ЄВРОПА В ПІЗНЬОМУ СЕРЕДНЬОВІЧЧІ

XIV-XV ст. були знаменним етапом європейської історії — добою переходу від середньовіччя до нових часів. Пізнє серед­ньовіччя називають ще століттями криз. У цей час західноєв­ропейське суспільство осягнуло кілька важливих змін, спричи­нених різними подіями.

Доба розпочалася найбільшою в європейській історії епідемією бубонної чуми (т.зв. чорна смерть), яка у середині XIV ст. забрала майже 40 відсотків західноєвропейського населення. Цій трагедії безпосередньо передувало тривале і не завжди мирне протистояння між папами та різними монархами за зверхність над національними Церквами. Столітня війна між Англією та Францією ще більше загострила загальну суспільно- політичну кризу.

XIV століття відзначилося яскравими змінами у культурі. Це був час народження Ренесансу — визначного культурного явища, яке найсильніше виявилося у наступному XV ст. і змі­нило не лише художні стилі чи систему освіти різних наро­дів. Відродження змусило людину зробити переоцінку своєї іс­торії та свого місця у Всесвіті.

З кінця XV ст. європейці почали відкривати ширший незна­ний світ. Так знову обернулася спіраль людської історії. Подібно як фінікійці та греки вийшли в море відкривати для себе нові землі, перетворивши свої колонії у маленькі вогнища блиска­вичного поширення культури на нових землях, так за дві тисячі років після них іспанці й португальці знову вийшли у море в пошуках нового світу для себе. Подорожі навколо Африки, через Індійський океан до Індії та через Атлантику до Америки наблизили до європейців малознайомі їм та дуже відмінні від них культури. Досягнення мореплавців не тільки розширювали географічні обрії, але відкривали нові простори для праці

людського розуму. Вчені від Коперніка до Ньютона, змінили уявлення про будову Всесвіту. Це спричинило вибух справжньої наукової революції, підготувало перехід Європи до нового періоду її розквіту протягом нових часів.

„Чорна смерть"

Економічні зміни, розвиток міст, а також землеробства привели до швидкого зростання кількості населення у XIII­XIV ст. З 1000 до 1300 р. кількість мешканців Європи майже подвоїлася. Однак поступ у землеробстві не встигав за потре­бами такого різкого зростання людності. Протягом XIV ст. відчувалася нестача продуктів харчування. Через неврожаї 1315 і 1317 pp. Європа пережила страшний період голоду. Перена­селення, нестача продуктів, криза господарки дуже послабили населення, зробили його особливо вразливим до вірусу чуми, що проник у Європу наприкінці 1347 р. Шлях нової епідемії пролягав з Криму через Малу Азію на Сіцилію, а потім в італійські портові міста Ґеную, Венецію, Пізу. Протягом 1348 р. уздовж головних торговельних шляхів хвороба поширилася в Іспанії та Південній Франції, а тоді огорнула майже всю Західну і Центральну Європу. Не постраждали лише невеликі реґіони, які знаходилися остронь головних торговельних арте­рій (як, наприклад, Богемія).

Вірус переносили корабельні щурі та блохи. Хвороба мала кілька різних форм, вона легко, швидко і незрозуміло для то­гочасних людей поширювалася: із отруєних легень однієї жи­вої істоти до іншої. Ніхто не знав, як рятуватися від хвороби, яка навіть персоніфікувалася в уяві людей як апокаліптична кара за гріхи та викликала містичний страх. Найпоширеніші засоби лікування і захисту від чуми — ароматичні амулети, ворожба, молитви, п'явки тощо — не запобігали вдиханню от­руєного повітря. Одні вважали найкращим ліком поміркова­ність та стриманий спосіб життя, посилені молитви. Багато лю­дей намагалися врятуватись усамітненням. Інші, навпаки, від­давали перевагу бурхливим розвагам і спілкуванню з друзями перед лицем неминучого і болісного кінця.

