Розділ З Землі Волині і Прикарпаття у складі держави Русь (кінець X - 70-ті рр. XI ст.)

Русь під час володарювання київського князя Володимира Святославича. Правління Володимира Святославича (980- 1015 рр.)¹ у науковій літературі справедливо розглядається вели­кою мірою як перехідне в історії держави Русь².

Наприкінці X ст. до Русі увійшли землі радимичів, в’ятичів, відвойовувався у Чехії південно-західний регіон розселення східних слов’ян - район літописних «Червенських градів»⁴. При­єднання останніх робило державу Русь суб’єктом активної центральноєвропейської політики. В останнє десятиліття X ст. Русь встановила дипломатичні відносини з Чехією, Угорщиною й Польщею, уклала з ними договори «миру та любові». Дві останні держави, а також скандинавські країни саме в цей час прийняли християнство.

На відміну від країн Центральної Європи нове християнське віросповідання держава Русь прийняла не з Рима, а з Константи­нополя, що зумовлювалося багаторічними економічними, політичними та культурними зв’язками східних слов’ян з Візан­тією⁵. Прийняття християнства, крім інших факторів, сприяло розвиткові зовнішньополітичних стосунків із західноєвропей­ськими країнами, вводило Русь до світового «християнського співтовариства націй»⁶.

Крім церковно-політичних взаємин, у часи Володимира у візантійській політиці Русі спостерігалося прагнення розвивати традиційні на той час економічні відносини, пов’язані насам­перед з розвитком торгівлі. Іншим важливим аспектом взаємин двох країн стало постійне запрошення до Константинополя воїнів-найманців з Русі, які вперше з’явилися тут ще за часів Ольги. Відомо, що з 988 р. у Візантії постійно перебував шеститисячний варяго-руський корпус⁷.

У контексті розвитку взаємин з Візантією становить інтерес питання про ставлення Києва до Криму. Необхідно зазначити, що в IX ст. у Криму були сильні хозарські впливи, проте з 30- 40-х рр. X ст. на півострові чітким уже було домінування візан­тійців⁸. Інтерес Русі щодо Криму виник ще за часів князя Ігоря, проте, на нашу думку, слушним є висновок О.В. Гадла про вклю­чення Східного Криму до складу держави Русь та заснування Тмутараканського князівства в часи князя Володимира⁹.

Але час правління Володимира не характеризується даль­шим розвитком традиційної для Русі попереднього часу актив­ної східної політики, що було пов’язано з боротьбою Русі проти вкрай небезпечного суперника - печенігів. Ця боротьба вимага­ла величезних зусиль київської адміністрації. Витрати на будів­ництво фортифікаційних споруд, фортець - «градів», організа­цію відсічі нападникам, безумовно, негативно позначилися на

Хрещення князя Володимира Святославича. Мініатюра Радзивилівського літопису XV ст. процесі консолідації Русі. Останній період правління Володими­ра Святославича проходив під акомпанемент тривалої конфрон­тації з кочовиками й не запам’ятався літописцям яскравими по­діями. Тоді ж на Русі дедалі чіткішим ставало назрівання ознак кризи, яка напередодні смерті Володимира проявилася, зокре­ма, у змові князя Святополка та антикиївських діях новгород­ського князя Ярослава.

Системний розгляд закономірностей та основних напрямів зовнішньої політики Русі IX-X ст. у контексті з державотвор­чими процесами, територіальним становленням Русі показує тісну залежність дій східнослов’янської верхівки на міжнарод­ній арені від ступеня політичного розвитку давньоруського су­спільства¹⁰. Одним з найважливіших стрижневих факторів полі­тичного поступу тогочасної Русі були збирання й реалізація данини. Пов’язане з ними підкорення Києву та іншим державо­творчим центрам земель інших слов’янських угруповань (союзів племен, «племінних княжінь») входило до сфери об’єднавчої політики, яку до моменту включення зазначених формувань до адміністративної структури Русі можна розглядати як частину зовнішньополітичної діяльності східнослов’янської держави.

«Червенські гради» й хорватські племена в політичному житті Русі наприкінці X ст. На початку правління князя Воло­димира київським двором здійснювалися енергійні кроки щодо зміцнення єдності давньоруських земель, залучення до складу держави Русь усіх східнослов’янських племен і територій. На початку 80-х рр. X ст. до складу Русі увійшли всі волинські землі, а також хорвати Побужжя. «В лето 6489, - повідомляє «Повість временних літ». - Иде Володнмер к ляхом и зля грады nχ, Пере­мишль, Червей и ины грады, иже суть и до сего дне под Русью»¹².

Ця літописна стаття вже багато десятиліть є предметом жвавої дискусії серед істориків¹³. Комплексний аналіз усіх наяв­них джерел («Повісті временних літ», праці Ібрагіма ібн-Якуба, Установчої грамоти Празького єпископату, грамоти «Дагоме юдекс», хроніки Козьми Празького)¹⁴ дає підстави вважати, що в 981 р. (або в 979 р.) у результаті походу на захід князь Воло­димир Святославич завоював район, що входив до складу Чехії. Уперше таку думку висловив у середині XIX ст. відомий чеський історик Ф. Палацький¹⁵, а в наш час її обстоюють Я.Д. Ісаєвич, Г. Лябуда та деякі інші дослідники¹⁶.

«Чеська теорія» може викликати, на перший погляд, сер­йозні заперечення, оскільки в літописі під 981 р. зазначаються як володарі «Червенських градів» не «чехи», а «ляхи». Проте етно­нім «ляхи» в X ст. не міг означати ані Польщі як держави, ані мешканців цієї західнослов’янської країни. У той час він міг стосуватися лише населення Малої Польщі, верхівка якої, хоча й перебувала під контролем Праги, поширювала свій вплив на західнобузький регіон¹⁷.

В.Т. Пашуто висловив припущення, що похід 981 р. проти Польщі Володимир здійснив у союзі з Германією, однак у дже­релах немає вагомих доказів для такого висновку¹⁸. Незважаючи на це, О.В. Назаренко припускає, що означений похід саме в союзі з Імперією було здійснено в 979 р., проте чітко не пояс­нює, як Володимир міг здійснити військову акцію проти Поль­ської держави в умовах, коли Мала Польща належала Чеському князівству¹⁹.

У 90-х рр. X ст. внаслідок тривалої боротьби із Чехією Гнез- ненське (Польське) князівство приєднало до своєї території Малу Польщу. Розширення польсько-руського кордону й той факт, що із цього часу він пролягав не тільки через територію непрохідних пущ, а й через регіон Побужжя, який уже увійшов до сфери впливів західнослов’янської панівної верхівки й через який проходив важливий торговий шлях із Регенсбурга до Киє­ва²⁰, призвели до певного перехрещення сфери інтересів у цьому ареалі Польщі й Русі²¹.

Під 992 р. в Гільдесгеймських анналах (Германія) повідом­ляється, що князь Болеслав (992-1025 рр.) не зміг прибути на

зустріч до імператора Оттона III, оскільки йому в той час «загрожувала велика війна проти руських, але чесно прислав воїнів»²². Така реакція гнезненського двору, на що вже давно звернули увагу науковці, була викликана воєнними діями, які вів у цей час проти хорватів князь Володимир Святославич²³. Згідно з повідомленням «Повісті временних літ», у 992 р. давньорусь­кий князь здійснив похід проти цього союзу племен²⁴. Про похід київського володаря проти хорватів є інформація (але роком пізніше) і в новгородському літописанні²⁵. Вірогідно, що ці пові­домлення стосувалися лише завершальної фази конфлікту.

Дії давньоруського князя проти хорватів, імовірно, викли­кали настороженість польської знаті, оскільки Польща поблизу Побужжя вела війну із Чехією і створювалася небажана перспек­тива розширення масштабів конфлікту. Активність польського двору, можливо, була викликана прагненням володарів Поль­ської держави продовжувати політику своїх попередників - представників лендзяно-віслянської верхівки - щодо району «Червенських градів».

Що ж до суті києво-хорватського конфлікту, то в літературі немає достатньої одностайності в його висвітленні. Б.О. Тимо­щук вважає, що в 90-х рр. X ст. Володимир Святославич прова­див акцію з підкорення Києву земель хорватів, які на початку X ст. вже входили до складу Русі²⁹.0.М. Рапов розглядає дії кня­зя Володимира як реакцію Києва на повстання хорватів проти

насильницької християнізації³⁰. Т. Василевський вважає, що тоді Володимир воював проти хорватів, які входили до складу дер­жави Болеслава Хороброго. Під останньою вчений розумів незалежне або напіввасальне від Польської держави Мешка І державне володіння в Малій Польщі (колишнє Віслянське князівство), де правив син Мешка - Болеслав³¹.

