СУСПІЛЬСТВО І КУЛЬТУРА РАННЬОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Нове суспільство Західної Європи

Германці, які оселилися на території нової імперії, станови­ли невеликий відсоток її населення — близько п'яти відсотків. Приблизно такий відсоток становили варяги на Русі, де пізні­ше відбувалися подібні політичні процеси, і де цей нечи- сельний прошарок нової людності відіграв подібну ж мобілізу- ючу державотворчу роль.

Германці і слов'яни поширили, а радше оживили, сільський спосіб життя. Римські міста та міське життя на довго занепа­ло. Основним типом європейської оселі у ранньому середньо­віччі, а навіть і в пізніші часи, було неукріплене село.

Культура германців довгий час залишалася неписемною. їх писемність з'явилася і почала розвиватися лише після прий­няття християнства в його аріанській формі та адаптації ла­тинської абетки. Основними писемними джерелами, які вис­вітлюють соціальну структуру германського суспільства, зали­шаються „Германія"Тацита, а також „Салічна правда" фран­ків, записана латинською мовою ще за Хлодвіґа. Відомості про вірування, мітологію та літературу походять також із джерел, записаних пізніше, вже біля X ст. (на зразок англосаксон­ського епосу про Беофулфа та інших).

Латинські автори оповідають, що германці жили племена­ми.У джерелах трапляються два терміни для означення пле­мен чи племінних об'єднань: народ („gens") та нація („natio"). Перший означав сукупність усіх вільних осіб, які підкорялися

однаковому законові і були воїнами в одному війську. За сво­їм політичним значенням таке об'єднання було більше за плем'я, але менше за державу. Важко однозначно ствердити, що мали на увазі латиномовні автори під терміном „нація", але зазвичай він означав об'єднання, нижче чи менш розвину­те,ніж „народ".

Германське суспільство було типово общинним, очолював його військовий вождь, подібно як у попередників-кельтів чи сучасників-слов'ян. Ці вожді згодом стали королями. Як озна­ку своєї вищості меровінзькі королі носили довге волосся. Вони наділяли дарами своїх підлеглих, що також вважалося коро­лівським привілеєм. Королі мали значну владу, але не мали права приймати важливі рішення одноосібно, чи змінювати давні звичаї роду. Власне у цій демократичності урядування дослідники спостерігають безперервність індоєвропейської полі­тичної традиції від хетітів через греків аж до сучасних наро­дів. Відносини вождя з воїнами-послідовниками були моделлю пізніших відносин між лордом і його вассалами. Король та­кож був захисником і покровителем Церкви. Цю традицію за­початкував Хлодвіґ, який 507 р. скликав збори священства в Орлеані. Але в VI-VII ст. такі збори ще не були характерною ознакою життя суспільства. Тільки візіґотікцровадили їх реґу- лярно в Толедо, доки сарацини не захопили Іспанію 711 р. Це було важливо для зміцнення суспільної ваги Церкви, ос­кільки християнство ще існувало в оточенні різних поганських вірувань. До кінця XII ст. різні європейські християнські мо­нархи реґулярно поновлювали список забобонів, які були забо­ронені християнам.

До важливих суспільних новоутворень слід віднести гільдії, які виникли у середині І тисячоліття. Вони не були первісно еконо­мічними утвореннями, а об'єднували рівноправних членів для служіння богам, спільного проведення часу та взаємодопомоги.

Право було звичаєве. Головною метою його було не пока­рання, а, радше, матеріальна компенсація за певні, навіть най­тяжчі провини. Рішення часто виносились на підставі магіч­них знаків чи випробувань. Відома практика, коли 12 добро­чесних мужів, які не знали нічого про випадок чи звинува­чення, приймали присягу та розглядали якийсь випадок, ви­ходячи з думки про невинність оскарженого. В інших випадках оскаржений

мав пройти випробування розпеченим залізом,

киплячою водою або двобоєм на дуелі.

З цих рис розвинулись кілька інституцій середньовічного права, таких як суд присяжних (ідея полягала в тому, що суддя не може вирішувати долю звинувачуваного одноосібно). Середньовічний король, як і його германський попередник, у своїх найважливіших рішеннях опирався на підтримку най- значніших мужів королівства. Тогочасні збори і віча послужи­ли прообразом пізніших асамблей і парламентів.

