Розділ 6 Галицько-Волинське державно-політичне об’єднання наприкінці XII - на початку XIII ст.

Передумови виникнення Галицько-Волинського державно- політичного об’єднання. Наприкінці XII ст. відбулося створення єдиного державно-політичного комплексу з двох земель півден­но-західної частини Русі - Волинського та Галицького кня­зівств.

Тривале існування Галицько-Волинського державно-полі­тичного комплексу (Галицько-Волинської держави), який періо­дично під впливом небажаного збігу негативних обставин розпадався, але згодом мав тенденцію до відновлення, є доказом невипадковості неординарної події-явища, що мала місце на­прикінці XII ст. Віддаючи належне енергії, наполегливості, величезній мужності, вишуканій дипломатії та неординарному політичному розумові князя Романа Мстиславича¹, необхідно визнати, що створена ним держава виникла не випадково. Для з’ясування причин цього необхідно розглянути комплекс факто­рів та обставин, що мали місце в попередньому розвиткові краю.

Першим аспектом, очевидно, треба назвати етнополітичний фактор. Слов’яни Волині (дуліби, бужани, волиняни), а також хорвати Прикарпаття, до складу яких улилося чимало уличів і тиверців, мали єдине загальнослов’янське походження Важли­вим моментом, що вплинув на становлення тенденцій до єднання двох земель, слід назвати поступове складання в X-XII ст.

З розвитком міст і торгівлі між Волинню та Галичиною по­силилися економічні контакти, що сприяло зближенню насе­лення двох земель. Через Волинь і Галичину проходили два дуже важливих транснаціональних шляхилПерший шлях - це давній шлях із Центральної Європи у Східну, який проходив через німецьке місто Регенсбург, столицю Чехії Прагу, міста Малої Польщі (Краків, Люблін, Сандомир), галицький центр Пере­мишль, волинські центри Червен, Володимир, Луцьк, а потім ішов на Київ². Другий шлях - це шлях з Балтійського моря в Чорне, який проходив по ріках Західний Буг та Дністер. Інколи його називають другим шляхом «з варяг у греки»³. Не викликає сумніву, що успішне функціонування цих шляхів могло бути забезпечене завдяки створенню міцного політичного середови­ща, яке сприяло б цьому функціонуванню.

Серед політичних факторів, які сприяли становленню єди­ного державного комплексу в південно-західному ареалі Русі необхідно назвати два. Внутрішній політичний фактор був пов’я­заний із прагненням населення краю подолати внутрішньополі­тичні негаразди, міжкнязівські конфлікти та боярські смути. Міжнародний політичний фактор був зумовлений бажанням мешканців Волині й Галичини забезпечити захист свого краю від зовнішньої загрози. А така загроза існувала, передусім на захо­ді - з боку Польщі та Королівства Угорщини - і на південному сході - з боку кочовиків.

Виникнення Галицько-Волинського об’єднаного князівства. Наприкінці XII ст. після смерті Володимира Ярославича до Га­лича прибув на князювання волинський князь Роман Мстисла- вич. На жаль, давньоруські літописи не містять даних ні про час, ні про обставини цієї події.

Про обставини другого зайняття Романом галицького прес­толу докладну інформацію містить хроніка Вінцентія Кадлубка, хоча при розгляді її в черговий раз необхідно нагадати про знач­ну упередженість краківського хроніста щодо викладу подій на Русі. «У цей час, - починає розповідь Кадлубек, - помер князь Галіції Володимир, який не залишив по собі спадкоємців. Тому руські князі, хто за допомогою сили, а інші завдяки хитрощам, а деякі обома засобами прагнуть зайняти вільне князівство»⁸.

На підставі цього уривку можна зробити висновок, що на той час уже не було на світі двох синів Володимира. Проте, як зазначає М.С. Грушевський, це не зовсім так, оскільки про них є згадка під 1218 р. в одній з австрійських хронік⁹. Якщо остання інформація правомірна, то можна припускати, що нащадки Володимира Ярославича тривалий час перебували в ув’язненні в Угорщині й абсолютно випали з політичного життя на Русі. Звичайно, угорська адміністрація, яка претендувала на Галичи­ну, зовсім не хотіла появи на політичній арені легітимних пре­тендентів на галицький стіл. Можливо, що саме з подачі угорців і поширювалися чутки про смерть братів Володимировичів.

Вінцентій не повідомляє, хто були наприкінці XII cτ_i князі - претенденти на Галич, але, судячи з подій 1187-1189 рр., а також часів уже після смерті Романа Мстиславича в 1205 р., можна припустити, що до цього гурту належало чимало південнорусь- ких володарів.

Слід зазначити, що позиція польського хроніста дуже супе­речлива, оскільки він писав про ці події вже після конфлікту між Лешком і Романом у 1205 р.¹¹, а тому ставлення його до волин­ського князя вкрай негативне. Вінцентій особливу увагу приді­ляє описові жорстокостей Романа щодо галицьких магнатів. На жаль, в історіографії, яка давно визнає тенденційність інформа­ції Кадлубка про Русь, саме під впливом його твору існують, на наш погляд дещо однобокі, уявлення про антагоністично ворожі відносини між новим галицьким князем і боярством краю. У Га­личі, пише російський історик Л.М. Гумільов, Роман «настільки заплямував себе такими жорстокостями, що руський літописець вважав за потрібне не згадувати ці факти»¹². Безумовно, у Рома­на в Галичині було чимало суперників, проте ще з часів його першої спроби зайняти стіл у цьому краї у нього й тут серед місцевого боярства було багато прихильників. За повідомлен­нями літопису, багато галичан залишили тоді Галич разом з Ро­маном і знайшли притулок у його володіннях. Саме вони разом з волинянами в подальшому були Романові опорою в походах у Середнє Придніпров’я та проти половців на початку XIII ст., а пізніше, незважаючи на протидію інших боярських таборів, зорієнтованих на інших політичних лідерів, надавали підтримку його синам Данилові та Васильку.

У хроніці Вінцентія є важлива інформація про серйозну допомогу Романові в переддень зайняття ним нового столу з бо­ку малопольських вельмож¹³.

У польській літературі, виходячи зі свідчень Вінцентія, часто зустрічається погляд про залежність після 1199 р. Галичини від Кракова, а Романа - від Лешка¹⁶. Проте таке твердження далеке від історичних реалій, оскільки на той час Галицько-Волинська держава була значно сильнішою Малопольського князівства, володар якого, за спостереженнями Г. Лябуди, уже в другій половині 1199 р. втратив Краків і перейшов на князювання до Сандомира. Верховним князем Польщі (принцепсом) та кра­ківським князем став дядько Романа по матері великопольський володар Мешко III¹⁷. Останній князював у Кракові до 1202 р., і з ним у галицько-волинського князя, схоже, розвивалися нор­мальні стосунки. Ця обставина сприяла проведенню активної діяльності Романа у Придніпров’ї в перші роки XIII ст.

