ЗАХІДНА ЄВРОПА В ХІ-ХІІІ ст.

ХІ-ХІІІ століття відзначилися інтенсивними змінами у полі­тичній карті Європи. У цей період підвищилася роль Західної і Східної Європи порівняно з Середземномор'ям, почали фор­муватися сильні європейські монархічні держави, окремі з яких (як Франція чи Англія) послужили основою для творен­ня пізніших європейських націй.

Становлення західноєвропейських монархічних держав у Х-ХІ ст.

Найраніший успішний процес формування централізованої монархії розпочався на германських територіях. Поява німе­цької монархії пов'язана з діяльністю представників нової сак­сонської, або оттонівської, династії (918-1024). Колишній герцог Саксонії Генріх І та його син Оттон І (Великий) фактично створили німецьку ранньофеодальну державу та захистили її від нападів норманів та угрів.

У 951 р. Оттон І увійшов в Італію та оголосив себе її коро­лем, а 955 р. він здобув свою найвидатнішу перемогу над уг­рами на ріці Лех біля Ауґсбургу, після чого їхні напади на Європу припинились. Цю перемогу можна порівняти з перемо­гою Карла Молота над арабами біля Пуатьє. Єдиним напрям­ком експансії угрів відтоді став східний — на Польщу і Русь.

Оттонові вдалося створити державу хоч і меншу від імперії Каролінґів, але таку ж потужну. Наслідуючи своїх попередни­ків, він заручився підтримкою Церкви. За Оттона І та його сина Оттона II Церква дістала у повне володіння найбільшу кількість земель разом з широкими правами до всіх, хто си­дів на цих землях (тобто адміністративну, політичну і судову владу). Усі найвищі духовні посади знаходились у фактично­му розпорядженні короля.

Але ця перемога не була тривалою. Вже у XI ст. влада ім­ператорів над Римом не була міцною. Оттон II та Оттон III все частіше втручалися у розвиток політичних подій в Італії, Послаблення їхньої уваги до Німеччини посилило дезінтеґра- ційні процеси, які врешті-решт привели до політичної подріб­неності німецьких територій.

Інакшу політику проводили Капетінґи — наступники динас­тії Каролінґів у Франції. У 987 р. після тривалої боротьби між східними і західними Каролінґами королем було обрано некаролінґа Робертіна Гуґо Капета, який заснував одну з най­триваліших у Європі королівських династій. Перші Капетінґи були ще досить слабкими монархами, країною тривалий час керували сильні вельможі і принци різних територій. Але вони більше, ніж саксонці, зосереджувалися на внутрішніх пробле­мах, що поступово зміцнювало їхню державу.

У X ст. колишня Західна Ґаллія, а потім Західно-франкське Королівство, дістала свою сучасну назву — Франція. Французь­ка народність почала формуватися на підставі двох компонен­тів: північнофранцузької та південної (провансальської) груп.

Першу творили ґалли, франки та інші германські племена, мі­шані нащадки ґалло-римлян, кельти з Бретані, фламандці. Дру­гу — переважно нащадки ґалло-римлян, мешканці Іберійського півострова.

Бурхлива державотворча історія середньовічної Англії розпо­чалась зі смертю бездітного короля англо-саксонскої династії Едуарда Сповідника 1066 р. Оскільки його мати походила з Нормандії, це дало підстави герцогові Нормандії заявити своє право на англійську корону. Герцога Нормандії підтримав папа та частина англійських баронів, яким не подобалась кандида­тура англо-саксонського короля Ґарольда. 14 жовтня 1066 р. у битві біля Гастінґсу норманський герцог Вільгельм переміг ан- гло-саксонського короля Ґарольда і захопив Лондон. Як ко­роль Англії Вільгельм Завойовник (1066-1087) він замінив ан­глосаксонців норманами на усіх вищих адміністративних і цер­ковних посадах. Королівський домен був найбільшим земельним володінням в Англії, до нього увійшли майже всі міста. Новий король, змінивши верхівку суспільства, тим не менше зберіг давню демократичну англосаксонську традицію нарад між коро­лем та знаттю — „parleying", що виникла ще у IX ст. за Аль­фреда Великого. У результаті з'явилася унікальна суміш „одного" і „багатьох" — рівновага між монархічними та парламентськими елементами, головна ознака англійської державної системи, яка стала передумовою виникнення парламенту у XIII ст.