Давні мітичні поеми дають уявлення про дохристиянську ре­лігію германців як досить песимістичну. Жорстоку, сувору при­роду контролювали дві групи богів. Менші божества і духи мешкали всюди і постійно втручалися в життя людей. Люди намагалися впливати на них через шаманство, магію, ворожін­ня й інші ритуали. Вищі божества жили на небі і не перей­малися справами людей. Головний з них — Одін (або Вуден), якого Тацит ототожнював з Меркурієм, та його жінка Фріґа. Крім них відомі ще Тор — володар грому, Ті або Tip — бог війни, Фрея (всі вони дали назви германським дням тижня, як це засвідчують теперішні англійська і німецька мова). Про значення війни у ментальності германців свідчить, наприклад, скандинавський міт: воїни, що загинули в битві, приєднували­ся до Одіна та його оточення в великому залі „Вальґалла", який освітлювався неймовірно блискучими мечами. Так гер­манці уявляли собі Рай.

Умови життя вплинули і на мистецтво. Довгий час герман­ці взагалі не мали власного монументального мистецтва — воно не було потрібне ні для їхнього сільського укладу життя, ані для відправлення культу. Латинські фортеці, укріплення, шля­хи вони занедбували, а то й руйнували. Натомість германці мали добре розвинуте декоративне мистецтво, виготовляли ве­лику кількість побутових речей, військового спорядження та прикрас, багато орнаментованих у тваринному стилі.

Найважливіший внесок доби раннього середньовіччя у роз­виток європейської екомоніки — поширення одноосібних ма­леньких селянських господарств-ферм.

справді селянським суспільством. Голоду у такому суспільстві не відчувалося так довго, доки вистачало вільного від лісу та не виснаженого землеробством ґрунту. Але продуктивність залиша­лася ще низькою. Треба було порівняно багато землі, щоби прогодувати невелику кількість людей. Протягом усього середньо­віччя з однієї міри зерна селянин одержував лише три міри вро­жаю, тоді як сучасний фермер одержує 20. З 763 р. у джерелах вперше згадується трипільна система, використання якої не тільки призвело до збільшення засіву, але й давало певну гаран­тію проти голоду завдяки весняному засіву. Європейські селяни (германці й слов'яни) почали використовувати важке рало, а у IX ст. — також хомут та кінську упряж і підкови для коня. У ХІ-ХІІ ст. поширилося використання водяних млинів та вітряків, але єдиною допомогою людській енергії перед цими часами була сила тварини. Цей проґрес у технологічному розвитку землеробства призвів протягом Х-ХІ ст. до покращення дієти, рівня життя та збільшення кількості європейської людності.

Поряд з односімейними господарствами поступово виникло та розвинулось велике землеволодіння. Форми такого земеле- володіння — манорії або алоди — були успадковані від ро­манської вілли. Опис найранішої такої манорії занотовано у Франції — це опис землеволодінь монастиря Сен-Жермен-де- Пре з 820 р. Манорії були поширені у зонах з родючими ґрун­тами (Південно-Східна Англія, Франція, Західна Німеччина). Власник манорії частину орних земель віддавав селянам, а решта залишалася його часткою, яку селяни мали обробляти для нього. Часто на території манорій існували різні майстер­ні, млини, винодавильні. Вони були цілком економічно неза­лежні. Власник землі був верховною владою у своєму алоді. Більшість селян були сервами, тобто прикріпленими до землі, і не могли покидати її без дозволу. Вони були зобов'язані пра­цювати на пана три дні щотижня, платити щорічну ренту за землю, іноді подушний податок, а також виконувати інші обов'язки. Були й вільні селяни, які тільки сплачували що­річну ренту (як, наприклад, смерди „Руської правди").

Відсутність політичної і господарської стабільності у ранньо­середньовічній Європі не сприяли комерційним зв'язкам та тор­гівлі. Ранньосередньовічна економіка заслужила собі назву еко­номіки „дарів та грабунків".

Яскравою рисою ранньогерманського суспільства було посту­пове зростання впливів християнства та християнської Церкви. Піднесення ролі римського єпископа простежувалося вже з кін­цяІ ст. Лист Клемента до Коринтян 95 р. і повчання єписко­паАнтіохійського Ігнатія у II ст. наголошували, що вірування, сприйняті у Римі, є обов'язковими для всіх ортодоксальних християн. Але були і суперечки з приводу цієї зверхності — єпископ Картагену Киприян у III ст. наголошував на рівності усіх єпископів. Його погляди знаходили багато прихильників. Однак Собор 343 р. у м. Сардіка (сучасна Софія) визначив право римського єпископа розглядати скарги єпископів, яких усунули провінційні Собори. Дамаскус або Дамаск (366-384) був першим єпископом, який за підтримкою імператора Теодозія І опер свій авторитет на тексті Євангелія від Матея та приєднав термін „апостольська" до римської єпископії. Він почав звер­татися до інших єпископів як до „синів", а не „братів". За нього римські катакомби перетворилися у святині та місця па­ломництва. Його наступник Сіріціус (384-399) вперше викорис­тав термін „папа". Інокентій І наполягав на виключному праві пап судити тяжкі порушення. Багато праці до закріплення ав­торитету папської влади доклав папа Леон І (440-461) — най­визначніший з римських владик до кінця VI ст.