Аналіз суперечливої й тенденційної розповіді Вінцентія про утвердження Романа в Галичі дає підстави думати, що бажання Лешка допомогти Романові в оволодінні підкарпатським краєм прихильно сприймалося у Кракові далеко не всіма місцевими магнатами. Вірогідно, головним аргументом малопольського князя для переконання своїх вельмож було бажання зміцнити дружні стосунки з руським союзником, а також прагнення вико­ристати військову експедицію для посилення позицій Малої Польщі на сході.

Матеріал Вінцентія свідчить, що завоювання галицького трону далося Романові не дуже легко, оскільки цьому чинила рішучий опір частина галицького боярства. Зауважимо, що в цій розповіді Кадлубек значно перебільшує роль свого патрона Лешка, якому хроніст приписує всі заслуги під час походу мало- польського та волинського князів на Галич.

Значно більш реалістичною є остання фраза про Романа утворі польського хроніста: «Отже, побудувавши на нещасті інших своє щастя, він за короткий час досяг настільки багато, що став повновладним володарем майже над усіма руськими землями і князями»¹⁹. Зазначимо, що цей запис у хроніці, мабуть, з’явився під впливом повідомлень про діяльність Романа на Київщині на початку XIII ст. і, безумовно, є перебільшенням хроніста.

Ми не можемо погодитися з думкою А.А. Горського, який вважає, що Галицьке князівство, подібно до Київського кня­зівства удільної доби, з кінця XII ст. не мало власної династії і стало спільним «загальноруським» володінням²⁰. Справді, у 1199 р. в Галичі припинилася династія Ростиславичів, а після короткого володарювання Романа Мстиславича тривалий час Галичина була яблуком розбрату між численними претендента­ми. Але наявність величезної конфронтації між різними фео­дальними володарями не є доказом існування якогось особли­вого статусу Галичини серед інших давньоруських земель. Подібними конфліктами рясніє вся історія середньовіччя, коли законні володарі часто позбавлялися престолу конкурентами. Немає сумніву, що в 1199 р. в Галичині з’явилася нова династія, засновником якої був Роман Мстиславич²¹.

Діяльність галицько-волинського князя Романа та його адміністрації. Входження багатого, могутнього Галицького князівства до володінь князя Романа привело до зростання сили його державного володіння, політичного авторитету самого володаря, проте водночас це ж приєднання спричинило виник­нення нових численних проблем і питань перед ним і його адмі­ністрацією.

Передусім зайняття Галича в 1199 р. викликало велике не­вдоволення багатьох давньоруських князів, які не один рік мрія­ли заволодіти заможною південно-західною землею Русі. Це насамперед стосувалося наймогутнішого на той час князя Русі Всеволода Юрійовича суздальського, який після смерті Володимира Ярославича в міру зростання сили Романа почав утрачати позиції на півдні східнослов’янського cβiτyj

величезну небезпеку в особі князя Романа вбачав для себе Рюрик Ростиславич, який намагався в умовах ворожого оточен­ня міста з півночі, заходу і сходу зберегти за собою Київ/Водно- час колишній тесть Романа не облишав надії й самому якось зміцнити свій вплив у підкарпатському регіоні Русі. /Зайняття Романом Галича викликало невдоволення нещодавніх його союзників Ольговичів, які були в тісних родинних стосунках з померлим галицьким князем Володимиром Ярославичем і вва­жали саме себе законними спадкоємцями галицького столу. З

Спід 1202 р. в Суздальському літописі повідомляється: «Вста Рюрик ид Романа н приведе к сове Олговнмев в Киев, \отя поити к Гдличю на Романа. И упереди Роман, скопя полкы Галичьскые и Володимерьскые и въе\А в Русскую^землю»²².ЗПитання про хронологію цитованих подій розгляну^М.Г. Бережков.) За осно­ву для їх датування він узяв час походу Романа на половців, який, на думку дослідника, стався після вказаного вище виступу Романа проти Рюрика. Порівняння ж повідомлення про війну з кочовиками зі свідченням візантійського хроніста Никити Хоніата про бойові дії руських проти половців (датується автором зимою 1200—1201 рр.) привели вченого до висновку,

Похід князя Романа Мстиславича на Київ (1201 р.). Мініатюра Pадзивилівського літопису XV cm.

конфлікт між Романом і Рюриком стався перед цим, а саме в 1200 p.²³J -

На нашу думку, перебіг подальших подій у Південній Русі дає підстави думати, що запропоноваьцТМ.Г. Бережковим хро­нологія подій потребує уточнення, а Саме: війну між Рюриком і Романом слід датувати кінцем 1200 - початком 1201 рр., а похід Романа на половців стався взимку 1201-1202 рр.

Для підготовки до війни суперникам, а особливо Рюрикові, потребувалося чимало часу: необхідно було встановити контак­ти з чернігівськими князями, зібрати війська. Тому дещо спір­ним, на нашу думку, є виклад подій у книзі£п.П. Толочка, який вважає, що Рюрик і Ольговичі вирішили напасти на Романа зразу ж після зайняття тим Галича²^4іж завоюванням Галича і походом Романа на Київ пройшло як мінімум більше рокуГ)

Зовсім протилежну позицію займадІ^С.М. Соловйов^Росій- ський учений^важав, що Роман зайняв Галич у 1198 р., а в похід на Галич Рюрик вирішив іти в 1201 р., тобто через три роки, у зв’язку із цим історик запитує, чому Рюрик «так довго зволі­кав з походом проти зятя?» ²⁵JY нас є підстави думати, що ніяко­го зволікання в діях ні Рюрика, ні тим більше Романа Мстисла- вича не було!

Обставини виступу Романа Мстиславича проти Рюрика свідчать, що новий галицький князь, який і цього разу виявив себе передбачливим політиком, ретельно готувався до походу. Зокрема g⅛' налагодив дружні контакти з мешканцями столиці та інших міст «Руської землі», «чорними клобуками»3(«Чєрннн КлОБуЦН RCH СОВКуПНВШЄСЯ Є\АША K Pθ¼AHlf И ЧТО ГОрОДОВ Py^,CCKb∣χ н не τeχ людье е\АША к Pomahobh) »²⁶^ Є відомості, що в 1200 р. в Константинополі перебувало посольство галицького князя, яке уклало з Візантією союзну угоду²⁷.^езпосередньо сам похід було здійснено блискавично, військо з Галича «ех а НАБорзє», отже Рюрик до нападу не був готовий.

(Толи Роман підійшов до Києва, перед містом до його дру­жин приєдналися «чорні клобуки», а мешканці міста відкрили «воротл Подольская в Копыреве концн»²⁸. Перевага прихильників Романа була настільки відчутною, що невдовзі Рюрик та Ольговичі вимушені були розпочати переговори з галицьким князем, у результаті яких Рюрик повинен був залишити Київ і їхати в Овруч, а Олеговичі - повернутися додому.

