Розділ 4 Формувлння земель-князівств на Волині й у Галичині (S0-τi рр. XI - 40-ві рр. XII ст.)

Проблема східнослов’янської етнополітичної спільності та давньоруської політичної конфедерації. У літературі з питань політичного розвитку Русі, усього східнослов’янського світу тривалий час панували уявлення, які, на нашу думку, не витри­мали достатньою мірою іспиту часом і потребують серйозного перегляду.

Зазначимо, що за такою ж схемою історики-марксисти - фахівці в галузі медієвістики - прагнули розглядати й історію інших країн. Проте у процесі опрацьовування конкретних істо­ричних реалій, незалежно від того, вивчалася власна, вітчизняна історія чи історія інших країн, науковці з’ясовували, що вказана соціологічна схема не тільки не сприяла визначенню якихось закономірностей історичного поступу, а й, навпаки, шкодила такому науковому аналізові.

Передусім учені виявили в розвитку середньовічних країн відсутність ознак «класичного» (сформульованого на підставі ретельного вивчення творів так званих класиків марксизму- ленінізму) розвитку феодальних відносин¹ як у період, коли, на думку вчених, мала існувати ранньофеодальна відносно єдина держава у вигляді монархії та відбувався процес генезису фео­далізму, так і в епоху панування феодальної роздробленості, коли ознаки розвинутого феодального ладу повинні були чітко виявлятися.

Паралельно дослідники постали перед проблемою виявлен­ня ознак розвитку державності як у час її формування, коли вона повинна була мати форми ранньофеодальної держави, так і в період, коли вона мала трансформуватися в окремо взяті фео­дальні князівства, герцогства, графства та інші державні струк­тури. Учені, зокрема, з’ясували, що в період феодальної роз­дробленості на Русі тенденції до єднання різних регіонів та ареалів Русі не тільки не зникли повністю, а в деяких напрямах навіть посилилися порівняно з попереднім часом². Водночас ана­ліз останнього показав, що вкрай складно визначити відносно тривалий етап існування ранньофеодальної монархії, хоча за означеною схемою таке об’єднання обов’язково мусило бути³.

Ще складнішою виявилася ситуація із суб’єктом, який був носієм і становлення феодальних відносин, і формування дер­жавності. За класичною схемою марксизму, розвиток феодаль­них відносин і державності призводив до кардинальних змін в етнічному (чи етнополітичному) житті суспільства, у тому чис­лі слов’ян Східної Європи. Племінні союзи поступово інтегру­валися, унаслідок чого замість них і на їхній основі через певний час виникла давньоруська народність. Лише пізніше під впливом панування феодальної роздробленості, а також складного шля­ху розвитку східнослов’янського суспільства, що став наслідком негативних зовнішньополітичних чинників, на зміну єдиній дав­ньоруській народності прийшли три більш розвинені в етнічному плані російська, українська та білоруська народності⁴.

Але вивчення етнічних процесів змусило науковців (істори­ків, лінгвістів, етнологів) зробити цікавий висновок, що ознаки формування більш пізніх народностей проявилися набагато ра­ніше, ніж завершилася феодальна роздробленість і почали пра­цювати негативні зовнішньополітичні чинники, а саме: у XII - першій половині XIII ст.⁵ Це порушувало певну послідовність

аналізу проблеми, оскільки постало запитання, а коли ж сфор­мувалась давньоруська народність? За логікою, це мала б бути епоха XII - першої половини XIII ст., або час, що йшов уже після періоду існування ранньофеодальної державності (біль­шість дослідників завершення цього періоду відносять до першої половини XII ст.), тобто виникнення якоїсь етнічної єдності мало б бути наслідком соціально-політичних змін, які відбулися в добу існування єдиної держави.

Але більшість прихильників існування давньоруської народ­ності вирішили, що ця народність виникла раніше. На думку деяких науковців, вона почала формуватися в IX-X ст.! Пара­доксальність ситуації полягала в тому, що народність при дотри­манні саме таких позицій, за цим висновком, виникла до момен­ту якогось оформлення базових факторів - феодальних (тобто нових стосовно доби існування первіснообщинного ладу) відно­син та об’єднання й консолідації східного слов’янства в єдину державу. Незважаючи на прагнення показати аксіоматичність існування народності, дослідникам довелося не тільки доклада­ти чималих зусиль для пошуку її ознак, а й постійно доводити сам факт її існування. І тут не допомогло вченим правильне за логікою роз’яснення, що в різні епохи етнічні формування мають істотно відрізнятися за своїми характеристиками⁶.

Сучасний стан розвитку історичних досліджень, відмова від попереднього догматизму відкривають, нарешті, можливості не підганяти історичні реалії під усталені штампи розглянутої схеми, ставлять питання про вироблення якісно нових підходів у розгляді закономірностей етнічного й державно-політичного розвитку слов’янства Східної Європи. У цьому науковому пошу­ку дуже важливо не відкидати цікавих спостережень, зроблених у минулому, а творчо враховувати як досягнення, так і помилки й недоробки попередників⁷.

Безумовно, розглядаючи питання етнополітичного розвит­ку слов’янства Східної Європи, необхідно зважати на те, що основна маса населення, яке в X-XI ст. поступово об’єдналося в державу Русь, була слов’янською. З одного боку, це населення мало відмінності в різних частинах та регіонах країни, бо скла­далося з різних великих етнічних масивів - слов’янських союзів

племен, які в цю державу об’єдналися. До них можна віднести антів, дулібів, хорватів та кривичів. До того ж, майже на всьому обширі Східної Європи відбувалися складні інтеграційні проце­си слов’янських і неслов’янських етнічних груп (до останніх на північному заході слід віднести балтів, на північному сході - угро-фіннів, на півдні - іраномовне та тюркомовне населення).

Необхідно підкреслити, що зазначені інтеграційні процеси відносно чітко проявилися в житті мешканців міст, а не сіл. Саме населення міст різних частин країни із часом все більше й більше консолідувалося, оскільки поширювався процес його взаємодії. Пануюча верхівка (еліта суспільства), котра в процесі державно- політичного становлення дедалі більше відривалася від своїх племен, отримувала загальноруські риси. Велике значення для культурно-духовної консолідації населення міст мало прийнят­тя та поширення інтернаціональної за духом християнської віри. Християнське духовенство відіграло велику роль у виробленні ідеології державності та суспільства. У сільській місцевості, де нова релігія поширювалася слабко, інтеграційні процеси розвивалися вкрай повільно, а племінний консерватизм збері­гався протягом століть.

Отже, ведучи мову про суб’єкт державно-політичних про­цесів, є підстави говорити про існування східнослов’янської етнополітичної спільності, у якій найбільш консолідованою час­тиною були пануюча князівська, боярська і дружинна верхівка, а, також духовенство. У розвитку цієї спільності, корені якої сягають часів праслов’янської єдності, спостерігаються фактори інтеграційного та дезінтеграційного характеру⁹. Більш інтегро­ваними були менші за розміром об’єднання, котрі виникли з ви­щезгаданих слов’янських великих угруповань (масивів), - регіо­нальні етнополітичні спільності (регіональні народності).

На етнічному ґрунті південноруських регіональних етнопо- літичних спільностей почала формуватися українська середньо-

вічна народність. На її становлення впливали також неслов’ян­ські етнічні формування іранського та тюркського походження. На базі частини колишніх кривичів і дреговичів виникала прото- білоруська народність, на становлення якої значною мірою впливав балтський субстрат.

У X-XI ст. єднання слов’янських союзів племен в етнічному плані, а племінних княжінь - в єдину державно-політичну систе­му не були повними, але можна говорити про існування саме в цей час більш широкого, ніж держава, явища. Тоді поступово сформувалася давньоруська політична конфедерація. Під нею слід розуміти всю сукупність слов’янських формувань, які пере­бували в досить суперечливому процесі державного поступу, але далеко не всі його складові постійно входили до складу політич­ного організму, під яким ми розуміємо державу Русь. Інший погляд щодо конфедерації східних слов’ян має В.Т. Пашуто. Учений вважає, що саме держава Русь була своєрідною конфе­дерацією чотирнадцяти земель (колишніх «племен»), тобто ця конфедерація і була формою існування державного організму¹¹.

На існування давньоруської політичної конфедерації впли­вали як фактор існування єдності слов’ян Східної Європи, наяв­ності східнослов’янської етнополітичної спільності, так і явища* надбудовного характеру, а саме наявність надплемінної еліти суспільства, яка вважала себе верхівкою всього східнослов’ян­ського суспільства, а не якоїсь її частини (наприклад, якогось конкретного племінного княжіння). Важливими моментами, котрі стимулювали існування цієї політичної конфедерації, були постійне прагнення князів з родини Рюриковичів ідеологічно і практично довести свої легітимні права на володарювання в усій Русі, в усьому східнослов’янському світі та постійні пере­селення конкретних представників князівської верстви і їхніх наближених з боярського оточення з одного регіону Русі до іншого. З формуванням на Русі з князівств-намісництв земель­них князівств, з початком епохи удільної роздробленості, що спостерігається вже в середині XII ст., можна говорити про існування у складі колишньої Русі великої кількості державних організмів, які мали чіткі ознаки суверенності.

У літературі тривалий час точиться дискусія про те, що було основою для становлення князівств у добу середньовіччя. Л.В. Черепній зазначав, що процес формування цих князівств не відбувався на базі колишнього племінного поділу східного сло­в’янства, а тому кордони їх не збігалися з межами розселення племінних формувань¹². Протилежну думку висловлює Б.О. Ри- баков, який наголошує, що племінний поділ слов’янства Східної Європи став прообразом для становлення системи князівств¹³. Польський дослідник Г. Ловмянський вважав, що виникнення князівств в удільну добу йшло або на базі племінних формувань, або за рахунок об’єднань останніх¹⁴.

На нашу Думку, великих суперечностей у цих поглядах не існує, а в дослідників присутня недостатня чіткість розуміння проблеми. Формування певної політичної форми - «племінних княжінь» (постплемінних держав), згодом князівств-намісництв доби¹ існування держави Русь із центром у Києві й, нарешті, земель-князівств - відбувалося на підставі певної етнічної, а точніше - етнополітичної основи. І ця основа не була сталою, а за тривалий час (з IX до межі XI-XII ст.) істотно змінилася. А тому не викликає сумніву, що зв’язок між конкретною етнополітичною спільністю та політичною надбудовою існував, але до початку XII ст. всі ці регіональні етнополітичні спільності (за визначенням В.Г. Балушка, земельні етнічні спільноти¹⁵) про­йшли значний етап розвитку в системі давньоруської політичної конфедерації та у складі держави Русь¹⁶.

На Волині XII ст. регіональна етнополітична. спільність сформувалася на базі дулібів, волинян, бужан, частково інших етнічних груп, але вона не була ідентична перерахованим пле­мінним формуванням періоду, коли почала формуватися держа­ва Русь. Аналогічно в Галичині XII ст. регіональна етнополі­тична спільність сформувалася на базі хорватів, частково уличів і тиверців, але теж не була ідентична перерахованим племінним формуванням періоду, коли почала формуватися та ж сама держава.

Волинь і князівства Р.остиславичів у 8O-pp. XI ст. Як зазна­чалося в попередньому розділі, незадовго до смерті в 1054 р. київський князь Ярослав Володимирович прагнув створити більш-менш стабільну систему державного правління, яка мала б запобігти чварам між його нащадками. Саме для цього київ­ський князь розділив «Руську землю» (великокнязівський домен держави-імперії Русь у Середньому Придніпров’ї) між своїми трьома синами - Ізяславом, Святославом і Всеволодом. Але не пройшло й десяти років після смерті Ярослава, як між представ­никами династії Рюриковичів розпочалися тривалі конфлікти. Феодальні війни 60-70-х рр. XI ст. можна поділити на дві групи. Перша група - це конфлікти між трьома старшими синами Яро­слава (князями-тріумвірами), з одного боку, та всіма іншими представниками князівського роду - з іншого. Друга група - це конфлікти між самими тріумвірами. Найбільш яскравим прикла­дом останніх було протистояння Святослава і Всеволода з Ізя­славом у 1073-1076 рр., унаслідок якого останній протягом декількох років шукав допомоги в польського князя Болесла­ва II Сміливого, германського імператора Генріха IV та в римсь­кого папи Григорія VII¹⁷ (про це докладніше див. розділ 9).

