ВІЗАНТІЯ ТА її ВНЕСОК У ЄВРОПЕЙСЬКУ ЦИВІЛІЗАЦІЮ

Формування сильної імперії франків у Західній Європі було не єдиною визначною подією раннього середньовіччя. Надзви­чайно важливі історичні процеси, які вплинули на політичний та культурний розвиток Європи, відбувалися на Південному Схо­ді.

Особливо важливою у формуванні європейської цивілізації була роль імперії ромеїв. У сучасній літературі не рідко можна натра­пити на порівняння між розвинутою Західною і відсталішою Східною Європою. Вважається, що цей двоподіл має глибокі історичні корені, які сягають ще раннього середньовіччя. На­справді, такий спосіб думання грішить неісторичністю. У ті часи головні різниці у цивілізаційному розвитку європейського суспіль­ства проходили по лінії „південь-північ", а не „схід-захід". З точки зору тогочасних освічених європейців, весь відомий їм світ поділявся на цивілізовану імперію і варварів. До останніх нале­жали всі народи Європи за північним візантійським кордоном, що у часи найбільшої могутності Візантійської імперії проходив через Крим, Дунай та Альпи. Саме на півдні зосереджувалися основні духовні і матеріальні багатства. Для тогочасної Європи Візантія стала зразком нової економіки та нового стилю урядування: міцної централізованої монархії (включно з її головними реґаліями — скипетром, державою, мантією, вінцем, троном та самим титулом „імператор"), опертої на розгалужену бюрократичну систему, змодифіковане римське право та специфічну форму дрібного землеволодіння. Хоча прямими нащад­ками Візантійської імперії були східні слов'яни, західні європейці також перейняли значну кількість впливів цієї цивілізації. Іншою важливою частиною візантійської спадщини була класична грець-

ка література, яку зберегли візантійські вчені і без якої важко уявити собі і Західний Ренесанс, і модерну європейську культуру.

Крім того, саме існування Візантії, яка боронила східні кор­дони Західної Європи, захищало західні держави від спустош­ливих навал арабів, персів, турків.

Термін „Візантія" витворений пізніше і є досить умовним. Насправді ж мешканці Східної імперії називали себе ромеями навіть після того, як Рим вийшов з-під їх впливу, а держав­ною мовою ромеїв, як держави, тісно пов'язаної з христян- ством, стала грецька — мова Нового Завіту. У їхній свідомос­ті давня Римська імперія та її традиції не загинули, а були пе­ребрані Візантією і продовжували існувати на Сході до 1453 р.

Східна Римська імперія була найтривалішою державою се­редньовіччя — вона проіснувала понад тисячу років. Історики поділяють весь час її існування на три великі періоди:

XXXIX. ранній візантійський період — 324-632;

XL. середній візантійський період — 632-1071;

XLI. пізній візантійський період — 1071-1453.

* * *

У 324-330 pp. імператор Константин переніс столицю Римської імперії у надзвичайно вигідно розташований Бізантій — колишню грецьку колонію, засновану приблизно 660 р. до Р.Х. та відділену від Азії лише вузькою протокою. Тут перетиналися два торговельні шляхи — морський та по суходолу. Це робило колонію важливим пунктом розвитку комерції та місцем, де змішувалися й осідали культурні впливи сходу і заходу. Нова столиця називалася Новий Рим, а пізніше — місто Константина.

Одночасно зі значенням великого торгового центру Констан­тинополь набув великої ваги і як перша столиця християн­ської імперії та цілого християнського світу. Тільки в Кон­стантинополі раннє християнство мало офіційну опіку влади. В об'єднаній Церкві другої половини І тисячоліття лише єпис­коп Риму міг рівнятися до патріарха Константинополя за сво­їм авторитетом і впливами.

У 395 р. відбулося остаточне розділення Римської імперії. Імпе­ратором Східної імперії став Аркадій (395-408), а Західної — Гонорій (395-423). Після скинення Ромула Авґустула єдиним імператором формально залишився імператор Константинополя

Зенон.

Після придушення повстання політика Юстиніана стала твер­дішою. Він зосередив свою енергію на відновленні західних те-

ВІЗАНТІЯ X-XI cm.

риторій, реформі права та масових громадських роботах в ім­перії. Йому вдалося зібрати навколо себе групу талановитих та відданих фахівців-дорадників, яких Прокопій назвав най­більшим Божим даром імператорові.

