідемія і мор, один чути крик: християн — левам!" Послідовники християнства воліли переховуватися від переслідувачів, але не відмовлятися від своєї нової віри. Так виникли численні катакомби — місця переховування та відправ ранніх християн.

Переслідування час від часу виникали і пізніше, межуючи з періодами відносного спокою. Систематичний тиск на христи­ян здійснювали імператори Децій (250-251), Валеріан (257-280), Діоклетіан та його наступники (307-313). Так склалася плеяда великомучеників Християнської Церкви, про яких Терту ліан сказав, що „кров замучених була сім'ям Церкви".

Цікаво прослідкувати, які риси ранніх християн користува­лися популярністю у суспільстві, а які, навпаки, були причи­ною настороження чи навіть ненависті. Добре ставлення в сус­пільстві та швидке поширення християнству забезпечили, пе­редусім, теплота і людяність, які відрізняли перші общини від холодності й байдужості поганських богів та відправ. По-дру­ге, християнство було в ті часи чи не єдиною вірою, яка обі­цяла не дрібні переваги чи успіхи в цьому житті, а вічне спа­сіння. Християнство також вперше поставилося з повагою до людини, створеної на подобу Творця. Воно проголосило, що кожна людська душа важлива для Бога. „Нема ні жида, ні грека; нема ні раба, ні вільного; нема ні чоловіка, ні жінки; бо всі ви є одне в Ісусі Христі", — проповідував св. Павло. Такого демократизму на суспільному рівні не можна було знай­ти в жодній політичній, суспільній чи культовій структурі то­гочасного світу. Турбота про хворих, знедолених та голодних,

спільні трапези, поховання своїх близьких, значно більша по­вага до жінки і її ролі в общині — все відображало сильне громадське почуття в ранньому християнстві і збільшувало його популярність. Християнство найшвидше поширювалося у великих містах імперії (християни називали своїх опонентів грецьким словом „paganos", що означає „мешканці сіл"), а серед аристократії швидше наверталися на нову віру саме жінки, які пізніше навертали своїх чоловіків і хрестили народжених дітей.

Але були й такі риси нової віри, які сучасники не могли зрозуміти і сприйняти. Християни безкомпромісно заперечува­ли істинність традиційних, звичних і добре знайомих людям поганських богів. Через це християн вважали „безбожниками". Крім того, вони порушували традицію віротерпимості, яка склалася у тогочасному світі. Навіть християнське милосердя і любов до ближнього обмежувалися переважно вузьким ко­лом самої громади (що, правда, легко зрозуміти, якщо зважи­ти на невиробленість догми і складне становище християн у тогочасному світі). Великі непорозуміння виникали через хрис­тиянські таїни та практику Євхаристії, за яку перших хрис­тиян звинувачували у канібалізмі. їх спільні трапези „агапе", які для них були трапезами любові, їх вороги змальовували як спільні нечестиві оргії. Не користувалися популярністю такі риси, як некомунікабельність, секретність, байдужість до державних справ, за які християн вважали „ненависниками людськості".

Ситуацію докорінно змінило навернення Константина 312 р. Традиція говорить про сон, який Константин побачив напере­додні битви, що мала відбутися на Мільвіанському мості біля Риму. Монограма Христа, якою імператор наказав прикрасити щити своїх воїнів, принесла римлянам перемогу.

Як імператор язичників, Константин і після навернення вико­ристовував старі символи, зокрема на монетах. По суті, христи­янство він прийняв як одну складову багатьох джерел божес­твенної допомоги. Тільки перед смертю 337 р. він прийняв хре­щення від єпископа Євсебія з Нікомедії. Всі його наступники, за винятком Юліана (361-363), були християнськими імператорами.

Вже 313 р. на конференції у Мілані (Медіолані) Константин домігся повної свободи для прихильників нової віри та повер­нення їм їхніх скарбів. Цей „Міланський едикт" поклав кі­нець добі переслідувань. Церква отримала права власності, була

звільнена від податків. Християнство не стало офіційною ві­рою, доки Теодозій І Великий (379-395) не засудив 381 р. єресі та закрив поганські храми. У 391-392 pp. він заборонив поган­ський календар і всі поганські символи у громадських місцях. З 394 р. христянство стало єдиною державною релігією. Але вже раніше Церква досягла того правового статусу, який вона втримувала аж до новітніх часів.

