ХРЕСТОНОСНИИ РУХ ХІ-ХІІІ ст.

Початок другого тисячоліття поряд з виникненням націо­нальнихмонархій, утворенням перших університетів тощо, був знаменний ще одним надзвичайним явищем — хрестоносним рухом. Хрестові походи — це християнський військово-колоні­заційний рух, який став винятковою сторінкою європейської історії не лише за своїм розмахом і тривалістю, але й за на­слідками.

Активний хрестоносний рух, спрямований у Східне Середзем­номор'я, тривав майже два століття (1096-1270). Прапором руху була боротьба християнства з мусульманством за „святі місця". Це був головний, але не єдиний мотив цього руху. Масовості та інтенсивності руху не можна пояснити лише

раптовим піднесенням релігійності суспільства. Серед причин,

що спонукали вибух цієї експансії на схід, можна знайти чи­мало суто матеріальних. Однією з них стало збільшення кіль­

кості т.зв. надлишкового лицарства. Така ситуація була спричинена розвитком феодального права володіння і спадко­вості — майорату. За цим правом, феодальна земельна

власність не поділялася, а передавалася у спадщину старшому синові. Молодші діти в родині залишалися без володінь. Заз­вичай, це був авантюрний і неспокійний елемент, який часто жив з розбою. Хрестові походи були дійовим способом позбу­тися цих порушників, спрямувавши їхню енергію на ризико­вану та богоугодну справу.

Іншою причиною масовості хрестоносного руху була загаль­на криза системи землеволодіння через низьку продуктивність землеробства і зростання кількості населення. Те, що можна було стягнути з феодально залежних селян, не задовольняло

землевласників і змушувало їх шукати інші джерела збагачення. Селяни ж, які страждали від надмірних стягнень та голоду, також воліли втікати і шукати легшого життя в інших краях.

Нарешті, існував ще один дійовий мотив: привабливість ма­теріального й духовного багатства Сходу. В уяві європейців Схід був земним раєм. Зокрема поширити свої впливи на Схід прагнули купці з Венеції, Ґенуї, Пізи.

Для початку хрестоносного руху був і формальний привід. Політична ситуація наприкінці XI ст. на Близькому Сході була дуже важкою. Візантія зазнавала постійних поразок від пів-

денноіталійських норманів на Балканах, від печенігів та по­ловців на півночі. Але найфатальнішим було просунення турків-

сельджуків, які після битви біля Манзікерту 1071 р. захопили

майже всю малу Азію, а також Сирію та Палестину — місця розташування головних християнських святинь. Це стало підставою закликів до звільнення гробу Господнього від невір­них. Прохання візантійського імператора Олексія І Комнина про допомогу було офіційним приводом для початку масового руху.

У 1095 р. на церковному Соборі у Клермоні папа Урбан II закликав усіх королів, лицарів та простий люд іти у похід до Святої Землі відвойовувати гріб Господній у невірних, обіцяю­чиспасіння душ усім учасникам цього збройного паломниц­тва. На відміну від пізніших, перші хрестові походи справді відрізнялися великим ступенем релігійності та жертовності. Вже під час промови папи присутні давали обітницю і наши­вали на одяг хрести. Хрестоносці діставали захист від Цер­кви, прощення гріхів, звільнялися від сплати боргів, а тим, хто залишав майно, обіцяли його охорону.

Європейське лицарство почало ретельну підготовку до похо­ду, який мав бути єдиним і переможним. Але простий люд не чекав на провід і не мав потреби довго готуватися. Маси се­лянства з Франції та Германії готові були вирушити відразу. Так від самого початку руху виникла перша кризова ситуація. Селянське військо — майже 300 тисяч — очолили монах Пет­ро Пустельник та збіднілий лицар Вальтер Голяк. Селяни вит­рачали всі свої збереження на мінімальний обладунок, часто брали зі собою сім'ї, дітей. Дорогою до них приєднувалися жебраки, розбійники.

стані прогодуватися, учасники цього походу намагалися здобу­тиїжу та одяг грабунками та погромами, у тому числі напа­дами на „вбивць Христа"— євреїв. Лише 40 тисяч учасників походу дісталися до Константинополя. Це був голодний і не­організований натовп, до того ж цілком небоєздатний. Щоби не провокувати грабунків у Константинополі, Олексій І переп­равив їх через протоку, не дочекавшись приходу лицарів. До­рогою до Нікеї їх майже повністю знищили турки. Менше ніж тисяча з них разом з Петром Пустельником повернулися до Босфору і врятувались у Константинополі.

