Розділ 8 Волинсько-Галицький держАБНо-політичний комплекс у середині XIII ст.

Зміцнення держави Данила та Василька Романовичів у пе­реддень вторгнення монголів у Південну Русь. У 1235 р., за свід­ченням перського письменника Абдаллаха ібн Фазлаха, на курултаї в Каракорумі монгольські хани вирішили «спрямувати переможний меч на голову вождів русів та асів»¹, здійснити виправу проти народів Східної Європи.

Чингісхан. Китайська

ських полчищ на захід. У1237-1238 рр. кочовики воювали на північному сході Русі, а в 1239 р. розпочався наступ за­войовників на півдні східнослов’ян­ських земель. Необхідно зазначити, що вторгнення монгольських орд навряд чи було несподіванкою для східних слов’ян. На Русі було відомо, що в 1229 р. відбулася військова нава­ла монгольських армій на р. Урал (Яїк) та в Поволжя, де вони розбили половців, саксинів та волзьких бул­гар. У першій половині 30-х рр. вини­кали постійні конфлікти між монго­лами та волзькими булгарами, які

середньовічна мініатюра закінчилися повним розгром держави булгар у 1236 р? Наступного року кочовики вторглися в Ря­занську землю...

Отже, напад монгольських військ був цілком прогнозова­ним, але Русь не була готова до відсічі нападникам: у цей час у Східній Європі різко загострилися міжкнязівські відносини. Одним з конфліктів була велика війна в Південній Русі, у якій брали участь Чернігівщина, Київщина, Смоленщина, Волинь і Галичина⁴. Володарі цих земель активно залучали до конфлікту сусідів: Угорщину, Польщу, половців, ятвягів та литовців.

І монгольська експансія, і зазначена війна на півдні Русі драматично позначилися на долі Києва. У 1236 р. в цьому місті князем став Ярослав Всеволодович, союзник Данила Романови­ча й Володимира Рюриковича, на той час смоленського князя⁵. Останній у попередній час вів боротьбу із чернігівськими кня­зями. Навесні 1238 р. Ярослав Всеволодович, довідавшись про загибель свого брата Юрія в битві з монголами на річці Ситі (З березня 1238 р.), повернувся на батьківщину до Суздаля. Місто на Дніпрі зайняв Михайло Всеволодович, а в Галичі зали­шився його син Ростислав. «И потом, - пише галицько-волин­ський літописець, - приде Ярослав Суждальскый и взя Киев под володимєром, не мога его держати, йде пакы Суждалю. И взя под ним Михаил, а Ростислава сына своего, остави в Галичи. И отъя- ша от Данила Перемишль»⁶.

Повертаючись до подій початку 1238 р., необхідно зазна­чити, що саме того року Данило здійснив низку важливих дій, спрямованих на зміцнення своїх позицій на Русі й відновлення єдиної Галицько-Волинської держави. На початку року Данило організував похід до Дорогичина, де в березні розбив васальних від мазовецького князя Конрада рицарів-хрестоносців Добжин- ського ордену.

in Dobrin»⁸. В основу статуту цього ордену, як, до речі, і мечо­носців, було покладено статут ордену тамплієрів, або «бідних рицарів Христа і Соломонового храму», який виник на початку XII ст. в Єрусалимі. Статут тамплієрів був затверджений у 1128 р. на соборі у французькому місті Tpya.

Хроніст Петро з Дусбурга повідомляє, що князь Конрад побудував для прибулих хрестоносців замок Добжинь, «від яко­го вони пізніше стали називатися братами з Добжиня, а також надав їм володіння в землі Куявії, яке нази­вається Седльце»⁹.

Печатка мазовецького князя Конрада.

Друга чверть XIII ст.

Вільгельма Моденського - у квітні 1235 р. відбулася його інкор­порація Тевтонським орденом. Із цього приводу 19 квітня рим­ський понтифік видав спеціальну буллу. О.М. Масан вважає, що плани щодо проведення інкорпорації залишилися тільки наміра­ми, проте реальнішим видається погляд, що на якийсь час тев­тонцям удалося не тільки залучити до себе частину рицарів Добжинського ордену, а й захопити територію, надану їм Кон­радом Мазовецьким¹¹.

Природно, що ці події викликали велике незадоволення мазовецького володаря. Згодом йому за допомогою Вільгельма Моденського та краківського єпископа Михайла вдалося подо­лати конфлікт: тевтонці відмовилися від претензій на польську територію. Мазовецький князь взяв під свою опіку тих рицарів Добжинського ордену, які не захотіли приєднатися до Тевтон­ського ордену або покинули його. Саме цих рицарів на чолі зі згаданим магістром Бруном і вирішив мазовецький князь Конрад використати для реалізації своєї східної політики¹².

На той час, як зазначалося в попередньому розділі, мазо­вецький володар разом із чернігівськими князями Михайлом Всеволодовичем та його сином Ростиславом вів запеклу бороть­бу з волинськими володарями Данилом та Васильком. У серпні 1236 р. військо Василька поблизу Червена, а згодом на річці Вепрі завдало жорстокої поразки мазовшанам. Узимку 1237 р. Конрад запропонував рицарям Добжинського ордену посели­тися в побузькому місті Дорогичині, яке належало Данилові. У грамоті від 8 березня 1237 р. йдеться про передачу Конрадом Мазовецьким на підставі спадкового права Дорогичина разом з територією, яка до цього міста прилягає і обмежена річками Бугом та Нуром, магістру Бруну та рицарям «Ордену Христа дому Добжинського замку» з метою боротьби з пруссами та «єретиками».

Ми вже зазначали, що, на відміну від ситуації на Близькому Сході, на початку XIII ст. спостерігався процес перетворення духовно-рицарських орденів, які були передусім мілітарними структурами, на державні формування, тобто духовно-рицар­ські ордени ставали державами. Такими церковними державами

Дорогичин. Городище

були Орден мечоносців, а згодом Тевтонський орден у Прибал­тиці¹⁴. Васальним від володаря Мазовецького князівства держав­ним утворенням став орден рицарів-добжинців, який заволодів Дорогичинською землею, що входила до складу давньоруської конфедерації земель-князівств.

У Галицько-Волинському літописі вміщено повідомлення про зіткнення Данила Романовича з добжинськими рицарями: «Весне же вывши, поидоста [Данило. - Авт.] на Ятвезе и при- НДОСТА Берестью, реКАЛА НАВОДНИВШИМСЯ, И не В03М0Г0СТА HTH НА Ятвязе. Данилови рекъшу: „Не лепо єсть держдти нашєє отчины крнжевникомь Тепличемь, рекомым Соломоничемь”. И ПОИДОСТА НА не в силе тяжьце. ПрИАСТА ГрАД МЄСЯЦА MApTA, СТАреЙШИНу И\ Брунд яша, и вон изоимаша, и возъврАтися Володнмер»¹⁵. Цей похід відбувся в березні 1238 р. Зауважимо, що в історичній літературі висловлювався сумнів щодо літописного пояснення обставин початку походу Данила проти добжинців. Зокрема М.Ф. Котляр зазначає, що навряд чи для волинського князя розлиття річок було тією несподіванкою, яка могла завадити походу проти ятвягів. Історик вважає, що підготовка до походу проти ятвягів була відволікаючим маневром, щоб приспати пильність рицарів¹⁶.

На нашу думку, Данило взагалі навряд чи міг у той час готу­вати похід проти ятвягів, оскільки підтримував тоді з ними друж­ні стосунки. Інша справа, що його, безумовно, повинно було турбувати захоплення хрестоносцями важливого стратегічного пункту на річці Бузі - Дорогичина.

Ми не можемо повністю погодитися з позицією О.М. Maca- на, який виступає проти перебільшення значення волинсько- добжинського конфлікту. Дійсно, цей конфлікт не варто роз­глядати, як якусь окрему війну, оскільки загін добжинців навряд чи перевищував дві сотні чоловік. Але поряд із цим треба пам’я­тати, що навіть такий загін високопрофесійних воїнів становив значну небезпеку, до того ж лише на підставі відносно швидкого захоплення Дорогичина не можна стверджувати, як це робить зазначений історик, що ця фортеця мала слабкі фортифікаційні споруди. Контекст літописного повідомлення не дозволяє думати, що й захоплення Дорогичина добжинцями, і його звільнення відбулися в березні 1237 р.¹⁸, як вважає зазначений дослідник.

