ДЕРЖАВОТВОРЧІ ПРОЦЕСИ В ЗАХІДНІЙ І ЦЕНТРАЛЬНІЙ ЄВРОПІ НАПРИКІНЦІ VII-IX ст.

Імперія франків

Після етнічних та політичних змін, які Європа пережила у добу переселення народів, почали формуватися стійкіші полі­тичні структури. Хлодвіґ став засновником сильної династії у Ґаллії.

Характер франкського суспільства дуже змінився. Передусім, сформувалася військова аристократія. Не кожен член колиш­ньої родової спільноти мав тепер кошти на утримання коня та необхідного спорядження. Селяни перестали займатися війна­ми. Втративши цей обов'язок і привілей, вони водночас втра­тили важливу статтю доходів. Керівництво військом звичайно концентрувалося у руках герцогів (dukes, від латинського duces). Важливою одиницею королівської адміністрації були графи (count, comes, grafio). Вони поєднували функції суддів, управителів та представників двору на своїх територіях.

Оскільки меровінзькі королі виявилися безпорадними в ут­риманні влади, вся сила сконцентрувалася в руках адміністра­ції, яку очолював управитель палацу — мажордом (майордом). З часом у його руках зосередилися великі земельні маєтки та не менша влада. У 687 р. Піпін (Пепін) Герістальський, ма­жордом східних територій (Австразія) об'єднав під своєю вла­дою все Франкське королівство. Його син та наступник Карл Мартел (Молот, правив 715-741), спираючись на підтримку військової аристократії та християнських місіонерів, придушив непокірних зарейнських германців (саксів, фрізів, алєманів і

баварів), а 732 р. у битві біля Пуатьє розбив сарацинів та зупинив їх просування у Ґаллію. Цим вчинком Карл дуже зміцнив свою популярність і впливи, забезпечивши собі трив­ку пам'ять у європейському суспільстві.

Карл Мартел змінив систему землеволодіння у державі, уз­годивїї з сучасними йому суспільними відносинами.

Його син і наступник мажордом Піпін (або Пепін) Короткий (741-768) зміцнив свої позиції, передавши бенефіції, які нале­жали до Римського престолу, у повну власність Церкви. Спи­раючись на здобуті симпатії священництва і воїнства, 751 р. на асамблеї франкської знаті у Суассоні, зі згоди папи Заха- рія, Піпін Короткий домігся визнання себе офіційним королем франків. Останнього меровінзького короля Гільдеріка III було відправлено у монастир, де він і помер.

Як подяку за підтримку папства, Піпін здійснив два походи в Італію, розбив ланґобардів (ломбардів) та примусив їх повернути папі Стефанові II захоплені ними землі у середній Італії. У 756 р. тут виникла світська держава пап (Вотчина св. Петра).

Отже, Піпін Короткий залишив своїм наступникам нову ди­настію та велику державу, яка користувалася підтримкою вищого воїнства та священництва, а політичне і культурне життя становило симбіоз давніх традицій християнства з ро­манською спадщиною.

Карл Великий

Найбільшого успіху у розбудові держави досяг син Піпіна Короткого Карл Великий, або Шарлємань, який правив у 768­814pp. Він став королем-леґендою, героєм багатьох переказів

ІМПЕРІЯ КАРОЛІНҐІВ

і балад (зокрема однієї із найвідоміших у ранньому середньо­віччі „Пісні про Роланда"). За описом свого біографа Ейнгарда, Карл був величезний на зріст, міцний, дуже завзятий.

Карл вів успішні війни на всіх своїх кордонах, головною метою яких було дальше поширення християнства на ще по­ганські території та підкорення їх авторитету франків. Він здійснив ще чотири походи проти ланґобардів в Італії, підкорив баварців і саксонців, організував походи проти данів, слов'ян, аварів (які після поразки 796 р. та знищення їх столиці в Паннонії фактично зникли з історичної арени), сарацинів. При­мусове хрещення та знищення зображень поганських богів були в цей час у германському світі такою ж реальністю, як дещо пізніше у світі слов'янському.

