XXIII. ПІВНІЧНОЄВРОПЕЙСЬКЕ ПОЛІТИЧНЕ ТА КУЛЬТУРНЕ ВІДРОДЖЕННЯ

Феодальні монархії пізнього середньовіччя характеризували­ся боротьбою за перерозподіл політичної влади між королем та його напівавтомномними васалами. Деякі місцеві аристок­рати та міста зуміли осягнути права на владу, утворивши пар­ламентську систему в Англії, Ґенеральні стани у Франції, Кор- теси в Іспанії.

Невідповідною потребам часу була і концепція війська. Його основою в попередні століття була кавалерія лицарів-аристок- ратів, що билися в ім'я престижу, слави чи просто задля збе­реження традиції. Наприкінці XV ст. почали формуватися дер­жавні армії з професійних солдат-рекрутів, які несли службу

за платню. Це, з одного боку, збільшило військові можливості європейських монархій, але, з іншого, піднесло вартість утри­маннявійська та потребу в реальних грошах. Усі традиційні способи поповнення скарбниць (прибутки з королівських маєт­ків, спеціальне оподаткування основних продуктів чи одягу та оподаткування селянства, продаж деяких посад) не постачали достатньої кількості капіталів.

Піонерами в цьому стали французи.

Франція наприкінці XV ст. переживала хвилю піднесення.

Карл VII (1422-1461) та його син Людовік XI (1461-1483)

створили сильне військо, звільнили Францію від англійців, поз­булися ще одного ворога — Бурґундії. Після смерті герцога Бурґундії Карла Сміливого 1477 р. Людовік XI та габсбурзький імператор Максиміліан І поділили Бурґундію між своїми

державами. Карл та його син зуміли зміцнити й розвинути

зруйновану війною економіку. Цього вдалося досягнути завдя­ки діям заможного фінансиста Жака Кера. Він згромадив свої капітали успішними торговельними операціями у Середземно­мор'ї. У 1437 р. Жак Кер очолив королівський монетний двір у Парижі та став головним скарбником Карла VII, його

головним фінансовим дорадником та економістом. Через влас­ну мережу контактів він спромігся включити Францію у сере­

дземноморську торгівлю та допоміг відновити фінансову ста­більність корони. Віддане служіння таких яскравих постатей, як Жанна д'Арк та Жак Кер зміцнило Францію, а Карлові подарувало неофіційний титул „Карл-добре прислугуваний". У цей час виникли нові галузі виробництва, як, наприклад, шов­кова промисловість, сформувалася національна поштова система.

Людовік XI мав репутацію надзвичайно працьовитого монар­ха. Він успішно продовжував політику, яку започаткував його батько. Наприкінці свого правління він залишив Францію зміц­неною внутрішньо і зовнішньо. Доходи скарбниці за роки його правління збільшилися майже в чотири рази. Але наприкінці століття ситуація погіршилася. Італійські війни та сутички з

Габсбурґами у середині XVI ст. відкинули Францію на століт­тя назад.

Іспанія у XV ст. також посилилася. У 1469 р. відбулася подія, яка змінила всю подальшу історію країни — шлюб Іза­беллиКастильської та Фердинанда Араґонського.

Іспанія за арабського панування вирізнялася на тлі тогочас­ної Європи як приклад мирного співжиття представників трьох конфесій — мусульман, юдеїв та християн. Ця ситуація по­ступовозмінювалася під час Реконкісти, зростала аґресивність християн, які відвойовували для себе життєвий простір. За Фердинанда та Ізабелли релігійна терпимість зникла. Вони встановили повний релігійний контроль над життям спільно­ти, використовуючи Церкву як засіб уніфікації країни. Почалося насильне навернення іновірців на християнство, а також переслі­дуванняі відселення непокірних. Король з королевою особисто призначали вищих керівників інквізиції, яку очолив Томас де Торквемада. Інквізиція в Іспанії була заснована 1479 р. для на­гляду за новонаверненими юдеями та мусульманами. У 1492 р. юдеїв було вигнано, а їх майно конфісковано. Кардинал Фран­циско Хіменес де Сіснерос, великий іспанський духовний та політичний діяч, 1502 р. те ж саме зробив з ненаверненими маврами у Ґранаді. Все духовне життя країни потрапило під контроль інквізиції. Було запроваджено ретельну цензуру усієї писаної продукції, як власної, так і тієї, що надходила в країну з-за кордону. Особливо шкідливими вважалися твори визначного письменника-гуманіста та католицького діяча Ераз- ма Роттердамського. Завдяки цій діяльності Іспанія у XVI ст. залишалася лояльною католицькою країною, опорою для європейської Контрреформації.

