Розділ 5 Волинь і Галичина на шляху до об’єднання (середина і друга половина XII ст.)

Про поняття «громадянська війна» в контексті вивчення розвитку середньовічного суспільства. У першому розділі цієї книги вже відзначалося, що однією з найважливіших ознак держави є наявність інституту громадянства, хоча цей інститут в умовах середньовіччя мав певні специфічні риси.

В історії людства відбувалося чимало війн не тільки між різними державами, а й між громадянами, що входили в одну державу. Останні конфлікти були крайньою формою політичної боротьби, яка точилася всередині конкретного суспільства. У державах, де існує «класичне» громадянство, стосовно подіб­них конфліктів постійно використовується термін «громадян­ська війна». На нашу думку, з певною обережністю і врахуван­ням специфіки періоду його можна застосовувати й щодо епохи середньовіччя. Справді, якщо проаналізувати, наприклад, конф­лікти, які мали місце тоді у східнослов’янському середовищі, то вони аж ніяк не зводилися лише до боротьби між окремими володарями, а торкалися широких верств населення. Нерідко на вимогу тих чи інших груп населення той чи інший верховний представник правлячої еліти ставав ініціатором внутрішньої війни, тобто війни в рамках населення однієї держави.

В умовах Русі, коли державність мала багатошаровий характер, такі конфлікти інколи відбувалися між володарями різних князівств, які значною мірою були суверенними держа­вами. Але є підстави вважати, що й ці війни також були війнами громадянськими, оскільки учасники доводили в цих конфліктах свої політичні претензії в рамках конфедерації земель-кня- зівств, що сформувалася на Русі в середині XII ст. Проявом існування подібних (громадянських) уявлень, які фіксують зв’я­зок політичних суб’єктів з власним краєм, фіксують їхню причетність до своєї країни, своєї держави є, наприклад, епізод 1188 р., коли в умовах угорської окупації Галича митрополит Никифор закидав князям Святославу і Рюрику: «Ліолвяшеть бо митрополит [Никифор.

Використання поняття «громадянська війна» важливе для правильного розуміння внутрішньополітичних подій у Галичині й на Волині другої половини XII та, особливо, першої половини XIII ст. Тогочасні політичні конфлікти в регіоні не можна зводити тільки до міжкнязівських протистоянь. Важливу роль у конфронтаціях відігравали представники різних верств насе­лення. У протиборствах спостерігалися як міжстанові конфлік­ти, так і конфлікти різних угруповань правлячого класу, а також боротьба між населенням окремих ареалів у рамках.однієї землі. Визнаючи це, одразу ж зауважимо, що не поділяємо позиції представників школи І.Я. Фроянова, які абсолютизують роль якихось абстрактних громад у суспільному розвитку та в полі­тичних протиборствах².

Південно-Західна Русь у політичному житті Русі середини XII ст. Відомий український історик І.П. Крип’якевич, розгля­даючи історію Волині у XII ст., зазначає: «Волинь до 1170-х рр. залишалася в залежності від Києва. Хоч у Києві князі змінюва­лися часто, всі вони особливо пильнували, щоб вдержати багату Волинську землю під своєю рукою та не допустити до неї супер­ників з інших княжих династій. Одночасно із змінами в Києві мінялися волинські князі. Вони були повністю залежні від Києва і повинні були виконувати волю київського князя»³. На нашу думку, розвиток у середині XII ст. земель-князівств на Русі, у тому числі й на Волині, потребує більш детального аналізу,

Прихід князя Ізяслава Мстиславича до Києва (1146 р.). Мініатюра Радзивилівського літопису XV cm.

оскільки політичний процес, передусім взаємини між політич­ними центрами, мав тоді дещо складніший характер.

У 1145 р. Всеволод Ольгович зібрав з’їзд князів, на якому було прийнято рішення про успадкування Києва його братом Ігорем. На цьому зібранні був присутній і Ізяслав Мстиславич, проте тільки під тиском несприятливих для себе обставин він погодився підкоритися волі інших князів.

У 1146 р. Ізяслав Мстиславич став київським князем. Неза­баром він посадив на Волині свого ставленика - князя Володи­мира Андрійовича, а через декілька місяців князь Ізяслав уже почав безпосередньо сам керувати цією землею. Зазначимо, що в другій половині 40-х рр. в умовах постійного тиску з боку суздальського князя Юрія та його союзника - галицького князя Володимирка - князь Ізяслав прагнув не тільки зберегти Київ, а й перетворити Волинь у своє спадкове володіння. Саме тому Волинь тоді декілька років номінально не мала свого князя (точ­ніше князя-намісника), а управлялася посадниками князя Ізя­слава. Пізніше на волинському столі появилися князі, які були близькими родичами Ізяслава Мстиславича й повністю від нього залежали.

Зрозуміло, що в той час і суздальський князь Юрій Володи­мирович не тільки боровся за Київ, а й прагнув підірвати позиції південноруських Мономаховичів (Мстиславичів) на Волині. У 1149 р. Юрій Довгорукий все ж таки був вимушений визнати, безумовне право Ізяслава Мстиславича на Волинь, хоча в по­дальшому, розуміючи, що цим претензії Ізяслава не обме­жуються⁸, робив спроби вигнати племінника із західноруського краю.

У своїй боротьбі з Ізяславом Юрій мав надійного союзника в особі галицького князя Володимирка. Необхідно зазначити, що у відносинах між володарями Волині й Галичини з моменту виходу цих земель-князівств на політичну арену постійно спо-

Переговори князя Ізяслава Мстиславича з угорським королем Гезою II (1152 р.).

Мініатюра

P адзивилівського літопису XV ст. стерігався великий антагонізм. Останній був зумовлений виник­ненням двох земель з єдиного комплексу, постійним прагненням волинських князів приборкати незалежних Ростиславичів, а та­кож намаганнями останніх не тільки зберегти свій незалежний статус, а й поширити вплив на Волинь. Так, у середині XII ст., після об’єднання Галичини, правлячі кола цього князівства поча­ли самі висловлювати претензії на деякі волинські землі, зокре­ма на Погорину. Антагонізм між західноруськими землями- князівствами суперечив тенденціям до їх зближення, проте вже у третій чверті XII ст. ситуація почала змінюватися в бік нала­годження стосунків між ними.

Київський літопис докладно передає обставини жорстокої й виснажливої війни середини 50-х рр. XII ст., яку вели між собою Волинь і Галичина. Саме ця боротьба зробила можливим посилення позицій суздальського князя Юрія в Середньому Придніпров’ї, а після смерті Ізяслава в 1154 р. дала змогу Юрію на декілька років посісти стіл у Києві. Ускладнила ситуацію для Галичини участь у цій війні на боці Ізяслава Мстиславича полків угорського короля Гези ІГ, які неодноразово пустошили при­карпатський край.

У ході тогочасних військових акцій галицький князь не тільки боровся за зміцнення позицій своєї землі-князівства, а й прагнув завоювати сусідні з Галичиною території. Зокрема в 1152 р. князь Володимирко захопив Бузьк, Шумськ, Тихомль і Гнойницю¹⁰. О.М. Рапов вважає, що ці володіння належали Ізяславу як київському князю, але безперечно, що тут ішлося про території, які входили до складу Волині¹¹.

Зазначимо, що в першій половині XII ст. в адміністративно- політичному розвитку Русі намітилася нова тенденція на ство­рення більш дрібних, ніж князівства-намісництва, тимчасових володінь (держань), з яких пізніше в рамках земель-князівств почали формуватися удільні князівства. Ці невеликі (удільні) князівства-намісництва утворювалися з волі як верховного київ­ського князя, так і земельних князів (володарів земель-кня­зівств).

Саме таким регіоном, де було особливо багато таких фактич­но умовних за характером князівських володінь, і була Пого­дина¹². Ще в 70-80-х рр. XI ст. до Волинського князівства-наміс- ництва, що перебувало під контролем Києва, входили не тільки Прикарпаття, а й Дорогобузька волость. Наприкінці XI ст. остання стала володінням Давида Ігоревича, який був нащадком сина київського князя Ярослава Володимировича. У 1098 р., будучи на той час волинським князем, Давид пропонував (віро­гідно, не дуже щиро) теребовльському князю Василькові Рости- славичу погоринські міста Всеволож, Шеполь, Перемиль. Пізніше Дорогобузька волость знову стала володінням Давида, і права цього князя на це невелике князівство гарантувалося на з’їзді у Вітичеві фактично всіма наймогутнішими Рюриковичами. Не викликає сумніву, що із цього часу Дорогобузька волость уже не мала якоїсь залежності від Волині. Але під час війни з га­лицьким володарем Володимирком у 1152-1153 рр. Ізяслав Мстиславич прагнув повернення собі погоринських міст як во­линський князь. Вірогідно, і в середині 50-х рр. XII ст. Погорина якийсь нетривалий час перебувала в руках нащадка Володимир­ка Ярослава Осмомисла¹³.

Після приходу до Києва Юрія Довгорукого Погорина на певний час знову потрапила під контроль Києва: у 1157 р. князь Юрій передав її Володимиру Андрійовичу¹⁴. Цей князь лравив уДорогобужі до 1170 р., а після нього місто належало вже близькому родичеві волинського володаря Мстислава (сина князя Ізяслава Мстиславича) князю Володимиру Мстиславичу, який Мстиславу Ізяславичу доводився дядьком. На початку 70-х рр. Погорина стала володінням брата Мстислава Ізяславича Яро­слава і його синів, тобто стала складовою Східноволинського князівства.

Дещо особливе місце у структурі південноруських земель належало ареалу у верхів’ях річок Случі, Південного Бугу й Тетерева.

_ѴУ лютому 1153 р. помер галицький князь Володимирко Волбдаревич. Його син Ярослав посів галицький стіл у розпалі конфлікту Волині та Галичини за погоринські міста. Літопис інформує, що молодий князь Ярослав хотів помиритися з во­линським князем Ізяславом Мстиславичем, проте оточення кня­зя бажало продовження війни («ты єсн молод, а поеди прочь и нас позорен»¹⁶). Галицькі бояри наполягли, щоб князь у бойових діях з волинянами безпосередньо участі не брав. Дослідники по-різ­ному коментують цей епізод. Одні вважають, що він є свідченням конфлікту, який виник між князем і боярами й мав тенденцію до

Переговори київських послів на чолі з Петром Бориславичем з галицьким князем Ярославом Володимировичем (1153р.).

Мініатюра Pадзивилівського літопису XV cm. зростання¹⁷. Інші, навпаки, заявляють, що оточення прагнуло зберегти свого молодого князя від неприємних несподіванок під час конфлікту¹⁸.

Варто погодитися з думкою, що у складних тогочасних умо­вах оточенню князя, справді, слід було потурбуватися про свого сеньйора, який був суверенним носієм державної влади в Гали­чині. Але необхідно одразу ж визнати, що в галицькій верхівці існували протилежні погляди на можливий перебіг відносин з Волинню й Києвом. Вірогідно, тоді Ярослав був представником партії миру, яка хотіла примирення з Волинню, оскільки війна завдала великих втрат Галичині, а Ізяслав у її ході вже вислов­лював своє бажання взагалі забрати собі Прикарпаття. Тому молодий князь навіть погоджувався визнати себе васалом київ­ського князя. Інша група, яку представляв авторитетний боярин Костянтин Сірославич, не хотіла йти на поступки Ізяславу Мстиславичу, визнавати залежність Галичини від нього, відда­вати завойовані волинські міста. Невдовзі, у лютому 1154 р., на річці Серет відбулася битва, у якій галичани зазнали жорстокої поразки.

У 1155 р. Юрій Довгорукий, який на той час знову опанував Києвом, вирушив до Луцька, щоб захопити його в сина помер­лого в 1154 р. Ізяслава Мстиславича князя Мстислава¹”. Князь Мстислав Ізяславич не відмовився від претензій на Київ, але боротьба з могутнім князем Юрієм була дуже складною, тим більше, що навіть на Волині Мстислав тривалий час не був пов­ним господарем. Деякі з найближчих родичів Мстислава - місцевих удільних князів - були дуже близькими спільниками князя Юрія, користувалися його підтримкою. Саме цими обста­винами можна пояснити те, що 1156 р. Мстислав Ізяславич напав на місто Володимир і вигнав звідси свого дядька Володимира Мстиславича. Літопис докладно розповідає про похід у відпо­відь Юрія Володимировича та його зятя Ярослава Володимиро­вича галицького на допомогу князеві-вигнанцю. Цей опис є доказом того, що Мстислав Ізяславич мав неабияку підтримку волинян, бо могутнім союзникам так і не вдалося підкорити Мстислава й повернути Володимир його колишньому власнико­ві²⁰. Отже, у другій половині 40-х - на початку 50-х рр. XII ст.

Волинь стала володінням Ізяслава Мстиславича та його нащад­ків, перетворилась на самостійне земельне князівство. Суверені- зації краю сприяло поступове налагодження його стосунків з Галичиною.

Ярослав галицький тоді схилявся до підтримки з Волинню мирних відносин, на що, очевидно, вплинуло те, що Юрій від­мовився передати галицькому володарю захопленого суздальця- ми Івана Берладника. Необхідно зазначити, що навіть скупа інформація джерел дає підстави думати, що після 1144 р. остан­ній не припиняв боротьби з Ярославом, шукав підтримки в цій боротьбі не тільки в Берладі, а й у різних руських князів та в половців. У другій половині 50-х рр. розбитий у попередній час, але нескорений Іван Ростиславич готував проти Ярослава Володимировича військо з берладників та половців. У цьому йому допомагав новий київський князь Ізяслав Давидович. У Київському літописі розповідається, що, довідавшись про не­безпеку, галицький князь запросив на допомогу не тільки русь­ких князів, серед яких був волинський князь Мстислав, а й поль­ських князів, а також угорського короля Тезу II.

