XII. ЄВРОПА В ДОБУ ПЕРЕСЕЛЕННЯ НАРОДІВ

Цивілізація, яка поширилась у Європі після падіння Захід­ної Римської імперії, є прямим попередником сучасного захід­ного світу. Традиційно час від падіння імперії приблизно до 1500 р.

І в межах великої імперії, і поза її кордонами Європу засе­ляли численні племена, яких представники античної цивіліза­ції називали „варварами" за їх незрозумілу мову. Вони не на­лежали ні до єдиного етносу, ні до єдиної мовної чи культур­ної традиції. Середньовічна історія Європи розпочалася з силь­ного руху між цими племенами, припливу нових струменів зі сходу, загального перемішування різних етносів та появи в ре­зультаті цього процесу перших „варварських" держав. Ці бур­хливі процеси мають спільну назву „доба переселення наро­дів", яка тривала найактивніше протягом IY-VI ст.

На початку цієї доби крайню північ Європи займали кельти Ірландії та Шотландії, які уникли римського панування; бри­ти та ґалли на материку, що потрапили під панування рим­лян. Згодом на континенті почали поширюватися новоприбулі германські племена. У IV ст. значна частина з них прийняла християнство у його аріанській формі внаслідок місіонерської діяльності Ульфілли, який переклав на Готську мову частину Біблії (цей переклад є найдавнішим відомим історикам взір­цем германської мови). Дуже численними були східні сусіди германців — поганські племена слов'ян, які поступово освою-

вали Центральну та Східну Європу. Між варварами та роман­цямиіснували певні відносини, які далеко не завжди зводи­лися до суперництва чи ворожнечі. Між двома світами прова­

дилисяжваві комерційні і дипломатичні контакти, а найманці- чужинці все більше проникали у римське військо. Імперська

адміністрація провадила свою традиційну політику у ставленні до еліт своїх нових сусідів: політику надавання певних приві­

леїв і втягнення у римський спосіб життя.

У IV ст. як на слов'ян і германців, так і на римлян, поча­ли тиснути нові хвилі кочівників — гуни, які за походжен­ням були, ймовірно, тюрками. У 375 p., просуваючись на за­хід, вони підкорили остґотів (остроґотів), що займали південь сучасної України, та розбили вестґотів (візіґотів) на Дністрі. У V ст. їхній вождь Аттіла („бич Божий", як називали його християнські письменники) заснував державу на середньому Дунаї, звідки провадив рейди в Ґаллію та Італію. Після смер­ті Аттіли 453 р. це об'єднання племен розпалося, але власне гуни були тим поштовхом, що дав початок формуванню середньовічної Європи.

Потиснені гунами германські племена почали ще активніше наступати на східні кордони імперії. Вестґоти попросили при­тулку в імператора Валенса (328-378), який очолював тоді Східну Римську імперію, та були поселені на правах федера­тів у Мезії (частина сучасної Болгарії). Утиски та високі ціни на продовольство, а також природне волелюбство і невміння підкорятися спонукали їх до повстання. У 378 р. у битві біля Адріанополя вестґотська кіннота вщент розбила римську ар­мію, а сам імператор загинув на полі бою. Це був кінець рим­ської віхіськової непереможності, який, між іншим, продемон­стрував перевагу воїнів-вершників над пішим військом. По­встання проти римлян ставали дедалі поширенішими. Якийсь час вестґоти залишалися на Балканах, а потім рушили далі

на захід. У 410 р. вони пограбували Рим. Хоча падіння Риму сприймалося сучасниками як кінець цивілізації, „столиця сві­ту"після ще не раз руйнувалася. З іншого боку, вона продов­жувала залишатися місцем постійного паломництва. Вестґоти перейшли Альпи та увійшли в Ґаллію, де 481 р.