Після того, як на Різдво 800 р. Карл Великий помолився св. Петрові в Римі, папа Лев III освятив його як імператора. Ця подія була останнім логічним кроком у поєднанні імперії франків як наступниці Західної Римської імперії зі священ­ним римським престолом — на противагу Східній імперії і Східній Церкві. Тому цю коронацію розглядають як народжен­ня Західної Європи, своєрідне проголошення її політичної і культурної автономії. Столицею імперії став Аахен.

Оточення сприймало Карла як нового Давида — найбільшо­го зі старозавітних царів, або нового Константина — найбіль­шого з давніх римських володарів. Імператор був реальним го­ловою уряду. Він мав багатьох помічників-урядовців (каплан, граф, шамберлен). На місцевому рівні основною адміністратив­ною одиницею були графства. Вони поділялися на менші час­тини, якими управляли вікарії.

Щоби контролювати дотримання порядку в імперії, Карл здійснював особисті подорожі, а також щороку висилав у різ­ні графства спеціальних посланців-інспекторів (missi domi- пісі), періодично проводив асамблеї, на яких збиралися міс­цеві світські та церковні діячі. На цих асамблеях Карл опри­

люднював свої капітулярії, обов'язкові до виконання у всіх графствах.

Для посилення єдності в імперії було приведено до спільно­го стандарту одиниці мір, ваги та гроші. Головною грошовою одиницею був срібний динарій (або пенні). 12 динаріїв склада­ли 1 солід (або шилінґ); 20 солідів — 1 фунт. Сучасні англій­ські чи італійські грошові одиниці є каролінзького походження.

Карла поважали правителі Англії, Шотландії, Іспанії, Візантії, Багдадського Халіфату та інших держав. Біля 776 р. англосак­сонський монах Катвулф вперше, наскільки відомо сучасним дослідникам, назвав державу Карла „Regnum Europae". Імператор Візантії Михаїл І 812 р. визнав його рівним собі імператором.

Карл передав імперію свому синові Людовікові Благочесному. Але сини Людовіка не змогли втримати її цілості. У 843 р. вони уклали Верденський договір, за яким наймолодший з братів Карл Лисий дістав Західно-Франкське королівство. Мовою спілкування на цій території був романський діалект. Серед­ній, Людовік Німецький, дістав північно-східні території — Східно-Франкське королівство, де розмовною мовою став один з германських діалектів. Старший син Людовіка Лотар володів італійськими землями та землями вздовж Рейну. Його части­на спадщини порівняно з іншими була найбільш строкатою культурно й етнічно. Отже, можемо говорити, що до значної міри Верденський договір поклав початок окремішнім історіям Франції, Німеччини, Італії.

З розпадом імперії розпалася її зразкова адміністративна машина, зникли слухняні урядовці, які одержували добру платню, перестали скликатися щорічні збори знаті. Європа знову набула нових форм і нового вигляду. Цим змінам сприяла й остання хвиля кочових племен, яка заторкнула майже всю Європу.

Політичний розвиток ранньосередньовічної Англії

Яскравим прикладом складних процесів, які відбувалися у ранньосередньовічному суспільстві, були політичні й етнічні процеси в Англії, де кельтів потіснили германські племена ан- глів, саксів та ютів, а пізніше інші германські племена зі Скандинавії (дани, вікінґи). Британський острів був поділений

на численні й непостійні королівства під проводом різних гер­манськихкоролів.

У 597 р. на Британський острів, до Кенту прибув монах Авґустин зі своїми послідовниками, яких послав папа Григо­рій. У цей час в Англії вже поширилася своєрідна (ірландська або кельтська) форма християнства, яку в 560-х pp. приніс відомий ірландський монах і місіонер св. Колумба. Наприкін­ці VII ст. суперечності між двома формами було подолано, й англійська церква підпорядкувалася Римові. Це стало можли­вим завдяки і внаслідок діяльності Теодора з Тарсусу, монаха, який став архиєпископом Кентерберійським та завершив пра­цю з об'єднання всієї англійської церкви. Вона була одною з найміцніших і найосвіченіших церков раннього середньовіччя.

