Розділ 1 Методологічні ЗАСАДИ, джерєлл та історіогрлфія вивчення ДерЖАВНО- ПОЛІТИЧНОГО розвитку Волині й Галичини IX - першої половини XII ст.

Методологічні засади вивчення проблеми становлення та розвитку середньовічної державності. В основу методології до­слідження державно-політичного розвитку населення Волині та Прикарпаття IX - першої половини XIII ст.

Згідно з марксистською теорією, яка протягом XX ст. домі­нувала в розвитку історіографії історії Східної Європи, поняття «держава» є базовим інститутом політичної системи класового суспільства, механізмом охорони його економічної та соціаль­ної структури. Заради справедливості необхідно зауважити, що таке визначення досить часто не могло задовольнити багатьох серйозних дослідників-марксистів, які займалися конкретними науковими пошуками, оскільки зазначене бачення ролі держави в житті суспільства не характеризувало повною мірою місця державного організму в суспільно-політичних процесах.

Звичайно, аналізуючи суспільно-політичні процеси, необ­хідно постійно враховувати виняткову роль держави в інтегру­ванні суспільства, у якому важливе місце посідають і соціальні відмінності, і боротьба класів, викликана цими відмінностями. Держава діє у сфері загальних інтересів, сприяє розвитку та існуванню соціальної цілісності. Якщо ж вона виходить за межі цієї сфери, перестає бути представником інтересів соціальної

цілісності, то перестає бути й державою, оскільки не виконує своєї функції регуляції соціальних відносин. Тому вважати дер­жаву лише інститутом панування одного класу над іншим - це, по суті, спотворювати її природу, забувати про тісний зв’язок держави з інтересами соціальної цілісності.

Тому набагато більше можливостей для дослідження дер­жавно-політичних процесів дає цивілізаційний підхід, який зорієнтований на сприйняття цих процесів як складової багато­вимірного поліцентричного розвитку, зміни в його ході таких культурно-історичних форм, як цивілізації. Такі уявлення поча­ли особливо поширюватися в науці наприкінці XX ст. Термін «цивілізація» в контексті історичних досліджень означає спо­рідненість розвитку суспільства, що проявляється у спільності рис матеріальної та духовної культури. Цивілізації не тільки з’являються і зникають, а й взаємовпливають і взаємодіють. Увага прихильників цивілізаційного методу зосереджується насамперед на аналізі розмаїття, унікальності, індивідуальності в розвитку людства¹.

Держави різних епох і народів істотно відрізняються одна від іншої. Тому не є зайвим ще раз нагадати, що держава - це історична категорія, а отже, до стародавніх і середньовічних держав, їхнього розвитку, ідеології, яка з ними пов’язувалася, не можна підходити із сучасними мірками. Але не викликає сум­ніву, що не можна проводити історико-політологічний аналіз, ураховуючи лише ідеологічні уявлення давнього чи середньовіч­ного суспільства про державу. Є загальні ознаки держави, пере­важна більшість яких характеризує її в будь-яку епоху. Саме політологічне визначення цих ознак дає можливість робити конкретні історичні узагальнення.

Однією з найважливіших ознак держави є територія, на якій мешкає конкретна етнополітична спільність і на яку поширю­ється вплив державного механізму. Сама держава будується не за кровноспорідненими (кровними) чи релігійними ознаками, а на основі територіальної і, часто, етнічної спільності людей. У сучасних умовах ця територія чітко окреслюється кордонами, проте в добу середньовіччя межі поділу сфер впливів між державами часто мали досить умовний характер. Тому науковці

головну увагу передусім приділяють з’ясуванню наявних полі­тичних центрів тих чи інших спільностей і сфери поширення їхніх владних можливостей².

Тема вивчення зон, де перетинаються впливи різних держав, для медієвістики є дуже важливою. І тут постає питання не тільки про кордони, а й про прикордонні області, контактні, чи буферні, зони. Перші доволі часто мали досить умовний харак­тер, а прикордонні зони являли собою ареали, які відокремлю­вали держави (етнополітичні спільності) і формувалися завдяки природним рубежам: річкам, болотам, озерам, пущам, горам тощо⁵. У конкретному житті України особливий інтерес станов­лять прикордонні зони, що лежали між землеробською та кочо­вою цивілізаціями⁴. Населення цих зон існувало за своїм, властивим лише їм укладом життя, мало особливий культурно- господарський тип розвитку⁵.

Якщо на сучасному етапі розвитку держав їхніми атрибута­ми є герб, прапор, гімн, то в середньовіччі головними символами були інсигнії монаршої (князівської) влади (князівські регалії, печатки, знаки, амулети тощо). Оскільки, зважаючи на тодішній світогляд, держава часто сприймалася через персону володаря, то зрозуміло, наскільки важливим для ідейно-політичного жит­тя, дипломатичних взаємин мали саме ці ознаки монаршої влади. До цього слід додати, що дуже важливою як у внутрішньополі­тичному житті, так і в міжнародних взаєминах була титулатура володарів - носіїв державної влади⁶. Дослідження титулатури дає важливий матеріал для з’ясування рівня суверенності як носія державної влади, так і самого державного формування.

На етапі становлення середньовічного суспільства відбува­ється зміна суспільної влади публічною. Із цього часу влада стає прерогативою та виразницею волі верхівки суспільства, яка поступово формує прошарок державних професіоналів-вико- навців. Саме ця верства і здійснює фактичну узурпацію влади, сприяє формуванню ранньодержавницьких інституцій. Наяв­ність публічної влади є ознакою держави, що відрізняє її від родоплемінного суспільства, організація та управління якого будується на принципах самоуправління всієї спільності людей. На нашу думку, чіткою ознакою наявності всіх цих процесів

у ранньосередньовічну добу є надзвичайно важлива роль військо­вих дружин у житті суспільства, які були носіями саме нової публічної влади⁷.

У будь-якому розвинутому суспільстві є багато влад: сімей­на, виробнича, церковна, влада громадських корпорацій та орга­нізацій. Але вищою владою, рішення якої є обов’язковими для всіх членів суспільства, є влада державна. Тільки державі нале­жить право на видання законів і норм, які обов’язкові для всього населення. Закони є провідною ознакою існування держави і влади, вони регулюють систему життєдіяльності держави й су­спільства. Завдяки існуванню законів держава перестає бути проявом сваволі і стає всезагальною нормою. У ранньосередньо­вічний час відбувалася важлива еволюція від звичаєвого, побу­дованого на традиціях первісного суспільства, законодавства до законодавства писемного.

Дослідження світського права на Русі свідчить, що його ста­новлення було досить тривалим процесом. Витоками правових норм держави Русь із центром у Києві є звичаєві правові системи різних племінних союзів (насамперед південних) слов’ян Східної Європи. У VIII-IX ст. на базі цих племінних законів виникає перший державний правовий кодекс - «Закон Руський», юрис­дикція якого поширювалася на всю державу Русь із центром у Києві. Еволюція «Закону Руського» привела до виникнення спочатку усної, а згодом, на початку XI ст., - писемної «Руської Правди»⁸.

Верховенство влади, її суверенітет створюють підстави для існування монополії держави на легальне застосування сили, фізичного примусу. Діапазон застосування державного примусу дуже широкий - від обмеження свободи до фізичного знищення людей. Можливість позбавити членів суспільства вищих ціннос­тей, якими є життя і свобода, визначає особливу роль і дієвість державної влади. Для виконання примусу діють спеціальні державні інституції (армія, тюрми, суд тощо).

Відокремлення правлячої верхівки, яка стає стрижнем і но­сієм публічної влади, суверенітету держави як системи органі­зації людей, створення законів та формування органів примусу вимагало значних ресурсів. З виникненням держави її апарат

отримав, а частіше - добився права стягувати податки і збори з населення.