Мир Церкви з державою не приніс теологічного спокою, нав­паки, теологічні суперечки загострювалися. Ранні християни не займались детальним систематизуванням положень своєї віри. З поширенням христянства виникало все більше розбіж­ностей і диспутів щодо тлумачення тих чи інших моментів віри чи релігійної практики, оскільки ще не були вироблені канони. Тих, хто програв ці диспути і не погоджувався вип­равити свою віру, вважали єретиками („гересіс" з грецької — „вибір"). Зростання таких розбіжностей потребувало узагаль­нення догматики.

На межі І і II століття розпочалися перші диспути в хрис­тиянському середовищі. Першими виступили гностики. Гнос­тицизм був релігійно-філософською течією, яка почали форму­ватися, ймовірно, ще напередодні появи християнства і багато в чому підготувала грунт для нього. У 1945 р. у місцевості Наг-Гаммаді в Єгипті було знайдено 52 релігійні тексти, напи­сані в І-ІІ ст. під сильним впливом гностицизму. Вони є важ­ливим свідченням складного процесу становлення християн­ської доктрини, боротьби впливів та появи різних „дисиден­тських" громад. За доктриною гностиків порятунок гарантова­ний людині через панування спеціального знання (gnosis). Вони наголошували на важливості особистої інтуїції як джерела знання. Вважали, що людина складається з тіла, душі і духу, який є відблиском Бога. Вони намагалися включити історію Ісуса на землі у свою мітологічну систему, розглядаючи його

як людину, через яку зійшла чудесна рятівна сила. Ця сила

відділилася від нього через розп'яття. Тому гностики не вва­жали його Сином Божим. Головним для них було те, що істо­

рія Ісуса в прихованій формі оповідає „істинну" історію поло­нення і страждань духу в матеріальному світі та подає інструк­ції про те, як дух має звільнити себе для щасливого з'єднання з Творцем. Гностицизм був дуже привабливим, мав багатьох

відомих прихильників. Між прихильниками гностиків та християними, які вважали їх єретиками, велися постійні диску­сії. У диспуті проти них у II ст. виступив Ігнатій з Антіохії.

Інший єретичний рух очолив єпископ Маркіон із Синопу у Малій Азії (середина II ст.), у минулому багатий судовласник з Понту. Він засуджував Бога Старого Завіту (а одночасно й Завіт) як Бога темряви. З Нового Завіту визнавав лише Єван­геліє від Луки та Послання св. Павла. На підставі Євангелія від Луки Маркіон написав своє.

Малоазійський єпископ Монтан (який був спочатку жрецем Кібелли, а потім прийняв християнство) пропагував свою сис­тему церковного урядування. Вона грунтувалася на тверджен­ні, що деякі віруючі, у тому числі й жінки, можуть бути про­роками, які приймають благодать від самого Святого Духа. Саме вони мають керувати Церквою, а не священики. Ця доктрина була досить поширеною, про неї багато дискутували, її прихильно сприймав, наприклад, Тертуліан. Відомі імена найближчих сподвижниць-пророчиць Монтана — Прісцила і Максиміла.

Важливість цих рухів полягає у тому, що вони змусили Цер­кву зміцнити свої позиції, розробити канони, визначити кор­пус священних текстів. Це завдання виконали теологи II ст. (Юстин, Іреней, Тертуліан та ін.). Церква проголосила, що час чудесних об'яв минув. Останнім її автором був проголошений св. Йоан. У IV ст. Церква відмовилася визнавати будь-яких нововіднайдених авторів. Так з'явилися апокрифрі („таємні") — включно з Євангеліями Томи та Петра.

Крім єресей з'явилися і схизми („розколи"), що взагалі не визнавали авторитету кліру. У 303 p., проголошуючи останнє

гоніння на християн, Діоклетіан наказав священикам відмови­тися від священних книг та здавати їх. Ці зрадники, які дос­тавляли святі писання для знищення, заслужили зневіру та ненависть стійких прихильників віри. З кінцем переслідувань після 313 р. частина християн у Північній Африці, яку очо­лив єпископ Донат (Донатус), проголосила, що ці зрадники, навіть якщо покаялися, мають бути відлучені від Церкви, а учинені ними священні дії (хрещення, одруження тощо) не ма­ють сили. Оскільки таких було багато, це внесло хаос в афри­канську Церкву. Результатом була поява схизми, яка за своєю гостротою і масштабом нагадувала громадянську війну. Помір­

ковані християни звернулися за допомогою до Константина, який прийняв їх сторону та спробував вгамувати донатистів силою. Але вони заснували свою ієрархію та власного єписко­па. Схизма не була подолана навіть за 100 років, коли ванда­ли вторглися у Північну Африку у 429-430 pp.