На нашу думку, головною метою походів Володимира на захід на початку 90-х рр. X ст. були не землі хорватів Побужжя, які були приєднані до Русі в 981 р., а територія хорватів Подніст­ров’я, котрі на цей час зберігали свою незалежність від сусідніх держав і мали свою власну державність. Для-розгляду цього пи­тання дуже цінними є матеріали археологічних розкопок, прове­дених Б.О. Тимощуком на Буковині. Учений знайшов там і дослі­див чимало тогочасних «градів», які, на його думку, були знище­ні під час захоплення цього краю Володимиром Святославичем³².

Адміністративна реформа князя Володимира й західнорусь- кі землі. У правління Володимира фактично вся територія Русі, яка перебувала під патронатом Києва, складалася з намісництв (або посадництв). У джерелах ці володіння називаються волос­тями³³. Тоді ж, наприкінці X ст., зникли створені княгинею Ольгою погости як спеціальні табори для дружинників, які займалися збором данини³⁴. Як справедливо зазначає В.Л. Янін стосовно тогочасного Новгорода, у той час «всі новгородські князі були посадниками, проте не всі новгородські посадники були князями». Оскільки посадництво було системою організа­ції державного управління Русі X-XI ст., воно мало, на думку вченого, відмерти з «втратою Києвом своєї чільної ролі»³⁵.

Вірогідно, що весь контрольований Києвом район Волині і Прикарпаття на межі X-XI ст. опинився у складі одного наміс­ництва³⁶. Центром цього намісництва було місто Володимир. До складу Волинського намісництва входили територія «Червен- ських градів», Східна Волинь та землі хорватів. З кінця X ст. тут з’явилися міста, що вже були державно-адміністративними центрами. До них належать Володимир, Червен, Белз, Берестя.

Срібляник князя Володимира Святославича

Спочатку ці міста були своєрідни­ми форпостами влади київського князя в цьому регіоні, але пізні­ше всі вони стали центрами кня­зівств. Знаменно, що князь Володимир Святославич посадив у першому з названих міст свого сина Всеволода³⁷, що свідчить про досить високий рівень то­дішніх впливів Києва на Волині. Появився князь-намісник і в зем­лях древлян. Цікаво, що в літо­писі перебування всіх намісників прив’язано до конкретних міст - центрів намісництв, за винятком саме земель древлян. У літописі зазначено, що син Володимира Святослав отримав намісництво в «Деревех» (Древлянській зем­лі)³⁸.

Перебування князя в тому

чи іншому місті в кожному конкретному випадку мало свій від­повідний політико-адміністративний зміст. Ідеться про необхід­ність відрізняти характер влади тих чи інших осіб, які «сиділи» на князівському столі: чи були це князі-намісники, які викону­вали функцію управителів київського князя, чи князі-володарі, котрі тією чи іншою мірою були повновладними легітимними володарями-монархами. Вище вже зазначалося, що поява в тому чи іншому регіоні представника київської князівської родини в ролі намісника несла в собі досить суперечливу тенденцію. З одного боку, Київ намагався за його допомогою долати тут племінний сепаратизм, але з другого боку, князь-намісник, при­значений у столиці Русі, знайшовши спільну мову з місцевою знаттю, прагнув передусім добитися для себе максимальної незалежності від столиці. Зокрема прояви такої тенденції в ряді регіонів спостерігалися вже наприкінці правління Володимира Святославича.

У 90-х рр. X ст. на заході Русі сталися якісь політичні колі­зії, пов’язані, вірогідно, з боротьбою волинських земель з київ­ським політичним центром. Унаслідок цих подій втратив владу у Володимирі Всеволод Володимирович. Надалі цей край управ­лявся Києвом за допомогою посадників.

М.М. Корінний на підставі аналізу «Житія про Бориса і Глі- ба» вважає, що в середині 10-х рр. XI ст. боротьбу проти Києва розпочали в союзі з печенігами сіверяни, проти яких воював Борис. Після смерті Володимира під час міжкнязівської війни ці сіверяни стали на бік тмутараканського князя Мстислава³⁹. Про сіверянський сепаратизм пише і Л.В. Войтович. Історик зазна­чає, що наявність у сіверських землях племінних династів пояс­нює, чому Володимир не посадив у Чернігові свого намісника. На користь цього свідчить і те, що сіверяни «відразу прийняли Мстислава і так віддано воювали за нього»⁴⁰. На нашу думку, погляди обох дослідників досить цікаві, проте потребують додаткової аргументації.

Відомо, що в 1014 р. київський князь наказав схопити свого пасинка Святополка, коли довідався, що той «таємно готує про­ти нього змову»⁴¹. Святополк був князем Турівського князівст- ва-намісництва, до складу якого входила волинська Берестей­щина. Тоді ж аналогічні дії проти батька вчинив новгородський князь Ярослав. О.Є. Пресняков, а за ним М.Ф. Котляр висловлю­ють думку, що ці князі не прагнули захопити владу в Києві, а намагалися добитися незалежності для своїх володінь⁴². Більш пізній матеріал скандинавської «Саги про Еймунда» (кінець дру­гого десятиліття XI ст.) фіксує існування в Полоцьку могутньо­го князя Вартислава (Брячислава), який згодом вступив у конф­лікт з князем Ярислейвом (Ярославом)⁴³. Порівняння цього свідчення з інформацією літописів 20-х рр. XI ст. про існування Полоцького незалежного князівства⁴⁴ дає підстави стверджува­ти, що останнє почало формуватися не пізніше середини другого десятиліття XI ст., а можливо, навіть наприкінці X - на початку XI ст.⁴⁵ Отже, на Русі спостерігалося прагнення до перетворення князівств-намісництв Святополка, Ярослава, Брячислава й, імо­вірно, інших князів як підконтрольних Києву адміністративно- політичних одиниць у складі держави-імперії Русь у справжні

незалежні державні утворення. Таким чином, у політичному плані вже на початку XI ст. простежувалася тенденція до посту­пової трансформації інститутів князівства від першого до дру­гого типу.

У зв’язку з розглядом питання про політико-адміністратив- ну еволюцію князівств-намісництв на Русі, необхідно уточнити деякі питання, пов’язані із застосуванням термінології. Розгля­даючи проблему державно-політичного розвитку, а потім ста­новлення регіону, важливо з’ясувати питання про змістове навантаження поняття «земля». Необхідно зауважити, що у численній літературі немає ще одностайності в розумінні цього поняття, залученого науковцями з лексики давньоруських літописів. На думку філолога В.В. Колесова, поняття «земля» одночасно означає й місце розселення, і рід (народ), який меш­кає на місці цього розселення⁴⁶. У літописних текстах поняття «земля» використовувалося не тільки стосовно князівств уділь­ної доби, а й щодо більш ранніх формувань, зокрема щодо сою­зів племен перехідної доби від первіснообщинного до класового суспільства, доби «племінних княжінь» як ранньополітичних організмів, ранньодержавного об’єднання полян і західних сіверян IX ст. («Руська земля») та князівств-намісництв періоду їх входження до складу держави-імперії Русь із центром у Києві. Невизначеність у термінології заважає виявленню певних закономірностей розвитку східнослов’янських регіонів.

ς.)

Зокрема, на наш погляд справедливо, М.Ф. Котляр визнає певне політичне навантаження терміна «земля», чимало уваги приділяє проблемі взаємозв’язку соціального розвитку, виник­нення міст як адміністративних центрів і формування довкола цих центрів округ⁴⁷. Проте спірною є логіка історика, згідно з якою згадка тих чи інших міст у літописі вже є достатнім при­водом для висновків про успіхи тих чи інших ареалів у політич­ному плані. Навряд чи на підставі складної за походженням літописної статті під 981 р. («В лето 6489. Иде Володимер к ляхом и зая гради πχ, Перемышль, Нервен и ины грады, иже суть и до сего дне под Русью»⁴⁸) та літописного повідомлення під 1030 р. («Ярослав Белзы взял»⁴⁹) можна говорити про ранне виникнення

Червенської, Перемишльської та Белзької земель, авангардної ролі їх у створенні більш пізніх Волинської та Галицької земель.