Політолог С.Г. Рябов вважає, що «держава - це виділений із суспільства, сформований панівними верствами апарат управління громадськими справами, наділений монополією влади, незаперечними повноваженнями підпорядковувати волю громадян певної території, встановлювати закони й домагатися їх виконання, збирати податки, застосовувати силу для забез­печення цілісного та впорядкованого існування спільноти»⁹. Проте держава - це багатоаспектне явище, яке виступає, з одно­го боку, як особливий апарат управління суспільством, а з іншо­го - як асоціація всіх членів суспільства, розташованого на дер­жавній території. З моменту народження кожна людина стає членом не тільки суспільства, а й держави, де вона живе. Ця причетність до держави носить форму громадянства, яке, на від­міну від членства в якихось суспільних організаціях, є обов’яз­ковим. Позбавлення громадянства, перетворення індивідуума на ізгоя призводить до виникнення в людини серйозних життєвих труднощів¹⁰. Звичайно, у добу середньовіччя громадянство носи­ло своєрідну форму, чим воно відрізнялося від доби античності чи новітніх часів. Але середньовічна держава не була абстракт­ною категорією. Вона стала організацією й системою управління великої кількості людей, які внаслідок цього де-факто були громадянами цієї держави.

Важливою ознакою держави є її претензії на представницт­во суспільства як цілого та захист загальних інтересів і спільно­го блага. Практично жодна організація не здатна претендувати на представництво й захист усіх громадян і не володіє необхід­ними для цього засобами¹¹. У середньовіччя, що правда, трапля­лися випадки, коли організації ставали державами. Такими державами, наприклад, були духовно-рицарські ордени у При­балтиці в XIII-XVI ст.¹²

В аналізі проблеми «держава і спільність людей», яку ми розглядаємо, важливим є вивчення системи співзалежності між цими категоріями. У цьому плані важливим є застосування при науковому аналізі понять «об’єкт державного розвитку» та «суб’єкт державного розвитку» в контексті саме впливу факто­ра існування держави на ті чи інші спільноти людей.

Спільності чи об’єднання людей можуть виникати поза волею та свідомістю окремих індивідуумів або бути створені за бажанням людей.

Зрозуміло, що далеко не всі людські спільноти є суб’єктами державного розвитку, під яким слід розуміти активні цілеспря­мовані процеси в рамках цих спільнот стосовно створення влас­ної держави, організації діяльності державних інститутів. Тут у системі «держава і спільність людей» остання займає активну позицію, оскільки сама творить державу для власної самореалі- зації. Значно ширшим є поняття «об’єкт державного розвитку», де також існує співзалежність між категоріями «держава» і «спільність людей», але там остання виконує пасивну функцію, оскільки державні інститути, що регулюють її державно-полі­тичне життя, є привнесеними ззовні, від якоїсь іншої спільності людей, яка має власну державу й поширює її впливи на сусідів.

Якщо говорити іншими словами, суб’єктність державного розвитку - це наявність повного (або достатнього) комплексу ознак, інститутів, механізмів, які уособлюють державу, роблять її повноцінною. Водночас відсутність власного державного жит­тя в того чи іншого етнополітичного формування (суб’єктності державного розвитку) не означає, що це етнополітичне форму­вання взагалі перебуває поза сферою державного життя, тобто не має об’єктності державного розвитку. На прикладі України можна констатувати, що з часів принаймні раннього середньо­віччя переважна частина її населення (крім кочовиків) постійно перебувала у сфері державного розвитку, оскільки на це насе­лення поширювався вплив або власного, або іншого державного механізму.

У питанні про об’єкт та суб’єкт державного розвитку необхідно визнати, що в конкретній історичній ситуації інколи

складно чітко виявити, чи є та чи інша спільність суб’єктом дер­жавного розвитку. Це викликано тим, що в певному історичному середовищі державницькі фактори можуть існувати не в пов­ному, чистому вигляді. Ідеться про ситуацію, коли реально ті чи інші тенденції державного життя в тій чи іншій формі не є в пов­ному вигляді розвинутими. Саме такими обмеженими в плані суб’єктності державного розвитку були деякі давньоруські кня­зівства удільної доби, коли певні ознаки суб’єктності держав­ного розвитку мали відношення до всієї сукупності князівств, а саме держави-імперії Русь із центром у Києві.

Під час дослідження процесу виникнення й розвитку держави базовою є проблема визначення суверенності держав­но-політичного організму. Під останньою розуміється здатність правлячої еліти, що має владу, самостійно розв’язувати держав­ні завдання та організовувати інститути державного управління на захист провідних інтересів суспільства. Зрозуміло, що йдеть­ся не про абсолютний суверенітет, якого ніколи не існує в реаль­ному політичному житті, у реальному політичному середовищі, а відносний, тобто достатній для реалізації самостійної діяль­ності суб’єкта державно-політичного розвитку. Як бачимо, питання про суверенність тісно пов’язане з темою суб’єктності державності в певної етнополітичної спільності, оскільки наяв­ність достатньої суверенності є підставою для висновку, що в державно-політичному розвитку етнополітичної спільності є ознаки суб’єктності державного розвитку. Участь у міжнарод­ній політиці як суб’єкта державного розвитку є важливою озна­кою наявності суверенності та свідченням суб’єктності держави. Тому в нашому дослідженні багато місця буде приділено розгляду взаємин між різними суб’єктами та об’єктами політич­ного життя. Саме такий розгляд дає змогу відповісти на головне питання: чи існує в конкретний час на конкретній території державна організація - та з’ясувати, у разі такого існування, чи така державна організація є суверенною стосовно інших дер­жав. Необхідно зазначити, що в середньовічному світі, у тому числі християнському, суверенність завжди має значною мірою умовний характер.

Визначення загальних методологічних підходів дає необхід­ний теоретичний інструментарій для вивчення питання про ста­новлення та розвиток державності у східних слов’ян у добу середньовіччя, у тому числі й у населення Волині та Галичини з часів раннього середньовіччя до середини XIII ст. Окреслення основних ознак державності дає змогу в кожному конкретному випадку з’ясувати, коли ця державність виникає, чи достатньою мірою присутній у її розвитку фактор суб’єктності, тобто визна­чити, наскільки ця держава є суверенною. Дослідження пробле­ми суб’єктності та об’єктності державного розвитку дозволяє розв’язувати проблему впливу на конкретне суспільство з боку інших державних утворень, з’ясовувати рівень цього впливу.

У цьому аналізі важливим є питання про ставлення населен­ня до влади. Зокрема, наскільки це населення (сукупність людей, які мають відношення до конкретного суспільства, котре пере­буває у сфері державного життя) визнає легітимність представ­ників політичної влади, особливо носіїв владних повноважень, з персоною яких часто уособлювалися самі факти існування тих чи інших держав. Легітимність інститутів політичної влади - базовий елемент їх закріплення й функціонування в суспільстві. Поняття легітимності означає визнання суспільством, людськи­ми масами обґрунтованості й необхідності конкретної політич­ної влади і її носіїв. У вузькому сенсі поняття легітимності характеризує законність влади, у широкому сенсі - відповід­ність влади законно встановленим нормам, а також базовим цілям держави, загальноприйнятим принципам і цінностям суспільства.

Легітимність проявляється в добровільному прийнятті біль­шістю населення конкретної форми правління, влади того чи іншого класу, гегемонії певної групи людей тощо. Легітимність виникає з однорідності домінуючих у суспільстві установок, традицій, інтересів, цінностей. Найчастіше легітимність - це предмет боротьби за володарювання певних політичних сил, предмет пошуку спеціальних методів виправдання дій перед суспільством влади цих сил. У розвитку Русі винятковою була роль князів, легітимність їхньої влади освячувалася християн­ською церквою, яка боролася проти будь-яких зазіхань на владу світських володарів. Церква відстоювала й ідею винятковості князівської влади у здійсненні юридичних функцій¹⁴.