Інше плем'я, що прийшло в рух під тиском гунів — ванда­ли,які у V ст. перейшли Рейн і почали спустошувати Ґаллію та Італію. Певний час їх наступ стримували вестґоти. У 429 р. під проводом свого вождя Ґейзеріха вандали кількістю майже 80 тисяч переправились у Північну Африку та заснували там самостійне королівство зі столицею у Картагені. Вандали, які за релігійними переконаннями були аріанами, поводилися дуже жорстоко щодо ортодоксальних християн. У 455 р. вони зруйнували Рим. їхнє королівство проіснувало до 534 p., аж

поки його не розгромив імператор Візантії Юстиніан, який, намагаючись відродитрі могутність і єдність колишньої імперії, приєднав Північну Африку до Візантії.

Разом з вандалами Рейн перейшли бурґунди. Вони заснува­ли королівство на середньому Рейні, а після нападу гунів — на ріках Рона, Сона. Франки підкорили це королівство 534 р.

Легкість, з якою утверджувалась влада нових завойовників серед мішаного ґалло-римського населення імперії — яскраве свідчення падіння авторитету римлян, а також надмірності римського гніту та податків. Варвари часто займали посади у римській адміністрації, проникаючи в саму її середину. Це по­легшувало їх швидке ознайомлення з римською структурою влади та механізмами її дії. Одоакр (Одовокар), який 476 р. скинув з трону Ромула Авґустула та роздав третину італій­ських землеволодінь своїм воїнам, був одним з керівників за­гонів найманців. Він проголосив себе намісником Константи­нополя у західних володіннях. Щоби утримувати ситуацію в західній частині імперії під контролем, імператор Константи­нополя Зенон відкрив дорогу до Італії суперникам візіґотів ос-

троґотам на чолі з Теодоріхом (489-526).

Теодоріх вбив Одоакра та зайняв його місце. Він здобув собі звання римського патриція та консула. У 493 р. Теодоріх ут­ворив Остґотське королівство зі столицею у Равенні, яке обій­мало територію сучасних Італії, Швайцарії, Тіролю, частини Баварії, Австрії, Угорщини, Албанії, Югославії. Теодоріх провів частину свого життя у Константинополі, отримав добру роман­ську освіту, був надзвичайно талановитим, захоплювався римсь­кою адміністративною системою, переймав традиційні для імпе­рії способи керування, мав розумних дорадників (серед них — Боецій, Кассіодор). Йому належить вислів: „Шляхетний ґот хоче виглядати, як римлянин. Тільки бідний римлянин може хотіти виглядати, як ґот". Завдяки політичній мудрості Теодо- ріха це королівство спромоглося якийсь час проіснувати в мирі та відносному процвітанні. Італіки та варвари почали вчитися мистецтву жити разом.

Остґоти прийшли до імперії вже християнами. Як більшість германців, вони були аріанами. Конфлікти між ортодоксальними християнами й аріанами дуже ускладнили останні роки правління Теодоріха. У 525 р. він стратив Боеція за звинуваченням у державній зраді, а 526 p., на останньому році свого життя, переслідував папу Йоана І (523-526) та вимагав навернення всіх християнських церков на аріанство.

Ця перша спроба заснування життєздатної нової європейської державності не увінчалася успіхом. У 555 р. Італію захопила Візантія, яка все ще вважала себе леґітимною спадкоємницею Римської імперії. Остґотське королівство перестало існувати. Однак саме його можна вважати за першу середньовічну за­хідноєвропейську державу. Успіх Візантії в Італії не був трив­ким. У 568 р. на Італію напали ломбарди, також аріани, па­нування яких було багато тяжче за ґотське.

За кордоном імперії у долині Рейну вже у IV ст. жили гер­манські племена алєманів („всі люди") та франків („вільні"). Королівство алєманів утворилося 420 р.

МІГРАЦІЇ ГЕРМАНЦІВ у IV-VI cm.

хопив значну частину Ґаллії та став засновником потужної дер­жави франків.

На відміну від інших германців, франки не були христия­нами. Щоб укріпити свої позиції, Хлодвіґ, перший з герман­ців, разом зі своєю дружиною 496 р. прийняв християнство за обрядом ортодоксальної римської Церкви, одночасно здобувши підтримку ґалло-римського священництва у боротьбі з єресями та своїми політичними опонентами. Так держава франків стала старшою дочкою Західної Церкви. Сини Хлодвіґа завершили повне політичне завоювання Ґаллії.

