ІТАЛІЙСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО Й ІТАЛІЙСЬКИЙ РЕНЕСАНС (XIV-XIV ст.)

Протягом усієї античності та середньовіччя внаслідок свого природного розташування у Середземномор'ї Італія виконувала роль своєрідного мосту між Сходом та Заходом. Упродовж цьо­го тривалого періоду, коли суспільство Північної і Східної Єв­ропи тільки готувалося до активного суспільного та економіч­ного самовиявлення, Венеція, Ґенуя, Піза та інші міста вели торгівлю з Близьким Сходом, зберігали міський спосіб життя та міську культуру.

Посилення міст в Італії збіглося з боротьбою двох політич­них течій, які виникли у ХІІ-ХІІІ ст. та відобразили ці нові процеси: ґвельфів (прихильників саксонських герцогів Вельфів, які боролися проти імператора Священної Римської імперії та підтримували папу) та ґібеллінів (союзників імператора у бо­ротьбі проти посилення впливів папи). Ведучи жорстоку бо­ротьбу між собою та послаблюючи одні одних, вони сприяли зміцненню купецької олігархії у містах. Протягом XIII-XIV ст. великі міста відстояли свою незалежність від імперської влади та перетворилися у впливові міста-держави, які керували еко­номічним та політичним життям прилеглих до них територій. Збагачення окремих міськріх республік одночасно сприяло зак­ріпленню феодальної роздрібненості Італії. Сформувалося п'ять найвпливовіших і конкуруючих держав: Міланське герцогство, Флорентійська та Венеційська республіки, держава пап, Неа­політанське королівство.

Постійна гостра боротьба в містах та між містами за полі­тичні впливи привела до того, що у XV ст. у більшості іта­лійських міст перемогла тиранічна форма правління — „синь- йорія". Вона була встановлена у Флоренції, Мілані, Болоньї та інших містах.

Більшість міст характеризувалася гострою внутрішньою бо­ротьбою між різними суспільними групами. Особливо яскра­вий приклад такої боротьби представляла Флоренція, де існу­вали чотири ворогуючі суспільні групи: „Гранді" — стара ро­дова аристократія; „жирні пополани" („жирний народ") — бан­кіри та багаті комерсанти; середні міські верстви майстрів, дрібних виробників; та „худі пополани" („худий люд") — ниж­чі верстви. Такий поділ провокував постійні конфлікти інтере­сів, які підігрівалися ще й іноземними інтриґами. У 1378 р.

відбулося особливо сильне повстання міської бідноти — чомпі, яке на чотири роки втягнуло місто у повний хаос. Стабіль­

ність повернулась у Флоренцію тільки з приходом до влади 1434 р. Козімо Медічі. Він зумів тримати в руках олігархіч­ний уряд — Синьйорію, яка складалася з 6-8 членів. Найзна- менитішим правителем Флоренції був його онук Лоренцо Чу­довий. Під час його правління (1478-1492) все ще зберігалася видимість республіканського ладу, але насправді це була вже справжня тиранія. Політика Медічі та його наступників вик­ликала велике незадоволення, яке накопичувалося доки не по­чало виливатися у відкриті масові виступи.

Отже, протягом XV ст. італійські міста активно конкурува­ли між собою на комерційному, культурному та політичному полі, укладаючи час до часу різні короткотривалі спілки, як між собою, так і з іншими державами У цій постійній бороть­бі за домінування вони дуже послаблювали один одного. Це зробило Італію безпорадною перед зовнішньою агресією. Нама­гаючись знайти підтримку проти Неаполя та Флоренції, мі­ланський герцог Лодовіко Моро попросив підтримки у фран­цузького короля Карла VII. Це стало підставою французького вторгнення в Італію. У 1494 р. французи майже без спротиву пройшли через усю Італію і захопили Неаполь, але пізніше

відійшли.

тикував тогочасне папство за втручання в мирські справи. У часи французького вторгнення Джіроламо Савонаролла очолив Флорен­тійську республіку, яка проіснувала з 1494 до 1498 р. Пропо­

відуючи аскетизм та боротьбу з суєтністю, він наказував палити картини, музичні інструменти, книги, забороняв розваги. Коли вплив Савонаролли через цей крайній аскетизм почав змен­шуватися, противники схопили його та засудили до спалення як єретика.