Джерела дослідження політичного розвитку населення Волині і Прикарпаття IX - першої половини XIII ст. Процес до­слідження державно-політичного поступу Волині та Галичини, порівняння цього поступу з ходом державного розвитку у схід­нослов’янського населення в цілому потребує пошуку та відна­ходження в джерелах адекватної інформації, критичний аналіз якої дає змогу відтворити картину минулого й одержати необ­хідні узагальнення. У процесі аналізу історичної інформації важливим є не тільки робота з безпосередніми джерелами, ство­реними в сучасну подіям або в іншу, більш пізню добу, а й ви­вчення висновків, до яких у процесі наукового пошуку дійшли фахівці, що безпосередньо не висвітлюють нашої проблеми. Саме ці висновки за умови достатньо коректного аналізу та узагальнення можуть стати важливим додатковим інформацій­ним потоком для наших спостережень. Це насамперед стосуєть­ся роботи археологів, а також філологів, етнографів, фолькло­ристів.

Зрозуміло, що головний масив інформації з нашої теми зберігається в давньоруських літописах. Події, що відбувалися у слов’ян Східної Європи з найдавніших часів до середини дру­гого десятиліття XII ст., викладені в «Повісті временних літ»¹⁵. Ця пам’ятка збереглася в Іпатіївському та Лаврентіївському літописних зводах. В основному виклад матеріалу в цьому творі стосується діяльності київського державно-політичного центру, але є й інформація, яка безпосередньо має відношення до істо­ричного процесу на Волині й у Прикарпатті. Щоправда, такої інформації в пам’ятці вкрай мало, особливо тієї, що стосується ранньої історії слов’ян Прикарпаття та Волині в IX - першій половині XI ст.

У «Повісті временних літ» містяться важливі факти щодо процесу творення перших суверенних земель-князівств Рости- славичів наприкінці XI - на початку XII ст. Цінні свідчення на ∣*G цю тему дають «Повчання дітям» Володимира Мономаха¹⁶ 18 1 та «Повість про осліплення Василька»¹⁷. Останній твір для нас ) _β G є унікальним, оскільки це перший політичний твір про Південно- Західну Русь, написаний, на наш погляд, місцевим автором. Деякі важливі додаткові дані з історії Південно-Західної Русі як XI, так і XII - першої половини XIII ст. збереглися в новгород­ському літописанні¹⁸.

Політична історія Південної Русі XII ст., у тому числі Воли­ні й Галичини, відображена в Київському літописі, який є дру­гою частиною Іпатіївського літописного зводу¹’. Тут, зокрема, є важливі свідчення про діяльність волинських та галицьких князів. Додаткову інформацію про вказаний час можна знайти в тогочасному суздальському літописанні. Ця ж літописна традиція дає унікальну інформацію про діяльність князя Романа Мстиславича на чолі об’єднаного Галицько-Волинського дер­жавно-політичного комплексу на початку XIII ст.²⁰ Для аналізу політичного розвитку Південної та Південно-Західної Русі XII ст. важливим є також матеріал видатної пам’ятки давньо­руської літератури - «Слова о полку Ігоревім», де у своєрідній епічній формі збереглася інформація про державний устрій Русі XII ст.²¹

Особливою пам’яткою давньоруського літописання є Га­лицько-Волинський літопис²². Це джерело істотно відрізняється від традиційних літописів як за характером викладу інформації, так і за жанром²³. Дослідники вважають, що в основу цього твору були покладені дві військові повісті. На нашу думку, якщо давньоруські літописи як порічні записи схожі на західноєвро­пейські аннали, то Галицько-Волинський літопис близький за манерою до класичних західноєвропейських хронік (або діянь). Для цього джерела характерною є висока детальність викладу матеріалу, проте велика тенденційність твору потребує постій­ного порівняння отриманих з пам’ятки даних з нечисленними матеріалами інших джерел. У цьому разі для дослідження у при­годі можуть стати свідчення пізніх літописів: Воскресенського, Никонівського, Троїцького та Густинського²⁴, а також згадано­го вище новгородського літописання.

Тривалий час чимало дослідників особливу увагу приділяли аналізу багатотомної праці В.М. Татищева з історії Росії, вва­жаючи за можливе використання її матеріалів як додаткового джерела з історії Русі княжої доби²⁵. Проте в сучасній історіо-

Преамбула Галицько-Волинського літопису. Xлєбниківський літописний звід XVI cm.

графії відсутній єдиний підхід до питання можливості викорис­тання відомостей праць історика XVIII ст. як історичного джерела²⁶. Окремі науковці довіряють цій інформації без особ­ливого критичного розгляду²⁷, проте є думка, що всі посилання російського історика на невідомі сучасним дослідникам джерела є його авторською фантазією²⁸. На наш погляд, у цій ситуації не можна займати якихось крайніх позицій, а слід розглядати інформацію, пам’ятаючи слова видатного французького медіє­віста Марка Блока, що інколи як виняток навіть фальшивка може «говорити правду»²-.

Політичні події на Русі, зокрема на Волині та в Галичині, не пройшли повз увагу авторів із центральноєвропейських країн. Чимало важливих відомостей з історії східнослов’янського світу лІ-ХІІ ст. збереглося в «Польській хроніці» Галла Аноніма³⁰. Унікальними для вивченняТсторії Південної Русі другої поло­вини XII ст. є матеріали «Польської хроніки» краківського єпископа Вінцентія Кадлубка³¹. Вінцентій був сучасником багатьох важливих політичних подій на Волині та в Галичині, а його свідчення інколи мають раритетний характер³². Для аналі­зу історії західноруських князівств XIII ст. певну додаткову інформацію дає «Великопольська хроніка»³³. Деякі важливі факти з історії Русі збереглися в пізніх польських хроніках Яна Длугоша³⁴ та Мацея Стрийковського³⁵. Особлива цінність цих творів викликана тим, що в них міститься інформація, запози­чена із джерел, у тому числі й давньоруських, які не збереглися³⁶. Проте використання Цих відомостей вимагає особливої обереж­ності.

Деякі важливі свідчення, що стосуються історії Волині та Галичини, їхніх взаємин з Королівством Угорщиною, можна знайти в угорських джерелах, зокрема в хроніках. Події, пов’язані з походами угорських військ на західноруські землі, навалою монголів на європейські країни в середині XIII ст., знайшли відображення в документах угорської королівської канцелярії, записках угорських місіонерів³⁷. Цінними для аналі­зу процесу державного будівництва у слов’ян Східної Європи є матеріали візантійських, германських, скандинавських та інших джерел³⁸. Для розгляду низки питань міжнародного розвитку

Фрагмент розповіді хроніки Вінцентія Кадлубка (початок XIII cm.) про дядька волинського князя Романа Мстиславича великопольського князя Мешка III Старого Галичини й Волині, особливо XIII ст., важливе значення мають матеріали папських грамот (булл)³’.

З огляду на специфіку нашого дослідження, головну части­ну інформації для нього дають писемні (наративні) пам’ятки, серед яких виняткове значення мають літописи, хроніки, аннали, історичні повісті тощо. Ці пам’ятки є різними за характером, оскільки створювалися різними авторами, у яких, природно, були свої симпатії та антипатії. Жанр написання цих джерел теж дуже різний. Одні автори мали тенденцію коротко повідом­ляти про події, інші - розписувати їх докладно. Тому інформа­ційне поле для наукових спостережень насичене не рівномірно. При розгляді проблем для нас важливо не тільки виявити причи­ни появи у джерелах тієї чи іншої звістки, а й з’ясувати обста­вини відсутності чи слабкого відображення процесів і подій у пам’ятках. Адже середньовічний автор, який мешкав у певній місцевості, міг знати одне й не знати іншого, його цікавили одні події й не цікавили інші; при висвітленні подій він викладав своє бачення ситуації, проявляв власне вміння описати подію й мав особисту манеру її викладу.