Невизначеними в літературі є критерії застосування під час розгляду політичного устрою Русі прикметника «удільний». З одного боку, він використовується для визначення цілої епо­хи, яка настала після розпаду відносно єдиної держави Русь. Виходячи із цієї логіки, саме слово «удільний» треба застосову­вати до півтора десятка князівств, з яких складався східносло­в’янський світ у XII-XIII ст. Так, наприклад, Я.Д. Ісаєвич зазна­чає, що з другої третини XII ст. Київська Русь перестає бути об’єднаною державою, а державами стають удільні князівства. «Державою, по суті, стали удільні князівства. Вони мали власне військо, вели самостійну політику як внутрішню, так і зовнішню, укладали міжнародні угоди»⁵⁰. Але таке формулювання, як нам видається, не є достатньою мірою коректним, бо частіше в літе­ратурі можна спостерігати застосування поняття «удільне кня­зівство» не стосовно згаданих великих територіальних комп­лексів, а щодо значно менших політичних формувань, з яких складалися більші князівства.

Фактичним же синонімом перших стало вказане раніше сло­во «земля». Тобто поняття «Київське князівство» і «Київська земля», «Смоленське князівство» і «Смоленська земля» та інші є фактично рівнозначними. А виходячи із цього, не відмовляю­чись від характеристики періоду як удільного (зараз він замінив популярне раніше словосполучення «період феодальної роз­дробленості»), необхідно подумати, як назвати зазначені великі князівства. Як можливий варіант такого визначення, на нашу думку, може бути сполучення «земельне князівство» або «зем- ля-князівство». Галичина наприкінці XI - у першій половині XII ст., а Волинь у другій третині XII ст. стають класичними зем- лями-князівствами. Саме до них можна використовувати термі­нологію політичної номенклатури «земля-князівство», «земель­не князівство».

Раннє повідомлення про Червен і Перемишль у джерелах, перш за все в літописній статті під 981 р. про похід князя Воло­димира на захід («В лето 6489, - повідомляє «Повість времен- них літ». - Йде Володимер К ЛЯХОМ и зая грдды nχ, Перемишль,

Червем и ины грады, иже суть и до сего дне под Русью»⁵¹), не є під­ставою для висновку про якесь політичне лідерство цих міст разом з округами, порівняно з іншими слов’янськими територія­ми⁵². Поява таких згадок викликана тим, що вказані міста входили до складу особливої прикордонної зони між західним і східним слов’янством. Ця зона (контактна, або буферна), яка отримала назву «Червенські гради», у другій половині X ст. стала пред­метом суперництва між Чеським князівством і Руссю, а пізніше, у першій третині XI ст., - між Руссю й Польщею. Подібні зони нагадували близькі до них за суттю прикордонні марки в Захід­ній і Центральній Європі⁵³.

Як ми вже згадували в першому розділі, на Дніпровському Правобережжі, на Волині й у Прикарпатті на межі IX-X ст. чітко визначилися крупні формування, які можна характеризу­вати як ранньодержавні об’єднання (постплемінні держави). Такі об’єднання були у древлян, дулібів, хорватів, уличів, тивер- ців, але за століття ситуація з ними різко змінилася внаслідок активної об’єднавчої діяльності київського політичного центру, а також експансії в цьому регіоні печенізьких орд. На початку XI ст., судячи з інформації літопису, древляни ще не втратили певної автономності, але в них уже не було власної князівської династії. Протягом наступних десятиліть відбулося повне вклю­чення їхніх земель до складу Київської землі, тобто території довкола Києва. Таке включення до складу Русі сталося, навіть раніше, з дулібами, землі яких разом із землями волинян, бужан і хорватів уже наприкінці X ст. складали Володимирське князівство-намісництво. Останнє наприкінці XI - у XII ст. трансформувалось у Галицьке та Волинське земельні князівства.

Улицьке об’єднання після поразки, якої воно зазнало від Києва, та через конфронтацію з печенігами до кінця X ст. втра­тило своє значення, проте частина уличів разом з тиверцями продовжувала відігравати чималу роль у житті південнорусь- кого степу в наступні часи, зокрема в житті Прутсько-Дністров- ського регіону берладників-бродників.

Взаємини населення Прикарпаття й Волині з Києвом у пер­шій половині XI ст. На початку XI ст. в умовах, коли після адмі­ністративно-територіальної реформи на Русі почали проявляти­ся сепаратистські тенденції, у київської адміністрації виникли певні проблеми у взаєминах з Польською державою. Зазначимо, що наприкінці X - на початку XI ст., у правління князя Болесла­ва І Хороброго (992-1025 рр.), Польща проводила дуже активну політику. Можна особливо відзначити в цей час війни Польщі з могутньою Германською державою, на чолі якої з 1002 р. стояв король (з 1014 р. імператор) Генріх II⁵⁴. Те, що гнезненська адмі­ністрація була зайнята війною з Германією, не означало відсут­ності дій на інших напрямах. У полі політичних інтересів гнез^ ненської адміністрації перебували тоді Чехія, землі полабських слов’ян, Помор’я, землі пруссів та ятвягів. Але тут князь Боле­слав не міг застосовувати звичних мілітарних засобів, а вдавався до допомоги католицьких місіонерів”. Серед церковних діячів, котрі знайшли теплий прийом та всіляку підтримку при поль­ському князівському дворі, слід назвати колишнього празького єпископа Войтеха (Адальберта), місійного архієпископа Бруна Кверфуртського, єпископа Рейнберна, абата Туні. Діяльність трьох останніх була пов’язана з подіями на Русі’⁶.

У 1008 р. Бруно Кверфуртський прибув з Польщі до Києва, упродовж місяця гостив при дворі князя Володимира. Головною метою подорожі Бруна до Східної Європи було проведення християнської місії серед печенігів. Під час поїздки до степу на Бруна чекав теплий прийом печенізької знаті, тут він від імені київського князя провів переговори зі степовиками, уклав договір між ворогуючими сторонами⁵⁷.

Розглядаючи тему взаємин Русі з кочовиками в історичній ретроспектив!, необхідно зазначити, що, порівняно з половцями, печеніги були більш зорієнтованими на контроль Правобережжя Дніпра, що, без сумніву, було пов’язано з тиском на них торків, які вже на початку XI ст. зайняли більшу частину Лівобережжя Дніпра. Наприкінці ж X ст., під час різкої конфронтації Русі з печенігами, останні фактично контролювали на Правобережжі всю степову й лісостепову смугу від Дніпра до Карпат.

Розповідаючи про своє перебування в печенігів, Бруно Кверфуртський спеціально підкреслював, що печенізькі хани скаржилися йому на постійні загрози степовикам з боку Русі. Свого часу нами було висловлено сумнів у щирості цієї інфор­мації⁵⁸, оскільки, за даними літописів, відомо, що не Русь для печенігів, а печеніги для Русі становили серйозну загрозу. Зараз, на нашу думку, є всі підстави дещо скорегувати цей погляд. Дійс­но, наприкінці X ст. печеніги проводили дуже агресивну полі­тику на півдні Русі, проте, як нам видається, на початку XI ст. ситуація дещо змінилася й не на користь печенігів. Про це свідчать подальші події 10—30-х рр. XI ст.

Ідеться про те, що у складних для Південної Русі подіях першої третини XI ст., в умовах міжкнязівських конфліктів на Русі печеніги не зуміли добитися якоїсь переваги для себе в пів- денноруському регіоні, а в 30-ті рр. XI ст. взагалі зникли з полі­тичного обрію Східної Європи як потужна політико-мілітарна сила. Є підстави погодитися з думкою, висловлену свого часу В.О. Пархоменком, що в останнє десятиліття X ст. князь Воло­димир не тільки будував укріплення на південному рубежі своєї держави, а й вів досить активні бойові дії з печенігами⁵⁹. У 997 р. невдачею завершилася облога степовиками Білгорода⁶⁰. Про події початку XI ст. інформація в «Повісті временних літ» не збереглася, але є цікаві повідомлення в пізньому Никонівському літописі. Зокрема на сторінках останнього під 1001 р. повідом­ляється про перемогу Русі над печенігами, про знищення великої кількості кочовиків, а в 1004 р. - про чергову невдачу степовиків під Білгородом, після чого ті були вимушені відступити на південь⁶¹.