Політичного об'єднання досягти було тяжче. Численні династичні війни закінчилися формуванням семи більш-менш стабільних королівств, що називалися Мерсія, Нортумбрія, Кент, Східна Англія, Уессекс, Сассекс, Ессекс. У VII-VIII ст. королі Нортумбрії змогли утримувати свою зверхність над іншими територіями. Але у IX ст. геґемонія знову переходила з рук до рук, поки владу не сконцентрував у своїх руках король Уессексу Альфред Великий (871 -899), відомий своєю успішною боротьбою з данами, а також опікою, яку він надавав інтелектуалам. За нього на англо-саксонську мову було пе­рекладено деякі історичні та теологічні праці. У роки його прав­ління (871 -899) почала створюватися Англо-саксонська хроніка.

Після смерті Альфреда закінчилися спокій і стабільність. Дани змусили англо-саксів платити їм данину, а 1013 р. дан- ський король Свейн завоював усю Англію, яка стала частиною його північної імперії. Працю по створенню монолітної спіль­ноти та твердої монархії в Англії завершили тільки вікінґи 1066 р.

ПОДІЛ ІМПЕРІЇ КАРОЛІНҐІВ

Переселення племен у VIII-X ст.

За нащадків Карла Великого кордони імперії ослабли, і нові хвилі кочівників почали проникати до Ґаллії. З півдня Італію постійно турбували араби, які 846 р. навіть напали на Рим. На сході імперії з'явилися угри (мадяри), які у 890-х pp. пе­рейшли через Русь і Малопольщу та оселилися у долині Дунаю, постійно вдираючись на сусідні території. Вони залишалися чужаками у вже обжитому центральноєвропейсько­мусередовищі. Але щонайменше один елемент цього середовища вони перейняли дуже швидко, і саме він допоміг їм вибороти своє політичне місце, заснувати міцну династію і зберегти свою відмінну ідентичність на європейському конти- тенті. Цим елементом стало християнство. Жоден інший з кочових народів, який прибув до Європи так пізно і залишав­ся настільки ворожий оточенню, не досяг такого порівняно швидкого й успішного результату.

Найрухливішими „пришельцями" цього періоду були норма­ни („північні люди" або вікінґи, варяги) — германці за похо­дженням, які осіли спочатку в холодній Скандинавії. Нашестя вікінґів було найпотужнішим й одночасно останнім сплеском руху германських племен. Вікінґи були вправними воїнами, мореплавцями, торговцями, освоювали передусім водні шляхи. Наприклад, у всій Європі був відомий шлях „із варяг у гре­ки" по Волзі і Дніпру, який вів зі Скандинавії до Візантії. Вікінґи рухалися в різних напрямках: їхня норвезька гілка вирушила у Західну Англію та Ірландію, шведська — досягла Східної Балтики та Руси, а дани проникли в Східну Англію, Фрізію, долину Рейну й глибину франкських територій. На заході вони сягнули аж до Північної Америки — землі Він- ляндія, яку близько 1000 р. відкрив син вождя Еріка Лейф. У Західній Європі та в Англії нормани з'явилися спочатку як купці і пірати, а вже пізніше як завойовники. У 911 р. один з їх вождів Роллон (або Рольф) одержав від короля Карла Простака територію в гирлі р. Сени та заснував герцогство Нормандія.

Ця потужна хвиля кочівників, що руйнувала і палила міста та села, засновувала нові династії, була своєрідним короткот­ривалим повторенням „темної доби" у Західній Європі. У Схід­ній Європі їх вплив був цілком протилежним. Мадяри проми-

ЕКСПАНСІЯ ВІКІНҐІВ

нули український Степ, не залишивши по собі жодного трива­логосліду, а варяги збудили активний державотворчий процес і сприяли консолідації східних слов'ян.

Християнські місіонери не припиняли своєї діяльності серед нових прибульців. У X ст. на християнство навернулися мадя- ри, поляки, вікінґи, руські племена.

XIV.