Саме це можна чітко простежити на прикладі висвітлення політичних подій на Волині й у Галичині в давньоруських літо­писах - головних джерелах із цієї теми. Історія Волині й Гали­чини IX-XI ст. не була предметом спеціальної уваги літописців, і це передусім було пов’язано з тим, що літописання велося в Києві й Новгороді. Києвоцентричний та новгородоцентричний характер цього давнього літописання до певної міри є «ахілле- совою п’ятою» для багатьох дослідників, які через відсутність інформації про інші регіони Русі потенційно часто-густо по­трапляють у пастку викривлення історичної інформації, припус­кають перебільшення ролі Києва й Новгорода порівняно з ін­шими регіонами розселення східного слов’янства. Тільки події кінця XI - початку XII ст. на Волині й у Галичині викладені, в «Повісті временних літ» з достатньою повнотою. Важливими тогочасними джерелами є пам’ятки, вміщені до складу літопису, - «Повість про осліплення Василька» та «Повчання синам» Володимира Мономаха. Зіставлення інформації та критичний аналіз цих трьох джерел важливі не тільки для отримання інформації, а й для того, щоб не припуститися перекосу у викла­денні історичних подій.

Аналогічна ситуація характерна і для XII ст. У цей час зна­чення давньоруських земель зростає, але інформація «з регіо­нів» у найбільшому літописі - Київському, де висвітлюється перебіг політичних подій XII ст., має випадковий характер. Зовсім інша ситуація виникає з аналізом історичної інформації про Волинь і Галичину XIII ст., оскільки величезний її пласт зберігся в Галицько-Волинському літописі. Порівняння її даних зі свідченнями інших літописів показує, наскільки зростає ін­формаційне поле в умовах, коли певні події є предметом винят­кової уваги, а не наслідком випадкової появи у творах давніх авторів. Проте прискіпливий, детальний виклад має й певний негативний аспект, оскільки зростає фактор суб’єктивності й упередженості у висвітленні історичних подій. До цього слід додати, що Галицько-Волинський літопис істотно відрізняється за жанром від інших літописів, бо він складався не з порічних за­писів, а виник у результаті об’єднання двох військових повістей, де розповідається про діяння князя Данила та його синів.

Оскільки головною темою нашої монографії є дослідження питання про державно-політичні процеси в Галичині й на Волині в контексті загальнополітичного поступу всієї Центрально- Східної Європи в IX-XIII ст., природно, що в процесі цього дослідження важливим буде не тільки розгляд політичних подій і процесів у Прикарпатті й на Волині, а й аналіз державно-полі­тичних процесів загалом у всього слов’янства Східної Європи. І тут мова має йти про використання компаративного методу не тільки як інструмента для порівняння й одержання додаткових свідчень до інформації, отриманої дослідником із джерел, які безпосередньо стосуються Південно-Західної Русі. Для розгля­ду нашої теми важливим є також вивчення діяльності головних державно-політичних центрів (насамперед київського), впливів їх на галицький та волинський регіони.

Проблеми відображення в історіографії державного посту- ) * Ѳ пу слов’янства Східної Європи в IX-XIII ст. Проблему політич- 24 ) ного розвитку слов’янського населення Східної Європи дослід- ) _e G ники аналізують не одне десятиліття, проте питання політичної організації суспільства, його функціонування, етапів розвитку в основному розглядалися в одному контексті: коли існувала відносно єдина держава - Русь - і якою була форма організації східнослов’янського суспільства в удільну добу. До цього необ­хідно додати, що на різних етапах розвитку історичної науки вчені по-різному розуміли як причини виникнення держави, так і основні її функції.

Політичний розвиток окремих регіонів східного слов’янст­ва, інших земель, удільних князівств на тлі зазначеної загальної теми постійно перебував у тіні уваги науковців. Більше того, відсутність єдиних підходів до аналізу загальної теми державно­го розвитку Русі призводила до того, що питання політичного розвитку регіонів виглядають у літературі ще більш нез’ясовани- ми. Дворянська історіографія при дослідженні політичного життя головним вважала розгляд життєдіяльності князів, пере­бігу їхніх взаємин, але ця діяльність представниками згаданої школи пояснювалася особистою, суб’єктивною мотивацією дій історичних осіб. Буржуазна історіографія шукала більш глибокі корені дій і вчинків представників князівської еліти. Для науков­ців цієї школи важливими спонукальними причинами дій пред­ставників верхівки вважалися економічні, у тому числі торго­вельні чинники, а також соціальні, психологічні та інші фактори. Проте історіографія другої половини XIX - перших десятиліть XX ст. також значно перебільшувала роль особи в політичних процесах. Марксистська історіографія, насамперед радянська, при розгляді питання розвитку слов’янства Східної Європи головну увагу приділяла становленню феодальних відносин унаслідок економічного прогресу, а вже потім - впливу цього становлення на зміну надбудовних структур суспільства. Водно­час дії панівної верстви та її представників розглядалися одно­бічно й недостатньо.

Як зазначалося у вступі, тривалий час в історіографії Схід­ної Європи фактично домінували дві концепції. У російській історичній літературі була поширена думка російської історіо­графії, що виняткова роль Києва в політичному поступі східного слов’янства з настанням, удільної доби перейшла спочатку до Владимира (на Клязьмі), а потім до Москви. Проти такої концепції рішуче виступив М.С. Грушевський, який побудував свою схему політичного розвитку Східної Європи доби серед­ньовіччя, у якій наступником Київської держави виступала Галицько-Волинська держава.

Для більшості представників радянської історіографії було характерним ігнорування державницького розвитку Південно- Західної Русі. Знаковим у цьому плані було несприйняття росій­ськими вченими концепції І.Б. Грекова, де йдеться про декілька державотворчих центрів (а не тільки московського) у Східній Європі XIII-XIV ст. після монгольської навали⁴⁰. Водночас зауважимо, що концепція зазначеного дослідника насправді зробила важливий внесок у загальне розуміння політичних про­цесів у Східній Європі післямонгольської доби, на противагу одіозній ідеї про виняткову роль Москви в житті східних слов’ян.

Довгий час однією з найважливіших проблем для істориків було з’ясування питання, чи була Русь державою, чи не була, а якщо була, то в який час ця держава існувала. Згодом постало і друге питання. Як характеризувати період, коли в розвитку єдиної держави виникли проблеми? Значною мірою чимало істо­ріографічних засад щодо існування держави у східних слов’ян на довгу перспективу розвитку науки заклав М.М. Карамзін. Учений вважав, що до смерті Ярослава існувала єдина держава, функціонування якої забезпечувалось єдністю князівського роду, який разом і в згоді правив країною. Після смерті Яро­слава починається розлад у державі, котрий і призвів до втрати її цілісності в удільну добу⁴¹. Приділяючи головну увагу проб­лемі державного розвитку Русі в цілому, учений не надавав необхідної уваги оцінці розвитку окремих регіонів.

Щоб пояснити політичний устрій Русі удільних часів, С.М. Соловйов створив родову теорію, згідно з якою Русь тоді була спільним володінням одного князівського роду⁴². Заслугою істориків XIX ст., особливо М.М. Карамзіна та С.М. Соловйова, було те, що вони багато уваги приділяли створенню картини політичної історії Русі і в їхніх працях ця історія представлена досить докладно.

