РОЗВИТОК СЕРЕДНЬОВІЧНОГО СУСПІЛЬСТВА І КУЛЬТУРИ

Середньовіччя, яке інтелектуали пізніших епох зверхньо і несправедливо назвали „темною добою" в історії людства, на­справді було тривалим періодом напруженої діяльності євро­пейського суспільства у всіх напрямах, добою пізнання себе і свого світу, відносин зі своїми сусідами та з Богом, часом нагро­мадження вмінь, матеріальних ресурсів та практичних знань, на­родження перших властиво європейських ідей.

Європейська спільнота в добу розвинутого середньовіччя ха­рактеризувалася значними кількісними і деякими якісними змінами. Завдяки розвиткові землеробства та спаду міґрацій- них процесів значно збільшилася загальна кількість населен­ня. На території, крайні межі якої становили Скандинавія, Іс­панія, Ірландія та Русь, у X ст. мешкало майже 38 млн. лю­дей. У середині XIV ст. ця кількість зросла удвічі і досягала вже майже 75 млн. Протягом другої половини цього століття, внаслідок страшної епідемії чуми, відбулося різке падіння

кількості населення. Щодо вікового складу населення, євро­

пейське суспільство залишалося досить молодим, а середня три- валисть життя була короткою. Наприклад, у середині XIII ст. 40 відсотків населення становили діти молодші від 14 років. Це означало, що тягар дорослих людей „продуктивного" віку був дуже значний і прогодувати Європу було нелегко.

Середньовічне суспільство відзначалося високим ступенем структуризації та „застиглості". Належність до певної суспіль­ної групи визначалася народженням і, за винятком деяких но­вонароджених суспільних інституцій (таких як, наприклад, уні­верситети), жодна людина не мала змоги перейти з однієї гру­пи до іншої. Місце людини в суспільстві визначалося за на­лежністю до певних суспільних структур, головними з яких були манорія, село, парохія, королівський двір. До XI ст. у

європейському суспільстві дуже мало було місця для людей, які не мали наперед визначеного суспільного статусу і певної „локальної" ідентичності, тобто приналежності чи навіть при­кріплення до конкретного місця.

Суспільство поділялося на три основні групи відповідно до роду своєї діяльності. Середньовічні хроніки змальовують цей поділ, виділяючи як основні групи „людей війни", „людей мо­литви" та „людей праці"3 цих трьох дві перші — знать та священництво — були привілейованими.

Знать була порівняно нечисельною, але найвпливовішою гру­пою у суспільстві. Заможність не обов'язково і не завжди була характерною ознакою цієї групи, зате родовід, походження були об'єктом своєрідного культу. Особливою рисою цієї групи було життя за рахунок праці інших. Основні заняття знаті становили війна і спорт (переважно лицарські турніри та полювання).

Важливе місце у житті аристократів мав особливий ритуал посвяти у лицарство. Церемонія посвяти формувалася протя­гом століть і проводилась дуже урочисто. Великий вплив на

неї здійснив хрестоносний рух, який поєднав лицарство з місіо­

нерством та високою ідеєю захисту віри. Церемонії передувала спеціальна купіль очищення, сповідь та причастя. Потім цілу ніч тривали моління. Хоруґву, спис та меч майбутнього лицаря

освячував священик. Під молитовні співи він оперізував лицаря мечем та передавав йому щит, наголошуючи як на служінні господареві, так і Богу. У XII ст. лицарство було привілеєм тільки людей високого походження.

Якщо вельможі не воювали, вони знаходили інші гідні сво­го статусу заняття — полювали або влаштовували турніри. Це також були справи, недоступні для людей нижчого походжен­ня. Нерідко турніри виходили з-під контролю і закінчувалися кривавими сутичками. Поступово Церква стала в опозицію до традиції турнірів, а за нею — навіть королі і принци, які не

хотіли втрачати своїх найвідважніших лицарів. Англійський король Генріх II оголосив їх поза законом. У Франції турніри тривали до середини XVI ст., до часу, коли французький

король Генріх II був смертельно поранений в око під час тур­ніру на честь шлюбу своєї доньки.

Іншою характерною частиною життя знаті була двірцева куль­тура.

Ця культура була своєрідною реакцією на поширений у Єв­ропі релігійний аскетизм та суворість. Найвідоміші взірці кур­туазної літератури — твір Кретьєна де Труа, що описав геро­їчні пригоди короля Артура та лицарів круглого столу, „Трис­тан та Ізольда" Ґотфріда фон Страсбурґа, численні історії про пошуки Ґрааля тощо.