Для вдосконалення оподаткування та адміністрування Віль- гельм 1086 р. провів земельний перепис, результати якого де­тально описано у „Книзі Страшного суду"(„Domesday book"). За даними перепису, населення Англії на початоку XII ст. ста­новило 1,5 млн. осіб, 95 відсотків з них — мешканці сіл.

Італія в Х-ХІ ст., розділена на безліч окремих феодальних володінь та держав, які не мали постійних кордонів і власни­ків, знаходилася в найгіршому становищі. Постійне втручання німецьких королів стало справжньою трагедією для формуван­ня цієї держави. Навіть держава пап страждала від їхнього тиску; папи залишалися іграшками у руках королів та знаті.

СКЛАДАННЯ ФРАНЦУЗЬКОГО КОРОЛІВСТВА

Англія, Франція та Німеччина у ХІІ-ХІІІ ст.

Син Вільгельма Завойовника Генріх І (1100-1135) шив спадкоємців-чоловіків, лише дочку Матільду, яка ружена з графом Анжу Жофре Плантаґенетоод. Цей

не зали- була од- династич-

ний шлюб французами. Плантаґенет. йому нові Плантаґенетів, мандія та правила до завоювання

став підставою боротьби за англійську корону з

Врешті королем став син Матільди Генріх II

Його дружина Елеонора Аквітанська принесла території у Франції. Утворилася велика держава

до якої входили Англія, інші французькі території. смерті Річарда II 1399 р. Ірландії. Король Шотландії

Анжу, Аквітанія, Нор- Династія Плантаґенетів За неї було розпочато став васалом англій-

ського короля. Ця

політика англійської корони на розширен-

ня своєї влади поза Британський островів викликала спротив і

в середині країни, і ззовні. Особливо невдоволеним був Людо- вік VII, який усіма засобами намагався відірвати французькі території від Англії. Ця боротьба без значного успіху для жод­ної сторони тривала аж до середини XV ст.

Політика Генріха II збільшувала кількість незадоволених і серед англійської знаті та кліру. Навіть колишній його прихиль­ник єпископ Кентерберійський Томас Бекет (вбитий 1170 р.)

відмовився визнати політику короля щодо англійської Церкви. За наступників Генріха II Річарда Левине Серце та Йоана Безземельного ситуація ще більше ускладнилася. Зайнятий хрестовими походами, Річард фактично не жив у Англії. Йоан Безземельний (1199-1216) зазнавав постійних поразок від Філіп- па II Авґуста, а після поразки біля Бувіну у Фландрії 1214 р.

остаточно втратив майже всі континентальні володіння.

У самій Англії зростало незадоволення постійними побора­ми, війнами та свавіллям адміністрації, виникали повстання. Під тиском повсталих баронів король 15 червня 1215 р. під­писав „Велику Хартію Вільностей" („Magna Carta Libertatum"), що відображала інтереси баронів та церковних землевласників, захищаючи їх від свавілля монарха та втручання у їх справи, забороняючи зловживання податками, конфіскацію майна.

дини, яке знайшло свій розвиток вже в новітні часи — недо­торканість особи та її захист від свавільного втручання влади.

Незважаючи на зменшення влади та впливів монахії, цей документ зміцнив її, скріпивши баланс інтересів між аристокра­тією і короною, який почав складатися в Англії раніше. У цей час починає формуватися і середньовічна англійська нація.

У XII ст. і французькі Капетінґи сконцентрували у своїх руках достатньо влади, щоби зміцнити свої позиції і поширити свою владу на бунтівних і непокірних васалів. Париж поступово перетворювався у центр французького уряду і культури. Норман­ське завоювання Англії було чинником, який і французам дав поштовх для національного самоусвідомлення. Герцог Нормандії, ставши королем Англії, за середньовічним правом формально залишався васалом французького короля. Але сила васала динамічно зростала. Це активізувало діяльність Капетінґів щодо об'єднання і підсилення Франції, особливо за Людовіка VII та його наступника Філіппа II Авґуста. Навіть те, що імператор Священної Римської імперії Оттон IV (1198-1215) виступив на боці англійців, не врятувало союзників від поразки біля Бувіну 1214 р. Ця перемога політично об'єднала французів навколо своєї монархії, послабивши монархії в Англії та Німеччині.