Перше вторгнення французів на півострів започаткувало тривалі „італійські" війни між французами, іспанцями та ін­шими державами за італійські володіння, що призвело до ро­зорення та занепаду країни. Нове вторгнення французів' відбу­лося 1499 р. за Людовіка XII. Використовуючи внутрішні іта­лійські суперечності та залучивши на свій бік Венецію, фран­цузьке військо захопило Мілан. Підтримку окупантам надавав навіть папа Олександр VI Борджіа. Папа мав намір створити державу для своїх дітей Чезаре та Лукреції Борджіа. Чезаре

захопив майже всю Італію, крім Мілану та Неаполя, і благос­

ловенням папи був проголошений герцогом Романії (так тоді називали пізнішу Італію). В подальші роки військові сутички

та політичні інтриґи посилилися. Італію грабували французи, німці, іспанці. Місцеві діячі змушені були маневрувати між

окупаційними військами, вони не в стані були виробити будь- якої спільної тактики для визволення півострова від чужинець­кої влади. У 1529 р. ворогуючі сторони підписали мир у Кам- бре, за яким Італія потрапила під владу іспанського короля та одночасно імператора Священної Римської імперії Карла V. Його союзник Франческо Сфорца дістав Мілан, а Медічі — Флоренцію.

Франція та Іспанія підписали договір у Като-Кабрезі. Цим до­говором було закріплено перемогу іспанських Габсбурґів. Неза­лежність зберегли лише Папська область, Венеція і Савойя.

Очевидцем цієї політичної трагедії був Ніколо Мак'явеллі (1469-1527) — науковець і політичний діяч, високоосвічена

людина усебічних інтересів (написав „Історію Флоренції", трак­тат „Про військове мистецтво" тощо). Він був вражений тим, як правителі та народ Італії „захищають" свою вітчизну. При­хильник республіканських традицій та давньої романської іс­торії, він вважав, що об'єднана Італія, очолена сильним, вольо­вим провідником, може звільнитися від будь-яких завойовни­ків. У 1513 р. він написав головний свій твір „Владар", який призначався як практичний посібник для державних діячів.

Ця праця — визначний твір європейської політичної думки,

яка здійснила великий вплив на наступні покоління європей­ських інтелектуалів та політичних діячів. Мак'явеллі ствер­

джував, що досягнення мети — міцної об'єднаної країни — можливе лише через диктатора — сильного, як лев та хитро­

го, як лис. Усі засоби добрі, якщо наближують до мети — вбивство, лестощі, зрада тощо. Цей відвертий і цинічний пог­ляд на політику дістав назву „мак'явелізм". Мак'явеллі споді­вався, що таким сильним диктатором стане представник роду Медічі. Його „Владар" був присвячений Лоренцо де Медічі, гра­фові Урбіно, онукові Лоренцо Чудового. Але ці сподівання не здійснилися. Італія, як і Німеччина, надовго перестала існува­ти як політична цілість.

На той самий час, коли Італія переживала політичну траге­дію, припав пік її культурного розвитку. Побіч політичної бороть­би, сепаратизму та нестабільності, з одного боку, економічного розвитку, вільного підприємництва та винахідництва — з іншого, італійські міста-держави створили надзвичайно сприятливий клімат для розвитку культури. Підставою для цього були жваві контакти зі Сходом та неперервність культури самої Італії, а також величезні багатства її міст.

життєвої реальності. Насправді це було не народженням нової високої культури, як на півночі Європи, а її відродженням. Так виник знаменитий італійський Ренесанс.

Один з найвідоміших дослідників Ренесансу у XIX ст. Дже­коб Буркгардт схарактеризував італійське Відродження як „прототип сучасного світу". Це був період, коли люди почали освоювати раціональне й об'єктивне ставлення до навколиш­нього світу, знову відкрили для себе ціну особистості та вагу її творчості. Якщо ранньосередньовічна Європа була роздрібне­ним феодальним суспільством з переважно аґрарною економі­кою та культурою, над якою повністю домінувала Церква, то Європа часів Ренесансу — це вже національні централізовані суспільства з міською економікою, ґрунтованою на організова­ній комерції та капіталі, світським контролем над наукою, культурою, думкою, включно з релігією.