На нашу думку, у цей же час печеніги зазнали ряд невдач від торків, які саме наприкінці X ст. фактично оволоділи всім Ліво­бережжям⁶². Не випадково, що в згаданому листі до Генріха II Бруно розповідає лише про чотири об’єднання печенігів, хоча в середині X ст., як вище вже зазначалося, їх було вісім⁶³. Зістав­лення цього листа й інформації Константина Багрянородного дає підставу думати, що першою «фемою», яку відвідав Бруно, була «фема» Харавої, розташована в басейні річки Росі.

Під час перебування у Східній Європі Бруно, крім місіонер­ських справ, фактично виконував і дипломатичні функції⁶⁴. Він, зокрема, познайомився з одним із синів київського князя Воло-

Срібляник князя Святополка

Володимировича

димира, який після укладення русько-печенізького миру деякий час перебував заручником у степовиків⁶⁵. У літературі тривалий час історики висловлювали думку, що цим сином міг бути Свято- полк, найстарший із нащадків Володимира, який пізніше неодно­разово використовував печенізькі орди для вирішення своїх політичних намірів⁶⁶. О.В. Назаренко висловив аргументовані заперечення проти такого погляду, зазначивши, що Володимир не міг направити до печенігів найстаршого за віком сина, який у той час уже мав уділ у Турові⁶⁷. На нашу думку, таким учасником подорожі до степу міг бути Борис, який, як ми доводимо в ряді наших публікацій, також мав контакти з печенігами. Саме цим пояснюється той факт, що пізніше, коли Києву знову почали загрожувати степовики, Володимир у 1014 р. викликав Бориса із Суздаля: київському князю важливо було терміново укласти мир з кочовиками, для того щоб розв’язати собі руки в умовах підготовки війни з новгородським князем Ярославом. Борис був готовий до виконання такого доручення, оскільки, на нашу думку, наприкінці першого десятиліття перебував як заручник у печенігів. Таке розуміння подій пояснює причини відсутності у джерелах інформації про якісь зіткнення дружини молодого князя з печенігами в 1015 р.⁶⁸

Перші тринадцять років XI ст. фактично не висвітлені в дав­ньоруському літописанні, оскільки згадки «Повісті временних літ», що стосуються цього часу, взяті з князівського поминаль­ника й фіксують лише дати смерті представників князівської ди­настії⁶⁹. Із хроніки Тітмара Мерзебурзького відомо, що в 1013 р. польський князь Болеслав здійснив похід на Русь, «причому наше військо [саксонців. - Авт.] підтримувало його в цьому поході. Там він спустошив велику область країни, а коли сталися сутички між його воїнами і печенігами, наказав перебити останніх повністю, не дивлячись, що ті були його союзниками»⁷⁰.

Як зазначають дослідники, цей напад, який було здійснено в серпні - вересні 1013 р.⁷¹, у першу чергу був спрямований на захоплення «Червенських градів»⁷². Але полякам, вірогідно, вдалося зайняти тоді лише Берестя. Вище вже згадувалося, що район «Червенських градів» займав дуже важливе стратегічне положення, через нього проходив один з головних торговельних шляхів із заходу на схід, тут, поряд з основним східнослов’ян­ським населенням, мешкало чимало «лендзян» (ляхів). У попе­редній період з метою зміцнення кордону Русі з Польщею, а також посилення впливу Києва на Волинь київський князь побудував низку фортець-укріплень⁷³. Є підстави думати, що кочовики на той час уже розірвали укладений Бруном в 1008 р. договір, що дозволило сину Володимира Борису повернутися зі степу додому.

Невдача польсько-печенізького походу 1013 р. не призвела ні до повного розриву взаємин Болеслава зі степовиками, ні до послаблення експансіоністських намірів гнезненської адмініст­рації щодо Русі. Саме в контексті з констатацією цього слід пов’язувати низку наступних важливих подій: шлюб пасинка Володимира Святославича Святополка з дочкою польського князя, заколот Святополка і його духівника єпископа Рейнберна проти київського князя, перебування Святополка при дворі Болеслава після смерті Володимира. Аналіз вищезгаданих подій не є темою нашої роботи⁷⁴, але важливим для нас наразі є те, що на той час дуже гострим стало суперництво Києва і Гнезно за «Червенські гради». Крім цього, зазначимо, що на той період припадає й апогей внутрішньополітичної боротьби на Русі. Най- сильніші з нащадків Володимира не тільки намагалися зміцнити свої позиції в окремих землях Русі, а й прагнули позмагатися за стольний Київ. У цій боротьбі наприкінці 10-х рр. XI ст. загину­ли муромський князь Гліб, древлянський - Святослав, ростов­ський - Борис, турівський - Святополк.

У 1017 р., за інформацією Тітмара Мерзебурзького, «воло­дар русів [на той час у Києві князем став Ярослав. - Авт.} напав на Болеслава, як йому [германському імператору Генріхові II,

з яким у Ярослава були союзні відносини. - Авт.] було обіцяно через посла, захопив одне місто, але нічого більше не зумів зробити»⁷⁵. З новгородського літопису ми дізнаємося про назву цього міста: «В лето 6525 [1017 р. - Авт.] Ярослав йде к Берєс- тню»⁷⁶. Отже, є всі підстави думати, що, вірогідно в 1013 р., під час першого походу на Русь, польський володар втрутився в хід міжкнязівської війни на сході й захопив прикордонне місто- фортецю Берестя, яке входило до складу «Червенських градів», проте через чотири роки це місто було відвойоване Руссю⁷⁷.

Улітку 1018 р. польський князь Болеслав Хоробрий здійснив похід на Київ на підтримку князю Святополку⁷⁸. Цей похід став кульмінацією в боротьбі нащадків Володимира за великокнязів­ську владу. З джерел відомо, що перше зіткнення військ Боле­слава Хороброго з раттю Ярослава Володимировича відбулося на Волині на березі р. Західний Буг, де військо князя Ярослава зазнало поразки⁷’. Восени того ж року Болеслав, повертаючись із походу на Київ, захопив і приєднав до Польщі всі «Червенські гради»⁸⁰.

Польський історик М. Счанецький пише, що незабаром після завершення війни 1018 р. польсько-руські відносини нормалізувалися⁸¹. Але конкретні факти суперечать цьому вис­новку. Відсутність мирної угоди, захоплення території, де меш­кало східнослов’янське населення, та великої кількості полоне­них⁸², серед яких було чимало представників князівської та боярських родин, створювали умови для збереження тривалих напружених відносин між двома країнами. Тривалість конфлік­ту була зумовлена тим фактом, що в обох країнах у 20-30-х рр. XI ст. загострилися внутрішні конфлікти, котрі заважали проце­су подолання суперечностей між державами.

Новий київський князь - Ярослав Володимирович (1019— 1054 рр.) - вів тривалу боротьбу з головними суперниками: полоцьким князем Брячиславом Ізяславичем і тмутараканським князем Мстиславом Володимировичем. Боротьба із суперни­ками для Ярослава була не завжди вдалою. Київський князь у 1021 р. був вимушений не тільки передати Брячиславу два міста, а й фактично погодився на майже повну незалежність Полоцького князівства від київського політичного центру⁸⁵.

О.Б. Головко

Вокняжіння Ярослава Володимировича в Києві. Мініатюра Радзивилівського літопису XV cm.

Відмова Ярослава від активної політики щодо Полоцького кня­зівства пояснюється значною силою держави Брячислава, відмовою полочан від ворожих планів щодо Новгорода, а також тривалою війною київського володаря з тмутараканським кня­зем Мстиславом. Зокрема, у 1024 р. київська дружина була роз­бита під Лиственом, після чого Ярослав був вимушений два роки мешкати в Новгороді, спираючись тут на підтримку місцевих жителів і варягів, а в столиці тримати своїх намісників⁸⁴. Після розгрому військ Ярослава під Лиственом боротьба тмутаракан- ського князя з Ярославом завершилася. Літопис повідомляє: «И после ЛЛьСТИСЛАВ ПО ЯрОСЛАВА глаголя: “Сядн в своем Киеве. Ти еск стдрейшей врАт, а л\не вуди си сторонл”. И не смяше ЯрОСЛАВ HTH В Кыев, Д0НДЄЖЄ СЛ\ИрИСТАСЯ. И седяше ЛЛьстнслав Чернигове, А ЯрОСЛАВ Новегороде, H БЄЯХУ Киеве мужи Яро- СЛАВЛИ»⁸⁵.

