КЕЛЬТСЬКА ЗБРОЯ З ОКОЛИЦЬ МУКАЧЕВА

Кельтська зброя

з Галішу-Ловачки

Під час розкопок було знайдено мечі, наконечники списів, дротиків та стріл.

' Olξdzki М.

La Tene culture in the Upper Tisza Basin Ethnographisch-Urchaologische

Zeitschrift, 2000, Vol. 41, № 4, P. 507—530.

²Бідзіля B.

Історія культури

Закарпаття на рубежі н.е.

K., 1971,

С. 72—76.

Кельти Закарпаття не жили ізольованим анклавом.

Разом із кельтськими поселеннями сучасної ру­мунської та словацької частини Верхнього Потисся вони утворювали єдину культурну провінцію, об’єднану соціально-економічними, а можливо, й військово- політичними зв’язками. Припускають, що землі Верхнього Потисся упродовж IV — першої полови­ни І ст. до н. е. населяло згадане античним географом Клавдієм Птолемеем плем’я анартів (Anartoi), якому на­лежало близько 160 поселень, виробничих центрів, мо­гильників та скарбів, а також три оппідуми — Земплін у Словаччині, Буксентласло в Угорщині та Галіш-Ловачка в Україні¹. Тож військову справу кельтів Закарпаття можна розглядати у ширшому контексті — разом із кельтськими землями Північної Румунії. На цих теренах знайдено численні мечі, наконечники списів, стріл та дротиків, шоломи, деталі щитів та рештки кольчуг. Ми зупинимося на розгляді предметів кельтського озбро­єння, що були знайдені на українському Закарпатті.

Цей регіон у період проживання тут кельтів був від­носно спокійним — місцеве населення вже було достат­ньою мірою «пацифіковане», а кордони з войовничими дако-гетськими племенами проходили значно пів­денніше. Тож і зброї тут виявлено порівняно небагато: З мечі, 28 наконечників списів, 14 наконечників стріл, 2 наконечники дротиків, кілька бойових ножів. Усі вони були знайдені на території ключового поселення Галіш- Ловачка².

Основною зброєю кельтського воїна був довгий дво- лезовий меч. У ранній період кельтської історії меч мав

довжину 65—70 см, але згодом, у II—І ст. до н. е., він значно подовжився, сягаючи іноді 110 см. Більш дов­гий клинок збільшував радіус дії зброї й дозволяв во­їну наносити удари не підпускаючи супротивника на небезпечну відстань. Це стосувалося насамперед голо­вних зовнішніх ворогів кельтських племен — римлян, македонян та фракійців, що мали на озброєнні короткі мечі з прямим або дещо викривленим клинком (типу македонської махайри). Припускають також, що зна­чне збільшення довжини меча було викликане необ­хідністю його кращого пристосування до кінного бою¹. Конструктивно меч складався з прямого клинка, який завершувався заокругленим вістрям. Гарди такий меч не мав, адже не був призначений для фехтування — удари супротивника воїн приймав на щит. Руків’я виготовля­лося, очевидно, з органічних матеріалів (дерево, шкіра), які до сьогоднішнього дня не збереглися. Воно кріпило­ся до витягнутого залізного черешка, яким завершував­ся меч з протилежного до вістря боку.

Ритуально «вбитий» меч з кельтського поховання

Античні письменники приділяли чималу увагу мечам давніх кельтів, але давали їм здебільшого негативну ха­рактеристику. Кельтський меч, на їхню думку, призна­чався виключно для нанесення рублячого удару зверху вниз, що дозволяв використати перевагу у фізичній силі та зрості, але поступався за ефективністю колючому удару, який краще долав захисний обладунок і частіше виявлявся смертельним. Саме на такий тип удару був розрахований короткий римський меч-гладіус, запози­чений, між іншим, у кельтиберів Іспанії.

Дуже низької думки про бойові якості кельтського меча притримувався грецький історик Полівій:

«[Мечі кельтів] придатні тільки для першого удару, після якого вони приту­пляються й на зразок скребниці викривляються вздовж і впоперек настільки, що другий удар виходить надто слабким, якщо тільки воїн не матиме часу випрямити меч ногою, впираючи його у землю».