У 1158 р. Іван Берладник зібрав у Подунав’ї велике військо з берладників та половців. Літопис повідомляє, що перших у його війську було 6 тисяч. Похід було розпочато, військо князя Івана дійшло до галицького міста Кучелмина, де його прихильно зустріло місцеве населення. Таке ж ставлення до Берладника було й в Ушиці, але до стін міста ще до прибуття берладницько-половецького війська підійшла рать Ярослава. Літописець повідомляє, що під час облоги чимало мешканців Ушиці перебігло на бік Івана. Але негаразди між Іваном та його степовими союзниками вимусили Берладника відступити. Зго­дом Іван Ростиславич приїхав на запрошення Ізяслава Давидо­вича до Києва, а потім князь Ізяслав почав війну проти Ярослава, вимагаючи володінь для Берладника. Важливо, що Іван Рости­славич у цей час отримав звістку від галичан: «Толико яви стягы, и мы отступим от Ярослдвл»²¹. Ця інформація є ще одним дока­зом серйозних суперечностей, що існували в галицькому суспільстві. Щоб не повертатися до цієї теми, зазначимо, що в 1161 р. Іван Ростиславич помер у візантійському місті Солуні (Фесалоніках). Літопис передає тодішні чутки, що князя було отруєно²².

Важливим моментом розвитку відносин між Волинню та Галичем у другій половині 50-х рр. XII ст. було те, що вперше в міжкнязівському конфлікті володарі двох сусідніх земель- князівств Мстислав Ізяславич та Ярослав Володимирович опинилися в одному таборі. Безумовно, що в цьому конфлікті волинський князь Мстислав Ізяславич прагнув посилити свої позиції, що незабаром йому й удалося зробити.

Союз Волині й Галичини склався в 1157 р. У вересні 1157 р. германський імператор Фрідріх І Барбаросса в листі до свого духівника єпископа Вібальда, описуючи свій переможний похід проти Польщі, зазначав, що полякам допомагали «народи руте- нів [русів. - Авт.], партів [половців. - Авт.], пруссів, поморців, зібравши великі загони»²³. Коментуючи це повідомлення, C. Ky- чинський наголошує, що, найімовірніше, під згаданими загонами «рутенів» імператор розумів або загони галицького князя Яро­слава Володимировича (до цієї позиції польський автор більше тільки нестабільним становищем самого князя, а й складною ситуацією в Польщі. Але в 1167 р., коли Мстислав став реально претендувати на одну з провідних ролей у житті Південної Русі, йому вдалося налагодити тісні відносини з Пястами. При цьому важливо було, що встановлення таких відносин не йшло врозріз з аналогічними взаєминами Галичини з Польщею, оскільки га­лицький князь був союзником Мстислава Ізяславича. Ще 1153 р., у перший рік свого князювання в Галичі, Ярослав Осмомисл видав свою дочку заміж за великопольського князя Одона²⁵. У 1158 р. польські князі надали Ярославу допомогу в боротьбі з Іваном Берладником, а наприкінці року сприяли йому та волинському князю Мстиславу в боротьбі за київський трон²⁶.

Вишгородська Богоматір.

Візантійська ранньосередньовічна ікона

схиляється), або волинського князя Мстислава Ізясла- вича²⁴. На нашу думку, є всі підстави думати, що воєнний контингент у Польщу посла­ли князі Ярослав Володими­рович та Мстислав Ізяславич разом. Це було фрагментом реалізації військово-політич­ного союзу обох князів.

Необхідно зазначити, що на початку самостійного політичного життя у Мсти­слава Ізяславича, який мав тісні родинні зв’язки з поль­ським правлячим домом, не дуже плідно розвивалися стосунки з його представни­ками, що було викликано не

22 грудня 1158 р. Мстислав волинський і Ярослав галицький увійшли до Києва, владу в якому вони передали авторитетному смоленському князю Ростиславу Мстиславичу²⁷. Ростислав Мстиславич правив у Києві до 1167 р., що було своєрідним рекордом для того буремного часу. Безумовно, для забезпечен­ня певної стабільності влади в Києві важливим було прихильне ставлення до столичного володаря волинського та галицького володарів. У той час волинський князь Мстислав, за традицією доби, часто приходив з військом до Києва, щоб узяти участь у черговій воєнній кампанії Ростислава, проте, допомагаючи своєму дядькові, Мстислав не забував про власні інтереси. Так, 1161 р. між Мстиславом і Ростиславом навіть виник конфлікт через претензії племінника київського князя на декілька міст під Києвом, які вже наступного року він з ласки київського князя отримав (Торчеськ, Білгород, Канів)²⁸. Цікаво, що пізніше, у 1195 р., Торчеськ, Треполь, Корсунь, Богуслав, Канів належали вже синові Мстислава князеві Роману. А в 1231 р. онук Мстисла­ва Данило Романович передав Торчеськ дітям свого тестя Мстислава Мстиславича Удатного²⁹.

Одержати «причастя» в «Руській землі», тобто якихось во­лодінь у Київській землі, було дуже престижним і відповідаль­ним, бо одразу ж відкривало для їхнього володаря додаткові можливості впливу на загальноруські справи, надавало певне право висувати власні претензії на стольне місто Русі. 1166 р. на запрошення Ростислава Мстислав прийшов із загоном до Києва і брав участь у поході проти половців. Зауважимо, що в переліку князів - учасників воєнної акції - давньоруський книжник назвав першим саме Мстислава. Це, безумовно, свідчило про значний авторитет волинського володаря серед князів.

Літопис неодноразово фіксує й участь у цей час галицьких військ у військових кампаніях київського князя. У 1159 р. в Чер­нігівській землі разом з іншими руськими дружинами воювали проти кочовиків галицькі загони на чолі з воєводою Тудором Єлчичем. Подання цієї допомоги було викликане тим, що союз­ник галичан - чернігівський князь Святослав Ольгович - був союзником галицького князя Ярослава в його боротьбі проти Івана Берладника. У 1160 р. брат волинського князя Ізяслава Мстиславича Ярослав, князь Володимир Андрійович та галичани завдали поразки половецьким ордам. Узимку 1159-1160 р. галицькі полки на чолі з воєводою Костянтином Сірославичем разом з київським військом воювали в Чернігівській землі проти князя Святослава Володимировича³⁰.

Згідно з відомостями Київського літопису, у 1167 р. волин­ський князь Мстислав Ізяславич звернувся по допомогу до

Захоплення у полон родини князя Мстислава Ізяславича під час штурму Києва коаліцією Андрія Боголюбського (1169 р.). Мініатюра Радзивилівського літопису XV cm.

галицького князя Ярослава Володимировича та польських князів, яку використав для оволодіння Києвом. Літопис повідомляє, що галицький володар надав своєму союзникові п’ять полків³¹. Під час нетривалого правління Мстислава Ізяславича в Києві Ярослав галицький неодноразово надавав йому військову допомогу. Але під час бойових дій за Київ у 1170 р. стався досить цікавий епізод. Галицький воєвода Костянтин Сірославич, який перебував у місті із численним загоном, заявив князю Мстиславу, що на вимогу свого володаря він залишає Київ. Літопис повідомляє, що для цього Костянтин виготовив фальшиву грамоту, яку начебто під­писав князь Ярослав, і передав її Мстиславу Ізяславичу³². Якщо згадати, що в 1153 та 1171 рр. цей воєвода був у таборі відвертих суперників Ярослава, то можна думати, що якісь ускладнення у відносинах між галицьким володарем та його воєводою існували й під час перебування Костянтина в Києві в 1170 р. Відхід галицьких полків зі столиці, безумовно, позначився на можли­востях війська Мстислава Ізяславича обороняти місто. Князь Мстислав у черговий раз, але тепер уже остаточно, втратив Київ.

Далеко не повний перелік експедицій військових загонів Га­лицького князівства, здійснених у міжкнязівських конфліктах третьої чверті XII ст., свідчить не тільки про значний мілітарний потенціал Галичини, а й про силу її князя Ярослава Володими­ровича. Поряд із цим необхідно зауважити, що князь суверенної Галичини сам особисто не претендував на інші князівські столи на Русі.

Для київського та волинського князя Мстислава Ізяславича в боротьбі з Андрієм Володимировичем суздальським та його союзниками дуже важливою була взаємодія з братом Яросла­вом. Після смерті київського князя Ізяслава Мстиславича його сини Мстислав і Ярослав створили своєрідний тандем, коли Мстислав змагався за повернення столиці, а Ярослав, який був князем у Володимирі (на Волині), прикривав тили Мстислава і зберігав родинні володіння. Це завдання було дуже відпові­дальним, оскільки час від часу на Волинь та її головне місто зазі­хали навіть найближчі родичі братів. Так, узимку 1155-1156 рр. Володимир був ненадовго захоплений дядьком Ізяславичів Володимиром Мстиславичем³³.

Водночас Ярослав постійно ходив разом з братом у походи проти кочовиків, брав участь у міжкнязівських війнах. У 1167 p., коли Мстислав зайняв Київ, він одночасно був і сюзереном Волині, її центр - Володимир - залишався його володінням, але безпосередньо правив там Ярослав. Сюди Мстислав повернувся після березневого (1169 р.) завоювання Києва коаліцією Андрія Боголюбського. У 1170 р. Ярослав востаннє допоміг старшому брату 'оволодіти Києвом³⁴, але перебування Мстислава там було дуже короткочасним.

Політичний розвиток Волині й Галичини в 70-80-х рр. XII ст. Незадовго до смерті Мстислава Ізяславича (19 серпня 1170 р.) у житті його родини сталася подія, яка, на нашу думку, мала великий вплив на подальший розвиток політичних процесів на Волині й узагалі в усій Південній Русі, серйозно вплинула на політичну кар’єру молодого володимирського князя Романа Мстиславича. Брати Мстислав і Ярослав Ізяславичі, щоб не допустити в перспективі можливого розбрату між волинськими Мстиславичами, домовилися, що після смерті одного з них дру­гий князь буде опікати своїх племінників («не подозр ети волости под детми его»)³⁵. М.Ф. Котляр вважає, що ця угода означала поділ Волині на два князівства - Володимирське та Луцьке³⁶.

Не заперечуючи проти такого погляду, вважаємо за потріб­не дещо його розвинути. Домовленість між Ізяславичами була

логічним розвитком ЇХНЬОГО ВОЄННО-ПОЛІТИЧНОГО союзу, який давав змогу братам протягом 50—60-х PP- активно боротися за

Київ. Мстислав вів боротьбу за стольний трон, використовуючи союзник і фактично співволодар Ярослав. Безпосередньо перед смертю Мстислав княжив у Володими­рі, а його брат тоді володів Луцьком.

володінь - Волині, якою управляв його

потенціал родинних

Печатка князя Романа Мстиславича

Зазначена угода

гарантувала синам

Мстислава Ізяславича збереження батьківських володінь і вод­ночас давала змогу Ярославу Ізяславичу контролювати племін­ників, бути фактично верховним князем усієї Волині, а також, не витрачаючи часу на вирішення внутрішніх справ у краї, продовжувати боротьбу за гегемонію в Південній Русі. У зв’язку із цим слід визнати спрощеною оцінку ситуаціьна Волині, коли дослідники, констатуючи наявність численних князівських уділів у краї, роблять із цього висновок про політичну слабкість та розпорошеність південно-західного князівства³⁷/ Л.В. Войто­вич вважає, що угода 1170 р. передавала на Волині «старшинство Ярославу Ізяславичу та його нащадкам. Тому не Роман, а Інгвар 1201 р. став київським князем»³¹*. На нашу думку, така точка зору немає достатніх аргументів. Після смерті Ярослава Мстиславича ніхто з його нащадків не проявляв якоїсь активності (принаймні до другого десятиліття XIII ст.) у боротьбі за лідерство на Волині, а головною політичною фігурою в краї з 80-х рр. став вододимирський князь Ромащ син Мстислава Ізяславича.

Що ж стосується Ярослава Ізяславича, то в перші роки правління у Володимирі політична доля Романа Мстиславича та його братів справді значною мірою перебувала в залежності від ставлення до них дядька Ярослава. Про зберігання союзу князя Ярослава з племінниками після 1170 р. свідчить літописна стаття під 1173 р. (фактично йдеться про події кінця 1171 р.), де пові­домляється про захоплення Києва Володимиром Мстиславичем. Розповідаючи про обставини цієї події, давньоруський книжник зазначав, що тоді Володимир порушив союз із Ярославом та його племінниками («преступив крест к ротникдм своим, к Яро­славу и ко ЛЛьстислдвичдм»³⁹), тобто останні розглядаються у джерелі як єдиний політичний блок.

На час смерті Мстислава Ізяславича (1170 р.) на Західній Волині уділи вже були розподілені між його синами таким чином: у Белзі княжив Всеволод, у Бересті - Володимир, у Чер­вені - Святослав, до Володимира прийшов Роман. Про володін­ня на цей час синів князя Ярослава - Інгваря, Всеволода, Мсти­слава, Ізяслава - нам достеменно нічого не відомо, проте цілком вірогідно, що вони під патронатом батька також мали в управ­лінні якісь столи у Східній Волинь Дорогичинська волость

належала двоюрідному братові Мстиславичів та Ярославичів - Василькові Ярополковичу, онуку Ізяслава Мстиславича.

На початку 70-х рр. XII ст. розпочалося суперництво між синами Мстислава Ізяславича, яке швидко переросло у відкриту боротьбу, що з перервами точилася протягом усіх 70-х рр. На жаль, її перипетії можна простежити лише в досить загальному фрагментарному і приблизному плані. Найкоротшим серед Мстиславичів було життя сина Мстислава й Агнеси - берестян- ського князя Володимира, який помер невдовзі після батька⁴⁰.