Повертаючись до першої групи конфліктів, необхідно зазначити, що саме з другої половини XI ст. на Русі різко зросла кількість представників князівської династії, обмежених у пра­вах і можливості зайняти київський престол. Мова йде про так званих князів-ізгоїв. У літературі існує думка, що князями-ізго- ями слід вважати тих князів, батьки яких померли до смерті діда. Ця обставина, за думкою авторів цієї точки зору, створювала для таких представників князівської династії дуже великі проблеми з отриманням володінь¹⁸. На наш погляд, такий підхід є лише формально-юридичним і не охоплює повною мірою всьо­го явища князівського ізгойства. Дійсно, частина князів-ізгоїв рано втратила батьків, що, природно, створювало великі перепо­ни для досягнення ними політичної ваги. Але фактично з повно­цінного політичного процесу в той час виключалися й інші князі. Уже в 60-х рр. XI ст. князями-ізгоями стали не тільки нащадки

Володимира Ярославича, померлого в Новгороді в 1052 р., тобто за два роки до смерті його батька, київського князя Ярослава Володимировича, а й спадкоємці молодших синів того ж Яро­слава - Ігоря й В’ячеслава. Ігор помер у 1060 р., а В’ячеслав - у 1057 р.¹⁹

Князі-ізгої у своїй боротьбі прагнули повернути собі дер­жання батьків, а коли це не вдавалося, намагалися поширити свою владу хоча б на віддалені від «Руської -землі» території. Зокрема в 1064 р., за повідомленням літописця, «бєжа Ростислав ТмуторокАню, сын Воло димер к, внук Ярославль, и с ним бєжа По­рей и Вышата, сын Остромнрь, воеводы Новгородьского. И, прн- шед, ВЫГНА ГлеБА ИЗ ТліуТОрОКАНА, А САМ СЄДЄ В НЄГ0 МЄСТО»²⁰. Наступного року чернігівський князь Святослав відновив владу свого сина Гліба, але вже через декілька місяців Ростислав знову повернув собі завойоване. Цей епізод для нас є дуже важливим, оскільки йдеться про князя Ростислава, від якрго починає родо­від династія галицьких князів Ростиславичів| На нашу думку, Ростислав до прибуття на південь перебував у Новгороді (про що свідчить наведена вище інформація,«Повісті временних літ» про Порея та Вишату), а перед тим, можливо, мав якесь держан­ня у Прикарпатті. Зазначимо, що за правління Ростислава Тму- тараканське князівство досягло апогею свого розвитку. Тмута- ракані були підкорені народи всього Західного Кавказу²¹. Саме велика сила Ростислава як володаря і стала невдовзі причиною смерті князя, якого було вбито візантійцями. Останні в цей час докладали зусиль для того, щоб підкорити Східний Крим і Та­мань своїй владі.

Наприкінці 70-х рр. із трьох князів-тріумвірів живим зали­шився лише Всеволод (роки правління в Києві 1076-1077, 1078-1093 рр.). Ставши верховним князем Русі, Всеволод праг­нув зміцнити свою владу. Але зробити це було вкрай непросто. На місцях у цей час спостерігалася тенденція до підсилення місцевої верхівки, на чолі якої стояли представники династії Рюриковичів. Відбувався процес зміцнення їхньо’Лвлади, а вод­ночас - структуризації політичних формувань у регіонах. Моло­ді представники династії Рюриковичів висували свої претензії на батьківські володіння. Зокрема в 1081 р., за повідомленням

літопису, «бєжа Игоревич Давыд с Болоддремь Ростиславнчємь M∈C Я ЦЯ МАЯ 18 день. И придостд Тмуторокдню, H ЯСТА Рдтиворд [воєводу Всеволода. - Авт.], и седостд Тмутороклни». Але в 1083 р. обох князів вибив із Тмутаракані Олег Святославич²².

У таких умовах Всеволод вирішив не конфліктувати із сина­ми свого старшого брата Ізяслава - Ярополком і Святополком. Молодий князь Ярополк Ізяславич отримав Волинське й Турів- ське князівства. Літопис повідомляє, що в 1078 р., після смерті брата Ізяслава, Всеволод «посади сына своего Володимерл Черни­гове, а Ярополкд Володимери, приддв ему Туров»²³. Є підстави думати, що і Ярополк, і Володимир були князями-намісниками київського князя (тобто фактично були керівниками регіональ­них адміністрацій). Крім Волинсько-Турівського князівства- намісництва, Ізяславичам належав тоді також Новгород, де сидів молодший брат Ярополка Святополк, якого на новгород­ському столі посадив ще його батько Ізяслав.

Під 1084 р. літопис повідомляє: «Приходи Ярополк ко Всево­лоду на Велик день. В се же время вьібєгоста Ростиславича 2 от Ярополкл, и пришедшА прогнАСТА Ярополкл»²⁴. У літературі це повідомлення вже довгий час користується підвищеною увагою дослідників. Це пов’язано з тим, що саме із цього часу не тільки спостерігається політична активізація Волині в житті давньо­руської політичної конфедерації, а й з’являються на політичній арені Перемишльське, Теребовльське та Звенигородське кня­зівства, які через декілька десятиліть після об’єднання перетво­рились в єдину Галицьку землю-князівство. На превеликий жаль, наведена вище літописна стаття дає дуже мало інформації для висновків.

Не вносять особливої ясності для розуміння зазначеної події наступні повідомлення пам’ятки. Вірогідно, що зазначені два Ростиславичі перебували в місті Володимирі під контролем (можливо, під арештом) Ярополка. В останнього були підстави остерігатися цих князів, якщо прийняти як вірогідну версію М.С. Грушевського про те, що цей край (або його,частина) рані­ше належав Ростиславу Володимировичу. Учений вважав, що князь Ярослав Володимирович віддав територію «Червенських

градів» Ростиславу Володимировичу: «Одинокий звістний нам син Володимира Ростислав був в момент смерті Ярослава вже не малий і дід не міг би його лишити без уділу». Звідси, на думку вченого, у 1064 р. він, вірогідно під тиском дядьків, утік у Тму­таракань. Саме належність «Червенських градів» Ростиславу пояснює, як вважає М.С. Грушевський, появу тут значно пізніше трьох синів Ростислава²⁵.

Визнаючи логічність такого погляду знаного вченого, необ­хідно зауважити, що до періоду другої половини XI ст. вже не можна застосовувати поняття «Червенські гради» (до речі, до їх складу в повному обсязі ні Волинь, ні Прикарпаття не входили!), а більш коректним щодо цього часу є використання поняття «Волинська земля», «Волинсько-Прикарпатське князівство- намісництво».

Вірогідно, що згадане князівство-намісництво в 50-60-х рр. XI ст. було розділене на дві частини: Волинь перейшла в руки Ігоря Ярославича, а Прикарпаття - Ростислава Володимирови­ча. Зазначимо, що в літературі є й інша думка. Російський істо­рик О.В. Гадло вважає, що Ростислав узагалі був посаджений у самому Володимирі в 1057 р., а втратив Волинь приблизно в 1061 або в 1062 рр.²⁶ А.Г. Плахонін пише, що Ростислав Воло­димирович сидів у Володимирі в 1060-1064 рр.²⁷

Нам відомо з джерел про трьох синів Ростислава Володими­ровича: Рюрика, Василька та Володаря. Вище вже йшлося, зокрема, про те, що напередодні подій на Волині в 1084 р. Воло­дар Ростиславич разом з Давидом Ігоревичем зробили спробу захопити Тмутаракань. Оскільки Володар у цей час перебував в іншому місці, є підстава думати, що у Володимирі під контро­лем Ярополка перебували інші Ростиславичі - Рюрик і Василько. Можливо, вони були захоплені наближеними Ярополка Ізяславича на початку 80-х рр. XI ст. і залишились тут, як зазна­чалося вище, недобровільно.

Дізнавшись про захоплення міста Володимира Ростислави- чами, київський князь Всеволод доручив своєму синові Володи­миру відновити на волинському столі Ярополка. «...и посла Всеволод ВоЛОДИМерА, СЫНА своего, И ВЫГНА РОСТИСЛАВИЧА, И ПОСАДИ Ярополка Володимери»²⁸. Про цю ж виправу розповідав Володи-

мир Мономах у своєму «Повчанні»: «И пдкы по Изяславичих за /Никулин, и не πocτHroχθM πχ. И на ту же весну совкупляться на Броды»²’. С.М. Соловйов свого часу довів, що тут у розповіді Мономаха вкралася помилка: замість «Изяславнчн» мало б бути «Ростиславичи»³⁰. Спільний розгляд повідомлень двох пам’яток свідчить, що процес боротьби затягнувся, оскільки побачення Володимира з Ярополком у Бродах, імовірно, сталося лише навесні 1085 р.

Але невдовзі, у тому ж році, волинський князь розпочав боротьбу зі своїм «благодійником». У тексті «Повісті временних літ» немає прямих свідчень про обставини, які призвели до виникнення усобиці між Ярополком і Володимиром. Можливо, що під час повернення Ярополка Ізяславича на волинський стіл відбулося ущемлення прав князя порівняно зі статусом, який він мав до 1084 р. Справа в тому, що одночасно з поверненням Яро­полка батько Володимира - київський князь Всеволод - надав володіння у Східній Волині в місті Дорогобужі князю Давиду Ігоревичу. Нагадаємо, що, за заповітом Ярослава, на Волині певний час княжив Ігор Ярославич, а тому тепер його син - князь Давид - не тільки отримав волость на Волині, а й почав реально претендувати на повернення йому всієї батьківської спадщини. Необхідно зазначити, що за своїм статусом Давид Ігоревич також був князем-ізгоєм. Очевидно, не маючи змоги повністю взяти під контроль волинсько-прикарпатський регіон, київська адміністрація вирішила розділити його між представ­никами різних ворогуючих сил.

«Б лето 6593, - повідомляє «Повість временних літ», - Яро- ПОЛК же Х0ТЯШЄ HTH НА БсЄВОЛОДА, ПОСЛуШАВ 3Λb∣χ светник. Ce уве- дав, Бсеволод посла противу ему сына своего ВолоднмерА. Ярополк же, оставив млтерь свою н дружину Лучьске, ВЄЖА В Ляхы»³¹. Виникає запитання, а хто були ці «злі радники» Ярополка? А.М. Насонов вважає, що ними були представники волинського боярства³². Без сумніву, що без погодження з ними волинський князь навряд чи почав би конфлікт з Києвом. Але такий стан є цілком природним, оскільки будь-яку дію володар не робить без підтримки підлеглих, і це не потребувало якогось роз’яснен­ня книжником. Тому, на наш погляд, Ярополка на протидію Всеволоду і його синові підштовхнув хтось інший, що й змусило книжника звернути увагу на цю обставину. Нами висловлюва­лася думка, що Ярополк, готуючись до конфлікту, уклав, віро­гідно, якусь домовленість із краківським двором³³. Проти такого погляду виступає О.В. Майоров, хоча й не розглядає аргументів свого опонента³⁴. А серед них необхідно назвати не тільки місце втечі Ярополка, а й деякі інші наступні події.

