ІСЛАМ І ЄВРОПЕЙСЬКА спільнота

Піднесення ролі Сходу в європейському суспільстві пов'яза­не передусім з появою масового державотворчого руху серед арабських племен та народженням нової релігії — ісламу. Вона знаменувала собою кінець доби пророків та об'яв і стала однією з найпотужніших світових релігій сучасності.

Арабські народи з давніх часів зайняли помітне місце у близькосхідній історії. Згадки про них можна знайти в Старо­му Завіті та в грецьких джерелах починаючи з V ст. до Р.Х. Вже в давні часи простежувався поділ арабського суспільства на кочові та осілі племена — останні навіть витворили міську цивілізацію. Арабське господарське життя ґрунтувалося на ко­човому скотарстві та далекосяжній торгівлі, які поєднували між собою віддалені реґіони світу і сприяли пожвавленню торговель­ного та культурного обміну між давнім Середземномор'ям та Індією.

Протягом IV-V ст. кочовий характер арабського суспільства посилився. Араби-бедуїни стали активнішою часткою цього сус­пільства, аніж араби-міщани. Можливо, причиною цього було посилення централізації та державного контролю з боку Пер­сії, Риму і Константинополя — посередньо це вплинуло і на самих арабів. Кочове плем'я, „умма", очолене виборним шей­хом, стало основною моделлю арабського суспільства. Але в V-YI ст. арабські торговельні міста відновили своє значення і заможність. Окремі з них стали об'єктами масового припливу населення, у тому числі й кочівників, та місцями паломництва, де розміщалися давні племінні святині (як, наприклад, Мекка).

У цьому мішаному і неспокійному суспільному середовищі розпочав свою діяльність останній зі світових пророків — Му­хамед. Він народився у Мецці близько 570 р. у родині одного із помітних, але на той час уже збіднілих арабських кланів.

Він осиротів у віці шести років і зростав в домі діда та

дядька. У молоді роки йому пощастило збагатіти та вигідно одружитися.

видіння та накази з небес, які він протягом наступних років

надикт'ував як серію висловлювань-божественних наказів, зібраних у єдиній священній книзі — Корані. Мухамед

проголосив, що існує єдиний бог Аллах, який раніше вже об'являв себе юдеям та християнам через пророків Мойсея та Ісуса, але сам Мухамед є останнім пророком, і він одержав останнє та повне одкровення божественної істини. Релігія, про­голошена Мухамедом, дістала назву „іслам" — „підкора волі Аллаха", а її вірні стали називатися мусульмани. Подібно до юдаїзму та християнства, іслам проголосив себе релігією Книги, наголосив на єдності й рівності усіх вірних та конеч­ності дотримання комплексу моральних норм. На відміну від християнства, яке проголошувало мир і любов, яких так ніко­ли й не могло осягнути, іслам прийшов в людську спільноту з відверто піднятим на захист віри мечем.

На початку Мухамед зумів зібрати навколо себе лише кіль­кох послідовників з власної родини та членів свого клану, од­ночасно викликавши досить сильну опозицію з боку правлячої аристократії Мекки. У 622 р. Мухамеда було запрошено до міста Ятріб (пізніша Медіна). З моменту цього переселення, яке у мусульманській традиції називається „хиджра", ведеться мусульманське літочислення. У Медіні Мухамед розпочав прак­тичне втілення побудови нового об'єднаного арабського суспіль­ства за зразком великого монолітного племені — всезагальної „умми". Коли між 627-630 pp. він з тріумфом в оточенні вели­кого війська повернувся до Мекки, він був уже визнаним релігій­ним лідером більшості арабських племен. До часу смерті пророка весь Аравійський півострів було об'єднано в одній державі.

Приблизно в час свого повернення до Мекки Мухамед від­правив листа імператорові Східної імперії Іраклію, наполегли­во радячи йому прийняти нову істинну віру. Це була перша офіційна об'ява ісламу і мусульманства як нової політичної та релігійної сили поза межами арабського світу.

У 632 р. Мухамед помер, не залишивши жодних вказівок щодо свого наступника.

пророком), ані шейхом (оскільки це був титул давніх племінних вождів). Врешті, один з послідовників пророка Абу Барк був обраний його представником та одержав титул халіфа — захис­ника віри. З цього моменту до кінця халіфату існувало три групи халіфів: „істинно спрямовані" — від Абу Барка до зятя Мухамеда Алі (до 651 p.), династія Умаядів (до 750 р.) та династія

Аббасидів (до кінця халіфату у 1258 p.). Завдання перших

халіфів полягало в утриманні цілості та організації суспільства за відсутності Мухамеда. Умаяди розпочали активну експансію в східному напрямку, перенісши столицю держави до Дамаску.