Розпочався бурхливий процес відродження науки та сформу­валося нове явище — гуманізм, яке поставило у центр духов­ного життя тогочасного суспільства людину. Гуманізм став ідейним змістом усієї культури епохи Ренесансу і втілився у наукових, літературних, художніх, філософських, педагогічних поглядах, у пошуках нової суспільної моралі та принципів по­літичного порядку, у більшій повазі до розумових потенцій осо­бистості. Це своєрідна комбінація лінґвістичних та літератур­них зацікавлень, глибокої освіченості та науковості, поєдна­них з античним ідеалом гідного „лінивства", вільного часу і спілкування. Початково „гуманізм" означав систему освіти та наукових знань, ґрунтовану на вивченні грецьких та латин­ських класиків не тільки в ім'я збереження їхніх творів, але й для відродження давніх цінностей, їх дальшого розвитку.

поети, які писали класичними і народними мовами. Часто вони були викладачами реторики в університетах, секретарями, дипломатами, авторами промов для монархів, урядовців і представників папської курії.

Вивчення класичної та християнської спадщини в певних об­межених колах існувало і раніше. Воно проявило себе, наприк­лад, у Каролінзькому відродженні IX ст., у зацікавленні в Па­рижі XIII ст. спадщиною Арістотеля, серед послідовників св. Авґустина в XIV ст. Але ніколи воно не мало такого поши­рення і сили, як у пізньому середньовіччі в італійському Ре­несансі. На відміну від схоластів, гуманісти не були так суво­ро прив'язані до збереження традицій, прагнули до повнішого і ширшого знання самих джерел античності, а не узагальнюю­чих досліджень про ці джерела, значно сильніше наголошува­ли на індивідуалізмі, виступали проти схематизму і голого те­оретизування. За колом своїх зацікавлень, своїми розумовими потенціями людина цієї доби, за висловом Піко делла Міран- доли, завжди виходила за власні межі.

Між старим світоглядом середньовіччя та новою гуманістич­ною культурою стоять кілька надзвичайно яскравих фігур, які знаменують появу нового світосприйняття — Данте, Петрарка, Бокаччо та інші.

Данте Аліґ'єрі (1265-1321) був одним з найвеличніших пое­тів середньовіччя. Його „Божественна комедія" дала початок усій італійській національній літературі, а тосканський діалект, якою вона написана — італійській літературній мові. Цей твір був яскравим взірцем появи нової самосвідомості. Данте, вір­ний католик, подає традиційну теологічну картину космосу з дев'ятьма колами пекла, чистилищем та Раєм. Одночасно, його провідниками поза межами земного життя виступають зовсім нетрадиційні постаті — античний поет Верґілій та кохана пое­та Беатріче, яка померла дуже молодою. У творі яскраво проз­вучали нові гуманістичні ідеали: заклик до більшої свободи почуттів, допитливості розуму, прагнення до пізнання світу.

Справжнім батьком гуманізму вважають Франческа Петрар­ку(1304-1374). Він жив в Авіньйоні, пізніше у Римі, Мілані, де був на службі у роду Вісконті. Петрарка написав багато наукових трактатів та літературних творів, наслідуючи антич­них авторів, зокрема Ціцерона. Серед його літературної спад-

щини — листи до відомих діячів античності (Ціцерона, Лівія, Верґілія, Горація), епічна поема „Африка", присвячена Сціпіо- нові Африканцю, біографії відомих римських діячів, ліричні сонети до Лаури — жінки, в яку він був платонічно закоха­ний. У його творчості також помітне гармонійне співіснування класичних та гуманістичних цінностей, яскравий індивідуалізм.

Учнем і приятелем Петрарки був Джованні Бокаччо (1313­1375). У його „Декамероні" зібрано жартівливі новели, які подають цікаву характеристику суспільства та глибокі спосте­реження за людською поведінкою. Він зібрав також енцикло­педію грецької та римської мітології. Він був першим гуманіс­том, який зміг прочитати Гомера в оригіналі.