У 1086 ρ., як повідомляє літопис, «приде Ярополк из Λπχoκ, и створи мир с Болодимеромь»³⁵. Про цю подію розповідає Воло­димир Мономах у своєму «Повчанні»: «На ту зиму идо\ом к Яро- полку совокуплятися НА Броды, И ЛЮБОВЬ велику CTB0p∏χ0M>>³⁶. Швидке повернення Ярополка на Волинь і безконфліктне підпи­сання угоди з Мономахом, без сумніву, були пов’язані з підтрим­кою Ізяславича поляками.

У цей час на польському владному Олімпі дуже сильні пози­ції мав син померлого Болеслава II Мешко, який був прихиль­ником розвитку тісних союзницьких відносин зі східними сусі­дами. У 1088 р. сестра Ярополка Євдоксія вийшла заміж за Мешка, але домовленість про це була досягнута раніше, мож­ливо під час перебування Ярополка у Кракові³⁷. Проте цей шлюб було укладено вже після загибелі Ярополка.

«В лето 6594 [1086 р. - A6m.}. Приде Ярополк из Λπχoε, и створи мир с Володимеромь, и йде Болодимер вспять Чернигову. Ярополк же седе Болодимери. И переседев МАЛО днин, йде Зве­нигороду. И не дошедшю грлдА, проводень БЫСТЬ от проклятого НерАДЬЦЯ, ОТ ДЬЯВОЛЯ НАучеНЬЯ И ОТ ЗЛЫХ человек. Лєжащє ему ту на возе, САВлею с коня проводе и, и месяцд ноямвря в 22 день... Бєжа НерАдець треклятый Перемышлю к Рюрикови...»³⁸. Істо­рики по-різному оцінюють можливу участь Ростиславичів у вбивстві Ярополка. Деякі вважають, що Нерадець був ними підісланий до Ярополка, інші категорично це спростовують³⁹. Для нас ця тема, за великим рахунком, є другорядною. А голов­ним моментом наведеного повідомлення літопису для нашого аналізу є передусім те, що воно зафіксувало появу в Перемишлі князя Рюрика Ростиславича. Саме поява нещодавнього супер­ника в сусідній від Волині землі викликала дії Ярополка у відпо­відь. Можливо, що ініціатором конфлікту були суперники

Ярополка, оскільки в «Повчанні» Володимира Мономаха є ін­формація про якусь його допомогу волинському князю напере­додні смерті останнього: «И потом ходив Володимєрю, паки Ярополка посадих, и Ярополк умре»⁴⁰.

Виникає запитання: а чому Ярополк спрямував свою випра­ву на Звенигород, а не безпосередньо на Перемишль? Відповідь тут може бути одна: Звенигород у цей час також належав Poc- тиславичам. І тут можна підтримати погляд істориків, які вва­жають, що це місто належало другому за віком Ростиславичу - Володарю, а ще одне - Теребовль - Василькові⁴¹. У розповіді про Любецький з’їзд літопис повідомляє, що «роздлял Всеволод горо­ди: Длвиду Володимерь, Ростиславичєма - Перемишль Володлре- ви, Теревовль Василкови»⁴². Отже, у той час Ростиславичі прагну­ли не тільки встановити свою владу у Прикарпатті, а й посилити свій контроль на Волинь, де князював син Ізяслава Ярославича Ярополк⁴³.

Під час перебування Ярополка в Польщі Володимир Всево­лодович посадив у Володимирі Давида Ігоревича («Воло димер же посади Давыда Володимери, в Ярополка место»⁴⁴). Судячи з на­ступних подій, Давид Ігоревич повернувся до Володимира- Волинського й після смерті Ярополка. Разом з Волинською зем­лею князь Давид «успадкував» від Ярополка й ворожнечу того до Ростиславичів. Крім Ростиславичів, потенційним суперником Давида став брат небіжчика Ярополка Святополк. У 1088 р., вірогідно навіть без згоди верховного київського князя, він переїхав з Новгорода до Турова («Йде Святополк из НовлгородА к Турову жити»⁴⁵). Крім власне Турівської землі, цей князь тоді ж оволодів Берестям з округою і східною частиною Волині (Погориною). Доказом цього є більш пізня літописна стаття під 1097 р., коли, будучи в той час уже київським князем, Святополк серед своїх володінь називав Турів, Пінськ, Берестя та Пого- рину⁴⁶. Вірогідно, що в цих володіннях, на відміну від Новгорода, Святополк уже був майже суверенним володарем.

Події на Волині 80-х рр. XI ст. А.Г. Плахонін характеризує як «волинську кризу», розглядаючи її в контексті зміни системи взаємовідносин між князями правлячої династії Рюриковичів

у сфері контролю над землями Русі. Для нашого розгляду важ­ливим є те, що цим автором визнається існування в ці роки воло­дінь у формі вотчин князів не тільки у Прикарпатті, а й на Воли­ні⁴⁷. Саме це дає підставу вважати, що в той час нащадки князя Ярослава Володимировича Ярополк Ізяславич, Рюрик, Володар та Василько Ростиславичі, Давид Ігоревич прагнули не тільки отримати для себе володіння в Південно-Західній Русі, а й зро­бити їх максимально незалежними від Києва. Отже, крім того, що із цього часу почалася еволюція володінь Ростиславичів у При­карпатті як реально суверенних політичних утворень у складі давньоруської політичної конфедерації, стала вже досить чітко простежуватися й тенденція до становлення Волині як майбут­ньої землі-князівства. Цей процес не отримав у найближчі роки (наприкінці XI - у перших десятиліттях XII ст.) швидкої реалі­зації, тому остаточно Волинь стала незалежним державно- політичним формуванням лише у другій половині XII ст.

Землі Південно-Західної Русі наприкінці XI - на початку XII ст. Останнє десятиліття XI ст. знаменувалося активізацією князівських міжусобиць на Русі. У цей же час посилилася екс­пансія половців на південноруські землі⁴⁸. Необхідно зазначити, що половці здійснювали тоді великі походи не тільки проти Русі, а й проти Польщі та Угорщини. Про сильне розорення Польщі кочовиками повідомляє «Літописець Переяславля-Суздальсько- го». Про зіткнення в 90-х рр. угорців з половецькими ордами є численні відомості в угорських хроніках⁴⁹. Під 1092 р, «Повість временних літ» повідомляє: «fi се же лето воєвлша половци ля\ы с вдсилькомь Ростиславичємь. В се же лето умре Рюрик, сын Ростислдвль»⁵⁰. Тоді до Перемишля, із Звенигорода й перейшов? Володар Ростиславич.

З’ясувати характер відносин Ростиславичів з Польщею допомагає матеріал «Повісті про осліплення Василька» - епічного твору, який був включений до тексту «Повісті времен­них літ» уже в правління Володимира Мономаха в Києві (1113— 1125 рр.)⁵¹. У літературі є різні версії щодо авторства цього твору. Б.О. Рибаков висловлює думку, що автор Василій був «мужем» князя Святополка Ізяславича⁵². О.В. Творогов вважає, що цей Василій був наближеним волинського князя Давида⁵⁵. На

Напад половецьких орд на Київ (1096 р.). Мініатюра Радзивилівського літопису XV cm.

нашу думку, найбільш обґрунтованою є думка 0.0. Шахматова, який пише, що Василій був духівником князя Василька^. Остан­ня позиція є найбільш вірогідною, оскільки автор є апологетом теребовльського князя, увесь його твір спрямований на услав­лення діяльності Василька та засудження Давида і Святополка, які вчинили над Васильком страшний злочин. Якщо це так, то «Повість про осліплення Василька» для нас є дуже важливою, бо ми маємо справу з першою пам’яткою галицької писемності, у якій фіксуються дуже важливі політичні події та процеси в Південно-Західній Русі. Цікавою є думка А.Г. Плахоніна про можливість існування і спеціальної повісті про засновника ди­настії Ростиславичів - Ростислава Володимировича, яка переду­вала «Повісті про осліплення Василька»⁵⁵.

Твір охоплює події 1097-1099 рр. Порівняння змісту дуже докладної «Повісті про осліплення Василька» безпосередньо зі статтями «Повісті временних літ» показує, з одного боку, високу насиченість подіями політичного життя Русі кінця XI ст., а з іншого боку, - велику лаконічність у передачі цих подій, особливо історії Прикарпаття та Волині, у київському літописі. О.В. Творогов вважає, що «Повість про осліплення Василька» розпочинається із самого початку літописної статті під 6605

Любецъкий князівський з'їзд (1097 p.). Мініатюра Pадзивилівського літопису XV cm.

(1097) р.⁵⁶, але є підстави думати, що ця повість бере свій початок зі слів: «И приде Святополк с Давыдом Кыеву, и рАди быша людье вен: но токмо дьявол пєчалєн вяшє о любви сей. И ВЛЄЗЄ COTOHA в сердце некоторым мужем, H П0ЧАША ГЛАГОЛИТИ к Давыдови Игоревичи, рекуше сице, яко Володимер сложился есть с Василком на Святополка и на тя»⁵⁷. Перший же абзац зазначеної статті є частиною безпосередньої літописної розповіді, у якій ідеться про з’їзд головних Рюриковичів у Любечі.

З’їзд у Любечі в 1097 р. був дуже знаменною подією в дер­жавно-політичному розвитку давньоруської політичної конфе­дерації. Там зібралися київський князь Святополк Ізяславич, переяславл^ьський князь Володимир Всеволодович Мономах, волинський князь Давид Ігоревич, теребовльський князь Василь­ко Ростиславич, чернігівські князі Олег і Давид Святославичі. На з’їзді наголошувалося, що міжкнязівські «котори» створюють велику небезпеку для Русі, чим користуються половецькі хани. Князі домовилися: «Да ноуе отселе имеемся в едино сердце, и Блюдем Рускые земли; кождо да держить очину свою: Святополк Кыев Изяславлю, Володимерь Всєволожю,»Давьід и Олег Свято- слАвлю, а им же рлздАял Всеволод городы: Перемышль Воло- ддреви, Теревовль Василкови»⁵⁸. Безперечно, що рішення з’їзду були вкрай невигідними насамперед Святополкові, який ставав лише «першим серед рівних» у родині Рюриковичів. Підкрес­лення факту передачі волостей Південно-Західної Русі ставило під сумнів будь-які претензії Святополка на цей регіон, оскільки гарантом збереження цих земель за їхніми володарями фактич­но проголошувався Володимир Мономах. Є підстави думати, що повною мірою рішення з’їзду в Любечі не задовольняли й цього князя, оскільки утруднювали можливість претензій на Київську землю в разі смерті Святополка. Отримання легітимації влади Ростиславичами у прикарпатських князівствах ішло врозріз з політичними планами й Давида Ігоревича.

Саме це і стало рушійними механізмами, що призвели до жорстокої розправи Давида і Святополка над Васильком. Згідно з інформацією автора «Повісті про осліплення Василька» -ⁱ∙ галицького дружинника Василія, Давид спровокував на злочин київського князя Святополка Ізяславича проти теребовльського; володаря, заявивши, що саме Василько не тільки був причетним до вбивства брата Святополка Ярополка,₄ а й прагне захопити в київського володаря Турів, Пінськ, Берестя та ’ Погорину⁵⁴. Проте невдовзі проти Давида та Святополка виникла могутня коаліція Володимира Всеволодовича, Давида й Олега Святосла- вичів. Переяславльська та чернігівська дружини підійшли до Києва, у зв’язку з чим «Святополк же χoτe покегнути не Києва, и не даша ему кыяне повегнутн»⁶⁰. Ситуацію виправила київська верхівка, яка умовила вдову Всеволода Ярославича Анну й київ­ського. митрополита Миколая бути посередниками між воро­гуючими сторонами. Примирення відбулося, за інформацією літопису, біля міста Городка поблизу Києва: «Прнде Володнмер, и Давыд, и Олег на Святополка, и сташа у Городца, и створнша мир»⁶¹. Було домовлено, що Святополк покарає Давида Іго­ревича.