Онук Філіппа II Авґуста Людовік IX (1226-1270) уособлював собою середньовічні уявлення про ідеального монарха. Він про­вів низку важливих судових та адміністративних реформ, спрямованих на стабілізацію держави: заборонив судові дуелі, вій­ни між феодалами, укріпив королівську грошову одиницю, пос­тійно призначав спеціальних королівських ревізорів для контро­лю за місцевою адміністрацією. За його правління Франція стала зразком для наслідування у всій Європі (особливо куль­тура — ґотичне мистецтво, схоластика). Але він був типовим середньовічним монархом з великими амбіціями захисника віри та цивілізації.

У Священній Римській імперії Оттонівську династію заміни­ла династія Гогенштауфенів (1138-1272). Імперія у цей час включала Німеччину, Бургундію та Північну Італію. Якщо

Франція та Англія поступово зміцнювалися, ця держава, нав-

паки, не могла похвалитися сильною

централізованою владою.

Виглядало, що час міцної

німецької монархії закінчився ра-

зом із саксонською династією. ванням Південної Італії, що вих аристократів та фактично Це посилювалося ще й тією

Королі так були зайняти завою- проґавили зміцнення влади місце- поділ держави на дрібні уділи. обставиною, що, на відміну від

англійських чи

французьких,

німецькі аристократи володіли

величезними територіями приватно, незалежно від корони чи двірцевої служби. Окрім того, прагнучи більшої незалежності, вони намагалися побільшувати ці володіння. Найяскравіший приклад цієї аристократичної ініціативи і незалежності — по­тужний наступ на слов'янські території протягом ХІІ-ХІІІ ст.

Незалежна аристократія була одним із чинників послаблен­няцентральної влади. Іншим була традиція виборної монар­хії, яка намагалася подолати традицію монархії спадкової.

Імперська влада дещо активізувалася за Фрідріха І Барба- росси (1152-1190). Щоби зміцнити позиції імперської влади, він використав римське право (кодекс Юстиніана), яке було повернуто до активного ужитку за посередництовм юридичних шкіл у Болоньї. Фрідріх розпочав боротьбу за більшу неза­лежність від Римського престолу та вів довгі війни в Італії, які не принесли йому успіху. Але все ж таки він був волода­рем своїх територій, якщо не фактично, то хоча би силою сво­го авторитету. Хаос продовжувався за його сина та наступника Генріха VI (1190-1197), який відтепер вже не мав підтримки папського престолу, та за Оттона IV. Вся Європа брала участь у справах трону Гогенштауфенів. Останньою краплею стала поразка Оттона IV біля Бувіну. Наступного 1215 р. імператором було проголошено сина Генріха VI та онука Барбаросси — Фрі- дріха II. Його політична лінія була досить пасивною. Вона полягала в зосередженні політичних зусиль переважно на півдні від Альп та збереженні титулу, який можна передати нащадкам. Німецькі принци на півночі мали „вільну руку". Це наставлення завдало непоправної шкоди державотворчим процесам, покли­кавши за собою шість століть німецької роздрібненості.

Складними були стосунки імператора з Церквою. Папа чо­тири рази висував проти імператора різні звинувачення. На-

віть VI хрестовий похід, очолений імператором, був радше демонстрацією амбіцій, аніж серйозним релігійним чи політич­ним кроком. Зі смертю Фрідріха II 1250 р. вмерла і німецька

монархія. У 1257 р. німецькі принци утворили колегію для

вибору імператора, яка була формально затверджена у середи­ні XIV ст. Імператори стали маріонетками в руках аристокра­

тії. До 1272 р. династія Гогенштауфенів остаточно занепала.