Про подальшу долю Берестя в 70-х рр. нам нічого не відомо із сучасних джерел. Проте дослідники Б. Влодарський та Н.І. Щавелева, проаналізувавши свідчення, які збереглися у пра­ці В.М. Татищева, дійшли висновку, що з них можна отримати певну інформацію щодо цього питання. Зокрема, на думку цих учених, після смерті Володимира Мстиславича до Берестя вступив князь Василько Ярополкович⁴¹.

Посилення цього князя, який на той час контролював увесь бузький торговельний шлях, викликало занепокоєння в мінсько­го князя Володимира, котрий розпочав боротьбу за Берестя. Не маючи достатніх власних сил, Василько блискуче використав свої родинні зв’язки з мазовецьким князем Лешком, сином Боле­слава Кучерявого. Альянс із поляками не тільки дав змогу Василькові зберегти Берестя, а й, можливо, відвоювати неве­личке місто Бузьк, де до 1168 р. княжив його батько Ярополк Ізяславич⁴². Із тексту Київського літопису можна припустити, що цим містом на межі 60-70-х рр. володів Святослав Мсти- славич⁴³.

У 6681 р. за літописним датуванням у родині галицького князя Ярослава Володимировича Осмомисла стався конфлікт, приводом для якого стало те, що галицький князь значно поси­лив у своєму найближчому оточенні роль коханки Анастасії («Настаськи») та її родичів Чарговичів. Це, у свою чергу, викли­кало невдоволення його жінки Ольги Юріївни та законного сина Володимира. Унаслідок цього конфлікту Володимир Ярославич з матір’ю, а також галицьким воєводою Костянтином Сірослави- чем і групою прихильних до них бояр були вимушені шукати підтримки за межами свого краю - у Польщі.

М.Г. Бережков датує цю подію 1171 р.⁴⁴ Проте характер повідомлень джерел, а також вивчення політичних подій у Поль­щі схиляють нас до думки, що точнішою є безпосередня літо­писна хронологія, яка пов’язує згаданий конфлікт з 1172/1173 р. Перебуваючи в Польщі, Володимир Ярославич одночасно всту­пив у контакт з волинським князем Святославом Мстиславичем, у якого просив у володіння місто Червен, обіцяючи згодом від­дячити його Бузьком і трьома іншими містами.

Цю обіцянку Володимир галицький сподівався виконати після повернення до Галича («а ще ти сяду в Галичи, то Бужьск твои возъворочю и три городы придам к тому»⁴⁵). Альянс було укладено: Володимир прибув до Червена, але невдовзі він з ма­тір’ю залишив Волинь. їхні прибічники досягли в Галичі пере­моги, коханку Ярослава Анастасію, незадоволення діями якої і стало приводом для конфлікту у князівській родині, було спалено, а її позашлюбного з князем Ярославом сина Олега було відправлено на заслання.

Святослав повернувся до свого Червена, проте ніяких міст від Володимира не отримав. Наступного ж року в Галичині взага­лі різко змінилася ситуація. Новий краківський князь Мешко III відновив традиційний польсько-галицький союз, надав князю Ярославу допомогу для боротьби з опозицією. Тепер Володимир вимушений був шукати притулку від батька на сході Волині, але луцький князь і тодішній верховний сюзерен Волині Ярослав Ізяславич не захотів допомагати вигнанцеві, і той відправився в Торчеськ⁴⁶. Деякі дослідники висловлюють думку, що луцький князь відмовився надати притулок Володимиру, оскільки боявся галицького князя⁴⁷. На наш погляд, така поведінка Ярослава була зумовлена більш різноплановими обставинами.

Літопис повідомляє, що до початку безпосередніх перего­ворів двох Ярославів (галицького й луцького) про долю князя Володимира перший з них звернувся по допомогу до поляків, які разом з галичанами спалили два волинські міста⁴⁸. Зрозуміло, що такий перебіг подій, перспектива втягування у війну з галиць­кими та польськими полками не могли подобатися Ярославу Ізяславичу і його волинській родині. Тим більше, що сам галиць­кий княжич Володимир Ярославич мав тоді претензії на волин­ський Червен.

У той же час у князя Ярослава Ізяславича і його волинських союзників були зовсім інші плани: восени 1173 р. вони відновили боротьбу за Київ, ведення якої без збереження добрих відносин з Галичиною було б досить проблематичним. «По сєм же приде Ярослав Лучьскый на Ростиславнче [Романа Ростиславича, київ­ського князя. - A 6m.} же со всею велыньскою землею», - пише про цю подію київський літописець⁴⁹. Очевидно, що під «Велынь- скою землею» давньоруський книжник розумів усі військові сили Волині, у тому числі дружини й загони синів і племінників Ярослава.

Романа Мстиславича Ярослав-Ізяславич недовго правив у столиці Русі. І в цьому, мабуть, була винна не тільки його особиста невдача. Час князювання в Києві одноосібних володарів, навіть наймогутніших, відходив у минуле. Тепер на­ставав час колективного князювання у столиці, коли шанс більш- менш стабільно володарювати в місті на Дніпрі мали принаймні два володарі, частіше представники різних князівських родів. Після повернення з Києва Ярослав Ізяславич непомітно зійшов з політичної арени. Нам навіть невідомо, коли точно помер волинський князь. Остання згадка про нього належить до 1175 р.⁵⁰ Можна припустити, що це сталося ще до кінця 70-х рр. XII ст.

На другу половину 70-х - першу половину 80-х рр. XII ст. припадає апогей удільної роздробленості Волині. У цій землі (після смерті Ярослава Ізяславича) не було головного князя - володаря землі-князівства. Але саме тоді володимирський князь Роман Мстиславич розпочав досить активні дії на політичній арені, прагнучи зайняти позицію лідера на Волині. Цікаво, що йому було легше підтримувати добрі взаємини з двоюрідними братами, ніж з рідними. Найбільше Романові довелося мати справи з белзьким князем - своїм молодшим братом Всеволо­дом. Але, на відміну від взаємин між Мстиславом і Ярославом Ізяславичами, між представниками молодої генерації західно- волинських князів часто виникали непорозуміння, оскільки ? Q Всеволод Мстиславич зазіхав на Володимир, де правив Роман. 188) Не склалися, очевидно, взаємини Романа й зі зведеним

братом Святославом. Уже на початку 70-х рр. цей князь, що був старшим серед Мстиславичів, прагнув знайти сильного союзни­ка поза Волинню, щоб захопити лідерство у краї, оскільки за походженням він на нього не міг претендувати⁵¹. Саме амбіцій­ністю цього князя, його прагненням стати головним волинським князем була викликана його досить авантюрна відмова від власного володіння на користь Володимира галицького⁵². Від­даючи Червен Володимиру Ярославичу, Святослав Мстиславич, безумовно, дуже ризикував, але йти на ризик його змушували і якісь не дуже сприятливі для нього обставини, і тут варто зга­дати про втрату Святославом напередодні цих подій м. Бузька, що є свідченням боротьби між західноволинськими князями на початку 70-х рр. XII ст.

Володіння у Східній Волині належали Ярославичам. Луцьк тримав Всеволод Ярославич, який після смерті батька - Яросла­ва Ізяславича - став, вірогідно, головним серед східноволин- ських князів. Під 1180 р. літопис розповідає про допомогу, яку надали Рюрику Ростиславичу для оволодіння Києвом галицький князь Ярослав Володимирович та східноволинські князі Всево­лод та Інгвар Ярославичі («посла по врдтью свою по Яросллвиче по Всеволода и Инъгвара»⁵³). Через чотири роки Всеволод Яросла­вич разом з іншим братом Мстиславом за дорученням Рюрика ходив у похід на половців («Всеволод Ярославичь нз Лучьска с Братом Л/1ьстиславом»⁵⁴). На думку Л.В. Войтовича, у середині 80-х рр. XII ст. князь Інгвар Ярославич ліквідував Дорогобузьке князівство, а в 1195 р., після смерті Ізяслава Ярославича, - Шумське⁵⁵.

Цікаво, що у 80-х рр. у боротьбі Рюрика Ростиславича за Київ не брав участі Роман Мстиславич, незважаючи на свій шлюб з дочкою князя Рюрика. Можливо, така позиція поясню­ється якимись ускладненнями у взаєминах тестя й зятя. Не виключено, що ненадання допомоги Романом Рюрикові було пов’язане й із нестабільною ситуацією в Західній Волині. З кінця 70-х рр. Святослав Мстиславич знову почав претендувати на верховенство у краї, захопив після смерті Василька Ярополко- вича Берестя й, можливо, Бузьк. Це не могло не викликати неспокою і в белзького князя Всеволода Мстиславича, оскільки розширення володінь червенського князя призводило до ото­чення ними з усіх боків Белзького князівства.

Таким чином, між нащадками Мстислава Ізяславича виник­ли суперечки, завершальна фаза яких до певної міри знайшла своє відображення у хроніці краківського єпископа Вінцентія Кадлубка при описі подій у Бересті на початку 80-х рр. XII ст. Цей опис дуже важливий для нас, бо дає змогу зрозуміти, наскільки лаконічно давньоруські джерела інформують своїх читачів про тогочасні події в Південно-Західній Русі. У восьмому розділі четвертої книги своєї хроніки Вінцентій пише про амбі­ційні плани свого сеньйора - краківського князя Казимира II, який «деякі провінції Руссії наказав захопити: Перемишль з міс­тами, що до нього належали, Володимир з усім князівством, Берестя з населенням, що до нього відноситься, а також Доро- гичин з усім, що йому належить»⁵⁶. Зразу ж зазначимо, що в давньоруських джерелах інформація про цю подію відсутня.

Безумовно, у тексті польської хроніки йшлося про певні політичні плани, які навряд чи міг реально здійснити польський володар. Кадлубек, на думку Н.І. Щавелевої, допустився пере­більшення, бо «мова йде не про завоювання цих земель, а про надання підтримки правлячим там князям»⁵⁷. Таке пояснення, на наш погляд, дещо спрощує справу, оскільки подальші події свід­чать про цілеспрямовані дії Казимира саме до реалізації прокла- мованих хроністом планів, причому в даному разі краківський двір далеко не обмежувався тільки дипломатичними засобами. У зазначеному переліку названо три волинські і одне галицьке удільне князівства, територія яких, про що йтиметься в наступ­них розділах, привертала увагу малопольської верхівки й у піз­ніші часи. У цих планах, до речі, простежується прагнення Кракова взяти під контроль увесь західнобузький торговельний Шлях⁵⁸., Хроніст Вінцентій, на думку М. Бартніцького, виклав у своїй праці політичну програму Казимира II щодо Русі, яка не була реалізована через смерть краківського князя в 1194 р. Розглядаючи концепцію праці Вінцентія, польський дослідник А. Грабський пише, що Кадлубек «прагнув показати найдавнішу генеалогію залежності Русі від польської держави, тобто генеалогію такого стану справ, до якого прагнув Казимир»⁵⁹. Усе це, безумовно, призводило до негативного трактування подій хроністом, позначалося на загальному ставленні Кадлубка до сусідів, яких він змалював у своїй праці дуже темними барвами.

1182 р. Казимир II здійснив напад на Берестя, щоб повер­нути туди князя, якого нещодавно скинуло місцеве населення. На жаль, Вінцентій Кадлубек не дає достатньої інформації про те, що передувало цьому походові поляків на схід, однак роз­повідь хроніста піднімає певну завісу над подіями, аналіз яких допомагає вивченню політичних процесів на Волині⁶⁰. Ставлени­ком Казимира був Святослав Мстиславич⁶¹.

Події, про які розповідає польський хроніст, не мали локального характеру, оскільки стосувалися ситуації в усьому побузькому регіоні. Вони були розвитком давнішніх прагнень червенського князя Святослава, який ще в 70-х рр. намагався стати верховним князем у Західній Волині. Після смерті Василь­ка Ярополковича він захопив Берестя і прагнув підкорити інших місцевих князів, для чого хотів скористатися допомогою краків­ського князя Казимира. Не випадково, що в Західній Волині знайшлися сили, які виступили проти малопольського володаря і його союзника. Очолив їх белзький князь Всеволод Мстисла­вич. Кадлубек пише, що після того, як поляки взяли в облогу Берестя, «на допомогу місту підходить Всеволод, князь Белза, з усіма князями володимирськими, з галицькими [воїнами. - Atfm.], з відбірними найманими військами, з тисячами партів [половців. - Atfm.]»⁶².

У Володимирі в той час володарював, як ми знаємо, Роман Мстиславич, про що нижче розповідає й сам Кадлубек, проте навряд чи під «володимирськими князями» слід розуміти лише князя із згаданого міста. Найімовірніше, що йшлося про «Воло- димирію», тобто Волинь, група князів якої підтримали белзько- го князя та його галицьких союзників. Участь останніх, цілком можливо, свідчила про реальність зазіхань Малої Польщі на Перемишльську землю, про що йшлося вище. Це є також додат­ковим аргументом проти думки про локальний характер подій у Бересті.

Володимирський князь Роман, судячи з подальшого тексту польської хроніки, від військової конфронтації з поляками

ухилився й вичікував подальшого розвитку подій. Така тактика принесла князеві бажаний результат. Казимиру, попри великий опір берестян, все ж таки вдалося захопити місто, знову посади­ти там Святослава, однак невдовзі того було отруєно. «Провін­цію загиблого Казимир, розраховуючи на підлеглість, віддає брату того [тобто Святослава. - Авт.] князю Володимирі? Роману»⁶³, - так завершує Вінцентій Кадлубек свою розповідь про берестейські події⁶⁴.