Судячи з подальшого розвитку подій, Святополк не поспі­шав виконувати домовленостей. Відносно спокійно почував себе волинський князь Давид. Навесні 1098 р. він зробив спробу захо­пити Теребовль у Василька, який продовжував перебувати в нього під арештом у Володимирі. На захист Теребовля висту­пив брат Василька Володар, котрий добився від Давида визво­лення Василька, який повернувся до свого міста. Через деякий

час Ростиславичі здійснили переможну виправу на Волинь, де захопили бояр Лазаря й Василя, які брали участь у розправі над Васильком.

Узимку 1098-1099 рр. Святополк нарешті вирушив проти Давида Ігоревича, щоб вигнати того з Волині. У боротьбі з во­линським князем Святополкові доггЬмагали його сини Мстислав та Ярослав. Ярослав Святополкович був на той час князем у Бересті («Ярослав же бєжє на Λflχw и прийде ко Берестью»)⁶². У результаті дій Святополка Давид був вимушений покинути свої володіння й шукати притулку в сусідній Польщі у польського князя Владислава-Германа. У статті «Повісті временних літ» під 6607 (1099) р. повідомляється: «Изиде Святополк к Володилѵерю и прогид Давыда в Λπχu>>⁶³. Згодом за посередництвом польського князя в районі Берестя відбулися переговори. Незважаючи на заступництво польського князя, Святополк невдовзі вигнав з Володимира Давида, який повернувся знову до Польщі. «Святополк, же прогнав Давыда, - пише автор «Повісті про осліплення Василька», - нача думати на Болодаря и на Бдсилкд, глаголя, яко се єсть волость отца своего и врата»⁶⁴. Під час вели­кої битви з Ростиславичами Святополк зазнав невдачі й повер­нувся до Володимира. Тут він посадив на стіл свого старшого сина Мстислава, а молодшого - Ярослава - відправив за під­тримкою до Угорщини до короля Коломана.

У таких умовах знову знайшли спільну мову нещодавні непримиренні вороги Давид Ігоревич і Ростиславичі. Давид Ігоревич прибув з Польщі, залишив у Перемишлі свою жінку, а сам вирушив за допомогою до половців. Про місце зіткнення з угорцями війська Володаря, Давида і їхнього союзника поло­вецького хана Боняка повідомляє «Повість временних літ»: «Б се же лето поБьенн угри у Перемышля»⁶⁵. Угорські війська були повністю розгромлені⁶⁶. їхній союзник Ярослав Святопол­кович утік до Польщі, а Давид Ігоревич після захоплення Черве- на та Сутейська обложив Володимир, де сидів інший син київського князя - Мстислав.

Під час облоги останній загинув, що дало змОгу Давидові зайняти Володимир. Проте долю його князювання в 1100 р.

вирішив черговий князівський снем у Витичеві (Уветичах), де Святополк Ізяславич, Володимир Всеволодович, Олег та Давид Святославичі вирішили відібрати в Давида Ігоревича Волинь. У «Повісті временних літ» докладна розповідь про цю подію вміщена у статті під 6608 (1100) р., де розповідається про те, що Святополк дав князю Давиду Бозьк, а згодом Дорогобуж, а у Во­лодимирі посадив свого сина Ярослава. Розвиваючи свій успіх, Святополк зробив спробу захопити й Теребовльське князівство у Василька, але зазнав там невдачі. «И не послушд сего Болоддрь, ни Вдсилко», - пише із цього приводу літопис⁶⁷.

Зрозуміло, що такий розвиток подій не міг задовольняти Володимира, який був головним конкурентом як Святополка, так і чернігівських Святославичів. Подробиці про конфлікт між Святополком і Ростиславичами повідомляє Володимир Моно­мах у «Повчанні» у звичній для твору риторичній формі: «Ѵсре- тошд бо мя слы от крдтья моея на Волзе, реша: “Потыснися к нам, да виженем Poctmcaabhma н волость πχ отънмем; иже и не пойдешь с нами, то мы сове будем, а ты сове”. И peχ: “Лице вы ся гневаете, не могу вы я ити, ни креста переступити”»⁶⁸. Відмову Мономаха допомагати Святополкові слід пов’язувати не з яки­мись зобов’язаннями першого перед Ростиславичами, а насампе­ред небажанням допомагати київському князеві..

Усі ці дії привели до значного посилення князя Святополка. Необхідно зазначити, що в той же час у нього під контролем перебували Турівське князівство та Берестя. Ураховуючи близь­кість цієї території до Волині, є підстави думати, що великий вплив на цей регіон мав і найближчий поплічник київського князя - його син і тогочасний володар Волині Ярослав. Відомо, що, коли один із князів-ізгоїв племінник Святополка Ярослав Ярополкович захотів захопити Берестя, проти нього виступив київський володар, який ув’язнив молодого князя в київській темниці. Наступного року, коли Ярослав Ярополкович утік із столиці, його взяв у полон син Святополка Ярослав волинський. Отже, найімовірніше, що на початку XH ст. Турівсько-Берестей- ський регіон перебував одночасно під контролем і Києва, і Воло­димира.

Розповідаючи про жорстоку розправу Давида Ігоревича і Святополка Ізяславича над теребовльським князем Васильком (1097 р.), автор «Повісті», галицький дружинник Василій, не міг обійти мовчанням дуже важливе питання про стан відносин прикарпатських князівств із Польщею. Зокрема у творі повідом­ляється, що навіть після жорстокої розправи Василько хотів звернутися за підтримкою проти Польщі не лише до свого брата Володаря та кочовиків, а й до Давида: «И peκoχ в уме своемь: оже ми вудут верендичи, и печенезн, и торцуй, реку врдту своему Володдреви и Ддвыдови: ддйтд ми дружину свою молотшюю, д сама пиита и ВЄСЄЛИТАСЯ. И ∏0Mb∣CΛ∏χ: на землю Лядьскую ндступлю на зиму, и на лето и козму землю Лядьскую, и мыцю Русьскую землю»⁶’.

М.Е. Шайтан та В.Т. Пашуто вважають, що в той час Поль­ща активізувала свою східну політику⁷⁰. Зіставлення матеріалів давньоруських джерел (літописів і «Повісті про осліплення Василька») з повідомленнями хроніки Галла Аноніма дає підставу для дещо іншого висновку. Розповідаючи про подвиги свого героя - князя Болеслава III, польський хроніст повідомив про велике вторгнення половців на територію Польщі, які «за своєю звичкою» розійшлисяпо всій країні. Саме фраза «за сво­єю звичкою» є доказом численних нападів половців на західно­слов’янську державу наприкінці 90-х рр. XI ст. Такі походи половців навряд чи відбувалися без підтримки або участі Рости- славичів, до земель яких доходили маршрути половецьких пересувань на^захід. Автор «Повісті про осліплення Василька», розуміючи н’егативне сприйняття союзу Василька з кочовиками, підкреслює, що той прагнув до контактів з неполовецькими угрупованнями кочовиків (торками, берендеями, печенігами), а також наголошує на великій шкоді, якої завдали поляки «Руской земле [в розумінні всієї країни Русі. - Авт.}».

Проте останні Слова Василька, можливо, не були простим епічним прийомом, а являли собою відображення історичних реалій. У зв’язку з посиленням тиску половців на прикарпат­ський край, Василько згодом дійсно вирішив порвати з ними контакти і встановити взаємодію з іншими кочовиками причор­номорських степів. У такому контексті стає зрозумілою обіцянка Василька після завершення боротьби з Польщею здійс­нити похід проти половецьких орд: «И посемь χoτeχ проситися Y СвЯТОПОЛКА И Y ЁОЛОДИЛѴерА ИТИ НА ПОЛОВЦИ, ДА ЛЮБО HAΛ∈3γ С0БЄ CΛABγ, а любо γoλoby сложю за Pγccκγιo землю»⁷¹. Звернення Василька до майбутніх «чорних клобуків» (торків, печенігів, берендеїв) свідчить, що вони вже в цей час набирали достатньої мілітарної сили. У літературі роль Польщі в конфлікті між київ­ським та волинським князями 90-х рр. XI ст. часом перебільшу­ється, оскільки на авторів наукових праць суб’єктивно впли­вають наведені у творі дружинника Василія численні подробиці про ці події⁷². Відзначаючи взаємодію кочовиків з Ростиславича- ми на початку 90-х рр. XI ст., необхідно наголосити, що актив­ність степовиків на Правобережжі саме в цей час мала негатив­ний характер для прикарпатського краю, оскільки заважала консолідації майбутніх галицьких земель.

Про антагоністичні відносини між Ростиславичами й Поль­щею, на наш погляд, свідчить також фрагмент «Життєпису Оттона, єпископа бамберзького», написаного в 50-х рр. XII ст. германським хроністом Гербордом. В уривку, що стосується русько-польських відносин межі XI-XII ст., автор розповідає про те, що «руський король» та його наближені перебували у ворожих стосунках з польським володарем, проте пізніше уклали династичний союз і навіть надали Польщі допомогу⁷³. Є підстави думати, що Герборд, котрий писав про події через півстоліття після їх здійснення, переплутав двох володарів, яких він називає «королями», а саме: київського князя (коли мова йшла про шлюб польського князя й руської княжни) і Володаря Ростиславича (коли він писав про складні стосунки «короля русів» з Польщею). На користь цього певною мірою свідчить наведена пізніше інформація, де, розповідаючи про викрадення Володаря, германський хроніст знову називає його тим же титу­лом, як раніше Святополка, «король русів» (rex Ruthenorum)⁷⁴. У західноєвропейській ідеологічній літературі вказаний титул використовувався виключно до незалежних, суверенних волода­рів. Дійсно, Володар тоді фактично не залежав від київського князя, а його держава була повністю суверенною. Отже, конфлікт наприкінці 90-х рр. XI ст. був у поляків не зі Святопол- ком, а з перемишльським князем Володарем.

Завершуючи розгляд цінних для нашого аналізу сюжетів «Повісті про осліплення Василька», необхідно підкреслити велику важливість інформації пам’ятки про увагу теребовль- ського князя до придунайського. регіону. Так, князь Василько заявляв про своє бажання здійснити похід на південь і визволити дунайських болгар. «И посем χoτea есмь пєреяти Болгары дунай­ские и посадити я у собє»⁷⁵. Як відомо, у той час Болгарія перебу­вала під владою Візантійської імперії, а її народ вів боротьбу за своє визволення. Увага галицьких князів до цього регіону, без усякого сумніву, пов’язана з мешканням тут, у дністровсько- дунайському регіоні, значної за чисельністю групи східних сло­в’ян, колишніх уличів і тиверців. Зміст повідомлення пам’ятки свідчить передусім про те, що Василько Ростиславич прагнув переселити до свого краю частину слов’янського (колишнього улицько-тиверського) населення. Це було важливо, оскільки мало підсилити економічну та мілітарну силу Теребовльського князівства. Дещо пізніше, у 1116-1122 рр., вів війну з візантій­цями на Дунаї Володимир Мономах. Зокрема, у 1116 р. київ­ський князь «посажа посадники по Дунаю»⁷⁶. Після утворення ; єдиного Галицького князівства спостерігався процес поступової галицької колонізації території вздовж Дністра.

У князівській родині Рюриковичів Ростиславичі були князя- ми-ізгоями, а тому, за нормами династичних правил, встанов­лених на Русі старшими синами Ярослава Володимировича Ізяславом, Святославом та Всеволодом, не могли претендувати на Київ. Але ця обставина мала для Ростиславичів позитивне значення: вони не витрачали енергії на боротьбу в інших регіо­нах Русі, а зосереджували увагу на розбудові власної землі. О. Мазур висловлює думку, що на той час Ростиславичі були у великій залежності від верхівки Перемишльської та Tepe- бовльської землі⁷⁷. До певної міри з такою думкою можна.пого­дитися, особливо враховуючи ту обставину, що наприкінці XI ст. ; Ростиславичі тільки появилися у краї. Пррте тоді Ростиславичі, силу яких не слід і применшувати, діяли в’інтересах вищезгада- • ної місцевої знаті. І цей союз сприяв піднесенню у краї династії

Ростиславичів, швидкій суверенізації краю у його відносинах з Києвом.