Водночас склалися та були записані європейські героїчні епо­си: Пісня про Роланда у Франції, Пісня про Сіда в Іспанії,

Пісня про Нібелунґів у Німеччині, Пісня про Ігорів похід на

Русі, численні саґи у Скандинавії і багато інших. Південна

Франція прославилася численними взірцями романтичної ліри­ки. Виконавцями ліричної та героїчної поезії були трубадури і трувери у Франції та мінезінґери у Німеччині.

Уся Європа була охоплена літературною творчістю, яка зас­відчила високий рівень майстерності, наявність певної європей­ської єдності та взаємовпливів, а також нову знаменну рису цієї доби — не стільки спроби витворити нову культуру чи етикет, а, що важливіше, знайти нову світську ідентичність, відмінну та відокремлену від релігійної ідентичності.

Духовенство було іншою привілейованою групою середньо­вічного суспільства.

Найчисельнішою і найпригнобленішою серед непривілейова- них груп населення було селянство. Селяни перебували у різ­них ступенях залежності від землевласників, оскільки трима­лиїхню землю. Наприкінці середньовіччя зросли чисельно або виникли нові суспільні групи, які не були поширені у період раннього середньовіччя: ремісники, купці, бродячі виконавці,

любителі знань — вчені і студенти. Ці групи поступово сфор­мували новий суспільний стан — міщанство.

Незважаючи на появу багатьох нових рис, і суспільство, й економіка багато в чому залишалися традиційними. Землероб­ство, як і раніше, було основою усієї європейської господарки. Але й тут відбулися значні зміни. Загальний розвиток земле­володіння виявляв тенденцію до поступового руйнування вели­ких землеволодінь та утворення невеликих сімейних господарств. Відбулися великі зміни у технології землеробства. Використання трипільної системи на третину збільшило закультивовані посівні площі. Поступове впродовження, починаючи з IX ст. важкого рала дало змогу підняти нові, важчі ґрунти та додатково збільшити загальні посівні площі. Поширювалося й викорис­тання додаткової енергії. Вже у X ст. було відоме використання водяних млинів. З кінця XII ст. у європейському пейзажі з'являється ще одна нова характерна деталь — вітряки.

У результаті протягом XIII ст. у Європі оброблялася кіль­кість посівних площ, яка не була такою великою ні до, ні після цього часу.

грошова рента. Однак це ненадовго полегшило становище се­лянства. У XV ст., після чуми та столітньої війни, знову зрос­ли податки, і селянам було заборонено перебиратися в міста.

Визначним явищем розвинутого середньовіччя була поява міст. Вони виникали на землях лордів, тому від початків вели боротьбу за самоуправління та незалежність від землевласни­ка. У результаті цієї тривалої боротьби міста завойовували хар­тії — даровані землевласником певні права та ґарантії. Протя­гом XI ст. у містах сформувалася купецька корпоративна само­організація — Гільдії. Купецтво скоро стало хоч і не дуже шано­ваною, проте потужною суспільною силою через свої капітали. У XII ст. почали виникати професійні гільдії (цехи) ремісників.

Населення міст змінювало своє ставлення до купецтва. По­чаткова ворожість чи настороженість поступилася місцем сприйняттю купецтва як представника загальноміських інтере­сів на противагу старій земельній аристократії, яка часто не мала вже нічого, крім амбіцііі та походження. Почав склада­тися вищий бюргерський клас, який прибирав до рук контроль над містом. Змінилася не лише суспільна структура, але й ко­лективна самосвідомість. Так торував собі дорогу новий суспіль­ний порядок, коли громада керувалася вже не правителем „з Божої ласки", а виборними представниками самих городян. Вла­да набула дві нові важливі риси, які були відомі античному світові, але не існували в ранньосередньовічних монархіях: нове уявлення про свою леґітимність (джерелом влади є сама спіль­нота, а не Бог) та нову процедуру обрання (не ґрунтуючись на спадковості чи призначенні, але на підставі виборів). Міста ставали острівками свободи, з яких виростали нові ідеї само­управління і демократії. Тому про них говорили, що „міське повітря пахне свободою".

Найбільші середньовічні міста — Париж, Мілан, Венеція, Флоренція, Кордоба, Севілья — мали близько 80-100 тисяч людності.

Стосунки міст з королями були особливо важливими під ог­лядом тогочасного суспільно-політичного розвитку. Молода мо- нархіча влада, шукаючи нової опори в суспільстві, підтриму-

вала новонароджені міста, надавала їм опіку та привілеї, ук­ладаючи так певний вимушений альянс перед лицем спільного ворога — старої земельної аристократії. Цей союз міщан з ко­ролями допоміг обом сторонам зміцніти та подолати старий суспільний порядок. Але міста і монархія були лише тимчасо­вимиспільниками. З нагромадженням капіталу в містах, вони намагалися звільнитися не тільки від старої земельної арис­тократії, але й від королівського контролю. Кінець середньо­віччя став свідком зростаючої боротьби міщан з монархами.