Щоби зміцнити позиції Іспанії та її майбутнє, Фердинанд та Ізабелла видали свою доньку заміж за сина імператора Максимі- ліана І Філіппа. Плід цього шлюбу — Карл І — був не тільки королем об'єднаної Іспанії, але після 1519 р. — імператором європейського королівства, яке за розмірами не поступалося імперії Карла Великого. Інша донька Фердинанда та

Ізабелли вийшла заміж за старшого сина Генріха VII англій­ського, а після його смерті — за Генріха VIII.

У пошуках нових джерел поповнення скарбниці Фердинанд та Ізабелла наважилися спонсорувати ґенуезця Христофора Ко­лумба ^Л1451-1506який, шукаючи Індію, відкрив острови в Карибському морі. Це сприяло поширенню Іспанської імперії на території Нового Світу (Мексики та Перу), золото та срібло з яких підтримували іспанську політичну перевагу в Європі протягом XVI ст.

Англія, яка зазнала поразки в столітній війні, виходила з кризи повільніше. З 1454 до 1485 р. країна страждала від жорстокої міжусобної війни Білої і Червоної Троянд. Війна велася між двома родами, що претендували на престол: Лан­кастерами (які мали в гербі червону троянду) та Йорками (біла троянда). Ланкастерів, які займали трон, підтримували феодали півночі, Йорків — землевласники півдня, сходу та нове

дворянство. У 1461 р. Едуард Йоркський зайняв трон і про­тягом 20 років правив Англією як король Едуард IV. Після

смерті Едуарда трон зайняв його брат Річард III (1483-1485). Проти нього було підняте повстання, він загинув у битві біля Босворту. Новим королем став Генріх VII Тюдор (1485-1509). Щоби зробити своїх противників лояльнішими, Генріх VII взяв за дружину доньку Єдуарда IV Елизавету Йоркську. Він створив спеціальну Зоряну палату для нагляду за дотриман­ням законів і розпуску озброєних загонів аристократів. У своїй діяльності він зміг знайти опору у нижчій палаті Парламенту. Це припинило війну Червоної та Білої Троянд та сприяло зміцненню Англії за Тюдорів.

Священна Римська імперія залишалася сумним прикладом нестабільності та децентралізації. Наприкінці XV ст. Німеччи­на була безнадійно подрібнена більше ніж на 300 автономних політичних об'єднань. Імператор Карл IV Люксембурзький та правителі головних німецьких земель домовилися про нові по­літичні порядки та механізм обрання майбутних імператорів та підписали 1356 р. „Золоту буллу". Цей документ остаточно закріпив політичну подрібненість країни.

виник новий олігархічний орган, який об'єднував представни­ків усіх німецьких територій — Райхстаг. У 1495 р. Райхстаг домігся від імператора Максиміліана І (1493-1519) заборони приватних війн та створення імперського суду для розв'язання суперечок між князями.

Північний Ренесанс

Північний Ренесанс пов'язаний передусім з великим поступом у всіх ділянках науки і культури, значним пожвавленням інте­ресу до античної спадщини і до Італії як живої спадкоємиці ро­манських традицій. Але північне Відродження, багато в чому на­слідуючи італійське, мало свій особливий характер і пріоритети.

Основою порівняно швидкого поширення знань на півночі Європи стало винайдення книгодрукування. Потреба на книж­ки швидко зростала зі збільшенням загальної кількості насе­лення, появою розвинутих бюрократичних апаратів у різних

монархічних державах та швидким розвитком освіти. Лише

кількість університетів у Європі протягом 1300-1500 pp. збіль­шилася з 20 до 70. Домінуючим способом виготовлення книг

до середини XV ст. залишалося ручне переписування на пер­гаменті. Такий процес виготовлення був не тільки дуже кош­

товний, але й надзвичайно повільний.

