Передмова
У середині XIII ст., у час великих випробувань для багатьох європейських країн і народів, котрі зазнали нападів полчищ монгольських ханів, відбулася подія, яка стала знаковою в політичному розвитку Центрально-Східної Європи.
Наприкінці 1253 р. в прикордонному волинському місті Дорогичині легат римського папи Інокентія IV абат Оппізо коронував королівськими інсигніями володаря Волинсько-Галицького князівства Данила Романовича. Коронація князя Данила та поява в центрі Європи нового королівства були не стільки свідченням значної активності римської курії на сході Європи, а передусім визнанням значної могутності держави Данила і його брата Василька, важливого місця цієї держави в системі міжнародного життя європейського континенту. Коронація Данила Романовича значною мірою була апогеєм державно-політичного розвитку Волині та Галичини, корені якого тягнуться від доби «Великого переселення народів» та розселення слов’ян на величезній території Східної Європи в період раннього середньовіччя.Уже не одне століття серед істориків точиться дискусія з приводу головного напряму державно-політичного розвитку слов’янства Східної Європи. У російській домарксистській історіографії, починаючи від М.М. Карамзіна, була поширена думка, що виняткова роль Києва в політичному поступі східного слов’янства з настанням удільної доби перейшла спочатку до Суздаля і Владимира (на Клязьмі), а згодом до Москви. Проти такої концепції рішуче виступив класик української історіографії М.С. Грушевський, який створив власну схему політичного розвитку Східної Європи доби середньовіччя, згідно з якою спадкоємцем Київської держави виступила створена наприкінці XII ст. Галицько-Волинська держава1.
Радянська концепція політичного розвитку слов’янства Східної Європи фактично була пом’якшеною формою поглядів М.М. Карамзіна та його наступників М.П. Погодіна, С.М.
Соловйова, В.О. Ключевського та ін.2 Це пом’якшення проявилося в культивуванні ідеї, що Київська Русь була колискою трьох братніх слов’янських народів та у пропаганді думки про існування так званої давньоруської народності. Але навіть такий підхід- поступка часто фактично зневажався російськими науковцями XX ст., які постійно писали про існування Російської держави та російського народу саме з давніх часів. Водночас для більшості представників радянської історіографії було характерним ігнорування державницького розвитку Південно-Західної Русі.На нашу думку, у контексті розгляду державно-політичного розвитку українських земель, з огляду на значну схематичність, не можна вважати задовільною й концепцію М.С. Грушевського. Вона недостатньою мірою пояснює процеси, що відбувалися в житті слов’янського населення українських земель у добу існування держави Русь та удільних князівств до моменту утворення Галицько-Волинської держави, а також державного поступу в часи існування згаданої держави сусідньої з Волинню та Галичиною Південної Русі, насамперед Київської та Черніго- во-Сіверської земель.
Запропонована монографія є результатом дослідження державотворчих процесів на прикладі великого регіону нашої країни - Волині й Галичини - за доби політичного становлення союзів слов’янських племен Східної Європи, існування держави- імперії Русь, давньоруських князівств, які виникли на підвалинах цієї держави в удільну добу, а також першого етапу (до початку 60-х рр. XIII ст.) існування великого об’єднаного Галицько-Волинського князівства.
Як саме становлення ранньодержавних структур, так і стан джерел, які висвітлюють цей процес, не дають змоги чітко визначити початковий момент утворення державних інституцій у слов’ян Прикарпаття й Волині, проте деякі ознаки тодішнього суспільно-політичного буття свідчать, що цей процес розпочався в середині і тривав у другій половині І тис. н. e., а більш-менш чіткі ознаки формування ранньополітичних, ранньодержавних організмів можна фіксувати щодо VIII-IX ст.
Верхня межа нашого аналізу - середина XIII ст. - припадає на дуже складну для розвитку східного слов’янства епоху. У 30-40-х рр. XIII ст. населення Східної Європи зазнало жорстокого удару зі сходу з боку орд монгольських ханів. Виникнення в низовинах Дону й Волги їхньої держави - Золотої Орди - істотно позначилося на політичних процесах у цій частині континенту. Саме в цей складний час відбувалися вкрай важливі для державно-політичних процесів на Волині й у Галичині події-явища, пов’язані з діяльністю адміністрації князя (з 1253 р. - короля) Данила та його брата князя Василька Романовичів. Цим володарям саме в середині XIII ст. вдалося не тільки відновити після руйнівної кочівницької навали, а й значною мірою зміцнити єдність Галицько-Волинського державно-політичного об’єднання, яке вперше постало на межі XII-XIII ст.Територіальні межі об’єкта нашого дослідження до певної міри умовні, оскільки в кожну історичну епоху впливи носіїв державно-політичних процесів були різними. Природно, що головним для нас було вивчення політичних процесів у населення Прикарпаття та Волині, проте державно-політичні утворення, що виникли, а потім розвивалися в цьому регіоні, істотно впливали на сусідні території, а часом і поширювали на них свій контроль. До цього необхідно зазначити наступне. Крім вивчення державно-політичного розвитку Волині, Галичини та деяких близьких до них ареалів (Середнього Побужжя, частини Дніпровського Правобережжя, Молдови тощо), у монографії багато уваги приділено питанням державотворчого розвитку взагалі у слов’ян Східної Європи. Такий підхід викликаний низкою обставин. Населення Волині й Галичини за етнічним походженням несе своє коріння із загальнослов’янського етнічного масиву й за своїм культурно-господарським розвитком було близьким до слов’янства всієї Центрально-Східної Європи. Упродовж тривалого часу землі Волині й Галичини перебували у взаємодії з київським політичним центром, що створив величезну ранньосередньовічну державу-імперію Русь, а згодом - під його контролем; пізніше, в удільну добу, вони були частиною конфедерації східнослов’янських земель-князівств. Володарі Волині й Галичини, як члени єдиної князівської династії Рюриковичів, не тільки часом були вимушені реагувати на зазіхання близьких і далеких родичів на свої землі, а й самі, виходячи з ідеології та права тогочасного суспільства, висловлювали свої претензії на загальноруську спадщину.
Стан джерел ускладнює розгляд багатьох аспектів та етапів державотворчого розвитку Волині й Галичини, проте паралельне вивчення його в інших ареалах слов’янства, де мешкало близьке за своїм розвитком населення, дозволяє робити на підставі використання компаративного методу аналізу джерел достатньо коректні висновки й щодо населення території, дослідження минулого якого є головною метою нашої монографії. У процесі висвітлення теми в книзі аналізуються наслідки впливу на населення Волині та Галичини кочовиків причорноморських степів, іншого слов’янського й неслов’янського населення, котре мешкало в лісостеповій і степовій зонах України, оскільки воно в державно-політичному плані (і не тільки!) перебувало в тісній взаємодії з мешканцями Галичини й Волині.Отже, для максимально можливого вивчення державно- політичних процесів у Галичині й на Волині при потребі розглядаються аналогічні процеси, що відбувалися в цілому й на території всієї Центрально-Східної Європи. Під останньою в різних дослідженнях розглядається не завжди один і той самий географічний ареал3. У запропонованому дослідженні ми відносимо до нього територію від Балтійського та Білого морів на півночі до Чорного й Азовського морів на півдні, від Карпат і Західного Бугу на заході до витоків Волги та течії Дону на сході. У міру необхідності ми розглядатимемо у праці й перебіг державно- політичного розвитку в народів Центральної Європи, передусім політичний поступ Польщі, а також Королівства Угорщини, Германської імперії та інших державних формувань. Значна увага в книзі до міжнародних відносин викликана особливою роллю східного слов’янства в історії середньовічного світу4. Вивчення місця східнослов’янської спільності в житті середньовічного світу дозволяє з’ясувати її статус щодо сусідніх країн саме в державно-політичному плані5.
У літературі точиться дискусія з приводу правочинності використання понять «Київська Русь», «Давня Русь», «Київська держава», «Україна-Русь» стосовно до історії найдавнішого державного утворення у слов’ян Східної Європи6.
Дискутувати із цього приводу не є завданням нашого дослідження. Зазначимо лише, що, на нашу думку, усі згадані найменування, створені вченими, мають право на існування, однак несуть на собі певний сучасний політичний контекст.У зв’язку з тим, що в цій роботі ми використовуємо літописне поняття «Русь»7, хочемо зауважити наступне. Не викликає сумніву, що на межі IX-X ст. довкола політичного центру - Києва - виникла велика в територіальному відношенні держава- імперія Русь, яка протягом X - першої половини XI ст. прагнула тримати в полі свого контролю всі слов’янські та багато неслов’янських формувань Східної Європи. Русь була помітним явищем у міжнародному житті середньовічного суспільства. У пропонованій роботі назва «Русь» використовується не тільки в політичному, а й у географічному плані, а саме як назва країни, де мешкали слов’яни Східної Європи. Також в історико- географічному плані у праці використовуються поняття «Південна Русь», «Південно-Західна Русь», «Північна Русь» як частини, або ареали, країни Русь, населення якої складали слов’яни, які в певний час перебували під контролем держави Русь. Використання назв типу «Галицька Русь», «Волинська Русь», «Новгородська Русь» тощо вважаємо в науковому плані менш коректним, оскільки ці терміни мають більш політичне, аніж географічне навантаження, хоча така традиція в науці й існує.
Для зручності аналізу в тексті використовується для позначення процесів у населення Прикарпаття поширений у науковій літературі термін «Галичина»8, водночас береться до уваги, що це поняття з’явилося значно пізніше^.
Ця книга - результат тривалої роботи автора у сфері вивчення середньовічної історії народів Східної та Центральної Європи. Монографія готувалася в тісній взаємодії з багатьма чудовими людьми, прекрасними вченими та педагогами, які багато зробили для становлення автора як науковця. Перш за все
автор віддає данину пам’яті своїм учителям - харківським істо- рикам-медієвістам А.І. Мітряєву, Л.П.
Калуцькій, Н.С. Рашбі. Він назавжди збереже у своєму серці добрі почуття до московського історика, прекрасного знавця минулого Центральної та Східної Європи В.П. Шушаріна, який протягом багатьох років надавав автору багато цінних наукових і життєвих порад; а також до відомих київських учених С.О. Висоцького та Ф.П. Шевченка, московського дослідника польських середньовічних джерел Н.І. Щавелевої, професорів Люблінського університету К. Мислінського, Московського університету О.М. Рапова, Санкт-Петербурзького університету О.В. Гадла.Автор висловлює слова вдячності своїм колегам О.Б. Бу- бенку, Л.В. Войтовичу, А.А. Горському, О.І. Гуржію, Я.Р. Дашкевичу, Т.М. Джаксон, Д. Домбровському, Г.Ю. Івакіну, Я.Д. Ісаєвичу, М.Ф. Котляру, Г.Г. Літавріну, Ю.В. Лукомському, О.В. Майорову, Л.В. Матвєєвій, В.М. Матях, В.К. Міхєєву, О.П. Моці, В.М. Петегиричу, А.Г. Плахоніну, Ю.Г. Писаренку, В.М. Ричці, В.А, Смолію, В.С.Степанкову, О.П. Толочку, Т.В. Чухлібу, В.О. Щербаку, Р. Щигелу та багатьом іншим науковцям, поради яких та добре ставлення до автора допомогли в його наукових пошуках, у тому числі й під час написання цієї роботи, і, без сумніву сприятимуть його подальшій роботі. На завершення автор вважає своїм обов’язком сказати добре слово на адресу працівників бібліотек у Харкові, Львові, Москві, Вільнюсі, Києві, Санкт-Петербурзі, допомога яких протягом тривалого часу відігравала велику роль у роботі над рідкісними виданнями джерел та літератури.