ОХОРОНЦІ СХІДНИХ ДИНАСТІЙ

Аалеко від карпатських схилів і задовго до походів Буребісти на іншій території, що нині частково входить до складу України, також розгорталися події за участю давніх кельтів. Йдеться про кельтських найман­ців, які перебували на території Боспорського царства й несли тут службу, ймовірно, вже з середини III ст.

Походи Александра Великого 334—323 рр. до н. е. на­завжди змінили політичну ситуацію й етнокультурну кар­ту античного світу. Припинила своє існування Перська держава Ахеменідів, що упродовж двох століть загрожу­вала самому існуванню античної цивілізації. Тепер кор­дони еллінського світу простягалися аж до Індійського океану, а македонські солдати шикувалися на вулицях Вавилону й долали гірські перевали Афганістану. Після смерті Александра діадохи, його колишні полководці, Антигон І та його син Деметрій Поліоркет, Антіпатр з сином Кассандром, Птолемей, Селевк, Аісімах і Евмен розпочали війну за його спадщину. Вона тривала 22 роки і завершилася утворенням на руїнах імперії Александра низки так званих елліністичних держав, де утвердилися династії діадохів. Ключовими серед них були Єгипет під владою Птолемеїв, Сирія, де володарювали Селевкіди, й Македонія, в якій панували нащадки Антигона. На території Малої Азії виникла низка держав, серед яких провідну роль відігравали Пергам та Понтійське царство. Зберігали відносну незалежність грецькі

Александр Македонський

Мармуровий бюст еліністичного часу Александра, Єгипет Il—І ст до н. е

Бронзові фібули зі скріпою

Фібули такого типу знайдені у Пантикапеї, в місцях ймовірного розташування загону кельтських найманців.

Il ст. до н. е.

Зображення кельтської трофейної зброї на античному рел'єфі

Добре видно овальні щити- тюреоси та кольчугу. Пергам.

Il ст до н. е.

^lAlvarez J. L.

Nuevos broches celticos (peninsulares) єн Grecia у la cuestion de Ios primeros Hiercenarios єн el Mediterraneo (en el siglo VI а.С.) Arch. esp. de arqueologia. 1984,

Vol. 57, No. 149—150, P. 3—14.

поліси та острови Егейського моря. Поза межами за­воювань Александра центрами елліністичних монархій стали Пантикапей у Криму та Сіракузи на Сицилії.

Елліністичні монархи, які постійно боролися за роз­ширення сфери впливу, спиралися переважно на про­фесійні армії, сформовані з контингентів військових найманців. Тут під одними знаменами збиралися грець­кі гопліти, фракійські пельтасти, сирійські кіннотники та індійські бойові слони. Найманці становили най­більш боєздатну, хоча й не найнадійнішу, частину вій­ська, тож елліністичні монархи пильно слідкували за систематичним поповненням їхніх лав. Вербувальники були змушені відправлятися за тисячі кілометрів у по­шуках найманців, адже «солдати удачі» були в дефіциті. Перевірені грецькі та македонські вояки понесли важкі втрати в часи походів Александра, а згодом у багаторіч­ній війні діадохів. Не були безмежними й людські ре­сурси Фракії. Азійські контингенти не відрізнялися ви­сокою боєздатністю. Тож коли на кордонах еллінського світу з’явилися кельти, з їхньою репутацією відчайдуш­них та загартованих бійців, їх одразу почали залучати на службу до війська середземноморських держав.

Археологічні знахідки свідчать про те, що кельт­ських найманців греки могли використовувати вже в VI—V ст. до н. е.¹, однак за даними писемних дже­рел уперше це сталося в середині IV ст. до н. е. У 368 р. до н. е. 2 000 галльських та іспанських найманців у складі військ сіракузького тирана Діонісія Старшого брали участь у бойових діях проти Спарти та Фів на Істмійському перешийку в Греції.