Щоб відновити територіальну велич імперії Юстиніан при­пинив тактику дипломатичного натравлювання германців од­них на інших, яку вели його попередники, і розпочав широку програму військових дій проти вандалів, вестґотів та остґотів. У 534 р. його війська на чолі з Генералом Белізарієм розбили королівство вандалів у Північній Африці. З великими трудно­щами вдалося відвоювали в остґотів Італію. У вестґотів було відвойовано частину територій в Іспанії. На сході велися пос­тійні війни або мирні переговори з персами, які нападали на візантійську територію. Ситуація тут ще більше ускладнилася наприкінці правління Юстиніана. На півночі імперію турбува­ли авари, протоболгари, греки, а особливо слов'яни (склавіни та анти, за візантійськими джерелами), які щороку доходили майже до самого Константинополя.

Юстиніан робив спроби зміцнити стосунки західної і східної гілок Церкви, привести їх під єдине керівництво. Однак ці спроби не мали сталого успіху.

У 528 р. Юстиніан сформував комісію видатних юристів, яку очолив Трібоніан, для перегляду та систематизації усього рим­ського права. Комісія створила „Звід цивільного права"(„Corpus juris civilis") з чотирьох частин: „Кодекс" Юстиніана (найважливіші закони римських імператорів від Адріана до Юстиніана) у 12 томах; „Діґести" або „Пандекти"(50 томів авторських суджень знаменитих римських юристів); „Інститу­ції" (короткий посібник з римського цивільного права); „Нове­ли"(нові закони Юстиніана, видані з 534 до 565 pp.).

Юстиніан почав розбудову Константинополя. За нього були зведені нові церкви і палаци. У 532-537 pp. було збудовано собор св. Софії — ідеальний зразок поєднання східної та гре- ко-римської культури, втілення ідеї хрестово-купольного храму. Будівництвом керували вихідці з Малої Азії Ісидор з Мілету та Анфімій з Трал. За п'ять років вони створили найбільший храм тогочасного світу. Величезна купола діаметром 31,4 м, піднята на висоту майже 54 м, здавалося, звисала з самого неба. Під нею розташовувалися 40 вікон, які посилювали цей вражаючий оптичний ефект. У вершині куполи було зображено хрест посеред всіяного зірками неба. Стіни св. Софії за Юстиніана були вкриті мозаїками, у творенні яких візантійські майстри не знали собі рівних. Храм було прикрашено марму­ровими колонадами, різьбою. В його архітектурі і живописі було закладено основи нового художнього стилю. Нові храми було зведено і в інших містах, у тому числі в Італії — Сан- Вітале (Равенна) та ін.

Кінець правління Юстиніана та час перших його наступни­ків не був вдалим для імперії. Епідемія чуми 542 p., війни на два фронти з остґотами та персами, а пізніше — вторгнен­ня ломбардів в Італію (568) призвели до втрати майже всіх західних провінцій (крім Равенни, Риму, Неаполя, Сіцилії та Картагену). За імператора Іраклія (610-641) об'єднані сили слов'ян та аварів здійснили рейд вглиб імперії і напали на Константинополь. Міграції слов'ян у Македонії, Греції, Східній Баварії, Моравії та Богемії завдавали імперії постійного клопоту.

перенесення столиці — цього разу до Картагену. Саме в цей період Візантія змушена була покинути претензії на

універсальність. Вона мала віднайти власний спосіб існування як східна, суто елліністична держава.

Середній візантійський період розпочався із занепаду у всіх сферах життя, постійних повстань, виникнення та поширення нових єретичних рухів.

На імперію постійно нападали араби-мусульмани, боротьба з якими тривала понад 100 років. Тільки 717-718 pp. імператор

Лев III зміг успішно відбити їхні атаки на Константинополь, а 740 р. наніс їм фатального удару й почав відвоювання Малої Азії.

Все далі в імперію проникали слов'яни, які зайняли майже весь Балканський півострів. У 70-х роках VII ст. тут виникла невелика слов'янська держава. Згодом сюди проникли кочові тюркські племена болгар, які частково асимілювалися слов'яна­ми, перейняли їхню мову та звичаї й стали засновниками власної династії. Так виникла Болгарія, яка залишалася відтоді новою серйозною проблемою імперської зовнішньої політики.