^Заслуговує на особливу увагу остання фраза літопису про події 1201 р. «И посади великий князь Всеволод и Роман Инъгва- ря ЯрослдвнчА в Кыеве»²⁹^Участь Всеволода у вирішенні долі Києва пояснюється великим політичним і військовим автори­тетом суздальського князя, зокрема на півдні Русі. Важливо, що незадовго до описуваних подій, у 1199 р., Всеволод значно зміцнив свої позиції, коли посадив уДІ£реяславлі свого сина Ярослава, а в Новгороді - Святослава. Але, безумовно, запро­шення Всеволода до переговорів щодо долі київського столу було свідченням не слабкості, а великого політичного хисту Романа як політика.[Роман розумів, що Всеволод не може бути надійним політичним партнером^але за тих умов з ним треба було рахуватися. Вірогідно, що ця угода була підписана ще до походу Романа на Київ.

Чому Роман сам не захотів князювати в Києві? Тут було, на нашу думку, декілька причин. Цо-перше, князю Роману треба було ще думати про збереження і зміцнення позицій у Галичі; по-друге, сама практика політичного життя другої половини XII ст. застерігала сильних князів-суверенів від спроб зайняти самостійно стіл у Києві. Утвердження Романа в Києві як князя в той момент навряд чи привела б до посилення його позицій у місті на Дніпрі, а ворогів йому, без сумніву, додала 6⅛ У літо­писній констатації про вокняжіння Інгваря в Києві на першому місці вказується Всеволод, проте не треба забувати, що й у цьо­му випадку ми маємо джерело, прихильне не до галицького, а до суздальського князя. Саме поява волинського князя у столиці Русі є чіткою відповіддю, чия це була креатура.

Не слід вважати, що Роман посадив у Києві зовсім слабкого, другорядного князя³⁰. За тих умов* князь Роман міг розрахову­вати лише на близьких до себе "волинських князів, серед яких (після нього самого) його двоюрідний брат Інгвар був одним з найбільш авторитетних. Цей князь згадується у «Слові о полку Ігоревім», пізніше, у 1212 р., він ще раз був князем у Києві³¹. На початку XIII ст. Інгвар Ярославич фактично виконував функції князя-намісника галицько-волинського князя у Києві, і є всі

підстави вважати, що справлявся він з ними на належному рівні. -Нагадаємо, що тоді Романові продовжували безпосередньо.у належати стратегічно важливі володіння в Пороссі.

jp.O. Рибаков зазначав, що Роману Мстиславичу вдалося створити велике й могутнє князівство, яке він порівнює зі «Свя­щенною Римською імперією» Фрідріха Барбаросси^) Погоджу­ючись із таким порівнянням, зауважимо, що й одне, і друге державні утворення не були достатньою мірою консолідова­ними. Створивши величезну державу, Роман вимушений був розв’язувати чимало найскладніших проблем, що виникали в різних регіонах, серед яких найбільше турбот йому завдавали Галичина й особливо Київщина. Що стосується першої землі, то тут він використовував більше тактику «батога» щодо своїх суперників з боярських кіл. На Київщині, навпаки, він напо­легливо прагнув зміцнити союз із силами, які допомогли йому під час штурму Києва (1201 р.).

У свою чергу, союзники Романа Мстиславича вимагали від нього реалізації їхніх власних намірів, що насамперед стосува­лося проведення активної антиполовецької політики, ураховую­чи, що в той час половецькі хани поводилися в південноруських землях досить агресивно. З цього погляду князь Роман був досить вигідною фігурою для населення Київщини, оскільки не був, на відміну від багатьох інших південноруських князів, пов’я­заний якимись політичними або династичними зв’язками з во­лодарями «степу». Тема (боротьби з половцями особливо гостро постала перед Романом не тільки у зв’язку з його київською, а й із галицькою політикою?)

У попередніх розділах уже зазначалося, що (дністровсько- дунайський регіон перебував під пильною увагою галицької адміністрації, бо був частиною дуже важливого торговельного -шляху, який поєднував Галичину з Болгарією та Візантією³^ У зв’язку з цим, як паралель, необхідно нагадати позицію П.П. Толочка щодо Дніпровського торговельного шляху. Уче­ний не без підстав вважає, що вся течія Дніпра до Чорного моря булалідконтрольною Києву територією³⁴.

∖J3 кінця XII ст. в низинах Дністра та Дунаю спостерігалося різке зростання активності половецьких орд. |.О. Князькій вважає, що тоді в цьому регіоні навіть склалося нове половецьке об’єднання - Придунайська Куманія^ Хоча, вірогідно, активну роль у подіях на Дунаї відігравало придніпровське об’єднання половців. ^Нова ситуація у степовому краї викликала велике занепокоєння мешканців Галичини, бо несла загрозу пов’язано­му з нею слов’янському населенню Придністров’я, зачіпала інте- ресивсіх південноруських земель та їхніх володарів.\

Ш.Ф. Котляр, розглянувши повідомлення візантійського автора Никити Хоніата про війну Романа Мстиславича з полов­цями й порівнявши цю інформацію з даними про інші події візан­тійської історії, зробив висновок, що десь у 1197-1198 рр. від­бувся похід Романа Мстиславича, який тоді ще не був галицьким князем, проти половців. На думку вченого, цей похід передував антикочівницьким акціям руського князя початку XIII ст., про які розповідають давньоруські літописи³⁶. У свій час ми погоди­лися з таким висновком³⁷, проте зараз вважаємо, що він потре­бує перегляду. Інформація Никити Хоніата про війну Романа з половцями, яка, до речі, дається у зв’язці з повідомленням про війну Романа з Рюриком, є не хронологічно прив’язаною, а уза­гальненою: вона охоплювала низку різних за ча^рм подій³⁸. Тому водночас ми не можемо підтримати й погляд£М.Г. Бережкова, який прагне використати інформацію візантійського історика для датування літописного повідомлення про перший похід Po- мана на початку XIII ст. Цей похід він датує зимою 1200-1201 р.³⁹, J хоча є більше підстав довіряти безпосередній літописній хроно­логії. Отже, можна погодитися з позицією польського дослід­ника^. Гралі про те, що було тільки два походи проти половців на початку XIII ст.⁴⁰ Перший з них відбувся взимку 1201-1202 р.

Про цей похід Романа Мстиславича проти половців суз­дальський літописець повідомляє лаконічно, але досить змістов­но: «Тое же зимы ходи Роман князь на Половци и взя веже Поло- вечьскые И Приведе ПОЛОНА МНОГО и душь ХРСТЬЯНСКЫХ множство отполони от них»⁴¹. «Вежами» в давньоруських літописах нази­валися місця стійбищ кочовиків⁴², у даному разі - місця їхнього постійного перебування, своєрідні політичні центри степовиків.-Д Деякі дослідники, на нашу думку небезпідставно, вважають, що тоді в половців уже було раннє державне утворення⁴³.