У відповідь на донатизм ортодоксальна Церква проголосила, що усі святі таїнства і символи мають свою силу і доходять до душі віруючого „ех opere operate"— через певну дію, що відбулася, і моральний стан священика при цьому не відіграє ніякої ролі. Суперечка з цього приводу в пізніші часи призве­ла до вибуху протестантської Реформації.

Одним з відомих священиків Олександрії був Арій (Аріус). Між 318 і 323 pp., намагаючись підкреслити значення моноте­їзму у християнському вченні про Трійцю, він почав вчити, що Ісус не рівний з Отцем у Святій Трійці. Вчення Арія швид­ко поширювалося у Єгипті та поза його межами. Для встанов­лення миру між теологами Константин 325 р. провів ойкуме- нічний Собор Християнської Церкви в Нікеї у Малій Азії, на якому були присутні 318 отців. Собор відлучив Арія від Цер­кви та проголосив, що Христос рівний з Отцем і є однією субстанцією з ним. Саме на цьому Соборі відбулося становлен­ня єдиної ортодоксальної (православної) католицької (вселен­ської) Церкви, та було прийнято християнський Символ Віри. ЦІ рішення було підтверджено на Соборі в Константинополі 381 р. Але аріанство продовжувало розповсюджуватися. Особ­ливий успіх воно мало серед частини інтелектуалів, а також серед ґотів та інших германських племен за межами імперії.

Протягом наступного століття внутрішні дискусії продовжу­валися. Собор у Картагені 419 р. остаточно затвердив список книг Нового Завіту та визначив апокрифічні — заборонені до поширення — тексти. Виникали теологічні суперечки з приво­ду природи Ісуса (людської чи божественної), поки IV Собор у Халкедоні 451 р. не визначив це питання чітко, наголосивши на подвійній природі Спасителя.

Класична нехристияська культура також намагалася відпо­вісти на поширення нової культурної та релігійної традиції, нової моралі. Такою реакцією був неоплатонізм, заснований Плотіном (205-270). Ця філософська школа — яскравий прик­лад гострої критики християнства. Вона сформувалася як спро-

ба подолати розрив між світом ідеальним та дійсністю. Світ виникає завдяки еманаціям абсолютного божества (витіканню, випроміненню), яке є чистим світлом. Зло — тимчасове, поро­дженевіддаленістю речового світу від божества. Люди нале­жать до двох світів, але ще за життя можуть відкрити у собі світло спогляданням та наполегливим систематичним навчан­ням, а після смерті — з'єднатися з ним.

Іншим прикладом такої реакції на християнство стало вчен­ня про логос, засноване ще у І ст. н.е. Філоном з Олександрії як своєрідний синтез юдаїзму і грецької філософії. Згідно цього вчення, Бог — Розум Божий — Логос — не має протяженості у часі і просторі. Ця концепція перегукувалася з Євангелієм від Йоана. Вона вплинула на багато інших культів і вірувань елліністичної доби. Проте з усіх філософських шкіл цього часу тільки гностики безпосередньо поєднувались з христянством.

Ще один приклад спроби поширення альтернативної до хрис­тиянства доктрини — маніхейство: нехристиянська течія, що також потрапила під переслідування Діоклетіана. Воно виник­ло у III ст. на території Ірану і включало елементи зороас­тризму та християнства (у формі гностицизму). Засновник Мані називав своїми попередниками Буду, Заратустру та Ісуса. Важ­ливий момент маніхейства — дуалізм космосу: Землю створи­ло зле божество. Людина має іскру божого світла, яку може звільнити аскетизмом.

