Розділ 7 Землі Волині й Галичини в умовах громадянської війни першої половини XIII ст.

Проблема взаємин князів та боярства в розвитку Південно- Західної Русі. В історіографії давно точиться дискусія з пробле­ми взаємин між князями та боярами в Галичині впродовж остан­ніх десятиліть XII - першої половини XIII ст.¹ Безумовно, що в цьому краї зазначені взаємовідносини мали гострий і часом безкомпромісний характер.

На прикладі інших давньоруських земель ми спостерігаємо також часом складні відносини, що існували між князями та боярами. У Владимиро-Суздальській землі конфлікт у правлячій верстві призвів, зокрема, до загибелі князя Андрія Боголюб- ського - володаря, який доклав чимало зусиль для формування в Північно-Східній Русі власної державності, суверенної від київського політичного центру³. Проте в цілому в більшості земель-князівств взаємини між правлячими верствами мали відносно стабільний характер, а державне правління існувало у формі князівської монархії. На півночі Русі, у Новгороді та Пскові, сильні позиції боярства зумовили формування іншої особливої форми правління - боярської республіки, у структурі управління якої князь відігравав меншу роль, ніж у більшості монархічних за суттю земель Русі. У літературі довго недооці­нювалося значення інституту князя порівняно з іншими держав­ними інститутами в політичній структурі Новгородської держа­ви.

У цілому в більшій частині давньоруських князівств у струк­турі державного управління переважала роль князів, хоча на Північному Сході (у Новгороді та Пскові) у системі державного керівництва спостерігалася перевага боярського стану.^УЛа- лицькій землі стан взаємин між місцевими князями та земельни­ми магнатами тривалий час лише незначною мірою впливав на структуру державного управління (цікавим явищем тут були нерегулярні боярські з’їзди під патронатом князя), проте вже під кінець XII ст. часті конфліктні ситуації не тільки серйозно сприяли виникненню перманентних політичних криз, а й позна­чилися на самій позиції князівської влади у краї. Князі були вимушені час від часу йти на істотні поступки боярсТву. Такі ко­лізії особливо часто спостерігалися в першій половині XIII ст., однак їх не можна розглядати як типовий стан тогочасного суспільно-політичного та державного розвитку, оскільки вони були проявом кризи цього розвитку. Отже, у Галичині перших десятиліть XIII ст. не діяла вже в достатнійіїїргчїерша форма, проте не сформувалася ще і друга форма із зазначених вище видів державного управління, а таму тут була досить гострою політична боротьба, Найвищим проявом якої J стала тривала громадянська війна. Остання не була внутрішньополітичною проблемою Прикарпаття, оскільки зачіпала сусідні руські землі, а також польські князівства та Королівство Угорщину.

Велика сила боярства у Прикарпатті була зумовлена особ­ливими причинами. У добу входження краю до складу держави Русь із центром у Києві тут були досить слабкі позиції цент­ральної київської адміністрації.

На політичний розвиток ГалицькоПземлі (як і Новгород­ської на півночі) серйозно впливав ландшафтно-територіальний чинник. Значну частину Галичини складали~юбо гірські та напівгірські малодоступні райони, або землі вздовж Дністра, які у XII-XIII ст. лише номінально або періодично входили до складу Галицької землі. До цього необхідно додати, що саме в Галичині, більше ніж у будь-якій іншій землі-князівстві, спостерігалася відмінна^авніщньополітична орієнтація центрів різних ареалів (колишніх удільних князівств): Перемишль орієн- туварся на Захід, Звенигород -_на Волинь, а головне місто По­низзя - Бакота, йке в XIII ст. стало головним політичним цент­ром на сході Галичини, - на Південь та Схід.

Треба зауважити, що з точки зору боротьби монаршої вла­ди з магнатами Русь узагалі й Галичина зокрема не були винят­ками.

