XVIII. ЦЕНТРАЛЬНА І СХІДНА ЄВРОПА В Х-ХІІІ ст.

Формування державності у Центральній Європі

Ранньосередньовічне слов'янське суспільство багато у чому нагадувало сусідів-германців. Воно було настільки ж строкате, мінливе, різні племінні об'єднання відповідно до конкретних внутрішніх і зовнішних геополітичних обставин знаходилися на різних етапах формування державності.

Євангелізація Моравії, політичної спадкоємиці держави Само, розпочалася у VIII ст. Її проводили місіонери, які прийшли сюди з Баварії. У наступному столітті правителі Великої Моравії

прийняли хрещення від германського єпископа. У 862 р. на прохання Моравії до неї було відправлено двох місіонерів з Кон­стантинополя — македонських братів Михаїла (св. Методія — 815-885) і Констянтина (св. Кирила — 826-867). Метою їхньої

місії було, ймовірно, спостереження та захист слов'ян від

надмірних зловживань у розвитку власної запровадив у літургію ською абеткою —

а

Для

германських кліриків, літургічної традиції. власний переклад Святого глаголицею. Цікавою для та обставина, що й помер,

тогочасної ситуації у Церкві є ти відправилися до Риму, де Кирило довжив

свою діяльність як єпископ Панонії

також

цього письма

допомога

Кирило слов'ян-

та

характеристики

Моравії бра- Методій про-

Моравії. Це

може бути цікавим і рідкісним свідченням існування екуме­нічної ідеї на теренах Моравії, хоча й не позбавленої протис­тояння між східним та західним священством, але патронова­ної опікою як папи, так і патріарха.

На початку X ст. Моравію зруйнувала навала мадярів. Але моравська спадщина — насамперед переклади євангелій — за-

лишилася важливою частиною культурного і духовного життя слов'янських народів. Її релігійні впливи, правдоподібно, на Сході частково захоплювали навіть територію Г аличини.

Богемія тривалий час балансувала між впливами Риму і Константинополя, перемішуючи у своїй традиції слов'янські

впливи з Моравії та германські з Баварії. Св. Вацлав, який жив і загинув на початку X ст., однаково шанований і в ла­

тинських, і у слов'янських джерелах. Празька єпископія, зас­нована 967 p., підпорядковувалася Майнцькій митрополії. Але слов'янська традиція у Богемії залишалася досить помітною ще протягом століття під владою Пржемислідів. З кінця XI ст. Богемія остаточно перетворилася у слов'янське князівство, міцно втягнене в орбіту германської державності та західної Церкви.

Боротьба між двома гілками християнської Церкви розгор­

талася і на Балканах. Тут суперечка розв'язалася на користь

Константинополя, до якого належала територія півострова. За Бориса X (852-888) Болгарія, яка намагалася осягнути більше політичних прав та територіальної незалежності від імперії, вела переговори на два фронти, але 865 р. Борис остаточно прийняв хрещення від патріарха. Наприкінці цього ж століття у Болгарії провадив діяльність св. Климентій Словенський, спод­вижник „слов'янських апостолів". Він чимало спричинився до розвитку слов'янської літургічної мови та систематизації кири­личного письма, названого так на честь св. Кирила. Св. Кли- ментій Словенський став першим єпископом болгарської Церкви.

Східними сусідами Богемії були різноманітні польські племена.

Вісляни, яких джерела згадують досить рано, з IX ст. перебували у

різних ступенях залежності від Моравії, маючи безпосередній контакт з місією Кирила та Методія. Князі віслян 875 р. прийняли християнство у слов'янському обряді саме з цього

джерела.

Територія Верхнього Повісля разом з

Краковом зали-

шалася у моравській орбіті до 990 р. та у богемській до 1086 р.

дини X ст. і ським впливом. му політичному

Більшість північних польських племен, які й стали основою майбутньої польської держави, залишалися поганами до сере- прийняли християнство вже під чистим латин- Князь полян Мєшко І, опираючись зростаючо- тискові саксонців зі заходу, нав'язав тісні ди­настичні стосунки з Богемією та був хрещений 965 р.

лельно з побудовою централізованої польської держави, яка об'єднала під владою П'ястів Велику і Малу Польщу. Так по­ширилася зона західного впливу на слов'янські території та утворився перший бастіон католицизму на сході Європи. Західні польські території все більше потрапляли під вплив та у пряме володіння германських колоністів. Так на польсько- германському пограниччі розвинулася політична доктрина „наступу на схід" на слов'янські території. Розбудовуючи власну державу, польські правителі мимоволі все більше посувалися на східнослов'янські землі та вже у X ст. увійшли у прямі збройні суперечки з Рюриковичами.

Приблизно у той самий час розпочалася державотворча та християнська історія угорців. Після поразки мадяр від військ германського імператора у битві на ріці Jlex (955) латинські релігійні впливи повністю витіснили грецькі. Перше хрещення правлячої династії відбулося 975 р. у латинському обряді. У 1001 р. Іштван (св. Стефан, 997-1038), одружений з баварською принцесою, прийняв королівську корону від Риму. Християні­зація сприяла консолідації угорської держави. Угорці назав­жди відстояли для себе Паннонію і заручилися підтримкою західних феодалів у боротьбі з Візантією та слов'янськими дер­жавами, що перебували під візантійським протекторатом.