Імперія втрачала свої володіння і на півночі. У 446 р. об'єднане військо германців вторглося в Римську Британію. Про­тягом наступних двох століть брити та інші кельтські племена вперто опиралися численним германським племенам — англам, саксам, ютам, піктам та фрізам. У результаті цих довгих і затяжних воєн більшість бритів була винищена. З тих, що за­лишилися, одна частина асимілювалась, інша — утрималась на заході (Уельс, Корнуол), півночі (Шотландія) і в Ірландії, а ще одна на початку VII ст. еміґрувала до Ґаллії (майбутня Бретань).

На сході від германців прийшли в рух слов'янські племена. Античні письменники подають уривчасті відомості про них, по­чинаючи вже з І ст. н.е., не розрізняючи поміж них ще будь- яких окремих етнічних груп. Тацит згадує слов'ян-венедів, ав­тори VI ст. Прокопій, Йордан та інші називають вже два вій­ськово-територіальних об'єднання: антів на Дністрі та склаві- нів (славінів) на захід та південь від них. Псевдо-Маврикій відзначав їх відданість свободі: їх „ніяким чином не можна поневолити чи підкорити". Прокопій Кессарійський розповідав про їх суспільно-політичний устрій: „Цими племенами, склаві- нів й антів, не керує одна людина, але вони віддавна живуть у народоправстві".

ська група не змогла зайняти таку величезну територію, як слов'яни. Але ці відстані та розпорошеність одночасно дуже послабили їх етнічну й культурну єдність.

Перше державне утворення західних слов'ян сформувалося у Нітрі та Моравії й отримало свою назву від імені князя Само (623-658). Воно об'єднало чехів, моравів, словаків, лу­жицькихсербів, словенів, частково хорватів. Ця держава про­існувала до початку IX ст. їй довелось вести постійну бороть­бу проти нападів аварів, а також стримувати натиск франків із заходу.

Війни з аварами завдали великих втрат і антам, які навіть намагалися знайти союзника у Східній імперії. Останній раз анти згадуються у візантійських джерелах знову у зв'язку з аварськими війнами під 602 p., і після цього відомостей про них уже немає. Подальша історія формування та структуралі- зації слов'янського суспільства у Східній Європі відома вже з руських літописів пізнішого часу, які подають відомості про племінні назви, територію розселення та сусідів східних слов'ян.

Слов'яни доволі рано проникли і на територію Балканського півострова. Серби, хорвати, словіни та інші племена в VII ст. вже доволі густо заселили Мезію, Македонію, Іллірію, Північ­ну Фракію, частково Середню Грецію, Пелопонес та острови Егейського моря. Хоча контроль Східної імперії над цими те­риторіями помітно знизився, слов'яни продовжували жити не­великими племінними об'єднаннями, не утворюючи більших держав. Окремі з цих об'єднань знаходилися під владою ава­рів, але після 640 р. аварські впливи на Балканах практично зникли. У 70-х роках VII ст. виникла перша велика слов'ян­ська держава на Балканах, очолена новоприбулими зі сходу болгарськими племенами тюркського походження, які й дали назву цій державі. Тісний контакт з імперією прискорив сус­пільно-політичний розвиток цих племен, став стимулом до оз­найомлення з відмінною, розвинутішою культурою, міським способом життя, ефективною моделлю державної організації.

Слов'яни, які заселяли північ Європи та узбережжя Балтій­ського моря (лужицькі серби, лютичі, ободріти та інші), нав­паки, сформували самобутній уклад життя, розвинули своєрід­ну та яскраву поганську культуру. Але вони не зуміли подо­лати етнічну та політичну подрібненість і відстояти свою неза­

лежність під сильним тиском германських племінних союзів, які на той час уже сформувалися як ценралізовані державно- політичні об'єднання. Втрата незалежності поклала початок їх­ній асиміляції.

У результаті взаємодії латинська та германська культури все більше й більше перемішувалися та поширювалися на заході, слов'янська та візантійська — на сході.

XIII.