®а той час половецькі орди вже чітко розділилися на два головні угруповання: донських і дніпровських половців7 Про­тягом XII ст. об’єктом походів руських князів найчастіше були зимовища донських половців на р. Сіверський Донець. Проте на межі XII-XIII ст., після смерті хана Кончака, боротьба з ними вже припинилася, незважаючи на те, що саме в цей час форму­вання донських половців досягло апогею свого розвитку.^ всі підстави вважати, що Роман у 1201-1202 рр. завдав удару по дніпровських «вежах», розташованих у низинах Дніпра, у так званому Лукомор’ї⁴⁴. Саме звідси половці ходили в низини Дунаю та на Балкани. Похід Романа об’єктивно був дуже важли­вим для нормалізації ситуації на південному кордоні, бо ство­рювалися умови для припинення руйнівних нападів кочовиків. Проте нові князівські усобиці невдовзі перекреслили результати виправи Романа.

«Взять Быс Киев Рюриком и Олговичи и всею Половецьскою землею и створися велико зло вРусстеи земли, якого же зла не было от крещения над Киевом»,-Аз драматизмом розповідає про події наступного року суздальський літописець⁴⁵. Нападники розорили нижню та верхню частини міста, половці захопили велику кількість полонених. Англійський дослідник історії Русі ^ж. Феннел, визнавши певне перебільшення книжником масш­табів розорення міста, усе ж справедливо зазначає, що тоді Києву було «завдано страшного удару, після якого він довго не міг оговтатися»3 Залучення половців, жорстоке розорення столиці, масові вбивства та насильства над мирним населенням - усе це було показником гостроти відносин Романа з Рюриком та чернігівськими Ольговичами. Звернімо увагу, що під час походу на половців у 1201-1202 рр. ніхто з південноруських князів не підтримував князя Романа.

QHa час нападу на Київ, що стався в січні 1203 р., Романа в місті не було. Його намісникові Інгварю Ярославичу вдалося врятуватися з розореного міста втечею. Сам ініціатор страшного розорення столиці - Рюрик Ростиславич, вірогідно через по­боювання помсти з боку Романа, повернувся до Овруча, зали­шивши в Києві свій гарнізон?) І тут сталася подія, яка ще раз показала великі здібності Романа як політика, як дипломата.

A^y∙ ∙^z^

Через місяць після подій у Києві галицький князь прибув до Овруча й уклав з Рюриком угоду,

["Згідно з цією угодою, Рюрик відмовлявся від союзу з полов­цями та Ольговичами («отводя и от Олговнч и от Половець»), а Роман погоджувався - немало-небагато - на повернення колишнього тестя до Києв^. Гарантом цієї угоди, згідно з інфор­мацією Суздальського літопису, став Всеволод, який невдовзі «не помяну ЗЛА РюрнковА, что есть сотворило у Русте земли, НО ДА и ему опят Кнев»⁴ѵДж. Феннел вважає, що ця угода свідчить про ’ слабкість Романа, бо «реальна влада, як і раніше, перебувала в руках князя Суздальської землі»^. На нашу думку, цього разу історик дає дуже спрощену оцінку овруцьким переговорам. ¹⁷QepeA Романом стояла дуже складна проблема: ліквідувати антикиївський альянс Рюрика з Ольговичами та половцями. За­стосування таких заходів, як ведення бойових дій проти них (і це показала практика.90-x рр. XII ст.), навряд чи дало б швидкий і належний результат, а призвело б до нового ослаблення південноруських земель, зробило їх легким об’єктом для нападів кочовиківлЗрозумілою була й позиція Всеволода, який явно не бажав посилення Романа у Придніпров’ї. Не виключено, що й напад Рюрика і його союзників на Київ відбувся з мовчазної згоди сильного суздальського князя.

?^r тому ж 1203 р. до Суздаля прибуло посольство від Романа з пропозицією до Всеволода сприяти відновленню мирних відносин між галицько-волинським і чернігівськими князямипізньою підробкою⁶¹, проте став­лення сучасної історіографії до цієї інформації російського історика XVIII ст. змінилося. Так, Б.О. Рибаков у 1963 р. висло­вився на користь вірогідності проекту державного устрою князя Романа⁶². Пізніше М.Ф. Котляр та П.П. Толочко, проаналізував­ши ретельніше працю В.М. Татищева, висловилися ще катего­ричніше щодо реальності проекту «доброго порядку» Романа, навели аргументи на підтвердження давнього походження пам’ятки, яку використав історик⁶³. Останнім часом додаткові важливі аргументи на користь реальності системи «доброго порядку» Романа навів Л.В. Войтович⁶⁴. О.П. Толочко^ у спе­ціальній статті, а потім у монографії зробив спробу поставити під сумнів вірогідність створення Романом Мстиславичем сис­теми «доброго порядку». Для цього автор дуже докладно вивчив історію появи у праці російського історика матеріалу стосовно даного сюжету й дійшов висновку, що вона була пов’язана з пев­ними ідеологічними установками російського ідеологічного життя XVIII ст., які прагнув провести В.М. Татищев у своїй праці, використовуючи сюжет з давньоруської історії⁶⁵. Не вступаючи в дискусію θ3.∏. Толочком з приводу далеко не безперечної останньої тези, зазначимо, що навіть її визнання не є підставою для спростування факту можливості розробки проекту князем Романом. Сумніви щодо автентичності розповіді J⅛_kM.Татищева щодо проекту Романа Мстиславича висловлює й ОТАГКун^инс^їбій⁶⁶. Не є аргументованою точка зору Б.І. Яцен- ка^який вважає, що проект князя Романа Мстиславича було— підготовлено після 1196 і до 1199 рр., тобто до моменту завою­вання князем Галича⁶⁷. Важливим і актуальним цей проект міг стати для Романа тільки після завоювання Галича, оскільки легі- тимність його прав на Галицьку землю не була безспірною.?