Восени 1096 р. до Константинополя почали прибувати лицарі- хрестоносці. Всього в першому поході (1096-1099) взяло участь майже 100 тисяч добре озброєних воїнів. Лотарінґських лицарів очолив Ґотфрід Бульйонський, французьких — герцог Нормандії Роберт та Раймунд Тулузький, а також папський леґат, італійських норманів — герцог Боемунд Тарентський. Вони не були легкими гістьми Константинополя, тому імператор відразу переправляв їх через Боспорську протоку. Навесні 1097 р. вони визволили Нікею, яку було повернуто Візантії. Це було єдине, що Візантія дістала від хрестоносців. Надалі вони вже не дотримували своїх зобов'язань перед Константинополем. Інтереси Візантії ніяк не входили у коло інтересів західних хрестоносців.

Почалося тяжке просування хрестоносців в Азії, ускладнене незвичною для них спекою, безводдям та нападами турків. На початку 1098 р. їм вдалося відвоювати Едессу. Там утворила­ся перша держава хрестоносців — графство Едесське (його пра­вителем став Балдуїн Фландрський). Наприкінці 1098 р. було захоплено Антіохію, облога якої тривала понад рік (князем Антіохійським став Боемунд Тарентський). Провід походу спе­речався за зверхність над завойованими територіями. Це вик­ликало незадоволення щирих ополченців, які 1099 р. вируши­ли до Палестину та 15 липня, після 5 тижнів виснажливого штурму, захопили Єрусалим.

Перший похід завершився 1099 року. До 1111 р. було завойо­ване усе східне узбережжя. У 1153 р. впала остання мусульман­ська твердиня на цій території — Аскалон. Ті учасники походу,

239

ХРЕСТОВІ ПОХОДИ

які вижили, були щедро винагороджені. Багато володінь одержали італійські купці, які підтримували хрестоносців з моря.

Внаслідок походу утворилось чотири держави хрестоносців: графства Едесське, Антіохійське та Тріполі, а також Єрусалим­ське королівство. Завойовники принесли зі собою порядки, що побутували у Європі. Вони були закріплені у т.зв. Єрусалим­ських ассизах, які стали своєрідною конституцією Єрусалим­ського королівства. Єрусалимським королем було обрано Ґотфріда Бульйонського. Між власниками нових земель були запроваджені васально-ленні відносини. Місцеві селяни потрап­ляли у залежність від хрестносців та змушені були виплачува­ти податки, які сягали від третини до половини врожаю.

Мусульмани постійно повставали проти хрестоносців. Щоби здійснювати дійовий військовий контроль над ситуацією, було утворено духовно-лицарські ордени тамплієрів (храмовиків), гос- пітальєрів (шпитальників) та тевтонців (об'єднання германських лицарів). Кожен орден мав суворі порядки, власний устав, фор­

му вбрання. Під чернечим плащем лицарі носили лицарські обладунки, яких іноді не скидали місяцями. Ордени очолювали

великі магістри, які підкорялися папі. Оскільки ордени мали

великі привілеї, вони швидко нагромадили величезні багатства.

Тамплієри займалися фінансовими операціями, випозичанням грошей під заставу чи проценти. Згодом вони перенесли свою діяльність у Європу, де започаткували банківську справу. Кастовість, дисципліна та багатство зробили їх дуже потужною силою, відголоски якої лунали і в пізніші епохи.

Спротив мусульман все більше зростав. У 1144 р. вони від­били в хрестоносців Едессу. Антіохія опинилася під великою загрозою. Папа Євгеній III закликав християнську спільноту до нового хрестового походу. Відомий католицький діяч та міс­тик Бернар Клервоський зміг переконати француського короля Людовіка VII та німецького Конрада III вирушити 1147 р. у другий хрестовий похід (1147-1149). Похід не приніс успіху через повну відсутність координації у діях двох великих ар­мій. Турки-сельджуки повністю розбили германців у Малій

Азії. Французи спробували захопити Дамаск, але зазнали по­разкиі повернулися до Європи.

Проте цей похід мав інші наслідки, важливі у європейській історії. Його невдача спрямувала хрестоносців на нові терито­рії — проти нехристиян всередині самої Європи. Частині схід­нонімецьких лицарів було дозволено битися проти все ще по­ганських балтських та слов'янських народів Східної Балтики. Водночас пожвавився наступ на мусульман в Іспанії, і 1147 р. об'єднані сили англійців, фламанців, французів та португаль­ців захопили Лісабон.

Наприкінці XII ст. ситуація на Сході ще більше загостири- лася. Утворилася сильна мусульманська держава в Єгипті, яка поглинула частину Сирії і Межиріччя. Її очолив мудрий і по­пулярний у мусульманському світі султан Салах ад-Дін (Са- ладдін). У 1187 р. він захопив Єрусалим. Це стало підставою третього хрестового походу (1189-1192), найбільш вражаючого з усіх хрестоносних заходів. Величний за своїм розмахом і за­думом, він закінчився повним провалом і величезними жер­твами. У ньому взяли участь найпопулярніші і наймогутніші правителі середньовічної Західної Європи: Фрідріх І Барбарос­са, Філіпп II Авґуст і Річард Левине Серце.