Реакцією на епідемію були й релігійні процесії флаґеланів. Флаґелани — аскети-фанатики — мандрували між різними міс-

тами та селами, охопленими епідемією, носили чудодійні свя­тині і влаштовували молебні. Вони бичували себе, стікали кров'ю, вважаючи чуму карою за людські гріхи, від якої мо­жуть захистити тільки покаяння та фізичні муки.

Європейці, шукаючи винних у свої нещастях, часто спрямо­вували гнів проти євреїв. У кількох містах було зчинено вели­кі погроми. Іноді антиєврейські виступи були наслідком при­буття флаґеланів, які поширювала чутки, нібито знищення єв­реїв може повернути Божу ласку і стати порятунком від чуми.

Протягом кількох років спорожніли цілі села. Занепало виробництво. Через загальний занепад та зменшення попиту впа­ли ціни на продукти, а на ремісничу продукцію, особливо на предмети розкоші, навпаки, зросли. Заможні європейці спішили насолодитися життям перед смертю, яка здавалася їм швидкою і неминучою. Зіткнувшись із найгіршим, побачивши повну свою безпорадність, люди змінилися внутрішньо, прагнучи для себе найкращого ще за життя. Після чуми дуже популярними стали хутра, прикраси, шовк, дорогий одяг. Це вплинуло на міське виробництво в наступні часи, на приплив нових виробників з недалеких сіл у багаті успішні міста, збільшило конкуренцію між Гільдіями за збут продукції.

Чума знищила значну частину священництва, яке сумлінно виконувало свої обов'язки біля хворих чи покійників. У Ні­меччині, наприклад, під час епідемії загинула майже третина духовенства. Церква була ослаблена і політично, й економіч­но, змінився склад священництва. Це підготувало ті події, що відбулися в історії Церкви пізніше: авіньйонський полон

(1309-1377) та схизма (1378-1415).

Розвиток Церкви у пізньому середньовіччі

На перший погляд, становище Церкви наприкінці XIII ст. мало б зміцнитися. Дещо зменшився імператорський тиск на Рим, Людовік IX французький був відданим прихильником Римського престолу. Було також здійснено спробу знову поліп­шити стосунки між східними і західними християнами. Собор у Ліоні 1274 р. вирішив надати допомогу візантійському імпера­

торові Михаїлові Палеологу у боротьбі з турками. Однак ці по­зитивні моменти не витворили стійкої тенденції до стабільності.

Зміна обличчя курії та її політики після Інокентія III, перетворення Західної Церкви у велику світську силу, заанґа- жовану в політику і фінанси, були, можливо, єдиним способом відстояти її єдність, запобігти її розпаду на малі ізольовані державні церкви. Але ця діяльність духовно послабила Церкву. Папський двір усе більше втягався в політичну боротьбу та інтриґи. Це давало привід і єретикам, і реформаторам розпо­чати боротьбу за „істинну християнську Церкву".

У 1294 p., після низки несподіваних змін на Римському престолі, Західну Церкву очолив освічений і родовитий Боні- фатій VIII (1294-1303). Під час святкування ювілею Церкви 1300 р. Боніфатій оголосив відпущення гріхів усім присутнім та випустив індульґенції, які з цього часу продавалися у всіх католицьких країнах. Перебування Боніфатія на престолі зна­менувало початок занепаду папства як впливової політичної сили. У цей період Англія і Франція активно формувалися як сильні централізовані монархії. Англійський король Едуард І (1272-1307) та французький Філіпп IV Красивий (1235-1314) почали чинити активний спротив римській політиці оподатку­вання місцевих релігійних громад та передачі грошей до ку­рії. 1296 р. Філіпп IV повністю припинив вивезення грошей. Намагаючись поліпшити стосунки з королем та зберегти цер­ковні доходи, Боніфатій того ж року проголосив канонізацію Людовіка IX. Однак відносини і далі загострювалися, породжу­валися взаємні звинувачення в єресі і перевищенні повнова­

жень. Філіпп навіть заарештував римського леґата у Парижі Бернара Сесе як єретика та зажадав від папи Боніфатія

визнання законності судового процесу проти Сесе. Боніфатій вимагав звільнення Сесе та скасував усі попередні домовленості щодо оподаткування. Він відправив Філіппові IV буллу „Слухай, сину мій"(1301), яка мала нагадати королеві, що „Бог поставив пап над королями і королівствами". Король у відповідь розпочав активну антипапську кампанію, у якій взяли участь королівські апологети П'єр Дюбуа та Йоан Паризький.