Завершуючи цей сюжет, необхідно зазначити, що не скла­лася належним чином доля й у тих добжинців, які приєдналися в 1235 р. до Тевтонського ордену. Через певний час між ними й тевтонцями виник конфлікт, у результаті якого тевтонці вигнали їх зі своєї організації, а тому колишні добжинці виму­шені були приєднатися до невеличкого об’єднання іоаннітів, яке перебувало тоді в Польщі. Проте це об’єднання не відігравало якоїсь помітної ролі в політичному житті. Відомо, що іоанніти й тамплієри, які мешкали в Польщі, а також якісь загони тевтон­ських рицарів (є інформація, що у зв’язку з подіями в Польщі Тевтонський орден відклав на певний час свій наступ на північ- норуське місто Псков!) прийшли на допомогу польським полкам навесні 1241 р. і більшість із них загинула 9 квітня 1241 р. у битві проти монгольських ратей під Легницею.

Розгромом добжинських рицарів у березні 1238 р. заверши­лася спроба польського князя Конрада Мазовецького створити на території Волині залежне від себе державне формування, діяльність якого в умовах наростання хрестоносної діяльності в Прибалтиці могла в перспективі мати дуже небезпечні наслід­ки для Південно-Західної Русі.

У першій половині 1238 р. князь Данило здійснив похід на Галич проти Михайла Всеволодовича, але в результаті цієї ви­прави волинському володарю вдалося лише захопити Пере­мишль. Згодом волинська адміністрація домовилася з литовськи­ми князями та правителем Новгорода-Сіверського Ізяславом, які здійснили напад на Мазовію, де правив Конрад, головний на той час союзник князя Михайла¹’. Данило, прагнучи залучити до взаємодії угорського короля Белу IV, здійснив дипломатичну місію до Угорщини. Коли ж ця місія завершилася фіаско, волин­ські князі почали готуватися до походу на підтримку австрій­ського герцога Фрідріха II Бабенберга. Необхідно зауважити, що з цього часу невелика приальпійська Австрія стала важливим фактором центральноєвропейської політики Романовичів.

Союз із Віднем відкривав великі можливості для здійснення тиску на польських князів та угорського короля. Зокрема під­готовка Данила й Василька Романовичів до походу навесні 1238 р. стала відомою угорському королю, який перебував у во­рожих стосунках з Фрідріхом II. Бела IV домовився з волин­ськими князями не здійснювати їхнього плану, але ця домовле­ність, вірогідно, примусила угорську верхівку відмовитися від підтримки Михайла та Ростислава в Галичі. «В то время пошел бяшє Фридрих цдрь на герцикл войною, и BθcχoτecτA нти Данил со БрАтом Василком герцнкови во помощь. Королеви же ВОЗБрдННВШу ИМА, ВОЗВрАТИСТАСЯ ВО ЗЄМЛЮ СВОЮ»²⁰.

Як уже зазначалося, після того як Михайло Всеволодович зайняв Київ, у Галичі князем залишився його син Ростислав. Ці князі влітку 1238 р. відвоювали в Данила Перемишль, але то був їхній останній успіх. У другій половині 1238 р., скориставшись відсутністю князя Ростислава в Галичі, Данило з військами піді­йшов до міста й після нетривалої облоги на третій день захопив його. «Данило же, - пише галицький книжник, - книде во грлд свой н прийде ко пречисте святей Богородици, и прия СТОЛ ОТЦА своего, и обличи поведу, и ПОСТАВИ Нелѵечьскых BpATeχ χθpγΓOBb свою»²¹.

У 1239 р. Михайло й Ростислав безуспішно шукали підтрим­ки в угорського короля Бели як проти монголів, так і проти Данила. Згодом обидва князі направилися до Польщі, але й тут, мабуть, їхня місія зазнала невдачі. Тому Михайло Всеволодович запропонував Данилові й Васильку укласти угоду, головною статтею якої стала відмова Михайла та Ростислава від претензій на Галич. Данило погодився на це. В обмін він надав Ростиславу в управління Луцьк, а Михайлові запропонував повернутися до Києва. Проте Михайло, довідавшись про посилення монголь­ської загрози місту, знову вирушив до Польщі. І

Наприкінці 1239 р. монголи на чолі з ханом Менгу вперше підійшли до Києва, але не захопили його. Нещодавній його володар - Михайло Всеволодович - знайшов притулок від нападників у Центральній Європі. Невеликий час Київ тримав Ростислав Мстиславич, але він був вибитий з міста галицьким ВОЛОДареМ. ДаЦИЛО ПОСЗДИВ Тут ТИСЯЦЬКИМ бо^р^ттн A_rMTfypfl Саме Дмитро очолив оборону міста наприкінці 1240 р. На думку О.П. Толочка, князь Данило формально був володарем Києва до 1243 р., коли в Орді Батий призначив найстарішим князем Русі владимиро-суздальського князя Ярослава Всеволодовича²².

Необхідно зазначити, що на момент захоплення Києва монголами в Південній Русі фактично відновилося державне утворення, прообразом якого було політичне об’єднання Рома­на Мстиславича. Романовичі майже тридцять п’ять років боро­лися за це. Упродовж цього часу на Волинь і особливо на Гали­чину висували претензії численні східнослов’янські та іноземні володарі, але саме Романовичі досягли успіху, що не було істо­ричною випадковістю.

Безумовно, останні акорди епопеї щодо відновлення держа­ви Романа здійснювалися вже в умовах монгольської навали, що певною мірою підірвало силу суперників Данила та Василька. Але головними моментами в цій епопеї були величезна воля, ратний запал, у цілому вдала дипломатія та відносно успішна політична діяльність Романовичів. Неабияке значення мала соціальна підтримка князів на Волині, відновлення такої в Гали­чині. Звичайно, галицький книжник значно перебільшував любов і приязнь галичан до братів Романовичів. Конкретні події і до, і після 1238 р. свідчать, що в Галичині існувала постійна база для опору владі Романовичів. Але останні прагнули підсилити тут своїх симпатиків, і це давало свої плоди.

Державно-політичний розвиток Волині та Галичини в пер­шій половині 40-х рр. XIII ст. Після тривалої облоги, вірогідно 6 грудня 1240 р., монголам на чолі з ханом Бату вдалося захопи­ти Київ²³. Відчуваючи недостатність сил для опору нападникам, князь ДанилоТцедбТіадтння Кугєя^^ирушив до~УгорЦИни;-яраг- нучи створити союз проти кочовикі^ (^є)(АХ БЯше Данил Yrpw королеви H еще Бяшеть не СЛЫШАЛ ПРИХОДА ПОГАНЫХ TATAp НА Кыев»²⁴). Цей союз мав бути скріплений шлюбом дочки короля Бели IV та старшого сина Данила Лева. Матримоніальний союз із угорським правлячим домом повинен був гарантувати й по­дальше невтручання угорців у галицькі справи. Проте король відмовив Данилові²⁵.

Протягом грудня 1240 р. монгольські війська розорили Во­линь і Галичину..Сучасник подій - угорський хроніст Рогерій - повідомляє, що під кінець цього місяця до Угорщини надійшло повідомлення про те, що монголи підкорили сусідню Русь²⁶. Але бої на Русі продовжувалися й у січні 1241 р. Літопис повідомляє про захоплення монголами Колодяжина, Кам’янця, Володими­ра, Галича та інших міст²⁷. Про захоплення волинських фортець розповідає й арабський автор Рашід ад Дін²⁸. Необхідно зазначи­ти, що бойові дії з монголами в західноруських землях не трива­ли довго, хоча деякі міста чинили завойовникам відчайдушний опір. Кочовикам, зокрема, не вдалося захопити Кременця та Данилова. О.М. Рапов пояснює цей факт тим, що вказані міста

Фрагмент статті Галицько-Волинського літопису про штурм Києва монголами (грудень 1240 р.). Хлєбниківський літописний звід XVI cm.

стояли на високих пагорбах і це не дало змоги нападникам ефективно використати облогову техніку²*. Не зазнав розорення й нещодавно побудований Данилом Холм.