Мусульманська Іспанія та християнська Реконкіста

Зайнявши за Абд-ар-Рахмана І (756-788) більшу частину ко­лишніх володінь візіґотів, араби дали Іспанії нову назву — Аль-Андалуз („земля вандалів"). За Абд-ар-Рахмана II (912-961) халіфат у Кордобі став розвинутою державою, яка сперечалася з Багдадом за зверхність в мусульманському світі. Кордоба, Валенсія, Севілья згромадили великі багатства та значне насе­лення. Краса міст, заможність мешканців, успіхи у землероб­стві, ремеслах і торгівлі викликали справедливий подив того­часного світу. Але найбільше прославилася мусульманська Андалузія своїми успіхами в розвитку науки, великими бібліоте­ками та престижними школами. Незважаючи на політичні супе­речки з Багдадом, Андалузія підтримувала стосунки з основним масивом мусульманської культури і користала з цього.

Після встановлення арабського панування значна популяція християн та юдеїв залишилася під новим політичним режи­мом. Мусульмани зазвичай були дуже толерантні до підкоре­них іновірців і не ставили собі за мету насильне навернення.

Деякі християни (мозараби), хоча і не прийняли мусульман­ства, але активно сприйняли арабську культуру, у тому числі

мову. Хоча вони залишалися християнами, основній масі хрис­

тиянської спільноти Європи вони здавалися зрадниками і вик­ликали певну настороженість.

Просування арабів в Європу зупинили Каролінги. За Карла Великого виникла „буферна" територія між мусульманським та християнським світом, т.зв. „Іспанський марш". Між обома те­риторіями було встановлено відносну політичну рівновагу. Про­те на межі ІХ-Х ст. зростаюче населення християнських коро­лівств спричинило зворотний тиск північноіспанських правите­лів на південь. Правління Аль-Мансура (977-1002) було, ма-

нім періодом мусульманської слави Іспанії. Протягом XI ст. мусульмани втратили третину своїх північноіспанських володінь. Молоді королівства Кастилія, Араґон, Леон та Наварра очолили боротьбу за відвоювання християнської Іспанії від мусульман — Реконкісту. Під опікою апостола Сантьяго Матамороса вони звернулися за допомогою до християн з-поза Піринеїв. Роз­почалася тривала боротьба між християнами та арабами, а також між різними християнськими королями. Найбільше скористала з цього Кастилія, яка перетворилася на початку XII ст. у сильне королівство. Арабська культура Іспанії усе більше відступала та слабла. У 1139 р. знатний воїн та шукач пригод Афонсо Генрікес (Енрікіш) заснував нове незалежне християнське володіння, яке невдовзі перетворилося у королівство Португалія.

Повністю Реконкісту було завершено лише після об'єднання Кастилії та Арагону шлюбом Фердинанда Арагонського та Іза- бели Кастильської та падіння Ґранади 1492 р. Разом з цими подіями зникла ще одна неординарна сторінка європейської іс­торії: блискуча спроба існування високорозвиненої, чужої дов­кіллю, але толерантної до інших мусульманської культури Іспа­нії. Однак спадщина цієї культури тривалий час впливала на культурну, політичну та релігійну історію об'єднаної Іспанії.

Західна Церква у період становлення централізованих монархій

У X та XI ст. криза відносин між світською та релігійною вла­дами в Західній Європі вилилася у боротьбу за інвеституру —

право сеньйора передавати васалові у володіння землю з її мешканцями. Стосовно кліриків це автоматично означало ут­вердження їх у духовному сані (вручення кільця й посоху). У

цій боротьбі папство знайшло опору в клюнійському русі.

Клюні — це містечко у Бургундії, де 910 р. герцог Аквіта-

нії Вільгельм Добрий заснував бенедиктинський монастир. Від самого початку монастир був винятковим, тому що герцог до­ручив його не опіці місцевого аббата чи світського наглядача, а безпосередньо Римові. У XII ст. він мав найбільший собор у Європі, споруджений у романському стилі. Саме тут розпочав­ся чернечий рух, який виступив проти залежності від місце-

СВЯЩЕННА РИМСЬКА ІМПЕРІЯ 1200 р.