Міста також сформували нове право і нову, міщанську (бюр- ґерську) культуру, яка проявилася в архітектурі, музиці, літе­ратурі, театральному мистецтві, розвагах. Особливо яскраво ця нова культура виявилася на півдні Франції та півночі Італії. Ця культура мала настільки ж важливий спосіб самоусвідом­лення середньовічної особистості, як і куртуазна культура па­лаців і замків. Найпопулярнішими жанрами міської середньо­вічної літератури були сатиричні байки та епічні пісні й істо­рії. Яскравими взірцями таких творів були французькі „Роман про Лиса Ренара"та „Роман про Розу".

Окремо слід відзначити нову міську архітектуру. Пошире­ний у ХІ-ХІІ ст. романський стиль з другої половини XII ст. поступався місцем новому — ґотичному. Головними його озна­

камистали вертикальність і „повітряність". Цього враження вдавалося досягнути завдяки використанню високих опор, арок,

склепінь, які порівнювали з птахом, що розпростав крила для лету, величезних вікон з вітражним кольоровим склом. Бать­

ківщиною стилю стала Північна Франція, передусім Шартр. Визначними його взірцями є Реймський Собор, в якому коро­

нувалисякоролі Франції, Собор у Сан-Дені та менш визнач­ний, але не менше відомий Нотр-Дам у Парижі.

Ще одна важлива ілюстрація до сповненого конфліктів місь­кого життя доби середньовіччя — відносини з євреями. У ба­гатьох європейських містах від початків згромаджувалося ба­гато євреїв, особливо в Іспанії, Німеччині та Франції кінця ХІІ-ХІІІ ст. Не маючи місцевого коріння і залишаючись чужинцями для довколишнього християнського середовища, во­ни намагалися знайти для себе спосіб виживання в європейсь­кому суспільстві. Нерідко євреї ставали успішними комерсан­тами, частина з них швидко багатіла. З появою університетів

вони влаштовували своєрідні випозичальні, де студенти могли дістати все: від книг до одягу.

Хоча євреї через свої впливи, освіченість та вміння вести справи мали значний вплив у європейському суспільстві, хрис­тияни ставилися до них з недовірою і часто відвертою ворожіс­тю. Протягом XI-XIV ст. у різних частинах Європи, від Руси до Іспанії, відбувалися гоніння на євреїв. До цього призвели різні причини, серед яких не останньою був інтерес королів до єврейських маєтків. Становище євреїв у Франції, наприклад, погіршилося вже за Людовіка IX, а за Філіппа IV 1306 р. їхнє майно було конфісковане на користь корони, а самих власників випроваджено з держави. Подібну акцію трохи раніше (1292) вчинив Едуард І в Англії.

Освіта

Завдяки Візантії та мусульманській владі в Іспанії у Європі у XII ст. почали поширюватися твори грецьких філософів, арабських математиків, римських юристів. Одним з результа­тів цього зацікавлення давніми знаннями стало виникнення за­хідних університетів.

Термін „Universitas"початково означав будь-яке об'єднання осіб — чи то ремісників, чи братства міщан, чи громади сту­дентів і професорів. Найраніший університет заснував імпера­тор Фрідріх Барбаросса 1158 р. у Болоньї. Болонський універ­ситет став першою відомою з писемних джерел організацією студентів та викладачів, об'єднаних для навчання. Таке об'єд­нання було необхідним, оскільки міщани дивилися на цих но­воприбулих як на осіб без будь-яких прав. Цей університет подав зразок найранішої університетської програми.

Болонські студенти вимагали від своїх викладачів глибокої освіченості і вміння навчати, самі визначали бажані теми лек­цій, рівно ж як і викладацьку платню. Іноді університетським громадам доводилося покидати місто через неспроможність роз­рахуватися з ним. Це було легко, бо не існувало якогось ок­ремого фізичного університетського тіла, як то навчальні бу­дівлі, бібліотеки тощо. Тому університети могли вільно ман­друвати, зберігаючи свою незалежність. Викладачі також фор-

мували перші встановлювали ним ступенем ні мистецтва,

професійні об'єднання для захисту своїх прав, власні професійні стандарти. Першим академіч- була ліцензія, що давала дозвіл викладати віль- обов'язкові для всієї вищої освіти — licentia

docendi. Викладачі різних фахів об'єднувалися у факультети (слово „facultas"означало здатність (щось викладати)). Факуль­тети очолювали декани. Назва „студент" походить від латинсько­го слова „studere"— старанно займатися. Головним керівником університету ставав ректор, якого також обирали студенти.