Літописець же мотивує це тим, що воєвода Дмитро, захоп­лений монголами в полон у Києві, радив хану Бату не зволікати на Русі, а швидше поспішати на захід: «Аще ли встряпдеши, земля ти єсть силнд. Скеруть НА тя и не пустя теве к землю скою»³⁰. Вірогідно, що монголи дійсно прагнули швидше напасти на країни Центральної Європи й саме відмова від тривалих облог вищезгаданих Кременця та Данилова свідчить про це. Наприкін­ці зими полчища монголів підійшли до Карпат. Угорський король Бела IV наказав своєму палатину Діонісію Тамаю пере­крити гірські перевали. Проте вже в середині березня 1241 р. монголи прорвалися через карпатський Верецький перевал у Паннонську низовину³¹.

У 1241-1242 рр. монгольські раті воювали безпосередньо з військами католицьких країн, а саме з полками володарів Польщі, Угорщини, Чехії та Германії³². Необхідно підкреслити, що тут, як і на Русі, у противників монголів не було єдності. Внутрішні протиріччя між монархами Центральної Європи виявилися сильнішими за бажання об’єднати спільні зусилля для боротьби зі страшною небезпекою. У той час головним для най­потужніших політиків Європи - римського папи Григорія IX та германського імператора Фрідріха II - був конфлікт між собою, а не загроза зі сходу. На підтримку великопольським та сілезь­ким рицарям, яким допомагали невеличкі загони хрестоносців (тамплієрів, іоаннітів, тевтонців), прийшов лише чеський король Вацлав, але він запізнився: 9 квітня 1241 р. під Легницею монголи здобули свою чергову перемогу.

Незважаючи на всі заклики короля Бели IV, Угорщина не отримала допомоги ані від імператора, ані від папи. Незадовго до вторгнення монголів у Паннонську низовину до Угорщини прибула орда Котяна. Міграція половців на захід була пов’язана із захопленням монголами Половецької землі. Хроніст Рогерій повідомляє, що на початку 1239 р. половці зазнали поразки в гирлі Волги. Половецький хан особисто звернувся до Бели IV з проханням надати його орді притулок, обіцяючи прийняти християнство за католицьким обрядом. Угорський король при­хильно поставився до цієї пропозиції, обдарував послів цінними подарунками й направив до половців для супроводження мона- хів-домініканців³³. Імовірно, це були ті мандрівники-місіонери, які побували в Північно-Східній Європі в 1235-1238 рр.³⁴ Іншої думки дотримується В.Т. Пашуто, який вважає, що тут ідеться про домініканців, які в першій половині XIII ст. створили като­лицьке єпископство в половецькому степу³⁵.

М.П. Мургулія й В.П. Шушарін вважають, що перехід половців відбувся після битви на р. Ситі (4 березня 1238 р.) і до захоплення Чернігова (18 жовтня 1239 р.)³⁶, проте швидше за все перехід кочовиків розпочався в першій половині 1239 р., а завер­шився влітку або на початку осені того ж року. Угорське дже­рело повідомляє, що король урочисто зустрів Котяна та його 40-тисячну орду на кордоні своєї держави³⁷. Прибувши до Угор­щини, хан Котян, за даними згаданого вище Рогерія, заявив, що нападники розорили його землю й перебили його людей³⁸. Угор­ський монарх доручив своїм адміністраторам розселити полов­ців; останні для розселення одержали в Угорщині землі в регіоні між Дунаєм і Тисою³⁹. Тоді ж відбулося хрещення хана Котяна. Міграція половецької орди не пройшла повз увагу монгольських ханів. Відомо, що Батий із цього приводу написав листа Белі IV, у якому висловив своє незадоволення тим, що угорський король узяв під патронат половців⁴⁰.

Плани Бели використати військові можливості орди Котяна не були реалізовані. У час, коли в Паннонській низовині вже розпочалися бої з монголами, у стані угорського короля біля Пешта між половцями та угорськими феодалами, володінням яких половці завдавали шкоди, виник конфлікт. Це зіткнення значною мірою було спровоковане австрійським герцогом Фрід- ріхом II Бабенбергом. Унаслідок зіткнення Котян та частина його прибічників на початку березня 1241 р. були вбиті в Пешті; половці підняли бунт, а потім покинули Угорщину й вирушили на Балкани⁴¹. Військо угорського короля Бели IV було повністю розгромлене в битві при ПІайо 11 квітня 1241 р., а згодом країна була геть розорена кочовиками.

У літературі по-різному оцінюються плани монголів стосов­но Угорщини, країни, яка протягом багатьох десятиліть провади­ла широку експансію щодо Південно-Західної Русі. В.П. Шушарін пише, що напад монголів на Угорщину мав попереджувальний характер і не ставив за мету підкорення країни⁴². Проте більш вірогідною видається думка, згідно з якою монгольська верхівка хотіла створити в Паннонській низовині форпост, для захоплен­ня Європи, але внаслідок багатьох причин кочовики цей план не змогли реалізувати⁴³.

Навіть смертельна небезпека з боку монголів для Германії не змусила імператора Фрідріха II залишити Італію. Імператор лише посилав до Германії інструкції щодо запобіжних заходів, які слід було вжити проти нападників. А його суперник, майже столітній папа Григорій IX, тоді думав про те, як би використати ситуацію на свою користь. Є інформація, що саме в цього папи виникла ідея вступити в тісні контакти з монголами, але його смерть 21 серпня 1240 р. не дала змоги реалізувати такі наміри.

У грудні 1241 р. монгольські полчища вийшли на береги Адріатики, однак звідси кочовики були вимушені повернути на схід. 11 грудня помер великий каан («ве­ликий хан») Угедей, що поставило питання про участь Бату та його прибічників у ви­борах нового володаря⁴⁴. Цей відхід мон­голів почався навесні 1242 р., після того як вони отримали інформацію про події на сході. Проте, як вважає В.Л. Єгоров, зво­ротний похід кочовики здійснювали дуже повільно. Тільки взимку 1242-1243 рр. монгольські орди знову з’явилися у при­чорноморських і прикаспійських степах⁴⁵. Із цього приводу необхідно зазначити, що на початку 1242 р. в таборі монгольських завойовників почали виникати супереч­ності. Дехто із Чингізидів хотів утрутитися в боротьбу за спадщину Угедея, тому вони повернули свої загони на схід. Хан Бату хотів продовжувати війну в Центральній

Хан Бату.

Китайська середньовічна мініатюра

Європі, однак не мав для цього достатньо сил, тому він у той час, коли його родичі виборювали престол великого хана, переймав­ся питанням створення власної держави у Східній Європі⁴⁶.

Не даючи загальної оцінки наслідкам навали монгольських полчищ у Центральну Європу, необхідно зазначити, що розгром нападниками Польщі й Угорщини призвів до виникнення нової політичної ситуації в регіоні, а саме - до поступового значного зміцнення Чеського королівства. Володарі цієї держави в 40- 50-х рр. посилили свій тиск на Польщу, Угорщину, а чеський король Пжемисл Отокар II (1253-1278 рр.) завоював германську Штирію, поширив свою владу на Австрію, Каринтію, Крайну, Істрію, не без успіхів прагнув утрутитися в міждинастичну бо­ротьбу на Піренеях, активно допомагав хрестоносцям у бороть­бі проти пруссів і литовців (на його честь було названо засноване в Прибалтиці в 1255 р. місто Кенігсберг)⁴⁷.

Галицький літопис повідомляє, що невдовзі після відходу монголів до Центральної Європи князь Данило повернувся до­дому, а потім знову здійснив подорож - спочатку до Угорщини, а потім до Польщі⁴⁸. Польський дослідник Б. Влодарський вважає, що ці події відбулися на початку 1241 р.⁴⁹ Галицький книжник пояснює новий від’їзд Данила нестерпними для князя умовами перебування на Волині та в Галичині після монголь­ської навали, але, вірогідно, це повернення на захід було пов’я­зане з настанням певного колапсу державного життя у володін­нях Романовичів. Для подолання його Данилові не вистачало сил, і не випадково літописець згадує, що тоді в Данила не було сильної дружини («Не може во пройти Руское земли, зане мало ве с ним дружины, и коротися назад угры»⁵⁰). Згадка в літописі про дружину дає підставу думати, що складною ситуацією в краї скористалися суперники Романовичів - сепаратисти. Сепара­тизм проявився не тільки в Галичині, де відносно нещодавно була відновлена влада Романовичів, а й у деяких окраїнних регіонах Волині.

На початку весни 1241 р. Данило прибув до малопольського міста Сандомира, але пізніше, ураховуючи небезпеку, яку створювали монголи південнопольським землям, був вимушений відправитися до Мазовії («Иде изо Yrop ко Λaχκι на Бардуек

и придє во Судомир»)⁵¹. Зацікавлений у розвитку дружніх стосун­ків з руським князем, син Конрада Мазовецького князь Боле­слав надав Данилові в утримання своє місто Вишгород⁵². Звідси Данило прибув до свого володіння - міста Дорогичина, яке він у березні 1238 р. звільнив від добжинських рицарів. Але мешкан­ці міста не впустили до себе князя⁵³. Б. Влодарський трактує дорогичинський епізод як дивний та загадковий⁵⁴. Проте цей епізод був показником стану державного життя у володіннях Данила та Василька, де посилилися сепаратистські настрої. М.Ф. Котляр вважає, що в Дорогичині відбувся бунт місцевого боярства⁵⁵.

Повернувшись додому вже після розорення краю монгола­ми, Данило був вимушений не тільки вирішувати питання, пов’язані з відродженням сплюндрованого краю, а й боротися із суперниками, які, скориставшись ситуацією, стали чинити опір князівській владі. Особливо важкою була ситуація в Галичині, де панували місцеві бояри. Якийсь Доброслав Судьїч захопив Пониззя із центром у Бакоті. А Григорій Васильович утримував «горную страну Перемышльскую»⁵⁶. Невдовзі Данило наказав захопити обох цих можновладців. У 1241 р. проти Данила поча­ли виступати його давні суперники - галицькі бояри, болохівські князі та князь Ростислав. Складність ситуації полягала в тому, що на той час статус болохівських князів у Південній Русі змінився.

Напад монголів порушив систему державного розвитку давньоруських земель, хоча необхідно зразу ж зазначити, що монголи не прагнули до безпосереднього підкорення східносло­в’янських земель, а намагалися перетворити їхніх володарів на своїх підлеглих і поширити на ці території данницькі відносини. Але процес створення нової політичної системи не відбувався швидко, тим більше, що цьому заважало перебування в Цент­ральній Європі головних монгольських військ, а дещо згодом - розкол у стані монголів, заворушення, що сталися в їхній столиці Каракорумі після смерті верховного хана.

На початку 40-х рр. деякі південні володіння Русі потрапили в ту чи іншу систему залежності від монголів. Особливо тут слід сказати про розглянуті нами прикордонні зони, а саме: Переяс- лавльський край, Поросся, Пониззя, землі берладників та ін. Монгольська ставка в Сараї, а також монгольські воєначаль­ники (темники) прагнули взяти ці землі під свій безпосередній контроль. Так, у XII ст. населення Дунайсько-Дністровського межиріччя перебувало під контролем Галичини. У часи грома­дянської війни першої половини XIII ст. на частину цих земель посилило вплив Королівство Угорщина⁵⁷. Під патронатом угор­ського короля з 1211 р. й до середини 20-х рр. XIII ст. тут діяли рицарі Тевтонського ордену⁵⁸. Пізніше, аж до монгольської навали, у цьому регіоні функціонувала католицька епископія, яка займалася місіонерською діяльністю в половців⁵⁹. Монголь­ська експансія призвела до страшного розорення цього краю, який опинився під владою степовиків⁶⁰. Відомо, що в 40-х рр. Переяславльське князівство безпосередньо управлялося мон­гольським намісником⁶¹. Таку систему залежності можна про­стежити й щодо Болохівщини, верхівка якої на початку 40-х рр. XIII ст. потрапила під патронат монгольських воєначальників і, як розповідає літопис, поставляла хліб загарбникам⁶². Безпе­речно, що конфлікт із васалами монголів міг спричинити дуже негативні наслідки для Данила. Проте галицько-волинський князь виявив у цій ситуації рішучість.

У середині 1241 р. князь Ростислав, вступивши у взаємодію з галицькими боярами, вирушив із Чернігова на захід; у дорозі до нього приєдналися болохівські князі, а відтак об’єднані сили рушили в Пониззя. Тут вони оточили місто Бакоту. Оборону міста очолив воєвода Данила канцлер Кирило, якому було в по­передній час доручено навести тут порядок після боярського панування. Кирилові вдалося завдати поразки нападникам, і не­забаром Ростислав вимушений був повернутися додому. Дізнав­шись про напад, Данило вирушив на Болохівські землі, де пов­ністю знищив міста-фортеці. Це сприяло відновленню його влади над Болохівщиною, а також розвалу ворожої Романови­чам коаліції.

Навесні 1242 р. Ростислав разом з галицьким боярином Володиславом знову зробив спробу зайняти Галич, але цього разу допомоги від своїх традиційних союзників він не отримав. Чернігівському князю таки вдалося зайняти місто за допомогою

галицького єпископа Артемія, але ненадовго. Данило й Василь­ко, зібравши військо, вирушили проти нападників. Ростислав покинув Галич, і, за словами літописця, лише звістка про повер­нення монголів дала змогу Ростиславу врятуватися від переслі­дування з боку Данила. Воєвода князя Андрій вибив із Пере­мишля прибічника Ростислава Костянтина, а Данило поїхав до Бакоти та Каліуса⁶³.

Князь Ростислав знайшов притулок в угорського короля Бели, який знову виношував плани своєї експансіоністської східної політики. Бела віддав за Ростислава дочку Анну⁶⁴. Д.М. Александров вважає, що Бела тоді хотів створити на сході васальну від Угорщини державу, яка повинна була виконувати функцію заслону від монголів⁶⁵. На наш погляд, угорці в дусі того часу вирішили скористатися складною ситуацією в Півден­но-Західній Русі після монгольської навали, щоб поширити свої впливи на схід. Аналогічно повівся стосовно самої Угорщини австрійський герцог Фрідріх II Бабенберг у 1241 р., який після монгольської навали захопив чимало угорських земель. У При­балтиці подібним чином діяли шведські та німецькі хрестоносці, які в 1240-1242 рр. воювали проти північноруських земель.

Допомагати Ростиславу виборювати Галич повинен був і малопольський князь Болеслав Сором’язливий, одружений на іншій дочці угорського короля⁶⁶. Союзником Романовичів у Польщі став Конрад Мазовецький, який у цей час хотів завою­вати Малу Польщу. Данилові та Васильку довелося втрутитися в польські справи, де руські князі, очевидно, не тільки обстоюва­ли інтереси Конрада, а й прагнули поширити сюди свої впливи та захопити військову здобич.

1243 р., за повідомленням літопису, «Ддннловн же со Братом Василком заратившнмся с Болеславом князем Лядьскым, внидостл во землю Лядьскую»⁶⁷. Б. Влодарський вважає, що в той час «від­родилося прагнення Романовичів завоювати Люблінську зем­лю»⁶⁸. Похід військ Романовичів закінчився спустошенням усієї Сандомирщини, оскільки в поході брали участь чотири полки: князя Данила, князя Василька, воєводи Вишати та воєводи Анд­рія, які мали окремі плани дій. Руським дружинам не вдалося оволодіти добре уфортифікованим Любліном, проте братами

Романовичами було захоплено велику здобич⁶⁹. Крім цього, слід додати, що було завдано великих втрат землі-князівству, яке належало суперникові Романовичів і Конрада Мазовецького - Болеславу Сором’язливому.

1244 р. руські залоги разом з військом Конрада зробили нову виправу. Мазовецький князь напав на Келецьку землю, а Василько спрямував свій удар у межиріччя Сану та Вісли. Про­те, згідно з літописом, через повінь йому не вдалося переправи­тися через Віслу в районі Завихоста («не могоша бо πepeχaτH єн рекы, понеже наводнилася ваше»⁷⁰). Військові дії на цьому не завершилися. У відповідь на попередній напад у землі Данила вступило краківсько-сандомирське військо, яке спустошило якусь волость волинського князя довкола Андрієва (« πpκeχaβ-

ше же Λaχoκe к воекаша около Андреева»).

Довідавшись про це, Данило з братом зібрали великі сили, взяли із собою штурмові машини й оточили Люблін. Трак­тування подальших подій у джерелах неоднакове. У Галицько- Волинському літописі повідомляється, що люблінці розпочали переговори з Данилом, обіцяючи в обмін на укладення миру не допомагати Болеславу Сором’яз­ливому й не нападати на волинські землі⁷¹. У польських рочниках по­відомляється про успішний похід волинян та про захоплення ними міста, побудові тут кам’яної вежі⁷². Аналогічно про це пише й поль­ський хроніст XV ст. Ян Длугош⁷³. Б. Влодарський вважає, що Люблін Романовичам захопити не вдалося, підкреслюючи, що активним діям князів завадила активізація схід­ної політики угорських королів⁷⁴. Г. Лябуда зазначає, що не ясно, чи Данило захопив місто чи тільки нейтралізував його військову силу⁷⁵. М.С. Грушевський, І.П. Крип’яке- вич, В.П. Пшик та М.Ф. Котляр

Волинська Богоматір.