вих світських лордів та німецьких королів та проти зв'язку священства з жінками. Рух підтримали широкі верстви насе­лення, що можна пояснити декількома причинами. Церква у суворо стратифікованому суспільстві раннього середньовіччя була найбільш відкритою інституцією, яка об'єднувала всіх, хто виявляв свою волю, без будь-яких різниць. Тому вона єди­на могла претендувати на вираз інтересів і підтримку усього суспільтва, без різниці походження і стану його окремих чле­нів. Ще однією причиною популярності Церкви та її боротьби проти світської влади був привабливий приклад ранньосеред­ньовічного монашого життя. Духовне, на противагу світському, керівництво монастирів, досягнення ченців-учених у культурі

й теології, високі релігійні ідеали — це не могло не при­ваблювати широкі маси віруючих. Тому миряни були зацікав­

лені у відстоюванні незалежності Церкви й чернецтва та їх земельних володінь від світської влади.

З іншого боку, зверхність світської влади над релігійною мала вже певну традицію в європейському суспільстві, подола­ти яку не було легко. Головною причиною цієї зверхності і залежності була потреба захисту від нападів сусідніх феодалів чи поган. Іншою причиною був вплив традиції Старого Завіту, царів якого суспільство традиційно сприймало як велетнів віри, а також приклад східного цезаропапізму.

Метою клюнійського руху було підтримати моральний автори­тет Церкви, припинити захоплення церковних володінь світськи­ми феодалами та їх втручання у духовні справи. Прихильники руху вимагали суворого дотримання целібату, заборони продажу церковних посад („симонії") та виступали проти підкорення Церкви світським владарям. Клюнійці хотіли звільнити Церкву одночасно від двох найбільших лих: „від королів та жінок". Цей рух допоміг остаточно сформувати дві головні ознаки західної Церкви: відділеність від держави та целібат духовенства.

Клюнійський рух поширився у Франції, Італії та серед ні­мецького духовенства. Видатними діячами цього руху були кар­динал Ґумберт, який написав популярний трактат проти симонії, св. Петро Даміан, монах Ґільдебранд. За папи Миколая II на Латеранському Соборі 1059 р. у Римі було прийнято важливе рішення про те, що папу повинні обирати кардинали без будь- якого втручання світської влади. Собор висловився й проти світ­

ської інвеститури. У 1073 р. Ґільдебранда обрали папою (Григорій VII), і він на практиці почав здійснювати кліонійську програму.

Його спроби підкорити собі німецьке духовенство спровокува­ли відкритий конфлікт з імператором Генріхом IV. У 1076 р. на зборах вищого кліру у Вормсі імператор оголосив про низложення папи Григорія VII. За це папа відлучив його від Церкви, позбавив королівського сану та звільнив його підда-

них з-під присяги. Це рішення настільки схвально зустріли,

що Генріх змушений був поступитися. У 1077 р. він відпра­

вився до резиденції папи замку Каносса у Північній Італії, вимолив у папи собі аудієнцію та прощення. Але Генріх IV не залишив своїх амбіцій. У 1080 р. на синоді в Майнці він про­голосив єпископа Равенни антипапою. Боротьба тривала ще довго і завершилась 1122 р. підписанням Вормського конкор­дату між Генріхом V та папою Калікстом II. Конкордат регу­лював процедуру вибору єпископів. Тільки у Німеччині їх оби­рали у присутності імператора і тільки там зберігалося фор­мальне право світської інвеститури, яку затверджував папа. В Італії та Бургундії не було навіть цих поступок.

У результаті цих нововведень імперська Церква як структу­ра, яку збудували Оттони, була зруйнована. Велика каролін- зька ідея про імператора як Божого вікарія на землі, зазнала поразки в західноєвропейській спільноті. Але протистояння папства та світської влади продовжувалося і залишалося дже­релом багатьох проблем у XII та наступних століттях. Зали­шилася й певна недовіра та настороженість у стосунках між мирянами та духовенством.

Одночасно діяльність Григорія VII та реформаторів пожвавила монастирські та релігійні рухи наступного століття, спричинила нову хвилю побожності і пошуків духовності серед мирян.