Найвпливовішою фігурою латинської Церкви раннього серед­ньовіччя та одночасно четвертим у плеяді отців латинської Церкви (Єронім, Амброзій, Авґустин, Григорій) був папа Гри­горій І (590-604), відомий як св. Григорій Великий. Він мав добру класичну освіту, і перед тим, як стати папою, займав пости префекта Риму, священика та папського посланця у Кон­стантинополі, був дияконом. До часів Григорія римські папи звичайно були підлеглі імператорам Константинополя та виз­навали вищий релігійний престиж Східної Церкви.

шукав шляхів підвищення престижу Західної Церкви. Він про­

довжив теологічні праці своїх попередників, наголосивши на ідеях покути та чистилища, які згодом стали важливими

догматичними відмінностями між Східною і Західною Церква­ми. Григорій став одним з піонерів впровадження літургії су­часною йому латинською мовою. Якщо він і не був винахід-

нріком „григоріанського співу", власне під його поштовхом та впливом ці співи розвинулись у одну з найважливіших скла­дових католицького ритуалу.

Він був і визначним організатором, зумів забезпечити жит­тя та харчування у Римі, коли ломбардці спустошили латин­ські села. Гррігорій відправив бенедиктинського ченця Авґус- тина та ЗО його помічників до Англії для навернення англо­саксів. Близько 700 р. англійці стали міцними прихильника­ми св. Петра та лояльними до Риму, багато з них, в тому числі королі, були паломниками та місіонерами.

Іншим успіхом папи було навернення іспанських вестґотів з аріанства до римського християнства. Григорій багато сприяв піднесенню бенедріктинського чернечого ордену: він сам був бе­недиктинцем і написав життєпис св. Бенедикта.

Активно розвивався і чернечий рух. Він знайшов бурхливий відгук у VI ст. серед ірландців, які переймали такий стиль життя цілими кланами. Мандруючи континентом, ченці засно­вували монастирі, проповідували та повчали, і не лише простолюдинів, але й правителів.

Особа, яка внесла порядок у цей рух — св. Венедикт (бл. 480-543) родом із Нурсії в Італії. Він об'єднав своїх по­слідовників у кінобію спочатку у Субіако, а 529 р. — у Монте Касіно. Наприкінці життя св. Бенедикт написав устав для своєї общріни. Історріки дискутують над питанням, чи Бенедиктин­ський устав мав стосунок до старшого монастирського кодексу „Regula magistri", який був, мабуть, відомий і який частково використав Бенедикт. Бенедиктинський устав — це єдина конституція, прийнята людськими спільнотами у ранньому середньовіччі. Устав охопив усі аспекти людського співжиття у монастирській общині — і практичні, і духовні: правила об­рання аббата, обов'язки його і братів, процедури постригу та випробування, обов'язкову працю. Одне з правил уставу нага­дувало про те, що „лінощі — ворог душі".

Ченці мали великий вплив у середньовічному суспільстві. Вони були, по суті, єдиними письменними й освіченими людь­ми. Бенедиктинський устав вимагав, щоби чернець був пись­менний. Монастирі утримували великі бібліотеки й школи, ор­ганізували скрипторії, у яких ченці переписували та ілюстру­вали рукописи. Так виник новий напрям мистецтва — книжкова мініатюра.

Ченці — найбільші інтелектуали раннього се­редньовіччя — часто служили при дворах королів як радники або офіційні особи.

Ченці сприйняли обидві системи вартостей: як класичну, так і варварську; отже, внесли свою долю у кореляцію таких по­нять, як „класична" відраза до праці, або „варварська" любов до сили, насильства та почали торувати шлях до постання но­вої системи вартостей і всієї середньовічної культури.

„Висока" культура середньовіччя

Основною рисою нової європейської культури, яка почала формуватися в результаті перемішування попередньої античної, нової „варварської" та поєднуючої їх християнської культури, була тимчасова перемога неписемної, неміської, простонародної культури кочових народів над писемною, міською, аристокра­тичною культурою давнього світу. Однак не можна говорити про повний занепад освіти у цей час. Християнство було релі­гією, заснованою на книзі. Тому пошана до писаного слова не могла зникнути повністю.