Волинська ікона другої половини XIII cm.

вважають, що Данилові та Васильку таки вдалося завоювати Люблін⁷⁶. Порівняння джерел дає підставу схилитися до цієї думки. Свідчення польських рочників писалися по гарячих слідах подій, їхні повідомлення мають конкретний характер. До­датковим аргументом на користь їх більшої вірогідності є те, що збігається інформація двох польських пам’яток. Літопис писав­ся значно пізніше, до того ж у ньому нічого не повідомляється про статус міста після укладення миру між його мешканцями та Данилом. Побічно на користь такого погляду свідчить згадка давньоруського книжника, що після підписання угоди люблінці відмовилися підкорятися Болеславу Сором’язливому («Данил же и Вдсилко створнстА завєт, проложив им, рекошл: „Не П0М0ГАЙТЄ князю своєму”»)⁷⁷.

1244 р. Бела IV надав допомогу своєму зятеві Ростиславу, який на чолі угорських військ рушив у бік галицького Перемиш­ля. Тут він, скориставшись допомогою місцевих бояр, створив піше військо з галичан. Назустріч ворогам князь Данило напра­вив своє військо на чолі із сином Левом, двоюрідним племін­ником Всеволодом Олександровичем, досвідченим воєводою Андрієм, проте в битві на р. Сечниці це військо зазнало невдачі. Тому невдовзі у військові дії втрутився сам Данило Романович, який вимусив нападників відійти до Угорщини.

1245 р. у тривалій боротьбі Романовичів з угорцями та їхні­ми сателітами настала розв’язка. Як і попереднього року, Рости­слав отримав від Бели IV військову допомогу, проте вирішив шукати підтримки ще й у поляків. Після вдалих переговорів у Кракові з княгинею-регентшею Гремиславою вже об’єднане угорсько-польське військо вирушило спочатку до Перемишля, а потім оточило місто Ярослав. Угорські полки очолив відомий з попередніх подій у Галичині воєвода Фільней, польські - мало- польський воєвода Флоріан.

На допомогу Ярославу виступило військо Данила та Василь­ка. Водночас Романовичі звернулися за підтримкою до Конрада та литовського князя Міндовга. Разом з волинськими полками проти угорців виступили й половецькі загони. Перебіг бою під Ярославом 17 серпня 1245 р. докладно розглядають С.М. Палау- зов і В.Т. Пашуто⁷⁸. Під час бою вороги Романовичів були

повністю розбиті⁷’. Союзники - мазовшани та литовці - прибули на місце битви вже після завершення бойових дій.

Ця перемога мала велике значення для Романовичів, оскіль­ки, як вважає М.С. Грушевський, нею фактично завершилася сорокарічна війна Данила та Василька за збирання своєї «вотчи­ни». Історик із цього приводу писав: «О ярославські мури роз­билися змагання противників - видерти з рук Ярославичів їх отчину, а кров «злого мятежника землі», пролита на ярослав­ських полях, запечатала собою історію боярської олігархії, на котру сі змагання опиралися»⁸⁰. Хоча й надалі Ростислав не від­мовився від планів завоювати Галич, але реально він вже не міг виявляти активності в цьому напрямі. Величезні зусилля князів Романовичів щодо відбудови своєї держави дали свої плоди. До цього необхідно додати, що в цей час вони зміцнили свої позиції в пінському регіоні, завдали поразки литовським князям Айшвнові Рушковичу та Лековнієві⁸¹.

Розглядаючи перипетії політичної боротьби в південно-за­хідних ареалах Русі, більшість дослідників традиційно вислов­люють свої симпатії Романовичам, вважаючи їх легітимними спадкоємцями влади в цих землях⁸². Значною мірою така позиція давно оформилась в історіографії під впливом тексту головної пам’ятки про події - Галицько-Волинського літопису, автори якої не приховують своєї симпатії до нащадків Романа Мстисла- вича, та врахування наслідків тодішньої діяльності братів-князів Данила й Василька, які перемогли у тривалій кровопролитній війні.

Л.В. Войтович, як зазначалося раніше, вважає, що батько братів - Роман Мстиславич - був узурпатором на галицькому столі, а також підкреслює легітимність претензій на владу в Га­личі чернігівських князів Ігоревичів, новгородського князя Мстислава Мстиславича Удатного, угорського королевича Андрія, чернігівських князів Мстислава Всеволодовича та його сина Ростислава, тобто фактично всіх головних суперників Ро­мановичів у виснажливій війні за «галицьку спадщину» першої половини XIII ст.⁸³ Водночас учений нічого не говорить про законність претензій Данила та Василька на спадщину Романа у прикарпатському краї.

На нашу думку, львівський дослідник перебільшує легітим- ність прав указаних претендентів на владу в Галичині в порівнян­ні з Романовичами. Необхідно зазначити, що, згідно з існуючим в удільній Русі уявленням, в умовах вигасання династії Рости- славичів усі члени князівського дому Рюриковичів мали підстави претендувати на галицький престол. Претензії чернігівських і новгородського князів, справді, мали деяку перевагу, але, оскільки ці володарі не були спадкоємцями Ростиславичів по чоловічій лінії, рівень легітимності їхніх прав на владу в Галичині не був дуже значним. Водночас, якщо права Романа на Галич, дійсно, не відрізнялися особливо від прав інших князів з династії Рюриковичів, то цього вже не можна говорити про його синів. Данило вокняжився в Галичі в 1205 р. як спадкоємець батька, що відповідало певною мірою рішенням князівських з’їздів межі XI-XII ст., зокрема Любецького з’їзду (1097 р.). Постійні контак­ти угорського короля Андрія II та малопольського князя Лешка II з Романовичами після 1205 р., повторне вокняжіння десятилітнього Данила («отчима», за термінологією літописця) в Галичі в 1211 р., незважаючи на складну політичну ситуацію в Галичині, є доказом законності прав старшого із синів Романа на владу в цій землі.

Під час розгляду цієї теми дослідників не повинно приго­ломшувати, що Данило Романович не виступав відкрито проти володарювання в Галичі Мстислава Мстиславича Удатного, ставився з пієтетом до тестя, при тому, що останній поводився щодо Романовичів украй непослідовно. Саме непослідовність Мстислава й пояснює те, що він боявся Данила не тільки як сильного політика, а і як законного претендента на владу в Гали­чі. Навіть В.П. Бузескул, автор ідеалізованої й тенденційної біо­графії князя Мстислава Мстиславича, вимушений був визнати, що Данило мав більше прав на Галич, ніж Мстислав. «Захопивши Галич, який Данило вважав своєю законною спадщиною, Мсти­слав уже цим створив напружені стосунки із зятем, тим більше тоді не бракувало наклепників та підбурювачів до відкритої ворожнечі»⁸⁴. Водночас Данило Романович дотримувався обережності у відносинах із Мстиславом, бо прагнув в умовах

ворожого оточення не загострювати стосунків з володарем, який час від часу все ж таки міг бути його союзником.

Для розгляду цієї теми важливою є й інша обставина. Аналі­зуючи події війни 1205-1245 рр., необхідно визнати, що Рома­новичі значною мірою відрізнялися від інших претендентів - представників династії Рюриковичів. І тут перш за все слід зазначити, що автори Галицько-Волинського літопису свідомо перебільшували драматизм боротьби у краї, час від часу прагну­ли показати, що Романовичі ледь чи не наодинці боролися із суперниками. Але насправді це було не зовсім так.

Упродовж тривалого часу Романовичі мали постійну під­тримку від частини панівної верхівки Галичини, хоча, і це необхідно визнати, табір їхніх прихильників довго був слабшим, ніж табір противників. Очевидно, що без такої підтримки Рома­новичі не змогли б досягти успіху та подолати своїх постійних політичних опонентів. Тому не можна погодитися з думкою, на­приклад, відомого німецького медієвіста Г. Штьокля, який вва­жає, що Галич опинився під владою Романовичів лише завдяки енергійній політиці княгині Ганни, Данила та Василька⁸⁵.