Першим важливим кроком у революції книжкової справи була заміна пергаменту на значно дешевший папір. Приблизно одночасно з цим ручне переписування почали замінювати від­тисканням на аркушах паперу тексту або зображень, поперед­ньо вирізаних на дерев'яних штампах та покритих чорнилом. Цей процес, хоча і збільшив кількість книжок, все ж залишався занадто тривалим і дорогим. Дерев'яні штампи, які треба було вирізати окремо для кожної сторінки, швидко зношувалися.

У середині XV ст. майстерні, у яких виготовляли книжки, почали шукати способів удосконалення техніки друкарства, використання рухомого замінного шрифту з міцнішого матері­алу, нової друкарської форми. Першим, кому вдалося досягнути позитивного результату, став Йоган Ґуттенберґ (помер 1468) — ювелір та майстер по каменю з Майнцу.

лія, надрукована 1454-1455 pp. —- перший визначний приклад європейського книгодрукування. Майнц став центром книгод­рукування у всій Європі. І хоч як Ґуттенберґ намагався три­матисвій дохідний винахід у секреті, йому це не довго вдава­лося.Напередодні XVI ст. близько 250 європейських міст мали свої друкарні. Особливо в цьому відзначились німці та італійці. Північноєвропейські друкарі використовували ґотичний шрифт. Венеційський майстер Альдус Мануціус та його учні запровадили свій шрифт, який вони вважали більше наближеним до давнього романського, хоч насправді він імітував Каролінзький мінускул. Цей тип шрифту швидко поширився у Південній Європі.

Внаслідок нового винаходу кількість книжок вражаюче збіль­шилася, вони стали доступніші за ціною і зручніші для чи­тання. Особливо популярними у перші десятиріччя книгодру­кування були релігійні книги, календарі та альманахи, книж-

ки-посібники з різних галузей діяльності (як правильно догля­

датидітей, вести господарку, кулінарні довідники тощо).

Книгодрукування мало великий вплив на все життя суспіль­ства. Воно сприяло значному поширенню грамотності. Це, у

свою чергу, викликало зміни у свідомості європейців. Зокрема,

книги поширювали критичний спосіб мислення, властивий гу­маністам. Канонічні тексти та твори класиків стали доступни­ми для значно більшої кількості людей. Нові ідеї за допомо­гою друкарського верстата стали поширюватися з вражаючою швидкістю. Керівники Церкви і держав не знали, що робити зі зростаючим вільнодумством та падінням лояльності. Одно­часно друковане слово стало зброєю пропаґанди для протестан­тськихреформаторів, а згодом і для католиків. Тому появу книгодрукування вважають суспільною революцією, яку часто називають водорозділом між старим і новим, „модерним"світом. Часовий збіг між винайденням друкарського верстата та початком Реформації витворив нову інтелектуальну кон'юнктуру, в якій почалося формування модерних європейських націй.

Одним з перших великих центрів поширення гуманістичних ідей на півночі Європи став Гайдельберзький університет. Пів­нічні інтелектуали додали до гуманістичного руху кілька особ­ливих рис, які тісно поєднали його з релігійними питаннями. Вони особливо наголошували на ранніх християнських джере­лах — Біблії та писаннях Отців Церкви.