Що ж читали освічені люди раннього середньовіччя? Крім священних текстів, великої популярності набули своєрідні збір­ники текстів. Прикладом таких збірників була одна з найвпли- вовіших книжок VI ст. — „Вступ до божественного та люд­ського читання" італійського монаха Кассіодора — дорадника при дворі Теодоріха. На сучасний погляд цей „Вступ" був просто каталогом книжок, рекомендованих до читання і копію­вання. Мету переписування книг Касіодор визначив так: „Мо­нахи борються пером і чорнилом проти підступних діянь дия­вола й наносять йому стільки ран, скільки слів господніх вони переписують". Кассіодор — автор багатьох інших богослов­ських, філософських та історичних праць.

Велику популярність мав його попередник Боецій — філо­соф, поет, політик Остготського королівства. Він, зокрема, пе­реклав на латину деякі праці Арістотеля з логіки. Особливо знаменита праця Боеція „Утішання філософією", яка містить відомості про астрономію Птолемея, механіку Архімеда, гео­метрію Евкліда, музику Пітагора, логіку Арістотеля.

Менш майстерно написаною, але також дуже популярною була перша середньовічна енциклопедія VI ст. — „Етимологія" Ісидора, єпископа Севільського — двадцятитомний збірник то­гочасних знань з граматики, історії, географії, космології, ан­тропології, теології.

Іншим важливим жанром середньовічної науки були комен­тарі до священних текстів. Тут, після св. Авґустина, першість тримав папа Григорій І (особливо його „Діалоги" — записи житій святих Італії). Вже в цих творах відчувається формування нового художнього стилю. Сама образна мова і художні засоби змінилися порівняно з класичним латинським стилем античної доби. Алегорія та символ, на відміну від реалізму класичного мистецтва, стали головною ознакою середньовічного мистецтва.

Історія також почала викликати інтерес як засіб пізнання Божественного провидіння. Серед найважливіших історичних праць цього періоду — „Історія франків" єпископа Григорія з Туру, яка охоплювала події від створення світу до 591 р. „Гот­ська історія" Кассіодора була визначною спробою зобразити іс­торію варварів як історію гідного народу, минула спадщина якого не поступається античній.

Наука, тісно пов'язана в єдину ділянку людської активності з теологією та філософією, розвивалася головно на півночі Єв­ропи — в Ірландії та Англії, звідки наукові знання пізніше поширилися на державу франків. Саме церковну культуру Бри­танського острова та Ірландії слід вважати першою європей­ською середньовічною культурою. Найвидатнішим науковцем цієї епохи був, без сумніву, Беда (Беде) Благочесний (673-735). Він написав церковну історію народу англів, багато праць з граматики, фізики, медицини, метеорології. Сучасники назива­ли Беду „candela ecclesiae"(церковна свіча).

Франкські королі — Піпін, Карл Великий та їх наступ­ники — шукали шляхів до поширення престижу освіченості. Франкське політичне панування та культура стали до певної міри синонімами. Саме це дало змогу історикам назвати цей період „Каролінзьким відродженням".

Потреба певної уніфікації науки й знань відчувалася вже й раніше. Європа була поділена на безліч земель, що говорили різними діалектами. Ці мовні діалекти, безперечно, мали вплив на латину, яка змінювалася і набувала окремих рис простона­

родної мови. Різні переписувачі вносили в оригінальні тексти, свідомо чи мимо своєї волі, деякі мовні зміни. Це призводило до того, що інколи освічена людина з однієї частини Європи не могла прочитати латинський текст, написаний освіченою людиною в іншій її частині. Це попри те, що падіння освіти призвело до того, що було не багато осіб, які взагалі могли читати чи писати. Крім того, неосвічені священики провокува­ли появу різноманітних варіацій у тексті літургії.

Основою уніфікації культурного і духовного життя повинна була стати освіта. Ще Ціцерон і Варрон у І ст. до Р.Х. поча­ли розробляти латинську програму освіти на основі грецької системи, включаючи в неї обов'язкові дисципліни за їх важ­ливістю і ступенем складності. Кількість і порядок їх зміню­валися. У IV ст. Марціан Капелла ретельно описав цю систе­му, назвавши її „сім вільних мистецтв". Боецій у VI ст. змі­нив та впорядкував цю античну шкільну програму, розділив­ши її на два рівні: нижчий — трівіум (граматика, реторика, діалектика або логіка) та вищий — квадрівіум (геометрія, аритметика, астрономія, музика). Кассіодор описав версії Ка- пелли та Боеція, передавши європейській освіті структуру, яка залишалася чинною до XVII ст.