Із цього повідомлення можна робити висновок не тільки про те, що тмутараканський князь Мстислав завоював значні те­риторії на Русі. Головним було інше. З одного боку, він начебто

й не повною мірою скористався своєю перемогою, але з іншої - його позиції в державі значно посилилися, оскільки Мстислав фактично завоював у Ярослава право володарювати над вели­чезним краєм на лівому березі Дніпра. У 1026 р. між князями в місті Городці (біля Києва) була підписана угода. «И рдзделистд по Днепр Русьскую землю. Ярослдв прия сю сторону, a Mkcthcaab OHlf. И НАЧАСТА ЖИТИ МИрНО И В ВрДТОЛЮВЬСТВЄ, И IfCTA УСОБИЦА И мятежа, И БЫ CTb ТИШИНА ВЄЛНКА В ЗЄМЛИ»⁸⁶. У літературі ІСНуЄ думка, що саме в цей час на Русі виник перший дуумвірат, що Ярослав та Мстислав були співволодарями держави Русь⁸⁷. Але з наведеної літописної статті очевидно, що йдеться про розподіл держави на дві частини, а не про співволодарювання. Фактично в рамках колишньої єдиної Київської держави виникло декілька держав (Київська - на чолі з Ярославом, Полоцька - на чолі з Брячиславом, Чернігівська - на чолі з Мстиславом). Аналогіч­на ситуація була у другій половині 30-х - першій половині 40-х рр. XI ст. у Польщі, де в умовах політичної кризи виникло декілька держав. Зокрема важливу роль там відігравало Мазо- вецьке князівство на чолі з князем Моіславом (Меславом)⁸⁸.

Під 1022 р. «Повість временних літ» повідомляє: «Приде ЯрослдБ к Берестию»⁸⁹. На підставі цього повідомлення вченими часто робиться висновок про русько-польський конфлікт, а деякі науковці взагалі вважають, що в 1019-1022 рр. між двома країнами точилася війна⁹⁰. Інші історики висловлюють сумнів у вірогідності цього літописного повідомлення. Як вище вже зазначалося, у новгородському літописанні подібне повідомлен­ня вміщено під 1017 р. і воно підтверджується одночасним свід­ченням хроніки Тітмара Мерзебурзького. Тому ряд авторій, ура­ховуючи факт редагування літописних повідомлень у 70-х рр.

Срібляник князя Ярослава

Володимировича

XI ст., роблять висновок, що пізній редактор літопису переніс інформацію про похід Ярослав на Берестя з 1017 на 1022 р.⁹¹

На нашу думку, зараз немає достатніх підстав для визнання пізнього переносу літописної статті в «Повісті временних літ». Літописні повідомлення Новгородського першого літопису та «Повісті временних літ» не є однаковими за викладом («Ярослав йде к Бєрестию» - у першому випадку і «Придє Ярослав к Берес­тино» - у другому). Не зрозумілі й можливі мотиви такого пере­носу. Місто Берестя, як нам видається, входило до складу «Чер- венських градів» і на початку 80-х рр. X ст. було приєднане до Русі. Під час правління Володимира воно почало відігравати важливу роль як порубіжне місто-фортеця. Імовірно, що в 1013 р. місто було захоплене поляками. У1019 р. після поразки від Яро­слава сюди в пошуках порятунку втік Святополк, сподіваючись на допомогу польського гарнізону фортеці. Отже, є всі підстави думати, що в 1022 р. Ярослав здійснив свій другий похід на Берестя, але зміст повідомлення літопису наводить на думку, що цей похід навряд чи дав руській стороні бажаний результат⁹².

На превеликий жаль, тогочасні джерела не повідомляють про ситуацію в іншій частині Волині, а також у Прикарпатті. Ураховуючи загальне послаблення контролю Києва в той період у регіонах, є слушною думка, що вплив київської адміністрації на Волині у 20-х рр. XI ст. значно послабшав, а в землях хорва­тів, вірогідно, узагалі звівся до мінімуму.

Нове посилення позицій Києва в західному регіоні сталося після чергової русько-польської війни. Згідно з повідомленням «Повісті временних літ», у 1030 р. дружина князя Ярослава завоювала важливий стратегічний пункт у Побужжі - Белз («Ярослав Белзы взял»⁹³). Наступного року київський князь про­вів більш серйозну підготовку до нової воєнної кампанії. З русь­кого літопису відомо, що до цієї акції князь Ярослав залучив тмутараканського князя Мстислава, з яким київський володар помирився в 1026 р. Аналіз скандинавських саг свідчить, що для боротьби з Польщею Ярослав використав своїх давніх союз­ників - скандинавів на чолі з конунгами Харальдом і Ейлівом⁹⁴. Аналізуючи тогочасні політичні взаємини Русі і Скандинавії, О.О. Мельникова особливо звертає увагу на те, що ці взаємини київський князь активно використовував для реалізації своєї центральноєвропейської політики⁹⁵. Водночас київська дипло­матія встановила тісні контакти з германським імператором Конрадом IL Велику роль у встановленні цих контактів відіграв польський князь Ottoh (молодший брат польського короля Мешка II), який тривалий час мав політичний притулок при дворі Ярослава⁹⁶.

Про похід давньоруських князів розповідає «Повість вре- менних літ» під 1031 р.: «Ярослав и Мьстислдв соврлстд вой л\ног, идостд на Λκχb∣, и заяста грады червенскиє опять, и повоєваста Лядьскую землю, многы ля\ы приведостл, и раздєлнвша я. Яро­слав, посади своя по Ръси, и суть до сего дне»⁹⁷. Розгляд обставин походу Ярослава і Мстислава на «Червенські гради» дає можли­вість, на наш погляд, з’ясувати питання про те, яка територія була захоплена польською армією в 1018 р. і відвойована руськи­ми князями в 1031 р.

В.Д. Королюк, А. Грабський і Я.Д. Ісаєвич вважають, що Перемишль після приєднання до Русі наприкінці X ст. постійно перебував у складі давньоруських земель⁹⁸. Але цей висновок потребує певного уточнення. Перш за все, вивчення літописних матеріалів «Повісті временних літ» про Побужжя дає підстави визнати автентичність літописних понять «Перемйшль, Червєн и ины грлды» (стаття під 981 р.) і «Червенскиє грдды» (статті під 1018 і 1031 рр.)⁹⁹. Чільна позиція Перемишля в першому повідом­ленні пов’язана з тим, що саме це місто було центром ареалу в період входження Побужжя до складу Чеського князівства (до початку 80-х рр. X ст.). Пізніше головним центром регіону став Червен, за найменуванням котрого вся територія між Західним Бугом, Саном і Вепром на початку XI ст. отримала назву «Червенскиє грлды».

Про те, що Перемишль входив до складу території, яка була захоплена поляками в 1018 р. і відвойована Києвом в 1031 р., свідчить не тільки факт ідентичності та взаємозв’язку літопис­них матеріалів, а й аналіз талмудистського джерела першої половини XI ст. - записки Ієхуди бен меїр ха Кохена. У ній відби­лися події русько-польського конфлікту, а саме: розгром руси­чами єврейської торговельної общини в Перемишлі (її наявність у місті підтверджується археологічними матеріалами¹⁰⁰) та про­даж полонених євреїв у рабство¹⁰¹. Таким чином, це повідомлення не тільки свідчить про повернення Перемишлй Русі, а є додатко­вим джерелом інформації про масове виселення частини населення з Побужжя в 1031-1032 рр.

Це переселення київська адміністрація здійснювала з метою посилити свої впливи в регіоні, де поряд з основним східносло­в’янським населенням мешкало чимало населення західно­слов’янського. Поляків було розселено в Пороссі, яке незадовго до того було відвойоване в печенігів. Цікаво, що археологи ви­явили в цьому регіоні елементи західнослов’янської культури¹⁰². Після виселення західнослов’янського населення з Побужжя в Поросся з «Повісті временних літ»' зникає поняття «Червен- ські гради». Це пов’язано передусім з тим, що Побужжя внаслі­док посилення тут впливу Києва втратило свою особливість ареалу, що виконував роль буферної (або контактної) зони між східнослов’янським та західнослов’янським світом. Необхідно зазначити, що в цьому прикордонному районі київський князь здійснював відбудову старих і побудову нових фортець. Тоді, вірогідно, і було засноване місто Ярослав¹⁰³.