Polybius, II, 33

Проте сучасні дослідження доводять, що подібні твердження далекі від реальності, адже зброярі давніх кельтів майстерно володіли технікою обробки заліза. Як свідчить металографічний аналіз, кельтські ковалі володіли цілою низкою технологічних схем, які дозво­ляли комбінувати різні сорти заліза та карбонової сталі. Більше 50 % кельтських мечів виготовлялися шляхом приварювання до залізної основи сталевого леза з серед­нім або високим вмістом вуглецю, що дозволяло надати

'Rapin А.

Parmement

Les Celtes,

Р, 2001, P 326.

Ковальське знаряддя

Ніколаусберг, Австрія. IV-III ст. до н. е.

'Pleiner R.

The Celtic sword

Oxford, 1993, P 169.

²Komuzopouικo В.

Верхнє Потисся в контексті стародавньої історії Kapnamo- Дунайського ареалу Ужгород, 2003,

С. 37.

мечу кращих бойових властивостей. Експериментально доведено, що виготовлений за цією технологією меч дозволяв воїну вести кількагодинний бій будь-якої ін­тенсивності. Навіть у разі сильних пошкоджень такий меч міг завдати супротивнику смертельних поранень. Не підтверджується й думка про призначення кельт­ських мечів виключно для рубки — майже всі знайдені екземпляри мають вістря, придатне для нанесення колю­чого удару. Загалом, як зазначає Р. Плейнер, кельтський меч, хоча для римлян він і був втіленням архаїчного способу ведення бойових дій, проіснував упродовж ба­гатьох століть і сформував, у дещо модифікованому ви­гляді, основний тип зброї європейського феодалізму¹.

Продукція ковальських майстерень кельтів Закар­паття також відзначалася високим технологічний рівнем. За допомогою металографічного аналізу було встанов­лено, що зброя та знаряддя праці кельтів виготовлялися з заліза або сирцевої сталі, піддавалися спеціальній об­робці, яка покращувала їхні властивості. Серед видів такої обробки кельти Закарпаття застосовували загар­тування металу крижаною водою та вогнем, якому під­давалася приблизно третина виробів, насичення вугле­цем м’якого заліза (цементація), зварювання залізних і сталевих смуг (пакетування)².

Які ж підстави мав Полібій для свого скептичного ставлення до кельтських мечів? Дослідники схильні вва­жати, що письменник неправильно розтлумачив сліди кельтського звичаю «вбивати» меч при принесенні його в жертву, а нерідко й при покладенні до могили воїна. Сталевий меч або наконечник списа зазвичай згинали, іноді у кілька разів, що й могло ввести в оману римлян та греків, не знайомих з таким звичаєм.

Кельтські мечі зберігалися у піхвах, які зазвичай виготовляли з дерева та бронзових пластин і прикра­шали орнаментом. Іноді орнамент прикрашав і сам клинок. Носили меч завжди з правого боку тіла за до­помогою спеціального ланцюга, який опоясував талію й кріпився до шкіряного пояса. Такий спосіб носіння меча найкраще враховував особливості анатомічної будови людського тіла. Кельтський поясний ланцюг не заважав рухам воїна під час бойового зіткнення, тож був значно ефективнішим за ті способи підвішування меча, які практикувалися грецькими та македонськи­ми гоплітами. Залізні поясні ланцюги відігравали ще й символічну роль: вони означали приналежність до прошарку військової знаті й служили своєрідною від­знакою кельта-воїна, поряд із довгими вусами та ший­ною гривною-торквесом.

Два з трьох кельтських мечів, що були виявлені в Галішу-Ловачці, належать саме до описаного типу. Вони мають довжину, відповідно, 72,5 та 75 см і датують­ся приблизно рубежем III—II ст. до н. е. Від них значно відрізняється третій меч, який має довжину лише 41 см, клиноподібне вістря й металеве руків’я. Він належить до рідкісного типу антеноподібних або псевдоантропо- морфних мечів, яких у всій Європі налічується не більше півсотні. Екземпляр з Галішу-Ловачки зберігається нині у фондах Ужгородського державного краєзнавчого музею. У 1991 р. він, разом з кількома іншими предметами мате­ріальної культури кельтів Закарпаття, гідно представляв Україну на виставці «/ Celti>> у Венеції, де експонувалися предмети кельтської культури з 250 європейських музеїв.