Тоді ж спостерігається процес формування державно- князівської території володінь Ростиславичів. На чолі їх стояв перемишльський князь Рюрик, після смерті якого його стіл посів Володар. На жаль, із джерел нам невідомо, де сидів останній до смерті брата, проте можна припустити, що цим містом був Зве­нигород, який у першій половині XH ст. був відомий як столиця удільного князівства. Василько Ростиславич володів Теребов- лем. Теребовльська і Звенигородська землі, на нашу думку, сформувалися як князівські володіння у другій половині XI ст. Вірогідно, що Перемишльська, Теребовльська та Звенигород­ська землі до другої чверті XII ст. ще не були єдиним земельним об’єднанням, тобто про Галичину як компактну державно- адміністративну одиницю у складі Русі можна говорити лише з другої половини XH ст.

На князівських з’їздах в Любечі (1097 р.) та Витичеві (1100 р.), як справедливо зазначає М.Ф. Котляр, указані землі в Прикар­патті були визнані родинними володіннями Ростиславичів⁷⁸. Однак, незважаючи на це, Володарю та Василькові в першій чверті XII ст. довелося вести гостру боротьбу за обстоювання своїх прав з Володимиром Мономахом та польським князем Болеславом III Кривоустим⁷’.

Якщо вже на початку XII ст. володіння Ростиславичів були у складі давньоруської політичної конфедерації суверенними, то статус Волині був іншим. Унаслідок належності її київському князю Святополкові, вона перебувала на перехідному етапі від князівства-намісництва до земельного князівства. Водночас на цю землю продовжували претендувати Володимир Всеволодо­вич Мономах та його родина.

Волинь і Галичина в 10—30-х рр. XII ст. Князь Володимир Всеволодович у 1113 р. став київським князем. І майже із самого початку свого правління в столиці Русі він почав боротьбу за підкорення Києву Волині. Його союзниками проти волинського князя Ярослава Святополковича були перемишльський і тере- бовльський князі Володар і Василько Ростиславичі. У боротьбі з Мономахом і Ростиславичами Ярослав розраховував на

Гривня-змійовик князя Володимира Мономаха

допомогу польського князя Болеслава III Кривоустого, якого сам Ярослав і його батько Святополк у попередній час неодно­разово підтримували в різних військово-політичних заходах⁸⁰.

У 1117 р. київський князь Володимир Мономах і його союзники, серед яких провідну роль відігравали Ростиславичі, здійснили похід на Волинь! Під час цього походу Володимир Мономах прагнув завоювати собі землі, які його родина вважала своїми. Нагадаємо, що зоною впливу саме Всеволодовичів ви­знав Південно-Західну Русь Любецький з’їзд князів (1097 р.). Водночас Ростиславичі, вступивши в конфлікт з волинським Володимиром, боролися насамперед за «місце під сонцем», оскільки ні Святополк, ні його нащадок Ярослав не визнавали прав Володаря й Василька і вважали, що ті незаконно держать їхню волость. Похід завершився невдало для київсько-прикар­патської коаліції. Між суперниками була підписана угода, згідно з якою Ярослав зберігав свої володіння, але мав визнати зверхність Володимира Мономаха⁸¹. Зрозуміло, що цей договір не задовольнив ні Володимира Мономаха, який прагнув повного ■підкорення Волині своїй владі,‘ні Ярослава, який не бажав 'коритися київському князеві. Очевидно, що Ярослав, за великим рахунком, не визнавав самого факту захоплення Києва Воло­димиром, який не був старшим серед головних Рюриковичів.

У 1118 р., вірогідно не без впливу Володимира Мономаха, проти Ярослава підняли бунт волинські бояри. Унаслідок цієї події волинський князь був вимушений залишити Волинь і шука­ти допомоги в Угорщині. Утеча волинського князя до Угорщини, а не до Польщі, де в нього були союзники, була викликана склад­ною політичною ситуацією в Польщі⁸². Проте в 1119 р., не знай­шовши істотної підтримки в угорського короля, Ярослав Святополкович прибув до Кракова⁸³. Активізація Володимира Мономаха на Волині, його тісні контакти з постійними ворогами Польщі Ростиславичами змусили польського князя Болесла­ва III надати допомогу близькому родичеві.

У 1120 р. літопис повідомляє: «Тогда жє посла Воло димер Андрея [сина Мономаха. - Авт.] с погаными на Λπχu и повоєваста е»⁸⁴. Ця звістка інформує про бойові дії київського центру у від­повідь на напади, які почали чинити поляки на русько-польсько­му кордоні наприкінці 1119 р. У 1121 р. між суперниками знову відбулося воєнне зіткнення («приходи Ярослав с Λπχu к Чьрьвну при посадничи Фоме РАТИБоричи [цей воєвода тоді був посадни­ком у Володимирі. - Авт.] и воротишлся опять не въспевше ничто же»⁸⁵). У бойових діях 1119-1121 рр. взяли активну участь Ростиславичі. Участь перемишльсько-теребовльських князів у коаліції Мономаха, значний вплив їх на ситуацію в південно- західних ареалах Русі серйозно занепокоїли польський двір, вимусили його відмовитися від «звичних» засобів протидії суперникам. У 1122 р. за завданням Болеслава III його воєвода Петро Власт організував викрадення перемишльського князя Володаря Ростиславича. «В то же лете яша Ляхове Володаря Влсилковл врлтА»⁸⁶, - у звичній для себе лаконічній манері пові­домляє про подію руський літопис. Докладніше про це розпо­відає германський хроніст Ортліб Цвіфальтенський: «Здійснив [Петро Власт. - Авт.] також гріх великого віроломства, а саме: короля Русі, що ворогував з його сеньйором, князем поляків, своїм підступництвом приспав. Він прийняв присягу, перейшов до нього на службу, став підтримувати його сина, а потім його ж [руського володаря. - Авт.] підступно, унаслідок змови, видав У руки ворогів, які присудили до великого викупу»⁸⁷.

Про викрадення перемишльського князя є низка свідчень у різних джерелах, проте головним для дослідників, незважаю­чи на певну тенденційність, є докладна інформація польського хроніста Вінцентія Кадлубка. Останній особливо відзначав величезну небезпеку князів Ростиславичів для Польщі⁸⁸.

Захоплення руського князя польськими магнатами значно послабило позиції табору Мономаха на Волині, оскільки роди­чам Володаря, крім виплати великого викупу, довелося в обмін на визволення Ростиславича погодитись не тільки на розрив союзу з київським князем, а й перейти на бік Ярослава Свято- полковича⁸’. У наступному, 1123 р., на територію Волині вторг- лася армія, до якої Святополковичу вдалося залучити польські, чеські, угорські загони, а також дружини перемишльського та теребовльського князів. Проте напад завершився фіаско. Під час облоги міста Володимира князь Ярослав загинув, а його військо відступило’⁰.

Невдовзі після цих подій між Ростиславичами й Польщею конфлікт поновився, про що розповів польський хроніст Вінцен- тій Кадлубек, повідомляючи про напад війська Ростиславичів на польське місто Вісліцу’¹.

У середині 20-х рр. XII ст. майже одночасно померли Володимир Всеволодович Мономах та прикарпатські князі Во­лодар і Василько. До влади в Києві після смерті 19 травня 1125 р. Володимира Мономаха прийшов його син Мстислав.' Успадку­вання Києва Мстиславом Володимировичем було свідченням великої сили влади померлого князя та державно-політичної системи, яку той створив і очолював. Володар помер у 1124 р. в Перемишлі’², Василько - 28 лютого 1125 р. в Теребовлі’³. Після Володаря владу успадкували його сини Ростислав та Володи­мир, якого літописці, описуючи пізніші події, називали «Володи- мирком». Про розподіл спадщини Володаря давньоруські дже­рела нічого не повідомляють, проте польський історик XV ст. Ян Длугош відзначав, що старший син Володаря Ростислав сів у Перемишлі, а Володимир - у Звенигородѣ. Синам Василька Григорію та Івану дісталася спадщина в Теребовльському кня­зівстві. Старший з братів Григорій узяв собі Теребовль, а молод­шому, Іванові, дістався новий у політичному житті краю Галич.

Отже, на межі першої та другої чверті XII ст. у Прикарпатті виникло нове князівство - Галицьке, яке згодом не тільки стало головним у краї, а й підкорило сусідні землі.

Відсутність повідомлень про Галич в літописах попередньо­го часу не є підставою для того, щоб робити висновок про якесь надзвичайно різке піднесення міста саме в другій чверті XII ст. Адже й у цьому випадку у процесі узагальнення матеріалів необ­хідно враховувати факт великої лаконічності інформації джерел про тогочасне Прикарпаття.

Досить цікавою є згадка про Галич у «Патерику» Києво- Печерського монастиря, де зазначається, що під час зіткнення зі Святополком і Давидом (на межі XI-XII ст.) Володар і Василько припинили торгівлю із сусідніми давньоруськими землями («и не пустишд гостей из Галича, ни лодий от Перемишля, и не бысть соли в всей Рускои земли»”). Це повідомлення було включене монахом Полікарпом до пам’ятки з літопису в XIII ст., проте її інформація виглядає достатньою мірою об’єктивною⁹⁶. Згадка в наведеному фрагменті Галича на першому місці, імовірно, не була випадковою, а свідчила, що це місто, яке на той час не було «князівським» (тобто не було адміністративним центром ні земельного, ні удільного князівства), відігравало велику роль в економічному і, вірогідно, політичному житті прикарпатсько­го краю. Археологічні дослідження свідчать про те, що місто Галич виникло набагато раніше часу, коли про нього з’явилися перші писемні повідомлення, а саме в IX-X ст.⁹⁷ Крім архео­логічних досліджень, на нашу думку, свідченням давнього похо­дження Галича є розташування його поряд зі старовинним язичницьким ритуальним центром - Галичиною могилою⁹⁸. Про нього розповідає Галицько-Волинський літопис під 6714 р., де повідомляється про невдалу спробу пересопницького князя Мстислава Ярославича захопити Галич⁹⁹;

Невдовзі після приходу до влади сини Володаря розпочали війну між собою. Про цю війну розповідають Ян Длугош під 1127 р.?а В.М. Татищев під 1126 р.¹⁰⁰ М.Ф. Котляр вважає, що конфлікт між Володаревичами почався після смерті Володимира Мономаха¹⁰¹. На допомогу Ростиславу прийшли новий київський князь Мстислав та Васильковичі. Володимирко зазнав поразки

Центр княжого Галича (розкопки)

й утік до Угорщини. Ростислав зробив спробу захопити Звени­город, але мешканці міста йому не підкорилися. М. Баумгартен зробив висновок, що в 1128 р. Ростислав помер¹⁰², але до такої думки дослідник прийшов лише на тій підставі, що після 1127 р. про цього князя немає ніяких повідомлень у джерелах. Набагато правильнішим є підхід М.Ф. Котляра, який пише про складність установлення дати смерті Ростислава¹⁰³. Деякі дослідники, виходячи з тексту повідомлення, наведеного В.М. Татищевим, відносять дату смерті Ростислава Володаревича на 1143 р., але таке датування, очевидно, не є коректним¹⁰⁴. Цей князь, найімовірніше, помер у 30-х рр. XII ст., можливо під час великої війни, яка відбувалася в той час у Центральній Європі.