Інша риса суспільного розвитку Візантії у цей період — змі­ниу землевласництві, виникнення фемного ладу. Основою його був особливий суспільний військовий стан стратіотів — воїнів- селян. За військову службу стратіоти діставали у спадок зем­лі, звільнялися від деяких податків та ставали колоністами у військово-адміністративних округах — фемах (темах). Фемами керували командири війська — стратиги. Ця система дещо зменшувала властиву Візантійській імперії централізацію державного урядування. Але все ж таки централізація залиша­лася досить сильною, оскільки стратіоти залежали від центру. Це підсилювалося ще й тим, що візантійці глибоко сприйняли елліністичну філософську концепцію (головно стоїків та епіку- рійців) про те, що всі люди рівні за природою, є суб'єктами єдиного природного закону, який охороняється державою, тобто всі повинні бути членами однієї спільноти, зберігати лояльність до однієї держави. Оскільки Бог єдиний, єдина правильна Цер­ква та віра, то й істинна імперія одна-єдина, і Бог — її зас­тупник та покровитель. Звідси походила традиція освячення особи імператора як глави держави й захисника Церкви.

Для означення характеру політичного режиму Візантійської імперії історики використовують термін „цезаропапізм". Він оз­начає, що хоча влада імператора щодо Церкви й була обмеже­на, саме його вважали одночасно главою держави і Церкви. При такому способі організації верховної влади клірики фак­тично стають державними чиновниками, а тому повністю за­лежними від бажань та волі імператора. З одного боку, цеза- ропапізм викликав і викликає різку неґативну реакцію, особ­ливо у тих його формах, які пізніше перейняло російське са­модержавство. Але, з іншого боку, він витворив своєрідну близькість між вищими представниками Церкви, війська і дер-

жавного апарату. Між ними практично не було різниці за зна­ченням, яке вони відігравали у державі: вони всі робили одну справу. Так сформувалася офіційна політична доктрина „сим­фонії", тобто „злагоди" як визнання рівності та співпраці мир­ської та релігійної влад. Звичайно, проголошення доктрини ще не означало постійного здійснення її на практиці. Однак, саме у цьому духовному зв'язку, який утримував світську державу в єдності протягом такого тривалого періоду, й полягав геній візантійської культури — жодна інша європейська держава не змогла повторити пізніше цього прикладу.

Впровадження традицій „цезаропапізму"заклало один із най­глибшихцивілізаційних поділів у цілій Європі. Східна Церква від самих початків розвивалася та функціонувала під „мир­ським" наглядом. У західному ж світі, навпаки, вакуум у гро­мадській активності, що утворився після зникнення Римської імперії, призвів до того, що сама Церква почала претендувати на роль лідера у політичному і громадському житті. Цей контраст вплинув на характер двох гілок християнства та спри­чинився до появи інших відмінностей у культурному та істо­ричному розвитку Сходу і Заходу Європи.

Важливим явищем візантійського життя середнього періоду став вибух нової єресі — іконоборства. Воно представляло со­бою ідеологічний рух, який очолили імператори Ісаврійської династії і суспільною підставою якого була боротьба військової фемної знаті з монастирсько-церковним станом за впливи. Іко­ноборці, бажаючи підірвати владу релігійних ієрархів, висту­пили проти вшанування ікон, називаючи це ідолопоклонінням. Очолили рух імператори Лев III (717-741) та Константин V (741-775). Започаткував рух едикт Льва 726 р. про заборону почитання образів. Рух іконоборців дістав підтримку серед на­селення імперії, його підтримали усі єретичні рухи (несторіа- ни, монофізити, монофеліти та інші). У 754 р. іконопочитан- ня навіть було засуджене на церковному синоді. Лише 843 р. імператриця Теодора остаточно відновила культ ікон. Спадщи­на, яку залишив іконоборчий рух, була надзвичайо важкою. По-перше, він ще більше відштовхнув Західну Церкву від Схід­ної. По-друге, було знищено дуже багато шедеврів візантій­ського іконографічного мистецтва. Але був певний позитивний момент, який полягав передусім у впливі на візантійське ми-

стецтво: воно стало витонченішим, вдосконалився його симво­лізм, збагатилась кольористика.

Імперія зуміла пережити добу війн, заколотів та неспокою і досягнути найвищого розвитку в другій половині ІХ-на початку X ст. Це візантійське відродження розпочалося за імператора Теофіла (829-842). Але відновити нормальні стосунки з християнським Заходом уже не вдалося. Доба іконоборства та суперництво за впливи серед ще ненавернених слов'янських та балканських народів все більше відвертали дві гілки хри­стиянства одну від одної.