Ранні християнські письменники наголошували на тому, що поганська література та знання неправдиві, облудливі та аб­сурдні. Але вони розуміли, що поганська культура — це куль­тура усього тогочасного світу, яку треба адаптувати і переорі­єнтувати. Усі античні школи, усі навчальні посібники й тек­сти побудовані на поганській традиції, тому що іншого „буді­вельного матеріалу" вони не мали. Що більше: досягнення ус­піху в місіонерській діяльності серед поган вимагало знання їхньої філософії, мітології, реторики — тобто усього арсеналу їхніх знань. Християни були покликані зберегти скарби поган­ської науки та мистецтва, щоби використати їх для служіння істинному Богові. І це було визначним явищем в історії: багато текстів великих авторів дохристиянської доби дійшли до нас, їх зберегли або скопіювали християни. Вони зберегли їх, оскільки вірили, що вони потрібні для християнської освіти, теології.

Християнство зародилося й виховалося як релігія Книги. Тому до книг християни ставилися переважно шанобливо.

Християнству вдалося поєднати людей, незважаючи на мови та відстані. Ще до появи Ісуса Христа 72 вчених — грекомов­них юдеїв — в Олександрії переклали на грецьку мову Старий Завіт (так звана „Септуагінта"). Новий Завіт, писаний грець­кою, також став тим засобом, що поширив нову віру серед освічених людей західного світу. Слідом за ними з'явилися численні коментарі, повчання, які дістали збірну назву Пи­сань Отців Церкви.

Деякі з них — греки — жили і писали в Олександрії, яка зайняла місце Атен як інтелектуального центру грецькомовного світу. Одним з найраніших отців був Клемент з Олександрії (бл. 150-215) — учений та вчитель, добре ознайомлений з кла­сичною грецькою літературою, яку він часто цитував. У своїх творах Клемент звертався до сучасників-греків, намагався пере­конати їх у перевазі християнства над поганською філософією.

Оріген (бл. 185-255) був учнем Клемента. З невідомих при­чин його переслідували, навіть зняли з нього обов'язки прес­вітера в Олександрії. Орігена вважають одним із найвпливові- ших Отців Церкви за винятком хіба що Авґустина. Він пра­цював над текстом Біблії, порівнював юдейський та грецький варіанти, написав ґрунтовні коментарі. Його відома праця „Проти Цельсуса" присвячена відповідям Цельсусу, який гос­тро виступив проти християнства та його поширення. Ця кни­га стала одним з найґрунтовніших і найпоширеніших ранньох­ристиянських теологічних досліджень.

Впливовим теологом був Євсебій з Цезарії (бл. 260-340), який написав першу історію Церкви. Він був найосвіченішою людиною свого часу, одним з радників Константина з богословських та релігійних питань. Його „Хроніка" досі зали­шається важливим історичним джерелом. Хоча Євсебій й від­чував схильність до аріанства, він взяв участь у засудженні його на Нікейському Соборі 325 р.

Серед латиномовних Отців Церкви треба назвати Амброзія — єпископа Мілану з 374 до смерті 397 р. Він наголошував на необхідності незалежності Церкви від імператора та наданні єпископам права суду над світськими правителями. Цю ідею йому вдалося втілити в життя: 390 р. імператор Теодозій І

жорстоко покарав громадян Тессалоніки за їх повстання. Шоко­ваний негуманністю його вчинку, Амброзій відлучив імператора від Церкви, заборонив йому носити імператорські регалії. Імпера­тор скорився волі єпископа. Амброзій переконав імператора ви­нести всі поганські символи з публічних місць. Під його впливом Теодозій заборонив усі поганські відправи в імперії. Приклад цього міланського єпископа став зразком для пап у майбутньому.

Єронім (бл. 340-420), народжений у Стрідоні (сучасна Югос­лавія), наслідував Євсебія в освіченості. Був наближений до папи Дамаска і мав стати його наступником, але не зміг подолати політичного суперництва. Решту свого життя він провів у Вифлеємі. Єронім переклав Старий та Новий Завіт на латину (Вульгата). Книга стала мостом для дальшого поши­рення християнства серед народів Європи та була найпо­ширенішою версією Святого Письма протягом середньовіччя.