У 30-х рр. XII ст. в Угорщині розгорнулася боротьба за вла­ду між королем Белою II і претендентом на трон Борисом. Останній був сином короля Коломана та дочки Володимира Мономаха Євфимії. Під приводом звинувачення у зраді Євфимія була відіслана до батька, де в Києві в 1113 р. у неї народився Борис. У 1131 р., після смерті короля Стефана, Борис одержав підтримку візантійського двору, а згодом - польського князя Болеслава III Кривоустого. Союзниками Бели II були чеський король Собеслав, австрійський герцог Леопольд III, герман­ський імператор Лотар¹⁰⁵. У конфлікт втрутилися, згідно із дже­релами, і якісь руські володарі, причому допомагали вони як Белі II, так і Борису.

Звенигородський князь Володимирко допомагав королю Белі II проти Бориса Коломановича та союзної тому Польщі. Про цю допомогу свідчить під 1152 р. Київський літопис, у якому розповідається, що в той рік Володимирко, звертаючись до сина Бели II Тези, нагадує тому: «Яз отцю твоему досыти послужил своим копием и своими полкы, за его ОБИДУ, и с Λπχu ся есмь за Hb бил»¹⁰⁶. Угорські хроніки відзначають неодноразову допомогу русів і поляків Борису Коломановичу¹⁰⁷. Вірогідно, що західно- руські загони, які воювали на боці Бориса, прибули від против­ника Володимирка Ростислава. На користь цього свідчать близькість Прикарпаття до Угорщини, а також складні відноси­ни між самими Володаревичами.

Успіх Бели II в боротьбі з Борисом і його союзниками (1135 р.) значною мірою сприяв завершенню конфлікту в при­карпатському краї на користь Звенигородського князя Воло­димирка, який після смерті Ростислава переїхав до Перемишля. Лише на межі 40-х рр. XII ст. в літописах знову з’являється інформація про події у Прикарпатті. У цей час у стольному Києві володарем став князь із чернігівської династії Ольговичів Все­волод Ольгович, який у 1140 р. вирішив забрати Волинь у сина Мстислава Володимировича Ізяслава. Літопис повідомляє, що Всеволод «Ивана Василковича и Володаревича из Галичя Воло­димирка НА ВяЧЄСЛАВА H НА ИзЯСЛАВА НА МьСТНСЛАВИЧА ПОСЛА»¹⁰⁸. Це повідомлення дає підстави думати, що ні перемишльського князя Ростислава Володаревича, ні теребовльського Григорія Васильковича на той час у живих уже не було. М.Ф. Котляр, порівнявши це повідомлення зі статтею літопису під 1141 р. («Сего же лєта престдвися у Галичи Василкович Иван. И прия волость его Володимерко Володлревичь, седе ПО ОБОЮ волостью, княжа в Галичи»¹⁰*), робить висновок, що в попередній час у Галичі князював Іван Василькович. Це спостереження важли­ве, оскільки свідчить і про те, що в політичному житті Подніст­ров’я відбулася знаменна подія. Столиця земельного князівства Теребовль і столиця удільного князівства Галич помінялися міс­цями, а саме: після смерті свого брата Григорія Іван не переїхав до його володінь, а залишився в Галичі. Зауважимо, що із цього часу політична роль Теребовля почала поступово згасати.

Смерть Івана Васильковича в 1141 р. дала змогу Володимир- кові не тільки об’єднати майже всі землі Ростиславичів, а й пере­нести столицю до Галича. Як справедливо зазначає І.П. Крип’я- кевич, Галич, на відміну від Перемишля, Звенигорода та Тере­бовля, розташувався в самому центрі володінь Ростиславичів, а тому перенесення столиці сюди було логічним¹¹⁰. Останньою подією, яка завершила процес об’єднання прикарпатських земель в один єдиний організм, було захоплення Володимиром у свого племінника Івана Ростиславича Звенигородського кня­зівства.

Незважаючи на надзвичайний лаконізм повідомлень дже­рел, можна в загальних рисах охарактеризувати політичну ситуацію у прикарпатському регіоні після смерті Володаря й Ва­силька, розглянути питання про пріоритетність тих чи інших князівських столів. Зокрема, мабуть, немає підстав для виснов­ку, що в другій половині 2Q-x рр. XII ст. ареал Ростиславичів розділився на дві частини¹¹¹. Такий підхід не може бути повною мірою коректним, оскільки у другій половині 20-х рр. чіткої системи заміщення столів та' ієрархії князів не було. Швидше за все, внуки Ростислава Володимировича вважали весь прикар­патський край своїм колективним володінням, приблизно так, як верхівка всіх Рюриковичів сприймала східнослов’янські землі. Це володіння Ростиславичів за статусом було фактично землею- князівством, суверенним державним утворенням. Водночас реально після смерті Василька та Володаря Ростиславичів у середині 20-х рр. Xll ст. в західній частині регіону перемишль­ським князем став Ростислав, а Звенигородським - його молод­ший брат Володимир, у східній частині регіону Ростиславичів головним став теребовльський володар Григорій, якому підкорявся князь новогоТалицького князівства Іван.

^г У1123 р. Волинь опинилася в руках сина Володимира Моно­маха Андрія. Його князювання у Володимирі, яке продовжу­валося до 1135 р., майже не висвітлено в джерелах. Але знамен­но, що ані після смерті батька - Володимира Мономаха у 1125 р., ані після смерті брата - київського князя Мстислава Великого у 1132 р. ніхто не зазіхав на волинський трон, що свідчило як про сильні позиції Андрія, так і про відносно спокійний розвиток ситуації довкола Волині. Лише в 1135 р. новцй київський князь Ярополк Володимирович вирішив передати Андрієві Перея­славль, а до Володимира (на Волині) був направлений старший син Мстислава Великого Ізяслав¹¹². І

Особливості державно-політичного розвитку Русі в першій половині XII ст. У 1097 р. на князівському з’їзді в Любечі була укладена домовленість про розподіл «волостей» між найбільш могутніми представниками династії Рюриковичів. Проте через невеликий час цей важливий компроміс був порушений, що передусім було пов’язано з діями Святополка київського та Давида волинського проти прикарпатських Ростиславичів. У пе­ріод князювання Володимира Всеволодовича Мономаха зусил­лями його та його оточення були здійснені заходи, спрямовані на підкорення київському володареві переважної частини схід­нослов’янських земель. Від влади були усунуті нащадки старшо­го сина Ярослава Мудрого Ізяслава, яких фактично було зведе­но до статусу третьорозрядник князів. Припинилося управління династії Брячиславичів у Полоцькому князівстві, яке з початку XI ст. до 20-х рр. XII ст. було майже незалежною державою в рамках східнослов’янської політичної конфедерації.

Єдиними відносно незалежними від Києва князівствами залишалися Галичина на чолі з Ростиславичами та Чернігівське князівство на чолі з Ольговичами. Чернігівські князі в цей час, без усякого сумніву, не відмовлялися від своїх прав на загально- руську спадщину, проте повинні були рахуватися з реальним розкладом політичних сил, який склався на користь Володимира Мономаха та його численної родини.

Ситуація на Русі досить швидко почала змінюватися після смерті сина Володимира Мономаха Мстислава (1132 p.). І ця змі­на була викликана не якимись акціями чернігівських князів чи їх посиленням, а певною кризою, що виникла в самій родині Moho- маховичів. У ній не знайшлося володаря, який міг би акумулю­вати зусилля на збереження відносно єдиної держави.

На перший погляд здавалося, що політичний устрій Русі в часи правління Володимира Мономаха та його сина Мстислава майже нічим не відрізнявся від політичного устрою Русі наприкінці правління Володимира Святославича (початок XI ст.) або наприкінці правління Ярослава (середина XI ст.). Але за сто років у східнослов’янському суспільстві відбулися великі зміни. Насамперед ці зміни позначилися на житті конкретних земель, які значно просувалися у плані свого політичного розвитку та економічного й духовного життя. Тому дії на відновлення єдності Русі, здійснені значною мірою завдяки акумуляції надмірних зусиль Володимиром Мономахом та його оточенням, досить швидко дали зворотний результат. У літературі існує думка, що на виникнення державного формування Володимира Мономаха величезний вплив мав зовнішній фактор, а саме боротьба Русі з половцями¹¹³.

Під час свого правління Володимир Мономах, порушивши всі існуючі доти домовленості, позбавив володінь нащадків

Кирилівська церква у Києві (XII ст.).

Сучасний вигляд

старшого сина Ярослава Мудрого Ізяслава й різко обмежив впливи спадкоємців другого сина того ж князя - Святослава. У більшості регіонів Русі при владі опинилися в ролі князів численні родичі Мономаха, але саме їх тимчасовий статус наміс­ників у цих регіонах не влаштовував. І такі настрої вищезгаданих князів знаходили співчуття в нової політичної верстви цих регіонів - верхівки міст та боярства.,

Отже, за всієї зовнішньої близькості державне формування Володимира Мономаха і його сина Мстислава Великого й дер­жавне утворення їхнього предка Володимира Святого істотно відрізнялися. Для існування другої держави достатніми були зусилля, перш за все військові імпульси, лише з Києва, щоб підтримувати владу верховного князя по всій Русі. Через сто ро­ків відновлена відносно єдина держава могла існувати за наяв­ності тісного зв’язку і взаємодії київського політичного центру з регіонами, на базі яких тоді формувалися землі-князівства.

Проте перевага центру над регіонами в нових політичних умовах не могла утримуватися довго, а тому після відходу з життя Мономаха та його сина князі-намісники, котрі отрима­ли від Володимира та Мстислава володіння як адміністратори, одразу ж почали не тільки перетворювати їх у свої власні землі- князівства, а й пред’являти претензії на більш вагому спадщину. Ряд найбільш могутніх із Рюриковичів, спираючись на підтримку регіонів, де вони сиділи, почали боротьбу за Київ. Таким чином, доля Києва як загальноруського політичного центру фактично почала вирішуватися в регіонах.

Державність доби удільної роздробленості, як і держав­ність доби існування ранньофеодальної монархії, у ході своєї еволюції пройшла ряд етапів. У середині XII ст. на Русі фактич­но існувала система принципату, коли головний володар країни (київський князь) зберігав досить значні прерогативи порівняно з іншими володарями. Принципат тривалий час був пов’язаний із сеньйоратом, тобто системою, коли посада принцепса передава­лася старшому за віком князю. Для існування такої системи важливими були наявність загальнодинастичного домену «Київ­ської землі», наявність достатнього власного потенціалу ро­дових володінь у верховного монарха, збереження певних ідеологічно-правових традицій попереднього періоду відносної єдності держави. Децентралізація в другій половині XII ст. призвела до фактичної ліквідації особливої ролі великокнязів­ської (точніше влади київського князя) влади на Русі. Зазна­чимо, що аналогічна система державного устрою існувала й у Польщі. Верховним князем (принцепсом) був краківський володар, а великокнязівським доменом була Мала Польща. Заміщення цього столу відбувалося за принципом сеньйорату, тобто старший у родині Пястів князь був головним претенден­том на краківський стіл¹¹⁴.

Взаємини в середовищі нащадків Мономаха є цікавими в контексті розгляду його як психолОго-політичного конфлікту в князівській родині. Поки при владі стояв Володимир Мономах, його сини вимушені були коритися авторитетові батька. Після приходу до влади Мстислава міжкнязівська напруга почала зростати, бо його брати в умовах відсутності класичної для Західної Європи системи спадкової королівської влади не хотіли розглядати старшого брата незаперечним лідером і вважали його рівним собі¹¹⁵.1, нарешті, поява в Києві іншого нащадка Bb- лодимира - Ярополкд - призвела до відкритого протистояння. Саме* в цей час відбувся розкол клану Мономаховичів на Мстиславичів (синів Мстислава Володимировича) та суздаль­ських МоНомаховИчів, Серед яких провідну роль у другій чверті та середині XII ст. відігравав суздальський князь Юрій Воло­димирович Довгорукий¹¹⁶. Отже, знову постало питання, яке розглядав, алц не вирішив Любецький з’їзд князів, а самецих подій вірогідною є інформація, яка збереглася у В.М. Татищева про те, що в 1144 р. Володимирке воював з болгарами та візантійцями і «обладав всеми грлды до ДунАя»¹²⁴, тобто підкорив берладницькі землі. Проте через деякий час Іван «Берладник» знову почав боротьбу за Галич, на цей раз уже із сином Володимирка Володаревича Ярославом.