Серед визначних північноєвропейських гуманістів найбільшим авторитетом користувався Еразм Роттердамський (1466?-1536), який відзначився одночасно як реформатор і освіти, і Церкви. Він написав для своїх студентів короткі діалоги латинською мовою „Colloquies". У своєму творі він прагнув показати молоді як правильно висловлюватися і гідно жити. У цих діалогах було багато практичних порад, зразків добрих манер. Еразм спонукав студентів наслідувати те, що вони читають. Еразм був також автором великої збірки п'яти тисяч давніх та сучасних прислів'їв („Adages"). Він прагнув поєднати класичні ідеали людяності і цивільних чеснот з християнськими ідеа­лами любові і благочесности. Як педагог, він вірив у те, що своєчасний початок вивчення класичних творів і Біблії — це найкращий спосіб змінити і людину, і суспільство. Ці погляди втілилися у його „філософії Христа", яку він протиставив догматичній, переповненій обрядністю релігійній практиці пізнього середньовіччя. Люди повинні напитися з чистих незмішаних джерел, щоби повернути собі моральне і релігійне здоров'я. Цій меті слугувало грецьке видання Нового Завіту (1516), яке здійснив Е. Роттердамський. Це видання стало ос­новою нового акуратнішого латинського перекладу (1519).

Нові віяння у суспільстві викликали певні застереження у керівників Церкви. Ще більше їх насторожували антиклери­кальні сатири Еразма. Про нього говорили, що „він зніс яйце, яке висидів Лютер". Його твори у середині XVI ст. потрапили до списку заборонених книг. З іншою боку на Еразма нападав визначний діяч протестантизму Лютер, який не міг змиритися з еразмівським трактуванням свободи волі.

Ідеї гуманізму швидко поширилися у країнах Північної Єв-

ропи, і всюди були пов'язані з релігією. У гуманізму був Рудольф Аґрікола (1443-1485), країні південні романські традиції. Розвинули національного забарвлення Конрад Цельтіс і тен. їхня діяльність стала прикладом поєднання гуманізму, ні­мецького національного почуття та лютеранського релігійного реформаторства. На початку XVI ст. між німецькими гуманіс­тами точилася гостра дискусія з приводу цінності давніх юдей­ських джерел та мови. Ульріх фон Ґуттен зайняв позицію тих, хто вимагав заборонити юдейське письмо. На боці прихильни-

Німеччині батьком який поширив у їх та надали їм Ульріх фон Ґут-

ків давніх юдейських текстів був Йоган Райхлін (1455-1522) —

відомий християнський дослідник юдейської культури та мови, який написав першу граматику давньої єврейської мови. Більшість німецьких гуманістів, захищаючи академічну свободу і чисту науку, підтримала Райхліна. Внаслідок конфлікту з'явилася серія сатир на монахів та схоластів, найпопулярніша з яких — „Листи темних людей"(1515).

Італійські впливи проникли і до Англії, де центрами гума­нізму стали Оксфорд і Кембрідж. Настоятель собору святого Павла Джон Колет (1467-1519) надавав опіку гуманістичній ос­віті молоді. Найвідоміший англійський гуманіст — близький приятель Еразма Роттердамського Томас Мор (1478-1535). Його „Утопія"(1516), написана як критика сучасного йому суспіль­ства, у XVI ст. успішно змагалася у популярності навіть з творами Шекспіра. „Утопія" змальовувала уявне ідеальне сус­пільство, ґрунтоване на принципах доцільності і терпимості, де вся власність мала бути спільною та кожен був зобов'яза­ний забезпечувати своє життя власною працею.

Поширенню гуманістичних ідей у Франції сприяло перебу­вання французьких військ в Італії. Лідери французького гума­нізму (Гійом Бюде, Жак Лефевр д'Етапль, Марґарита д'Анґу-

лем, королева Наварри) виховали ціле покоління молодих

критично настановлених інтелектуалів. Під впливом їхньої діяльності сформувався майбутній протестант Джон Кальвін.

Якщо у Німеччині, Англії, Франції гуманісти розчищали шлях протестантській реформі, то в Іспанії вони були опорою като­лицької Церкви. Ключовою фігурою в поширенні ідей гуманізму тут був Франциско Хіменес де Сіснерос (1437-1517) — духівник королеви Ізабелли та Великий Інквізитор після 1508 р. Він заснував Університет в Алькаллі біля Мадриду, опублікував нове грецьке видання Нового Завіту. Його найбільша праця, якій він присвя­тив 15 років — шеститомова багатомовна Біблія з паралельними версіями юдейською, грецькою та латинською мовами.

Було би несправедливо відривати добу гуманізму від середньо­віччя. Гуманісти не відкидали своєї середньовічної спадщини, а навпаки старалися відкрити її для ширшої та оновленої аудиторії.