Гуманісти не були обмежені традиціями схоластики. Вони прагнули змінити систему освіти, зробити її практичнішою, пов'язаною з реальним життям. Слова Петрарки „краще бажа­ти добра, ніж знати істину"стали девізом гуманістів. Освіта мала бути не абстрактною, а корисною. Нову ідею освіти вис­ловили у своїх працях П'єтро Паоло Верджеріо, Вітторіно да Фельтре, Гуаріно да Верона, Кристина Пізанська.

У XV ст. пожвавлення інтересу до античної, особливо грець­кої, спадщини, було найкраще помітне у Флоренції. Цей про­цес розпочався з припливом до Італії та всієї Західної Європи освічених греків після Собору у Флоренції 1439 р. та особли­во після падіння Константинополя 1453 р. Саме у Флоренції виникла Платонівська академія, яку заснував грек Гемістіхі

Пліфон на кошти Козімо Медічі. Одним з її викладачів був Мануель Хрізолорас. Наглядали за її діяльністю Марсіліо

Фічіно (1433-1499) та Джованні Піко делла Мірандола (1463­1494). Свою працю флорентійці присвячували відновленню ін­тересу до Платона та неоплатоників (Плотіна, Проклуса, Пор- фірія, Діонісія Ареопагіта), яких вони протиставляли тради­ційній для схоластів арістотелівській філософії. Фічіно видав повне зібрання творів Платона. Сильний вплив платонізму від­чувається у творчості Піко делла Мірандоли, особливо у його „Промові про гідність Людини": „велике чудо — людина", їй дано „досягнути того, чого вона прагне і бути тим, чим вона хоче... Бог створив людину, щоби вона пізнала закони Всесві­ту, любила його красу, дивувалася його величі. Людина може

рости і вдосконалюватися згідно зі своєю вільною волею. У ній лежать зачатки найрізноманітнішого життя".

Гуманісти дуже критично ставилися до традиційних суджень, особливо до давніх джерел. Лоренцо Валла (1407-1457) напи­сав працю, присвячену дослідженню латинської мови. Філолог і добрий католик, він став дуже популярним серед протестан­тів у пізнішу епоху завдяки своєму критичному аналізові та датуванню „Константинового дару" (він довів, що цей доку­мент за своїм мовним стилем не може походити з IV, а лише з VIII ст.), вказав на помилки у перекладі тексту Вульґати.

Гуманісти були дуже заанґажовані і в громадські справи, відверто висловлювали свої політичні погляди, основою яких було збільшення свободи особистості та зменшення авторитар­ного контролю як світської, так і церковної влади. Багато з них були республіканцями.

Звільнення світського життя та розвитку культури від особли­вого контролю Церкви відобразилося в образотворчому мистец­тві, кульмінацією розвитку якого стали живопис та скульптура високого Ренесансу XV-початку XVI ст. Хоча сюжети залиши­лися незмінними, художній стиль набув радикально нового забарвлення. Наскільки середньовічне мистецтво було абстра- ґованим та формалістичним, настільки ренесансне наголошувало на спостереженні за реальним світом та людськими емоціями. Змінився не зміст мистецтва, а, радше, спосіб оцінки і само­оцінки, людина стала гідною свого Творця. Ренесансні полотна були побудовані на лінійній перспективі, пропорції, вмінні тінювати, вони були сповнені енергії та життя. Новий стиль розпочався від Джотто (1266-1336), батька ренесансного живо­пису, розвинувся у творчості Мазаччо (1401-1428), скульптурах Донателло (1386-1466), спорудах Брунелескі (1377?-1446).

Найбільшого розквіту мистецтво Ренесансу досягнуло у твор­чості Леонардо да Вінчі (1452-1519), Рафаеля (1483-1520) та Мікельанджело Буонароті (1475-1564).