нитіших документів в історії відносин папства зі світськими владарями. Булла детально розвивала тезу про зверхність духовної влади над будь-якою іншою.

Щоби здобути підтримку у своїй боротьби проти папи, ко­роль 1302 р. вперше в історії Франції скликав зібрання арис­тократів, вищого духовенства та знатних горожан — Ґенераль- ні стани. Маючи підтримку італійських противників папства, французи розпочали збройні дії. Головний міністр Філіппа IV Гійом де Ноґаре оголосив Боніфатія єретиком і злочинцем та захопив папу у місці його перебування в Ананьї. Боніфатія вдалося звільнити та перевезти до Риму, але він не зміг пере­жити завданних йому принижень, знущань та побоїв і за кіль­ка місяців помер (1303).

Наступник Боніфатія Бенедикт XI, який був на престолі

лише близько двох років, продовжував лінію свого попередни­ка. Зокрема, він викляв Ноґаре за його поведінку стосовно

Боніфатія. Але його наступник Клемент V (1305-1314), колиш­ній архієпископ з Бордо, перебував під сильним французьким тиском, якому він не міг (чи не смів) опиратися. Він зняв прокляття з Ноґаре, а також санкціонував знищення ордену тамплієрів, чиї багатства давно мріяв захопити Філіпп IV. У 1314 р. було страчено великого маґістра ордену Жака де Моле.

У 1309 р. папа Клемент переніс папський двір до Авіньйо­ну на південно-східному кордоні Франції. Папська резиденція перебувала тут до 1377 р. Відірваність від основних маєтків в Італії спричинила гостру нестачу коштів у папській казні та збільшувала залежність і контроль з боку французької корони. Намагання знайти кошти призвело, зокрема за Еле­мента VI (1342-1352), до зростання продажу індульґенцій і спонукало до дальшого розвитку теологічної доктрини про

простимі гріхи та чистилище. Ця практика давала нову

поживу для критики папства.

Протистояння між світською та релігійною владою не змен­шувалося й під час перенесення престолу.

Корбари, який дістав ім'я Миколая V. У цей час було написа­но два найвизначніші памфлети на підтримку королівської по­літики. їхніх авторів Вільяма Окамського та Марсілія Падуан- ського було проголошено єретиками, а їхні праці заборонені. У памфлеті „Захисник миру"Марсілій Падуанський оцінював папу як звичайного члена спільноти, який повинен підкоряти­сяімператорові — найвищому керманичу суспільства. Голов­ною думкою всього твору була ідея незалежного походження та повної автономії світської влади від релігійних чи божес­твенних джерел.

За наступника Йоана XXII Бенедикта XII (1334-1342) авінь­йонське папство дещо зміцніло, почало брати активну участь у європейській економіці. У цей час було розпочато будівниц­тво великого Палацу пап в Авіньйоні. Ці невеликі успіхи зу­мовили нове зростання опору монархічних урядів. Англійський Парламент неодноразово підтверджував заборону на вивезення церковних грошей за межі країни. Французи домоглися права обирати свій вищий клір без втручання папства. У Швайцарії та Німеччині також поширювалася тенденція до обмеження ко­лишніх прав священництва та впливів папства. Все це засвід­чувало неухильне зниження авторитету папства та зростання впливів світської влади.

Зменшення ролі офіційної Церкви ніяк не знижувало загаль­ного зацікавлення суспільства справами віри та духовості. Дуже популярними й масовими наприкінці XIV-XV ст. стали світські релігійні рухи, особливо в Англії та Богемії. Хоча зас­новники цих рухів не виходили поза межі офіційної Церкви, масові рухи, породжені їхніми ідеями, ставали багато ради- кальнішими.