Піпін та Карл Великий розвинули цю програму, поклавши в основу навчання наперед визначені версії наперед визначе­них текстів, переписаних визначеною наперед однією для всієї імперії манерою. У 787 р. був прийнятий „Капітулярій про науки", що забов'язував відкривати школи для хлопців у мо­настирях та при єпархіальних катедральних церквах. Карл від­крив придворну школу для синів своїх наближених.

На виготовлення однієї Біблії в ті часи треба було 300 ове­чих шкір і 2-3 роки переписування. Цей процес вимагав зат­рат праці багатьох людей і надзвичайно підносив ціну книги. Це визначало малу доступність книги у ранньосередньовічному суспільстві. Книжки могли замовити і придбати лише дуже багаті люди, а кожна бібліотека була справжнім скарбом і в прямому, і в переносному значенні цього слова. Для розши­рення кола читачів велике значення мала реформа письма. Ви­ник „каролінзький мінускул" — тексти з використанням не тільки великих, але й маленьких літер, чітко переписані і ба­гато орнаментовані. Ці тексти можна було переписувати швид-

ше і легше читати. Крім того, вони потребували менше перга­менту, тобто були значно дешевші.

Іншим здобутком цього освітнього відродження був розвиток загальноєвропейської наукової мови — середньовічної латини, що ґрунтувалася на класичній мові. Але вона була більше від­критою, поповнюючи словник новими словами, які відобража­линові явища життя. Середньовічна латина відрізнялась від вульгарної латини — мови менш освіченого люду. Завдяки на­уковій латині люди з різних частин імперії почали розуміти одні одних. Під її сильним впливом розвинулись усі народні західноєвропейські мови.

Дальшим внеском у розвиток освіти була стандартизація най­важливіших текстів та літургії. За Карла Великого вчений Алкуїн з Йорку здійснив нову редакцію Вульґати Єроніма. Для уніфікації культурного життя Каролінзької імперії важливе значення мало рішення Карла поширити Бенедиктинський устав, обов'язковий тепер для усіх монастирів Європи.

Карл Великий запрошував до себе освічених людей з інших місцевостей: Павла Диякона з Італії, ґота Теодульфа з Іспанії, Алкуїна з Англії та інших. Він створив при дворі літератур­ний гурток — „Двірцеву академію", сам був її членом. За його правління було зібрано величезну бібліотеку давніх манускрип­тів і фахово зроблених копій. З цієї бібліотеки 8 000 книг

дожили до пізніших часів, передавши значну частину поперед­нього людського знання наступним поколінням.

У деяких монастирях почали вести літописи (аннали), ви­никли спеціальні наукові трактати з різних галузей діяльності (наприклад, поема Валафріда Страбона „Книга про обробку го­родів"). Наслідуючи візантійських імператорів, Карл Великий наказав збудувати кам'яні палаци і церкви у Ахені, Вормсі та інших містах (з них збереглась лише капела в Ахені). У пері­од Каролінзького відродження виникли й розвинулись окремі політичні ідеї. Наприклад, єпископ з Лану Адальберон напри­кінці X ст. сформулював ідею співпраці різних суспільних станів за розділом їхніх функцій: „одні моляться, інші вою­ють, треті працюють, а разом їх три стани і не винести їм відособлення". У той же час утвердилася ідея про короля як служителя Бога (minister dei) на землі. Каролінзьке відроджен­ня сконцентрувало в собі ті спалахи культурного проґресу, які

час до часу відбувалися протягом раннього середньовіччя в різ­нихрегіонах Європи. Але з розпадом імперії воно закінчи­лось. У ІХ-Х ст. у Європі знову настав період занепаду куль­тури. Було закрито більшість шкіл; освіту знову почали здо­бувати лише ті, хто готувався до прийняття церковного сану.

Тільки у Саксонії, під династією Оттонів, культурне життя було активніше, існували школи. В одній з таких єпархіальних шкіл у Реймсі „вільні мистецтва" викладав монах Герберт — майбутній папа Сильвестр II, що ознайомив Європу з араб­ськими цифрами, астрономічним приладом астролябією тощо. І хоча це „Оттонівське відродження"було значно слабше за каролінзьке, воно сприяло дальшому розвиткові середньовічної культури.

Так християнські письменники, церковні та політичні діячі зберегли античну любов до знань і до книг. І ця любов, проб­лукавши довгий шлях з теплого Середземномор'я через холод­нуі непривітну Британію, повернулась у Європу, поступово готуючи вибух справжнього Відродження.

XV.