У ВОРОЖОМУ ОТОЧЕННІ ЗАГИБЕЛЬ КЕЛЬТСЬКОЇ КУЛЬТУРИ ЗАКАРПАТТЯ

Умбон щита і бойовий ніж з поховання воїна

Добова, Словенія.

Кінець Ill - початок Il ст.

Голова Arrica у «фракійській шапці»

Мармурова скульптура.

Il ст. н. е.

Г еріод найвищого розквіту культури кельтів !-Верхнього Потисся припав за однією з версій на III — початок II ст. до н. е., за іншою — на II — першу по­ловину І ст. до н. е. У кожному разі, кельтські (латенські) знахідки, які б датувалися часом пізніше середини І ст. до н. е., на Закарпатті майже не відомі. Очевидно, що кельтам Верхнього Потисся був нанесений потужний удар ззовні, який перервав динамічний розвиток їхньої культури. Хто ж міг його здійснити?

Упродовж І ст. до н. е. кельтський світ Європи пере­живає дві протилежні тенденції. З одного боку, спосте­рігається найбільш інтенсивний економічний розвиток, будуються ранньоміські центри-оппідуми, розгортається торгівля та реміснича діяльність. Але водночас військова потужність кельтів постійно слабшає. Широкими темпа­ми йде римське завоювання кельтських областей у Галлії та приальпійських землях, яке на початку нашої ери за­вершиться встановленням римського кордону по Рейну та Дунаю. З півночі багаті землі Галлії приваблюють нову хвилю варварів — германські племена свебів. У 50-х ро­ках до н. е. між ними та легіонами Юлія Цезаря спалахне справжня війна за «галльську спадщину», яку того разу виграє Рим. У Центральній Європі головними ворогами кельтів стають північнофракійські племена даків.

На той час фракійська спільнота повністю оговта­лася від удару, нанесеного їй колись кельтами. Центр фракійської культури перемістився з легкодоступ­них рівнин Нижнього Подунав’я до гір Трансильванії. Північнофракійські племена починають об’єднуватися у потужні союзи, й на чолі одного з них стає справді не­пересічна особистість — Буребіста.

вождівство. Його центр розташовувався в горах Орієште на території сучасної Румунії, де були побудовані фор­тифікаційні та сакральні споруди. Буребіста реформу­

вав законодавство та, спираючись на потужну жрець­ку корпорацію, ініціював зрушення у релігійній сфері. Об’єднання північнофракійських племен сприяло по­жвавленню економіки регіону та посиленню військово- політичної потужності даків, які в середині І ст. до н. е. розпочинають широкомасштабну експансію, спрямова­ну в тому числі й проти кельтів.

Паноплія (комплект озброєння) гето-даків істотно відрізнялася від кельтської. Як наступальну зброю ви­користовували короткі мечі з кривим лезом, списи, бойові ножі, сокири й навіть дубини. Значно ширше, ніж кельти, дакійські воїни використовували зброю дистанційної дії — дротики та луки скіфського типу. Основною захисною зброєю даків були овальні щити з залізним умбоном посередині. Шоломи майже не ви­користовувалися. Лише знатні воїни носили на голові так звані «фракійські шапки», які мали своєрідну фор­му й виготовлялися зі шкіри¹.

Скіфський лук — зброя дистанційної дії, винайдена скіфами, але пошире­на серед багатьох народів Східної Європи: гето-даків, сарматів, аланів тощо. Луки такого типу виготовлялися з різних порід дерева і підсилювалися рого­вими пластинами, були невеликими (до 80 см у розігнутому стані) й зручними у використанні. Вони мали значну далекобійність: відомо, що громадянин Ольвії на ім’я Анаксагор встановив рекорд у стрільбі з такого лука — 520 м. Дальність прицільної стрільби могла сягати 200—250 м. Проте стріли довжиною 45— 80 см мали лише легкі металеві наконечники, для яких великі кельтські щити з дубових дощок мали бути майже непереборною перешкодою. ^{[5] [6]}

‘Прохненко І.

Військове екіпірування даків І ст. до н.е. - початку II ст. н.е.

Карпати в давнину, 2002, Вин. 13,

С. 155—187.

Кельтський бойовий ніж Галіш-Ловачка.

Ужгородський державний краєзнавчий музей

Кельтський воїн, озброєний бойовим ножем

Даки вибили кельтів із Верхнього Потисся, а їхні най- віддаленіші поселення фіксують у Західній Словаччині. Згодом війська Буребісти розгромлять кельтів- скордисків на Балканах, чим остаточно покладуть край кельтському домінуванню в Центральній та Південно- Східній Європі.

Кельти Закарпаття не були піддані тотальному фізич­ному винищенню, а скоріш за все асимілювалися з но­вими завойовниками й невдовзі втратили своє етнічне обличчя. До нашого часу на цих землях дожили лише топоніми, які й досі доносять відзвуки кельтської мови. Серед них назви річок Латориця, Лаборець, Горнад, Ториса, Бодва, а також промовиста назва гори Галіш, яка нагадує про далекі часи панування тут кельтів-галлів. Хоча держава Буребісти протрималася лише до 44 р. до н. е., коли її лідера підступно вбили його ж співпле- мінники, даки в українській частині Верхнього Потисся осіли на наступні кілька століть.