Новим баченням проблеми удільного періоду став погляд М.І. Костомарова, котрий висловив ідею, що Русь була держа­вою, яка існувала у вигляді федерації⁴³. Цю точку зору підтримав і розвинув В.Й. Ключевський⁴⁴. О.Є. Пресняков дійшов висновку, що наша старожитність взагалі не знала єдиної держави, вона мала справу з багатьма невеликими державами, які існували одночасно. На думку історика, «не можна Русь підвести ні під поняття єдиної держави, ні під поняття федерації, ні навіть під поняття суми суверенних держав-волостей»⁴⁵. Аналогічну точку зору можна знайти у творчості В.П. Сергієвича⁴⁶. С.Ф. Платонов вважає, що Київське князівство не було єдиною державою, а в XI ст. взагалі розпалось. На думку вченого, Русь була сукуп­ністю багатьох князівств, об’єднаних однією династією, єдиною релігією, мовою та народною самосвідомістю⁴⁷.

Загальний підхід радянської історіографії щодо держави полягав у тому, що держава виникає внаслідок становлення феодальних відносин і є механізмом, за допомогою якого прав­лячий клас експлуатує і тримає в покорі решту суспільства. Виходячи із цього, головним у дослідженнях суспільно-політич­ної тематики було з’ясування питання про генезис феодальних відносин та систему міжкласових взаємин, передусім розгляд історії класової боротьби.

У питанні про державу історики-марксисти виходили з то­го, що етапи її поступу залежали від рівня розвитку феодальних відносин. Відносно єдина держава - монархія - існує доти, доки процес формування феодальних відносин не завершився. Коли феодальні відносини досягають достатньої зрілості, починаєть­ся період феодальної роздробленості, а відносно єдина держава розпадається на окремі князівства.

Оскільки головну увагу дослідники приділяли питанню, коли виникли у східних слов’ян феодальні відносини, то, залеж­но від відповіді на нього, у літературі робився висновок про виникнення держави. Незавершеність дискусії про час завер­шення феодалізації (генезису феодалізму) у слов’ян Східної Європи призвела до того, що розбіжності у визначенні як пер­шого, так і другого питання були значними. Водночас реакцією на домінування в науці жорсткого детермінізму між процесом

становлення феодальних відносин і формуванням державності стало оформлення на початку 70-х рр. XX ст. так званої школи І.Я. Фроянова, представники якої становлення державності у східних слов’ян відносять на дуже пізній термін⁴⁸.

Уже в 30-40-х рр. в радянській історіографії утвердилася думка про існування в X-XI ст. у східних слов’ян великого дер­жавного утворення, яке виникло внаслідок становлення фео­дальних відносин. Цією тематикою особливо плідно займалися В.В. Мавродін, який у 1945 р. надрукував велику монографію «Походження Давньоруської держави», Б.Д. Греков, у книзі якого «Київська Русь» (витримала шість видань!) є спеціальний розділ про політичний устрій Київської держави, та С.В. Юш­ков, автор спеціальної монографії про суспільно-політичний устрій та право Русі⁴⁹.

В.В. Мавродін писав, що держава у східних слов’ян виникає в момент злиття двох центрів Давньої Русі - Новгорода й Києва, двох областей - «Славії» і «Куяви»⁵⁰. Проте чимало істориків вважали, що державність у слов’ян Європи почала формуватися якщо не в часи антів доби «Великого переселення народів», то принаймні задовго до виникнення держави Русь із центром у Києві, що сталося на межі IX-X ст. Важливо, що авторитети історичної науки радянської доби вбачали наявність ранньодер- жавних формувань не тільки в населення Середнього Придні­пров’я, яке стало ядром Русі, або в північного об’єднання словен, а й у інших слов’янських об’єднань. У той же час можливість існування «племінної державності» визнавалась і авторитетни­ми представниками російської емігрантської історіографії. Зокрема П.Б. Струве вважав, що означена державність почала виникати у слов’ян Східної Європи дуже рано⁵¹.

Автор монументальної праці з питань формування терито­рії Давньоруської держави А.М. Насонов вважав, що в IX ст. у Середньому Придніпров’ї виникло політичне об’єднання полян і західних сіверян «Руська земля», на базі якої й відбулося становлення Давньоруської держави⁵². Цю ідею розвинув Б.О. Рибаков, який для цього активно залучив археологічні дже­рела⁵³. Проте подальше дослідження питання про можливість більш раннього (до моменту утворення «Руської землі») етапу

розвитку державності в різних слов’янських угруповань на­штовхнулося на великі труднощі. На нашу думку, головною при­чиною, яка не дозволяла вченим проявити рішучість у розгляді цієї теми, була та обставина, що такий пошук для істориків- марксистів значною мірою суперечив їхнім базовим поглядам про феодальний характер держави.

У 60-70-х рр. XX ст. було зроблено висновок про можли­вість розгляду так званих «племінних княжінь» (ранньополітич- них об’єднань, що виникли внаслідок еволюції племінних союзів) як початкового етапу існування державності у слов’ян Східної Європи⁵⁴. О.М. Рапов визнає, що державні утворення ранньофеодального типу на території Східної Європи середини IX ст., крім полян, існували й у інших слов’ян⁵⁵. Канадський історик українського походження С. Мишко пише про виник­нення державності в антів, що згодом вплинуло на виникнення державницьких начал у полян. Державні формування цього часу науковець називає «племінними державними організаціями»⁵⁶. Комплексний аналіз писемних та археологічних джерел іноді приводив дослідників до оригінальних і досить перспективних спостережень. Зокрема, багатолітнє вивчення А.М. Кирпични- ковим старої Ладоги дало змогу не тільки дійти висновку, що в Ладозькій окрузі у VIII-IX ст. виникли елементи державного становлення, а й виявити причини та ознаки такого поступу в розвитку цього північного регіону слов’янства Східної Європи. Важливо, що свої висновки вчений жорстко не заганяв у «про- крустове ложе» розвитку феодальних відносин⁵⁷. Є.О. Шинаков, який розробив власну методологію аналізу державотворчих процесів у східних слов’ян, відзначає, що ці процеси розпочали­ся на межі VIII-IX ст., проте вести мову про появу якоїсь попе­редньої державності («двбрівневої», за визначенням автора) можна лише починаючи із середини IX ст. Такий стан речей про­довжувався до середини X ст. Із часів Ольги виникла рання державність, але повною мірою остання склалася в часи Володи­мира⁵⁸. В.А. Кучкін вважає, що в IX ст. на півночі та півдні Русі існували три державні утворення. Перше утворення виникло на території розселення словен, кривичів, мері та чуді, два інших - на півдні (одне на землі древлян, а друге - довкола Києва). Згодом

створилося об’єднання «Руська земля» ”. З іншого боку, у науці поширений і такий погляд, згідно з яким держава виникає у схід­них слов’ян тільки з моменту створення «Руської землі» (середина IX ст.)⁶⁰ або після об’єднання Північної та Придні­провської Русі⁶¹. Ряд істориків (С.В. Юшков, Б.Д. Греков та ін.) на конкретному матеріалі показали наявність власного держав­ного життя у слов’ян Волині та Прикарпаття в IX-X ст.⁶²

Виникнення доби феодальної роздробленості радянські науковці спочатку пов’язували з часом після смерті Ярослава Володимировича (середина XI ст.), а пізніше - з періодом, який настав після смерті київських володарів Володимира Всево­лодовича Мономаха та його сина Мстислава (30-ті рр. XII ст.). Необхідно зазначити, що феодальна роздробленість ґрунтовно досліджуватися почала значно пізніше, ніж попередня доба. Проте, як і при розгляді історії Русі X-XI ст., у наукових працях радянських істориків питання розвитку державності, як прави­ло, стояли ніби на другому плані, були своєрідним фоном при розгляді головних тем: розвитку феодальних відносин, соціаль­ного розшарування, становища народних мас, класової боротьби.