Джон Вікліф (помер 1384), теолог і філософ з Оксфорду, був активним прихильником політики збільшення незалежнос­ті національної Церкви, свободи призначення священиків і збо­ру десятини в Англії. Наслідуючи давні францисканські ідеа­ли,він пропагував секуляризацію церковного майна в Англії, зазначаючи, що „священики мають бути задоволені хлібом і водою". Він заперечував церковну ієрархію і наголошував, що основою релігійного авторитету мають бути персональні заслу­ги, а не ранґ священика. Ці погляди дали підстави звинува­чувати його у донатизмі.

Лолларди, послідовники Вікліфа, пішли ще далі, виступаю­чи проти таїн та іконопоклоніння. Як і вальденси, вони про­повідували рідною народною мовою, перекладали Святе Пись­мо. Вони походили з різних суспільних груп. Але їх заклики до секуляризації церковних володінь та скасування податків, які дуже поширилися після селянської війни 1381 p., відштов­хнули від руху представників вищих верств суспільства. Лоллардів було визнано загрозливим рухом і протягом всього XV ст. їх переслідували.

У Богемії єретичний рух тісно переплівся з національним. Це були часи, коли німецькі князі з роду Люксембурґів посяга­ли на чеську корону. Празький університет, заснований 1348 p.,

став центром антинімецького руху та релігійного реформатор­ства. Цей рух розпочався у рамках офіційної віри, його очолили місцеві інтелектуали, найвідомішим з яких був рек­тор університету після 1403 р. Ян Гус.

Чеські реформатори дотримувалися поглядів, дуже близьких до лоллардів (переклад священних текстів, дешева Церква, простий обряд). Цьому сприяли регулярні контакти між Ан­глією та Богемією, які посилилися після одруження Анни Бо- гемської з королем Річардом II 1381 р. Багато чеських сту­дентів навчалися в Оксфорді, деякі з них поверталися додому з копіями праць Вікліфа. Особливо багато суперечок виникало з питань доктрини, наприклад таїнства Євхаристії. Гусити об­стоювали право мирян причащатися і вином, і хлібом (в ці часи тільки священики мали це право), ставили під сумнів законність таїнств, проведених священиками, які самі часто були порушниками християнських норм.

Прихильники Вікліфа та його вчення у Празькому універ­ситеті згуртувалися навколо Гуса. Дебати, які вони проводили в університеті, закінчилися 1410 р. відлученням Гуса від Цер­кви. Гус не мав намірів доводити справу до розколу, але міц­но дотримувався своїх тез, вважаючи себе здатним переконати опонентів у користі змін для загальної християнської справи. 1414 р. Ян Гус відправився на Собор у Констанці, впевнений, що зможе переконати своїх найсуворіших критиків. За кілька тижнів йому було пред'явлено звинувачення у єресі та ув'язнено. Ян Гус помер на вогнищі 6 липня 1415 р. За рік

така ж доля спіткала його найближчого прихильника Єроніма Празького.

У Богемії реакція на ці страти була надзвичайно гострою. Крайньо войовнича гілка гуситів (таборити) вирішила відкри­тою боротьбою перетворити Богемію у релігійний, національ­ний та суспільний рай. Рух очолив військовий ватажок Ян Жижка. Своєю послідовністю, рішучістю та готовністю до від­критої боротьби гусити зуміли домогтися від Собору в Базелі визнання та контролю над чеською Церквою.

Авіньйонський полон, який сучасники ототожнювали з Ва­вилонським полоном ізраїльтян, закінчився з поверненням папи Григорія XI до Риму у січні 1377 р. Після його смерті кардина­ли в Римі обрали папою італійського архиєпископа Урбана VI (1378-1389), який негайно оприлюднив свої наміри реформува­ти курію. Кардинали, більшість з яких за роки авіньйонсько­

го ув'язнення становили французи, наполягали на поверненні папського двору до Авіньйону. їх підтримав французький

король Карл V. 20 вересня 1378 р. 13 бунтівних кардиналів зібрали власний конклав та обрали папою кузена французько­го короля Елемента VII (1378-1397).