Факти із життя Південної Русі та з біографії Романа початку XHI ст. дають додаткові аргументи на користь реальності ство­рення Романом проекту нового політичного устрою Русі.^Цисте- ма «доброго порядку» не суперечила конкретній діяльності га­лицького князя й повністю узгоджувалася зокрема з його діями після другого походу проти половців^оли він здійснив на півдні Русі «мнроположениє В B0Λ0CTeχ, кто како терпел за Рускую зем­лю»⁶⁸. Ця система реально враховувала тогочасний розклад полі­тичних сил. Поява у проекті серед князів-виборців рязанського й полоцького князів була значною поступкою галицько-волин­ського володаря Романа суздальському князеві, гарантувала йому половину голосів при виборах київського князя. ^Система нового порядку заміщення київського столу майже не залишала для Романа Мстиславича надій стати київським князем, проте гарантувала його родині в майбутньому спадкові права на га-. лицький трон, клала край можливим зазіханням на Галич з боку інших князів, створювала умови для подолання можливої конфронтації із суздальськими володарями. Відсутність у спис­ку князів-«виборців» волинського князя дає підставу вважати, що Волинь у системі «доброго порядку» ставала складовою єдиного галицько-волинського державного комплексну проек­ті Романа були й дуже цікаві ідеї щодо обмеження можливості дроблення невеликих удільних князівств. Додатковим аргумен­том на користь того, що в розповіді В.М. Татищева про намаган­ня Романа створити нову систему державного управління є реальне історичне підґрунтя, є те, що в літописному повідомлен­ні про битву на річці Калці «старійшинами» названо саме київського, чернігівського та галицького князів (тобто трьох із шести володарів згаданих у проекті Романа!)⁶⁹.

Поява ідеї обрання великого київського князя саме в Рома­на була не випадковою, оскільки він, крім традицій і практики державного життя Русі, добре знав систему державного управ­ління в Польщі, знав, як обираються могутніми німецькими герцогами королі в Германії, які згодом, після коронації в Римі, ставали імператорами. Проблема встановлення порядку у фео­дальному суспільстві в той час гостро стояла й в Англійському королівстві, що в 1215 р., як відомо, зумовило прийняття «Великої хартії вільностей», а ще пізніше, у 1265 р., стало причиною створення в цій країні парламенту.

Отже, на наш погляд, є всі підстави довіряти інформації, що збереглася у праці В.М. Татищева, про проект «доброго порядку», який запропонував Роман Мстиславич іншим давньо­руським князям. Але, згідно з повідомленням того ж автора, князі не захотіли збиратися на князівський з’їзд. Дуже насто­рожено поставився до проекту суздальський князь Всеволод, вірогідно через те, що реалізація його юридично урівнювала Всеволода з іншими п’ятьма князями - суб’єктами запропонова­ної Романом нової системи політичного устрою Русі, а також

Будівля англійського парламент' Сучасний вигляд створювала для суздальських князів обмеження щодо мож­ливості втручання у справи Південно-Західної Русі.

Про політичні обставини загибелі Романа Мстиславича. 1205 р. увагу Романа в чер­говий раз привернула Польща.^ Улітку того року галицький князь Здійснив похід проти малопольського князя Лешка Бялого та його брата мазо- вецького князя Конрада. Під час виправи Роман Мстисла- вич загинув^ Обставини похо­ду галицьких та волинських полків у Польщу викликали чимало запитань у дослідни­

ків. Передусім у старій польській літературі під впливом поль­ських середньовічних хронік і рочників часто ставилося запи­тання, як могло так статися, що Роман почав війну проти своїх найближчих родичів, з якими в нього (як з Лешком і Конрадом, так і з їхнім батьком Казимиром) завжди були добрі, союзницькі відносини⁷⁰. Однак діяльність князя Романа слід розглядати не в контексті розвитку його родинних династичних зв’язків, а ви­ходячи з його намагань зміцнити позиції власної держави.

/Йа" той момент князь Роман використав усі свої можливості щодо реалізації політичних намірів у Наддніпрянщині2>3азна- чимо, що, безумовно, статус-кво, який склався тут після подій 1203-1204 рр., навряд чи влаштовував князя, проте посилення тут власного тиску відкривало перед Романом перспективу три­валої і, значною мірою, безрезультатної війни. Це він прекрасно зрозумів ще в попередні роки.

Вище вже зазначалося, що^у Волині та Малої Польщі постій­но існував район спірних πpe⅛i3m, а саме - басейн Західного Бугу й, до певної міри, Ятвягія⁷\ Роман після смерті свого дядька Казимира II тривалий час підтримував його малолітніх синів

Похід князя Романа Мстиславича під Завихост (червень 120 5 p.).

Мініатюра Лицевого літописного зводу XVI cm.

Лешка та Конрада, однак ^лютому 1203 р. ситуація в Польщі докорінно змі­нилася: у цей час помер головний суперник кра­ківського князя Лешка Бялого - Мешко Старий, і малопольський володар реально став претендува­ти на право бути князем- сеньйором, тобто вели­ким князем усієї Польщі. У таких умовах, зрозумі­ло, Роману впливати на ситуацію в Польщі було б значно складніше, оскіль­ки Казимировичі ставали не тільки самостійними політичними фігурами, а й у перспективі - про­довжувачами східної по­літики батька, про яку вище вже йшлося⁷².

Конфлікт між нещодавніми союзниками виник, як можна припускати з контексту джерел, з ініціативи галицького княз^. Десь через рік,'∖ 1206 р., під час зустрічі з вдовою Романа Ган­ною князь Лешко Бялий, за свідченням Галицько-Волинського літопису, заявив, що він не знаіє причин, які призвели до війни, і висловив припущення про підступні дії якогось Володислава, що спричинили виникнення конфлікту («бє бо Володислдк Л6СТЯ межи имд»⁷³). Більшість дослідників поділяє точку зору, що цим «Володиславом» був великопольський князь Владислав Ляско- ногий, син князя Мешка III Старого⁷⁴, який на підставі засад сеньйорату як старший у польській князівській родині також прагнув отримати краківський стілД

Г. Лябуда, розглядаючи проблему міжкнязівської боротьби в Польщі на початку XIII ст., зазначає, що джерела дають суперечливу інформацію щодо спадкоємця Мешка III Старого на краківському столі. Згідно зі свідченнями одних пам’яток, цей стіл рік займав Владислав, а потім до Кракова прийшов Лешко Бялий, а згідно з інформацією інших, до яких згаданий дослід­ник схиляється більше, - Владислав князював у Кракові до зими 1205-1206 рр.⁷⁵ Нам остання версія також видається більш віро­гідною. А з неї випливає, що g приходом до влади у Кракові Владислава, представника великопольської гілки Пястів, у Ро­мана продовжували розвиватися нормальні добросусідські від­носини з володарем сусідньої держави й водночас малополь- ським князем. Такий стан справ продовжувався до початку 1205 р., поки Лешко, на той час сандомирський князь, і його брат, мазовецький князь Конрад, не розпочали війни проти Вла­дислава. Ситуація для Владислава виявилася, очевидно, склад­ною, а тому він попросив допомоги в Романа. Загибель Романа 19 червня 1205 р. зумовила посилення позицій Лешка та Конрада Казимировичів, а перший, вірогідно, уже на початку 1206 р. зайняв Краків⁷⁶.^)

Участь Романа в конфлікті Пястів пояснюється тим, що галицький князь був зацікавлений у певному посиленні Влади­слава Лясконогого як противаги Лешку й Конраду, оскільки це давало йому реальну можливість і надалі впливати на розвиток ситуації в Польщі. Нападом на Малу Польщу, Роман Мстисла- вич хотів, використовуючи протиріччя між Пястами, посилити свої впливи в західнослов’янській країні. Цілком вірогідно, що галицько-волинський князь прагнув приєднати до Волині части­ну території Польщ|рЯк і під час інших воєнних акцій, є підстави думати, що в сусідній країні його чекало чимало прибічників, а саме - певна група впливових малопольських вельмож. Ці симпатики, як свідчить літопис, збереглися й після смерті га­лицького володаря. До них, зокрема, належав могутній мало- польський воєвода Пакослав, який толерантно, а часто дружньо ставився до нащадків Романа Данила та Василька в найбільш скрутні для них часи⁷⁷.