У радянській історіографії тривалий час науковці акценту­вали велику увагу на особливій позитивній ролі королівської (великокнязівської на Русі) влади в подоланні феодальних смут і розбудові якісно нової державної системи. У цьому аспекті королівська влада протиставлялась позиції стану крупних землевласників (феодалів), який розглядався як реакційна сила⁸. Необхідно зазначити, що при цьому автори, як на авторитет в останній інстанції, посилалися на працю «Про розклад фео­далізму та формування національних держав» Ф. Енгельса, де він писав про виняткову роль королівської влади («представниці порядку в безпорядку») у становленні централізованих стано­вих монархій і формуванні націй⁹. Зауважимо, що ця думка була не власним відкриттям класика марксизму, а теоретичним надбанням тодішньої європейської медієвістики другої поло­вини XIX ст.

Водночас необхідно підкреслити, що прогресивна роль королівської влади можлива лише в ситуації, коли відбувається становлення нової системи політичного життя країни, у якій спостерігається зростання політичної ваги панівних верств населення, котрі мають змогу виразити свої станові інтереси через систему представницьких органів.

Цей процес без особливих ексцесів відбувався на Волині, де діяли потужні сили, які стабільно підтримували Романовичів¹⁰. Набагато складніше проходили такі політичні процеси в Гали­чині. Безумовно, тут на становлення союзу князівської влади з верхівкою суспільства негативно впливав чинник припинення наприкінці XII ст. спадкової легітимної династії Ростиславичів, оскільки претензії інших володарів на «галицьку спадщину» по­стійно знаходили певну підтримку з чисто кон’юнктурних мір­кувань в тих чи інших угруповань галицького населення, перш за все у представників різних боярських «партій». Другий негатив­ний момент випливав із самодостатнього політичного розвитку самого боярства, про що йшлося вище. Спротив Романовичам у Галичині був викликаний і певним суперництвом, яке мало міс­це між галицькою та волинською панівними верхівками. Паную­ча верства в Галичині розуміла, що для неї прихід Романовичів до влади в Галичі означатиме необхідність значних поступок на користь боярства сусідньої Волині. Проте тривала масштабна діяльність Романовичів з метою створення потужного прошарку своїх прихильників у Галичині, важливим проявом якої було роздавання у краї земель за службу, дала до середини XIII ст. позитивні результати, що не могло не вплинути на процес відновлення єдності та політичної консолідованості Галицько- Волинської держави наприкінці 30-х - у 50-х рр. XIII ст. Цьому ж сприяли й фактори єднання двох земель, про що йшлося на початку попереднього розділу.

Політична боротьба в Південно-Західній Русі у другій по­ловині першого - першій половині другого десятиліття XIII ст. 19 червня 1205 р.

—-Події, що розпочалися в Південно-Західній Русі після смер­ті Романа Мстиславича, нагадували ситуацію, яка спостерігала­ся в Галичині наприкінці 80-х - на початку 90-х рр. XII ст. У краї фактично розпочалася друга, але набагато більш масштабна, ніж перша, війна,за «галицьку спадщину». Відомий учений XIX ст. М.П. Дашкевич писав:, «Новий порядок, створений Романом, утримувався силою його особи й ще довго потребував підтримктгйоТо самоКо і ще особиГіЮдібноГ йому. Роман, на нещастя, незабаром помер, залишив свого малолітнього нащад­ка під опікою матері, котра не змогла, звичайно, подолати вели­чезної кількості труднощів. І от справа руйнувалася вслід за його відходом до могили, і південно-західна Русь повернулася до попереднього порядку роздробленості»¹¹. Громадянська війна в Південно-Західній Русі тривала до середини 40-х рр. XIII ст., а саме до моменту перемоги Романовичів над військами угорського короля Бели, його союзників малопольського князя Болеслава Сором’язливого та колишнього чернігівського князя Ростислава в битві під Ярославом (17 серпня 1245 р.).