Третій хрестовий похід розпочався не за найкращих обста­вин. Конфронтація між хрестоносцями і Візантією на той час зайшла так далеко, що, боячись Барбаросси, візантійці уклали спілку з Саладдіном.

Ще більшу шкоду походу принесла боротьба амбіцій і роз­біжності між політичними планами провідників походу. Ан­глія і Франція знаходились у стані війни. Річард І хотів ут­вердитися у Середземномор'ї. Французький король і німець­кий імператор всіляко намагались йому перешкодити. Річард І захопив Кипр і розпочав облогу Акри. Не бажаючи його успіху, Філіпп II покинув його та повернувся до Франції, щоб готувати війну з Англією. Річард І все ж таки взяв Акру і спробував відбити Єрусалим, але домігся тільки трирічного дозволу на паломництво та прибуття купців. Єрусалимське королівство хре­стоносців усе ще існувало, але столицею його тепер стала Акра.

На зворотній дорозі Річарда І захопив у полон імператор Генріх VI, і лише за півтора року ціною довгих старань своїх прибічників та величезного викупу він дістав свободу.

Третій хрестовий похід скорше можна назвати „хрестовим стоянням". Він виснажив європейців і не дав жодного пози­тивного результату, за винятком здобуття Акри. Цей похід пов­ністю розорив Англію й залишив її без влади. Приблизно в цей же час у Дамаску помер інший видатний діяч цієї доби Саладдін. Перед смертю він наказав своїм наближеним, щоб вони обнесли його тіло володіннями, аби показати підлеглим всю марноту мирської слави і володінь, які ніхто не може

забрати зі собою після смерті.

Четвертий хрестовий похід (1202-1204) був найбільш загар­

бницьким з усіх. Спочатку він був спрямований проти султанату в Єгипті, який володів Єрусалимом. Інтриґи венеційського дожа Енріко Дандоло, який фінансував похід, привели до того, що флотилія з хрестоносцями відправилася не на Єгипет (союзника

Венеції), а на Константинополь нібито для того, щоб відновити

законного спадкоємця трону Ісаака II Ангела. Хрестоносці захопили місто і посадили імператора на трон. Але коли він не

зміг з ними розплатитися, хрестоносці 12-14 квітня 1204 р.

вдруге штурмом захопили Константинополь і розграбували його.

На руїнах колишньої Східньої імперії виникла Латинська імперія та декілька незалежних грецьких та венеційських дер­жав. Венеційський дож одержав титул „владики трьох вось­мих Ромейської імперії". І Латинська імперія, і панування ве- неційців не були тривалими. Вже 1261 р. Михаїл Палеолог відновив імперію ромеїв.

Папа Інокентій III, який намагався зміцнити становище Цер­кви, використав ідею хрестоносного руху для боротьби з єре­тиками у самій Європі. У 1209 р. він закликав до хрестового походу проти єретичних сект альбіґойців і катарів, які поши­рилися у південній Франції та Італії (головним чином Тулуза та території навколо неї). Цей похід одержав назву „альбіґой- ських війн". Як і більшість єретичних рухів, альбіґойці про­повідували просте, аскетичне релігійне життя, наслідуючи апос­толів Ісуса на противагу складному і вже не дешевому цер­ковному ритуалові. Альбіґойці заперечували Старий Завіт і не визнавали деякі інші догми офіційної Церкви. їм був власти­

вий фаталізм і своєрідний песимізм. Як різні східні релігії, вони вважали, що звільнення душ означає припинення віднов­лювання тіл, а тому прагнули обмежити або припинити шлюби і народжування.

У походах проти єретиків взяли участь маґнати північної Франції, які були зацікавлені у поширенні своїх впливів на краще економічно розвинутий південь. їх очолив Симон де Монфор, а пізніше — король Людовік VIII. У 1225-1226 pp. він знищив альбіґойців як політичну і релігійну цілість та приєднав графство Тулузьке до свого королівства. Папа Григо­рій IX (1227-1241) запровадив тут діяльність інквізиції, яка мала довершити справу хрестового походу.

У XIII ст. ідея хрестоносного руху почала занепадати. Навіть обіцянка прощення гріхів і спасіння душі вже не допомагала

зібрати добровольців для походу на Святу Землю. Щоб піднести дух вірних виникла ідея провести дитячий хрестовий похід. Вона живилася чутками, ніби Єрусалим можуть врятувати тільки

безгрішні і непорочні. У 1212 р. у Марселі зібралося приблизно 10 тисяч французьких дітей, які бажали вирушити у Святу Землю. Частина з них загинула ще під час морської подорожі. Ті, хто дісталися Олександрії, були продані в неволю. Інше військо підлітків (переважно з германських територій) зібралося на півдні Італії, але, на щастя, так і не вирушило в похід.