«Битва з галлами»

Рельєф з мармурового саркофага римського часу.

кельтські найманці потрапляють і на карфагенську служ­бу. Очевидно, вперше вони були використані у 263 р. до н. е. на Сицилії. Відомо також, що вождь кельтських найманців Антаріос підняв у 241 р. до н. е. повстання проти своїх роботодавців, яке урядовим військам вда­лося придушити лише через чотири роки ціною неймо­вірного напруження зусиль. Далі кельтських найманців зустрічаємо у військах знаменитого Ганнібала під час його антиримської кампанії в Італії. Полібій розповідає, що Ганнібал використовував кельтів як «гарматне м’ясо»: їх кидали у саме пекло бою, й зазвичай кельтські підроз­діли несли найважчі втрати. Ганнібала можна було зро­зуміти: він не надто довіряв кельтам, з якими бився під час свого переходу через Альпи, беріг свої африканські та іспанські частини, що не отримували поповнення, й намагався вигідно використати здібності кельтів до бою в перших рядах.

Широко залучалися кельти до військових кампаній царів Східного Середземномор’я. Так, у 278 р. до н. е. македонський цар Антигон І Гонат завдав кельтам від­чутної поразки на півночі Греції, після чого розпочав вербування найманців серед кельтських племен, що осіли у Фракії. У 274 р. до н. е. 4-тисячний загін кельт­ських найманців бачимо вже на службі єгипетського во­лодаря Птолемея II Філадельфа. Кельти проявили себе не з кращого боку: коли їхній роботодавець опинився у скрутній ситуації, вони повстали. Хоча Птолемеєві до­велося придушувати цей заколот, він і надалі залучав кельтських найманців до себе на службу. За тогочасною практикою найманцям давалася земля для обробітку, й у мирні часи вони ставали клерухами, резервістами.

Ганнібал Барка Мармуровий бюст римського часу. Капуя, Італія.

Монета Антигона І Гоната

Монета Птолемея Il Філадельфа

На золотому октадрахмоні, окрім портрета єгипетського володаря, зображено профіль Арсіної II, його співправительки, сестри й жінки, володарки Фракії та Македонії.

Єгипет.

Ill ст. до н. е

^lCunliffe В.

The Ancient Celts

Harmondsworth, 2000, P. 180—182.

²Szabo М.

Mercenariat

Les Celtes, P, 2001, P 333.

Кельтським клерухам, як свідчать археологічні знахідки, надавалися найкращі землі у родючій Фаюмській оазі^{[7] [8]. Кельтські найманці служили наступникам Птолемея II — Птолемею III Евергету (правив у 246—221 рр. до н. е.) та Птолемею IV Філопатору (правив у 221—204 рр. до н. е.). Ці володарі встановили дружні відносини з дер­жавою фракійських кельтів у Тилісі й саме звідти отри­мували значну частку своїх найманих контингентів[9].}

Античні автори повідомляють, що основною при­чиною поширення найманства серед кельтів було пере­населення, яке змушувало молодих людей шукати кра­щу долю за межами рідних осель. Завдяки Полібію ми знаємо також, що у найманці вербувалися втікачі, яких на батьківщині могла очікувати помста. Найманством промишляли й члени «чоловічих союзів» — об’єднань молодих людей, які не підпорядковувалися племінним вождям і були вільними мисливцями та воїнами. Той же Полібій повідомляє, що для битви під Теламоном у 225 р. до н. е. коаліція північноіталійських кельтів найня­ла гезатів, «списоносців», які були найкращими воїнами й за кельтським звичаєм билися оголеними у перших ря­дах союзницьких військ. З іншого боку, відомі випадки, коли елліністичні царі вербували цілі кельтські племена, й тоді загони найманців пересувалися разом зі своїми жінками, дітьми та майном. Репутацію, яка закріпилася за кельтськими найманцями у III ст. до н. е., найкраще ілюструють слова римського письменника Юстіна: