Розділ 2Населєння Дніпровського ПрАвовєрежжя, Прикарпаття й Волині в період виникнення та становлєння держдаи Русь (IX - кінець X ст.)

Етнополітичний розвиток слов’ян Східної Європи в період раннього середньовіччя. Сучасна наука майже незаперечно кон­статує існування ранньої форми розвитку державності у слов’ян Східної Європи в X-XI ст.

Дуже важливим періодом у розвитку слов’ян є доба, яка отримала назву «Великого переселення народів». Часові рамки цієї доби в різних регіонах Європи хронологічно не збігаються, але з певними застереженнями її можна датувати по всьому кон­тинентові в цілому - IV-VIII ст. Перша дата - це час переселення германських племен готів до Північного Причорномор’я, з якого почалася різка криза римської цивілізації. Згодом на європей­ському континенті з’явилися кочові племена гунів, війна з якими значно ослабила римлян. У V ст. сталося падіння Західної Рим­ської імперії й почалося утворення варварських держав. У VIII- X ст. фактично відбувалася трансформація варварських коро­лівств у ранньосередньовічні держави. Ці держави в більшості регіонів Європи дали початок формуванню нової карти матери­ка, вони мають прямий генетичний зв’язок із сучасними держа­вами - Францією, Німеччиною, Італією тощо.

Територія сучасної України була ареною, де відбувалося чимало важливих подій «Великого переселення народів». Зокре­ма, у його переддень, у III ст., з території України на захід здійс­нювалася міграція іраномовних сарматів, які в цей час носили ім’я язигів, а на заході були відомими як алани. Саме алани разом з германськими племенами вандалів у V ст.

Згадані вище племена готів створили в Північному Причор­номор’ї свою першу державу, прагнули підкорити тут місцеві іраномовні племена і слов’ян (антів). Поява тут в останній чверті IV ст. гунів призвела до того, що готи були вимушені шукати притулку на Балканах. Напад готів на володіння римлян фактич­но спричинив наприкінці IV ст. розпад єдиної Римської імперії на Східну та Західну. У науці довго тривали дискусії щодо рівня розвитку гунських племен, проте зараз багато вчених вважають, що гуни вже мали свою державність, хоча й у примітивному вигляді¹.

Візантійський автор Прокопій Кесарійський розповідав про численні племена антів стосовно саме цієї доби та регіону². Готський письменник Йордан під 385 р. повідомляв про похід остготського короля Вінітарія проти антів, під час якого перший захопив і розіп’яв антського «короля» Божа із синами та 70 старійшинами³. Б.Д. Греков, О.П. П’янков та інші вчені на підставі цієї інформації вважають, що в антів тоді вже існувала держава або принаймні йшов процес її зародження⁴. Проте є дослідники, які категорично заперечують цей погляд, вважаючи, що про державність у слов’ян Східної Європи можна говорити лише починаючи із часів Київської Русі⁵.

Виходячи з окресленої в першому розділі нашої книги харак­теристики ознак держави й водночас ураховуючи історичність цього інституту в житті людської цивілізації, вважаємо, що наявність певних важливих ознак державності в антів Північно­го Цричорномор’я дає підставу говорити, що в них уже йшов процес створення початкової форми державного механізму. Проте цей процес тоді ж був надовго загальмований гунською,

а згодом аварською навалами⁶. Істотний вплив на розвиток того­часного слов’янства мали протобулгари й хозари. До початку VII ст. ці племена входили до складу Західнотюркського кага­нату, а в VII ст.

Політичний розвиток слов’ян Східної Європи у третій чвер­ті І тис. н. е. досліджується на базі обмеженого кола складних для розгляду джерел із застосуванням порівняльного методу з близькими за розвитком у державно-політичному плані етно­сами Європи. Написання давніх східнослов’янських літописів у Києві й Новгороді сприяє виникненню уявлення про те, нібито саме Київ та Новгород були ледь не єдиними центрами державо­творення у східноєвропейського слов’янства. Однак процеси формування державних організмів відбувалися, хоча й не одна­ковою мірою у плані темпів здійснення, у кожному регіоні роз­селення слов’янських союзів племен. їхній розвиток у синхро- стадіальному плані був відносно близьким. Безумовно, швидше розвивалися племінні об’єднання слов’ян, які займали території, розташовані південніше, оскільки перебували у сприятливішій для проживання зоні розселення; проте цим об’єднанням біль­ше, ніж їхнім північним сусідам, доводилося потерпати від різ­них зовнішньополітичних колізій.

Сам процес становлення державності тривав досить довго, і в ході державної еволюції на базі союзів племен виникали перехідні до держави ранньополітичні утворення, якими слід вважати так звані «племінні княжіння»⁹. Є й інша думка, що «племінні княжіння» були ще додержавними формуваннями¹⁰.

На нашу думку, визначення «племінне княжіння», яке постало під впливом літописної термінології, у політологічному плані не є вдалим, оскільки слово «княжіння» означає управлін­ня, а не державно-політичне утворення, але, зважаючи на поши­реність використання цієї дефініції і намагаючись не допустити плутанини у визначеннях, у подальшому тексті ми також його викорйстовуємо як дефініцію ранньодержавного формування (постплемінних держав).

У суспільній структурі цих «племінних княжінь» важливе місце посідала племінна верхівка, яка надалі стала основою май­бутнього панівного стану класового суспільства.

Надзвичайну роль у формуванні нових суспільних відносин відігравала дружина - мобільний інститут соціального примусу, який у військовій сфері поступово замінював племінне ополчен­ня. Плата (данина, трибут тощо), яка стягувалася верхівкою (князем, його наближеними, дружиною) на своє утримання, може розглядатися не тільки як фактор створення ранньодер- жавницьких відносин (система стягнення податків), а і як перша форма експлуатації.

Зростання експлуатації єдиноплемінників відбувалося дуже повільно. Передусім це було пов’язано із загальним низьким рівнем виробництва в ранньосередньовічних мешканців Східної Європи. Археолого-антропологічні дослідження, проведені в синхронного за часом існування зі слов’янами салтівського населення, яке мешкало в басейні Сіверського Дінця, показують, що тоді взагалі у Східній Європі через неврожаї, епідемії, епізоотії вкрай повільно зростала кількість населення, а часом вона навіть зменшувалася¹². Ця обставина, а також повільний характер змін у тодішньому суспільному поступі, консерватизм життя родоплемінних структур призводили до того, що зростан­ня прибутків верхівки, а звідси - збільшення видатків для утри­мання державного апарату (ясна річ, перш за все його військової частини) досягалося не за рахунок зростання обсягів поборів у рамках «племінних княжінь», а «екстенсивним шляхом» - через отримання військових трофеїв, розширення кола підданих цієї знаті за рахунок сусідів, ведення торгівлі. Саме це було при­чиною підвищеної зовнішньополітичної активності ранньодер- жавних утворень, зумовлювало створення з них великих, але структурно нерозвинутих формувань¹³.

Відомий дослідник історії слов’янства В.В. Мавродін пише, що розвиток дружинної системи вів до завойовницьких походів, які, у свою чергу, впливали на виникнення у східних слов’ян

політичних формувань типу «варварських» королівств¹⁴.

Серед рік Східної Європи найважливішими для життєдіяль­ності слов’ян були Волга, Дон із Сіверським Дінцем, Дніпро, Дністер, але значення кожної з них для зв’язків слов’ян Східної Європи з навколишнім світом було різним. Незаперечно, що для слов’ян велике значення мав волзький торговельний шлях, проте вони контролювали лише верхів’я ріки, а більша частина Волги проходила через державну територію Волзької Булгарії та Xo- зарії¹⁵. Останні були серйозними суперниками для слов’янських дружин і торгових караванів, що прямували до Каспію та Серед­нього Сходу. У зв’язку з цим у IX-X ст. головною артерією, завдяки якій слов’яни виходили на систему контактів з пере­довими цивілізаціями, був Дніпро.

Процес об’єднання слов’ян Східної Європи у VIII-IX ст. проходив дуже й дуже повільно, майже непомітно. На такий стан справ впливали не тільки приблизно однаковий рівень мілі­тарної сили сусідніх племінних союзів (або «племінних кня­жінь»), що було серйозною перепоною на шляху швидкого під­корення їх одне одному, а й те, що головним об’єктом зусиль племінної верхівки слов’ян на певному етапі її розвитку стали військові експедиції на південь. Напади на значно більш розви­нуті в господарському й культурному відношеннях країни При­чорномор’я та Сходу приносили значно більшу здобич, ніж конфлікти із сусідами. Крім цього, необхідність періодичної концентрації великих військових сил для походів на Візантію та Кавказ змушувала вождів-князів близьких за етнічним похо­дженням утворень укладати між собою союзницькі угоди,

об’єднувати мілітарні сили.

Таким чином, із цього погляду «союзи дружин» відріз­нялися від військових сил слов’ян доби «Великого переселення народів», коли значну роль у походах відігравали прості общин- ники-ополченці, а наслідком самих військових акцій було пере­селення тих чи інших племен на нове місце проживання. Зовнішньополітичні акції князів та їхніх дружин мали й суто ідеологічну мотивацію, оскільки захоплення трофеїв, отриман­ня данини та купівля предметів розкоші сприяли зміцненню престижу панівного прошарку населення серед інших членів суспільства, впливали на соціальну стратифікацію¹⁷.

Для розуміння процесів, які відбувалися тоді в середовищі слов’ян Східної Європи, важливим є порівняння їх з аналогіч­ними процесами в населення Скандинавії доби вікінгів, хоча, безумовно, між ними існували суттєві відмінності, зумовлені специфічними обставинами економічного й суспільного життя норманів. Зокрема відомо, що впродовж двох з половиною століть - від першого нападу вікінгів на Британію наприкінці VIII ст. до відомого вторгнення Вільгельма Завойовника 1066 р. - на країни Європи було здійснено чимало походів скандинав­ських дружин, унаслідок яких було захоплено величезні трофеї, завойовано нові землі (Нормандію, південно-східну частину Британії, Сицилію тощо), здійснено колонізацію північних тери­торій (Ісландії, Гренландії та Північної Америки), вікінги уві­йшли до складу панівних кіл інших держав, сприяли подальшому розвитку торговельних відносин¹⁸.

Аналогічні процеси відбувалися у скандинавів і на Русі. Мобільність та відірваність скандинавських дружин від Сканди­навії призводили до того, що у Східній Європі врешті-решт від­бувся процес слов’янізації варягів, проте в момент їх найбільшої активності спостерігався і зворотний процес «скандинавізації» слов’янського дружинного прошарку. Я.Р. Дашкевич у зв’язку з цим пише, що врешті-решт переміг «східнослов’янський

Поховальний корабель вікінгів (IX ст.). Усеберг, Норвегія

субстрат, який таким чином перетворився на суперстрат, що асимілював норманів та іранців, приймаючи для своєї націо­нальної держави-імперії назву Русь і утворюючи вже гомогенну не лише політичну, але й етнічну націю під цією назвою»¹⁹.

Походи східнослов’янських дружин (у яких важливу роль відігравали й вихідці зі Скандинавії) мали подібний до норман­ських виправ характер. Проте слід зазначити, що в житті слов’янської верхівки на перший план досить швидко вийшли складні, пов’язані з необхідністю реалізації данини, завдання: укладення стабільних торговельних угод з країнами Півдня,

налагодження системи торговельних стосунків²⁰. Можна з упев­неністю говорити, що в діяльності східнослов’янської верхівки були тісно ув’язані внутрішньо- та зовнішньополітичні функції.

Пізніше, у середині X ст., у добре відомому трактаті «Про управління імперією» (De administrando imperii), (хоча більш точною назвою є «Про народи» (Пері 6υvωv)) візантійський імпе­ратор Константан Багрянородний дав опис політичного життя давньоруської знаті. Згідно із цим описом, давньоруська знать на чолі з князем майже всю зиму перебуває поза межами столи­ці, збираючи данину, весною готується до експедиції на південь, яка завершується влітку прибуттям слов’янської флотилії до Константинополя. Восени руси повертаються додому, а взимку знову починається той же процес²¹. Знаменно, що Константан Багрянородний, розповідаючи про цей процес збирання данини, називає його слов’янським словом «полюддя»²².

Державотворчі процеси у слов’ян Східної Європи (кінець VIII - перші десятиліття IX ст.). Система державного життя Русі складалася не одне десятиліття. Початок її формування припадає, вірогідно, на кінець VIII - першу половину IX ст. Саме в цей час в арабських джерелах уперше з’явилась інформація про збір данини (полюддя) у слов’ян²³. Тоді ж джере­ла зафіксували перші широкомасштабні акції слов’янських союзів племен та «племінних княжінь», про що розповідають пам’ятки візантійської агіографічної літератури - житія Стефа­на Сурозького та Георгія Амастридського²⁴. Наприкінці VIII - на початку IX ст. слов’янські дружини здійснили великий похід на південне узбережжя Криму, захопили значну територію від Сурожа до Корчева. У другій чверті IX ст. джерела повідомля­ють про напад слов’ян на велике малоазіатське місто Візан­тійської імперії - Амастриду²⁵.

Московський дослідник А.М. Сахаров, докладно проаналі­зувавши історію зовнішньополітичних акцій Русі в IX-X ст., за­значає, що сучасним науковцям відомі далеко не всі тогочасні військові експедиції східнослов’янських дружин²⁶. Погоджую­чись із цим, зауважимо, що навряд чи такі масштабні походи здійснювалися часто. Вони були віхами в міжнародному житті слов’ян Східної Європи: після кожного подібного походу

укладалися угоди, що було свідченням значного розширення меж зовнішньої політики Русі. Кожна з таких акцій відкривала перспективу для чергового кроку на міжнародній арені, була спрямована на вирішення більш глобальних завдань. Ці акції потребували великої і тривалої організаційної діяльності ранньополітичних формувань слов’ян, концентрації мілітарних зусиль багатьох союзів племен та «племінних княжінь».

У травні 839 р. до столиці Східнофранкської імперії (східної частини колишньої держави Карла Великого) - Інгільгейма - прибуло посольство від візантійського василевса Феофіла. Роз­повідаючи про прийом, який було влаштовано при дворі імпе­ратора Людовика Благочестивого на честь прибуття посланців з Константинополя, західноєвропейський хроніст Пруденцій писав, що разом із грецькими дипломатами туди прибули по­сланці невідомої на той час у тих землях країни «Рос»²⁷. Ряд до­слідників на підставі вивчення тогочасних пам’яток дійшли висновку, що країна «Рос» - це ранньодержавне формування слов’ян у Середньому Придніпров’ї (полян та західної частини сіверян), котре отримало у вчених назву «Руська земля»²⁸, хоча існує й інша позиція науковців, згідно з якою цей фрагмент західних анналів до східних слов’ян не має відношення²⁹.

Порівняння джерел дає підставу вважати, що наприкінці VIII ст. значна частина слов’ян Східної Європи (в’ятичі, ради­мичі, сіверяни, поляни) потрапила під контроль могутньої дер­жави - Хозарського каганату, центр якого був розташований у Нижньому Поволжі. Таке датування ми робимо на підставі висновку О.В. Гадла про те, що до 70-х рр. VIII ст. хозари вою­вали з арабами й лише із 70-х рр., після завершення війни, поча­ли експансію на північ. Ураховуючи, що вже на початку IX ст. «Руська земля» виступала як активна й велика сила, можна зро­бити висновок про нетривалість періоду залежності Придніп­ров’я від каганату. Очевидно, що й сама ця залежність мала досить умовний характер³⁰.

Питання про роль Хозарської держави тривалий час було предметом гострих суперечок, однак після виходу низки ґрун­товних досліджень з історії Східної Європи VIII-X ст. є підста­ви стверджувати, що Хозарія значно впливала на розвиток про-

цесів у південній частині Східної Європи³¹. Зокрема Хозарський каганат перешкоджав просуванню у Причорномор’я кочових орд зі сходу, зупинив арабську експансію на Дербентському пе­ревалі на Кавказі, тримав у покорі аланські, протобулгарські й угорські кочові та напівкочові племена. Створення системи відносної політичної стабільності у причорноморських степах одразу позначилося на‘суспільно-господарському житті аланів, протобулгар та угрів, які поступово переходили до осілого ведення господарства.

Безумовно, експансія тюркомовних хозар негативно позна­чилася на розвитку слов’янських союзів племен, хоча водночас цей чинник мав сприяти консолідації останніх, прискорити фор­мування в них ранньодержавних інституцій. Вірогідно, що у дру­гій половині VIII ст. у Середньому Придніпров’ї відбувалося посилення місцевих племен полян, до них приєдналася частина сіверян, яка мешкала по берегах Десни. Унаслідок цього виникає суперсоюз «Руська земля», якому не тільки вдалося позбави­тися залежності від хозар, а й здійснити разом з деякими іншими - слов’янськими угрупованнями походи проти грецьких володінь у Криму та Малій Азії. М.Ф. Котляр вважає, що в середині IX ст. «Руська земля» стає ранньофеодальною державою³².

Середньовічні арабські джерела наводять свідчення мусульманського автора IX ст. аль-Джейхані, що не збереглося, у якому повідомляється про існування в русів трьох «джинсів» (центрів) - Куявії, Славії й Артанії (Арсланії)³³. Перший центр практично всі дослідники ідентифікують з регіоном довкола Києва. Що стосується «Славії», то, як видається, найбільшу рацію має Б.О. Рибаков, який ідентифікує її з районом Переяс­лавля³⁴. Цей район колонізували у VIII ст. слов’янські племена полян, що й позначилося в самій назві міста («перейнятого сло­в’янами») і відображає процес зміни етнічного складу ареалу від поліетнічного до стійкого слов’янського³⁵. Третій центр має відношення до алано-протобулгарського населення, а також частини сіверян, що мешкали в басейні р. Сіверський Донець. Унаслідок об’єднання двох перших і частини (слов’янської) тре­тього «центрів» утворився суперсоюз, який трохи пізніше отри­мав назву «Руська земля»³⁶. Я.Є. Боровський дещо інакше іденти-

фікує три центри, а саме: перший - Київ з округою, другий - це Чернігівська та Переяславльська землі, третій - Сіверська земля. Учений вважає, що це були великі державні утворення³⁷.

Наслідком зміцнення «Руської землі» стало загострення слов’яно-хозарських відносин, бо воно йшло врозріз із прагнен­ням каганату зберегти гегемонію у східній частині Північного Причорномор’я. С.С. Ширинський пише про організацію Хоза- рією з 833 р. до початку X ст. економічної блокади земель полян, західних сіверян, дреговичів, кривичів, радимичів³⁸.

Саме для пошуку союзників у боротьбі проти хозар волода­рі «Руської землі» біля 838 р. й направили посольство до візан­тійської столиці, яке згодом опинилося при дворі Людовика. Під час зустрічі з Людовиком посли «Руської землі» підкреслювали, що володар їхньої країни має титул «хакан» (каган). Поява та­кої, східної за походженням, титулатури на Русі, крім свідчення про прагнення східнослов’янської верхівки створити власну дипломатично-ідеологічну програму, що було притаманним для суспільства перехідного до державності періоду, була ще й про­явом прагнень політиків «Руської землі» протиставити своїх володарів монархам могутньої Хозарії, з якою слов’яни вели вперту боротьбу³*. Інформація Бертинських анналів дає підставу зробити висновок, що сателітами хозар у цій боротьбі були угри, які заважали налагодженню стабільних економічних відносин Русі з Півднем⁴⁰. Як зазначає В.П. Шушарін, угри саме в цей час уперше з’явилися в Нижньому Подунав’ї⁴¹.

Джерела свідчать про прийняття в першій половині IX ст. християнства представниками східнослов’янської верхівки. Але ці навернення насправді були «формальними хрещеннями», оскільки вони мали кон’юнктурно-політичний, а не світоглядний характер. Механізм цього явища стає зрозумілим, якщо згадати численні аналогічні навернення до нової релігії вікінгів, які не­одноразово під час своїх виправ приймали хрещення з метою одержання матеріального або політичного зиску⁴². У зв’язку із цим, ми не можемо поділяти скептицизму авторів, які вислов­люють сумнів щодо реальності факту хрещення Бравліна після його походу на місто Сурож⁴³. Більш того, на наш погляд, є під­стави припускати, що під вплив грецької церкви потрапили й учасники походу на Амастриду, який стався пізніше⁴⁴.

Джерела не зберегли відомостей про розвиток відносин «Руської землі» з Хозарією у другій чверті IX ст., проте, віро­гідно, до 60-х рр. того ж століття, тобто до моменту здійснення величезного походу східнослов’янського війська на Константи­нополь, князям-вождям з «Руської землі» та їхнім союзникам з інших східнослов’янських земель вдалося подолати опір хозар і їхніх сателітів - угрів. А.П. Новосельцев підкреслює, що поява і зміцнення Русі поклали край хозарській гегемонії в південній частині Східної Європи, сприяли відносно швидкому перетво­ренню Хозарської держави на другорядну політичну силу⁴⁵. Вірогідно, що ця ж обставина вплинула на початок міграції угрів на захід, що закінчилося опануванням ними Паннонської низини наприкінці IX ст.

Зауважуючи певну гіпотетичність і схематичність наших побудов історії політичного розвитку ранньодержавного фор­мування - «Руської землі», її взаємин з країнами Півдня, необ­хідно зазначити, що цю тему практично неможливо якось конкретно уявити стосовно інших східнослов’янських утворень. Важливо звернути увагу, що в IX ст. в основному завершився процес розселення слов’ян на території Східної Європи й уже склалася етнополітична карта цього ареалу, хрестоматійно відо­ма з перших сторінок «Повісті временних літ». Саме в цей час продовжувалася еволюція в житті племінних союзів у напрямі перетворення їх на «племінні княжіння», ранньодержавні утво­рення.

Необхідно ще раз звернути увагу на те, що в усіх без винят­ку слов’янських союзів племен проходили політичні процеси формування ранньодержавних утворень і, що не менш важливо, ці процеси відбувалися нерівномірно. У деяких союзів племен на момент включення їх до державно-адміністративної системи Русі зі столицею в Києві формування власних політичних і тери­торіальних структур ще не було завершено. Щодо цього важли­вою є значно пізніша згадка про збереження якоїсь перехідної до формування ранньополітичних структур системи у в’ятичів на початку XII ст. (!), з князем яких воював з метою підкорення київський володар Володимир Мономах⁴⁶.

На півночі Східної Європи державотворчі процеси в IX ст. найбільш чітко проявляються у слов’ян із центром спочатку в Ладозі, а потім у Новгороді (у словен). Стимулятором їх знач­ною мірою стало проникнення до краю варязьких находників. Останні не тільки сприяли консолідації словенського політич­ного утворення, входженню до нього неслов’янських етнічних об’єднань, а й, будучи мобільними в політико-адміністративному плані, прагнули просунутися на південь і схід, взяти під свій контроль дніпровський та волзький річкові шляхи, посісти про­відні позиції в інших регіонах слов’янського світу. Найдавніший літопис не тільки відобразив ці процеси, а й розповів, зокрема, про суперництво між двома політичними центрами східних слов’ян: полянським («Руська земля») та словенським. У цьому конфлікті лідерство, безумовно, належало місту на Дніпрі, яке стало в цей час провідним центром державно-політичного життя слов’ян Східної Європи. З літопису нам відомо про змагання різних варязьких кланів за володіння Києвом: у середині IX ст. його зайняли варязькі дружини на чолі з Аскольдом і Діром, пізніше, у 80-х PP-, місто захопили прибічники Олега та Ігоря⁴⁷.

Найважливішою подією зовнішньої політики Русі IX ст. був похід давньоруських дружин на столицю Візантії Константино­поль 860 р.⁴⁸ Його здійснення було наслідком не тільки зміцнен­ня об’єднання «Руська земля», а й створення коаліції дружин майже всіх східнослов’янських союзів племен. Константино­польський патріарх Фотій писав, що на його місто напав народ до тих часів «невідомий, але який набув значення, незначний і бідний, але який досяг осяйної висоти й незліченного багатства»⁴⁹.

Переговори, які відбулися після завершення бойових дій, привели, як доведено А.М. Сахаровим, до укладання договору «миру та любові», що в дипломатичній практиці середньовіччя означало офіційне визнання Візантійською імперією Русі⁵⁰. Імовірно, що між двома державами було укладено й торговельну угоду, статті якої пізніше були розвинуті в русько-візантійських договорах X ст. УIX ст. візантійське духовенство доклало чима­ло зусиль з метою навернення до християнства слов’ян Цент­ральної та Східної Європи. Яскравим прикладом цього стала

Похід Русі на Константинополь (середина IX cm.). Мініатюра Радзивилівського літопису XV cm.

діяльність солунських священиків Костянтина-Кирила та Мефо- дія в Моравії, їхніх учнів у Болгарії та Сербії. Аналогічні про­цеси спостерігаються і стосовно Русі. Так, у середині IX ст. частина давньоруської знаті - учасники виправи на Імперію - прийняла нову християнську віру в Константинополі, а в Східну Європу було відправлено спеціальну церковну місію для здійс­нення християнізації слов’ян.

Необхідно зауважити, що й у цей час процедура «хрещен­ня» практично не позначилася на зміні світогляду неофітів, а зводилася головним чином до суто політичного акту. До того ж стосувалася вона лише невеликої порівняно із загальною чисельністю слов’ян Східної Європи групи дружинників на чолі з князями-вождями. Повернувшись додому, переважна біль­шість із них продовжувала поклонятися традиційним язичниць­ким богам. Проте черговий крок на шляху до прийняття христи­янства як світоглядної системи русами було зроблено. Активні зовнішньополітичні дії слов’ян Східної Європи привели до ви­никнення стабільних торговельних зв’язків Русі з Візантією та країнами Близького Сходу. Про цю торгівлю в IX ст. розповідав арабський автор ібн-Хордадбех, котрий, між іншим, писав про прибуття до Багдада русів-християн⁵¹.

У другій половині IX ст. процеси державотворення у слов’ян Східної Європи стали ще більш явними. На жаль, про них ми можемо говорити лише на підставі того, що відомо з джерел про рівень розвитку політичних структур у X ст., тобто на підставі застосування ретроспективного методу. Але не викликає сумніву, що саме тоді зародки владних інститутів нового змісту з’явилися й почали розвиватися на півдні Русі не тільки в полян, а й у древ­лян та уличів. Матеріали статей «Повісті временних літ» X ст. свідчать, що у древлян виникає сильна князівська влада та влада наближених до князів бояр⁵².

Аналогічний рівень розвитку, вірогідно, був притаманний і уличам. У «Повісті временних літ» читаємо: «... а уличи и ти- верьци СИДЯХУ по Днестру, прнседяху к Дундеви. Бе множество πχ, седяху бо по Днестру оли до моря суть грлды ∏χ H до сегодне, ДА то 3BAχy от Грек Вєликая Скуфь»⁵³. Про численні улицькі гради (укріплені міста-фортеці) згадує у своїй праці «Опис міст та земель на північ від Дунаю» так званий Географ Баварський (IX ст.)⁵⁴. Необхідно зазначити, що висновок московського дослідника О.В. Назаренка про походження пам’ятки з оточен­ня учнів просвітителя Мефодія виглядає достовірним і підсилює довіру до цього джерела⁵⁵.

Населення Дніпровського Правобережжя, Прикарпаття та Волині напередодні виникнення держави Русь (VIII-IX ст.). Ще не так давно це питання в історії слов’ян Східної Європи було майже не вивченим. Проте величезна робота істориків-джерело- знавців, значні успіхи археології в галузі дослідження слов’ян­ських старожитностей дають підставу для створення етнополі- тичної карти Східної Європи, показу місця в ній слов’янства. В основу уявлень дослідників було покладено розгляд інформа­ції про розселення слов’ян, уміщену у вступі до «Повісті времен­них літ». Хоча написання цього твору (початок XII ст.) нале­жить до значно пізнішого часу, проте науковцями справедливо вказується, що свідчення літопису мають відношення саме до часу поступового об’єднання слов’ян Східної Європи довкола

Києва у процесі здійснення останнім об’єднавчої політики як центру ранньополітичного державного формування.

Розгляд етнополітичної карти розселення слов’ян Східної Європи VIII-IX ст. дає змогу з’ясувати учасників цього процесу. Необхідно зазначити, що, на відміну від попередньої доби, доби «Великого переселення народів», у вчених, завдяки даним писемних джерел, є можливість з’ясувати назви тих чи інших груп слов’янського населення. Поряд з цим необхідно заува­жити, що вивчення цієї теми дає можливість осягнути динамізм і складність самого процесу.

У цьому важливо бачити насамперед два аспекти теми: міграційний та політичний, хоча цей поділ до певної міри є умов­ним, оскільки обидва процеси були пов’язані між собою. Мігра­ційні процеси варто умовно поділити на дві частини. Перша частина стосувалась масштабних переміщень слов’янської люд­ності, переходів тих чи інших груп слов’ян з однієї місцевості в іншу. У IX і особливо в X ст. більша частина Східної Європи вже була заселена слов’янами, а найбільш масштабні переміщен-. ня їх відбувалися в основному на північному сході⁵⁶. Необхідно зазначити, що, крім значних пересувань населення з регіону в регіон, у конкретних регіонах, у межах ареалів, зайнятих тими чи іншими слов’янськими групами, під впливом господарського та демографічного розвитку відбувався процес освоєння тери­торій (внутрішня, у рамках регіонів, міграція). Необхідно наго­лосити, що, попри значні досягнення, особливо археологів, у вивченні проблеми освоєння слов’янами Східної Європи, ця тематика потребує подальшого дослідження. Очевидно, ученим, розглядаючи цю проблему, варто позбутися зайвої ідеалізації участі слов’янства та його відносин з неслов’янськими етносами в цьому процесі, що спостерігається зараз у літературі⁵⁷.

Ведучи мову про політичні фактори, необхідно підкреслити, що у всіх слов’ян відбувався поступовий процес зміни суспільної влади на публічну, виникнення політичної верхівки, що приво­дило до формування примітивного на першому етапі, але все ж таки державного механізму управління. Тому науковці сто­совно тогочасних слов’янських груп не тільки використовують термін «племінні союзи» (які були характерними для переходу

від первіснообщинного до класового суспільства), а й говорять про більш виражені в політичному плані формування, котрі отримали назву «племінних княжінь». Чимало вчених не без під­став вважають, що саме ці «племінні княжіння» були ранньопо- літичними системами й навіть ранньодержавними утвореннями.

Отже, в означений час слов’янство Східної Європи являло собою конгломерат різних груп населення, у яких поступово здійснювався процес формування державного механізму й час­тина яких перебувала у стані масштабної і внутрішньої міграції.

У VII-VIII ст. з праслов’янської єдності виокремлювалися спочатку великі масиви слов’янства, які потім уже ділилися на менші угруповання слов’янства. Такими масивами, вірогідно, були кривичі та дуліби. У літописі, зокрема, чітко простежується поява з єдиного комплексу кривичів полоцьких кривичів, яких пізніше називали просто полочанами. Вірогідно, дещо пізніше з того ж комплексу кривичів виокремилися смоленські кривичі, псковські кривичі⁵⁸. Але цей процес диференціації кривичів ще не завершився, а тому, крім смоленських і псковських кривичів та полочан (полоцьких кривичів), автор «Повісті временних літ» називає серед слов’ян Східної Європи і слов’ян, які носили ім’я «кривичі» без будь-яких предикатів та уточнень.

У VIII-IX ст. на Дніпровському Правобережжі, у Прикар­патті та на Волині фіксується низка племінних груп слов’янства: дуліби, бужани, волиняни, древляни, хорвати, уличі, тиверці. Безперечно, кожне із цих угруповань мало свою історію похо­дження, відігравало свою роль у політичному розвитку краю. Історична Волинь формувалася на території декількох східно­слов’янських племінних угруповань. Ми використовуємо таке нечітке формулювання, як «племінне угруповання», оскільки не завжди легко чітко з’ясувати, чи ці об’єднання на момент вхо­дження до державно-територіальної структури Русі залишалися ще союзами племен, чи вже стали «племінними княжіннями». Серед слов’янських об’єднань, які згадуються літописцем стосовно території Волині, «Повість временних літ» називає дулібів, волинян та бужан. Порівняння інформації про них дає підставу вважати, що дві останні назви (близькі одна до одної) відрізняються від першої. Назва «дуліби» мала відносно давнє походження, її корені, цілком вірогідно, тягнуться до часів існу­вання праслов’янської єдності, унаслідок чого племена з такою чи подібною назвою зустрічаються й у південних, і в західних слов’ян⁵⁹.

Повідомлення про дулібів у джерелах не досить чіткі, що утруднює з’ясування питання про їхню роль у політичному роз­витку Русі X ст. В епоху «Великого переселення народів» та пізніше частина дулібів мешкала в Паннонській улоговині, а частина переселилася на Волинь. У «Повісті временних літ» збереглася легендарна в чомусь згадка про те, як авари («обри» в літописі) утискали дулібів («Он же опри κoeκaχγ на словенех и прнмучншА дулеБЫ, сущАЯ словени...»)⁶⁰, проте, найімовірніше, ця інформація стосувалася дулібів, які мешкали в Центральній Європі. На користь цієї думки свідчить передусім те, що в часи своєї найбільшої могутності авари перебували в Паннонії, де заснували Аварський каганат⁶¹. Візантійський історик Менандр та інші тогочасні автори розповідали про перебування слов’ян під тяжким гнітом аварів⁶². Проте, можливо, тоді, у VI-VII ст., дуліби ще були єдиною масою і їх не можна поділяти на паннон- ських (або чеських) та волинських.

Деякі дослідники вважають, що дулібів на момент виник­нення держави Русь у Східній Європі вже не було, а замість них на території, де вони мешкали, з’явилися племена волинян та бужан. Здавалось би, що на користь цього свідчить літописне повідомлення: «Дулеки жнвя\у по Бугу, где ныне велыняне», «БужАне, занє сєдаша по Бугу, послеже же велыняне»⁶³. Учені, що поділяють такий підхід, висловили ряд додаткових версій цього повідомлення. Одна група дослідників вважає, що волиняни та бужани виокремилися з дулібів⁶⁴, інша наполягає, що волиняни та бужани замінили дулібів у процесі міграції⁶⁵, третя вважає, що волиняни замінили дулібів та бужан⁶⁶. Є точка зору, що ніякої зміни чи еволюції дулібів не відбулося, а просто змінилася назва племен (з дулібів на волинян та бужан)⁶⁷. Особливої уваги заслу­говує позиція В.В. Седова, який вважає, що з великого дуліб- ського комплексу в другій половині І тис. н. е. виникли волиня­ни, бужани, древляни, йоляни, дреговичі⁶⁸. Протилежну точку зору висловив В.Д. Королюк: на його думку, дуліби з Волині не зникали і продовжували тут мешкати принаймні до кінця X ст.⁶’ Аналогічного погляду дотримується і М.Ф. Котляр⁷⁰.

Як бачимо, аргументи щодо цього питання є в усіх учених, а тому, як нам видається, слід шукати компромісну позицію. На нашу думку, історія дулібів чимось нагадує історію кривичів, про що вже йшлося вище, а саме: з дулібів дійсно виокремилися при­наймні два угруповання - волинян і бужан. Найменування «во- линяни» та «бужани», найімовірніше, були політонімами, тобто назвами політичних утворень, які формувалися у слов’ян на території сучасної Волині. Аналогічними назвами були можливі політоніми «полочани», «поляни». Стосовно першого зазначи­мо, що він мав відношення до частини кривичів, які мешкали на річці Полоті й заснували місто Полоцьк. У літературі до кінця не з’ясовано, звідки пішла назва полочан: від річки чи від міста⁷¹. Але порівняння її з назвами «волиняни» та «бужани» (де міста Волинь, Бузьк явно пізнішого походження) дає підставу вважа­ти, що, швидше за все, усі політоніми виникли під впливом гео­графічних назв місцевості, а вже потім дали підставу для найменування відповідних міст.

Пізні згадки дулібів у літописі (навіть у X ст.) дають привід думати, що «волиняни» та «бужани» походили від дулібів, але повністю не охоплювали цей широкий загал слов’янства. Назва «Волинь» є загальнослов’янським найменуванням, що означає «земля з пагорбами», а етнонім «бужани» походить від назви річки Західний Буг (у той час просто Буг). Під 1018 р. в літописі вміщено наступну згадку: «Ярослав... придє Волыню»⁷², що, без­умовно, означало місто. Є підстави думати, що це був давній племінний центр волинян (назва його йде від топоніму Волинь), який у процесі державотворення Русі втратив значення.

Розглядаючи питання про слов’ян, які в той час мешкали на Волині, дослідникам довелося вирішувати досить складне питан­ня про загадкове угруповання лендзян. У «Баварському геогра­фі» (кінець IX ст.) повідомляється, що поряд з віслянами, які мешкали в Малій Польщі, розміщувались якісь лендзяни⁷³. Учені вказують, що назва «лендзяни» походить від загальнослов’ян­ської назви «l^d» (ленд), що означало необроблене поле. Ця назва перегукується з назвою «поляни», що походить від слова «роїе» (поле). Так називались, як відомо, слов’яни у Великій Польщі та в Середньому Придніпров’ї.

Й. Довят вважає, що під лендзянами розумілися всі слов’яни від Балтики до Карпат, у тому числі й поляни, і вісляни⁷⁴. Г. Лов- мянський висловлює погляд, що лендзяни мешкали поряд з віс- лянами в Малій Польщі⁷⁵. Г. Лябуда, у цілому поділяючи цю дум­ку, вважає, що на сході межа розселення лендзян доходила до витоків Західного Бугу та Дністра⁷⁶. На нашу думку, є підстави думати, що «лендзяни» - це друга назва віслян. На користь цього свідчить поширення похідних назв від слова «лендзяни» у східних та північних сусідів поляків, а саме: в угрів ми зустрі­чаємо назву «лендьел» (Iengyel), у литовців - «ленкас» (Ienkas), у слов’ян Східної Європи - «лях»⁷⁷. У скандинавів також зустріча­ється остання назва «лесір» (Iesir), але її поширення в них, віро­гідно, пояснюється впливом Русі⁷⁸. Особлива складність питання викликана тим, що в трактаті Константина Багрянородного «Про управління імперією» зазначається, що якісь «ленциніної» (Λεvξαηvoι) як данники поставляли київським володарям човни- однодеревки⁷⁹. Учені зараз не заперечують зв’язку «ленциніно- - їв» і «лендзян», проте виникає питання, як слід розуміти пові­домлення грецького автора. Б.М. Флоря схиляється до думки, що лендзян (ленциніноїв) можна ототожнювати з літописними волинянами⁸⁰, але, найімовірніше, що інформація грецького автора виникла під впливом проникнення якихось представників західнослов’янського населення на схід, де вони мешкали поряд зі східнослов’янським населенням.

На користь цього є свідчення археологічних матеріалів. Зокрема В.В. Седов зазначає, що знахідки на Волині S-кінцевих скроневих кілець є незаперечним фактом мешкання на Волині якихось представників західнослов’янського населення⁸¹. Вели­кий матеріал про міграцію західнослов’янського населення в ме­жиріччя Дніпра й Німану у VIII-X ст. наводить В.Б. Перхавко⁸². У «Повісті временних літ» є інформація про походження ради­мичів та в’ятичів «від ляхів»: «... радимичи бо и вятичи от Ляхов. Бяста бо два Брата в Лясех, - Радим, а другий Бятко, - и прише- дъша и сєдоша Радим на Съжю, и прозвашася радимичи, аВятъко седе с родом своим по Оце, от него же прозвашася вятичи»⁸³. Звичайно, це повідомлення не можна трактувати буквально, що спостерігається, зокрема, у дослідженнях Г. Пашкевича⁸⁴, але не враховувати його теж не можна. Швидше за все, воно є відгомоном якогось відносно пізнього пересування якихось слов’янських формувань із заходу. На думку В.В. Се­дова, ці слов’яни колись мешкали поряд із балтськими племе­нами. LL Ляпушкін вважає в’ятичів та радимичів вихідцями із заходу, які належали до венедської групи слов’ян⁸⁵.

Одним з найбільш розвинутих племінних угруповань сло­в’ян Східної Європи були древляни, які, згідно з інформацією «Повісті временних літ», мешкали на захід від полян. Давньо­руський книжник прагнув усіляко підкреслити низький рівень соціального розвитку древлян порівняно з полянами. Проте наведений у літописі опис життя древлян, розповідь про тривале суперництво двох груп слов’ян свідчить про значний потенціал суперників Русі. В.А. Кучкін пише, що у древлян у X ст. вже виникло державне утворення⁸⁶.

Наявність трьох груп слов’ян, які сусідували один біля одного й назви яких походили від ландшафту місцевості (поляни від «поля»; древляни від «дерева», тобто лісу; дреговичі від «дрегва», тобто болота), дає підставу думати про пізнє оформ­лення цих угруповань та етнічну близькість цих груп слов’янства або єдиний корінь їхнього генезису. До них, очевидно, слід також віднести й волинян, якщо прийняти етимологію назви «Волинь» як «земля з пагорбами». Нагадаємо, що В.В. Седов вважає, що саме ці формування виникли на базі масиву дулібів і були східно­слов’янськими територіальними новоутвореннями⁸⁷.

Подіям X ст. передувало поширення впливу полянських племен на лісостепову зону Правобережжя Дніпра, що, віро­гідно, відбувалося ще в VII-VIII ст., згодом сталася полянська колонізація лісостепового й частково степового Лівобережжя Дніпра. У результаті об’єднання полян і західних сіверян, які в другій половині VIII ст. визволилися з-під залежності від хо­зар (про що йшлося вище) утворився суперсоюз цих слов’ян­ських племен - «Руська земля». Він розглядається вченими як ранньодержавне політичне утворення, ядро майбутньої Давньо­руської держави⁸⁸.

Історична Галичина формувалася на землях, на яких, за думкою багатьох науковців, мешкали хорвати. Ареал їх розсе­лення охоплював значну територію: від верхів’їв річки Сану на північному заході вздовж Дністра до річки Збруча на південному сході. В.В. Седов вважає, що хорвати були частиною відомого в часи «Великого переселення народів» антського об’єднання⁸’, але, найімовірніше, хорвати, як дуліби і згадані анти, належали до найдавніших слов’янських формувань. Хорвати, які пересели­лися у другій половині І тис. н. е. на територію Східної Європи, були частиною великого хорватського масиву. На думку вчених, він розпався після міграції в VII ст. великої частини хорватів на Балкани’⁰. Чимало хорватів оселилося в Далмації, на заході Балканського півострова. Назви з іменем хорват зустрічаються, крім того, у Чехії, у землях серболужицьких та кашубських слов’ян’¹. Східнослов’янські хорвати мешкали в басейні верхньої та середньої течії Дністра (на півдні до річки Збруча), у Північній Буковині (Верхньому Попрутті) і, вірогідно, у Закарпатті. Група хорватів займала також басейн між східними витоками Вісли та Західним Бугом (район міста Перемишля)’².

На південний схід від хорватів, у басейні Дністра, мешкали тиверці. У Нижньому Подністров’ї мешкали також уличі, але сюди вони переселилися після зіткнення з Руссю. До 940 р. уличі мешкали у Придніпров’ї північніше полян, у районі ріки Орелі, притоки Дніпра. У VIII-IX ст. уличі, як і древляни, вели тривалі війни з полянами. А.О. Козловський, справедливо зауваживши, що улицький союз племен ніколи не перебував під контролем хозар, зробив цікаве припущення про вірогідні союзницькі відносини між уличами й каганатом’³. Зазначимо, що тоді неподалік від місць проживання уличів у міжріччі Дністра і Дніп­ра, у районі Ателькюза (переклад з давньоугорської - міжріччя) мешкали сателіти хозар - угри’⁴. Є думка, що угорці заснували тут своє державне утворення’⁵.

Держава Русь і слов’янські племена Дніпровського Право­бережжя, Прикарпаття та Волині (кінець IX - середина X ст.). Серед політичних процесів, які відіграли визначну роль у житті слов’ян Східної Європи доби виникнення та становлення держа­ви Русь, особливе значення має об’єднавча політика. Під

останньою слід розуміти діяльністьцсуб’єкта об’єднавчого про- ^ цесу - київського державно-політичного центру - щодо збиран­ня, а згодом утримання в орбіті свого контролю територій східнослов’янських угруповань. Ця об’єднавча політика спочат­ку була частиною зовнішньої, а згодом (після утворення дер­жавної території з територій означених слов’янських форму­вань) і внутрішньої політики держави Русь.

Виходячи із теми нашого дослідження, крім розгляду загальних закономірностей розвитку молодої держави Русь із центром у Києві, у цьому розділі особлива увага буде зосере­джена на історії слов’янства Дніпровського Правобережжя, Прикарпаття та Волині, інших етносів, що мешкали в цьому ареалі, і взаємодії всього цього населення з Києвом наприкінці IX - у X ст. У 882 р., як відомо, новгородський володар Олег (можливо, не князь, а опікун малолітнього князя-конунга Ігоря або мажордом-управитель при його дворі) захопив Київ, унаслі­док чого відбулося підкорення одній панівній династії двох найбільших ранньодержавних утворень слов’ян Східної Європи. Саме внаслідок цього об’єднання значно піднявся потенціал нового державного формування, створилися умови для початку складання з близьких за етнічним походженням слов’янських груп єдиного державно-політичного комплексу. Цей процес проходив досить повільно, оскільки на місцях йому чинили значний опір.

Відомий польський дослідник Г. Ловмянський, докладно ви­вчивши цю подію, вважає, що Олег завоював полянську столи­цю, спираючись на підтримку київської верхівки⁹⁶. Однак, якщо навіть визнати перемогу новгородців у війні⁹⁷, перехід прихиль­ників Олега з півночі на південь, перетворення Києва на головну резиденцію нових володарів звів нанівець позитивні наслідки цієї перемоги для мешканців Новгорода. Після появи в Києві Олега до складу його держави входили Новгородська конфе­дерація (землі новгородських словен, кривичів, чуді та мері) і «Руська земля» (ареал полян і західних сіверян). Інші слов’ян­ські землі були незалежними або майже незалежними. Але така - ситуація невдовзі поступово стала змінюватися. Перш за все, оволодівши Києвом, Олег «устлви дани словеном, кривичем

и мери, и устави вдрягом дань дАяти от НовАгородА гривень 3000 НА лето, МИРА деля, ЄЖЄ ДО CMCpTH ЯрОСЛАВА ДАЯШЄ ВАрЯГОМ»⁹⁸. Отже, із цього часу особливо важливим напрямом фактично політичної діяльності київського державного центру стає об’єд­навча діяльність.

Порівняння трьох знакових подій у житті Східної Європи IX ст., пов’язаних із взаєминами Києва й Новгорода, дають, на нашу думку, підставу дійти до дуже важливого спостереження.

На межі VIII-IX або на початку IX ст. на Сурож здійснила похід велика східнослов’янська рать на чолі з князем Бравліном. Важко сказати, ким був за етнічним походженням керівник походу на Сурож та Корчев Бравлін, проте є велика вірогідність його неслов’янського, скоріше за все варязького походження". Безперечно, джерельна згадка про його відношення до Новго­рода не є коректною, оскільки тоді цього міста ще не було. Але не викликає сумніву, що цей князь прийшов з півночі, хоча здій­снити свій похід без участі киян він не міг. Оскільки з подальших повідомлень джерел нічого не відомо про якесь об’єднання в той час слов’ян Півночі та Придніпров’я, можна зробити висновок, що тоді значні угруповання слов’янства Східної Європи досягли військового взаєморозуміння з метою встановлення вигідних для себе контактів з Причорномор’ям. У середині IX ст. якісь вихідці з півночі на чолі з Аскольдом підкорили Київ, але це не привело до зміни політичного статус-кво у Східній Європі. І тільки Олегові вдалося об’єднати Північну та Придніпровську Русь.

Отже, упродовж цілого століття спостерігалися певні ім­пульси до об’єднання, які підсилювалися спільними прагнен­нями різних політичних формувань щодо реалізації південної політики, але вони не приводили до об’єднання слов’янства. Це свідчило, що в середовищі східних слов’ян тривалий час не вини­кало достатньо потужної мілітарно-політичної сили, здатної подолати існуючу в міжслов’янських взаєминах рівновагу. І тільки після створення Олегом об’єднання виникла можливість для поступової зміни ситуації. Почався процес об’єднання, а точніше - захоплення київським політичним центром сусідніх слов’янських ранньополітичних формувань. Але дуже важливим є те, що цей процес затягнувся ще майже сто років.

Знаменно, що наступним після оволодіння Києвом кроком київської адміністрації Олега стало підкорення древлян, з якими в полян, судячи з інформації літопису, у попередній час були складні відносини: «В лето 6391. Поча Олег воевати деревляни, и примочив а, нмАше на них дань по черне куне». Зазначимо, що ця данина була досить великою. Цікаво, що в той час Олег, звіль­нивши з-під влади хозар сіверян, «възложи на нь дань легку»¹⁰⁰. Аналогічним чином Олег визволив з-під влади хозар і радимичів. Проте після цих подій в адміністрації Олега ресурсів для підко­рення інших груп слов’янства вже не було. Зокрема це стосува­лося слов’ян Придністров’я - уличів та тиверців, з якими київ­ський князь тоді воював («... а с уличи и теверци имяше РАТЬ»¹⁰¹).

Під 6411 (903) р. у «Повісті временних літ» вміщено віднос­но складну для інтерпретації інформацію: «Игореви же възрлс- ТЬШЮ, И \0ЖАШЄ по Олзе и слушдше его и приведошА ему жену от Пскова, именем Олгу»¹⁰². Найпростішим поясненням цього літописного фрагмента є те, що в цей час Ігор досяг того віку, коли сам став безпосередньо правити країною. Таке пояснення є аргументованим, якщо вважати правильною думку тих дослід­ників, які вказують, що Олег був не князем, а лише мажордомом при малолітньому Ігореві. На думку М.Б. Свердлова, Ігор за особистими рисами був дуже слабким володарем, а тому «Олег до своєї смерті управляв країною, відсторонив від управління менш здібного Ігоря (про менші здібності Ігоря свідчать невдача походу на Константинополь у 941 р., значно менш сприятливий договір 944 р. з Візантією, ніж договір 911 р., а також і сама безславна загибель Ігоря в землі древлян)». Проте, на думку історика, на Русі пам’ятали про те, що «в період правління Олега Ігор залишався законним князем»¹⁰³.

Виходячи з контексту коментованої літописної статті, мож­на запропонувати й іншу версію її розуміння. Вона стає особли­во привабливою, якщо припустити, що Олег не був ні регентом, ні узурпатором, а справжнім володарем, князем. Є підстави думати, що з 903 р. Олег уже доручав Ігореві виконувати якісь > важливі завдання, зокрема збирати данину з підлеглих племен.

Цілком можливо, що ці доручення зводилися до виконання

функцій, близьких до повноважень намісника в якійсь із

підлеглих територій. Пізніше, через пару десятиліть, такі ж функції в землях древлян виконував скандинав Свенельд. Отже, система посадження намісників на землю почала виникати вже в часи Олега. І.Я. Фроянов справедливо зазначав, що сам факт створення великого об’єднання ставив нові вимоги щодо його управління перед князівською владою¹⁰⁴.

На користь нашої думки про початок активної політичної діяльності Ігоря в перші роки X ст. свідчить і те, що в 907 р. Олег, готуючись до походу на Царгород, у Києві замість себе залишив Ігоря: «В лето 6415. Иде Олег на Греки. Игоря оставив Киеве, поя же множество влряг, и словен, и чюдь, и словене, и кривичи, и ме­рю, И деревляни, И РАДИМИЧИ, И ПОЛЯНЫ, И северо, И ВЯТИЧИ, И ХОР­ВАТЫ, и дудев ы, и тиверци, иже суть толковины»¹⁰⁵. У літературі літописне поняття «толковины» розуміється як «перекладачі». У даному разі мова йшла про те, що хорвати, дуліби й тиверці були союзниками Києва й на той час вони не підкорялися київ­ському політичному центру¹⁰⁶. Деякі дослідники висловлюють протилежну точку зору про входження земель тиверців, уличів і хорватів до складу Русі, але вона не виглядає достатньо переконливою¹⁰⁷.

У тексті договору з греками 911 р. зазначається, що посли Олега (більшість із яких, судячи з імен, були етнічними сканди­навами) представляли не тільки київського володаря, а й були «н от всех: иже суть под рукою его [Олега. - Авт.], светлых H великих князь, и его великих вояр»¹⁰⁸. Вірогідно, у військовій кампанії Олега взяли участь дружини не всіх племен великого хорватського об’єднання, а лише ті його представники, які мешкали вздовж верхньої та середньої течії Дністра. Північна частина хорватів, імовірно, входила тоді до сфери впливів захід­нослов’янських ранньодержавних об’єднань, про що йтиметься нижче.

Згадка літопису про «светлых и великих князь», котрі, крім київського князя Олега, підписали угоду з візантійцями, порів­няння її з висновком, що хорвати, дуліби й тиверці брали участь у поході на Константинополь як союзники Києва, дозволяють зробити висновок, що саме це зіставлення є набагато вагомішим аргументом, ніж усі інші, які можна зустріти в літературі про

Похід князя Олега на Константинополь (907 р.). Мініатюра Pадзивилівського літопису XV cm.

існування реальних постплемінних держав у хорватів, дулібів і тиверців. Зокрема в літературі для доказу існування Дулібської або Волинської держави часто використовувалися матеріали арабського письменника аль-Масуді та опис вступу «Повісті временних літ» про взаємини дулібів з аварами¹⁰⁹. Дослідження А.П. Ковалевського та В.Д. Королюка взагалі доводять, що ця інформація стосується подій у центральноєвропейському регіоні¹¹⁰.

Літописні свідчення незаперечно підтверджують високий політичний розвиток також об’єднань уличів і древлян, у яких, очевидно, відбувався аналогічний процес становлення ран- ньодержавних організмів. Порівняння політичного розвитку уличів і древлян IX-X ст. дозволяє зробити ще один важливий висновок. Літописні повідомлення того часу показують, як ми бачили вище, неодноразові пересування уличів з однієї місце­вості в іншу. Мабуть, ці пересування не відбувалися мирно, а вимагали завоювання уличами нових земель. У літописі розпо­відається й про те, що поляни «БЫША обидимы древлямн»¹¹¹, тобто

був момент, коли древляни були сильнішими, ніж поляни. Вірогідно, що в IX ст. древляни прагнули поширити свій вплив не тільки на схід, а й на захід, на землі волинян. Аргументом на користь такого припущення може слугувати факт більш пізньо­го, у першій половині XII ст., тобто вже в удільний період, входження Погорини до складу Київського князівства (про це див. розділ 4). Населенням згаданого ареалу були волиняни, які, імовірно, опинилися під владою древлян (десь у другій половині IX - першій половині X ст.), а згодом східні волиняни Погорини разом з древлянами були підкорені київськими князями й уві­йшли до складу київського великокнязівського домену.

В угоді 911 р. є інформація про існування на Русі на початку її державного розвитку «Закону Руського» як юридичного зво­ду нормативних актів. У цьому документі знайшли відображення норми звичаєвого права, яке виникло внаслідок формування но­вих суспільних відносин у слов’ян Східної Європи. М.Б. Сверд­лов висловлює вірогідне припущення, що в VII-IX ст. в різних слов’янських союзів могли виникнути власні «Правди», які згодом були уніфіковані в «Законі Руському»¹¹².

Князювання Олега знаменувало собою новий етап у взаєми­нах Русі з південними сусідами. На початку X ст., після здійснен­ня вдалого походу на Константинополь, київська адміністрація підписала важливі угоди з Візантійською імперією, які мали величезне значення для регламентування взаємин між двома державами, насамперед у напрямі розширення та систематизації економічних зв’язків¹¹³. Саме з цього часу почала працювати як єдиний механізм система збирання та реалізації данини, опис якої зробив Константин Багрянородний у розділі 9 свого трак­тату, про що вище вже згадувалося.

Водночас у перші роки X ст. руси здійснили похід у Закав­каззя. Передусім князь успішно воював з хозарами, унаслідок чого радимичі та частина сіверян перейшли під його владу. Ослаблення Хозарського каганату, що сталося в IX ст., спричи­нило кардинальні зміни у причорноморських степах, які посту­пово почали освоюватися печенізькими ордами. Давньоруський літопис фіксує появу печенігів під 915 р.: «В лето 6423. ПрндошА печенези первое на Рускую землю, и сотворишл мир со Игорем,

и при дошл к Дунлю»¹¹⁴. Проте пересування кочовиків до регіону на південь від Русі розпочалося раніше - приблизно у 80-90-х рр. IX ст.¹¹⁵ Це одразу позначилося на житті як угрів, так і слов’ян­ських племінних об’єднань уличів і тиверців, які мешкали у степовій і лісостеповій смугах Північного Причорномор’я. На думку В.В. Седова, печеніги вимусили слов’ян відступати на північ¹¹⁶. Але ця теза потребує конкретизації.

Печеніги розселялися по всій степовій та лісостеповій зонах Правобережжя Дніпра протягом усієї першої половини X ст. Константин Багрянородний чітко відзначав наявність чотирьох «фем» степовиків, які тут були. Під «фемами» візантійського автора, імовірно, слід розуміти й кочові об’єднання, і зони їхньо­го постійного контролю. Згідно із цим описом, печеніги мали сусідами на півночі дулібів, волинян, бужан, древлян, полян і, до певного часу, уличів. У Прикарпатті хорвати, які мешкали у верхній і середній течії Дністра, фактично були південними або південно-західними сусідами печенігів. Західними сусідами ко­човиків були також хорвати, які мешкали у віслянсько-бузькому межиріччі. Тиверці й уличі, які в середині X ст. переселилися в низини Дністра, були вимушені в значній своїй масі або відійти на північний захід у район, підконтрольний хорватам, або перейти на проживання в північно-східну частину Балканського півострова, тобто фактично відійти на південний захід.

Угри, залишивши наприкінці IX ст. район свого постійного перебування у степовому межиріччі Дністра та Дніпра, зробили спробу зайняти землі в лісостеповому Придніпров’ї (імовірно, у басейні р. Росі). «В лето 6406, - повідомляє літопис. - Идоша угры мимо Києва горою, пришедшю к Днепру и стдшл вежами; бєша бо хотяще, аки се половцы»¹¹⁷. Пізня угорська хроніка, яка, на думку її дослідника В.П. Шушаріна, адекватно передає події тих часів, також розповідає про спробу угрів захопити землі русів, але останні домовилися з нападниками про мир в обмін на обіцянку слов’ян сплачувати кочовикам данину¹¹⁸. Вірогідно, сплата цієї данини, якщо й мала місце, то була одноразовою або нетривалою. Приблизно такою ж була ситуація й у Прикарпатті, де, вірогідно, племена угрів також мешкали якийсь недовгий час. Мабуть, немає підстав, виходячи з факту знахідки Я. Пастерна-

ком у 1935 р. двох поховань знатних угорських воїнів, робити висновок про перебування в тодішньому Галичі (чи в поселенні на місці Галича) якогось гарнізону угрів¹”.

На межі IX-X ст. угри переселилися до Паннонської улого­вини й упродовж кількох десятиліть своїми набігами становили загрозу багатьом західноєвропейським країнам¹²⁰. Лише перемо­га германського короля Генріха І Птахолова разом із чеськими союзниками над угорським військом у битві на р. Лех поблизу Аугсбурга (955 р.) фактично поклала край цій експансії.

Розвиток зовнішньополітичної діяльності князя Ігоря (912- 944 рр.), крім останніх років його володарювання, майже не знайшов відображення у джерелах. Проте вони розповідають про об’єднавчу діяльність київського центру. У 40-х рр. X ст. київський князь завдав поразки уличам, які в той час мешкали на півдні сучасної Правобережної Київщини. Тут був розташова­ний літописний центр цих племен - Пересічен (дослідники лока­лізують його на місці сучасного села Тясмина Київської облас­ті). 940 р., за даними новгородських літописів, уличі втратили свою столицю й переселилися на Нижній Дніпро, а згодом - на Дністер¹²¹. Проте невдовзі під тиском печенігів, про що вже йшлося вище, одна частина уличів була вимушена відійти на пів­нічний захід, інша - на Балкани, а решта пізніше стала складо­вою берладницько-бродницького населення Нижнього Поду- нав’я та причорноморських степів¹²².

У цей же час відбувався конфлікт Русі з древлянами, котрі після смерті Олега прагнули позбутися залежності від Київської держави. «И дєрєвлянє злткоришдся от Игоря по Олгове смерти, H П0БЄДИВ А, ВОЗЛОЖИ НА Hb ДАНЬ БОЛЬШЄ ОлГОВИ»¹²³. З РОЗПОВІДІ ∏pθ загибель князя Ігоря в 945 р. відомо, що земля древлян була «кормлінням» воєводи Свенельда і його дружинників. А це свід­чило, що фактично цей ареал перетворився в намісництво¹²⁴. Таким же намісником у Новгороді був, судячи з інформації Кон­стантина Багрянородного, і син Ігоря Святослав. Проте його князівський статус піднімав рівень легітимності його влади на значно вищий щабель. Водночас слід зазначити, що поява пред­ставника київської династії в конкретних регіонах закладала собою зворотний ефект: у перспективі цей князь, досягнувши

підтримки місцевої племінної верхівки, прагнув до посилення своєї влади, добивався незалежності. Це, у свою чергу, не озна­чало, що цей же володар відмовлявся від пошуку удачі в змаганні за київський стіл.

На степовому кордоні Ігор 915 р. уклав, як зазначалося вище, мир з печенігами, а 920 р. князь «воював на печенеги»¹²⁵. У першій половині X ст. кочовики ще не стали серйозною загрозою для південноруських земель, проте Русі доводилося рахуватися з ними, оскільки від становища у степах залежало функціонування дніпровської торговельної артерії. Необхідно зазначити, що саме в першій половині X ст. печеніги розселилися на обох берегах Дніпра. Константан Багрянородний, як уже згадувалося вище, повідомляв, що печенізька територія склада­лася з восьми «фем» (областей, точніше - ареалів кочування). Чотири з них були на правому березі Дніпра, а чотири - на ліво­му¹²⁶. Виходячи з опису, наведеного візантійським автором, десь на середину X ст. печеніги контролювали весь лісостеп і степ Причорномор’я, проте в ті часи Русь мала з ними більш-менш нормальні відносини.

У той же час, за даними Константина Багрянородного, у Придністров’ї кочовики розорили цілий регіон, де знаходяться «спустошені фортеці». Можна припускати, що ці фортеці колись належали або уличам, або тиверцям, хоча сам грецький автор вважав, що там колись мешкали ромеї (візантійці). У бук­вальному сенсі інформацію візантійського автора сприймає 1.0. Князький¹²⁷. Серед правобережних «фем» одна - Гиазихо- пон - була біля Болгарії, а це свідчить, що степовики контролю­вали Нижнє Подунав’я та Нижнє Придністров’я, Нижня Гіла межувала з «Туркієй» (Угорщиною), тобто печеніги займали або контролювали якусь територію Прикарпаття; третя - Харавої - була поряд з Росієй (вірогідно, що це землі в басейні ріки Росі); і, нарешті, четверта - Іадиєртім - мала сусідами «ультинів» (уличів), «дервленінів» (древлян), «ленциніноїв» (лендзян)¹²⁸.

Російський дослідник В. Іванов на підставі аналізу археоло­гічних та наративних джерел створив етнополітичну карту розселення печенігів у X ст.¹²⁹ Але, на нашу думку, запропоно­вана вченим карта потребує певного уточнення. Зокрема автор

явно применшує територію, контрольовану печенігами на Пра­вобережжі, недостатньо враховує інформацію Константина Багрянородного про те, що межі перекочувань степовиків були близькими до кордонів проживання русів, древлян та уличів. Це дає підставу зробити висновок, що на Правобережжі печеніги в момент своєї найбільшої активності (починаючи із середини X ст.) контролювали не тільки степову, а й лісостепову смугу. Розселення печенігів у Центрально-Східній Європі не можна да­вати загалом по всьому X ст., оскільки впродовж цього століття зона контролю степовиків істотно змінювалася, а точніше - поступово зростала. О.Б. Бубенок зазначає, що в деяких ареа­лах, підконтрольних кочовикам, мешкало осіле населення непеченізького походження¹³⁰.

Польські автори Е. Кухарський та М. Левицький, а згодом С. Кучинський, вважають, що до початку XI ст. Правобережжям Дніпра повністю володіли печеніги, а впливів східних слов'ян у цьому регіоні не було. Перші два автори навіть стверджують, що в печенігів тут виникла могутня держава. Визнаючи перебіль­шення зазначеними авторами печенізького фактора, необхідно підкреслити, що й недооцінювати його теж не можна. У другій половині X ст. печеніги справді мали серйозні позиції в усій долинній частині краю, а про їх розповсюдження свідчить по­ширеність тюркської (у тому числі й печенізької) топоніміки навіть на території Малої Польщі¹³¹. До цього додамо, що відо­мий спеціаліст з історії номадів Г.О. Федоров-Давидов вважає, що в печенігів дійсно в першій половині XI ст. вже з’явилися певні ознаки ранньофеодальної держави¹³².

У 941 та 944 рр. князь Ігор здійснив походи проти Візантії, які слід розглядати як наслідок значних змін у суспільно-полі­тичному житті Русі, що, у свою чергу, позначилося на практиці й характері об’єднавчої політики та дипломатії східнослов’ян­ської держави. Окреслені моменти чітко виявляються шляхом порівняння угод Русі з Візантійською імперією. У договорі 911 р. майже нарівні з верховним володарем Русі відзначаються «светлые и великие князи». їхні володіння («племінні княжін­ня») входили як автономії до складу держави Русь або були її союзниками. Не випадково в розповіді про похід 907 р. згадується

про вимогу Олега до греків сплачувати данину «на рускьіА грады: первое на Киев, та же на Чернигов, на ПерєяслАвль, на Полтеск, НА Ростов, НА Лювечь И НА ∏p04AA ГрлДЫ, ПО ТЄМ ЖЄ БО ГОрОДАМ, СЄДЯХУ велиции князи, под Олгом сущи»¹³³.

У договорі 944 р. згадуються лише князі («княжье»), що було ознакою серйозного ослаблення політичної сили племін­них династів і водночас посилення київського володаря. Забі­гаючи наперед, зазначимо, що серед осіб, які підписували угоду з візантійцями в часи Святослава Ігоревича, крім київського князя, згадуються лише бояри. Це свідчить не тільки про ліквіда­цію впливу племінних династів на розвиток міжнародних відно­син Русі третьої чверті X ст., а й про поступовий перехід об’єд­навчої діяльності київського центру зі сфери зовнішньої до сфери внутрішньої політики. Проте й у правління Святослава та його спадкоємців тривав процес включення до складу Русі деяких земель, племінних союзів та «племінних княжінь» на «околицях» східнослов’янського світу. Тому ми не можемо погодитися з думкою М.Б. Свердлова, який вважає, що в часи Святослава племінних князів уже взагалі не було¹³⁴. Ця думка суперечить факту посадження Святославом у 970 р. в Києві, Овручі та Новгороді своїх синів Ярополка, Олега та Володимира Святославичів, які, безумовно, були носіями князівської влади¹³⁵. Інша річ, що згадані князі, а можливо і якісь інші (у 70-х рр. X ст. в Полоцьку правив князь скандинавського походження Рогволод), не мали значної влади, особливо щодо дій на міжна­родній арені.

У період існування Великоморавської держави в Централь­ній Європі в IX ст. до її складу увійшли не тільки території Південної Польщі - Сілезія та Мала Польща, а й певний ареал східнослов’янських племен межиріччя Західного Бугу, Сану та Вепру¹³⁶. Зокрема, у «Житії св. Мефодія» (третя чверть IX ст.) повідомляється, що «в Висле» правив сильний князь, який чинив серйозний опір Великоморавській державі¹³⁷, пізніше, біля 875-876 рр., племінне формування віслян опинилося під владою сильнішого сусіда. Проте мова не йшла про повну інкорпорацію більш потужним державним формуванням Віслянського кня­зівства, яке в державно-політичному плані продовжувало

розвиватися. У цьому відношенні інтерес викликає інформація в «Описі Германії» англосаксонського короля Альфреда напри­кінці IX ст. про сусідню з Моравією «країну віслян» (Visleland)¹³⁸. Аналіз Установчої грамоти Празької архієпископії під 973 р., текст якої зберігся у «Хроніці» чеського хроніста Козьми Празького й де згадується входження до складу згаданої архі­єпископії земель до рік Бугу і Стиру, дав підставу вченим зроби­ти висновок про включення Побужжя як частини Віслянського князівства до складу Великої Моравії¹³⁹. Розгляд пам’ятки дозволяє припускати, що західні райони розселення волинян та північно-західний район розселення хорватів пізніше разом із західнослов’янським ареалом віслян (Мала Польща) як єдиний територіальний комплекс входили до складу Празького кня­зівства¹⁴⁰. У свою чергу, відсутність якоїсь зовнішньополітичної активності Чехії в цьому районі в X ст. дозволила зробити ви­сновок, що вперше цей район Побужжя (разом з віслянами) опинився у сфері впливу не Чеської держави, а більш ранніх західнослов’янських державних об’єднань, найімовірніше Вели­кої Моравії¹⁴¹.

Необхідно зазначити, що після підкорення вісляно-ленд- зянського ранньополітичного об’єднання Великою Моравією, а потім Чехією ініціатива в державно-політичних процесах у польських племен перейшла до «племінних княжінь» Великої Польщі. На думку вчених, у середині IX ст. тут провідну роль відігравали гоплянське та полянське ранньодержавні утворення, які протягом тривалого часу суперничали один з одним. Спо­чатку першість у цій боротьбі мали гопляни. Саме цим, вірогідно, пояснюються відсутність згадки про західнослов’янських полян в описі «Географа Баварського» та інформація про значний територіальний комплекс гоплян, до якого входило понад 400 «градів»¹⁴². Можливо, що сюди входили й землі полян, які були підкорені гоплянами. Проте наприкінці IX ст. ситуація докорін­но змінилася: полянській верхівці на чолі з князями Пястами вдалося змістити гоплянського князя Попеля¹⁴³. У напівлеген- дарній формі ці події знайшли відображення у хроніці Галла Аноніма та деяких інших польських хроніках¹⁴⁴.

Розгляд питання про західнослов’янський вплив у Побужжі дав підставу дослідникам зробити висновок, що, очевидно, головну контрольну функцію в цьому регіоні виконував не від­далений великоморавський центр, влада якого тут була досить ефемерною, а вісляни (лендзяни) Малої Польщі¹⁴⁵. Необхідно зазначити, що об’єднаній Польській державі, що постала у дру­гій половині X ст., передували ранньодержавницькі формуван­ня, серед яких лідирували Полянське (у Великій Польщі) і Віслянське (у Малій Польщі) політичні об’єднання. З декількох князівств формувалася Чеська держава із центром у Празі.

Саме лендзянсько-віслянська знать, на нашу думку, побу­дувала в міжріччі Вепра, Бугу та Сану низку оборонних пунктів - Червен, Перемишль, Белз, Берестя та інші. Від назви першого з них весь цей район отримав назву «Червенські гради». Дослі­дження археологів свідчать, що найбільша концентрація знахідок західнослов’янського матеріалу при загальному пере­важанні східнослов’янського спостерігається саме в районі розташування цих «градів»¹⁴⁶. Позиції лендзян-віслян, імовірно, тут збереглися, а швидше за все, навіть посилилися в період входження вісляно-волинянського комплексу до складу Празь­кого князівства.

Ще А.М. Насонов підкреслював наявність у той час на Волині й у Прикарпатті іманентних внутрішніх імпульсів дер­жавно-політичного поступу. На думку вченого, ще до моменту поширення на крайні західні регіони розселення східних слов’ян києворуських впливів тут «існували міста з місцевим правлячим класом, що згуртував, об’єднав відому територію, населену схід­ними слов’янами»¹⁴⁷. О.П. Моця, підкресливши факт поширення на цю територію впливів західнослов’янських політичних формувань, зазначає, що на цей регіон із заходу паралельно здійснювалися релігійно-ідеологічні впливи, які йшли від християнських центрів, що виникли внаслідок діяльності Кири- ла-Константина, Мефодія та їхніх учнів¹⁴⁸. Зауважимо, що в ці землі християнство в X ст. поширювалось як державна релігія, оскільки побузький регіон входив до складу Празької архієпис- копії, про що свідчить вищезгадана Установча грамота остан­ньої 973р.¹⁴⁹

Розглядаючи державотворчі процеси IX - першої половини X ст., необхідно констатувати, що вони розвивалися у двох ра­курсах. Перший державотворчий чинник був внутрішній, поро­джений власним політичним розвитком хорватського й волин­ського населення, а другий формувався як імпульс іззовні - від Віслянського політичного формування, Великоморавської дер­жави, а згодом (меншою мірою) від Празького князівства. Свід­ченням чеського впливу в цьому регіоні є назва міста Перемиш­ля, яке, можливо, походить від імені одного із чеських володарів з династії Пжемисловичів¹⁵⁰.

Під 966 р. арабський письменник ібн-Якуб пише: «З Мешком [Мешко І, польський (гнезненський) князь у 960-992 рр. - Atfm.] межує на сході Русь, а на півночі - Бурус [Пруси. - Aβm.]>>'⁵∖ На підставі цього повідомлення, ураховуючи перебування в цей час Малої Польщі під контролем Праги, учені дійшли висновку про належність в середині 60-х рр. X ст. Польському (Гнезнен- ському) князівству Мазовії, а Русі - землі дреговичів¹⁵².

Слов’янське населення Дніпровського Правобережжя, Прикарпаття й Волині та об’єднавча політика Русі (50—70-ті рр. X ст.). Під час князювання дружини Ігоря Ольги відбулися нові якісні зміни в політичному розвитку держави Русь, що позначи­лося на її державній консолідації.

Перш за все тоді виникла нова, значно складніша система експлуатації підвладних Києву земель, що проявилось у ство­ренні досконалого механізму збирання данини - системи становищ та погостів. Раніше за всіх така система почала форму­ватися у древлян, де, крім власних володарів, реальним намісни­ком - представником київського політичного центру - був Свенельд. Фактично древляни перебували під потрійним гнітом: місцевих володарів, київського намісника та безпосередньо київської адміністрації. Можливо, саме неузгодженість між Свенельдом та Ігорем в організації збирання данини і стала при­чиною трагічної загибелі князя. Ця подія знайшла відображення не тільки в літописах, а й у візантійській хроніці Льва Діакона¹⁵³. Ця звістка грецької пам’ятки є ще одним свідченням значної уваги Візантії до подій у північнопричорноморській державі, політика якої мала неабиякий вплив на Константинополь.

Чіткий механізм політичних дій київської дружинно-бояр- сько-купецької верхівки щодо інших східнослов’янських земель ґрунтовно описаний у тексті Константина Багрянородного. Аналіз цієї розповіді свідчить, що вона була написана на підставі вражень якогось грецького мандрівника від подорожі до Києва. З тексту пам’ятки видно, що вся територія Русі тоді умовно поділялася на дві частини. Перша - безпосередньо підпорядко­ваний Києву ареал, де були розташовані такі міста, як Чернігів, Любеч, Вишгород, Смоленськ, Новгород; друга - підлеглі Русі племінні союзи («племінні княжіння»)¹⁵⁴. У правління Ольги до першої частини Русі перейшли землі могутнього до середини X ст. «племінного княжіння» древлян.

Зростання ролі нової релігії - християнства - у духовному житті Русі в середині X ст. диктувало необхідність включення східнослов’янської держави до системи християнських країн, створення у зв’язку із цим нового механізму відносин з Візан­тією, духовенство якої могло здійснити наступний і головний крок у християнізації слов’ян Східної Європи, а саме: провести в церковно-політичному та канонічному плані навернення до християнства всього населення Русі. Християнство поширюва-

Перуні в пагорб у Києві.

Мініатюра Радзивилівського літопису XV ст. лося на Русь не тільки з Візантії, а й із Балкан, Центральної Європи, західного регіону Північного Кавказу (Зіхська еписко­пія), Закавказзя, Херсонесу, де віросповідання відрізнялося від канонічного грецького. Зазначимо, що в середині X ст. в ідеоло­гічному житті Русі відбувалися зміни, пов’язані не лише з про­никненням сюди й запозиченням слов’янами іноземних релігій­них уявлень та вчень¹”, а й з еволюцією власних світоглядних систем, що виявилося насамперед у перетворенні язичництва на ранньокласову в соціальному плані віру¹⁵⁶. X ст. в історії Русі є всі підстави розглядати як період співіснування, синкретизму та протистояння двох релігій правлячої еліти східнослов’ян­ського світу, які, у свою чергу, суперничали з місцевими племін­ними віруваннями.

У боротьбі християнства та дружинного язичництва в оста­точному підсумку перемогло перше, але альтернативна ситуація, яка виникла в ідеологічному житті Русі ще принаймні в середині IX ст., вирішувалася впродовж усього X ст. Після ж запрова­дження християнства як офіційного віросповідання вона при­звела до довготривалого існування двовір’я, а згодом наявності протягом століть у населення Східної Європи рудиментів старої віри на рівні звичаїв.

Заходи вдови Ігоря княгині Ольги (945-962 рр.), спрямовані на запровадження християнства в країні, мали сприяти процесу офіційної християнізації східнослов’янського населення. Незва­жаючи на складні взаємини в цьому питанні адміністрації кня­гині з грецьким патріархом, а також дальші контакти Ольги з германським духовенством, що стало приводом для язичниць­кої реакції 962 р., вважаємо, що з формально-юридичного боку Русь після хрещення Ольги стає християнською державою. Ми не можемо погодитися з думкою О. Прицака, який значення хрещення Ольги в Константинополі зводить фактично до звичайного приватного акту й перебільшує значення контактів Русі із Заходом¹⁵⁷. Поряд із цим необхідно зазначити, що, з пози­цій ідейно-політичних уявлень візантійців, Русь стала христи­янською державою набагато раніше - за часів князя Аскольда. Тому грецькі книжники не повідомляють ні про конфесійну діяльність Ольги, ні про пізніші дії князя Володимира в напрямі християнізації Русі.

Розглядаючи інформацію про князів X ст., слід звернути увагу на чітке і свідоме протиставлення монахами-книжниками XI - початку XII ст. діяльності володарів-язичників і володарів- християн. Безумовно, у процесі еволюції давньоруської держав­ності, суспільства та ідеології відбувалася поступова трансфор­мація управлінських структур, ускладнювалася система методів діяльності правлячої верхівки Русі, але вищевказане протистав­лення не відповідало історичним тенденціям, а більшою мірою було виявом літературної, а точніше - ідеологічної тенденції літописання¹⁵⁸.

Після ознайомленні з текстом літопису створюється вра­ження, що нащадок Ольги Святослав займався переважно зов­нішньополітичними справами: здійснив блискавичний похід на Волгу, завдав нищівної поразки Хозарській державі, а потім утрутився в запеклу війну на Балканах. Згадаймо хрестоматійно відомі фрагменти літопису: «И послдшд кияне к Святославу, гла- голнша: “Тя княже, чюжей земли ищєши н блюдєши, А своея ся oχAKHBⁿ. Рече Святослав к млтерн своея и волярдм своим: “Не ЛЮБО МИ ЄСТЬ В Киеве БЫТИ, ХОЧЮ ЖИТИ В ПереЯСЛАБЦИ НА ДуНАН, яко середА земли моея...”»¹⁵⁹.

У літературі нерідко зустрічається думка про те, що Святослав був носієм старих тенденцій у розвитку Русі. В.М. Ричка, наприклад, вважає, що «Святослав - типовий воїтель-здобичник родоплемінної епохи, що стрімко відходила у минуле»¹⁶⁰. На нашу думку, така характеристика є некоректною. Справді, Святослав багато уваги приділяв зовнішньополітичним акціям, проте це не було проявом якогось анахронізму. Поряд з активною зовнішньою політикою, при Святославі Ігоревичі відбувалися й певні внутрішні перетворення, про які літописці не згадували або на яких не акцентували своєї уваги. Ідеться не лише про підкорення Руссю землі в’ятичів, а й про зміцнення влади київського князя у віддалених від столиці районах східно­слов’янського світу. Про це свідчать знахідки печаток з іменем Святослава у Воїні, Новгороді, Пліснеську та Ізяславлі¹⁶¹. Для нас особливе значення мають знахідки у Пліснеську, оскільки вони є достатньо вагомим доказом поступового поширення політичних впливів Києва на південно-західні землі проживання східного слов’янства. Відкриття тут величезного археологічного комплексу говорить не тільки про великий економічний і мілі­тарний, а й політичний потенціал місцевого хорватського насе­лення¹⁶².

У третій чверті X ст. частина хорватських земель (західна) реально продовжувала залишатися під контролем Віслянського князівства, яке, у свою чергу, перебувало у сфері впливів Празь­кого князівства. На східні землі Волині тоді почала поширювати­ся влада Києва. Основна ж маса хорватських земель (у басейні Верхнього та Середнього Дністра) та певний ареал Волині зали­шалися поза сферою політичної експансії як західних, так і схід­них сусідів.

Посадження в 970 р. синів Святослава - Ярополка, Олега та Володимира - на князівські столи в Києві, Новгороді та Овручі, на нашу думку, слід розглядати як крок уперед на шляху ство­рення нової адміністративної системи, яку розвинув і вдоскона­лив Володимир Святославич¹⁶³.

Зміна суспільно-політичних відносин на Русі позначилася й на розширенні сфери та ускладненні характеру зовнішньопо­літичної діяльності східнослов’янської держави. Ще в правління

Переговори візантійських послів зі Святославом Ігоревичем (971 р.). Мініатюра Pадзивилівського літопису XV ст.

Ольги були зроблені серйозні кроки в напрямі розвитку відносин з однією з найпотужніших на той час країн Європи - Германською імперією¹⁶⁴. О.В. Назаренко вважає, що ці відноси­ни мали продовження у правління Святослава та його сина Ярополка¹⁶⁵. Як відомо, Святослав негативно ставився до христи­янства: орієнтувався на дружинне язичництво, яке в його прав­ління ще більше набуло форми розвинутого політеїзму¹⁶⁶. Однак навіть тоді на Русі продовжувала зростати кількість християн. Судячи з тексту «Повісті временних літ», вони були навіть у найближчому оточенні руського князя¹⁶⁷. Усе це значною мірою було наслідком активної взаємодії східнослов’янського суспільства з навколишнім світом. Р.Г. Симоненко пише, що «Святославу належить історичне місце першовідкривача її [Русі. - Авт.} комплексних геополітичних інтересів»¹⁶⁸.

Зазначений вище розподіл столів між синами князя, на нашу думку, можна розглядати як прагнення Святослава утворити ве­личезну державу (імперію?), у якій йому повинні були підкоря­тися володарі інших країн, у тому числі власні сини - князі- намісники Києва, Овруча та Новгорода. Аналогічну ідею ство­рення універсальної держави наприкінці X ст. висував імператор Германії Оттон III, який прагнув підкорити своєму скіпетру Германію, Італію, Францію та Польщу¹⁶⁵'.