Великого поступу у всіх сферах життя досягнув син Теофі- ла Михаїл III (842-867). Йому вдалося не тільки подолати рух іконоборців, але й запровадити широку програму реформ у світській освіті, церковному житті, військовій справі, економі­ці. Духовне та інтелектуальне відродження візантійської куль­тури у цей період славне іменами імператорського міністра Бардаса і Лева Математика, які очолили Константинопольський університет, патріарха Фотія, який дав новий поштовх до роз­витку богословських наук, св. Констянтина (Кирила) — лін- ґвіста й місіонера, та багатьох інших.

Кінець століття приніс нові проблеми у стосунках із сусіда­ми як через релігійні питання, так і через військові напади. У 860 р. відбулася перша тяжка сутичка із східнослов'янськи­ми племанами, які очолював київський князь. Вони човнами перебралися через Чорне море й атакували Константинополь, їх напад був відбитий, але відтепер руські території приверта­ли серйозну увагу константинопольських імператорів. За хана Сімеона між 911 -925 pp. пожвавилися напади болгар. Араби все більше посилювали свої позиції у Середземномор'ї. Вони захопили Сіцилію та встановили контроль над Крітом, що від­чутно послаблювало візантійську торгівлю. У 895 р. візантій­ська дипломатія спробувала полегшити становище імперії тра­диційним візантійським способом — використовуючи одних варварів для захисту від інших. Візантія дозволила оселитися на заході уграм. Але ситуація розвивалася інакше. Під тис­ком печенігів і болгар угри між 896-909 pp. просунулися глиб­ше на захід, зруйнували Велику Моравію, оселилися в Тран- сильванії, звідки почали нападати на візантійські, германські, італійські, польські території, а пізніше — на схід, на Русь.

Імперія, однак, були дуже стійкою. Нова Македонська ди­настія (кінець ІХ-початок XI ст.) все ще могла утримувати ситу­ацію під контролем. Час її правління навіть одержав пізніше назву „золотої доби візантійської цивілізації". У 911 та 945 pp. було підписано два договори з київськими князями, зупинено атаки болгар та арабів. За Василія II (963-1025) вдалося до­сягнути останнього визначного тріумфу візантійської зовнішньої політики: 988 р. Володимир Великий прийняв хрещення від

Константинополя та одружився з сестрою імператора Анною, а протягом 986-1019 pp. візантійці підкорили Болгарію.

Якщо на Заході міське життя протягом раннього середньо­віччя занепадало, у Візантії воно зберігалося й розвивалося в таких центрах, як Олександрія, Антіохія, Бейрут, Константи­нополь,Tip. Х-ХІІ століття стали добою справжнього розквіту міського життя та міської культури. Візантія здійснила вели­кий вплив на міську культуру народів, які в цей період пот­рапили у сферу її впливу. Це суспільство відзначалося розви­нутою торговельно-ремісничою діяльністю та добре розбудованим громадським життям, високим рівнем розвитку сільського самоврядування, сильною централізованою імперською владою, опертою на когорту професіоналів-бюрократів та ефективною фіскальною службою. Крім того, існувала досконала дипломатич­на служба. Цього не було на Заході, Каролінґи щойно починали створювати таку систему, і Візантія часто була для них взірцем. Особа посла була недоторканою. Навіть широке використання євнухів як двірцевих та урядових службовців було породжене бажанням звести кількість придворних інтриґ до мінімуму.

Візантія здійснила вплив на світову культуру, винайшовши свій власний художній стиль — амальгаму впливів елліністич­ного західного та східного світів. Особливо це стосується архі­тектури й живопису. Взірці раннього візантійського стилю за­гинули у Константинополі у VIII-IX ст., але збереглися в Сан- Вітале і Сан-Аполінер у Равенні. Візантійські майстри оздоб­лювали храми по всій Європі: в Месіні та Палермо на Сіцилії, у Венеції, Києві тощо. Вже у X ст. остаточно сформувався іконографічний канон зображення святих. В основу його була покладена естетика спокою, впорядкованості, глибокого само­споглядання, духовності. Високого розвитку досягло мистецтво мозаїки, а в добу іконоборства — книжкової мініатюри.