Мечі такого типу мали насамперед статусний ха­рактер, символізуючи владу військового вождя. Тож не дивно, що подібна знахідка трапилася у найбільшо­му з кельтських поселень усього Верхнього Потисся. Антеноподібні мечі датуються усією епохою латену (з V по І ст. до н. е.), хоча припускають, що в останні сто­ліття до н. е. вони вже не використовувалися як бойова зброя¹. Кельти ставилися до таких мечів дуже шанобли­во: вони відомі тільки на кельтських землях й, очевид­но, ніколи не потрапляли до рук іноземців як трофеї.

Кельтські мечі з Галішу-Ловачки

Ужгородський державний краєзнавчий музей.

'Pleiner R.

The Celtic sword

Oxford, 1993,

P. 49, 69.

їх дуже рідко знаходять у похованнях. З цього випливає, що антеноподібні мечі передавалися у спадок і викорис­товувалися упродовж принаймні кількох поколінь.

Головна деталь меча — старанно пророблене руків’я у вигляді літери «X», яка зверху має не подвійне, а по­трійне розгалуження. Середина руків’я має невелике по­товщення, а кінці завершуються кульками. Така форма руків’я забезпечує чудовий хват рукою, у чому й досі може переконатися кожен, кому пощастить потримати цей рідкісний витвір кельтського зброярства. Однак сво­єрідна форма виробу пояснюється не лише вимогами ер­гономіки. Знахідки аналогічних мечів із Західної Європи, окремі з яких мають завершення у вигляді людської го­лови, дозволяють зробити висновок, що дивне руків'я закарпатського меча є насправді символічною фігуркою людини. Саме тому такі мечі називають ще псевдоантро- поморфними, такими, що нагадують форму людини.

Зрозуміло, що на вождівських мечах зображували не якусь абстрактну людину, а божество-захисника. З ірландських саг відомо, що кельти були схильні пер­соніфікувати меч, наділяти його надприродними влас­тивостями. У міфологічному ірландському тексті «Битва при Маг Туіред» йдеться про те, як після бою з демонами-фоморами бог Огма знайшов меч ватажка ворожого війська. Цей меч мав своє власне ім’я Орна і був фактично живою істотою:

«Оголив Огма меч і обтер його, і тоді він розповів про всі подвиги, здійснені ним, адже за звичаями тих часів, оголені мечі розповідали про славетні діяння. Тому правильно їх протирають, витягаючи з піхов. І ще в той час зберігали в мечах талісмани, а з клинків говорили демони, і це тому, що тоді люди покло­нялися зброї і була вона їхнім захистом»¹.

Вгорі: кельтські псевдоантропоморфні мечі

'Cath Maige Tuired: The Second Battle of Mag Tuired Dublin, 1982,

P. 68.

²Herodotus, IV, 62; Ammianus Marcellinus XXXl, 2, 23.

Остання фраза, дописана християнським монахом, проливає світло на ставлення кельтів до цього виду зброї. Найвідоміший кельтський міфологічний мотив, пов’язаний з мечем, — легенда про Екскалібур, меч у камені, який міг витягнути тільки король Артур і який після його смерті, згідно з кельтським язичницьким зви­чаєм, було кинуто у водойму. Мало хто знає, що ця ві­дома легенда має прямі аналогії у Східній Європі. Мечу, увіткнутому в пагорб, поклонялися скіфи та алани, іра- номовні кочовики причорноморських степів². Вони приносили йому людські жертви і вважали уособленням бога війни. Готський історик VI ст. Йордан розповідає про «марсів меч» скіфських царів, який був викопаний із землі й принесений знаменитому ватажку гуннів Аттілі. Так само, як і артурівський Екскалібур, «марсів меч» Аттіли дарував непереможність у битвах¹. Кельтський варіант поклоніння мечу яскраво демонструє вождів- ський клинок з Галішу-Ловачки.

Найчисленнішу категорію знахідок кельтської зброї з Закарпаття становлять наконечники списів, які по­ряд із мечем були основою наступальної зброї кельтів. Якщо в похованнях кельтських воїнів меч зазвичай лише один, то списів могло бути кілька. Наконечники були досить довгі, до ЗО см. У Галіші-Ловачці виявле­но один наконечник майже півметрової (48 см) довжи­ни. Більшість наконечників має листоподібну форму. Вона була типовою для списів європейських кельтів, хоча іноді знаходять наконечники неправильної форми, зі спеціальними виступами для нанесення особливо важ­ких поранень. У розрізі наконечники з Галішу-Ловачки є ромбоподібними або плоскими з ребристим виступом по вертикалі, який забезпечував необхідну міцність. До списа наконечники кріпилися за допомогою втулки. Самі дерев’яні списи на Закарпатті не збереглися. Про їх вигляд ми можемо судити за двома добре збереженими екземплярами, знайденими під час розкопок на березі озера Невшатель у Швейцарії. Вони мали довжину 2,5 м та обковану залізом нижню частину ратища².