Правління Аббасидів стало кульмінацією арабського наступу. У той час зросли впливи так званих неетнічних арабів (тобто навернених представників інших етносів). Столицю держави було перенесено до Багдаду. У цей період виникли опозиційні халі­фати в Іспанії та Єгипті, з'явилися сектантські лідери, які запе­речували владу халіфів. Однак халіфи Дамаску, а пізніше Багда­ду залишалися визнаними захисниками віри, тлумачами Корану та головними духовними провідниками ісламського суспільства.

За перших халіфів араби розпочали військові наїзди на ро- мейські та перські території. Палестина, Сирія, Єгипет, Афри­ка і Персія швидко перейшли під їхнє панування. 20 серпня 636 р. на р. Ярмук біля Ґалілейського моря було розгромлено візантійське військо, а за два роки практично знищено перський опір. У 638 р. араби захопили Єрусалим, а 641 — Олександрію.

Жодне військо тогочасного світу в цьому реґіоні не могло зрівнятися силою та організованістю з арабським. Арабські ґе- нерали були надзвичайно талановиті й діставали високу плат­ню від халіфів. Крім того, військо відзначалося надзвичайно високою моральною силою — адже їхня віра обіцяла кожному воїнові місце в раю, якщо він загине у священній битві. Ін­шим чинником, який сприяв міцності війська, було розміщен­ня війська в окремих спеціально організованих військових та­борах під час військових кампаній, в яких унеможливлювали­ся будь-які контакти між військом та завойованими.

Протягом VII ст., під час зміни династій, загострилася бо­ротьба за право керування державою між нащадками Алі — шиїтами, та сунітами — Умаядами, які оголосили себе єдини-

ПОШИРЕННЯ ІСЛАМУ

ми правовірними спадкоємцями усного заповіту Мухамеда. Бо­ротьбаміж шиїтами і сунітами залишається однією з найглиб­шихліній конфлікту, який розділяє мусульманське суспіль­ствоі тепер.

Але внутрішні суперечності не послабили сили зовнішнього наступу мусульман. У 678 і 717-718 pp. Константинополь зно­ву пережив потужні удари арабів з моря і суходолу. На по­чатку VIII ст. один з військових ватажків мусульман Тарік переправив своє військо через Ґібральтар та між 711 -720 pp. знищив візіґотське королівство. Від держави візіґотів залиши­лися лише маленька Астурія на півночі півострова та неза­лежні ні від кого християни-баски в горах. Іспанія стала плац­дармом мусульманського наступу на південну Ґаллію. Умаяд- ський правитель Іспанії Абд-ар-Рахман досягнув значних успі­хів у цих кампаніях, дійшовши зі своїми військами аж вер­хів'я ріки Луари на заході Франкії. У 732 р. він зазнав пораз­ки від військ Карла Мартела біля Пуатьє. На якийсь час араби повернулися назад до Іспанії. Ця перемога принесла Карлові ореол захисника Ґаллії та Франкії — хоча, порівнюючи її з успішними захистами Константинополя 678 та 717-718 pp. і з кількастолітнім захистом Європи від арабського наступу, який взяла на свої рамена Візантія, ми повинні усвідомлювати дея­ку відносність цього тріумфу молодої франкської держави.

Важливе значення мало перенесення столиці всього арабсько­го світу до Дамаску. З цього періоду араби потрапили під знач­ний культурний вплив візантійської та взагалі античної циві­лізації. Внаслідок цього тривалого контакту завойовників зі спадщиною елліністичного світу сформувалася висока арабська культура середньовіччя.

Побудова могутньої держави супроводжувалася народженням потужної і багатої культури. Інший наслідок цих процесів, який не часто згадується у науковій літературі, полягав у на­верненні на мусульманство величезної маси представників ін­шихетнічних спільнот. Араби ніколи не прагнули поширити свою віру на інші народи, вони ставили собі за мету поши­реннясвоїх політичних впливів та збирання податків від під­коренихнародів, толеруючи їхні звичаї, якщо вони не бунту- валися проти завойовників. Однак характер самої арабської ци­вілізації так змінився, що вже на початку VIII ст. етнічний арабський елемент у мусульманському світі почав різко зни­жуватися.