Безумовно, ставлячи Романа на берестейський стіл, Кази­мир прагнув отримати слухняного васала, проте вже найближчі події засвідчили марність цих сподівань⁶⁵. Зайнявши важливе у стратегічному відношенні, добре укріплене місто-фортецю на р. Мохначі, Роман Мстиславич став незабаром головним князем Західної Волині, оскільки перехопив ініціативу в енергійного молодшого брата Всеволода й позбувся не менш енергійного старшого брата Святослава. Контроль над Берестям Роман використав для зміцнення своїх позицій у басейні Західного Бугу, який входив до зони інтересів як Малопольського, так і Мазовецького князівств сусідньої Польщі.

На користь нашого висновку про зростання політичної ваги князя Романа свідчить той факт, що в 1184 р., під час чергового конфлікту з галицьким володарем Ярославом Володимировичем саме до Романа по допомогу звернувся син Ярослава Володи­мир⁶⁶. Проте й у цьому разі Роман виявив свою обачливість і роз­судливість, коли вирішив відмовити молодому княжичеві. Літо­пис пояснює цей крок Мстиславича побоюванням дій у відповідь з боку галицького князя. Справді, це могло бути причиною відмови, однак, очевидно, уже тоді князь Роман Мстиславич будував далекосяжні плани втручання у справи сусіднього багатого князівства й зовсім не хотів допомагати вірогідному, після смерті Ярослава, претенденту на трон у Галичині.

Володимир після цього марно шукав притулку й допомоги у белзького князя Всеволода Мстиславича, який нещодавно був союзником Ярослава Володимировича в берестейських подіях; згодом Володимир звернувся до дорогобузького князя Інгваря Ярославича, однак той також відмовив вигнанцю⁶⁷.

Важливо зауважити, що, відмовивши синові Ярослава Воло­димировича, Роман зумів не зіпсувати з Володимиром особистих відносин, про що свідчить пізніше встановлення матримоніаль­них відносин між їхніми дітьми. Повертаючись до сюжету про Володимира, зазначимо, що після довгих митарств галицький княжич так і не знайшов ні в кого військової допомоги. А приту­лок йому надав у Путивлі шурин - князь Ігор Святославич, май­бутній герой «Слова о полку Ігоревім». Тут, на Чернігівщині, Володимир пробув два роки, доки в черговий раз не помирився з батьком - Ярославом Осмомислом⁶⁸.

У літературі неодноразово приверталася увага до галереї руських князів з так званого «Золотого слова» Святослава Все­володовича у «Слові о полку Ігоревім», де йдеться про князя Романа: « А ты, куй Романе, н Мстиславе! Храврая мысль носитъ вашъ умъ на дело. Высоко плавленіи на дело въ вуести, яко соколъ на ветрехъ ширяяся, хотя птицю въ вуйстве одолѣти. Суть во у влю железный плровци подъ шеломы ллтиньскыми. Тъми тресну земля, и многы страны Хиновл, Литва, Ятвязи, Деремела, и Половци сулици своя повръгоша, л главы своя подклонишл подъ тыи мечи харалужный»⁶⁹.

До якого часу життя Романа Мстиславича стосується цей уривок видатної давньоруської пам’ятки? Кого розуміє її автор під іменем Мстислава? Більшість дослідників вважає, що уривок стосується часу походу 1185 р. на половців, а під Мстиславом давньоруський книжник розумів луцького князя Мстислава Ярославича Німого або князя городенського Мстислава Всево­лодовича⁷⁰. На думку М.Ф. Котляра, коментований текст - це пізня інтерполяція, оскільки у 80-х рр. Роман ще не був визнач­ним політичним діячем і до того ж ще не здійснив якихось значних походів. Згаданий Мстислав, як вважає вчений, - це, найімовірніше, Мстислав Мстиславич Удатний - новгородський, а на початку XIII ст. - галицький князь, бо Мстислав Німий узагалі ніколи не був якоюсь видатною державною постаттю⁷¹. Поряд із цим зазначений автор, а також Л. Мюллер та Б. Яцен­ко висловлюють як можливий погляд про те, що взагалі в даному фрагменті «Слова о полку Ігоревім» розумілося одне ім’я -

«Роман Мстиславич»⁷². Остання версія видається нам цілком вірогідною.

На нашу думку, до згаданої вище галереї князів «Слова о полку Ігоревім» потрапили всі основні південноруські князі (крім чернігівських та рязанських Ольговичів) або володарі з інших регіонів Русі (наприклад Всеволод суздальський), котрі мали вплив на ситуацію в Південній Русі. Ясна річ, що опис цих князів у середньовічній пам’ятці набув гіперболічного й узагаль­нюючого характеру.

У цьому плані необхідно звернути особливу увагу на опис автором «Слова о полку Ігоревім» постаті галицького князя Ярослава Володимировича: «Гдличкы Осмомысле Ярославе! высоко седиши на своем златокованнєм столе, подпер горы YropCKblM своими железными плъки, заступив королеви путь, затворив Дунаю ворота, меча времены чрез овлакы, суды рядя до Дуная. Грозы твоя по землям текут, отворяеши Киеву врата, стреляеши с отня злата стола, салътани за землями. Стреляй господине, Кончакл, поганого кощея, за землю Рускую, за раны Игоревы, вуего Святъславлича»⁷³. Чимало істориків саме на під­ставі цього фрагмента «Слова о полку Ігоревім» роблять висно­вок про розвиток Галичини у другій половині XII ст., а саме про зростаючу могутність землі-князівства та значну силу її волода­ря⁷⁴. Проте є й опоненти такого бачення розвитку історичного процесу у Прикарпатському краї, які вважають, що з 70-х рр. XII ст. в розвитку Галичини розпочалася глибока криза⁷⁵. Як відомо, у літописі тричі розповідається про конфлікти князя Ярослава Володимировича з його сином Володимиром, із чого саме й робиться висновок про зростання в другій половині XII ст. напруги у відношеннях князя і його боярського оточення. На цій підставі деякі вчені не тільки пишуть про нестабільність політичного життя тогочасної Галичини, а й ставлять під сумнів змістову частину інформації «Слова о полку Ігоревім» про князя Ярослава. Зокрема, Л.М. Гумільов узагалі представляє Ярослава Володимировича як маріонетку в руках бояр, які «лишили його не тільки влади, а й особистого життя»⁷⁶.

На наш погляд, такий підхід потребує серйозної корекції. Саме така корекція не тільки дає змогу зробити правильний

висновок щодо розвитку Галицького князівства, а й до певної міри переконатися, що, як це на перший погляд не дивно, між літописними свідченнями та інформацією «Слова о полку Іго­ревім» немає антагоністичних суперечностей. Справді, з літопи­сів XII ст. щодо внутрішньополітичного розвитку Галичини ми можемо дізнатися про конфлікти у правлячій князівській верхів­ці краю, але, очевидно, аж ніяк не тільки ці, епізодичні відносно тривалого часу розвитку краю, події є головним змістом полі­тичного життя Галицького князівства. Річ у тому, що київського літописця взагалі мало цікавили внутрішньополітичні події в Га­личині, а він звертав увагу на вищезгадані конфлікти, оскільки вони набули загальноруського й навіть міжнародного резонан­су. Із трьох епізодів, у яких ідеться про конфлікти в князівсько­му середовищі, лише в одному Ярослав виглядає розгубленим, таким, що не контролює ситуацію, політичним лідером. Це сталося в 1171 р., коли в Галичі були вбиті прихильники князя Ярослава Осмомисла. Проте через певний час Ярослав відновив стабільну ситуацію в краї.

Важливо, що в літописах, які стосуються часу правління Ярослава Володимировича, ми зустрічаємося, про що вище вже йшлося, з фактами неодноразової участі військ галицького кня­зя Ярослава в міжкнязівських війнах. Галицькі полки брали також активну участь у походах Русі проти половців. Є підстави думати, що як у міжкнязівських війнах, так і в боротьбі з кочо­виками роль військ із Галичини була досить значною. Наведене вище не означає, що в галицькому суспільстві не було конфлік­тів. Але подібні конфлікти існували й під час правління Володи­мирка Володаревича, існували вони й у правління Ярослава Осмомисла. Ці конфлікти були логічним результатом певних політичних збоїв, що періодично виникали в системі «князь- суспільство». Природно, що в одному з компонентів цієї систе­ми - «суспільстві» - важливу роль відігравало галицьке боярст­во, на позицію якого впливала певна специфіка загального розвитку Прикарпаття. І ця специфіка абсолютно вірно охарак­теризована науковцями. Пізнє виникнення суверенної князів­ської влади, особливості історичного й ландшафтно-геогра­фічного розвитку Галичини призвели до значної самостійності

боярства. Ведучи мову про ландшафтно-географічний чинник, треба мати на увазі не тільки можливість створення своєрідних, майже незалежних володінь у гірській чи напівгірській місце­вості, а й наявність поряд з державою-князівством Галичиною величезної дністровсько-дунайської території, де знаходили притулок опозиційні сили, у тому числі й представники бояр­ського стану. Вірогідно, що подібний притулок ці ж боярські опоненти князівській владі знаходили й на території сусіднього королівства - Угорщини.

М.Ф. Котляр дещо категорично, хоч і не безпідставно, виступає проти думки про входження території Дністровсько- Дунайського межиріччя до складу Галичини⁷⁷. Але цей висновок не суперечить можливості перебування саме цього регіону у сфері впливу Галицької землі-князівства. У попередньому тексті ми показали тісний зв’язок цього регіону з Галичиною. Ясно, що у XII ст. ми спостерігаємо своєрідне улицько-тивер- ське «відродження» краю, у якому збільшується чисельність слов’янського населення, посилюється його взаємодія безпосе­редньо з Галичиною. Такий висновок не суперечить даним «Сло­ва о полку Ігоревім», яке звертає увагу на те, що Ярослав «суди рядив по Дунаю», тобто прагнув посилити державний вплив свого князівства на цей край. Зазначимо, що В.Б. Перхавко вважає, що Ярослав Осмомисл установив не завжди міцний і постійний контроль над придунайськими землями, включаючи Берладь⁷⁸. Процес «окняжіння» земель уздовж течії Дністра проходив із змінним успіхом. Вірогідно, що з початком війни за «галицьку спадщину» (1187-1189 рр.) цей вплив Галича на дністровсько-дунайський регіон почав різко зменшуватися.

Важливим є повідомлення літопису від 1230 р., де вказується південний кордон - «до рекы Ушице и Прута»⁷⁹. Саме тоді там, вірогідно, і проходив кордон між галицькою «метрополією» та залежними землями⁸⁰. Можливо, процес посилення впливу Галичини в Подунав’ї знову набув розвитку в правління в Галичі князя Романа, але з початком боярської «фронди» після смерті Романа територія Середнього та Нижнього Подністров’я знову вийшла з-під контролю Галича. У нас є всі підстави думати, що в першій половині XIII ст. на південний схід і схід від Галичини

утворилися залежні території. Це передусім Пониззя, яке сфор­мувалося в середині XII ст.⁸’ Що ж стосується земель, розташо­ваних південніше, звідки в 1223 р. на війну з монголами виру­шили загони «галицьких вигонців», то вони в першій половині XIII ст. перебували у взаємодії з Галичем, але навряд чи були складовою частиною Галичини або залежними від неї.

До Дністровсько-Дунайського межиріччя переселялася значна кількість людей з Галичини, навіть представники правля­чих класів. Не випадково, що серед керівників «галицьких вигон­ців» літопис називає бояр. Можна говорити, що в Дністровсько- Дунайському політичному новоутворенні процес «окняжіння» в першій половині XIII ст. не досяг достатньо високого рівня, навіть зменшився порівняно із часами Ярослава Осмомисла. Але тут проходив своєрідний процес «вестернізації» (народної ко­лонізації) краю, а саме заселення його слов’янськими етнічними групами з Галичини, витіснення звідси інших, неслов’янських груп населення, у тому числі й, імовірно, половців.

На нашу думку, додатковим аргументом на користь нашої оцінки правління Ярослава Осмомисла є інформація, наведена у праці В.М. Татищева. Її цінність, на що звернув увагу О.В. Ма­йоров, особливо важлива, оскільки важко припустити наявність якихось взаємовпливів цієї інформації з фрагментом «Слова о полку Ігоревім» про Ярослава Осмомисла. У зазначеній праці ми читаємо: «З усіма князями він жив у злагоді і раді, особливо дбав про порядок землі й тому всім сусідам був страшний. Ніхто не смів на нього нападати, тому що воєводи, безперестану грекам, уграм і чехам допомагаючи, були вмілі в ратних справах і хоробрі в битві. Земля ж його була повна в усьому достатку, процвітала і множилася в людях, тому що вчені умільці й реміс­ники до нього з усіх країн приходили і городи населяли, котрими збагачувалася земля Галицька в усьому. По Дунаю він городи укріпив, купцями населив, тим, які торгували через море в Греках і ремесла налагоджували, він зі своїх маетностей допомагав^².

Отже, вірогідно, що автор «Слова о полку Ігоревім» пере­раховував усіх «земельних» (тобто відносно суверенних) князів Русі, які так чи інакше перебували у взаємодії з половецьким степом. Б.О. Рибаков вважає, що підбір князів у «Золотому

Похід руських князів проти половецького хана Кобяка (1184 р.). Мініатюра Радзивилівського літопису XV cm.