Розвиток західної християнської Церкви наприкінці XII- протягом XIII ст. пов'язаний з іменем Інокентія III (1198­1216). Надзвичайно авторитетний як діяч Церкви, він, однак,

часом поводився більше як монарх, аніж папа. Інокентій III унаслідував традицію папи Григорія VII, намагаючися зміцни­

ти Церкву, врегулювати відносини з імперською владою та встановити зверхність над нею. Для цієї мети він намагався

використати і хрестоносний рух. Зміцненню авторитету Риму в ці століття сприяв розвиток теології, канонічного права, а

також опіка Церкви розвитком освіти у перших університе­тах.Під зверхністю Інокентія 1215 р. відбувся IV Латеран- ський Собор, який затвердив багато важливих положень у цер­ковній ієрархії та питань догми й літургічної практики, у т.ч. доктрину пресуществлення. Ця доктрина підвищила авторитет священства, оскільки стверджувала, що таїнство причастя мож- на здійснювати лише через посередництво й дію священиків.

Собор визнав обов'язковим щорічну сповідь і причастя усіх до­рослих християн. Ці рішення було прийнято під впливом клю- нійського руху на зміцнення Церкви.

У ці століття почав кардинально змінюватися характер пап­ської курії, значно збільшилася кількість різноманітних орга­нізаційних, фінансових та адміністративних справ, якою вона

займалася. Це відрізняло пап попереднього часу, справах віри. Вже св. (1145-1153), зауважуючи, папській адміністративній

пап цього часу від високодуховних які більше зосереджувалися лише на Бернард нарікав на папу Євгена III що папська побожність поступається активності. Ці нові риси позначили­ся на подальшому розвитку курії та ставленні до неї нових монархій і мирян.

У час свого перебування на престолі папа Інокентій, нама­гаючись підвищити престиж віри та поліпшити зв'язок Цер­кви з мирянами, офіційно санкціонував два нові чернечі орде­ни, які об'єднували т.зв. жебрацьких мандрівних ченців. Вони не обмежувалися лише життям у монастирях, а мандрували світом, проповідуючи та працюючи, щоби утримувати себе. Вони мали постійні контакти з різними групами населення. Тому їх узаконення мало подвійну мету: навернути до офіцій­ної Церкви деякі єретичні рухи та підірвати популярність тих, що не надаються на таке навернення з теологічних причин.

Францисканський орден заснував італієць Франциск Ассизь- кий (1182-1226). Син багатих купців, він у молоді роки відчув себе розчарованим у світських вартостях та почав мандрувати Італією, шукаючи істини та проповідуючи. Він вимагав від сво­

їх послідовників мінорітів (менших братів) простоти, занять ко­рисною справою, покаяння, проповідував послух по відношен­

ню до офіційної Церкви. Папа Інокентій 1210 р. визнав орден, а 1223 р. було затверджено його устав.

Папа Григорій IX канонізував св. Франциска через два роки після його смерті, що є належною шаною цій постаті і водно- час засвідчує важливість нового монашого руху для папства як впливового знаряддя поширення впливів серед мирян.

Однак, через два роки після канонізації було відмінено За­

повіт св. Франциска як устав ордену. Цей устав не відповідав

політиці тизмі (серед них також

Церкви, занадто наголошуючи та надмірній мобільності монахів.

на надмірному аске- Багато францисканців pp. св. Бонавентура) крайньої аскези. Це ст. радикальна гілка відданих послідов-

ґенерал ордену у 1257-1274 почали сумніватися у доцільності започаткувало розкол, і пізніше у XIV францисканців (духовних францисканців ників св. Франциска) була відлучена від Церкви.

Домініканський орден було засновано 1216 р. іспанським мо­нахом св. Домініком. Орден об'єднав братів-проповідників, називали себе „псами господніми"лися безпосередньо папі, завжди залишалися відданими вели боротьбу з єретиками та іновірцями. Нові монаші

котрі (domini canes). Вони підкоря- залишалися відданими престолу, ордени засновано

швидко поширилися по всій Європі. У 1233 р. було домініканський монастир під Києвом. З домінікан

складалась домінікан-

більшість інквізиторів. Одним з найбільших теологів у ському чині був св. Тома Аквінський, канонізований 1322 р.

У справі поширення впливу Церкви на мирян жебрацькі мо­нахи спиралися на так звані треті ордени, які тісно спів діяли з мирянами. Миряни, що приєднувались до цих організацій, відомі під назвою терціарії. Всі ці заходи допомогли контро­лювалисвітську побожність та утримувати її в рамках офіцій­ної Церкви у період піднесення релігійности суспільства на початку другого тисячоліття.