Так розпочався „великий розкол". Папство стало тепер „річ­чю з двома головами" та соромом усього християнського світу. Розкол між двома папськими дворами мав чітку політичну межу: Англія та її союзники (Священна Римська імперія, Угор­щина, Богемія, Польща) визнала Урбана VI, тоді як Франція та її прихильники (Неаполь, Шотландія, Кастилія, Араґон) під­тримали Клемента VII. (У наступній церковній історії голов­ною було визнано римську лінію, авіньйонська та пізанська лінії вважаються схизматичними). Існувало тільки два можли­ві способи подолати абсурдну і ганебну ситуацію: взаємна по­ступка обох пап та домовленість їх щодо процедури обрання нового претендента або відступлення одного з них на користь іншого. Жоден спосіб не сприйняли противники. Залишалося єдине: скликати спеціальний Собор. Але формально Собор міг скликати лише папа. Однак жоден з них не збирався склика­ти Собор, який би його скинув. Близько трьох десятиліть ве-

лися дебати між адвокатами, консиліарастами та політиками, поки вдалося прийняти рішення для подальших дій.

Протягом 1409-1410 pp. у Пізі відбувся Собор, на якому обох пап було зміщено та обрано нового — Олександра V. Але оскільки жоден з попередніх не підкорився рішенню Собору, християнський світ раптом отримав відразу три голови.

Ситуація дещо поліпшилося, коли імператор Сиґізмунд умо­вив наступника Олександра V Йоана XXIII зібрати новий Со­бор у Констанці у 1414-1417 pp. Тодішній римський папа Гри­горій XII також визнав цей Собор чинним. У декларації

„Sacrosancta" Собор констатував свою вищість у церковних

справах та проголосив вибори нового папи Мартина V (1417­1431),після того як три папи відійдуть добровільно або бу­дуть відсторонені. Собор також визнав за необхідне періодично проводити церковні Собори.

Собор у Констанці відіграв немалу роль у подоланні схиз­ми, але офіційно його не вважали законним, оскільки була порушена процедура скликання. Найвищою точкою Соборного руху став Собор у Базелі, під час якого, між іншими справа­ми, велися переговори з гуситами (1431-1449). Гусити викла­ли свої вимоги у так званих „Чотирьох параграфах з Праги" та 1432 р. представили їх Собору. Ці вимоги зводилися до відновлення причастя мирян в обох видах (вином і хлібом); дозволу вільної мандрівної проповіді; заборони священикам обіймати світські посади та мати власність, а також запрова­дження покарань священиків за смертні гріхи. 1433 р. гусити домоглися права юрисдикції над своєю Церквою. Три з Празь­ких параграфів були затверджені (крім заборони на заступання мирських посад). Ця угода припинила тривалі гуситські війни.

Собор у Базелі показав, що спільна воля вищого священства може бути дійовою силою, здатною навіть замінити авторитет пап. Відновлення позицій і авторитету папства вимагало силь­ної та яскравої акції. Такою акцією для папи Євгенія IV стала спроба переговорів зі Східною Церквою про відновлення вселен­ської єдності християнства. Константинополь не міг довше опи­ратися тискові турків-османів власними силами. Йому була по­трібна підтримка західнохристиянського світу. Угоду, хоча й ду­же нетривку, було підписано у Флоренції 1439 р. Унію проголо­сили папа Євгеній IV та патріарх Григорій Мамма; серед присут­

ніх був митрополит Київський Ісидор. Хоча ця спроба й не дала результатів, вона дещо відновила авторитет престолу св. Петра.

Базельський та Флорентійський Собори знаменували кінець соборного руху. На Соборі в Лозанні 1449 р. останній антипапа Фелікс V відмовився від своїх претензій. Папою було визнано Миколая V. А 1459 р. папа Пій II (1458-1464) проголосив будь- які подальші заклики до Соборів помилковими та шкідливими.

Проте це не означало поразку соборного руху. Західна Цер­ква зуміла подолати цю кризу і вийти з неї. Але вона зміни­лася. Чи не найбільшим результатом схизми і соборного руху стало поширення релігійної відповідальності з вищих кліриків на все духовенство та зі священства як такого на мирян і світські уряди. Помітно зріс світський контроль над Церквою та вплив окремих державних церков на загальну політику рим­ської курії. Віра перестала бути монополією лише Церкви.