слові» Святослава Всеволодовича пов’язаний з активною участю їх у боротьбі зі степовиками, передусім у поході проти Кобяка в 1184 р.⁸³ Розповідаючи про вказаний похід, давньоруський літо­писець згадує якогось Романа. Л.В. Войтович додатково викори­стовує текст В.М. Татищева, де наголошується участь у поході саме волинського князя⁸⁴. На наш погляд, можна вважати спосте­реження Б.О. Рибакова та Л.В. Войтовича цілком вірогідними. Крім цього, можна думати, що згадка «Слова о полку Ігоревім» про народи «половців» та «хінова» цілком може бути пов’язана з якимись більш ранніми взаєминами волинського князя з кочо­виками. Зокрема якісь половецькі загони допомагали белзькому князю Всеволоду під час його походу під Берестя (1182 р.) проти поляків, які потенційно були союзниками Романа Мстиславича.

На чолі Східноволинського князівства з центром у Луцьку в 70-х рр. XH ст. стояв Ярослав Ізяславич. Після його смерті володимирський князь Роман Мстиславич певний час формаль­но не перетворився ще на головного волинського князя, але в рамках Волині він почав боротьбу за підкорення володимир- ському домену інших територій. І союзниками Романа в цьому

стали насамперед двоюрідні брати - східноволинські князі Мстислав Німий і, вірогідно, Інгвар Ярославин. Л.В. Войтович, як уже зазначалося, вважає, що саме ці східноволинські князі були сюзеренами Волині, але така теза не підкріплена серйоз­ними доказами⁸⁵. Пізніше, наприкінці 90-х рр., Інгвар Ярославич став-таки головним серед східноволинських князів, але й по­трапив у залежність від володимирського князя. Саме цим пояс­нюється участь Інгваря в київській політиці Романа на початку XIII ст.

Приєднання Берестя до Володимирського князівства, на що вже зверталась увага, відкривало Романові Мстиславичу шлях до встановлення контролю над важливим бузьким торговельним шляхом. У 90-х рр. Роман вів боротьбу за оволодіння середньою течією Західного Бугу. Але ці кроки були неможливими без посилення контролю над басейном верхів’я цієї ріки. І тут мож­на послатися на більш пізню літописну статтю під 1215 р., де перераховуються міста-фортеці на крайньому заході Волині й підкреслюється, що це «вся Україна« («и прия [Данило, син Романа. - Авт.] Берестин, и угровеск, н Столп, Комов, и всю Украину»⁸⁶).

На нашу думку, контекст літописної інформації свідчить, що тут ішлося про волинську територію, де проходив процес «окняжіння», «одержавлення»⁸⁷. Думається, що ці міста, крім Берестя, виникли саме за часів Романа Мстиславича⁸⁸ й одразу ж стали відігравати значну роль як оборонна лінія на кордоні з Польщею і як плацдарм для поступової експансії Волині на північ.

Державний устрій східнослов’янських князівств в удільну добу. Перш ніж перейти до розгляду безпосередньо подій війни, яка виникла в Південно-Західній Русі після смерті Ярослава Осмомисла, варто, хоча б у загальних рисах, зупинитися на оцінці в науковій літературі удільного періоду історії Русі в кон­тексті державно-політичних процесів.

Однією з найпоширеніших точок зору щодо цієї теми є по­зиція істориків, що начебто в цей час, унаслідок прогресу фео­дальних відносин, Київська Русь розпалася на півтора десятки князівств. На іншій позиції стоять дослідники, які вважають, що й в удільний період у східних слов’ян важливу консолідуючу роль продовжував відігравати Київ. Висвітлюючи питання про місце Києва та київського центру в тогочасному політичному житті Русі, Б.О. Рибаков зазначає, що тоді виникла політична практика існування дуумвірату, системи, за якої стольне місто контролювалося представниками різних князівських ліній, що мало запобігати виникненню усобиць між князями. Але вони «мали всі права суверенних володарів», оскільки «феодальні князівства XII ст. були цілком сформованими державами». На думку історика, у той час у процесі формування нової держав­ної структури в системі феодальних відносин виняткову роль почали відігравати бояри - крупні феодальні землевласники⁸⁹.

Про систему співволодарювання князів у Києві пише й П.П. Толочко. Проте він вважає, що у XII ст. ще зберігалася загальноруська єдність, а Київ залишався центром політичного розвитку Русі⁹⁰. Дещо інакше державна структура управління трактується Л.В. Черепніним, В.Т. Пашутом та М.Ф. Котлярем, котрі зазначають, що на Русі існував принцип спадковості во­лодіння землями-князівствами (за винятком «Руської землі» - Київської, Переяславської та частково Чернігівської земель). «Руська земля» перетворилася у спільне володіння представни­ків усієї династії східнослов’янських князів⁹¹.

О.П. Толочко, розглянувши систему державно-правових уявлень про князівську владу, доводить, що тоді на Русі існували дві концепції державного устрою: одна висловлена в заповіті Ярослава Володимировича Мудрого, інша - у рішеннях з’їзду князів у Любечі. Із спроб примирення цих систем, на думку дослідника, і виникла ідея дуумвіратів⁹². Знайомство з реаліями тодішнього політичного життя в Південній Русі дає підставу сумніватися в можливості реалізації на практиці існуючих на той час в ідеологічному житті суспільства уявлень про колектив­ний сюзеренітет.

Колективне володарювання в Києві представників різних князівських кланів виникло як наслідок суперництва їх за сто­лицю. Тоді представники цих родин, спираючись на військову силу, знаходили необхідні політичні «аргументи» залежно від

досягнутих результатів. Часта зміна представників різних кня­зівських династичних гілок у Києві була не свідченням відсут­ності в князівській ідеології ідеї родинної спадковості Київської землі, а закономірним результатом конкретних реалій жорсто­кої боротьби за найпрестижніше володіння.

Причому безперспективність у змаганні за створення такої системи спадковості влади в Києві призвела до того, що посту­пово й наймогутніші князі (старійшини своїх кланів) почали від­мовлятися самі сідати на трон у Києві, а направляли туди своїх менш сильних ставлеників. Ця ж нестабільність призвела й до виникнення «системи» співволодіння містом на Дніпрі, а також викликала появу практики «причастя», коли більш-менш могут­ні князі хотіли взяти собі «шматок» від престижного київського домену.

Події в Галичині у 80-х рр. XII ст. також показують певну академічність і штучність спроб «теоретизувати» практику між- князівських відносин. Здавалося б, ледь не сто років визнавало­ся право Ростиславичів на цю територію, причому саме тих Poc- тиславичів, котрі за походженням фактично були найстарішими князями Русі, бо вели свій рід від старшого сина Ярослава Воло­димировича Мудрого Володимира (помер у 1052 p.f³. Однак після смерті Ярослава Володимировича Осмомисла події в Гали­чині кінця XII - першої половини XIII ст. мало чим відрізнялися за характером від боротьби князів за Київ у середині і другій половині XII ст.

Наприкінці XII ст. майже всі претенденти на Галич також досить активно стали використовувати власні «аргументи» на право оволодіти цим містом. І слід одразу ж наголосити, що з позиції Любецького з’їзду ні Роман, ні будь-хто інший із князів не мали права оспорювати Галич у сина князя Ярослава Осмо­мисла Володимира Ярославича і його синів. Однак право і прак­тика вкотре не збіглися, і першим, хто зробив спробу поставити під сумнів права Володимира, був його батько Ярослав. Цим він, безумовно, полегшив у подальшому підступи щодо Галича інших претендентів.

Війна за «галицьку спадщину» (1187-1189 ρρ.). Наприкінці 1187 р. в Південно-Західній Русі розпочалася війна за «галицьку спадщину», за галицький стіл]Подібні війни в ту добу не були якоюсь новиною, вони були в дусі часу, логічним розвитком політичного життя тодішнього суспільства. Проте саме ця війна була особливо жорстокою і тривалою. Вона дуже швидко пере­росла межі не тільки Галичини, а й Русі, оскільки в неї втрути­лися монархи та магнати країн Центральної Європи.

Ми вже згадували про претензії не тільки на волинські, а й на галицькі землі (Перемишльську волость) краківського князя Казимира II. У грамоті від 2 травня 1189 р. угорський ко­роль Бела III (1172-1196 рр.) проголошувався «славетним коро­лем Угорщини, Далмації, Рами та ΓaΛi4iι'7(gIoriosissimi regis Ungariae, Dalmatiae, Ramaeque et Galaciae)». Цікаво зазначити, що це не перший документ угорської королівської канцелярії, у якому проявляються претензії володарів Угорщини на Гали­чину. Уперше формула «король Угорщини, Далмації, Хорватії, Галіції і Булгарії» зустрічається у грамоті під 1124 р., проте вчені одностайно висловлюють сумшв у її достовірності⁹⁵. Є певна не­довіра й до згадки під 1189 р.Доскільки там зазначене непоши- рене формулювання Галичини - «Galacia» - замість поширеної у XIII ст. «Gallicia» або «Galicia». До того ж документ під 1189 р. є не офіційним актом угорського королівського двору, а доку­ментом однієї із церковних канцелярій. Як би там не було, але в подальшому, до початку XIII ст., більше подібних формулю­вань в угорських грамотах уже немає.

Події в Галичі не були таємницею для сусідніх князів, які, безумовно, цікавилися розвитком ситуації у прикарпатському краї. Про це яскраво свідчить історія третього «ходіння по му­ках» Володимира Ярославича, законного спадкоємця Ярослава Володимировича. У 1184 р. він шукав допомоги або притулку в Романа Мстиславича у Володимирі, згодом побував у Інгваря Ярославича в Дорогобужі, у Святослава Юрійовича в Турові, у Давида Ростиславича у Смоленську, у Всеволода Юрійовича в Суздалі⁹⁶. Цікаво, що, з одного боку, ніхто із цих князів йому не допоміг, але з іншого - ніхто й не захопив, щоб передати бать­кові. Це можна пояснити вичікуванням цих князів щодо можли­вого розвитку подій у Галичі.

Після двох років перебування Володимира Ярославича в Путивлі місцевому князю Ігореві Святославичу (герою «Слова о полку Ігоревім») вдалося примирити батька із сином. Літопис повідомляє, що до Галича Ігор Святославич «посла с ним [Воло­димиром. - Абт.] нл свого зятя РюриковА Святослава»⁹⁷, який, імовірно, повинен був виконати дипломатичні функції щодо примирення батька із сином. Поява Володимира Ярославича в 1186 р. у Галичі, можливо, була викликана зміною тут ситуації, на що, очевидно, мала вплив хвороба його батька.

Ярослав Осмомисл незадовго до смерті (жовтень 1187 р.) зробив спробу підвищити вагу своїх спільників на політичних терезах Галичини. У Галичі відбувся з’їзд наймогутніших бояр, на якому його учасники погодилися на передачу галицького сто­лу позашлюбному сину Ярослава Олегові, а Володимиру було надано лише Перемишль. Усі учасники зібрання були вимушені здійснити хресне цілування на вірність князівській волі⁹⁸.

Вимушена єдність галицької магнатерії тривала недовго. У Галичині незабаром утворилося декілька угруповань, які орієнтувалися на різних політичних діячів. Зазначимо одразу, що серед них найменше прихильників мав саме Олег, якого невдовзі було скинуто зі столу. Літопис із цього приводу пише: «Быс мятеж велик в Галич кой земли, и с думлв же мужи Галич кы и C болодимером, переступишеть хрстное ЦеЛОВАНИе и ВЫГНАША ОлгА из Галича, и бєжа Олег оттудл во бручий к Рюрикови, а боло­димер седе НА столе ДЄДА СВ0ЄГ0 И ОТЦА СВОЄГО»".

Але поява законного з позиції князівського права спадко­ємця на галицькому столі ще більше розхитала, а не стабілізува­ла ситуацію. До Галичини привернули увагу чимало південно- руських князів, і одне з перших місць у цьому політичному «змаганні» одразу ж посів волинський князь Роман Мстиславич. При цьому князь Роман, безумовно, розумів, що він не має під­став для відкритого протистояння тут новому галицькому князю.

Л.В. Войтович пише про те, що у своїй галицькій політиці Роман виступав як «узурпатор»¹⁰⁰. На нашу думку, такий погляд є дещо категоричним, оскільки в той час реальна практика полі­тичного життя, про що вже йшлося вище, призводила за певного розвитку подій до появи подібних¹ претензій.

Літопис повідомляє, що невдовзі після зайняття галицького столу Володимиром Ярославичем Роман вирішив віддати свою дочку Феодору заміж за сина володаря сусіднього князівства. «Роман же Володимерьскыи ЛЛіЬСтиславичь сбатася с ним [Воло­димиром Ярославичем. - Авт.], и да дщерь свою за сына его ста- рейшего [Василька. - Авт.]»™. Цей шлюб у подальшому давав Мстиславичу додаткові козирі у його претензіях на Галич. Поль­ський дослідник Д. Домбровський достатньо аргументовано зазначає, що на момент укладення династичного союзу Феодора була ще дитиною. Таке припущення пояснює той факт, що пізні­ше галичани - союзники Романа - перед тим як вигнати Воло­димира зі свого міста, відібрали в нього дружину й відправили її до батьків до міста Володимира¹⁰², а також свідчить про кон’юнк­турний характер укладення шлюбу. М. Баумгартен та М.Ф. Кот­ляр вважають, що сини Володимира Ярославича не були повно­правними претендентами на галицьку спадщину, бо народилися від попаді¹⁰³. Проте, на наш погляд, старші сини галицького князя Василько та Володимир народилися від законного шлюбу Володимира Ярославича з Болеславною, дочкою Святослава Всеволодовича, який було укладено ще в 1167 р.^,(Н

За словами давньоруського книжника, «Роман же слашєть БЄЗ ОПАСА K мужемь ГаЛИЧЬКИМ, ПОДЪТЫКАЯ Hξ НА КНЯЗЯ СВ0ЄГ0, ДА БЫША ВЫГНАЛе ИЗ ОТЧИНЫ СВ0ЄЯ, А САМАГО БЫША ПрнЯЛИ НА княжение»¹⁰⁵. У цьому напрямі Роман активно шукав собі спіль­ників і поза межами Галичини, хоча зрозуміло, що це було складним завданням. Багатий Галич привертав увагу й інших князів, котрі стояли на заваді намірам і прагненням волинського князя. Вірогідно, серед них був і тесть Романа - Рюрик Рости- славич, який, як згадувалося вище, надав в Овручі притулок іншому претендентові на галицький престол - Олегу¹⁰⁶. Зауважи­мо, щоб не повертатися до цієї теми, що після перевороту в Га­личі в 1188 р. князь Олег Ярославич уже не повернувся у велику політику, а згодом взагалі його було отруєно. Лише пізніше під впливом розвитку подій у Галичині Рюрик був вимушений зорієнтувати свої зусилля на підтримку зятя.