Осіле населення степів та лісостепів Правобережжя Дніпра в удільну добу. Поява половців у середині XI ст. у причорномор­ських степах на багато десятиліть загострила ситуацію в пів- денноруському регіоні, проте поступово, починаючи з перших десятиліть XII ст., у стосунках Русі зі степовим світом створи­лися умови для співіснування і взаємодії. Цьому значно сприяли заходи південноруських князів, спрямовані на зміцнення пози­цій Русі на півдні. Причому, крім широкомасштабних воєнних акцій у степах, побудови нових фортифікаційних укріплень на кордоні зі степом, важливе значення мало виникнення своєрід­ної прикордонної буферної зони. У цей час значно збільшилося населення прикордоння (ареал «Змійових валів») як за рахунок мігрантів з півночі, так і внаслідок запрошення сюди представ­ників тюркських племен:* торків, печенігів, берендеїв, турпеїв, коуїв, - котрі у XII ст. створили в басейні р. Росі політичне об’єднання «Чорноклобуцький союз»¹²⁵. Це об’єднання мало особливий статус у рамках адміністративно-територіальної структури Давньоруської держави, підтримувало з населенням Русі тісні економічні, політичні та культурні зв’язки. Зокрема значних розмірів серед «чорних клобуків» набула місіонерська діяльність православної церкви¹²⁶. Є підстави думати, ;щ о значна чисельність тюркського неполовецького населення мешкала також у середній течії Дністра та в басейні Південного Бугу.

Наразі важко з’ясувати, яким був ступінь залежності в сере­дині XII ст. згаданої вище Берладі від Галича, але є підстави вва­жати, що цей ареал у той час не входив до державної території Галицького князівства, хоча тоді спостерігалися (нехай і не дуже активні) спроби підкорення («окняжіння») краю з боку галицького князя. Активна участь берладників у згаданому вище конфлікті між Володимирком Володаревичем та Іваном Рости- славичем значною мірою свідчить про певну причетність берлад­ників до політичного життя Галичини. Виступ галичан проти свого нового князя Володимирка є доказом того, що процес об’єднання галицьких земель не був безболісним, а в галицькому середовищі існували різні політичні табори. Один із них упро­довж тривалого часу підтримував племінника Володимирка Івана Ростиславича, який із цього часу одержав прізвисько «Берладник»¹²⁷.

Розглядаючи питання про берладників, М.Ф. Котдяр при­пускає, що назва «берладники» мала відношення лише д$ насе­лення Подунав’я, котре приєдналося до Івана Ростиславича і було частиною слов’ян Півдня, а саме бродників. «Недарма згадки про берладників, - пише вчений, - тісно пов’язані, з діяль­ністю Івана у Причорномор’ї і зникають з його смертю (1162 р.)»¹²⁸. Такий же погляд поділяє І.О. Князькій¹²⁹.

На нашу думку, таке твердження є дещо категоричним, бо стан джерел не дозволяє достатньою мірою чітко уявити карти­ну виникнення назви, часу та обставин існування берладників. На наш погляд, назва «берладники» стосується конкретної місцевості - Берладі. її територія складалася із частини Право­бережжя Нижнього Дунаю, а також частини Нижнього та Середнього Попруття. Хоча населення Берладі не мало чітко виражених етнічних ознак, можна думати, що головною складо­вою в ньому були колишні східні слов’яни - уличі та тиверці. Вірогідно, за суттю Берладь була своєрідною слов’янською «вольницею», тобто територією, куди переселялося слов’янське населення з півночі і яка не мала виразної державно-політичної

структури.

Подунайське слов’янське населення мало й інші наймену­вання. Коли 1190 р. «чорні клобуки» звернулися до князя Рос­тислава Рюриковича з пропозицією розпочати воєнні дії проти половців, вони порівнювали своє становище із життям слов’ян на Дунаї: «...се Половци сее зимы воюють ны часто, а не ведлемь, Подуйци ли есм что ли»¹³⁰. Натяк «чорних клобуків» стосувався ? незалежного становища подунайців,.яких не підтримували князі Русі¹³¹. Зазначимо, що інколи доля степових угруповань Причор­номор’я, що мешкали за сотні кілометрів одне від одного, була тісно пов’язана. Так, у 1188 р. київські князі й «чорні клобукй» здійснили спільний похід проти зимовищ половці^, у При­дніпров’ї, оскільки основні сили кочовиків у цей час були на Ду­наї¹³², можливо, брали участь у воєнних діях у Болгарії, про що йшлося вище. Інша назва подунайсько-подністровського насе­лення - «выгонцы Галичькьія» - є доказом його незалежного від адміністративного князівського контролю існування і вказує, що значна частина цього населення переселилася сюди з Галицької землі.

Особливого розгляду заслуговує питання про місце поду- ‘найських міст в історії Русі та її сусідів. Уже в X ст. вони були предметом підвищеної уваги Святослава Ігоревича, який хотів перенести сюди столицю своєї величезної держави-імперії. На 'межі XI-XII ст. їм приділяв увагу теребовльський князь Ва­силько Ростиславич, а згодом за ці міста воював з візантійцями Володимир Мономах, який послав сюди воєводу Фому Ратиборича. Володарі Галичини другої половини XII ст. продовжували традиційну політику просування на південь, що не могло не призвести до ускладнень відносин з Константинополем. Якщо князь Галичини Володимирко в се­редині XII ст. через політичну конфронтацію з Угорщиною підтри­мував приязні відносини з констан­тинопольською адміністрацією, то з 60-х рр. XII ст., після вокняжіння в Галичі Ярослава Володимировича та встановлення приязних взаємин з угорським двором, політика Га­лицького князівства щодо Візантії ускладнилася. Ці зміни значною мі­рою були пов’язані з галицько-візан­тійським суперництвом на Нижньо­му Подунав’ї. Центром цих земель був Доростол (Дерестер, Дерестра, Сілістрія). Можна думати, що озна­

Половецька жіноча скульптура

чений ареал у XII ст. періодично належав Візантії або руським князям, або частина земель перебувала під впливом Русі, а час­тина належала візантійцям, тобто тут спостерігалася система полівасалітету або кондомініуму. У 1162 р. візантійський василевс Мануїл Комнін дав князям Васильку та його братам (синам Юрія Довгорукого) чотири міста по Дунаю: «... и дасть цесарь Васнлкоки в Дунай 4 городы»¹³³. Через три роки до Галича прибув двоюрідний брат Мануїла Андронік, якому Ярослав Володимирович теж надав для підтримки якісь міста. Є всі підстави думати, що це були також подунайські володіння¹³⁴. На наш погляд, зазначені дунайські міста були частиною Берладі, незалежної території в Дунайсько-Дністровському межиріччі, але рівень суспільно-політичного розвитку цих міст та їхньої округи був вищим, ніж інших берладських земель.

У другій чверті XII ст., на думку І.О. Князькія, спостерігався процес зменшення чисельності слов’янського населення у дніст­ровсько-карпатському регіоні, що він пояснює посиленням активності кочовиків, зокрема пересуванням на початку 20-х рр. торків і берендеїв з Придніпров’я на Балкани¹³⁵. Але є підстави думати, що принаймні із середини XII ст. чисельність слов’ян­ського населення у степовій зоні Причорномор’я знову почала зростати. Особливо чітко цей процес простежується на прикладі Середнього Подністров’я¹³⁶. Осіле населення Прутсько-Дунай- ського межиріччя відігравало помітну роль в історії не тільки Південної Русі, причорноморських степів, а й Болгарії. На почат­ку XI ст. ця південнослов’янська країна була захоплена візантій­цями, однак болгарський народ протягом десятиліть вів бороть­бу за визволення. 1186 р. у вирішальних битвах з візантійськими військами, крім половецьких загонів, активну участь як союзни­ки болгар брали якісь «тавроскіфи». Як установив Ф.І. Успен­ський, під останніми грецький історик Нікіта Хоніат розумів русів¹³⁷. Можна припускати, що цим фактом участь русів-поду- найців у болгаро-візантійській війні повністю не вичерпувалася, проте інформація візантійських джерел не дає достатньо чіткої картини про етнічну характеристику союзників болгар в інших епізодах боротьби останніх з Візантійською імперією.

І в наступні часи східнослов’янське населення Подунав’я продовжувало активно впливати на перебіг подій у Болгарсько­му царстві. Так, у 1207 р., за повідомленням Георгія Акрополіта, «на Русі» знайшов притулок племінник болгарського царя Калояна Іван-Асень, звідси він на чолі руського та половецького війська вирушив до Болгарії і, захопивши столицю країни, став болгарським царем. Деякі науковці вважають, що Іван-Асень перебував у Галицькому князівстві¹³⁸, однак у давньоруських джерелах ніякої інформації про це немає. До того ж, у той час у Галичині відбувалася запекла політична боротьба і про надан­ня місцевими володарями допомоги болгарському царевичу не могло бути й мови. Тому, на наш погляд, більш вірогідно, що допомогу Івану-Асеню надали слов’яни-подунайці¹³⁹.

У болгарській історіографії поширена думка про входження території Дунайсько-Дністровського межиріччя до складу відновленого Болгарського царства аж до часів монгольської навали середини XIII ст., але, на нашу думку, участь половців у війнах болгар з візантійцями не є вагомим аргументом для викладеного вище погляду¹⁴⁰. Більш виваженим є погляд В. Тип- кової-Заїмової, яка вважає, що землі на північ від Дунаю не перебували під стабільним контролем Болгарської держави¹⁴¹.

Увагу істориків віддавна привертає проблема бродників. Більшість дослідників вважає, що цей термін охоплював насе­лення переважно слов’янського походження, що мешкало в основному в степах¹⁴². Іншу точку зору висловлює О.Б. Бубе- нок, який вважає, що головним елементом у складі бродників був алано-яський компонент¹⁴³.

Очевидно, це поняття бродників є ширшим, ніж поняття берладники, подунайці, «кыгонцы Галичькыя» тощо. Усі згадані категорії населення, а також мешканці факторій, розташованих на берегах «Великого Дону» (Сіверського Дінця та Нижнього Дону), Дніпра, Дністра, у своїй переважній більшості входили до складу бродників. Щоправда, у літературі поширене твердження про те, що бродники - це лише населення Подунав’я та низин Карпат¹⁴⁴.1 нібито для такого погляду є підстави, оскільки в біль­шості джерел бродниками названо саме мешканців цього регіо­ну. Але, на нашу думку, треба враховувати те, що автори візан­тійських, угорських і римських пам’яток, де йдеться про бродників, мали уявлення лише про найближче до кордонів їхніх держав населення причорноморських степів. Тим більше, що ці відомості були пов’язані з конкретними політичними подіями. (Відомості папських булл про бродників є вторинними, оскільки їхні автори спиралися на інформацію з документів угорської королівської канцелярії). Так, угорський король Андрій II надав у 1211 р. землі в Трансільванії рицарям Тевтонського ордену, володіння яких досягали земель «Продників». У 1227 та 1231 рр. римський папа Григорій IX доручив католицьким місіонерам проводити місіонерську діяльність «у землях половців і бродни­ків» [in Cumania et Brodnia terra), «в областях половців та брод­ників» [in Cumanorum et Brodnicorum provinciis)^λ^.