Торчеський період в історії причорноморського степу та Південної Русі. Активна колонізація земель на південь від Стугни, що провадилася київським політичним центром, побудова на межі 20-30-х рр. XI ст. нової оборонної лінії завда­ли великого клопоту печенізькій верхівці. Вище вже йшлося про подорож до печенігів у 1008 р. Бруна Кверфуртського, який зустрів кочовиків під кінець другого дня мандрівки з Києва на південь¹⁰⁴, тобто десь у районі річки Росі. У цих краях була роз­ташована одна з найбільш могутніх печенізьких «фем» (областей) - Харівої, про яку згадував Константан Багряно- родний¹⁰⁵. З археологічних досліджень відомо, що саме в цьому районі знайдено найбільшу кількість поховальних пам’яток цих кочовиків¹⁰⁶. Вірогідно, саме наступ слов’янської колонізації порушив баланс суспільно-політичного життя кочових орд, що і призвело до останнього потужного нападу степовиків на Русь у 1036 р. За свідченням «Повісті временних літ», орди кочовиків прорвалися через прикордонні укріплення й оточили Київ.

Звістка про це застала князя Ярослава в Новгороді Великому, де руський володар збирав військо для війни із супротивником. В околицях Києва відбулася жорстока битва, під час якої кочо­вики зазнали нищівної поразки. Із цього часу печеніги як могут­ня політична сила у причорноморських степах перестали існу­вати.

У нас є всі підстави вважати, що зазначені катаклізми стали наслідком не тільки відсічі степовикам з боку русів у 1036 р., а більшою мірою результатом тривалої конфронтації печенігів з торками. У зв’язку із цим необхідно розглянути питання про роль торків у житті причорноморських степів до моменту виник­нення в середині XII ст. в Середньому Придніпров’ї «Чорно- клобуцького об’єднання». На жаль, інтерес учених до торків і споріднених з ними племен в основному проявився лише сто­совно XII ст., коли вони фактично стали основою «Чорнокло- буцького об’єднання».

На межі IX-X ст. торчеські племена зустрічаються в джере­лах під назвою огузів¹⁰⁷. Тоді вони мешкали на схід від Нижньої Волги в Північно-Східному Прикаспії й перебували під патрона­том Хозарського каганату. Відомий арабський мандрівник Ах­мед ібн Фадлан, секретар посольства аббасидського халіфа ал Мухтадіра до волзьких булгар, розповідаючи про свою подорож біля 921-922 рр. по території Східної Європи, зазначав, що він та його супутники потрапили до країни огузів зразу ж після переходу через плато Устюрт (район між Прикаспієм та Приараллям)¹⁰⁸. У середині X ст., судячи зі свідчень Константина Багрянородного, огузи вийшли з-під контролю хозарів і разом з волзькими булгарами почали тривалу війну з Хозарським каганатом за повну незалежність¹⁰⁹. Вірогідно, у цей час огузькі племена почали пересуватися на захід, де райони їхнього пере­бування наблизилися до східних «фем» печенігів, описаних вищезгаданим грецьким автором¹¹⁰.

У літературі неодноразово розглядалася історія східного походу київського князя Святослава Ігоревича наприкінці 60-х рр. X ст., після якого, як відомо, каганат як держава припи­нив існування і склалася якісно інша ситуація в південній частині східноєвропейського ареалу¹¹¹. Проте не всі питання цього похо- ду докладно вивчені, а деякі «аксіоми» потребують певного перегляду. Зокрема викликає сумнів можливість знищення вели­кої Хозарської держави внаслідок лише однієї, нехай і масш­табної, дуже вдалої військової акції русів. І тут у перспективі глибшого розуміння зазначеної проблеми плідним видається її розгляд з урахуванням наслідків постійних війн хозар з безпосе­редніми сусідами, насамперед з огузами. У цьому плані дуже цікавим, на нашу думку, виглядає припущення А.П. Новосельце­ва, зроблене на підставі аналізу східних джерел, про те, що союзниками Святослава в боротьбі проти каганату були огузькі орди¹¹². У свою чергу, русько-огузький союз, який значно під­силив і русів, і огузів, викликав величезне незадоволення з боку суперників останніх - печенігів. Саме це й пояснює причини відомого загострення відносин печенігів з Руссю, наслідком якого і стала хрестоматійно відома загибель Святослава на дні­провських порогах.

Відзначаючи ворожість у стосунках печенігів і огузів у дру­гій половині X ст., які особливо загострилися в міру просування останніх наприкінці того ж століття через Волгу та Дон, заува­жимо, що певна етнічна й культурно-господарська спорідненість уже тоді створювала умови для протилежних процесів, а саме до поступового зближення й навіть злиття деяких печенізьких та огузьких угруповань¹¹³. Пізніше, у другій половині XI ст. (після того як печеніги зійшли з головних ролей у розвитку причорно­морських степів і посилився тиск половців на інші кочові форму­вання), ці процеси стали провідними у взаєминах степовиків - суперників половців, що вже у XII ст. призвело до поступового формування «Чорноклобуцького об’єднання».

У 985 р. князь Володимир разом з торками здійснив похід проти приазовських болгар¹¹⁴. Участь огузів у поході пояснюєть­ся тим, що саме в цей час вони перейшли Дон і з’явилися у При- азов’ї. Після походу Володимира, як видається/ якась частина торків-огузів перейшла до Русі на постійне мешкання. Так, відо­мо, що безпосереднім убивцею князя Гліба, згідно з літописним повідомленням під 1015 р., був повар торчин («Повар же Глевов, именем торчин»¹¹⁵). У контексті вищерозглянутого ця інформа­ція дуже складного за походженням літописного повідомлення,

яке є частиною борисо-глібівської традиції¹¹⁶, виглядає відносно реальною.

На межі X-XI ст. завершився процес пересування основної маси торків з Прикаспію на захід. З огляду на це, слід зазначити, що протягом X ст. відбувався процес розкладу єдиного огузько- го етнічного масиву. Основна частина їх мігрувала через Іран­ське нагір’я в Малу Азію, де у другій половині XI ст. утворилася держава турків-сельджуків, інша частина (торки) на початку XI ст. проникла у причорноморські степи; згодом більшість тор­ків почала пересуватися на Балкани. Пересування торків через причорноморські степи не було спрямоване проти Русі та її во­лодінь у степу, тому в давньоруських літописах згадки про цих кочовиків з’явилися знову лише у другій половині XI ст. У той же час на південь від Русі, у степах та лісостепах, саме в першій половині XI ст. відбувалися жорстокі конфлікти, про які, на жаль, можна говорити зі значною мірою припущення. Але про те, що ці конфронтації мали місце, свідчить факт різкого по­слаблення як торків, так і печенігів уже в середині XI ст., саме тоді, коли їм довелося зіткнутися з половцями. Як зазначалося вище, на початку XI ст. торки фактично витіснили печенігів з Лівобережжя Дніпра.

Саме завдяки цьому, у Пороссі Ярослав і його наближені, скориставшись послабленням печенігів, почали у 20-х рр. XI ст. колонізувати важливий район південніше Києва на правому бе­резі Дніпра між Стугною та Россю¹¹⁷. Вірогідно, що цже в першій половині XI ст. частина кочовиків стала поступово переходити на бік русів на конфедеративних засадах саме в цьому регіоні, де дещо пізніше утворилася Торчеська волость. З приходом у при­чорноморські степи половців процес переселення посилився. О. Прицак висловив цікаву думку, що саме в Пороссі містився центр печенізьких земель¹¹⁸. Втрата Поросся зумовила карди­нальний злам у подальшому житті печенізьких племен, вимусила головну їх масу до переселення на Балкани. Поява в середині XI ст. у причорноморських степах половців остаточно* призвела до послаблення тут значення торків як воєнної та політичної сили. Саме тиск половців спричинив війну торків з Руссю в середині 50-х рр. XI ст. Під 1055 р. літопис повідомляє про

зіткнення переяславльського князя Всеволода Ярославича з торками¹¹⁹.