Столітня війна

Головна політична криза пізнього середньовіччя вилилася в столітню війну між Англією і Францією, яка тривала з трав­ня 1337 до жовтня 1453 р. Приводом для неї стали династичні права на французький трон англійського короля Едуарда III, який був онуком французького короля Філіппа IV Красивого.

Уся Франція підтримувала свого претендента на трон — Фі- ліппа VI Валуа (1328-1350). Едуард III вирішив захопити трон силою. Англійські королі прагнули розширити свої володіння на континенті, відновивши славу Плантаґенетів та здобути не­залежність від французької корони. Французам не подобалась англійська присутність, яка значно послаблювала французьку монархію. Крім того, обидві країни боролися за впливи у Фландрії, яка була славна своїм заможним купецтвом, розви­нутою торгівлею, мануфактурою, виготовленням одягу, у чому вона дуже залежала від англійської сировини.

На початку військових дій англійське військо здобуло низ­ку важливих перемог. Невеликі загони найманих воїнів-луч- ників були добре організовані та озброєні. їхні луки випуска­ли до шести стріл протягом хвилини з такою силою, що про­бивали лати лицаря з відстані 183 м. Натомість французьке військо мало невелику кількість стрілків. Його основою все

СТОЛІТНЯ ВІЙНА

ще була лицарська кіннота, яку поповнювали представники давніх аристократичних родів. Це військо не було ні добре орга­нізованим, ні професійним. Воно було здатне лише на швидкий і потужний перший удар, а не на довгі військові маневри.

Франція була ослаблена через внутрішню боротьбу за впли­ви між різними феодальними родами. Коли 1355 p., щоби одержати гроші на війну, король скликав новий представниць­кий орган Ґенеральні стани, аристократи та знатні міщани вико­ристали цю нагоду для обговорення власних прав і привілеїв. Саме через це Франція, з населенням утричі більшим за Англію і значно багатшими матеріальними ресурсами, до 1415 р. програвала усі важливі битви і мало не втратила свою полі­тичну незалежність.

Перебіг подій цієї тривалої війни можна поділити на три умовні періоди: 1337-1360; 1377-1420; 1422-1453.

Перший період Заборонивши вивіз кував повстання у Французи програли біля Слейсу; 1346 1347 р. — біля ще й чума, яка

війни припадав на правління Едуарда III. англійської вовни до Фландрії, він спрово- Ґенті та перехід Фландрії на бік англійців. перші найважливіші битви: 1340 р. на морі р. — на суходолі у Кремі (Піккардія) та Кале. Ситуацію на континенті ускладнювали поширилася наприкінці 40-х pp. та забрала більше воїнів, аніж битви.

Надалі військові дії перенеслися з півночі на південний захід.

1356 р. біля Пуатьє англійці одержали Кращі французькі лицарі загинули, а (1350-1364) потрапив у полон. Франція знищене. Влада за відсутності короля станів, які почали диктувати свої вимоги новому претендентові на трон — синові Іоана дофінові Карлу. Карл відмовився виконувати їхні вимоги. Це спричинйло заворушення у Парижі, які очолив купецький старшина Етьєн Марсель. Крім того, ще й селянство, яке несло основні витрати війни на своїх плечах та страждало від зростаючих податків, у травні 1358 р. піднялося на найбільшу в історії Франції селянську війну — Жакерію (назва походить від зневажливого прізвиська селян — Жаки- Простаки). Придушення селянської війни і заворушень у Парижі вичерпувало і так невеликі сили, необхідні для ведення війни.

свою найбільшу перемогу. король Йоан II Добрий була розорена, її військо перейшла до Ґенеральних

1360 р. у Бретіньї було підписано мирний договір, умови якого повністю продиктували англійці. Васалітет англійського короля від французького сюзерена було відмінено. За Англією було визнано право на Ґасконь, Ґієнь, Пуату та Кале. За Іоан- на Доброго англійці отримали 43 млн. золотих крон викупу. Взамін Едуард зрікся претензій на французький трон.