Русь, де в X ст., подібно як у Нормандії, на Сіцилії чи пізніше в Англії, утвердилася правляча династія вікінгів-варя-

гів, також використала християнізацію як важливий елемент зміцнення молодої державності. Близьке сусідство з Візантій­

ською імперією та поганськими, мусульманськими чи навіть юдейськими (як у випадку з Хазарським каганатом) держава­ми призвело до поширення різноманітних впливів на цих те­риторіях. Але перемогла східнохристиянська ідея. Першою християнською правителькою Руси стала св. Ольга. Остаточ­ний вибір було зроблено за її онука Володимира Великого, який одружився зі сестрою імператора Василія II Анною, прий­няв 988 р.

Дещо відмінною була ситуація на західних руських терито­ріях. Ще до утвердження тут панування Рюриковичів місцеві князі були добре знайомі з християнською традицією через тіс­ні контакти з Моравією та Малопольщею. Цілком ймовірно,

що саме з цього західного джерела поширилося християнство в Галичині. Про моравський вплив свідчать, зокрема, форма та оздоблення найдавніших християнських храмів Галицького князівства, споруджених у Х-ХІ ст.

Насильницька християнізація та знищення поганських бож­ків — не одна аналогія, яку можна знайти між Володимиром Великим та його визначним західним попередником Карлом Великим. Обидва стали героями як численних середньовічних леґенд, так і новітніх націотворчих мітів. Обидва відкрили до­рогу до широких теренів Європи античній спадщині греків і римлян. Наслідуючи давні античні традиції, вони спричинили­ся до відродження міського способу життя і міської культури, розвитку монументальної архітектури, початків європейського письменства, освіти та наук. Карл Великий на Заході та Воло­димир „Красне Сонечко" на Сході стали творцями європейської державності та європейської традиції, яку після них століття­ми ділили та переділювали їхні нащадки.

Київська Русь перед монгольською навалою

Після прийняття християнства розпочався швидкий процес побудови християнської держави Рюриковичів. Як більшість тогочасних державних утворень, вона будувалася не на підста­ві жорсткої централізації, а радше на засадах системи феодаль­ної залежності та наділення землями за певні державні функції, переважно військову службу. Територіальна цілість держави також сформувалася не відразу. Великі території західної частини держави остаточно було закріплено за Рюриковичами в XI ст. після тривалої боротьби з польськими, а потім угорськими правителями, які також претендували на ці землі. Однак держава творила собою цілість, скріплену поширенням спільних традицій, єдиної віри та використанням єдиної літургічної мови.

Церква швидко здобула позицію важливої суспільної сили, а слов'янське духовенство перетворилося у впливовий суспіль­ний клас. Хоча Константинополь зберігав за собою право бо­гословського та духовного керівництва над руською Церквою, вона все ж зберегла велику міру незалежності у практичних справах. Дуже скоро руська православна Церква стала вели-

ДИНАСТИЧНІ ЗВ'ЯЗКИ СІМ'Ї ЯРОСЛАВА МУДРОГО

ким землевласником, вона відігравала важливу роль у вершен- ні судових справ, допомагаючи державі долати старі традиції родової помсти та самосуду.

Поширення християнства спричинило й запровадження сис­теми початкової освіти та поширення писемності. Прийняття кириличної абетки та відправа богослужень зрозумілою миря­нам церковнослов'янською мовою стимулювали швидке й ус­пішне поширення грамотності. Досить рано зародилося літо­писання та література. Візантійські впливи виявилися також у монументальному будівництві та образотворчому мистецтві. Причому західні князівства відрізнялися від основної території держави поширенням власного культурного стилю — цікавої

суміші західних романських традицій, поширених із Моравії та Малопольщі, та східних візантійських.

Дослідники середньовіччя тримаються різних поглядів щодо доцільності та історичної виправданості релігійного вибору, який здійснила Русь. Деякі з них вважають, що охрещення від Константинополя принесло швидку й очевидну користь дер­жаві та культурі. Воно відразу впровадило Русь у коло циві­лізації і писемної культури. У суспільстві разом з християн­ським світоглядом поширилися античні та орієнтальні літера­турні традиції і мотиви, романсько-візантійські політичні нор­ми, основні знання про природу й географію. Судячи за стан­дартамиX ст., успадкована від Візантії культура відповідала, а в окремих випадках навіть випереджувала, досягнення західнохристиянської Європи. Після прийняття християнства з Візантії Київ невдовзі став одним з найбільших культурних центрів Європи.