Спис у кельтів був у дещо меншій пошані, ніж меч, хоча й цей предмет озброєння був оповитий легендами. Так, володарем чарівного списа, який ніколи не минав цілі, був Луг — верховне божество кельтів, пов’язане з уявленнями про сонце та блискавку.

Якщо спис був призначений для нанесення ударів у ближньому бою, то дротик складав основу комплексу метальної зброї, використання якої передувало безпо­середньому зіткненню. Обидва види зброї були досить ефективними, і не випадково до римської та грець­кої військової термінології увійшли кельтські слова, які позначали списи та дротики — Iancea, mataris, saunion, gaesum.

Зброя, знайдена у Галішу-Ловачці, свідчить про те, що військо кельтів Закарпаття складалося переважно з піхоти, що й не дивно за умов пересіченої місцевості передгір’я. Проте у Галішу-Ловачці знайдено кілька дета­лей кінського спорядження (вудила та псалії), тож, оче­видно, якась частина воїнів все ж таки використовувала коней. Не може не привернути увагу знахідка спеціаль­них чек для утримування колеса на вісі. Це типова де­таль спорядження двоколісної бойової колісниці Esseda,

Залишки кельтського дерев'яного щита Озеро Невшатель, Ла Тен, Швейцарія

¹Iordanes, 183.

²Zygulski jun. Z.

Bron Starozytnia

Warszawa, 1998, S. 168.

Реконструкція кельтської бойової колісниці

Schweizerisches Landesmuseum, Цюрих

'Биркхан Г

Кельты:

история и культура

Пер. с нем., M., 2007,

С. 373—374.

Реконструкція

бойової колісниці бриттів

яка широко використовувалася кельтами з V ст. до н. е. для бою та подорожей. Про тактику застосування кельтських бойових колісниць докладно розповідає Юлій Цезар, який стикався з цим видом озброєння під час своїх походів у Британію:

В ірландському епосі подібні вправи виконує Кухулін, що б'ється як з колісниці, так і пішим. Характерною є роль його візника Лаега: він не тільки виконує свій безпосередній обов’язок керувати колісницею, але й виступає як зброєносець та вірний супутник Кухуліна. У континентальній Європі, зокрема в Північній Італії, зафіксоване бойове використання колісниць до кінця III ст. до н. е. Згодом їхня роль на полі бою зменшується, однак колісниці ще довго слугуватимуть за символ при­належності до вищого суспільного прошарку. Зокрема, вони постійно зображуються на монетах і нерідко су­проводжують поховання знатних кельтських воїнів. Загальна кількість таких поховань сягає близько 200^{* [3] [4]. Трапляються вони й на території Північної Румунії, не­подалік від українських кордонів.}

Реконструкція кельтської бойової колісниці

Британський Музей, Лондон.

Кельтська бойова колісниця виготовлялася з дере­ва. Металевими деталями, зокрема ободами та чека­ми, обладнувалися лише колеса, які мали спиці. В усій Європі дерев’яні деталі кельтських колісниць збере­глися у лічених примірниках. Але їх достатньо, щоб скласти уявлення про зовнішній вигляд цього виду «військової техніки». За наявними на сьогоднішній день реконструкціями можна побачити, що бойова колісниця кельтів складалася з просторої дерев’яної платформи, з двох боків обладнаної легкими захисни­ми бортами. Під платформою знаходилася дерев’яна конструкція, що з’єднувала платформу з віссю. За до­помогою прямого дишла, ярма та гнучких шкіряних хомутів у колісницю запрягали пару коней¹. Ними пра­вив візник, що сидів на платформі колісниці. Позаду стояв воїн, озброєний списом, мечем та щитом, хоча не виключено, що воїнів було два і завданням одного з них було прикриття щитом інших членів екіпажу.

Поховання кельтського воїна з колісницею

'Furger-Gunti А.

Le char de combat: la reconstruction au Schweizerisches Landesmuseum

Les Celtes,

P, 2001,

P. 356—359.