Останній період халіфату розпочався з боротьби з Умаядами та зміни правлячої династії. Останній умаядський принц Абд- ар-Рахман І врятував собі життя втечею до Іспанії, де засну­вав незалежний умаядський халіфат з центром у Кордобі.

Першим правителем нової Аббасидської династії з 750 р. став Абу аль-Аббас ас-Сафах, який заклав початки не лише нової мусульманської політики, але й значних культурних змін. Аббасидські халіфи спрямували свою енергію передусім на очищення та зміцнення віри, критикуючи більш світський характер діяльності своїх попередників Умаядів. Вони почали утверджувати нові погляди на арабське суспільство, розгляда­ючимусульман-арабів та мусульман-неарабів як рівних суб'єк­тів держави, а купця, адміністратора та суддю як ідеальних громадян держави, яким надавали.

Проте з кінця IX ст. влада Аббасидських халіфів почала послаблюватися порівняно з впливами визначних адміністра­торів та дорадників, які перебирали на себе все більше функцій. З 1055 р. новий урядовець — султан — почав набу­вати все більшої ваги в державі. Іспанія від самого початку проголосила свій незалежний умаядський халіфат. Окремі династії Північної Африки трималися цієї ж політики. У Єгип­ті з 973 до 1171 pp. існував незалежний шиїтський халіфат з окремою династією Фатімідів. Це призвело до розпаду політич­ної цілісності мусульманського світу та гострої внутрішньої боротьби. Аббасиди, дуже послаблені, проіснували до 1258 р. і не витримали тиску нового молодого ворога — монголів.

Останнього аббасидського халіфа Аль-Мустасіма вбили монголи у захопленому ними Багдаді. Але після загибелі арабської

політичної єдності не перестала існувати ісламська цивілізація, об'єднана спільністю релігії, мови і культурної традиції.

Арабська цивілізація, яка поширилася і розквітла на руїнах колишнього елліністичного світу, протягом VIII-X ст. активно вбирала в себе давню спадщину античного світу та східних культур. У результаті виникла виняткова культура, яка пере­дала європейцям все, що вони могли втратити через перерва- ність історичної традиції та „варваризацію" супільства, і на­віть набагато більше. Араби-мусульмани були не лише видат­ними воїнами. Що багато важливіше, вони були обдарованими і відкритими до впливів учнями. Завдяки цьому погоничі ху­доби і мандрівники без власних осель стали творцями диво­вижної архітектури. Шедеври Багдаду і Каїру дотепер диву­ють численних відвідувачів. Найбагатші й найшанованіші ара­би зуміли перетворити пустелі у квітучі сади, зручні для жит­тя й естетично привабливі. Розвиток архітектури та матеріаль­ної культури стимулював інтерес до наук, особливо математи­ки та природничих наук, в яких араби досягнули найдиво- вижніших результатів, запровадивши просту й ефективну систему нумерації, використання нуля та давши назву новому способові обчислення „аль-гебр" (алгебра). Визначних успіхів араби досягнули у розвитку астрономії та медицини. Твори Авіценни (Ібн Сіни, 980-1037) були перекладені на латину та стали найпопулярнішими медичними трактатами на Заході.

Коран, який вимагав

не лише віри й послуху,

але й дотри-

певних гігієнічних особистої гігієни де перебували араби, А поширення на такого китайського

щоденних норм, та відповідної

у тому

Захід через винаходу, як своїм

мання традиції всюди, Сіцилії. культуру би назвати подією, яка за своїм значенням найденню друкарської машини Ґуттенберґа.

Мусульманські мислителі концепції Арістотеля, Платона середньовічним коментатором Авероес (Ібн Рушд, помер дати на латину в XIII ст.

Отже, араби-мусульмани, культуру. Завжди ворожі

сприяв поширенню суспільної поведінки числі в Іспанії і на книжкову арабську папір, можна було не поступалася ви-

сприйняли і

та неоплатоніків.

Арістотеля був

1199), праці якого почали

розвинули філософські

Визначним

мусульманин

перекла-

як і ромеї, створили непересічну західноєвропейській спільноті, вони,

однак, залишалися важливою складовою тогочасної ойкумени. Своєю появою, експансією і навіть занепадом вони прислужи­лися до збереження та поширення на Захід справжніх скарбів як своїх, так і попередніх культур.

XVII.