Розглядаючи зовнішню політику Русі часів правління Святослава Ігоревича, слід звернути увагу на той факт, що в її східному напрямі неабияке значення мало встановлення контак­тів Русі з торками-огузами, які із середини X ст. вели жорстоку боротьбу з Хозарським каганатом. Водночас розгром Хозарії союзниками у другій половині 60-х рр. призвів до пересування торків на захід, що зумовило збільшення щільності кочового населення у причорноморських степах і наприкінці X ст. спричи­нило погіршення ситуації на південних кордонах Русі.

Після загибелі Святослава на Русі точилася тривала війна між його нащадками. Після того як загинув древлянський князь Олег, а новгородський володар Володимир був вимушений шукати притулку у Скандинавії, Ярополк, як пише літописець, «ке володея един в Руси»¹⁷⁰. Ця згадка, яка має відношення до 977 р., уже давно дала підставу вченим вважати, що саме із цього

часу на Русі починає використовуватися поняття «единодер- жець» (близьке з ним - «сдмоклдстець»). Пізніше таке словоспо­лучення було використане стосовно Ярослава Володимировича, коли 1036 р. в літописі зазначається, що він «высть самовластєць Русьстей земли»¹⁷¹. Г.Г. Літаврін відзначає, що обидва давньо­руські поняття були кальками візантійських «монократор» та «автократор», але не були рівносильними, бо на Русі не єдна­лися з титулом «імператор»¹⁷².

Проте тут важливим моментом є інше. Святослав, прагнучи створити величезну державу з усіх завойованих народів, поса­див своїх синів у Києві, Древлянській землі й у Новгороді як князів-намісників. А це означало, що після смерті батька питан­ня верховної влади не могло бути вирішене автоматично на ко­ристь його старшого сина. Для отримання батьківської спадщи­ни Ярополк передусім мав стати повноправним господарем «Руської землі» (Середнього Придніпров'я). Водночас це абсо­лютно не означало, і про це ми будемо вести мову далі, що всі території східного слов'янства мусили обов’язково підкорятися київському князю.

Поняття «імперія» в контексті розгляду державно-політич­них процесів у слов’ян Східної Європи. Зараз у працях науковців починає все частіше використовуватися поняття «імперія» щодо державного періоду розвитку слов’ян Східної Європи¹⁷³. Нага­даємо, що в радянській історіографії стосовно історії Русі до моменту, коли, на думку дослідників, відбувся її розпад на окре­мі князівства, застосовувалася здебільшого дефініція «ранньо­феодальна монархія». У тій же літературі інколи можна зустріти характеристику К. Маркса держави Русь, яку той порівнював з державою Карла Великого¹⁷⁴. У зв’язку з розглядом цього по­рівняння, московський історик В.Т. Пашуто в середині 60-х рр. XX ст. відзначав близькість Русі з державно-політичного погля­ду до синхронної за часом існування Германії, підкреслював важливість порівняльно-історичного вивчення Давньоруської держави та Германської імперії в IX-XIII ст.¹⁷⁵, а київський філософ О.І. Мостяєв підкреслює близькість етапів розвитку Франкської імперії та Київської Русі¹⁷⁶. Але в цілому радянські

вчені цю характеристику К. Маркса докладно не розбирали. Вірогідно, це пов’язано з тим, що таке порівняння було не на ко­ристь Русі: держава Карла проіснувала недовго й не мала сталої етнічної підоснови. Останньою ж для Русі, на думку багатьох радянських дослідників, була давньоруська народність. Акаде­мік Б.О. Рибаков на початку 60-х рр. XX ст. писав, що у східних слов’ян півтора століття існувала ранньофеодальна імперія, «що об’єднувала всіх східних слов’ян і десятки іншомовних племен». У другій половині XI ст., на думку історика, уже існувала фео­дальна напівфедеративна держава. Пізніше настав період феодальної роздробленості Русі¹⁷⁷. Через двадцять років історик значною мірою скорегував свої уявлення про розвиток держав­ності у слов’ян доби існування Русі. На його думку, не можна перебільшувати ні єдності Русі в X - першій половині XI ст., ні рівня розчленування східнослов’янського світу у XII-XIII ст. Б.О. Рибаков підкреслює, що Русь не розпалася на півтора десятка князівств, а з її надр викристалізувалися вказані кня­зівства («князівства-королівства»). Саме до першої (Русі) істо­рик використовує формулювання «ранньофеодальна імперія», але не дає йому визначення¹⁷⁸. З тексту праці видно, що ця де­фініція залучається паралельно й, очевидно, як синонім поняттю «ранньофеодальна монархія». П.П. Толочко, який свою книгу «Давня Русь. Нариси соціально-політичної історії» (Древняя Русь. Очерки социально-политической истории) присвятив саме питанням державно-політичного розвитку Русі, поняття «імпе­рія» не застосовує¹⁷⁹.

Набагато частіше поняття «імперія» стосовно Русі зустрі­чається в зарубіжній історіографії. Зокрема Г. Вернадський сво­го часу писав, що в X ст. скандинавські володарі Києва зробили спробу створити величезну імперію. Ця спроба багато в чому була пов’язана з їхніми намаганнями взяти під контроль торго­вельні шляхи Східної Європи¹⁸⁰. Я. Пеленський вважає, що Русь була мультицивілізаційною імперією, унаслідок чого згодом окремі її частини розвивалися різними цивілізаційними шляха­ми. Це особливо проявилося вже в XHI ст. на прикладі різних цивілізаційних орієнтирів у поступі північного Владимира та пів­денно-західного Галича¹⁸¹. На жаль, сучасні автори, які широко

використовують поняття «імперія» у своїх працях, не наводять аргументів щодо правомірності залучення цього терміна для характеристики державного розвитку Русі¹⁸².

Природно, виникає питання про коректність використання поняття «імперія» стосовно державності слов’ян Східної Євро­пи, а також (якщо такий підхід прийнятний) до якої міри це поняття можливе при аналізі історичних явищ.

У науковій літературі термін «імперія» зустрічається як у широкому, так і у вужчому сенсах. У вузькому сенсі він засто­совується щодо Римської імперії та державних формувань, які склалися в добу середньовіччя й використовували поняття «імпе­рія» насамперед як утілення у практику державного життя пев­ної ідеологічної традиції. Серед цих держав у першу чергу треба назвати Візантійську, Франкську та Германську імперії. Назва останньої наприкінці середньовіччя трансформувалася у «Свя­щенну Римську імперію германського народу»¹⁸³. Претензії на подібну імперську спадщину епізодично спостерігаються в істо­рії Болгарії, Англії й навіть Кіпру. Поза всяким сумнівом, що давньоруські ідеологи ніколи не вважали Русь імперією, рівно­значною Германській чи Візантійській, проте прагнули вселен­ські ідеологеми використати для піднесення престижу власної держави (див. розділ 9).

Необхідно зазначити, що західноєвропейські хроністи вкладали своє розуміння великих держав, характеризуючи країни, які не входили до складу християнського співтоварист­ва. Зокрема «королями» вони називали володарів тих країн, які, на їхній погляд, були суверенними монархами. Так, місіонер Бруно Кверфуртський (початок XI ст.) називав київського князя Володимира Святославича «володарем, могутнім своїм королів­ством та багатством»¹⁸⁴. Королем Русі називав Володимира й германський хроніст Тітмар Мерзебурзький¹⁸⁵. Водночас слід зазначити, що дефініції «імперія», «імператор» до нехристиян- ських країн застосовувалися в середньовічній хронографії вкрай рідко. Латинські книжники вважали «імперіями» великі за роз­міром держави, у підданстві володарів яких перебувало чимало інших країн. Зокрема, Плано де Карпіні «імператорами» нази­вав монгольських ханів, які насправді носили титул «каан», що походив від загальнотюркського титулу «каган» або «хакан» ^,w.

Водночас у науковій літературі дефініція «імперія» в широ­кому (не ідеологічному) розумінні слова використовується значно частіше, причому стосовно найрізноманітніших держав. Зокрема цим терміном часто характеризуються Перська держа­ва, держава Олександра Македонського, держави давнього та середньовічного Китаю, держава Чингізидів, держава Тимура, держава турків-османів тощо. Не викликає сумніву, що тут мається на увазі держава, яка охоплює велику територію й до якої входить численне населення та велика кількість народів.

Політолог С.Г. Рябов дає таке визначення поняття «імпе­рія»: «Імперія - (від. лат. Imperium- влада, панування) - позна­чення великої держави, яка складається з метрополії та підпо­рядкованих центральній владі держав, народів, які примусовим чином інтегровані до єдиної системи політичних, економічних, соціальних та культурних зв’язків»¹⁸⁷.

І в такому сенсі, зважаючи на специфіку досліджуваної епохи, вірогідно, слід розглядати питання про можливість використання цього поняття у вищеозначеному розумінні сто­совно Русі. Конкретніше, в історії Русі таку характеристику, на нашу думку, передусім можна застосовувати до держави князя Святослава Ігоревича (962-972 рр.), у діях якого спостерігалося прагнення до створення великої наддержави й на рівні того­часних ідеологічних уявлень обґрунтовувалися великодержав­ницькі (імперські) претензії¹⁸⁸.

Але, щоб не викликати плутанини саме стосовно країн, які були часткою християнського світу, мабуть, правильніше було б говорити тут про ранньополітичне державне утворення імпер­ського типу (державу-імперію). Як нам видається, саме про такі державні формування - держави-імперії - писав (щоправда, не застосовуючи дефініції «імперія») відомий знавець історії сло­в’янського середньовіччя В.Д. Королюк. «Очевидно, - зазначає дослідник із цього приводу, - найбільшу зацікавленість у ство­ренні таких великих утворень проявляла центральна князівська влада, що спиралася при цьому на сильну й добре організовану дружину. Саме ці елементи ранньофеодального суспільства були особливо пов’язані з міжнародною торгівлею, саме їм на­лежала левова частка воєнної здобичі, вони збагачувалися за

рахунок данини з підлеглого населення». В.Д. Королюк вважає, що ця форма держави змінилася відносно єдиною ранньофео­дальною державою з «типовим суспільно-економічним базисом, апаратом влади, адміністративним і військовим устроєм і пра­вом» ^ш.

Але тут є підстави зробити певні застереження. Елементи державності попереднього етапу у східнослов’янському світі існували й у XI, і в першій половині XII ст. Були регіони, де не простежується чіткого підпорядковування населення князів­ській владі, а сама система політичного адміністрування чи експ­луатації мала досить нестабільний характер. Не випадково, що В.Т. Пашуто саме щодо цього часу виділяє в системі політичного життя східнослов’янської держави не тільки внутрішню і зов­нішню, а імперську політику. Під останньою він розумів політи­ку князівської влади стосовно підлеглих народів, які не входили до структури давньоруських князівств¹⁹⁰. Можливо, що такою була політика галицьких князів XII-XIII ст. щодо населення Прутсько-Дністровського межиріччя (так званого берладниць- кого населення), а переяславльських князів - щодо слов’ян­ського населення, яке мешкало в басейні Сіверського Дінця.

Визнаючи факт існування держави у вигляді політичного формування імперського типу - держави-імперії - у слов’ян Східної Європи, необхідно зазначити, що на певному етапі в рамках цього формування на регіональному рівні поступово починають виникати більш структуровані консолідовані дер­жавно-політичні системи у вигляді земель-князівств. Спочатку вони в тій чи іншій формі перебувають у залежності від Києва як загальноруського центру, але згодом перетворюються на фак­тично самостійні держави. Такий період дійсно настав у сере­дині XII ст., коли великий київський князь перетворився на но­мінального носія загальноруської влади, а земельні князі - на достатньою мірою суверенних володарів¹⁹¹. Тут немає нічого дивного, якщо згадати, як у період пізнього середньовіччя й но­вого часу в рамках «Священної Римської імперії» виникали, а згодом досягали необхідного розвитку численні держави. Сама ж імперія поступово перетворилася скоріше в ідеологічні уявлення, ніж у конкретну практику державного буття.