У другій половині XI ст. з дозволу південноруських князів розпочався процес осідання торків і печенігів у Пороссі. Процес поступового включення торків до сфери впливу Русі фіксують події кінця 70-х - початку 80-х рр. XI ст. Зокрема, під 1080 р. у літописі згадуються підлеглі князю Всеволоду Ярославичу «торци переяслАвьстии»¹²⁰. Крім Лівобережжя Дніпра, торчесь- ко-огузьке населення знайшло собі притулок, як уже вище за­значалося, у Пороссі. Причому процес включення торків у кон­федеративну систему Русі тут розпочався раніше й мав значно вагоміші результати, ніж у першому регіоні - на Лівобережжі Дніпра. Крім інших причин, на це, безумовно, вплинув сприятли­віший у плані можливої оборони ландшафт Правобережжя.

Тут, у Пороссі, у другій половині XI ст. виник важливий політичний і воєнно-стратегічний пункт - Торчеськ, який уже в останні десятиліття XI ст. відіграв неабияку роль у відносинах Русі зі степом. Перша згадка про Торчеськ міститься в «Повчан­ні» Володимира Мономаха, яке пізніше, як відомо, було включе­не до літописної статті під 6604 (1096) р.¹²¹ Синхронне зістав­лення матеріалу «Повчання» та безпосереднього літописного тексту дає підставу першу згадку про Торчеськ датувати 1083-1084 рр.

Рішуче протистояння Русі половецьким нападам, яке розпо­чалося в 90-ті рр. XI ст., спричинило певну активізацію вищезгаданого неполовецького кочового населення, що знайш­ло відображення в літописах. Цікаво, що після досить тривалого мовчання (остання згадка під 1036 р.) у давньоруських пам’ятках знову згадуються печеніги (вірогідно, рештки угруповань колишнього могутнього об’єднання, основна частина якого в се­редині XI ст. відійшла на Балкани). У цей же час уперше з’явля­ється згадка про берендеїв. Так, теребовльський князь Василько Ростиславич у 1098 р. закликав торків, печенігів та берендеїв взяти участь у спільному поході проти поляків¹²².

У середині XII ст. в житті неполовецьких угруповань на Русі відбулися певні соціально-політичні зміни, що передусім позначилося на поступовому формуванні їхньої територіально-

адміністративної структури, яке літописи називають «Чорні клобуки». До цієї структури, крім самих торків, увійшли пече­ніги, берендеї, коуї. Пізніше в літописах згадуються також тур- пеї, бастиї, каєпичі. У Пороссі ці племена мали свої пасовища і становища, проте внаслідок обмеженості власної території для занять кочовим скотарством, у їхньому житті відбувався посту­повий перехід до напівосілого господарювання¹²³. Близькість слов’янського населення також впливала на прискорення проце­су седентаризації торчеського населення півдня Русі¹²⁴. У XII - на початку XIII ст. «Чорні клобуки» відіграли значну роль в історії Південної Русі, у тому числі Волині та Галичини. Це пов’язано насамперед з постійним протистоянням їх із полов­цями, що створювало умови для поширення впливів Галичини у XII ст. уздовж Дністра, а також у басейні Південного Бугу. Є підстави думати, що неполовецькі тюркські формування мешкали на території Пониззя та Болохівської землі.

Землі Дніпровського Правобережжя, Волині і Прикарпаття в середині та третій чверті XI ст. Після смерті Мстислава «пєрєя ВЛАСТЬ его ВСЮ ЯрОСЛАВ, и бьість самокластєць Русьстей земли»¹²⁵. Але насправді Ярославу підкорялися тоді не всі східнослов’янські землі. Це мало місце в першу чергу тому, що повністю незалежною від Києва була Полоцька земля князя Брячислава. Крім того, невідомо яким був статус стосовно Києва володінь брата Ярослава - псковського князя Судислава - до моменту, коли його в 1036 р. «всади Яросллв... в порук»¹²⁶. Але, з юридично-ідеологічного боку, Ярослав Володимирович у дру­гій половині свого князювання повністю оволодів «Руською землею» (центральною частиною держави Русь довкола Києва) як символом легітимності князівської влади, що давало йому право претендувати на всі східнослов’янські землі. Отже, із цього часу київський князь став повноправним володарем майже в усій Русі. Політичне життя Русі перейшло у відносно спокійне русло, і, вірогідно, певним знаком цього стало повернення великокнязівської влади до практики відновлення регіональних адміністрацій.

У 1036 р. Ярослав Володимирович посадив князем-наміс- ником у Новгородській землі свого сина Володимира. Невдовзі в інших регіонах Русі появляються також інші сини київського князя. Але слід зазначити, що зміцнення присутності київської влади на місцях аж ніяк не було пов’язано тільки з тим, що після смерті Мстислава Ярослав став «единодержцем», а його нащадки досягли відповідного для початку самостійної політичної діяль­ності віку. Відомо, що й раніше Ярослав доручав виконувати адміністративні функції в регіонах своїм прихильникам, але ними були «мужи Ярослдвли»¹²⁷.

За літописом відомо, що у Ярослава було шість синів. Літо­пис повідомляє, що Володимир народився в 1020 р., Ізяслав - у 1024 р., Святослав - у 1027 р., Всеволод - у 1030 р., В’ячеслав - у 1036 р. У пам’ятці не повідомляється про час народження Ігоря, але, судячи з повідомлення про роздачу столів після смерті Ярослава, цей князь був старшим за віком від В’ячеслава,

Софійський собор у Києві. Сучасний вигляд

отже народився між 1031 і 1035 рр.¹²⁸ Проте в літе­ратурі висловлена думка, що вказані дати наро­джень синів Ярослава є вигадкою літописців¹²⁹.

Як і адміністративна реформа Володимира, роз­дача Ярославом князівств- намісництв мала супереч­ливий характер. З одного боку, влада князя в облас­ті була сильнішою, оскіль­ки князь-намісник в ідео­логічному плані був більш легітимним правителем, ніж якийсь князівський «муж», але з іншого боку, саме представники кня­зівської династії в умовах системи, яка будувалася значною мірою на силі, одразу ж ставали носіями сепаратизму в регіонах.

Пам’ятаючи, очевидно, про початок свого правління, Яро­слав вирішив якось попередити можливе ослаблення впливу київського центру в регіонах Русі. Саме із цим, вірогідно, пов’я­зано те, що за заповітом князя «Руська земля» (домен київсько­го князя) була розділена між його старшими синами Ізяславом, Святославом і Всеволодом. Цілком можливо, що такий карди­нальний крок був викликаний і тим, що в похилому віці князь став відчувати, що в нових умовах, умовах середини XI ст., один нащадок на стольному престолі вже не зможе належно справи­тися з його спадщиною.

У літописі повідомляється, що перед смертю Ярослава Ізя- слав і Святослав уже володіли намісництвами. Ізяслав, судячи з інформації Іпатіївського літопису, правив у Турові, а Свято­слав посідав стіл у Володимирі (на Волині)¹³⁰. Отже, на той час волинські землі перебували під владою князя-намісника. У літо­писі немає інформації, чи входили до волинського князівства- намісництва прикарпатські землі. М.С. Грушевський висловив думку, що після смерті свого старшого сина Володимира (1052 р.) Ярослав надав якийсь уділ у Південно-Західній Русі своєму онукові Ростиславу Володимировичу¹³¹. Але, вірогідно, що його правління тут тривало не довго, бо в середині 60-х рр. XI ст. цей князь уже перебував у Тмутаракані. Можливо, що Ростислав як володар якогось уділу підкорявся не тільки Києву, а й Володи­миру (на Волині). Щоб не повертатися до цієї теми, необхідно підкреслити, що князівства-намісництва не формувалися на базі якогось одного колишнього союзу племен або «племінного княжіння», а тому територіальні конфігурації цих князівств- намісництв змінювалися.

У 1054 р. відбувся перерозподіл волостей. Центром Київ­ської держави була, як і раніше, «Руська земля» - територія великокнязівського домену, яка виникла на базі земель колиш­ніх племінних княжінь полян і західних сіверян. У середині XI ст. на основі «Руської землі» сформувалися три князівства - Київ­ське, Чернігівське та Переяславльське. Статус «Руської землі» як центральної частини Русі, загальноруського князівського володіння-домену Рюриковичів фактично звузився до території Київського князівства (Київської землі). Але впродовж першої половини XI ст. до складу домену повністю входила колишня Древлянська земля. Крім старших синів, які розділили «Руську землю» на три князівства (Київське, Переяславльське, Чернігів­ське), володіння в різних регіонах Русі отримали і два інших Ярославичі: Ігор зайняв Володимир (на Волині), а В’ячеслав - Смоленськ. У літературі правління трьох Ярославичів на Русі називають «князівським тріумвіратом»¹³².