Завершуючи розгляд цього сюжету, слід зазначити, що на­передодні свого останнього походу^Роман уклав угоду з новим угорським королем Андрієм її! Відомо, що після смерті Бели III його сини Емерік (Імре) та Андрій (Ендре) вели гостру боротьбу між собою, у якій останньому допомагав галицько-волинський князь. ЗО листопада 1204 р. Емерік VI помер, а Роман незабаром підписав з новим королем Угорщини Андрієм II угоду про допо­могу та патронат над дітьми в разі смерті когось із володарів⁷⁸. На думку{М.Ф. Котляра, тоді ж було задумано укладання динас­тичного союзу між галицьким та угорським домами: Роман мав одружити Данила з дочкою Андрія IF^

У ряді наших праць ми висловлювали свою незгоду з точкою зору багатьох істориків, які вважають, що виправа князя Романа в Польщу в червні 1205 р. була частиною масштабної експедиції галицько-волинського володаря в Саксонію з метою втручання у війну між Вельфами та Гогенштауфенами⁸⁰. Відмова від цієї популярної версії, яка була створена на підставі пізньої інфор­мації французького хроніста Альбріка⁸¹, жодною мірою не при­меншує взагалі масштабів міжнародної діяльності галицько- волинського князя, у тому числі і взаємин з латинським Заходом. Так, про контакти галицько-волинського князя з Гер­манією свідчить досить загадковий запис про смерть Романа в поминальнику (синодику) бенедиктинського монастиря св. Петра в Ерфурті: «XIII Kal. Julii Romanus, Rex Ruthenorum, hie dedit nobis XXX marcas» (В 13 календи липня [тобто 19 черв­ня. - Авт.] Роман, король Русі, який надав нам ЗО марок)⁸². Зазначена в документі дата стала вихідною для ідентифікації згаданого в ньому Романа, «короля Русі», оскільки саме 19 черв­ня 1205 р. в день пам’яті св. Гервасія та Протасія загинув галиць­ко-волинський князь Роман Мстиславич⁸³.

На нашу думку, навряд чи цей цінний дарунок (7 кг срібла) можна пов’язувати з торговельними зв’язками Південно-Захід­ної Русі зі Східною Німеччиною⁸⁴ або з якимись симпатіями Романа до католицтва⁸⁵. Наявні джерела не дають підстав для ви­словлювання більш-менш аргументованої версії щодо обставин виникнення повідомлення поминальника, проте можна зробити припущення про можливе перебування Романа в дитинстві про­тягом певного часу на вихованні в ерфуртських бенедиктинців. Зауважимо також, що руські князі (матері яких досить часто були католичками), як правило, були толерантними в питаннях віри, не дуже розбиралися в розбіжностях між двома гілками європейського християнства. Остання риса взагалі була харак­терною для Русі XI-XII ст.⁸⁶

Ситуація почала змінюватися лише в XIII ст. у процесі зростання загального тиску католицького релігійного світу на Східну Європу, який розпочався захопленням Константинополя хрестоносцями в 1204 р., агресією католицьких країн, у першу чергу Германії, Данії та Швеції, у Прибалтиці та в Карелії⁸⁷. Що ж до дарунку Романа ерфуртським бенедиктинцям, то, на нашу думку, давньоруський князь, життя якого було тісно пов’язане з Польщею та Германією, підтримував якісь давні, особисті стосунки з монахами ерфуртського монастиря.

Держава Романа Мстиславича та його нащадків у політич­ному житті Східної Європи. В історіографії, до певної міри під впливом обставин політичного життя вже XX ст., не виникло єдиного підходу щодо характеристики державно-політичного комплексу, який утворився значною мірою внаслідок активних дій князя Романа Мстиславича на межі'XII-XIiI ст. Нагадаємо, що у працях, які належать до так званої радянської історіогра­фії, ігнорувалися тісні генетичні зв’язки південноруських кня­зівств Русі з майбутньою Україною, а в об’єднаному князівстві Романа вбачалася швидше історична випадковість, ніж законо­мірність.

Інші погляди були притаманні українським дослідникам, які працювали в XIX - на початку XX ст., а також історикам, котрі вивчали українську давнину в діаспорі. За їхніми спостережен­нями, XII - перша половина XIII ст. - це один з періодів в історії України, а князівство Романа Мстиславича слід розглядати як одну з українських держав у ланцюгу головних державних формувань української нації протягом століть існування остан­ньої. Проте цей висновок не був підкріплений створенням спеці­альних монографічних досліджень із цієї проблематики, яка в сучасній науці і стала предметом наукової дискусії.

Спостереження політичних процесів у порівняльно-хроно­логічному плані дає підставу говорити, що на певному етапі розвитку середньовічного суспільства для багатьох країн притаманний перехід від етапу існування державності у формі

системи або конфедерації державних формувань у вигляді кня­зівств (герцогств, графств, баронете тощо) до етапу поступової трансформації централізованих держав. На цьому перехідному етапі за рахунок об’єднання різних за статусом державних утворень можна спостерігати виникнення складних за формою та характером розвитку державно-політичних структур.

Тут(^ожна згадати хоча б синхронну за часом до князівства Романа так звану державу Плантагенетів XII ст., до складу якої, крім Англійського королівства, входили численні французькі володіння?) Останні за обсягом були більшими, ніж землі, що безпосередньо підкорялися французькому королю. Як володар численних французьких володінь, які тягнулися від Нормандії на південь до Піренеїв, король Генріх II Плантагенет формально був васалом французького короля Філіппа II Августа й водночас найзапеклішим його ворогом⁸⁸. (Дослідники часто характери­зують політичне формування Генріха Анжуйською державою й навіть Анжуйською імперією, незважаючи на те, що її монарх як суверен правив лише в Англії^) Проте остання не належала до головних володінь Плантагенета, і на острові Генріх майже не жив. (Відомо, що Генріх Плантагенет не тільки прагнув підкори­ти Францію, а й хотів стати справжнім імператором, у зв’язку із чим допомагав Ломбардській лізі проти германських Штау- фенів^?)