Союзником Романа в галицьких справах у цей час став його дядько по матері Казимир II, у якого від самого початку князювання Володимира Ярославича в прикарпатському краї не склалося нормальних відносин з галицьким володарем. Вінцен- тій Кадлубек повідомляє, на жаль дуже коротко, що останній навіть здійснив у цей час декілька нападів на володіння поль­ського князя. Щодо оцінки останніх подій у літературі є певні розбіжності. Зокрема Г. Лябуда вважає, що напади Володимира сталися пізніше, під час другого перебування цього князя на галицькому троні в 90-х рр. XII ст., проте Б. Кюрбіс та Н.І. Ща­велева доводять, на нашу думку справедливо, вірогідність свідчень краківського хроніста¹⁰⁷.

Цікаво, що й польські, і давньоруські джерела майже в од­ному плані описують нового галицького князя, підкреслюючи деякі його негативні схильності та звички. Польський хроніст Вінцентій Кадлубек повідомляє: «Колись він [Володимир. - Авт.} зненацька нападав з розбійниками на землі Казимира і, захопивши жінок у вельмож, відвозив їх як трофеї у варвар­ські землі. Я вже мовчу про понівечені квіти дівочості, чимало з яких ще не встигли дозріти»¹⁰⁸. Важливо підкреслити, що цей напад було здійснено на свято Успіння, що є додатковим аргу­ментом на користь реальності свідчення. У літописі також опи­суються зухвалі дії князя Володимира Ярославича щодо жінок і дочок галицьких бояр¹⁰⁹.

Висвітлюючи політичні події в Галичині наприкінці XII - у першій половині XIII ст., літопис показує активну позицію в них «галицьких мужів» - боярства, проте інколи на підставі цих повідомлень складається уявлення про одностайність поведінки галицького магнатства, що явно не відповідає конкретним історичним реаліям. Про різну орієнтацію боярства свідчить літописна стаття під 1188 р., де розповідається про повстання «галицьких мужів» проти Володимира Ярославича: «И ВОСТАША НА князь свои и не смешл его НЗЫМАТИ ни увити, ЗАНЄ не ВСИ вяхуть в думе той, вяхуть бо ся приятелев Володиме- ревых»¹¹⁰.

Отже, тут бачимо більш-менш чітко три угруповання боярства. Перше - рішучі противники нащадка Ярослава, котрі хотіли ув’язнити або вбити Володимира; друге - найчисленніше - виступало за його вигнання; і, нарешті, третє («приятелев

Володимеревых») - це прихильники князя, які теж були досить могутніми. Саме на цю групу вельмож, без сумніву, спирався Володимир пізніше, під час свого другого князювання в Гали­чині.

Володимир Ярославович після вигнання вирушив до Угор­щини з якимсь військовим загоном, а також із жінкою та двома синами. Як вважає М. Баумгартен, це були згадані вище сини галицького князя-вигнанця Василько та Володимир¹¹¹. Цікаво, що перед вигнанням бояри забрали у Василька жінку Феодору й відправили її до батька - Романа Мстиславича - у Володи­мир¹¹². Безумовно, це сталося за домовленістю з волинським князем, оскільки ці бояри були його спільниками.

У подальшому в джерелах не зустрічається більше чітких згадок про синів Володимира Ярославича, що дало підставу М. Баумгартену зробити вірогідне припущення про їхню смерть в Угорщині.

Вигнавши Володимира Ярославича, бояри - прихильники Романа - запросили до Галича волинського князя. Напередодні від’їзду до Галича Роман передав Володимир брату Всеволоду. «Роман же дадє врлту Всеволоду Володимерь, отнудь и крст к нему целовд: воле мн того не нддове Володнмерь»¹¹³. Навряд чи тут ішлося про просту відмову Романа від родинних володінь. Це виглядало б як дуже легковажний крок для такого серйозного політика. Найімовірніше, мова йшла про створення нового між- князівського «тандема» (на кшталт угоди Мстислава і Ярослава Ізяславичів у 70-х рр. XH ст.).

Один з братів мав боротися за зміцнення позицій у новому володінні, а другий - зберігати спільні вотчинні землі. Це озна­чало, що в разі успіху Романа в Галичі він фактично не тільки ставав князем-сувереном над галицькими, а й залишався ним над волинськими землями. Проте цього разу, як показали наступні події, цій системі не судилося реалізуватися. Одночасно зазначимо, що від’їзд до Галича, відмова від Володимира не призвели до повної втрати позицій Романа на Волині.

«И въехд Роман в Галичь и седе в Галичи княжа»_л - пише літопис про вокняжіння князя Романа; дещо інакше, у характер­ному для себе антируському дусі, трактує цю подію Вінцентій,

котрий вважає, що Галицьке «королівство» Роман отримав за заслуги від Казимира, який вигнав звідти Володимира¹’⁴. Але незабаром князювання Романа Мстиславича у прикарпатському місті завершилося. До нового галицького князя дійшли чутки про те, що за Карпатами угорський король організовує військо­ву експедицію на Русь. Бела III, довідавшись від Володимира Ярославича про події на Русі, вирішив зреалізувати свої давніш­ні плани щодо Галичини.

Не маючи реальної можливості протистояти угорському війську, Роман разом зі своїми спільниками залишив Галич. «И вежа [Роман. - Авт.] из Галича в Володимерь». Але тут, на Волині, на Романа чекав ще один удар: ворота рідного міста були перед ним зачинені («И ту затворнся врат от него в Болодимере Всеволод»)¹¹⁵. У таких умовах Роман, який, на нашу думку, споді­вався знайти вдома сили для боротьби з угорцями, був вимуше­ний думати про інше - про повернення Володимира. Передусім ішлося, вірогідно, про важливість повернення володимирського трону як символу влади князя над Волинню, перш за все - Захід­ною, де, без сумніву, у Романа й у той час залишалися великі володіння, які продовжували йому підкорятися. Насамперед це стосувалося Берестейської і, вірогідно, Червенської волостей. Для приведення до послуху Всеволода Мстиславича Романові конче потрібні були союзники. Із джерел відомо, що спочатку князь Роман звернувся до польських родичів. Але у Кракові він не знайшов підтримки, а тому вимушений був звернутися до тестя - Рюрика Ростиславича.

Під час перебування в Рюрика Роман і його волинські й галицькі союзники домовилися про спільні дії, які, однак, були спрямовані не на повернення Володимира, а на боротьбу з угор­цями. Такий поворот подій на той момент Романа влаштовував, оскільки тоді він ще мав підтримку певної частини населення Галича. Під час зустрічі з Рюриком Роман «река ему ведут мя Галичане к соке на княжение». «Рюрик же пусти с ним [Романом. - Авт.] сына своего [Ростислава. - Авт.] и Славна Борисовича воеводу», однак під Пліснеськом полки Романа та Ростислава були розбиті¹¹⁶. Роман знову поїхав до Кракова, але Казимира не

цікавив безудільний князь. Нова спроба домовитися з братом також не привела до розв’язання конфлікту.

Відмова Всеволода йти на якийсь компроміс поставила Ро­мана Мстиславича у скрутне становище: втрачалася стратегічна ініціатива в Галичині, затяжка часу й кожна невдача відштовху­вали від нього прихильників на Волині. І тут, навіть у досить складній ситуації, Роман виявив свої неабиякі дипломатичні здібності. Не зумівши домовитися з одним дядьком у Кракові, він, знаючи про суперництво між польськими князями й вико­ристовуючи його у своїх цілях, звернувся до свого другого дядь­ка - великопольського князя Мешка Старого. Проте допомога останнього не дала результату. Зазнавши невдачі під час облоги Володимира, Роман у черговий раз звернувся до тестя Рюрика¹’^

Слід зауважити, що в цей час доля зятя Романа дуже хвилю­вала Рюрика, оскільки він хотів поширити свій вплив не тільки на Галичину, а й на Волинь¹¹⁸. Тому овруцький князь передав зятеві ТорЧеськ і надав військо для повернення Володимира. «Рюрик ЖЄДА ему ТорЦЬКЬІЙ, А НА ВрАТА ЄГ0 НАСЛА C грОЗОЮ НА ЕсЄВОЛОДА. Всеволод же увояся Рюрика, и ступися врлту Pomahobh Володи- меря. Роман же eχA в Володимерь, а Всеволод во Белз»¹¹⁹. Острах Всеволода перед Рюриком пояснювався досить великою силою та політичним авторитетом Романового тестя, який на той час був співправителем у Києві Святослава Всеволодовича, пред­ставника чернігівської династії. Підкреслюючи сильні позиції Рюрика в Південній Русі наприкінці XII ст., необхідно наголо­сити на великій тенденційності в передачі тогочасних подій Київським літописом кінця XII ст.¹²⁰ Повернувши Володимир, Роман не наполягав на збереженні у своїх руках Торчеська, куди Рюрик невдовзі відправив свого сина Ростислава.

> Увага Рюрика до подій у Південно-Західній Русі була викли­кана і його суперництвом із співволодарем у Києві, Святославом Всеволодовичем. Воно особливо проявилося саме в той час у зв’язку з перебігом подій у Прикарпатті. Прагнучи перетво­рити Галичину на провінцію Угорського королівства, Бела III одразу ж після захоплення Галича почав орієнтуватися на тих бояр, які не хотіли бачити в себе на престолі сильного руського КНЯЗЯ. «Король же B^rb∈χA в Галичь, - пише літопис, - не ПОСАДИ в немь ВолодимерА, но дадє весь нлряд Галичанам и посади в немь сына своего Андрея»¹²¹. Очевидно, галицькі прихильники Бели та Андрія отримали привілеї, а деякі з них навіть увійшли до угор­ської адміністрації. Повертаючись додому, угорський король силою примусив Володимира Ярославича йти з ним.

Водночас угорці, незважаючи на перемогу під Пліснеськом, не відчували себе впевнено на окупованій території, а тому вирішили звернутися до засобів дипломатії у стосунках з русь­кою верхівкою. Угорський король таємно розпочав переговори із чернігівським князем Святославом Всеволодовичем. На по­чатку 1189 р. до Святослава прибуло посольство від угорців, які запросили до Галича на переговори його сина Гліба. «Святослав же утАився РюрикА, ухотяся творяше, яко же дадять ему Галичь, и посла сына своего Глєва ко королеви»¹²². Складно з упевненістю уявити, про що йшлося на цих переговорах. Але, судячи з тексту літопису, можна припускати, що тоді ^Планувалося створення системи спільного угорсько-чернігівського контролю над Гали­чиною.

Проте цим планам не судилося здійснитися, бо про таємну дипломатію Святослава та Гліба довідався Рюрик. Він звинува­тив Святослава Всеволодовича в порушенні спільних угод. У бо­ротьбі проти створення альянсу з угорцями Рюрик Ростиславич широко використовував «громадську думку»: у справу втрути­лася церква. «Молвяшеть во и митрополит [Никифор. - Atfm.] Святославу и Рюрикови: „Се иноплеменьници отяли отчину вашю, а лепо вы бы потрудилися”»^,23. У Густинському літописі вміщено цікаве свідчення, що, крім вимоги боротьби з іноземцями, київський митрополит наполягав на передачі Галича Романові¹²⁴. Ураховуючи тісні зв’язки князя Рюрика та митрополита Ники­фора, ця інформація виглядає цілком реальною.

Звернення митрополита Никифора сприяло припиненню конфлікту між київськими дуумвірами, які зі своїми полками вирішили йти до Прикарпаття. Дорогою Рюрик і Святослав по­чали «ділити шкуру невбитого ведмедя»: вирішувати кому буде належати після походу Галич. У літописі розповідається про прагнення Святослава стати одноосібним володарем «Руської

землі», для чого він «даяшеть Галичъ Рюрику», а останній, у свою чергу, повинен був віддати свої володіння довкола Києва («а сове [Святославу. - Авт.] хотяшеть всей Руской земли около КыеВА»¹²⁵).

Така позиція, реалізація якої значно посилювала б Свято­слава Всеволодовича й перетворювала його в єдиного володаря Києва та Київської землі, викликала невдоволення Рюрика, бо той не хотів «лишитися отчины». Імовірно, Рюрик, як і раніше, планував передати Галич Романові. Два наймогутніші на той час володарі Південної Русі розсварилися між собою, а їхні війська повернулися додому.

Не дочекавшись допомоги від сильних південноруських кня­зів, галицькі бояри з антиугорського табору запросили до себе молодого князя Ростислава Івановича («Берлддничд»). На цей раз претендент на галицький стіл мав незаперечні правові під­стави виборювати Галичину. Ростислав був представником най­старішої гілки Ростиславичів: його дід - Ростислав Володаревич - був навіть старшим за свого брата - галицького князя Володи­мирка, батька Ярослава Осмомисла¹²⁶.