У радянській і пострадянській історіографії фактично існують дві точки зору на оцінку періоду удільної доби. Пред­ставники одного наукового напряму вважають, що Русь розпа­лася тоді на низку князівств, які фактично були державними утвореннями. За великим рахунком, у їхніх працях розвивається погляд на цю проблему, образно висловлений ще класиком марксизму К. Марксом: «Нескладна, громіздка і скоростигла імперія, збита Рюриковичами, подібно до інших імперій анало­гічного походження, розпадалася на уділи, ділилася і дробилася між нащадками завойовників, мучилася феодальними війнами, роздиралась на частини чужоземцями, які вторгались у її межі. Верховна влада великого князя зникає, оскільки на неї претен­дували сімдесят ворогуючих між собою князів тієї ж династії»⁶³.

Інші дослідники вважають, що Русь в удільну добу не роз­палася на окремі держави, а її державність трансформувалася у федерацію (конфедерацію) князівств. Держава Русь із цент­ром у Києві як державний організм продовжувала існувати, але ця держава не була вже такою потужною, як у X-XI ст. Фактично головна суперечність представників двох течій зво­диться до одного питання: існувала чи не існувала в регіонах власна державність на рівні земель-князівств?

А.М. Насонов вважав, що з надр Давньоруської держави з часом виникло декілька феодальних «напівдержав»⁶⁴. Б.О. Ри- баков підкреслював, що внаслідок становлення зрілих феодаль­них відносин у східних слов’ян відбувся процес кристалізації самостійних князівств-королівств⁶⁵.

Близьку точку зору висловлює і Я.Д. Ісаєвич, який зазначає, що на місцях відбувалося «стійке, зумовлене економічним і полі­тичним розвитком об’єднання територіально споріднених пле­мен, входження яких до очоленої Києвом конфедерації раніше ще не мало тривкої основи»⁶⁶. Учений підкреслює, що з другої третини XII ст. Київська Русь перестає бути об’єднаною держа­вою, а державами стають удільні князівства, які вели самостійну політику як внутрішню, так і зовнішню, укладали міжнародні угоди⁶⁷.

Л.В. Войтович звертає увагу, що тоді «не тільки землі, але й удільні князівства мали... ознаки феодальних держав, як сталі території, правлячі династії (незмінні до вигаснення в межах земель), свою адміністрацію і судочинство, систему зборів податків, мит і данин, систему шляхів і регіональні ринки, військо і ополчення. Ці держави проводили власну політику, а їх володарі вступали в союзи і коаліції, скріплюючи дипломатичні угоди династичними шлюбами»⁶⁸. Хоча водночас автор визнає існування у XII-XIII ст. «держави-імперії - Київська Русь»⁶*. Наявність самостійного державного розвитку в окремих земель­них князівствах Русі доби удільної роздробленості визнають також М.Ю. Брайчевський⁷⁰, А.А. Горський⁷¹, Я.Р. Дашкевич⁷² В.В. Кизилов⁷³, А.М. Кирпичников⁷⁴, В.П. Коваленко⁷⁵, В.А. Куч- кін⁷⁶, О.М. Рапов⁷⁷ та ін.⁷⁸

Протилежну точку зору мають дослідники, які доводять, що у XII-XIII ст. у слов’ян Східної Європи не відбулося різкої трансформації давньоруської державності, остання лише видо­змінила свою форму. Уперше таку думку в радянській історіо­графії висловили Л.В. Черепній та В.Т. Пашуто⁷⁹. Зокрема, перший автор пише, що тоді існувала середньовічна федерація,

яка являла собою «феодально-ієрархічну структуру, яка оформлялася сіткою договірних відносин між князями на базі сюзеренітету-васалітету»⁸⁰. Такі ж погляди поділяє О.В. Наза­ренко⁸¹.

П.П. Толочко також категорично виступає проти перебіль­шення рівня роздробленості давньоруських земель, особливо критикуючи висновок про ослаблення значення Києва в житті східнослов’янського світу в удільну добу⁸². З аналогічних пози­цій розглядає тему розвитку державності у східних слов’ян О.П. Толочко, який вважає, що київська державність проіснува­ла до монгольської доби⁸³. М.Ф. Котляр присвятив низку праць дослідженню історії держави та державності у східних слов’ян. Зокрема він підготував із цієї теми спеціальну синтетичну моно­графію, де переглянуто чимало питань державно-політичних процесів у східних слов’ян. На думку автора, державність у сло­в’ян Східної Європи виникла в середині IX ст., коли утворилося об’єднання «Руська земля». У добу феодальної роздробленості, на думку історика, не відбулося розпаду давньоруської держав­ності, вона лише видозмінила свою форму⁸⁴.

Необхідно зазначити, що прихильники ідеї збереження, відносної політичної єдності Русі у XII - першій третині XIII ст. часто наводять як важливий аргумент факти колективного воло­дарювання в Києві та Київській землі князів - представників могутніх князівських родин династії Рюриковичів. Проте цей аргумент не є переконливим, оскільки не заперечує можливості суверенного чи майже суверенного розвитку інших князівств- земель. Цікаво, що подібне колективне володарювання визнають і прихильники погляду про саме такий суверенний розвиток багатьох князівств Русі в удільну добу. Так, зокрема Б.О. Ри- баков також пиш$ про систему колективного володарювання князів у Києві, проте, як вище зазначалося, водночас констатує факт існування численних незалежних князівств-королівств у XII-XIII ст.

Цікаво, що в зарубіжній історіографії взагалі існує думка про те, що у Східній Європі не існувало великої східносло­в’янської держави Русь. Наприклад, згаданий вище П.Б. Струве наголошує, що на Русі існувало багато князівств, однак сама

вона не була державою, а система управління значною мірою мала анархічний характер⁸⁵. Німецький історик X. Рюс пише, що в період політичного розквіту Києва за часів Володимира та Ярослава державна система Русі мала ознаки федерації⁸⁶. Іншу точку зору має американський історик російського походження Г. Вернадський, який вважає, що у XII ст. імперія Русь розпалася на низку невеликих держав, проте водночас цей учений визнає існування неміцної федерації цих держав⁸⁷.

Отже, треба визнати, що в питанні.розвитку Русі доби удільної роздробленості в історіографії не існує єдиної думки щодо характеру державного розвитку східного слов’янства XII - першої половини XIII ст. Безперечно, цей великий період не можна розглядати без урахування динаміки та суперечливості тогочасного історичного процесу, коли відбувалося складне становлення взаємодії доцентрових та відцентрових тенденцій. Водночас треба зауважити, що подальше загальне дослідження державно-політичних процесів у слов’ян Східної Європи потре­бує великої уваги до вивчення політичних процесів у конкретних регіонах східного слов’янства удільної доби.

Завершуючи загальний розгляд питання про вивчення проб­леми розвитку державності у східних слов’ян, необхідно вказати на ще один підхід до зазначеної проблеми. О.П. Толочко дотри­мується думки, що держава Русь була формою співжиття однієї родини, яка поставала одночасно власником цієї держави і її емпіричним уособленням⁸⁸. Така характеристика, на наш погляд, є правильною, однак вона являє собою розвиток давно існуючих (принаймні з часів М.М. Карамзіна та С.М. Соловйова) уявлень про специфіку давньоруської державності. Водночас такий під­хід не є повним, оскільки стосується ідеологічного сприйняття представниками середньовічної етнополітичної спільності Pyci- держави, проявом патримоністичних уявлень про неї середньо­вічної людини. Звичайно, вивчення теми про «образ держави» й історико-політологічне дослідження проявів державного жит­тя - це речі далеко не однозначні. Поєднання першого з другим призводить до фактичного якщо не заперечення, то принаймні нівелювання реального рівня державницького розвитку східно­го слов’янства.