Конфлікт між двома династіями - Плантагенетами та Kane- тингами - на терені Франції пізніше, як відомо, призвів до трива­лої Столітньої війни. У XIII-XV ст. володіння бургундського герцога у Франції також були більшими за масштабом, ніж володіння короля Франції. Проте поступово, значною мірою внаслідок ідеологічно-політичних чинників, саме довкола коро­ля як легітимного сюзерена Франції йш$Ь процес об’єднання держави, який завершився на межі XV-XVI ст.

Не менш цікавим у цьому аспекті може бути приклад Германської імперії, до складу якої входило Чеське королівство, яке за тими ж ідеологічними ознаками мало всі риси справжньої держави, але фактично це була «держава в державі». Більше того, формально германські імператори, імператори «Священ­ної Римської імперії», постійно заявляли претензії на свою

зверхність над усіма монархами середньовічного світу⁹¹. Пара­лельно можна зазначити, що візантійські імператори вважали себе не тільки володарями у своїй власній державі, а й монар­хами всього християнського світу⁹².

Повертаючись до процесів на Русі кінця XII - початку XIII ст., необхідно підкреслити, що саме в цей час на східно­європейському обширі формувалися два державні утворення, які потенційно, на перспективу, мали найбільші шанси стати ядрами майбутньої централізованої держави. Це - Владимиро- Суздальське та Галицько-Волинське князівства⁹³. М.Ю. Брайчев- ський справедливо вбачає, що Jia формування нових державних утворень у Східній Європі впливали як політичні чинники/ що зводилися до формування нових систем управління відповідно у Владимиро-Суздальській і Галицько-Волинській землях, (⅛aκ і чинники етнічного розвитку, які були зародками формування східнослов’янських народностей.^>Проте важко погодитися з думкою автора, що на межі XII-XIII ст. Київ уже не цікавив північноруських князів⁹⁴. Конкретні факти перших років XIII ст. свідчать, що доля як Києва, так і всієї Південної Русі перебувала під пильним оком Всеволода Велике Гніздо.

Тут, на наш погляд, слід говорити про інше. Якщо в середині XII ст. суздальські князі в рамках конфедерації давньоруських князівств як представники династії Рюриковичів змагалися за київський стіл, то з другої половини XII ст. Київ та південно- руські землі стали об’єктом інтересів Владимиро-Суздальського державно-політичного новоутворення, володарі якого прагнули диктувати свою волю князям Південної Русі. До певної міри цю політику можна розглядати як прояв зовнішньополітичної діяльності північного державно-політичного формування. Складність політичного процесу у східнослов’янському регіоні полягала в тому, що на Русі не було легітимно визначеного воло- даря-суверена типу західноєвропейського монарха - короля.

Цікаво, що стосовно володаря Галицько-Волинської держа­ви спостерігалася тенденція книжників якось «підняти» його статус на державно-ідеологічному рівні. Саме це можна спосте­рігати в намаганні південноруських книжників створити парадиг­му ідеального володаря на прикладі князя Романа Мстиславича,

а також використати для його визначення титул «цар». Важли­во відзначити, що західноєвропейські хроністи використовували щодо Романа титул суверенного володаря «гех» (король)⁹⁵. Могутнім і суверенним князем вимушений був визнати Романа Мстиславича краківський єпископ Вінцентій^ який в останній книзі своєї хроніки пише, що Роман «став повновладним воло­дарем майже над усіма руськими землями і князями»⁹⁶. Пізніше, у 1253 р., уже офіційно від папського посланця Оппізо королів­ську корону отримав Данило, після чого галицькі книжники постійно прагнули називати його цим, не характерним для Русі титулом⁹⁷. Прийняття Данилом королівського титулу мало вели­ке дипломатичне та ідейно-політичне значення для самоутвер­дження його як володаря могутньої суверенної з позицій тодіш­ньої європейської ідеології держави в Південно-Західній Русі.

Ще в XIX ст. стосовно державного об’єднання князя Романа та його нащадків (до середини XIV ст.) використовувалося поняття «Галицько-Волинська держава». Але після Другої сві­тової війни в радянській історіографії на таке визначення вказаного державно-політичного формування було накладено ідеологічне табу, а вживання цього терміна в українській емі­грантській літературі без будь-яких роз’яснень фактично при­звело до його наукового нівелювання. При цьому ні та, ні інша наукові школи достатньо глибоко тематикою державного посту­пу Волині й Галичини не займалися.

Щодо Північно-Східної Русі проблематика державного розвитку в удільну добу не набула якоїсь гостроти, і це виклика­но зовсім не тим, що цей край протягом 240 років перебував під патронатом золотоординських володарів, а суверенність біль­шості північноруських князівств тривалий час була обмеженою та умовною. При розгляді історії Владимиро-Суздальської землі, починаючи із середини XII ст. й закінчуючи серединою XIII ст., у літературі йдеться про існування в краї самостійного державного життя, і це не викликає абсолютно ніяких запере­чень⁹⁸. Така розбіжність в оцінці поступу різних регіонів Русі, на наш погляд, пояснюється значним впливом на роботу дослідни­ків позанаукових чинників.

Для об’єднаного князівства Романа Мстиславовича були характерні важливі ознаки держави, а саме: наявність держав­ної території, системи державного управління, відповідної ідеології. Але ця держава одночасно існувала в рамках конфе­дерації давньоруських земель-князівств, а тому програмою діяльності галицько-волинських володарів Романа та його сина Данила було збирання всіх давньоруських земель". Зазначаючи це, необхідно підкреслити, що тогочасні політичні програми та ідеї за своєю формою мали консервативний характер, оскільки передбачали прагнення до повернення випробуваних часом, але колишніх політичних форм. Немає сумніву, що реалізація цих програм не могла повернути хід історії назад (О.Є. Пресняков дещо наївно вважав, що діяльність Романа «зупинила на корот­кий час коло історії в долі Південної Русі»)¹⁰⁰. Одним із проявів реалізації зазначених програм, вірогідно, і була спроба ство­рення системи «доброго порядку», яку галицько-волинський князь запропонував утілити з метою подолання удільної роздробленості й відновлення колишньої відносної єдності Русі.

У нас є всі підстави розглядати політичний комплекс, який контролював князь Роман Мстиславич, а саме: території Волині, Галичини, Пониззя (середньої течії р. Дністра), Побужжя (во­линської «Украины») та Київщини¹⁰¹, як державу, що потенційно мала шанс у перспективі трансформуватися в більш стабільну державну структуру. На жаль, на державно-політичні процеси в південноруських землях мали різко негативний вплив неспри­ятливі для слов’янства Східної Європи зовнішні чинники, а саме: спочатку навала монголо-татарських ханів, а пізніше, у середині XIV ст., експансія польських, угорських та литовських фео­далів¹⁰².