Дізнавшись про смерть Романа, його колишній тесть Ріорик Ростиславич^облишив чернецтвойпоча^ готуватися ло боротьби за-^^ицькУТпадщину»¹². Рюрик відчував недостатність влас­них сил для змагання за Галич, а тому залучив до себе в. союзни­ки чернігівських князів і половців. Факт створення потужної коаліції є серйозним аргументом проти поглядів тих істориків, які перебільшують слабкість позицій Романа та його прихиль­ників у Галичині. Визнаючи наявність серйозної опозиції до Po- мана Мстиславича з боку значної частини галицького боярства, треба визнати й інше, а саме те, що ситуацію в краї князь все ж таки контролював на необхідному рівні. Це дозволило йому. здійснювати походи до Києва, у половецькі степи, почати в 1205 р. війну проти малопольських князів Лешка й Конрада.

Початок князювання

Данила Романовича в Галичі (літо 1205 р.). Мініатюра Лицевого літописногу зводу XVl cm.

Інша річ, що після смерті Романа його вороги з -бояр­ського оточення дістали нагот ду підняти голову, але сталося це не одразу, а через кілька місяців потому, коли під стіни столиці підкарпатського краю підійшли війська Рюрика Poc- тиславича та його чернігів­ських союзників. Під 6710 р. Галицько-Волинський літопис повідомляє: «СоБрАвшю же Рю­рику Половцн и Руси много и приде на Галич, оставив минс­кий ЧИН, БЄ БО приял БОЯЗНИ рАДИ Романовы»¹³, але ці події сто­суються до часу кінця 1205 - початку 1206 рр. Датування літописної пам’ятки полегшу­ється до певної міри паралель­

подій, незважаючи на величезні труднощі, до моменту змужнін­ня Данила та Василька княгиня відігравала значну роль у роз­витку краю як лідер потужного політичного табору, який, літописець емко називає одним словом - Романовичі²⁴.

0,Б. Головко. Корона Данила Галицького

Успенський собор у Володимирі-Волинському. Сучасний вигляд

О.Б, Головко, Корона Данила Галицького

Боротьба волинських князів Данила та Василька за гегемо­нію в Південній Русі (друга половина 10-х - кінець 20-х рр. XIII ст.). Угорська окупація Галича викликала велике незадово­лення місцевого населення. У Воскресенському літописі під 1214 р. збереглася оригінальна звістка про наступні галицькі

але реально нічого в цьому напрямі не зробив. Це пояснюється, очевидно, небажанням угорського монарха допомогати у здійс­ненні східної політики римській курії.

Як бачимо, зміст листа дає підставу вважати, що на момент його складання у відносинах між Угорщиною й Малою Польщею виникли серйозні труднощі. В.Т. Пашуто висловив думку про те, що саме внаслідок небажання краківського двору допомагати угорцям у боротьбі з повсталими галичанами Андрій II вигнав польські гарнізони з Перемишля та Любачева¹⁰⁹. Проте, якщо йти за логікою джерел, звернення за посередництвом до папи стало наслідком погіршення відносин угорського короля з Леш- ком Бялим, що сталося внаслідок конфлікту між Малою Поль­щею та Угорщиною за західногалицькі території, а вже потім відбулися заворушення в Галичі. У документах згадується про підготовку IV Латеранського собору римської церкви (відбувся в листопаді 1215 р.). Це дає підставу датувати документи угор­ської канцелярії до цієї дати. А саме: на початку 1215 р. між Будою та Краковом виник конфлікт, навесні - на початку літа почалися активні виступи галичан проти угорських окупаційних військ.