Політична історія Південно-Західної Русі княжої доби в історичній літературі. Хоча наприкінці XVIII - на початку XIX ст. австрійські історики підготували декілька оглядових книжок з історії Волині та Галичини⁸⁹, серйозне вивчення мину­лого західноруського краю, мабуть, слід починати з великої пра­ці Д. Зубрицького «Історія давнього Галицько-Руського князів­ства»⁹⁰. Важливу роль для написання твору відіграло видання в 1843 р. Галицько-Волинського літопису. Дослідження Д. Зуб­рицького є дуже докладним оглядом політичної історії краю протягом декількох століть. Професор Львівського університе­ту І. Шараневич велику увагу приділив спеціальному досліджен­ню Галицько-Волинського літопису, що дало йому підставу підготувати «Історію Галицько-Володимирської Русі. Від най­давніших часів до року 1453»⁹¹. У книзі на підставі аналізу всіх наявних вітчизняних та іноземних джерел історик прагнув вияви­ти закономірності політичного життя краю. Він спеціально наго­лошує, що Волинь і Галичина в XIII - першій половині XIV ст. мали спільну самостійну державу. М.П. Дашкевич присвятив спеціальну працю вивченню діяльності князя Данила Романо­вича⁹². Учений чи не першим з професійних істориків застосовує по відношенню до Данила прізвисько «Галицький», що, на нашу думку, було зроблено з метою підкреслювання особливої ролі цього володаря в історії. У подальшому це прізвисько, хоча воно не зустрічається в джерелах, набуло популярності і стало тра­диційним у науковій і особливо науково-популярній літературі. Використання сполучення «Данило Галицький» у науковому плані не є достатньо коректним, оскільки Галич був столицею держави Данила Романовича лише трохи більше двох років: восени 1238 р. Данило включив його до своїх володінь, а взимку 1240-1241 рр. місто було зруйноване монгольськими полчища­ми. Відтоді Данило Романович зробив столицею своєї держави Холм, у якому його і було поховано в 1264 р.⁹³

У другій половині XIX - на початку XX ст. з’явилася низка «регіональних» досліджень з історії Волині та Галичини⁹⁴. У них спеціально вивчалася політична історія краю, приділялася увага історико-географічному дослідженню західноруських регіонів. Найбільш цікавою із цих праць була книга з історії Волині О. Андріяшева⁹⁵.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. спостерігався значний поступ у джерелознавстві, що значною мірою було пов’язано з науковою діяльністю О.О. Шахматова, який розробив науково обґрунтовану методику дослідження літописних текстів⁹⁶. Крім цього, дуже важливим було вивчення автором конкретних літописних статей, що стосуються політичної історії Русі. Мето­дика дослідження літописних текстів, поліпшена в подальших

Михайло Сергійович Грушевсъкий

працях інших фахівців-джерелознавців, відіграла надзвичайно важливу роль в удосконаленні вивчення письмових джерел з історії Русі⁹⁷. Другим важливим моментом зазначеного періоду був початок активних археологічних досліджень, що згодом дало багато додаткової інформації з історії краю для роботи істориків.

Розвиток методології та поява нових підходів до проведен­ня досліджень сприяли подальшому вивченню історії України доби існування Русі та удільної роздробленості. Найбільш важливим серед цих досліджень є монументальна праця «Істо­рія України-Руси» М.С. Грушевського⁹⁸. У 2-у та 3-у томах цього твору вчений уважно проаналізував і ґрунтовно виклав історію Волині та Прикарпаття, на підставі ретельного вивчення джерел докладно висвітлив політичний процес у краї. Важливо, що для свого аналізу науковець до традиційних у плані вивчення попе­редниками повідомлень літописів додав широке коло свідчень різно­манітних іноземних джерел. При­родно, що історик дуже багато уваги приділяв історії краю першої поло­вини XIII ст., для чого спеціально досліджував дуже складне для ана­лізу, але надзвичайно важливе дже­рело - Галицько-Волинський літо­пис. Хоча перед ним ряд учених прагнув установити правильне дату­вання статей цього літопису, саме М.С. Грушевському вдалося розро­бити науково коректну хронологію викладу подій у пам’ятці⁹⁹.

Володимир Tерентійович Пашу то

Подальші праці, написані українськими істориками початку XX ст., у плані докладності поданого історичного матеріалу не можна порівнювати з творами М.С. Грушевського, однак деякі з них дають оригінальні оцінки конкретних подій, явищ, містять оригінальну характеристику історичних процесів. Важливим є те, що автори цих робіт були здебільшого учнями М.С. Грушев­ського, але належали до державницької школи, а тому спеціаль­но звертали увагу на державотворчі процеси. Так, С. Томашів- ський вважає, що Галицько-Волинська Русь, яка виникла на ме­жі XII-XIII ст., була першою державою українського народу¹⁰⁰. На думку М. Кордуби, у східнослов’янському світі в другій по­ловині XII ст. виникло декілька державних осередків, серед яких особливу роль відігравали Владимиро-Суздальська та Галицько- Волинська землі¹⁰¹.

У радянській історіографії перша спеціальна монографія з проблем історії Волині та Галичини належить В.Т. Пашуту¹⁰². У книзі, яка вийшла з друку в 1950 р., докладно аналізується джерельна база для вивчення історії Південно-Західної Русі, наведені головні політичні події, що мали місце на Волині та в Галичині в XIII ст., розглянуті соціальна структура та система державного управління у краї. У 1968 р. в капітальній моно­графії з історії міжнародних відносин Русі вчений ґрунтовно проаналізував сюжети, що сто­суються взаємин західнорусь- ких земель з іншими державами та народами¹⁰³. К.А. Софронен- ко підготувала книгу про сус­пільно-політичний устрій Воли­ні та Галичини. У дослідженні чимало уваги приділено питан­ням про стани та групи населен­ня цих західноруських земель, розглянуті інститути державно­го управління в Південно-Захід­ній Русі. Автор спеціально

висвітлює тему про відмінності політичного розвитку Волині й Галичини, які пояснює особли­востями розвитку боярства цих двох земель¹⁰⁴.

Наприкінці 1950-х рр. синте­тичну працю з історії Волині й Галичини князівської доби на­писав І.П. Крип’якевич. Учений показує, що на межі XII-XIII ст. у Прикарпатті та на Волині ви­никло велике державне утворен­ня. У книзі наведена докладна історико-географічна характе­ристика Волині й Галичини, ви­світлені важливі політичні події та подана загальна характерис­тика політичного розвитку пів­

денно-західних земель Русі, проаналізована структура органів державного управління прикарпатсько-волинського краю. Книга І.П. Крип’якевича вперше вийшла з друку в 1984 р., проте це видання через цензурні обмеження мало скорочений і пре­парований вигляд. Лише під час підготовки другого видання в 1999 р. її упорядники повністю відновили авторський текст¹⁰⁵.

У 1960-х рр. М.Ю. Брайчевський запропонував у рамках пануючої тоді в Україні марксистської теорії, але дещо відмінне від тодішнього офіціозного, бачення етнічного та політичного розвитку Русі. Зокрема, дослідник вважав, що в добу феодаль­ної роздробленості в масиві численних князівств виникають центри державних об’єднань, які в перспективі мали перерости в централізовані держави¹⁰⁶. Уже в добу незалежності України вчений підготував велику статтю з історії становлення коро­лівства Данила Романовича. У ній науковець зокрема висловив думку про особливу роль Галицько-Волинського та Чернігів­ського князівств у формуванні нової карти Східної Європи¹⁰⁷. Цю ж ідею про особливу роль двох князівств у створенні нової за суттю державності розвивають у своїх працях сучасні дослід­ники В.П. Коваленко та В.М. Бодрухін¹⁰⁸.

У 1960-1980-х рр. підготовлено низку досліджень, які сто­сувалися вивчення історичної географії Південно-Західної Русі. Я.Д. Ісаєвич докладно розглянув питання історичної географії західноруських земель та історії західного кордону Русі, про­аналізував склад «Червенських градів», взаємовідносини між прикордонним давньоруським та польським населенням¹⁰’. Учений підготував також книгу з історії Галицько-Волинської держави, велике дослідження з історії культури Південно- Західної Русі¹¹⁰.