У літературі, очевидно не без підстав, домінує точка зору, що утворення великого державно-політичного формування в Південно-Західній Русі значною мірою було наслідком осо­бистої енергії, вдачі й таланту князя Романа, смерть якого, у свою чергу, засвідчила незавершеність перетворень князя¹⁰³. Проте, на наш погляд, не можна протиставляти періоди до і після червня 1205 р. в житті Південно-Західної Русі. І в прав­ління князя Романа Мстиславича були тут сильні деструктивні сили, що не були приборкані князем і заважали державотворчим процесам, і під час регентства його вдови Ганни існувала значна частина населення, яка підтримувала курс померлого князя. Тому можна казати про існування доцентрових та відцентрових тенденцій, що й проявлялося в конкретних подіях і явищах то­дішнього політичного життя¹⁰⁴.

Визнаючи правильність поширеної серед науковців думки про істотну різницю в характері політичних процесів розвитку Галичини та Волині, необхідно зауважити, що все це одночасно не дає підстав для різкого протиставлення цих регіонів саме в контексті протистояння вказаних вище тенденцій¹⁰⁵. На Волині були досить впливові антикнязівські (стосовно головного волин­ського, «земельного» князя), сепаратистські сили, і в той же час у Галичині було чимало прихильників посилення князівської влади. Розглядаючи конкретні верстви населення, які підтри­мували чи не підтримували об’єднавчі процеси, дослідники досить часто характеризують їх за класовими або становими ознаками, хоча такий підхід значною мірою не є слушним. Так, навіть досить бунтівне галицьке боярство було неоднорідним. Значна частина його допомагала Романові Мстиславичу в 1188- 1189 рр. Навряд чи без підтримки представників боярства Галичини Романові вдалося б зайняти Галич у 1199 р., активно використовувати галицькі полки в походах у Південну Русь, проти половців та поляків. М.І. Костомаров справедливо зазна­чав, що без сильної партії Роману навряд чи вдалося б утверди­тися в Галичі, наявність її сприяла боротьбі нащадків Мсти- славича із суперниками¹⁰⁶. Формування нового державного організму, започатковане князем Романом наприкінці XII - на початку XIII ст., дії його адміністрації відкривали певні можли­вості для посилення галицького магнатства.

Ще Мацей Стрийковський, польський середньовічний хро­ніст XVI ст., писав, що Роман «до Галича переніс руську монар­шу столицю з Києва, посадивши на київське князівство Рости­слава Рюриковича»¹⁰⁷.1.Б. Греков справедливо наголошував, що «перенесення столиці великої феодальної держави в новий центр відкривало можливість феодальній верхівці цього центру для посилення її економічних та політичних позицій»¹⁰⁸. С. Томашівський вважав, що Роман «був творцем гіершої націо­нальної української держави, якої основу дала Галичина»¹⁰⁹. Ми не можемо погодитися з таким категоричним твердженням, оскільки львівський учений вважав, що вказана держава прийшла на зміну Русі. І в часи існування державних утворень Романа Мстиславича й Данила Галицького Русь продовжувала існувати як конфедерація земель-князівств, у рамках якої поча­ли виникати нові за суттю державні організми, котрі за сприят­ливих обставин мали шанс стати осередками створення якісно нової централізованої держави або якісно нових централізова­них держав. До таких державних організмів слід віднести Влади- миро-Суздальську, Галицько-Волинську і, швидше за все, Чернігово-Сіверську держави XIII ст.

На нашу думку,(Існуючі до Галицько-Волинської держави державні утворення на Волині, у Галичині та в Середньому При­дніпров’ї були українськими, оскільки етноси, що їх утворю­вали, були ланками в ланцюзі етнічного розвитку української наці$ 3 величезної держави-імперії, якою була Русь, виокреми­лися не тільки Волинь і Галичина, а й землі-князівства Середньо­го Придніпров’я, „

Поряд із цим необхідно підкреслити, що Роман, відчуваючи веління й подих часу, в умовах поступового склаланняі.у.країн^ ської середньовічної національності на базі волинських та галицьких етнічних формувань, чиє коріння тягнеться в глибоку давнину (анти, хорвати, дуліби, а потім бужани, волиняни і, вірогідно, галичани), заснував державно-політичне утворення, яке в перспективі мало шанс перетворитися на станову центра­лізовану монархію. Доказом останнього було відносно тривале збереження суверенних державних інституцій на Волині та в Га­личині (до середини XIV ст.) у вкрай складних умовах золото- ординської навали, експансії угорських, польських та литов­ських володарів. Львівський дослідник Я.Д. Ісаєвич пише, що за всіма ознаками поняття «князівство» та «держава» є синоніма­ми, а щодо державно-територіального утворення, головними складовими якого наприкінці XII - у. першій половині XlV ст. були Волинь і Галичина й де правили Роман та його нащадки, / можна застосовувати поняття «Галицько-Волинська держава» ¹¹°.

Ураховуючи загальноісторичні тенденції розвитку, на наш погляд, є всі підстави погодитися з такою думкою. Є також під­стави вважати, що істотні ознаки власної державності в Півден­но-Західній Русі продовжували існувати й після подій середини XIV ст.¹”, проте ця тема потребує подальших спеціальних досліджень.

У науці широко використовується поняття «Київська дер­жава» (ми вважаємо більш коректним використання поняття «держава Русь»), проте під владою її правителів, які княжили в Києві, східнослов’янські землі в повному складі перебували тільки в правління князя Володимира І Святославича! Тому поняття «Київська держава» не поглинає поняття «Русь», під яким традиційно розуміється комплекс східноєвропейських земель, де мешкали східнослов’янські племена. До зазначеного комплексу ми запропонували застосовувати дефініцію «конфе­дерація східнослов’янських земель-князівств».

Упродовж ста п’ятдесяти років свого існування держава синів та онуків Романа - Романовичів - теж не постійно була єдиним державно-політичним комплексом. У моменти соціаль­них колізій і катаклізмів формування Галичини й Волині часто не являло собою єдиної держави, а було теж чимось схожим на конфедерацію двох земель, до складу якої входила певна кіль­кість державних організмів. Процес зміни однієї системи дер­жавного життя іншою здійснювався дуже повільно, часом його гальмували тривалі кризові ситуації, громадянські війни, які можна спостерігати, розглядаючи історію південно-західних земель Русі в XIII - першій половині XIV ст. Проте в цю ж епоху існувала стабільна тенденція до об’єднання та збереження єдності земель Південно-Західної Русі. Це є доказом істотних змін, що відбулися на території тогочасних Волині й Галичини порівняно з періодом X-XII ст., вагомим аргументом щодо можливості науково коректного використовування поняття «Галицько-Волинська держава» як потенційного прообразу якісно нового за змістом державного організму у Східній Європі.