Найвідоміший з Отців Церкви — Августин (354-430) — на­родився у Північній Африці. Його батько був поганином, а мати християнкою. Августин навчався у Картагені, Мілані, Римі, був учителем реторики. У юні роки він потрапив під вплив маніхейства. Під впливом Амброзія Августин 387 р. прийняв християнську віру. У 395 р. він став єпископом м. Гіппо у Північній Африці, провів останні 35 років життя у писаннях, проповідництві, помер під час облоги міста вандала­ми. Августин був надзвичайно освіченою та начитаною люди­ною, обдарованим письменником. Він розвинув і збагатив хрис­тиянське вчення, зорема частину, яка стосується відносин між різними статями та шлюбу. Августин вважав, що світ і так уже перелюднений, а тому шлюб потрібний хіба для тих, хто не має самоконтролю. Він заохочував християн до целібату.

Августин залишив нам працю „Сповідь" — свою автобіогра­фію, у якій розповів про роль божого провидіння у своєму житті. Це був перший взірець автобіографічної літератури.

У питаннях догми Августин наголошував на різниці між Бо- гом-Творцем та Богом-Спасителем (джерелом милосердя). Коли ірландський монах Пелагій проголосив, що люди можуть до­сягти спасіння через добру працю, Августин вступив з ним у дебати. Тільки через спеціальну силу, якою є милосердя Боже і яка стала можливою для людей через жертву Христову, люд­ство може сподіватися на Спасіння. Щобільше — він також

доводив, що людські долі вже відомі Богові ще до народжен­ня людини. У своїй найбільшій праці „Місто Бога" Авґустин стверджував, що існує певний порядок в історії, в усіх її по­воротах видно руку Божу, яка веде людей через усі перипетії.

Авґустин писав, що милосердя та любов Божа об'єднують коло обраних у спільноту на зразок великого міста, що різ­ниться від общини людей непосвячених, об'єднаних любов'ю до земних речей. Місто Боже невидиме, а обрані відчувають, що цей світ, земля, імперія — не є їх рідною домівкою. Па­діння Риму не було несподіванкою і взагалі становило мало- важливу подію, по суті, дрібницю, бо це місто — людське, а не Боже. Діяльність і твори Авґустина здійснювали надзвичайно сильний і тривалий вплив на розвиток філософії та теології не лише протягом цілого середньовіччя, але і в пізніші епохи.

Від самих початків історії християнства воно відзначалося аскетизмом і прагненням усамітнення — двома особливостями, які дали початок виникненню такого масового і яскравого яви­ща, як чернечий рух. Перші християнські монахи („одинаки", „самітники") з'явилися у II ст. в Єгипті.

Серед засновників чернечого руху називають св. Антонія, сина заможних селян в Єгипті, який близько 269 р. відкрив для себе пустелю як місце для одинокого освяченого життя. Єгиптяни називали його та його послідовників грецьким сло­вом „анахорити": так звичайно називали тих, хто втікав від тиску цивілізованого світу.

Протягом III-IV ст. з'явилися кінобії („кінобіос" — спільне життя) — общини аскетів. Новий спосіб вираження віри та про- вадення релігійного життя швидко здобув популярність, хоча фор­ми його сильно відрізнялися в різних місцевостях: від самотнього життя у малих печерах чи на стовпах (особливо популярного в Сирії) до невеликих громад самітників у пустищах.

Великим „пустельним отцем" був св. Пахомій (286-346), ко­лишній римський солдат у Константинополі, який заснував кі- нобію на одному з незалюднених островів на Нілі, де самітни­ки жили за суворим розпорядком під проводом духовного на­ставника — аббата (з семітської — „батько"). Чернече життя в Єгипті почало набирати організованих форм. Пізніше св. Ва- силій з Цезарії (329-379) почав упорядковувати чернече життя на Сході. Лише у V ст. на Халкедонському Соборі було вирі-

шено, що чернечий рух не може довше залишатися незалеж­ним та самоуправним, а має підкорятися відповідним терито­ріальним єпископам.

У 395 р. стався формальний поділ імперії на Західну і Схід­ну. Після зруйнування Риму 455 р. вандалами і захоплення 476 р. Одовокаром, на місці Західної імперії виникли королів­ства варварів. На Сході сильна імператорська влада підкорила собі Церкву, державний апарат та релігійна влада злилися в одну структуру. На Заході ж Церква, хоча і в дуже складній ситуації, пережила імперію та сформувала тривку традицію ав­тономії та опору державній владі.