Для з’ясування питання про район мешкання бродників важливо, на нашу думку, проаналізувати й нечисленні згадки про них у давньоруських літописах. Так, під 1147 р. розповіда­ється, що під час міжусобних чвар, які призвели до воєнних дій у В’ятицькій землі, до чернігівського князя Святослава Ольгови- ча прийшла допомога від бродників і половців: «Бродничи и По- локци придошА к нєму мнозн»¹⁴⁶. Під час Липицької битви 1216 р. між володимиро-суздальськими князями Юрієм і Ярославом Всеволодовичами та новгородським князем Мстиславом Мсти- славичем Удатним підтримку двом першим надали «Муролѵьци, и Бродници, н Городчднє, H ВСЯ СИЛА СуЗДАЛЬСЬКОЙ земли». І в пер­шому і в другому випадках бродники - це не мешканці якоїсь землі чи міста. Можна припускати, що вони мешкали поза тери­торіями, що складали державно-адміністративну структуру Русі. Ясна річ, як і в першому випадку, бродники й половці прийшли з півдня, хоча немає підстав робити висновок про появу їх з Подунав’я. Ще більшою мірою неможливість останнього стосується другого епізоду.

На користь думки про мешкання бродників на дуже широ­кому ареалі Східної Європи свідчить опис у літописах подій, пов’язаних з першою появою монгольських військ у Східній Європі¹⁴⁷. Вторгнення їх до причорноморських степів у 1223 р., безумовно, порушило традиційний перебіг життя Північного Причорномор’я, оскільки несло катастрофічну загрозу для цього регіону. Тому не випадково в давньоруських літописах збереглося два дуже важливих свідчення про слов’ян-степови- ків.

У Галицько-Волинському літописі розповідалося, що десь на початку 1223 р., після з’їзду південноруських князів у Києві, де було прийнято рішення про надання допомоги половцям у бо­ротьбі з монголами, вниз по Дністру вирушили «кыгонцы Гали- чьскшя», флотилія яких спустилася в Чорне море, а звідти по Дніпру піднялася до порогів. Літописець повідомляє, що «Быгонцы Галичьскьія» мали близько тисячі човнів¹⁴⁸. В.В. Мав- родін припускає, що на них могло бути 35-40 тис. воїнів¹⁴⁹. Хоча, імовірно, джерело істотно перебільшило реальну чисельність цього війська, вказана цифра не тільки свідчить про значні мілі­тарні можливості слов’янської «вольниці» на Дніпрі та Дністрі,

Фрагмент статті Галицько-Волинського літопису про битву на р. Калці (1223 р.). Хлєбниіїівський літописний звід XVI cm.

а є доказом значної кількості осілого населення Північного Причорномор’я.

Літописець не пише про долю цих воїнів після завершення битви на р. Калці, проте допоміжну інформацію дав арабський хроніст Ібн аль Acip, який розповів, що після битви якісь руські купці на човнах вийшли в Чорне море¹⁵⁰. Безумовно, основну час­тину цих людей складали «выгонцы Галичьскыя», що традицій­ним шляхом поверталися додому.

Розповідь Суздальського літопису про степових сло.в’ян стосується також заключної фази подій на р. Калці. У ньому йдеться про перехід на бік монголів бродників, воєвода яких Плоскиня після завершення битви допоміг монголам захопити фортецю, побудовану на березі Дніпра воїнами київського князя Мстислава: «Ту же и Бродннцн быша старые н воєвода nχ Плоскыня. И тъи окаянный целовав крест кы князю Мстиславу и овема кн язем а [союзники Мстислава. - Авт.], яко κχ не извити и пустити и\ на искупе, и сългав окаянный, предаст и\ связав Татаром»¹⁵¹.

Порівняння текстів Галицько-Волинського та Суздальсько­го літописів дає підставу припускати, що під час подій 1223 р. різні частини слов’янського населення степу опинилися в різних воюючих таборах. Бродники, про яких згадує Суздальський літопис, мешкали в регіоні від Дону до Дніпра. їм безпосередньо загрожувала небезпека з боку монголів, особливо після розгро­му східного об’єднання половців на чолі з Юрієм Кончаковичем. Тому на початку весни 1223 р. вони були вимушені перейти на бік ворогів. Населення ж Придністров’я та низин Дунаю - «выгонцы Галичьскыя», про яких, як вище зазначалось, повідомляє Галицько-Волинський літопис, підтримувало коаліцію південно- руських князів.

Загалом, усі наведені факти дають підставу для висновку, що бродники, у широкому розумінні цього слова, - це переваж­но східнослов’янське населення, яке мешкало в Південно- Східній Європі й не підкорялося або підкорялося на якихось особливих умовах князівській адміністрації. Безперечно, слід вважати спрощенням думку про те, що бродники - це слов’яни, які перейшли до кочового способу життя¹⁵². Незалежні й напів­залежні території бродників були не тільки у степах, а й на зем­лях, що входили до регіонів компактного розселення східних слов’ян у межах Русі.

«Украины» в державно-політичному розвитку Русі XII- XIII ст. Внутрішньополітичний розвиток Русі характеризувався процесом «окняжіння» все нових і нових територій, але не всі східнослов’янські землі перебували під контролем «класичного» володарювання. Регіонами, де існували можливості для трива­лого існування «неокняжених» територій, були, наприклад, на Волині Забужжя (землі між Вепром та Західним Бугом) і Пого- рина, у складі Галичини - «горная земля Перємьішльская», По­низзя, а також, можливо, землі загадкових «болохівських князів». На ці ареали князівський сюзеренітет час від часу не поширювався або поширювався не повною мірою¹⁵³. Саме про такий стан князівського управління в Галичині писав у XIII ст. літописець, коли зазначав, що «воярє же Галичьстии Данила [князя Данила Романовича. - Авт.] князємь сове называху, а саме всю землю дєрждху»¹⁵⁴.

Поява територій, що не входили або входили частково до сфери державного контролю, де складалися особливі умови для функціонування системи державного управління, зафіксована в джерелах уже з X ст. Так, специфічний характер управління був у «Червенських градах», за які наприкінці X - у першій половині XI ст. вели гостру боротьбу Польща та Русь¹⁵⁵. Вище вже згадувалося про залежну від Русі конфедерацію «чорних клобуків», яка мала особливу структуру управління й де, крім тюркського, мешкало численне східнослов’янське населення¹⁵⁶.

Можна припускати, що час створення прикордонних зон з кочовим населенням, залежним від Русі, припадає на другу половину XI ст. Саме тоді (у 1079 р.) згадуються, зокрема, «торци переяслдкьскин», котрі перебували в залежності від переяславльського князя¹⁵⁷.

Саме такими землями, на які недостатньою мірою чи взагалі не поширювався державний контроль, були й згадувані в літо­писах наприкінці XII на початку XIII ст. «Украины». Так, під 1187 р., розповідаючи про смерть переяславльського князя Володимира Глібовича, Київський літопис повідомляє, що по ньому не тільки «плакашдся вен Пєреяслдвци», але Й «УкрДИНА много постонл»¹⁵⁸. Під 1189 р. давньоруське джерело розповідає про «Украйну Галичьскую», а в 1213 р. князь Данило Романович визволив з-під влади поляків низку забузьких міст і «всю Украй­ну»¹”. Під переяславльською «Украйною», вірогідно, малася на увазі величезна степова територія на сході Переяславльського князівства, що перебувала в залежності від князівської адмі­ністрації. Тут мешкала значна кількість тюркського населення, яке поступово переходило до осілого способу життя (про нього див. розділ 3). Тамтешнє слов’янське населення виконувало здебільшого військові функції - охороняло кордони й купецькі каравани¹⁶⁰. Під поняттями галицька та волинська «Украйна» літописці розуміли, відповідно, територію Пониззя (а можливо й Болохівщину) та Забужжя.

В історіографії довгий час триває дискусія з приводу тлума­чення в давньоруський період слова «Украйна». Найбільш поши­реною є думка про те, що це слово походило від слова «окраї­на», тобто під «Украйною» книжниками розумілися окраїнні, порубіжні землі¹⁶¹. Інші дослідники пов’язують слово «Украйна» із загальнослов’янським словом «край» (у значенні земля, краї­на тощо)¹⁶². Для правильного розуміння змісту терміна «Украй­на» необхідно комплексно проаналізувати численні згадки про нього в давньоруських та післямонгольських джерелах. Такий аналіз дає підставу вважати, що цей термін використовувався не стільки як географічний чи етнічний, а більшою мірою як державно-політичний та соціальний, оскільки під «украннами» розумілися території, які не входили до державної структури Русі. Важливо підкреслити, що південноруський кордон не був справжнім державним кордоном для русів, оскільки за ним не було іншої держави, і лише небезпека з боку наїздів кочовиків перешкоджала масовому переселенню слов’ян на південь. Тому, можливо, слово «Украйна» означало якусь територію, де не було князівського правління, - «вольницю», розташовану поблизу батьківщини, «країни» - «у країни». Унаслідок специфіки суспільного устрою «укрдин», у станово-класовій структурі їхнього населення був значний прошарок осіб, які брали участь у воєнних діях, а в мирний час поряд з несенням сторожової служби займалися землеробством, ремеслами та промислами.

Монголо-татарська навала завдала жорстокого удару сло- в’янам-степовикам, але не знищила їх повністю. Археологічні дослідження дають цікаві матеріали про слов’янське населення Причорномор’я саме в найскрутніший для нього час (у другій половині XIII - XIV ст.)¹⁶³. У XIV ст. спостерігалося прагнення Великого князівства Литовського оволодіти деякими південни­ми регіонами, зокрема Поділлям (колишні Пониззя та галицька

. «укрАИНА»). Щоправда, із середини XIII ст. практично зникла із джерел назва «бродники», однак, як довели дослідники, вона замінилася терміном тюркського походження - «козак», який означав воїна, охоронця¹⁶⁴.

У літературі тривалий час виникнення козацтва розглядало­ся лише як результат класової боротьби у феодальному су­спільстві. Проте такий погляд серйозно спрощує складні істо­ричні процеси. Козацтво (а також близькі до нього за формою та

Срібна позолочена чаша з поховання половецького хана (XIII ст.)

духом суспільно-станові структури в інших країнах) виникало внаслі­док міграційних процесів, потреби освоєння багатих земель, необхід­ності забезпечення функціонування торговельних шляхів та оборони державних кордонів. Появу козацт­ва як історичного явища можна віднести щонайменше до часів існу­вання держави Русь¹⁶⁵. Володарі останньої не завжди мали змогу контролювати бродників-козаків, проте були зацікавлені в їх перебу­ванні та діяльності в степу. Життя бродників-козаків було важливою складовою цивілізаційного поступу всього східнослов’янського світу. Козацтво як історичне явище пройшло значний шлях еволюції: між бродниками XI-XII ст. і козацтвом XV-XVI ст. мали місце істотні відмінності, проте останні не меншою мірою мали місце й між козаками XV-XVI ст. та їхніми спадкоємцями в другій половині ХѴІІ-ХѴІІІ ст.

Козаки не належали до привілейованого стану середньо­вічного суспільства (принаймні до Визвольної війни середини XVII ст.), і цим зумовлювалася специфіка їхнього напіввоєнно- го, напівмирного життя в степах та лісостепах. Часто, не маючи можливості займатися хліборобством, вони головну увагу при­діляли рибальству, полюванню, промислам, ремеслам. За етніч­ним складом це були в основному слов’яни, хоч інколи трап­лялися й представники інших народів, насамперед тюрки, котрі при цьому, імовірно, повинні були прийняти православ’я. Назва земель, де мешкали бродники-козаки - «Украйна» (або «Украй­на»), із часом стала назвою їхньої країни, а самі вони відіграли визначну роль у створенні українського етносу.