У літературі виступи галичан проти угорських гарнізонів, у тому числі й події 1215 р., традиційно розглядаються як народ­ні рухи або прояви класової боротьби¹¹⁰. Але аналіз джерел

279

Печатка

Мстислава Мстиславича Удатного

id="Picutre 120" class="lazyload" data-src="/files/uch_group74/uch_pgroup257/uch_uch7205/image/image069.jpg">

О.Б, Головко, Корона Данила Галицького

О.Б, Головко, Корона Данила Галицького

Успенський собор у Галичі (розкопки)

У 1230 р. Данило отримав інформацію від своїх прихильників з Галича: «Оудисллв шел есть во Понизье, а королевичь в Галичи ост ал, а поиди корже»²⁰⁴. Вірогідно, що в той час у Пониззі виник­ли якісь заворушення проти центральної галицької влади й во­рожі королевичу Андрієві та бояринові Судиславу сили запро­понували волинському князю скористатися ситуацією. Тоді Василька на Волині не було, бо він разом з Мирославом та іншими волинськими боярами був на весіллі свого шурина Все­волода Юрійовича, сина суздальського князя Юрія Всеволодо­вича. Це весілля відбулося 14 квітня 1230 р.²⁰⁵

Данило з Дем’яном вирішили здійснити похід проти коро­левича та Судислава. Данило після тривалих боїв захопив Галич, але відпустив з нього полонених: королевича та Судислава, який після невдалого зіткнення із загоном Дем’яна повернувся до галицької столиці. Таке ставлення Данила до полонених пояс­нюється великою силою угорського короля. Данило, вірогідно, прагнув знайти якийсь компроміс із угорцями, тим більше, що в той час він не мав достатньої підтримки в Галичині. Але досягти компромісу з угорським двором не вдалося: через деякий час угорське військо, здійснивши перехід через Карпати, обложило Галич. У подальших подіях активну роль відігравали половці та поляки. Польські загони мазовецького князя Конрада допома­гали Данилові, йому ж надав підтримку хан Котян. Загони іншо­го хана - Беговарса - брали участь у військових діях на боці угорських полків короля Андрія ІІ^Ж. Облога Галича виявилася для угорців невдалою, і згодом вони були вимушені залишити край.

Але завоювання Галича Данилом не привело до стабілізації ситуації у краї. Літописець пише про подальші події: «По семь скажем многий мятежь, великия льсти, бєщислєнньія рдти»²⁰⁷. І тут не тільки спрацювало правило, що посилення якоїсь полі­тичної сили викликає спротив іншої. Данило в Галичі (Василько залишився князювати у Володимирі) не мав достатньої опори, і вже у першій половині 1231 р. проти нього було здійснено декілька замахів. Політична нестабільність посилилася, коли на Волині проти братів піднявся Олександр белзький, який був у союзі з галицькими боярами й, утративши Белз, «вьібєгьш^ к Перемишль ко светником своим»²⁰⁸. Василько «прия Белз», але в галицьких землях ситуація залишалася напруженою. Чимало людей із галицького оточення Данила насправді були ним незадоволені.

Внутрішньополітичні конфлікти на Волині та в Галичині сприяли новій виправі угорців на схід у 1232 р. Військо угор­ського короля захопило Ярослав, потім здійснило похід до Галича, а після цього - до Володимира. Боярин Мирослав виму­шений був укласти угоду, за якою Белз і Червен поверталися князю Олександру Всеволодовичу, а до Галича знову мав прийти королевич Андрій²⁰’.

Під час підписання угоди Данило, вірогідно, перебував у Се­редньому Подніпров’ї, де тоді виник конфлікт між київським князем Володимиром та чернігівським князем Михайлом. Данило вимушений був утрутитися в ці події, у яких він виступав третейським суддею між суперниками. Через деякий час, у 1233 р., відновилася війна Данила з угорським королем Андрієм. Пові­домлення про початок війни волинський князь отримав у Києві.

Галицько-волинський літописець докладно розповідає про цю війну. Для боротьби з угорцями Данило запросив собі на допо­могу половецького хана Котяна, київського князя Володимира та смоленського князя Ізяслава, проте останній зрадив волин­ського володаря, розорив його місто Тихомль, а потім повер­нувся додому²¹⁰.

Восени 1233 р. на бік угорців та боярина Судислава в черго­вий раз перебіг Олександр белзький. Але на той момент ситуація почала змінюватися на користь Данила. І цьому сприяли не тільки певні успіхи його на ратному полі. Прийшовши до Гали­чини, волинський князь у черговий раз роздав багато земель місцевим боярам та воєводам, які його підтримували.