Приклад цього зв'язку з середньовічними традиціями — збе­реження багатьох культів попереднього часу. Культ лицарства зберігся й утримався в Північній Європі, незважаючи на те, що стратегічне значення мало тепер лише добре озброєне вог­непальною зброєю військо. Це була доба досконалого і роман­тичного лицарства, основою якого були ідеї відданості, відва­ги, відчайдушності. Поряд з цим попередній період тяжких суспільно-політичних криз викликав поширення у мистецтві нових песимістичних тем — dance macabre (танець смерті) та Pieta (оплакування Марією Христа). Це додавало радше мінор­ної тональності до характеристики європейського суспільства доби переходу від середньовіччя до нових часів.

Багато авторів намагались увіковічнити образ сучасного їм суспільства. Бокаччо в Італії, Жан Фруассар у Фландрії, Джеф- рі Чосер в Англії у своїх літературних творах залишили яс­краві і точні мініатюри тогочасного життя, які дають змогу від­чути смак доби часом краще, ніж історичні твори. Це — ма­ленькі енциклопедії звичаїв та традицій тогочасного суспільства.

Поряд із загальним інтелектуальним розвитком суспільства йшов і розвиток релігійної думки, світських релігійних рухів, у тому числі єресей. Впливовим центром активного розвитку нової світської побожності була долина Рейну. Перший з ряду діячів цього регіону — учень Томи Аквінського монах-доміні- канець Екхарт. Він започаткував великий містичний рух у цьо­му реґіоні, навчав своїх слухачів культивувати божественну іс­кру в собі через від'єднання від сторонніх думок та зосереджен­ня у стані душевного спокою. Догма та дотримання церемоній не мали для містиків жодного значення. Впливовим містиком був голландець Герхард Ґруте. Після його смерті 1384 р. послідовники сформували релігійне об'єднання „Братство прос­того життя". Вони заснували в Німеччині та Нідерладах школи, які пропагували новий стиль світської побожності — devotia moderna (сучасна благочесність). Еразм і Лютер вий­шли з числа учнів таких шкіл. Найважливіший документ, що викладає настанови цієї програми — „Наслідування Христа", з'явився приблизно 1425 р. та приписується Томасові Кемпісу, членові Братства простого життя. Цей документ наголошує на важливості внутрішнього досвіду у пошуках Бога. Результатом глибокого звернення до власної суті має бути висока моральна

поведінка: „Спершу утримай себе в мирі, тоді зможеш принес­ти мир іншим".

Вплив італійського мистецтва на Північну Європу був знач­ний, однак мистецтво тут значно більше увібрало від поперед­ніх середньовічних традицій і тому дуже відрізнялося від іта­лійського. Це особливо помітно у фламандському мистецтві, розквіт якого починається від Яна ван Ейка (1385?-1440). На­став період розквіту олійного живопису, портретного мистец­тва. Великий поступ відбувся у музиці (особливо в Нідерлан­дах та пізніше у Німеччині), у літературі, що стало особливо відчутно вже у наступному XVI ст.

І, нарешті, XIV-XV ст. підготували ґрунт для наукової рево­

люції ранньої модерної епохи, тобто для Коперніка, Ґалілея, Ньютона та інших. Учені-номіналісти розпочали критичний

аналіз арістотелівського вчення, особливо його космогонії (це

стосувалося передусім тогочасних наукових осередків у Пари­жі, Оксфорді, Флоренції). У Парижі відзначився Жан. Бури- дан, який переглянув арістотелівське трактування руху, фізич­

ної динаміки, почав розробляти теорію імпульсу, яка пізніше знайшла втілення у теорії інерції Ґалілея. Номіналісти вперше спробували у математичних термінах відобразити прискорення падаючих тіл, знайти його фізичні причини. Гуманісти XIV­XV ст. вчили допитливості, точності і критичності. Завдяки їхній творчості, стало зрозуміло, що давні не обов'язково зав­жди мали рацію і не можуть бути непохитним авторитетом. У цей час зародилася впевненість, що космічну гармонію можна чітко означити математичними термінами.