Леонардо да Вінчі — найяскравіший і різнобічний представ­ник італійського Ренесансу, ґеніальний мислитель, учений, дослідник, архітектор, художник, інженер, математик, музи­

кант. Він походив з простої родини, працював в різні часи у Флоренції та Мілані. У роки іноземних загарбницьких війн

багато поневірявся, а згодом на запрошення короля Францис-

ка І переїхав до Франції, де і помер. Леонардо втілив рене­санснийідеал універсальної людини. Він був прекрасно обізна­ним анатомом та ботаніком, чудовим військовим інженером, розробив проекти проведення каналів та осушення боліт. Се­ред паперів, які він залишив, можна знайти навіть проекти літаючої машини, підводного човна та гусеничної машини на зразок сучасного танка. Щоби тримати проекти в секреті, він записував свої тексти „дзеркальним" письмом. Власна універ­сальність часто не давала йому змоги доводити численні ідеї до практичного завершення. „І так далі..." — цим виразом закінчується багато незавершених записів Леонардо. Він був не ремісником, а „ґенератором ідей". З його живописних по­лотен до наших часів дійшли п'ятнадцять, серед них — „Та­ємна вечеря" та „Джоконда", створення якої зайняло йому чо­тири роки.

Сучасниками Леонардо да Вінчі були художники Тиціан, Джорджоне, Рафаель, Ботічеллі, видатний скульптор та худож­ник Мікельанджело, архітектор Браманте, математик Пачіолі та інші. їхня творчість стала справжньою скарбницею досягнень людського розуму і майстерності. Вона була не просто гідна античної спадщини, але багато в чому і перевищувала її.

Рафаель Санті — всесвітньовизнаний майстер ґрації, гармо­нії, чистої краси, його ще називають „золотою серединою іта­лійського Відродження". Він довів гармонію до довершеності. Один з найвидатніших його творів „Сикстинська мадонна" став своєрідним символом людської цивілізації.

Мікельанджело був іншим взірцем універсального діяча цієї доби. Скульптор, художник, архітектор, поет, він заслужив у нащадків титул „меланхолійного ґенія" Ренесансу. Його найвідоміші твори — скульптурні зображення Давида і Мойсея; фрески Сикстинської каплиці — 343 фігури, зображені на

площі майже 1 000 кв. м. Робота над цими фресками тривала

чотири роки (1508-1512), причому майже все художник намагався зробити сам. Його твори пізнішого періоду відзна­чалися такою ж енергією, вишуканістю та артистизмом. Саме його художній стиль вплинув на пізніші художні стилі, як наприклад, ман'єризм, що підкреслював суб'єктивність у мистецтві, передачу власних емоцій акцентуванням деяких ре-

чей, „манери". Найвидатнішими представниками ман'єризму у XV ст. стали Тінторетто та Ель Ґреко.

Велику підтримку мистецтвам у XV ст. надавали папи. Мар­тинV після повернення до Риму 1417 р. розпочав активну діяльність на відновлення колишньої величі міста. Миколай V (1447-1455) за свої численні будівельні проекти та опіку над мистецтвами заслужив оцінку першого папи-гуманіста. Він ко­лекціонував давні манускрипти, його збірка стала основою Ва- тиканської бібліотеки. Сикст IV (1471-1484) також відзначився опікою, яку надавав мистецтвам. Він дав ім'я знаменитій Сик- стинській каплиці у Ватикані, фрески в якій малювали най- знаменитіші майстри Італії. За його племінника та наступни­ка Юлія II (1503-1513) Мікельанджело намалював фрески на стелі каплиці. Юлій II започаткував будівництво нового собо­ру св. Петра.

Слід згадати ще одну суспільну особливість, яка повернула­ся до життя завдяки італійському Відродженню. У ці століття знову поширилося використання рабської праці. Частково це зростання кількості рабів було своєрідною модою, викликаною наслідуванням античної традиції. З іншого боку, повернення до рабської праці було зумовлене кількома важливими суспіль­ними причинами. Війни й епідемії фатально зменшили кіль­кість населення, у тому числі безпосередніх виробників. Крім цього, ще з часів хрестових походів поступово збільшувалася

кількість полонених, яких можна було використати як безкош­товну робочу силу. Постійно зростала й хвиля еміґрантів до

Апеннінського півострова з Близького Сходу, Північної Афри­ки, а пізніше й самого Константинополя.

Ціна доброго раба була досить високою. Вона дорівнювала кількарічному заробіткові вільного слуги. Хоча тенденція по­ширення рабства й була значною, проте вона не могла зали­шатися тривкою. Вільне підприємництво та жвава торгівля,

поява банківської справи, які зародилися в містах Італії, ста­ли підставою для розвитку економіки нового часу, заснованої на праці вільної найманої робочої сили.