«Л/ІАлу же времени минувши, королевичь умре. Послаша Га- личанє по Данила Чермьного Оємьюнка, а СудислАВ йде Угры»²¹¹. Смерть королевича Андрія, вірогідно взимку 1233/1234 р., створювала умови для утвердження волинського князя в Галичі, але в цей час виникла велика війна в Середньому Подніпров’ї, де проти київського князя Володимира виступили Михайло черні­гівський та Ізяслав смоленський. Протягом 1234 та 1235 рр. Да­нило воював проти ворогів Володимира, що призвело до великих втрат у його війську. Наприкінці травня 1235 р. біля Торчеська відбулася жорстока битва, де чернігівці разом з половцями завдали Романовичам тяжкої поразки. У полон до кочовиків по­трапили союзник Данила князь Володимир Рюрикович та боя­рин Мирослав. У тому ж році смоленський та чернігівський князі захопили Київ²¹². Наприкінці 1235 р. в Галичі підняли бунт бояри на чолі із Судиславом, захопили там владу й запросили до міста князя Михайла. Ситуація була настільки складною, що для її врегулювання Данило вимушений був відправитися до Угорщи­ни, але там шукати підтримки довелось уже в нового угорського короля.

21 вересня 1235 р. помер Андрій II, а в листопаді того ж ро­ку в Секешвароші відбувся акт інтронізації його сина Бели IV. Угорська хроніка повідомляє про участь у церемонії Данила Романовича: «Король Бела, син його [Андрія II. - Авт.] був коронований під час першого свята напередодні жовтневих ід в кафедральному соборі блаженного Петра Альби, який він сам освятив. Герцог Коломан, його брат, урочисто ніс біля короля його меч, Данило, щирий герцог рутенів, вів попереду з урочис­тістю коня [короля. - Aβm.}>>^lλ∖ Д. Зубрицький та М.П. Даш­кевич висловили сумнів щодо можливості цієї події, вважаючи, що Данило навряд чи погодився б узяти участь у церемонії, яка фактично робила його васалом угорського короля²¹⁴. М.С. Гру- шевський, навпаки, підкреслює, що ситуація, яка склалася, вимусила Данила піти на певні поступки угорському королю в обмін на невтручання Угорщини у справи Галичини²¹⁵. О.В. Ма­йоров, зазначивши, що князь Роман і його нащадки Романовичі раніше укладали подібні угоди, вважає, що в обмін на отримання допомоги від Угорщини Данило погодився формально визнати себе васалом угорського короля²¹⁶. М. Бартницький пише, що

1235 р. Данило визнав свою залежність від Бели IV²¹⁷. Протилеж­ною є точка зору М. Лабуньки, який прийшов до висновку, що участь Данила в коронаційному акті не вела до визнання васальної залежності²¹⁸.

На нашу думку, участь Данила в церемонії не була якоюсь знаковою подією, яка позначилася на обмеженні його реального статусу як суверенного монарха. До того ж подальші події свідчать про те, що стосунки з угорським королем не розвивали­ся згідно з бажаннями руського князя. Саме тому наступного

1236 р., волинський князь вдався до багатоходової дипломатич­ної гри в Центральній Європі.

Наприкінці 1235 р. Романовичі здійснили чергову спробу відвоювати Галич. «Зиме же приспевши, йде Bachako Галнчю пойма Λπχb∣>>²¹∖ В іншій праці ми довели, що протягом першої половини 30-х рр. XIII ст. відбулася переорієнтація Романовичів на союз із Малопольським князівством Болеслава Сором’язли­вого і його матері - княгині-регентші Гремислави - та сталося загострення взаємин з Конрадом Мазовецьким²²⁰.