Болонський університет прославився тим, що дав нове жит­тя римському праву. Ще на початку XII ст. видатний реторик та юрист Ірнерій (1088-1125) та його учні написали ґрутовні коментарі до існуючого права на підставі кодексу Юстиніана. У середині XII ст. монах та викладач Ґратіан створив церков­ний правовий канон, відомий під назвою „декрет Ґратіана".

Інший визначний середньовічний університет — Паризький — дістав королівську грамоту від Філіппа II Авґуста та Інокентія III 1200 р. Тут сформувалося чотири факультети: початковий (читання, письмо, сім вільних мистецтв), обов'язковий для всіх студентів; та три старших спеціальних: медичний, юридичний богословський. Найбільшу славу Паризькому університетові принесла теологія. Навчання в університеті було тривалим процесом, часом забираючи до 20 років. Приблизно у той самий час вникли інші великі і славетні університети: Оксфорд, Кембрідж, дещо пізніше Гайдельберґ.

Саме у Парижі вперше виникла система будинків університе­ту. Спочатку з'явилися притулки для бідних студентів, які не

могли винайняти кімнат більше і вони починали Роберт Сорбонн відкрив сучасну Сорбонну. Так

у місті. Поступово будівель ставало виконувати й інші функції. 1257 р. гуртожиток для студентів-теологів — університети діставали „фізичне тіло",

що поклало кінець

їх мобільності і

зменшило їхню автономію.

Паризькі студенти почали користуватися пошаною серед міщан, а також серед студентів і викладачів інших університетів.

Виникли викладацькі програми, з'явилися перші навчальні посібники (т.зв. „Сумми"): Декрет Гратіана для теологів та юристів; „Summa Theologiae"Томи Аквінського й інші.

Метод навчання відомий під назвою „схоластика"(schola — школа). Він перетривав значні зміни протягом свого розвитку

у XI-XV ст. Цей метод полягав у тому, що студенти слухали і записували лекції своїх викладачів, пізніше читали і комен­тувалипраці славетних давніх авторів. Студенти брали участь у диспутах, головним принципом яких було викладення спочатку арґументів „за"і „проти" та підтвердження їх авто­ритетом давніх авторів, потім — підведення власних висновків. У цьому методі панувала логіка і діалектика. Великим недоліком цієї системи була повна відсутність практичного використання знань, часом надмірне теоретизування, а також залежність сили арґументів не від їх правдивості, а від тра­диції та утвердженого авторитету, що стояли за тим чи іншим твердженням. Найвідомішими схоластами були Ансельм Кен- терберійський (1033-1108); широко відомий серед науковців і популярний серед студентів маґістр вільних мистецтв Петро Абеляр (1079-1142); італійський домініканець, великий знавець Арістотеля Тома Аквінський (1225-1274) та ін.

Цей спосіб освіти від самого початку мав противників. Бер­нар Клервоський, наприклад, вважав, що така освіта не гар­тувала мозок студентів, а лише сіяла сумніви в їхніх душах. З'явилися групи викладачів (переважно граматики і реторики), які надавали перевагу практичним знанням над теорією, дава­ли практичні інструкції з укладання документів і творів. Ці викладачі, які називалися диктатори, були попередниками піз­ніших гуманістів.

До поступового занепаду схоластичного методу спричинило­ся й поступове відродження та поширення давніх грецьких та нових арабських досягнень у точних і природничих науках, яке стимулювало інтерес до практичних знань та експеримен­ту як навчального методу.

Одним з відомих противників схоластики був професор Ок­сфордського університету францисканський монах Роджер Бе­кон(1214-1294). Його головна книжка „Великий Труд" стала своєрідною тогочасною енциклопедією. Він наголошував на не­обхідності досліду та вільного розвитку науки. Бекон висловив багато дивовижних передбачень, наприклад щодо парових дви­гунів і оптичних збільшувальних приладів, вперше склав ре­цепт пороху та зумів пояснити явище веселки.

Розвиток освіти і науки у високорелігійному суспільстві приз­вів до сутички між філософією та теологією. З погляду

ортодоксального християнства, Арістотель був переповнений єрес­сю, особливо у коментарях мусульманських учених. Однак, логіка і метафізика Арістотеля стали наріжним каменем філософії.

Теологи, які переймали ці ідеї та спиралися на них, пробу­вали застосувати арістотелівську логіку до віри. Петро Абеляр спробував піддати логічному розгляду поняття Святої Трійці. Беренґар Турський намагався науково досліджувати таїнство Євхаристії. Це викликало занепокоєння керівництва Церкви, як посягання на біблійне вчення. Досить поширеною ставала думка, що любов до науки та любов до Бога несумісні. Розум та одкровення розділилися на дві окремі сфери пізнання.

XXI.