У боротьбу за Галич вступив забутий всіма молодий князь, який довгі роки перебував при дворі брата Рюрика - смолен­ського князя Давида Ростиславича. Важливо підкреслити, що Ростислав, судячи з усього, як ніхто з інших претендентів на Галич, привернув увагу і здобув підтримку мешканців столиці Галичини. І тут, крім законності претензій на стіл, важливими моментами були неабиякі хоробрість і безкомпромісність молодого князя в питаннях боротьби з іноземцями.

У літописі звертається увага, що угорського королевича Андрія на той час підтримували лише ті бояри, родичів яких як заручників було вивезено до Угорщини: «Мужи же Гдличкии не Бяхуть BCK ВО ОДИНОК МЫСЛИ, НО ЧИН вяхуть сынове И БрАТЬИЯ у короля, то ти держдхуться крепко по королевичи»¹²⁷. Лише ціною величезних зусиль завойовникам на чолі з королевичем Андрієм вдалося подолати Ростислава, якого було захоплено в Полон і згодом отруєно¹²⁸, проте суспільне напруження в Галичі досяг- ло такої гостроти, що доля угорців тут була вже визначена. І ось

у цей час на політичному обрії знову з’явилася постать Володи­мира Ярославича.

Розглядаючи літописне повідомлення про обставини повер­нення Володимира на батьківщину, мимоволі починаєш ставити під сумнів згадані вище критичні характеристики князя його сучасниками та дослідниками історії Галичини кінця XII ст.¹²⁹ Дійсно, без певної вдачі, таланту, енергії йому навряд чи вдалося б подолати величезні перешкоди на шляху до реалізації своїх намірів.

Історія повернення Володимира Ярославича до Галича цікава й в іншому аспекті: її перебіг був пов’язаний з досить широкою за географією дипломатією князя - від Германської імперії до Владимиро-Суздальського князівства, володарі яких вжили чи не найважливіших дій у вирішенні питання про галицьку спадщину.

Захопивши Галич і посадивши там королевича Андрія, угорський король Бела III обманув князя Володимира Яросла­вича, якому обіцяв допомогу, вивіз його до Угорщини й ув’язнив у вежі. Однак навесні 1189 р. Володимир, розрізавши шатер на вежі і зробивши мотузку, спустився з башти і втік. У цьому русь­кому князеві сприяли два місцеві охоронці, яких він підкупив. Саме останні допомогли Володимиру дістатися через деякий час до германського імператора Фрідріха І Барбаросси. «Цдрь же [Фрідріх. - Atfm.], - розповідає літопис, - укедАк, оже єсть сестричичь великому князю Всеволоду Суждлльскому, и прия его C ЛЮБОВЬ и с великою четью и престдвя к нему мужь СВОИ И ПОСЛА его Кдзимиру в Ля\и, веля ему допрдвнти Галича по своей воле. Ял БОСЯ БЯШЬ давати цАреви по 2000 гривен севрд ДО ГОДА»¹³⁰.

Думається, що обіцянка величезного трибуту, а не родинні зв’язки Володимира із Всеволодом вплинули на прихильне став­лення імператора до вигнанця. Фрідріх у той час не міг надати безпосередньої військової допомоги Володимирові, оскільки готувався взяти участь у третьому хрестовому поході, однак доручив реалізацію намірів Володимира залежному від себе малопольському князю Казимиру.

У серпні 1189 р. за наказом краківського князя Казимира воєвода Миколай вирушив з малопольським військом до Галича, вигнав звідти угорський гарнізон з королевичем Андрієм і поса­див там Володимира Ярославича. У літературі при аналізі цієї події висловлюється думка, що цим походом на Русь Казимир порушив дружні відносини з Романом, а причини військової акції Кракова пояснюються тиском могутнього германського імператора Фрідріха І Барбаросси¹³¹. Але така оцінка потребує певного уточнення.

Як ми бачили, ще в 1188 р. взаємини між краківським і во­линським князями погіршилися, що було наслідком небажання малопольського князя допомагати Романові, який на той час докладав значних зусиль для посилення своїх позицій у Півден­но-Західній Русі. Тепер, використавши як привід доручення імператора допомогти Володимирові, польський князь вирішив утрутитися в події у Прикарпатті, де справи угорців різко погір­шилися. При цьому польський князь, безумовно, прагнув реалі­зувати тут свої власні політичні інтереси: поширити на цей регіон польський вплив¹³².

Однак сподіванням Казимира не судилося здійснитися Во­лодимир і цього разу показав здібності вести дипломатичну гру, звернувшись за протегуванням до свого дядька - суздальського князя Всеволода Юрійовича. Це було зроблено дуже вчасно, бо перший патрон галицького князя - германський імператор Фрідріх І - перебував у хрестовому поході (10 червня 1190 р. під час переправи через невелику гірську річку Сальєф на кордоні Малої Азії та Сирії Фрідріх І потонув).

Володимир Ярославич визнав своїм патроном північнорусь- кого володаря Всеволода Юрійовича, який у цей час прагнув зміцнити свої позиції на півдні Русі. Згідно з літописом, він звер­нувся до всіх руських князів, польського та угорського монархів з вимогою відмовитися від зазіхань на Галич. «Всеволод же Суж- ДаЛЬСКИЙ приела KO ECHM KH яз ем к и ко королеви В Λκχu H ВОДИ Я KO крсту ид с воем ь сестричиче, Галича не искати николи же под ним. Володимер же утвердився в Галиче и оттоле не быс на нь никого же»¹³³. Ясна річ, що цей патронат могутнього суздальського кня­зя (що був явно перебільшений літописцем!) стосувався й Рома­на, який був вимушений визнати факт повернення Володимира № Галича й на певний час відмовитися від своїх політичних планів.

Волинь і Галичина напередодні свого об’єднання (90-ті рр. XII ст.). Після повернення до Володимира князь Роман мав зосередити увагу не тільки на відновленні своєї влади в краї, а й на підготовці до нового етапу боротьби за першість узагалі в усій Південній Русі. Саме це й зумовило велику увагу Романа Мстиславича до взаємин Волинського князівства з Польщею та країнами прибалтійського регіону.

Увага волинської адміністрації до Польщі не тільки поясню­ється нещодавніми активними діями Казимира щодо Галича, а й була певною реакцією на велику зацікавленість Кракова щодо розширення польських впливів у басейні Західного Бугу. Тут перетиналися інтереси поляків і волинян. У своїй польській дипломатії волинський князь широко використовував своїх при­хильників серед польських магнатів, діяв, ураховуючи перебіг по­літичних процесів у самій західнослов’янській країні, де на межі 1190-1191 рр. зросли опозиційні настрої стосовно Казимира II.

Особливе невдоволення малопольської знаті викликала експедиція польського війська до Галича, оскільки вона не при­несла Кракову позитивних наслідків і погіршила взаємини Малопольського князівства з Угорщиною. Приводом для висту­пу проти володаря могли стати й попередні напружені відносини малопольських магнатів з новим галицьким князем Володими­ром. Імовірно, що якісь зв’язки із цим опозиційним угрупован­ням підтримував Роман Мстиславич. У таких умовах Казимиру довелося відновити старі добрі стосунки з волинськими волода­рями. Це примирення виявилося вчасним.'

У 1191 р., скориставшись відсутністю Казимира у Кракові, місцеві вельможі на чолі з Генріхом Кетличем допомогли Мешку Старому та його синові Болеславу захопити Краків. J тут на до­помогу прихильникам Казимира II прийшли волинські дружини на чолі з володимирським князем Романом та белзьким князем Всеволодом. Знаменно, що польський хроніст Вінцентій Кадлу- бек, який дуже тенденційно (на користь, звичайно, князя Кази­мира) описує події, був вимушений визнати, що тільки завдяки цій підтримці Казимирові вдалося вигнати Мешка з Кракова

й розбити заколотників. «Прибічники Мешка, - пише Вінцентій, - довідавшись, що Казимир знову набрав сили і навіть з князем володимирським Романом і князем белзьким Всеволодом загро­жує їм, під покровом ночі відступають» ¹³⁴.

Інший польський хроніст Ян Длугош під 1191 р. доповнює інформацію Кадлубка, описуючи обставини, які передували заколоту Генріха Кетлича. Длугош повідомляє, що в переддень виступу краківських магнатів Казимир був на Русі, де виступив третейським суддею між Романом і Всеволодом, котрі спере­чалися із-за кордонів між своїми володіннями’³⁵. Ця інформація для нас важлива, оскільки фіксує ще одну сторінку досить складних взаємин між волинськими володарями. Події 1191 р. сприяють установленню тісних стосунків Малої Польщі та Волині. Свідченням цього є те, що невдовзі після повернення до Кракова Казимир II захопив Генріха Кетлича й відправив його у вигнання на Русь до князя Романа¹³⁶.

У 1192-1193 рр. малопольські війська Казимира вдерлися в землі ятвягів. Вінцентій Кадлубек називає їх «полещанами» (Polexiani). Поява поляків у цьому регіоні, безумовно, викликала неспокій у руських князів. Зокрема, з того ж джерела відомо, що на допомогу ятвягам прийшов невідомий на ім’я князь Доро- гичина, місто якого нападники розорили¹³⁷. Джерела, на жаль, не повідомляють про конкретну реакцію Романа на цей похід, проте є всі підстави вважати, що вторгнення польських військ у ятвязькі землі зачіпало інтереси Волині в Побужжі. Однак, вірогідно з певних тактичних обставин, волинський князь все ж вирішив у цей час не загострювати відносин із західним сусідом.

Події в Ятвягії не пройшли поза увагою й південноруських князів. Як відомо, цей регіон протягом XII ст. постійно був у сфері інтересів Києва¹³⁸, велику увагу до нього виявляв Рюрик Ростиславич. У 1191 р. він разом зі своїми родичами - пінськими князями (друга дружина Рюрика Ганна була пінською княж­ною¹³⁹) - збирався в похід на Литву, який, проте, через весняну негоду зірвався¹⁴⁰.

Під час, а може зразу ж після походу Казимира, а саме в 1193 р., київський князь Рюрик Ростиславич знову збирався в похід проти сусідньої з Ятвягією Литви¹⁴¹. На нашу думку, цей

похід треба розглядати як прагнення овруцького князя проти­стояти посиленню польського впливу у Прибалтиці. Польський дослідник К. Вілінський, навпаки, вважає, що похід Рюрика був спрямований на допомогу краківському князю в боротьбі з ятвя- гами¹⁴², проте джерела не підтверджують такого погляду.

Додаткову інформацію про мотивацію походу Рюрика дає В.М. Татищев, у праці якого зазначається, що під час перегово­рів з чернігівським князем Святославом, Рюрик наголошував: «...мне нужно ИДТИ НА Литву ПО ПрОЗЬВЄ шурьев МОИХ H ПОЛОЦ­КИХ»¹⁴³. Військова акція Рюрика до Литви не відбулася через спалах напруженості на кордоні з половцями, з якими напри­кінці XII - на початку XIII ст. взаємини різко загострилися.

1194 р. став знаменним для політичного життя як Русі, так і Польщі. І насамперед це було пов’язано зі смертю князя Свято­слава Всеволодовича в Києві та Казимира II Справедливого - у Кракові. Певний «вакуум» влади, що виник у стольних містах обох країн, створював як підстави для нових усобиць, так і перс­пективи для посилення політичних позицій інших князів, у тому числі й, як виявилося в першу чергу, для волинського князя Романа.

Після смерті Святослава князем у Києві став Рюрик. Цим, як не дивно, останній виконав волю померлого, який перед смертю постригся в ченці й викликав до столиці Рюрика («и веля ся ПОСТриЧИ В черньци K ПОСЛА ПО СВАТА ПО РюрИКА H преСТАВИСЯ»¹⁴⁴). Досвід управління «Руською землею» разом зі Святославом показував Рюрику, що для створення стабільної князівської влади у столиці новому князеві слід було знайти співправителя.

Тому навесні 1195 р. Рюрик запросив до Києва свого брата смоленського князя Давида Ростиславича. «Посла Рюрик по врл- те своего по Давыда к Смоленьску, рекл ему: „Се врдте се ве оста­лася стлр^йши всех в Руськой земли, А поеди ко мне Кыеве, что вудеть на Рускои земле думы и о врдтье своем о Володимери племени». Після тривалого перебування в Києві Давид «с врдтом своим ряды ВСЯ уКОНЧА о Рускои земле и о ВрАТЬИ своей о Воло- димере племени, и йде Давыд во свой Смолненск»¹⁴⁵.

Ми не знаємо змісту домовленості між новими дуумвірами, але, вірогідно, розмова між ними йшла про володарів київським «причастям» - волостями в Київській («Руській») землі¹⁴⁶. Крім Ростислава Рюриковича, який княжив у Білгороді, таким воло­дарем став Роман Мстиславич, якому були передані міста Торчеськ (що ним Роман деякий час уже володів наприкінці 80-х рр.), а також Треполь, Корсунь, Богуслав, Канів. Усі ці міс­та входили до так званої «Торчеської волості» (території, де мешкали «чорні клобуки») - слов’яно-тюркської волості на півдні Київщини в Пороссі.

Посилення на півдні Русі Рюрика та його родичів викликало невдоволення суздальського князя Всеволода Юрійовича, який із часу повернення до Галича Володимира Ярославича прагнув диктувати свою волю південноруським володарям, роздмухуючи між ними ворожнечу. Улітку 1195 р. Всеволод заявив про свої претензії на старійшинство серед Рюриковичів і став вимагати від Рюрика передачі йому володінь Романа¹⁴⁷.

Отже, крім того, що Всеволод фактично прагнув стати співправителем Рюрика в «Руській землі»¹⁴⁸, він добивався також досягнення інших важливих цілей, а саме - усунення небезпеч­ного конкурента - Романа - з «Руської землі», і водночас ство­рював підґрунтя для виникнення конфлікту між зятем і тестем, між якими я попередній час була дуже тісна взаємодія¹⁴⁹.