Галицько-Волинський літопис свідчить, що з по­чатку 40-х рр. XIII ст. Данило багато робив для організації відбудови ста­рих і створення нових міст у Південно-Західній Русі. До Волині та Галичини запрошувалось населення з інших країв Русі, а та­кож із-за кордону. Най­більше переселенців при­було сюди з Придніпров’я та Сіверщини. Важливим моментом у житті краю було те, що політичний

Холмська Богоматір. Візантійська ікона XI ст.

центр держави змістився на північ, у Забужжя. Ще батько Данила - Роман Мстиславич - багато зробив для зміцнення цього регіону. Тепер Романовичі вирішили перенести сюди столицю з Галича, який після розорення його монголами в січні 1241 р. поступово втратив своє значення. Для перенесення столиці князівства Романовичі побудували місто Холм, який мав вельми потужні фортифікаційні споруди. Важливу роль почав відігравати Львів - місто в північній частині Галичини, яке, на наш погляд, було побудоване у XII, а може, і в XI ст., але значен­ня якого різко зросло саме в післямонгольський час⁸⁶. Транс­формація ядра політичного життя держави Романовичів багато в чому була пов’язана з розоренням, а потім падінням політич­ного значення колишнього центру Прикарпаття - Галича. А.А. Горський звертає увагу на те, що з початку 40-х рр. у літо­писах поступово зникає дефініція «Галицька земля», але не дає пояснення цьому факту⁸⁷. На нашу думку, його можна пояснити згаданою трансформацією в політичному житті держави Рома­новичів, яку тепер, можливо, правильніше було б називати Волинсько-Галицькою або Холмською.

Держава Романовичів у другій половині 40-х - на початку 50-х рр. XIII cτ.Q^ середині 40-х рр. перед Данилом гостро постала проблема взаємин з державою монголів. Мова йде про відносини держави Романовичів з політичним ^творенням мон­голів, яке було західною частиною величезної імперії кочовиків. Назва цієї держави, яку до 1255 р. очолював Бату, у перші роки її існування не була чітко визначеною. Досить часто джерела називають її «країною кипчаків», «країною Дешт-і-Кипчак», «Улусом Джучі», «Улусом Бату». У 70-х рр. XHI ст. з’явилася назва «Орда»^ А назва «Золота Орда» почала поширюватися не раніше XIV cτj тобто в той час, коли держави в тому вигляді, як її створив Бату, фактично вже не було. Проте в подальшому тексті для зручності викладу ми будемо використовувати кабінетну назву держави монголів середини XIII ст. - «Золота Орда»⁸⁸. До того часу галицькому князеві вдавалося, не вступаю­чи в конфлікт із Сараєм, нейтралізувати амбіції інших монголь­ських воєначальників. Близько 1243 р. монгольські воєначальники

Манман та Балай хотіли захопити Данила та Василька, але їм не вдалося цього зробити⁸⁹. Ярославська перемога, як пише Г. Bep- надський, «зробила галицького князя Данила Романовича найсильнішим з володарів на сході Центральної Європи, і Бату поспішив випередити будь-яку спробу з боку Данила відстояти свою незалежність»^

У той же час перед Данилом стояло складне завдання нейт­ралізації агресивних дій з боку монголів. Необхідно зазначити, що !на його володіння зазіхав не тільки Бату, а й підлеглі йому хани та воєначальники («темники»)^ Останні, вірогідно, отримували свої володіння на правах ленів за несення військової служби⁹¹. Зокрема^монгольський воєначальник Могучей (Мауці) прислав Данилові наказ, де вимагав передачі йому Галичини^ «В лето 6758. Приславшу же Могучееви посолъ свои к Дднилови и Вдсилкови, вудуїцю има во Дороговьскыи: „Дан Галич”»⁹². Л. Войтович вважає, що дії Могучія були реакціею на спробу Данила зайняти Київ, який входив до улусу монгольського воєначальника, але історик, на жаль, не доводить цієї цікавої гіпотези⁹³. Не маючи змоги дати належну відсіч зазіханням Mo- гучея на Галичину («бысть в печали велице, заме не утвердилъ ве земле ее городы»)⁹⁴, /Данило вимушений був їхати до столиці Золотої Орди Сарая,^fe не тільки прагнув знайти прихильність хана («И думав с вратом своимъ и πoeχa ко Батыеви река: „Не дамъ полу отчины своей, но еду к Батыеви самъ”»⁹⁵), а й викорис­тати її проти підлеглих хану Бату ханів і темників?У літературі існує версія, що Данило під час візиту до Сарая хотів отримати згоду на розширення своєї держави до Києва, проте ця думка, на наш погляд, не є достатньо доведеною⁹⁶.

За даними католицького місіонера Плано де Карпіні, Рома­новичі ретельно готувалися до подорожі, домовилися з Бату про надання Данилові охоронної грамоти⁹⁷. Це було дуже важливо, оскільки невдовзі після подорожі Данила в Сараї було вбито давнього суперника братів Романовичів чернігівського князя Михайла. Отруєний у ханській ставці був і суздальський князь Ярослав Всеволодович, батько князів Олександра й Андрія.

Хоча спілкування з могутнім монгольським володарем ханом Бату мало вкрай принизливий для руського володаря характер, але Данило добився в Орді великої дипломатичної перемоги. Темні фарби, якими галицький літописець описав подорож руського князя до Бату, на думку деяких учених, є не чим іншим, як художнім прийомом книжника, який навмисно драматизував обставини візиту Данила до хана Бату й не від­ображав реального стану холмсько-сарайських відносин’⁸. Бату визнав права Данила на Волинь та Галичину («и поручена ккість земля его ему, нже εeaχy с нимь»”). Очевидного тепер, перебу­ваючи під опікою золотоординського хана, Данилові було легше протистояти іншим монгольським ханам і темникам, орди яких займали в той час причорноморські степи.

На думку Г.П. Крип’якевича, після переговорів у Сараї Романовичі мали висилати на вимогу ханської ставки допоміжне військо, а інколи - платити данину¹⁰⁰. Але більш виваженою є думка науковців, які вважають, що залежність держави Данила та Василька від монголів була в той час номінальною¹⁰¹. Визнання такої залежності від Сарая не призвело тоді до різкого погір­шення рівня суверенності держави Данила та Василька. Із цієї точки зору Південно-Західна Русь перебувала в набагато кра­щому становищі порівняно з Північно-Східною Руссю. До речі, чітка система збирання данини з населення Північно-Східної Русі була впорядкована лише наприкінці 50-х рр. XIII ст.^10? Анг­лійський дослідник Дж. Феннел вважає, що фактично саме тоді і була встановлена система підданства Північно-Східної Русі Сараю, яка в науці отримала назву «монголо-татарське іго»¹⁰³.

Необхідно зазначити, що монгольська верхівка встановила різні форми залежності держав та народів, яким кочовики завдали удару в першій половині XIII ст. Руські князівства, на відміну від багатьох інших країн, не були повністю підкорені монголами, а потрапили в залежність від Золотої Орди.^ Амери­канський дослідник Ч. Дж. Гальперін пояснює це не тим, що монголи не могли управляти землеробськими суспільствами, і не опором загарбникам з боку населення Русі, а периферійним положенням Русі. Данина, яку сплачували монголам руські князівства лягала, на думку історика, важким тягарем на руську

економіку, проте вона не йшла ні в яке порівняння з багатст­вами, які отримували монголи з Хорезма, Волзької Булгарії та інших κpa⅛? а доходи від експлуатації східнослов’янського населення не окупали видатків на пряме адміністрування тери­торії його проживання¹⁰⁴. До цього необхідно додати, що загарб­ницькі походи виснажили монголів, вони опинилися перед над­звичайно складною проблемою утримання підкорених народів. У другій половині 40-х рр. розпочався процес розпаду єдиного політичного організму кочовиків, між окремими частинами крихкої імперії виникли величезні суперечності, які призводили до конфліктів та bogij.

У середині XIII ст. монголи створили спеціальну систему, яка давала змогу тримати в залежності східнослов’янські землі. З цією метою вони відродили систему великокнязівської влади (принципату) у вигляді «великого княжіння». Використовуючи у своїх інтересах популярну в ідеологічно-політичному житті Русі ідею відродження єдності давньоруських земель, монголи увели інститут верховного володаря васальних руських земель - інститут «великого княжіння». Наприкінці 40-х рр. на Русі пев­ний час фактично існували навіть два «великих княжіння», ярлик на які отримали князі-брати Олександр та Андрій Яро­славлі. Андрій Ярославич був князем у Владимирі на Клязьмі. Його ж брат Олександр мав «Кыев и всю Русьскую землю»¹⁰⁵. Однак тоді князь Олександр мешкав у Новгороді, а в місті на Дніпрі посадив намісника¹⁰⁶.