Але в довшому часовому засязі візантійська спадщина спри­чинилася до пізнішої культурної і політичної ізоляції східнос­лов'янського світу від тієї частини Європи, що динамічно роз­вивалася у часи середньовіччя і новітньої доби. Передусім ви­користання церковнослов'янської мови як літургічної відрізало Русь та її інтелектуальних провідників від латинської мови, латинської літургії, богословської та філософської думки як античності, так і християнської епохи. Крім цього, Константи­нополь не наполягав на веденні літургії грецькою мовою. Це

зовсім не стимулювало руських релігійних діячів до її вивчен­ня. Внаслідок цього одиниці знали на Русі мову християн­ських джерел і праці східних богословів. Деякі з цих праць

були перекладені на слов'янську мову, але вони було малою

краплею у велетенському морі. Слід зазначити, що Русь не стільки розвивала Візантійську спадщину, скільки сліпо копіювала її. Візантійська традиція у її" руському виконанні відзначалася крайньою догматичністю і консервативністю.

Частково це стало причиною своєрідного „заморожування" ін­телектуального та літературного розвитку цього реґіону Європи

в пізніші епохи. Щобільше, орієнтація на Константинополь після схизми Церков спричинила автоматичний відхід від

усього західного, як схизматичного і ворожого. Разом з пи­

таннями доктрини відкидалася і вся колосальна культурна спадщина Заходу. Отже, схизма Церков поглибила розрив між Сходом і Заходом.

Основою економічної системи Київської Руси та окремих її князівств у пізніший період феодальної роздрібненості, який у ХІІ-ХІІІ ст. охопив усю Європу, було сільське господарство та торгівля. Засновники держави Рюриковичі належали до войов­ничих північних племен. Вони будували свою державу на розбої, збиранні данини та далекосяжній торгівлі, передусім з Візантією. Мешканці Руси продавали до Константинополя не стільки продукти землеробства, скільки мисливства та бджіль­ництва (хурта, мед, віск тощо). Оскільки багата Візантія

завжди розраховувалася грошима, дуже швидко в руській державі згромадилася значна грошова маса, економіка набула

більше грошового, ніж натурального характеру. Великі київські князі, а в пізніші часи й князі більших князівств, карбували власні монети.

Руська держава славилася великою кількістю та красою сво­їх міст. Перед татарською навалою Русь, або Рутенія (Ruthe- піа), була широко знана на Заході та користувалася значним міжнародним авторитетом. Це свідчить про те, що ще в ХІІ- ХІІІ ст. зв'язки між Сходом і Заходом Європи не були обірвані, двоподілу в принципі не існувало. Найкраща ілюс­трація до цього — династичні шлюби дітей князя Ярослава Мудрого, які в середині XI ст. сягнули навіть Західнофран- кського королівства та Швеції. У великих руських містах бу­дувалися німецькі, вірменські, грецькі дільниці, купці з усьо­го світу були постійними гістьми. Під час археологічних роз­копок у Києві, Чернігові, Новгороді, Галичі, Звенигороді, Пе­ремишлі, Володимирі, Холмі, Суздалі та інших містах можна знайти не лише великі колекції ужиткових речей та предме­тів мистецтва, виготовлених місцевими майстрами, але й най­несподіваніші предмети імпорту.

Проте держава і далі залишалася досить нестійким утворен­ням, у якому все більше посилювалися відцентрові рухи, вик­

ликані зростанням потуги локальних, т.зв. удільних, князів. Послаблювала єдність держави й традиція великих князів ки­ївських поділяти свої володіння між усіма синами, замість пе­редавати її у спадщину лише старшому синові, як це було прийнято на Заході.

Подрібненість держави на невеликі князівства, суперечки та збройні конфлікти між князями послабили державу та зроби­ли її практично беззахисною перед сотнями тисяч степових ко­чівників у першій половині XIII ст. Єдине, що Русь була ще в стані зробити — це поглинути та виснажити хвилі нових завойовників, коштом власної крові та державності зупинити їхнє просунення в Західну Європу.

У ці тяжкі часи монголо-татарської навали роль лідера час­тково перебрало на себе зміцніле об'єднане Галицько-Волин­ське князівство. Це стало особливо відчутно за князювання Да­нила Романовича (1237-1264). Його впливи сягнули навіть Ки­єва, де він посадив свого намісника — воєводу Дмитра, який керував обороною міста від монголо-татар. Шукаючи політич­ного захисту перед Ордою, Данило звернув свої погляди на Захід, дипломатичні та династичні стосунки з яким були ще досить міцними. Тривалі переговори закінчилися коронацією Данила 1253 р. у Дорогичині. Проте руські території були вже настільки виснажені, що утримати незалежність і політичну ці­

лість не вдалося. На всій території колишньої Руси розпочалися століття стагнації та поступового завоювання сильнішими та

краще захищеними сусідами. Але незважаючи на політичну катастрофу та поділеність території між різними державами, прагнення єдності, спільна культурна і релігійна традиція наміц- но увійшли в історичну спадшину колишніх руських князівств.

З усіх цих князівств політичну самостійність вдалося збере- ги лише північному Володимиро-Суздальському князівству, з якого виросла пізніша Московщина та Російська імперія. Вона проголосила себе єдиною спадкоємницею політичної спадщини Руси та захисницею східного християнства. Це давало їй під­стави для утвердження своєї гегемонії у всій Східній Європі. Однак реалізація цих амбітних планів лише поглибила поділ між Східною і Західною Європою.

XIX.