Мотиви дій суздальського князя були прекрасно зрозумілі Рюрикові. Тому він запропонував суздальському князю іншу волость, проте північноруський володар рішуче відмовився й навіть почав погрожувати Рюрику війною¹⁵⁰. Збентеженому Рюрику Ростиславичу довелося розпочати переговори із зятем, якому він порадив узяти інше володіння в «Руській землі». Дізнавшись від посла київського князя про скрутне становище родича, Роман Мстиславич погодився з пропозицією Рюрика. Але невдовзі Всеволод Юрійович вдався до чергової інтриги, яка викликала різке обурення князя Романа. Отримавши серед інших володінь Романа Мстиславича Торчеськ, Всеволод пере­дав його синові Рюрика, який був зятем суздальського князя, - Ростиславу (останній був одружений на дочці Всеволода Анас- тасії).

Київський князь прагнув довести свою непричетність до цієї передачі, однак Роман вирішив, що ці дії проти нього було вчи­нено за домовленістю Рюрика і Всеволода, образився на тестя й відмовився приймати від київського князя іншу волость¹⁵¹. Отже, план суздальського князя посилити свій вплив на півдні Русі й посварити між собою найсильніших місцевих князів вдався.

Невдовзі Роман зібрав у Володимирі боярську раду, на якій обговорювалося питання боротьби з Рюриком Ростиславичем. Після цього волинський князь направив до чернігівських Ольго- вичів послів, які від імені волинського князя запропонували місцевому володареві Ярославу Всеволодовичу, брату згадува­ного вище Святослава, стати київським князем¹⁵².

Питання про чернігівських союзників Волині до певної міри дозволяє з’ясувати літописна стаття під 1194 р., де розповідаєть­ся про запрошення тодішнім київським князем Святославом Всеволодовичем у похід проти рязанських князів найближчих родичів, а саме Ярослава, Ігоря та Всеволода. Усі вони належали до клану Ольговичів, однак перший був Святославу рідним братом, а два інші (Святославичі) - двоюрідними.

Персона Ігоря Святославича в контексті подальшої історії Галичини початку XIII ст. виявилася дуже важливою, оскільки його жінка Єфросинья була рідною сестрою галицького князя Володимира й після смерті останнього стала чи не єдиним закон­ним спадкоємцем галицького столу¹⁵³. Після смерті Святослава Ярослав Всеволодович очолив клан чернігівських Ольговичів. Всеволод Ярославич (відомий «Буй Тур Всеволод» «Слова о полку Ігоревім») помер 17 травня 1196 р. Політичний конфлікт Романа з Рюриком переріс у родинну драму. Згідно з повідом­ленням Суздальського літопису, Роман вирішив розлучитися з жінкою Предславою Рюриківною¹⁵⁴.

Дізнавшись про переговори Романа з чернігівськими князя­ми й не сподіваючись на власні сили, Рюрик Ростиславич звер­нувся за підтримкою в Суздаль, а сам відіслав до Володимира хресні грамоти, що означало розрив його відносин з Романом. Відчуваючи реальну небезпеку для себе, князь Роман наприкінці серпня - на початку вересня 1195 р. вирушив до Кракова,

де володарювали його двоюрідні по матері брати - малолітні сини Казимира Справедливого Лешко й Конрад - та їхня мати - удова Казимира Олена Ростиславна, рідна сестра київського князя Рюрика.

Князь Роман запропонував своїм малопольським союзни­кам виступити разом проти «кривдника» Рюрика, однак ті в цей час перебували під реальною загрозою втратити власний трон. Кракову знову загрожував Мешко Старий. Тому Роман сам був вимушений надати Казимировичам допомогу¹⁵⁵.

На початку вересня 1195 р. в Малу Польщу вступило волин­ське військо на чолі з Романом. Допомога краківським князям для Романа була важливою в перспективі подальшої боротьби із суперниками на Русі, а найголовніше - для посилення свого впливу на Польщу, що мало значення насамперед для зміцнення позицій Волині в Забужжі. Цікаво, що напередодні походу Роман провів нараду зі своїм оточенням, під час якої заявив про своє бажання допомогти краківським володарям, щоб останні, у свою чергу, отримали змогу підтримати його в боротьбі з Рюриком.

13 вересня 1195 р. біля містечка Єнджеюв, розташованого на 80 кілометрів північніше Кракова¹⁵⁶, на березі річки Мозгави відбулася запекла, жорстока битва між військами великополь- ського князя Мешка і його суперників - Лешка, Конрада та Ро­мана Мстиславича. Необхідно визнати: якщо з військової точки зору ні одній зі сторін у битві під Мозгавою не вдалося довести своєї переваги, то в політичному плані її результати були позитивними як для нащадків Казимира II, котрі зміцнили свої позиції в Малій Польщі¹⁵⁷, так і для Романа, який посилив свій вплив на Краків, що надавало йому змогу для продовження боротьби як у південноруському регіоні, так і в забузькому ареалі¹⁵⁸.

Повернувшись додому, Роман довідався, що зерна війни, кинуті ним, дали перші паростки: чернігівські Ольговичі роз­почали війну з Рюриком Ростиславичем. Однак певний час сам Роман через великі втрати волинського війська в Польщі воювати з Рюриком та його прибічниками не міг. Тому Роман Мстиславич звернувся до київського князя та митрополита

Никифора з пропозицією підписати мирну угоду. Переговори між князями (імовірно, пізно восени 1195 р.) завершилися вдало, а Роман знову отримав причастя в «Руській землі»¹⁵''. Очевидно, Роман отримав ту частину Поросся, яка не належала Ростиславу Рюриковичу та Всеволоду Юрійовичу, ці землі, імовірно, нале­жали князю Роману Мстиславичу до самої його смерті. Належ­ність йому цих земель пояснює причини допомоги «чорних клобуків» Романові в 1202 р. під час походу князя на Київ. Воло­діння на Київщині давали підстави Мстиславичу претендувати на володарювання в місті на Дніпрі.

Усю зиму й весну 1196 р. воєнні дії з прибічниками Рюрика вели в основному Ольговичі. Роман зміцнював свої позиції на Волині, удільні князі якої як на заході, так і на сході потрапили в залежність від Романа Мстиславича. 1195 р. був дуже важли­вим для Романа й у зв’язку зі смертю його брата - белзького князя Всеволода. Трон Всеволода успадкував його син Олек­сандр. Вірогідно, що цього року чи пізніше якийсь уділ на Волині отримав і другий син Всеволода - Всеволод. На початку XIII ст. він держав Червен¹⁶⁰. Не викликає сумніву, що нащадки Всево­лода Мстиславича не могли не визнати своєї залежності від головного волинського князя-сеньйора, старійшини серед волинських князів. Джерела не повідомляють про якісь утруд­нення у взаєминах Романа з племінниками, а матеріал Галицько- Волинського літопису під 6712 р. дає підстави зробити висновок, що Олександр Всеволодович був одним із прибічників Романа¹⁶¹.

Восени 1196 р., рівно через рік після повернення з Польщі, у війну у Придніпров’ї знову вступив Роман, військо якого напа­ло на землі смоленського князя Давида Ростиславича та воло­діння Ростислава Рюриковича в Київській землі. Саме боротьба з останнім є свідченням того, що друга половина Торчеської волості, яка колись не дуже довго належала Романові, перебу­вала під владою сина Рюрика.

Готуючись до чергового походу проти Ольговичів, Рюрик Ростиславич з метою забезпечити собі тили підбурив проти Романа Мстиславича галицького князя Володимира Ярославича та свого племінника, володаря невеликого Трипільського (у Київській землі) удільного князівства Мстислава Мстиславича

Удатного. Постать останнього досить цікава як у цілому в історії Русі, так і зокрема в житті родини волинського князя Романа, оскільки значно пізніше його син Данило одружився з дочкою Мстислава Ганною й довгий час підтримував досить непрості контакти з тестем, який у 10-20-х рр. XIII ст. був галицьким князем.

Прихильники Рюрика завдали два жорстокі удари по воло­діннях Романа: Володимир Ярославич із Мстиславом Мстисла- вичем спустошили Перемильську волость, а Ростислав Рюрико­вич із союзниками - волость Романа Мстиславича довкола

Кам’янця (на Волині). «£олодимєр, - пише літопис, - eχAB co Мстиславом, повоєва и пожьжє волость Ромлнонову около Пєрємиля, а отселе Ростислав Рюриковича с Володимеричи И C Черным Кловуком ЄХАВШЄ И ПОВОЄВАША H ПОЖГОША волость Романову около Камєнця. И тако ополоннвшеся челядью и скотом, и отместившеся, ВОЗВрЛТИШАСЯ во свояси»¹⁶². Це повідомлення^ джерела дуже важливе, оскільки показує мотивацію дій ворогу­ючих сторін у міжкнязівських чварах, які шукали в нападах один на одного матеріальний зиск - челядь та худобу. Зазначимо, що це єдине повідомлення літописів, що фіксує діяльність Воло­димира Ярославича галицького після його повернення до Галича. Важливим моментом тут є те, що Володимир діяв у тісній взаємодії з Рюриком Ростиславичем, що свідчить про те, що на цей час. (тобто на середину 90-х рр.) уже зникла залежність галицького князя від суздальського володаря Всеволода Юрійо­вича, яка, за даними тенденційного на користь Всеволода суздальського хроніста, виникла в 1189 р. Тому ми не згодні з думкою М.Ф. Котляра про те, що Володимир Ярославич сидів «за широкою спиною володимирського князя на галицькому столі до самої смерті 1199 p.>>^re3.

У подальшому усобиця знову велася головним чином між Рюриком і Всеволодом, з одного боку, і чернігівськими Ольго- вичами - з іншого. Проте невдовзі ця боротьба набула нових рис, оскільки суздальський князь вирішив знову вдатися до звичної своєї стратегії нацьковування південноруських князів один на одного й послаблення їх цим. Зокрема саме в цей час Рюрик дізнався про сепаратні переговори Всеволода

з Ольговичами, у зв’язку із чим звинуватив того в порушенні хресного цілування¹⁶⁴. Після цього Рюрик відібрав землі Всево­лода в «Руській землі» й віддав їх своїм родичам. Отже, цей факт, як здавалось, свідчив про певне посилення київського князя в Південній Русі, однак відсутність подібних дій Рюрика проти Романа, з яким у нього, без сумніву, збереглися дуже на­пружені стосунки, доводить, що або це посилення не було знач­ним, або вступати в конфлікт із сюзереном Волині Рюрик не мав змоги.

У другій половині 90-х рр. XII ст. події на Київщині на деякий час втратили для волинської адміністрації свою актуаль­ність. Роман зберіг «причастя» в «Руській землі», але не мав тоді можливості продовжувати боротьбу з колишнім тестем, який досяг апогею своєї могутності. Водночас розорення волинських волостей князя не було значним, а сам князь почував себе настільки впевнено, що взимку 1196/1197 рр. навіть не побоявся залишити Волинь і здійснити великомасштабну воєнну акцію проти прусських ятвягів.

Київський літопис не дуже докладно розповідає про цю виправу волинян, оскільки він був написаний тим самим при­хильником Рюрика, про якого вже йшлося вище. Цей похід, згідно зі свідченнями джерела, був відповіддю руських на напади балтів на володіння Романа («бо воєвали волость его»)¹⁶⁵. Можна припускати, що ці напади були спрямовані не на Володимирське князівство, а на територію Середнього Побужжя, зокрема на Берестейську волость, яка контролювалася Романом і безпосе­редньо межувала з Ятвягією. «И тако Роман, - розповідає літо­пис, - внидє в землю πχ. Они же не могучи стати противу силе его, И БЄЖАША ВО СВОИ ТВерДИ, А РОМАН П0ЖЄГ ВОЛОСТЬ Hξ И ОТОМЪСТИВ- СЯ, ВОЗКрАТИСЯ ВО СВОЯСИ»¹⁶⁶.

Очевидно, наслідком цієї воєнної акції було поширення впливу Волині на Дорогичин, який у 1193 р. був розорений поля­ками. На користь такого висновку свідчать слова сина Романа Данила про спадкоємність його володіння цим містом, які він проголосив навесні 1238 р. після розгрому тут хрестоносців - представників Добжинського рицарського ордену: «Не лепо єсть дєржАти нашєє отчины крижевникомь»¹⁶⁷. У зв’язку із цим не можна погодитися з думкою С. Зайончковського, Г. Роде, В. Ца- баня та інших дослідників, які вважають, що Польща з кінця XII ст. до кінця 30-х рр. XIII ст. постійно володіла Дорогичин- ським князівством, і перебільшують вплив малопольських феодалів у Побужжі¹⁶⁸.

Прибалтійський регіон, вірогідно, і надалі перебував у полі зору волинського князя. На жаль, сучасні джерела більше нічого не повідомляють про бузько-прибалтійську політику Романа, проте вчені вже давно з великою увагою ставляться до свідчення пізньої польської хроніки Мацея Стрийковського, де йдеться про підкорення волинським князем не тільки ятвягів, а й литов­ців¹⁶⁹. Ураховуючи подальшу хронологію подій життя Романа, можна припустити, що похід проти литовців він міг здійснити, найімовірніше, у 1197-1198 рр. Цікаво, що пізніше, під 1210 р., розповідається про погіршення взаємин Волині одночасно з ят- вягами й литовцями, що наводить на думку про єдину до певної міри систему взаємин балтів зі східнослов’янським світом («Беда бо ве в земле Володимерьстей от воеванья Литовського и Ят- вязьскаго»¹⁷⁰).

Безпосередньо в літописах кінця XII ст. ми не зустрічаємо інформації ні стосовно Волині, ні стосовно Галичини.