Не байдужим до претензій на спільну давньоруську спадщи­ну був князь Данило, але до спадщини реальної, а не підконт­рольної завойовникамТїІідтвердженням цього є фрагмент роз­повіді галицького книжника про перебування Данила в Сараї, у якій автор не тільки підкреслює, що Данило Романович володів «Рускою землею, Киевом и Коло димером и Гдличем», а й згадує, що «ного же отець ве цдрь в Руской земли». Поява в літописі рідкісного для літератури Русі титулу «цар» стосовно Романа Мстиславича (цей титул, до речі, в офіційній давньоруській титулатурі не використовувався¹⁰⁷) свідчить про великі на той час політичні претензії Романовичів, котрі прагнули довести свої особливі права загалом на всю давньоруську спадщину, права,

які розглядалися ними вище, ніж права «великих князів» (воло­дарів «великих княжінь»), призначуваних монголами. Можна погодитися з думкою JL Пеленського, що тоді в Західній Україні існувала власна ідеологічна програма щодо Києва та загально- руської спадщини¹⁰⁸?)

⅛a думку М.Ф. Котляра, «Батий видав Данилові ярлик на Галицько-Волинське князівство... Проте йому дрвелося відмо­витися від претензій на київський великокнязівський престол^¹⁰⁹. З таким поглядом не можна повною мірою погодитися. Не викликає сумніву, що хан Бату не надав Данилові ярлика на великокнязівський престол, але цей престол, одержаний з рук монгольського володаря, навряд чи міг цікавити волинсько- галицького князя.

Проте в ті часи Данило зовсім не відмовився від планів від­родження Романової держави в її кордонах початку XIII ст. На користь цього свідчить, зокрема, невдала спроба Романовичів у середині 50-х рр. зайняти Київ. Про особливі претензії Данила щодо володарювання на Русі не тільки знали на заході, а й ура­ховували їх. Тому не випадково, що в західних джерелах задовго до коронації Данило нерідко згадується як «гех Ruthenorum» (король Русі).

Як показали подальші події,/ Данило не був задоволений постійно існуючою загрозою з бокуЗолотої Орди, проте вирі­шив використовувати нормалізацію відносин із Сараєм для зміц­нення своєї влади, у тому числі й для підготовки до боротьби з монголамиХ)дночасно Романовичі_почали проводити активну центральноєвропейську політику..У 1246 р., невдовзі після повернення Данила із Сарая, до нього прибув посол від Бели IV з пропозицією укласти союз між двома державами, який мав бути підкріплений шлюбом Лева Даниловича з дочкою угорсько­го монарха^ Мотив дій Бели чітко вказує літописець: «Бояше по ся его, яко выл ве в Taτapeχ, поведою поведи Ростислава и угры его»¹¹⁰. Як зазначає В.П. Шушарін, цією угодою угорський король відмовився від територіальних претензій на Галичину та Волинь¹¹¹. Такий союз був важливим для холмського володаря, оскільки, незважаючи на розорення країни монголами в 1241- 1242 рр., у військовому відношенні Угорщина залишалася на той час досить потужною державою¹¹²^

Цікаво, що угорський король обіцяв Данилові протекцію у Візантії щодо визнання грецькими ієрархами митрополита Кирила, призначеного холмським володарем р/Через дея­кий час митрополит Кирило вирушив до Нікеі?У літературі існує погляд, що подорож галицького ієрея розпочалася в 1246 р., але швидше за все Данило направив Кирила у Візантію в 1247- 1248 рр., тобто після укладення союзу між угорським та холм­ським володарями. Водночас ми не можемо погодитися з пози­цією тих дослідників, які перебільшують вплив релігійного фактора на розвиток внутрішньополітичного та міжнародного життя держави Романовичів; зокрема важко погодитися з дум­кою, що розрив контактів Данила з римським папою в 1248 р. сприяв виникненню контактів Кирила з Нікеєю¹¹³, а відновлення згаданих контактів з курією на початку 50-х рр. спричинило розрив між Данилом і Кирилом, який під час поїздки до Суздаля відмовився повертатися на Волинь¹¹⁴. Зазначені взаємозв’язки є штучними, викривляють і спрощують реальний перебіг тодіш­нього суспільно-політичного життя, до того ж подібні погляди навіть хронологічно є недоведеними. Визнання в Нікеї Кирила, підконтрольного Данилові (формально київського) митрополи­та, було важливою подією в контексті суверенізації та політич­ного зміцнення держави Романовичів.

Наприкінці 40-х - у першій половині 50-х рр. держава Дани­ла й^асилька проводила активну зовнішньополітичну діяль­ність¹¹⁵. При цьому головними напрямами її були не східний, а західний і північний напрями. Зв’язки з країнами Центральної Європи мали на меті насамперед збереження сприятливих взає­мин на західному кордоні Холмської держави; використання конкретних обставин розвитку політичних подій у центрі Європейського континенту для встановлення та функціонуван­ня нормальних стосунків з центральноєвропейськими країнами, передусім з Польщею та Угорщиною, відносини з якими в першій половині XIII ст. породжували численні конфліктні ситуації.

1247 р. було укладено шлюб Лева Даниловича та дочки угорського короля Бели Констанції. Після смерті мазовецького князя Конрада в 1247 р. Данило встановив дружні відносини з князем Земовитом, разом з яким він у подальшому неоднора­зово вів війни з ятвягами. Паралельно холмський князь нормалі­зував стосунки з краківським володарем Болеславом Сором'яз­ливим^)

⅛a домовленістю з Белою IV Данило втрутився в боротьбу за спадщину австрійських Бабенбергів. 1246 р. помер останній герцог (Фрідріх II) із цієї родини, і за його трон почали боротьбу володарі сусідніх країн. У 1252 р. Данило одружив свого сина Романа з дочкою Фрідріха Гертрудою, проте незабаром під тиском чеського короля Пжемисла Отокара II Роман був виму­шений залишити АвстрікДіМІ.Ф. Котляр вважає стратегічним прорахунком австрійську політику Данила, яка не базувалася на реальних можливостях його вплинути на ситуацію в.Централь­ній Європі¹’⁶. І.П. Крип’якевич пояснює австрійську політику Данила бажанням створити тут для себе певний плацдарм на випадок загрози з боку ординців. Другою причиною, на думку історика, було прагнення знайти можливих союзників проти кочовиків¹¹⁷.

На межі 50-х рр. Данило встановлював контакти з північно- східними володарями Русі. ГУ 1250 р. до Рязані і Владимира здійснив подорож митрополит Кирило^ який незадовго до того повернувся на Русь з Нікейської імперії¹¹⁹£у 1251 р. князь Андрій Ярославич одружився з дочкою галицького володаря. Тодішнє посилення князя Андрія, його незалежна політика, союз із Данилом невдовзі викликали негативну реакцію з боку монголів. У 1252 р. володіння Андрія були спустошені монгольським військом темника Неврюя¹²⁰^

Дуже важливим для розвитку держави Романовичів став північний напрям міжнародної діяльності. І в попередні часи холмська адміністрація багато робила для створення сприятли­вої ситуації в Побужжі для держави Романовичів, у взаєминах з литовцями і ятвягами¹²¹. У середині XIII ст. ситуація у прибал­тійському регіоні якісно змінилася. На ятвязькому напрямі дії Волинсько-Галицького князівства за характером мало відрізня­лися від попередніх часів, але різко зросла їхня інтенсивність. Це було пов'язано з появою у прибалтійському ареалі орденських

держав, які хотіли повністю підкорити племена пруссів, литовців, куршів, лівів, латгалів та естів (див. розд. 9). У ятвязь- кому регіоні в той час фактично відбувалося змагання між дер­жавою Романовичів, Мазовецьким князівством і Тевтонським орденом за оволодіння прусськими землями. До цих перегонів тоді приєднався ще один суб’єкт міжнародного життя. На той час на базі частини литовських племен виникла Литовська (точніше, Аукштайтська) держава князя Міндовга. Ця держава не тільки протистояла агресивним діям хрестоносців, а й сама прагнула провадити експансіоністські зовнішні заходи, спрямо­вані на підкорення як інших литовських племен, так і сусідніх територій Північно-Західної Русі і Ятвягії¹²². Білоруський істо­рик М.І. Єрмалович створив власну схему тогочасної історії Литви та Північно-Західної Русі, згідно з якою головним суб’єк­том тодішнього міжнародного життя були не Литва чи держава Романовичів, а саме невеличкі князівства Понімання¹²³. Проте така схема, на перший погляд досить оригінальна, не дуже узгоджується із джерелами.