У Х-ХІ ст. від арабів візантійці перейняли вміння викорис­товуватипапір. Спочатку він застосовувався одночасно з пер­гаментом, але швидко витіснив його як дешевший і легший до використання.

Хрестоносців-західноєвропейців, які наприкінці XI ст. впер­ше потрапили до Візантії, місцеве суспільство вразило своєю освіченістю. Існувало три типи вищих шкіл: для урядових службовців, священиків та ченців (патріарші школи). Бідніші люди також здобували освіту, члени професійних ремісничих і торгових об'єднань вчилися ще й певних спеціальних знань. У IX ст. Лев Математик відновив Константинопольський уні­верситет — вищу світську школу, де викладали всі вільні мис­тецтва. Було створено багату грецькомовну літературу: релігій­ну,світську, історичну. Розвинулася музика, в тому числі дос­коналалітургічна музика і спів, який з VI ст. витворювався за участю обдарованих сирійських музикантів.

У XI ст. характер візантійського суспільства знову почав змі­нюватися. Одна з найбільших змін була пов'язана з занепадом фемної системи. Селян-воїнів заміняли селяни-серви, які зале­жаливід місцевих землевласників. Це ослабило й централізо­вану систему керування, оскільки з рук влади почав вислизати контроль над землекористуванням, а отже — і над життям сільських громад. Сильно підупала військова могутність імпе­рії. На морі візантійців витісняли венеційці. Східні кордони з північних берегів Каспійського моря постійно порушували тур­ки-сельджуки. У XI ст. Роман Діоген вів з ними відкриту вій­ну, яка закінчилася невдачею. їхній військовий провідник Су­лейман заснував потужний султанат у Малій Азії. Це змусило візантійців шукати допомоги на Заході, що й стало прологом до першого хрестового походу та одночасно кінцем Візантії як великої сили на Сході. Протягом ХІ-ХІІ ст. візантійська еко­номіка страждала вже не тільки від нападів турків, але й від грабунків хрестоносців та посилення венеційського і ґенуезь- кого купецтва у Середземномор'ї.

Інша катастрофа XI ст. — схизма церков. Вона була резуль­татом не стільки різниці у догматиці, скільки поступового

відчуження між грецькою і латинською культурами. Тривалий час Рим і Константинополь були суперниками за впливи на слов'янський схід та за першість у християнському світі. Схизма відбулася 1054 p., а її головними дійовими особами стали

патріарх Михаїл Керуларій та кардинал Гумберт. Кардинал

поклав на престол св. Софії грамоту про відлучення патріарха

за те, що він закрив підлеглі Римові храми та оголосив

латинян єретиками. У відповідь патріарх відлучив кардинала.

Схизма надовгло поховала будь-які надії на об'єднання християн. Наслідки її ми бачимо і понині: тільки 1965 р. папа і патріарх формально зняли відлучення 1054 p., однак до справжнього, а не формального, примирення та об'єднання християн залишається ще довгий шлях.

Занепад Візантії продовжувався у XII ст. Однак найсильні- шого удару вона зазнала на початку XIII ст., коли за візан­тійської династії Ангелів впливові кола на Заході зуміли ске­рувати напрям IV хрестового походу замість Палестини і Сирії на Константинополь. 12-13 квітня 1204 р. Новий Рим, який дев'ять століть відбивав атаки аварів, персів, арабів, слов'ян, став жертвою західних лицарів. Візантія тимчасово перестала існувати, перетворившись на Латинську імперію (1204-1261). У 1261 р. Михаїл VIII Палеолог відвоював столицю ромеїв і відновив Візантійську імперію та нову династію, що правила до кінця існування Візантії. Нові вороги (турки-османи), внут­рішні міжусобиці, ворожість Сербії, Болгарії та Угорщини так і не дали змоги Візантії відновити свою колишню велич. Не допоміг і хрестовий похід у 1443-44 pp. проти турків, який очолив король Польщі та Угорщини Владислав III Яґеллончик. У квітні та травні 1453 р. відбулося два штурми Конста­нтинополя турками. Другий виявився фатальним. Останній імператор Візантії — Константин XI (або XII) Палеолог Дра- ґаш (1449-1453) — загинув у травні 1453 р. під час захисту міста. Після захоплення міста турецький султан Мухамед II на білому коні в'їхав у св. Софію та наказав перетворити її на мечеть. Стара імперія, імперія „другого Риму" загинула, уступивши дорогу новій, Османській імперії.

XVI.