Цей мир не міг бути тривкий, оскільки не задовольняв обид­ві сторони. Французи прагнули повернути собі втрачені тери­торії і впливи, англійці чулися в силі продовжувати завою­вання. Після смерті Едуарда (1377) розпочався другий етап вій­ни. Французи перехопили ініціативу й почали відтісняти ан­глійців до моря. У цей час Англія була ослаблена власною версією Жакерії — 1381 р. вибухнула війна під проводом Джо­

наБолла та Уота Тайлера. Більша частина Англії була охоп-

лена погромами та військовими діями. Повстання було подібне до французького й за вимогами, й за розмахом, і за способом швидкого й жорстокого придушення. Втрати, спричинені по­встанням, та зусилля, витрачені на його придушення, дуже послабили військову англійську силу. Тільки за Генріха V

(1413-1422) англійці відновили активні військові дії та знову висадилися у Франції. У битві біля Азенкуру французьке вій­

сько, яке не дістало своєчасної допомоги від бурґундців, було розбите. Франція 1420 р. змушена була підписати ще тяжчий мирний договір у Труа. Вона фактично втратила незалежність. Королівський трон переходив до нащадків Генріха V, який став наступником тодішнього французького короля Карла VI. Син Карла VI дофін Карл був позбавлений прав на трон.

Але 1422 р. і Карл VI, і Генріх V померли. їхня смерть відкрила можливості для дальшої боротьби. Дофін проголосив себе королем Карлом VII (1422-1461). Англійці й бурґундці на противагу йому висунули кандидатуру Генріха VI, який на той час мав лише десять місяців віку.

Війна вступила у свою останню вирішальну фазу, пов'язану з іменем Жанни д'Арк з містечка Домремі. Під впливом голосів святих, які їй чулися, вона відправилася до Карла VII. Сімнад­цятирічна дівчина з провінції просила дозволу очолити військо, щоби визволити Орлеан, який вже шість місяців перебував під облогою англійців. Король був налаштований скептично, але погодився випробувати будь-які засоби, щоби врятувати ситуацію.

За чотири дні Жанна зі свіжими французькими силами ви­рушила до Орлеану і 8 травня 1429 р. звільнила місто, по­клавши кінець національному приниженню Франції. Після цьо­го були скасовані принизливі умови угоди в Труа. У Реймсі відбулася урочиста коронація Карла VII, якого вела до трону молода героїня.

Проте створення власного позитивного іміджу визволителя було багато важливіше для нового короля, аніж зростаюча ха­ризма молодої дівчини. Популярність Жанни навіть заважала королівському престижу. Тому військова допомога, яку нада­вала Жанні корона, почала зменшуватися. Жанна продовжува­ла вести військові дії, але вже без таких значних успіхів. їй не вдалося взяти штурмом Париж, куди англійці, які боялися Орлеанської діви більше, ніж чуми, кинули свої найкращі

сили. 1430 р. біля Комп'єну бурґундці захопили Жанну в по­

лон та продали англійцям за 10 тис. золотих. Жанну перевез­ли до Руану, центру англійських володінь на континенті, та віддали на суд інквізиторів як відьму. Після року слідства, допитів та тортур у травні 1431 р. її спалили. Король нічого не зробив для звільнення дівчини. Лише 1456 р. він наказав переглянути судову справу, і Жанну д'Арк було оголошено не­винною, а щойно 1950 р. було визнано святою.

Однак смерть Жанни не принесла користі англійцям. Гер­цог Бурґундії 1435 р. перейшов на бік французів. Англійці втратили Париж, Руан, Бордо, Нормандію — цього разу на­завжди. Коли 1453 р. закінчилися військові дії, англійці ут­римували лише Кале. Столітня війна (44 роки боїв і 68 років умовного спокою) знекровила обидві держави. Але Франція відстояла свою незалежність і територіальну єдність. Французи вперше відчули почуття загальнодержавного патріотизму. Так народжувалося почуття національної ідентичності.

XXII.