Поглибилися знання астрономів та алхіміків, які були непе­ресічними спостерігачами та експериментаторами. Звичайно, їхня практика була тісно пов'язана з маґією. Але зросла за­гальна тенденція до появи точних наук і дослідів. Вони нагро­мадили масу практичних знань та емпіричних даних, які умож­ливили великі теоретичні узагальнення пізнішої епохи. Ретель­нішими стали спостереження за небесними тілами. З'явилися значно точніші мапи, креслення, астрономічні діаграми і таблиці. Завдяки друкові нові знання дуже швидко поширювалися.

Один з аспектів технологічного проґресу європейців — поя­ва вогнепальної зброї. Не відомо як вперше європейці навчи­лись знаходити суміш з вуглецю, селітри та інших складни-

ків, що мала вибухову силу, але відомо, що гармати викорис­товувалисянаприкінці XIV ст. під час столітньої війни. їх ефект, правда, був радше психологічний: звук вибуху найбіль­ше лякав коней. Але згодом гармати стали важливою части­ною військової практики. Склад пороху удосконалився, люди почали пізнавати закони балістики, навчилися розраховувати діаметр дула, траєкторію та потрібну швидкість. Розвиток вій­ськової техніки вплинув на зміни в тактиці та військовому будівництві. Поступово середньовічний замок з грубими тяж­кими стінами та малими щілинами-бійницями поступився міс­цем точно геометрично розрахованому, пропорційному та ви­шуканому за формою, з видаленими наперед бастіонами та ви­сокими стінами, форту ранньомодерної доби.

Високого рівня досягли ремісники, особливо металурги та майстри-склороби. Зростання кількості читаючих людей спри­чиняло зміни у виробництві та поширенні нових технологій. Бажання подовжити світловий день та краще освітити приміщен­ня сприяло змінам у виробництві віконного скла, спричинило перші кроки у покращенні штучного освітлення приміщень. А бажання ліпше бачити поширило використання штучних оптич­них лінз, відомих у Європі з XIII ст., та досліди в оптиці. Основ­ні здобутки цих дослідів були ще в майбутньому, але перші кро­ки вже були зроблені. Визначна риса цієї епохи — поява меха­нічних годинників і потреба точного вимірювання часу, вдоско­налення комунікацій і зберігання інформації.

Отже, і наукова революція, і культурні зміни, які відбулися у ранньомодерний час, були започатковані у XIV і XV ст. Це змушує нас уважніше розглядати цю складну і тривалу епоху європейської історії та змінити традицію оцінювання середньо­віччя як „темної доби" людської історії. Не було прірви між середньовіччям та Ренессансом, з одного боку, і новими часа­ми, з іншого. Більшість того, чим пишалася Європа нових ча­сів, її технічний проґрес, поступ у науках і злети духу — все народилося у тяжких часах довгої середньовічної історії.

Гуманісти XV ст., особливо італійські, залишили глибокий слід у європейській ментальності, освіті, культурі. Спираючись

на допомогу багатьох високоосвічених грецьких емігрантів, вони відновили інтерес та знання грецької мови на Заході. У цей час розпочалося систематичне вивчення мов: грецької, давньоєврей­ської та інших. Гуманісти вплинули на розвиток національних мов, особливо на стандартизацію правопису і граматики.

Вони започаткували нові способи дослідження давнього сві­ту — археологію, нумізматику, епіграфіку, дослідження літе­ратурнихтекстів, не тільки розвинули інтерес у суспільстві до історії як науки, але й вплинули на її перебіг та збереження. В епоху гуманізму був впроваджений поділ історії на епохи: античність, середньовіччя, модерність.

Надзвичайно велику роль гуманізм відіграв у реформуванні освіти. Фактично, до початку XX ст. в освіті притримувалися стандартів, які заклали гуманісти. Завдяки гуманістам, Захід­наЄвропа, незважаючи на гострі релігійні конфлікти та наці­ональні суперечності, зберегла свою культурну єдність, закла­дену в спільній гуманістичній освіті.

У цю добу переходу Європа вступила в Час і в Історію.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