Історію Південно-Західної Русі X-XIII ст. ґрунтовно вивчає М.Ф. Котляр. Він видав низку статей і монографію, при­свячених етнополітичним процесам, формуванню міст і тери­торіальному розвитку Волині та Прикарпаття в IX-XIII ст.¹¹¹ У 90-х рр. XX - на початку XXI ст. М.Ф. Котляр написав історію дипломатії та міжнародних відносин Південно-Західної Русі, підготував друге видання науково-популярної книги про діяль­ність князя Данила Романовича (перше видання цієї праці вийшло в 1979 р.). Важливим аспектом дослідження згаданого автора було те, що він детально розглянув систему взаємин між Романовичами та панівною верхівкою Волині й Галичини¹¹².

Нещодавно під редагуванням ученого вийшло коментоване видання Галицько-Волинського літопису¹¹³. У вступній статті історик зазначає, що політичне утворення Романа можна оха­рактеризувати як «крихке державне утворення»¹¹⁴. Для нашого дослідження особливий інтерес становить коментар М.Ф. Кот­ляра до тексту цієї визначної пам’ятки, де розглядається хроно­логія подій історії західноруських земель, робиться локалізація міст та інших населених пунктів, ретельно викладаються головні політичні події¹¹⁵.

Політична історія Волині та Галичини IX - першої половини XIII ст. знайшла докладне висвітлення в монографіях і статтях Л.В. Войтовича. Особливо привабливим для нас є аналіз ученим політичного розвитку Волині й Галичини у XII - першій полови­ні XIII ст., місця в цих процесах князівської верстви, боярського стану та церкви¹¹⁶. Проблема державного розвитку Волині й Га­личини, місця Галицько-Волинської держави в історії України спе­ціально розглядається у великій статті Я.Р. Дашкевича, який піддає критиці усталені щодо цієї теми стереотипи в історіографії¹¹⁷.

Питання політичного розвитку Волині в XI - першій чверті XII ст. розглянув у низці статей А.Г. Плахонін¹¹⁸.

Історія Волині та Галичини не пройшла повз увагу дослід­ницької школи санкт-петербурзького історика І.Я. Фроянова¹¹’. Для робіт школи Фроянова характерними є уважне вивчення джерел та літератури, ретельний виклад історичного матеріалу. Проте необхідно зазначити, що в цих дослідженнях до певної міри ігнорується державно-політичний розвиток тогочасного східнослов’янського суспільства, оскільки історики згаданої шко­ли вважають рушійною силою цього суспільства міські громади. На особливу увагу заслуговує капітальна монографія, спеціаль­но присвячена історії краю, яка належить перу О.В. Майорова¹²⁰.' У його книзі докладно висвітлені політичні процеси на Волині та в Галичині наприкінці XI - у першій половині XIII ст. Особливо цікавим є аналіз взаємин Галицької землі з населенням Кар­патсько-Дунайського регіону за княжої доби. У дослідженні Ю.В. Кривошеева розглянуто політичну ситуацію у Східній Європі в середині XIII ст., систему взаємовідносин Золотої Орди з державами та народами регіону¹²¹.

Питання історії Волині й Галичини, у тому числі й політич­ного розвитку краю, знайшли відображення у працях україн­ських істориків діаспори¹²². На наш погляд, заслуговує на увагу стаття Н. Полонської-Василенко про політичну діяльність удови Романа Мстиславича Ганни на першому етапі громадянської війни в Південно-Західній Русі в першій половині XIII ст., дослі­дження М. Жданом відносин Романовичів із Золотою Ордою в середині XIII ст.

Історія Волині та Галичини постійно перебуває в полі наукової уваги польських, угорських та німецьких істориків, у працях яких розглядаються ті чи інші сюжети минулого західноруських земель¹²³. Політична історія Волині та Галичини, міжнародні взаємини їх із Польщею й іншими державами та народами протягом багатьох десятиліть, починаючи з 20-х рр. XX ст., були темою наукових досліджень видатного польського вченого (львівського, а після Другої світової війни торунського) професора Б. Влодарського, перу якого належать декілька мо­нографій і статей із цієї тематики¹²⁴.

Броніслав Влодарсъкий

Для підготовки цієї книги, перегляду усталених уявлень в історіографії цікавим було ознайомлення зі спостережен­нями з проблем політичного та етнополітичного розвитку схід­нослов’янського суспільства Я.Д. Ісаєвича, А.А. Горського, О.П. Толочка, Л.В. Войтовича та ін.¹²⁵ Водночас слід зазначити, що схема державного поступу східнослов’янського світу: імпе­рія - федерація - конфедера­ція - суверенні князівства-дер- жави, - наведена С.Д. Федакою у книзі з історії політичного розвитку Русі XII ст., науков­

цем лише констатується, а не доводиться¹²⁶. Особливо важливим для обгрунтування правильності цієї схеми видається аргумен­тований показ становлення та еволюції перехідних фаз (федера­ції та конфедерації). Не можна, на наш погляд, вважати вдалою спробу В.М. Бодрухина запропонувати науковій громадськості узагальнююче монографічне дослідження з проблем розвитку державності на території України у XII-XIV ст., оскільки книга цього історика не достатньою мірою має характер наукового до­слідження: вона більше нагадує аналітичний огляд думок авторів різних за жанром праць, починаючи від підручників та популяр­них книжок і закінчуючи серйозними науковими розробками¹²⁷.

Для вивчення історії державнополітичних процесів на Во­лині та в Галичині важливими є праці з археології (В.Д. Барана, В.В. Ауліха, І.С. Винокура, М.М. Кучинка, О.П. Моці, В.М. Пе- тегирича, Ю.В. Лукомського, М. Парчевського та ін.)¹²⁸, з істо­ричної географії (М. Кордуби, Г. Роде, Я.Д. Ісаєвича, М.М. Ку­чинка, М.Ф. Котляра та ін.)¹²’, з етнології (Я.Р. Дашкевича, В.Г. Балушка)¹³⁰, із хронології (М.С. Грушевського, М.Г. Береж­кова)¹³¹, з генеалогії (М. Баумгартена, О.М. Рапова, Л.В. Войто­вича, Д. Домбровского)¹³². Цікавим є також розгляд науковцями біографій володарів - представників князівської верстви Волині та Галичини (М.IL Дашкевича, 1.0. Гуржія, М.Ф. Котляра, П.П. Толочка, С.О. Горбенка, Л.В. Войтовича, М.П. Кралюка та ін.)¹³³. Усі ці дослідження відіграли велику роль у процесі підготовки як цієї, так і всіх попередніх праць автора¹³⁴.

Отже, усе вище наведене свідчить, що, попри велику кількість наукових праць, присвячених проблемам державного розвитку всього східного слов’янства загалом і Південно-Захід­ної Русі зокрема, не існує спеціальних досліджень, спрямованих на з’ясування питання про існування суверенного державного розвитку в населення Волині та Галичини. Учені не підготували ще праць, де б системно і всебічно розглядалися політичні про­цеси в південно-західному ареалі мешкання слов’ян Східної Європи саме в контексті становлення державницьких засад їхнього розвитку, показу системи їхніх взаємин з іншими (поза Волинню та Галичиною) державницькими центрами. Подібна робота має стати частиною загального всебічного дослідження державно-політичного розвитку України з давніх часів до сучасності.

Поряд з тим, загальний теоретичний рівень сучасних істо­ричної та політологічної наук, стан дослідження джерел, нако­пичений науковцями досвід у вивченні загальних політичних процесів, явищ і подій не тільки ставлять перед ученими завдан­ня щодо підготовки низки спеціальних досліджень, де б розгля­далися різні етапи державно-політичного розвитку населення України, а й підготували фундамент для такого аналізу.