Система «князівського тріумвірату» - це своєрідне компро­місне розв’язання проблеми організації центральної влади дер­жави. Крім верховного володаря - київського князя Ізяслава, значну політичну вагу в управлінні країною мали його брати - чернігівський князь Святослав і переяславльський князь Всево­лод. Поява нової системи державного правління була викликана політичними змінами в житті Русі, а саме - визріванням політич­них центрів на місцях. Це спричиняло посилення тенденцій до політичної децентралізації, значною мірою пов’язаних з діяль­ністю членів династії Рюриковичів. Система «князівського тріумвірату» за своєю суттю була дуже нестабільною формою організації діяльності києворуського державного центру. Проте вона проіснувала майже п’ятнадцять років, на що впливали як міжнародні, так і політичні фактори. Ідеться насамперед про те, що в 50-60-х рр. XI ст. для давньоруської спільності виникла серйозна загроза з боку кочовиків - торків і половців. Це виму­сило синів Ярослава здійснити низку військових експедицій до «степу». Пізніше Ярославичам довелося розпочати жорстоку боротьбу з полоцьким князем Всеславом, який фактично також претендував на частку спадщини померлого Ярослава Володи­мировича, що, у свою чергу, теж вимагало від братів збереження союзницьких відносин¹³³.

Нижче ми докладніше будемо говорити про механізм конф­лікту між різними групами князів у родині Рюриковичів. Цей конфлікт був наслідком, з одного боку, претензій старших Яро­славичів на свою виняткову роль у житті держави, а з іншого боку, - результатом намагань інших князів обстоювати свої права.

Саме остання група князів, які були позбавлені рівності у правах, отримала в науці назву «князі-ізгої». Першим проявом такої боротьби й стало зіткнення Ярославичів із Всеславом. Зауважимо, що участь Всеслава в той самий час у спільних кам­паніях проти половців була свідченням збереження у представ­ників полоцької еліти на чолі з її керівником - полоцьким князем - почуття причетності до загальноруських справ. Ця причетність, поряд із фактичною незалежністю Полоцького князівства від Києва, є доказом існування загальної давньорусь­кої політичної конфедерації. Ця конфедерація будувалася на факті постійно існуючих претензій представників князівської родини на частку загальноруської власності.

Не обговорюючи питання, вдале чи невдале застосування термінів «тріумвіри», «тріумвірат», необхідно наголосити, що головним у князівському «тріумвіраті» був Ізяслав. На користь цього свідчить така фраза літопису: «Посємь же, прєстдвльшюся великому князю Ярославу, прия власть сын его Изяслав им седе Киеве»¹³⁴.

Я.Д. Ісаєвич справедливо зазначає, що після смерті Яросла­ва Володимировича (1054 р.) не тільки Волинь, а й Перемишль­ська земля належали його синові - князю Ігорю¹³⁵. Є підстави думати, що під патронатом міста Володимира (на Волині) пере­бували всі колишні хорватські землі, хоча, на чому вже наголо­шувалося, тут, імовірно, і після смерті Ярослава мав якісь володіння князь Ростислав Володимирович. Поряд із цим треба підкреслити, що вплив київської князівської влади на підкарпат­ський край не був досить сильним. До того ж, як показують тогочасні події, сам волинський князь-намісник Ігор значною мірою виявився маріонеткою в руках старших братів.

У 1057 р. після смерті Вячеслава Ярославича, за повідом­ленням «Повісті временних літ», «тріумвіри» посадили «Игоря Смолин к с ке, из Володнмеря выведше»¹³⁶. М.Ф. Котляр припускає можливість, що Ігор зберігав за собою Волинь до кінця життя (1060 р.), але ми схильні довіряти чіткому свідченню джерела¹³⁷. Отже, вірогідно, що з 1057 р. Волинська земля управлялася без­посередньо з Києва Ізяславом Ярославичем.

У статті 23 Короткої редакції «Руської Правди» повідом­ляється: «А конюх старый γ стада 80 гривен, яко установил Изя- слав в своем конюсе, его же увиле Дороговудьци»¹³⁸. У літературі не викликає сумніву, що в тексті йдеться про східноволинське місто Дорогобуж, але виникає питання про час належності міста Ізяславу Ярославичу. М.Б. Свердлов вважає, що Ізяслав безпо­середньо за дорученням Ярослава Володимировича міг сидіти на Волині до часу смерті свого брата Володимира (1052 р.), оскіль­ки, за повідомленням Софійського першого літопису під 1054 р., «Изяславу тогда сущю Новегороде»¹³’. Автор вважає, що між 1057 та 1078 рр. Волинь належала Святославу, а потім стала во­лодінням Ярополка Ізяславича. Отже, на підставі цього дослід­ник доходить висновку про можливість створення «Правди Ярославичів» ще за часів життя Ярослава¹⁴⁰. Але припущення про належність Волині Святославу під час князювання в Києві ІзяСлава є недоведеним.

Чому дорогобужці вбили представника старшої князівської дружини? Як нам видається, Дорогобуж був переданий київським князем Ізяславом старшому конюшому «у кормлін­ня», а його вбивство стало наслідком конфлікту з мешканцями міста. Отже, є всі підстави думати, що в цій пам’ятці законо­давства Давньої Русі ми фактично зустрічаємо непряму, але дуже важливу інформацію, котра підтверджує продовження існування нагРу^і в середині XI ст. посадництва другого порядку (некнязівського).

Відносна стабільність діяльності центральної влади на Русі зазнала фіаско під час подій 1068-1069 рр. Тоді внаслідок повстання в Києві князь Ізяслав Ярославич втратив престол і втік до Польщі. Новим київським князем став Всеслав¹⁴¹. Восени 1068 р. Святослав і Всеволод взяли під свій контроль відповідно Волинську й Новгородську землі - володіння колишнього київ­ського князя. В.А. Кучкін вважає, що із цього приводу у Свято­слава і Всеволода була домовленість із Всеславом¹⁴². Навіть якщо визнати факт надавання вказаних земель Всеславом Брячисла- вичем (до такого висновку прийшов В.А. Кучкін на підставі свідчень «Слова о полку Ігоревім»), це не дає підстав стверджу­вати, що Святослав і Всеволод пішли на якийсь компроміс із

сто

мли

Повстання в Києві в 1068 р.

Мініатюра Радзивилівського літопису XV cm.

полоцьким князем, зокрема добровільно погодилися з перебу­ванням Всеслава у столиці Русі. Разом з тим, молодші Яросла- вичі, не бажаючи ані повернення Ізяслава до Києва, ані збере­ження там влади Всеслава, але не маючи ні політичних, ні тим більше ідейно-юридичних підстав для боротьби за верховну владу на Русі, зайняли нейтральну, вичікувальну позицію.

У 1069 р. польський князь Болеслав II надав допомогу Ізя- славу в поверненні батьківського столу. Це повернення відбуло­ся без особливих ексцесів між Ярославичами. Як довів В.А. Куч- кін, переговори про відновлення статус-кво, що існував до 1068 р., проводилися «по Белице дне» (після Паски), тобто у другій половині квітня 1069 р., у волинському місті Сутейську¹⁴³. Деякі історики на підставі інформації хроніки Яна Длугоша вважають, що тоді поляки знову захопили «Червенські гради», але такий висновок не є аргументованим¹⁴⁴. Відомий дослідник твору середньовічного хроніста польський дослідник А. Семкович установив, що наведені Яном Длугошем дані з цього приводу не є достовірними¹⁴⁵.

Про володіння Володимиром (на Волині) Олега Святослави­ча під час короткого князювання у столиці Русі Святослава Яро-

славича (1073-1076 рр.) є інформація в «Повчанні» Володимира Мономаха¹⁴⁶. Це - важливе свідчення особливої уваги верхівки династії Рюриковичів до Волинського краю.

Під час свого третього, досить нетривалого правління в Києві Ізяслав Ярославич (1077-1078 рр.), вірогідно, відновив свою владу на Волині. У той час цей регіон, на думку М.Ф. Кот­ляра, перетворився у володіння його родини¹⁴⁷. Проте є підстави думати, що зазначений процес перетворення князівства в полі- тико-економічному плані на повну земельну власність Ізяслави- чів започаткувався дещо пізніше й не отримав остаточного завершення, оскільки Волинь на початку XII ст. перейшла до рук нащадків Всеволода Ярославича та його сина Володимира Мономаха.