Уже через два-три місяці, навесні 1236 р., у наступ перейшли суперники Данила та Василька. У поході боярське військо підтримали так звані «болохівські князі». Необхідно зауважити, що в науці вже майже півтора століття ведеться дискусія з при­воду походження цих князів, а також так званої «Болохівської землі», яка їм належала²²¹. Першу згадку про болохівських князів вміщено в повідомленні про бої Данила з угорцями й га­лицькими боярами в 1232 рр. У Галицько-Волинському літописі зазначено, що «бо с королевичемь Олександр и Глєб Зерєллиєвич, иннн князи Болоховьсцни»²²². Якщо такий контекст оповіді не випадковий, то можна припускати, що за суспільною вагою «нннн князи Болоховьсцнн» прирівнювалися до галицьких бояр і були частиною землевласницького стану Галичини.

Проте перебування болохівських князів в окремому ареалі створювало їм досить суверенний статус, що й позначилося на їхньому найменуванні. Розглядаючи історію Погорини, ми вже писали, що у XII ст. там отримували волості друго- та третьороз- рядні князі. До Болохівщини, щодо якої ми вважаємо некорект­ним у науковому плані вживання змістового поняття «земля», входили частково також території Південної Погорини, а тому болохівські князі були нащадками вищезгаданих дрібних воло­дарів XII ст. Вірогідно, влада або вплив болохівських князів поширювались якимсь чином і на певну частину Пониззя²²³.

М. Молчановський вважав, що болохівські князі - це час­тина галицького боярства, а Болохівщина - територія, яка сформувалася північніше Пониззя з окраїнних галицьких зе­мель²²⁴. В.І. Якубовський зазначає, що ця територія була части­ною Київської землі, з якою у київського центру наприкінці XII ст. ослабли зв’язки. На думку історика, саме в цей час виникає Болохівська держава²²⁵. Але така думка не може бути прийнятною, оскільки Болохівський ареал не мав чітких ознак державності й постійно перебував у залежності або від Гали­чини, або (пізніше) від монголів. В.І. Якубовський звертає увагу, що на Згарському городищі були знайдені гербові знаки черні­гівських Ольговичів; це дало йому підставу стверджувати походження болохівських князів із Чернігівської землі²²⁶. Проте ці знахідки не можуть бути прямою вказівкою на походження болохівських князів від Ольговичів. Швидше це свідчило про якийсь вплив Чернігівського князівства на Болохівський ареал у першій половині XIII ст. Водночас можливо, що якісь володін­ня в Болохівщині у XII ст. роздавалися друго- та третьорозряд- ним князям, які пізніше по суті фактично мало чим відрізнялися від бояр. Іншу думку з приводу природи та походження болохівських князів висловлює М.Ф. Котляр, який вважає, що вони були представниками племінної верхівки, а сама Боло- хівська земля була «неокняженою», не входила до складу будь- якого князівства Русі²²⁷. На формування Болохівського ареалу, вірогідно, вплинув не тільки слов’янський етнічний субстрат, а й тюркський²²⁸. На погляд Л.В. Войтовича, болохівські князі - це нащадки східноволинських князів Ярослава Інгваровича та його братів, які вороже ставилися до Романовичів²²⁹.

Остання обставина, можливо, і пояснює той факт, що влітку 1236 р. Михайло й тодішній київський князь Ізяслав, довідав­шись, що під час походу на Східну Волинь, під Кам’янець, Дани­ло та Василько захопили болохівських князів, звернулися до волинських князів з вимогою: «Дай нашу врдтью, или придєлль на тя войною»²³⁰. Згодом Михайло та Ізяслав створили велику коаліцію, до якої залучили поляків і половців. Але Романовичам удалося нейтралізувати союзників Михайла. Польські загони мазовецького князя Конрада були розбиті на річці Вепрі, а половці в черговий раз перейшли на бік Данила²³¹. У тому ж таки 1236 р. союзник Михайла - Ізяслав - утратив Київ, куди прийшов представник владимиро-суздальської династії Ярослав Всеволодович.