Протягом 1217-1221 pp. відбувся п'ятий хрестовий похід за участю лицарів з Германії, Угорщини, Англії, Голландії. Вони вирушили до Єгипту, але не здобули там тривких перемог. Єдиним їхнім успіхом було захоплення фортеці Дамієта, яку їм не вдалося втримати надовго.

У 1228-1229 pp. імператор Фрідріх II зібрав шостий похід. Силою й дипломатією він зумів заволодіти Єрусалимом. У хра­мі Воскресіння Фрідріх, якого не супроводжував ніхто з релі­гійних діячів Єрусалиму, сам проголосив себе королем Єруса­лимським. Він нічого не зробив для відбудови та зміцнення священного міста, пробувши в ньому лише два дні. У 1244 р. мусульмани знову і цього разу остаточно відвоювали Єрусалим.

Останні визначні походи — сьомий (1248-1254) і восьмий (1268-1279) — зібрав Людовік IX. Під час сьомого походу він потрапив у полон до султана Єгипту. Щоби звільнити свого короля, французи сплатили великий викуп і здали мусуль-

манам фортецю Дамієту. Восьмий похід був фатальним для короля: в Тунісі він помер від чуми. Французькі лицарі

повернулися додому. Останній опорний пункт хрестоносців на Сході — Акра — перейшла до рук мусульман 1291 р.

Ці поразки були свідченням повного занепаду масового хрес- тоносного руху. Хоча походи відбувалися і в наступні століття (навіть у XVII), але їхній розмах і значення були вже не такі помітні.

Хрестоностний рух не звільнив святинь, не переконав невір­них, коштував страшних руйнувань і бід країнам Сходу, вели­чезних жертв країнам Заходу. Посилилася релігійна нетерпи­мість і відверта ворожнеча.

Крім розчарувань, почали діяти інші причини, які відволі­кали лицарство, купецтво, селян від ризикованих походів. Життя пропонувало інакше розв'язання їх проблем. Для ли­царства з'явились можливості будувати кар'єру на службі у зміцнілих королівських династій. Купці навчилися здобувати більше зиску, укладаючи угоди, а не воюючи. Крім цього, єв­ропейське суспільство, в якому все більше поширювався місь­кий спосіб життя, відтепер вже не сприймало купців так во­роже, як раніше; вони завойовували все більший авторитет у міських урядах. Селяни, замість шукати кращої долі у похо­дах за море, могли втікати в міста, які виростали тут і там, або торгувати на міських ярмарках. Всі при цьому мали більше ґарантовану власну безпеку. Часи походів назавжди минули.

Хрестові походи — своєрідний пік релігійного піднесення се­редньовіччя — частково відіграли ту ж роль у політичному і суспільно-економічному розвитку Європи, що й великі міґрації варварських народів у першому тисячолітті. У ці кілька сто­літь європейці значно жвавіше переміщувалися європейськими просторами. Вони стали мобільніші, краще пізнали себе і своїх сусідів, почали зауважувати існуючі між ними різниці. Значно пожвавилась торгівля і грошовий обмін. Дещо послабилася феодальна залежність селян. Відродилося і розвинулося міське життя. Ці процеси вже існували в європейському житті, але феномен хрестоносного руху прискорив їх і зробив помітнішими.

Суспільство Європи одержало нові стимули розвитку. Воно стало стабільнішим, оскільки найбільш войовничі й неслухня­ні феодали пішли на схід або загинули. Послаблення войовничо-

го класу феодалів усувало важливу перешкоду на шляху дер­жавної централізації в європейських країнах. Королівська влада чулася відтепер міцнішою і почала політичне об'єднання країн.

Важливими були культурні наслідки хрестових походів. На Захід поширилися високі досягнення східної культури. Тут по­чали вирощувати рис, гречку, кавуни, абрикоси, цукрову трос­тину. Європейці навчилися гартувати метали, почали розумі­тись на тканинах і виготовляти їх так само майстерно, як і на сході. Поширилося використання таких здобутків арабської цивілізації, як папір, арабська нумерація, збережені й скоменто- вані античні тексти. Навіть правила особистої гігієни (звичка митися милом і гарячою водою та змінювати білизну) почали поширюватися серед заможних верств у цей час. Слід зазначити, що на культуру європейців особливий вплив мала арабська культура Іберійського півострова. Правда, цього культурного поступу можна було досягти й меншою кров'ю. Війна — не єдиний засіб переймати позитивний досвід.

XX.