Активна північна політика холмського двору наприкінці 40-х рр. призвела до тривалого військового протистояння з дер­жавою Міндовга. У цьому протистоянні на боці Романовичів виступили інші литовські князі (кунігасти) (у тому числі жемойт- ські), а також ятвяги та мешканці міста Риги. Війна з Міндовгом (який у 1251 р. за підтримки лівонського магістра Андрія був коронований королівською короною) завершилася тим, що Міндовг вимушений був погодитися на приєднання до держави Романовичів Понімання та значної частини земель Ятвягії. 1254 р., після укладення миру з Холмом, Міндовг віддав свою доньку за сина Данила Шварна, а інший син Данила - князь Ро­ман Данилович - став володарем поніманських міст Новогрудка, Волковийська та Слоніма¹²⁴. Знаменно, що в тому ж році віце- магістр Тевтонського ордену у Пруссії Бурхард фон Хорнхау­зен під час переговорів у місті Рачонжі-Мазовецькому погодив­ся передати «Данилові першому королю рутенів» (Danieli prime regi Ruthenorum) та мазовецькому князю Земовіту третину ятвязької території¹²⁵.

Внутрішня розбудова Південно-Західної Русі, вдала дипло­матична діяльність сприяли значному зміцненню держави Рома­новичів. Усе це викликало активізацію політичної діяльності щодо західноруських земель як папського Риму, так і Золотої Орди!

Коронація Данила Романовича в контексті державно-полі­тичного розвитку Холмської держави в першій половині 50-х рр. XIII ст. Монгольська експансія в першій половині XIII ст. не тільки призвела до кардинальних, у цілому негативних, змін у житті численних країн і народів Азії та Європи, а й позначила­ся на всій системі міжнародних відносин у тодішньому світі. В історичній літературі до числа «вічних» можна віднести тему щодо ставлення римської курії до політичного життя Східної Європи, яке значно змінилося внаслідок монгольського загар­бання цього регіону. І тут необхідно одразу ж зазначити, що вторгнення монгольських полчищ і створення у Східній Європі Золотої Орди не можна розглядати лише в контексті релігійного несприйняття католицьким світом загарбників, які на початку 40-х рр. XIII ст. становили серйозну загрозу для багатьох країн католицької Європи. На специфіку поведінки римської курії щодо монголів впливав той факт, що протягом усього часу взаємин між ними монголи не несли безпосередньої загрози для самої римської курії, але водночас вони вели боротьбу проти давніх ворогів католицького світу. На Близькому Сході це були мусульманські країни, які на той час відвоювали вже майже всі колишні володіння хрестоносців у цьому регіоні (у 1243 р. хрес­тоносці остаточно втратили Єрусалим); у Східній Європі мон­гольські орди воювали проти схизматиків, щодо яких римська курія, починаючи з межі XII-XIII ст., сама проводила широко­масштабну експансію.

Вторгнення монгольських полчищ докорінно змінило полі­тичну ситуацію у Східній Європі, спричинило серйозну корекцію східної політики папства. Інтерес римської курії до монголів виник ще у другій половині 30-х рр. Саме з цього часу в країнах Центральної Європи почали організовуватися духовні місії на схід, головною метою яких була розвідка та налагодження стосунків з кочовиками¹²⁶.

Стосунки з монголами були однією з головних тем церков­ного собору, який зібрався в 1245 р. під патронатом папи Інокен- тія IV у французькому місті Ліоні. Безперечно, в умовах бороть­би з Фрідріхом II папство не було здатне створити якусь загальноєвропейську систему безпеки проти монголів. До цього необхідно додати, що курію тоді більше хвилювали проблеми, пов’язані з підготовкою до чергового хрестового походу, оскіль­ки, крім французького короля Людовика IX, не було особливо охочих брати участь у подібній військовій кампанії.

На церковному соборі в Ліоні розглядалася, зокрема, ситуація, що склалася внаслідок монгольського вторгнення. На соборі виступив представник руської православної церкви Петро. Після з’їзду римська курія та католицькі монархи посла­ли на схід своїх місіонерів. Тема навернення всіх некатоликів до латинства постійно була на першому плані в діяльності рим­ського духовенства. Тому, дізнавшись про релігійні уявлення монголів, про їхнє толерантне ставлення до представників різ­них церков, папство почало розробляти плани навернення до католицизму монголів. Таке навернення передбачало підкорен­ня неофітів святому престолу, а згодом використання їх проти ворогів папства як із середовища язичників та «схизматиків» (тобто православних), так і проти суперників курії із числа католиків, передусім германських імператорів.

Необхідно зазначити, що «монгольська тема» для римських понтифіків була набагато більш глобальною, виходила за рамки чисто європейського ареалу. Рим хотів не тільки нейтралізувати, а й використати монголів у боротьбі зі своїми споконвічними суперниками - мусульманами Сходу. З останніми «латинники» до кінця XIII ст. перебували в постійному конфлікті, одним із проявів якого були хрестові походи. Вони завершилися в 1295 р., коли мусульмани захопили останнє володіння хрестоносців на Близькому Сході - фортецю Акра.

У середині XIII ст., за словами англійського дослідника Дж. Райта, відбулося відкриття європейцями Азії. До цього уяв­лення в Європі про цей величезний континент були досить туманними. На тогочасних картах у східній частині світу розмі­щувався рай. У XII ст. на Заході було поширене також уявлення про існування в Азії могутньої монархії, очолюваної пресвіте­ром Іоанном. Виникнення цієї легенди пов’язане, вірогідно, з поширенням в азіатських народів кереїтів та оногутів христи­янства несторіанського толку. У XIII ст. папи та королі хотіли вступити в союз із пресвітером Іоанном, а пізніше - з монгола­ми, щоб використати їх проти мусульман, які воювали з хресто­носцями¹²⁷.

Папа Інокентій IV організував декілька місій, які були направлені до монголів. Найвідомішою з них була місія фран­цисканця Плано де Карпіні (початок місії - квітень 1245 р.), який вирушив через Польщу та Русь до столиці монголів Каракоруму. Там папський легат запропонував монгольському «каану» (великому хану) Гуюку прийняти нову віру й визнати над собою владу папи. Але Гуюк не тільки відмовився підкорятися Риму, а й, виходячи з тодішньої ідеології монголів, почав, у свою чергу, вимагати, щоб увесь західноєвропейський світ підкорився йому¹²⁸.

Відправляючи в подорож свого посланця, папа дав йому доручення вступити в контакти з володарями Русі. Отже, у плани місії Плано де Карпіні, крім розвідки в монголів, входи­ли й переговори зі східнослов’янськими князями. Хоча тема навернення до католицизму й підкорення курії і тут була провід­ною, нова політична ситуація вимусила папську курію уважніше ставитися до руських володарів як потенційних союзників проти кочовиків. Перебуваючи в Польщі в палаці Конрада Мазовець- кого (кінець 1245 р.), Плано де Карпіні зустрівся з галицько- волинським князем Васильком Романовичем. Від князя місіонер довідався про ситуацію на Русі, яка склалася після монгольської навали.

На запрошення Василька францисканець відвідав Володи­мир. Там він прочитав перед місцевим духовенством папського листа із закликом до єднання з католицькою церквою. Посилаю­чись на відсутність Данила, Василько ухилився від відповіді на заклик папи. Як вважає Ю.Ю. Свідерський, з Володимира де Карпіні направив донесення до папи Інокентія IV, у якому ін­формував йогр про своє перебування у князівстві Данила та Василька й успішні переговори з останнім¹²⁹/ На шляху до Орди, де£ь^4ІжТ\ніпромJjXoHθM^IlΛaHθ√^ Карпіні зустрівся із самим князем Данилом, який повертався зі ставки Бату.ваутажимп;що виНїитання," які порушив де^Карпгш-у-розмовах із князе^у-не були_длдще немає «повної ясності з питання про роль та реальні цілі папської політики в цій частині Європи, її взаємо­зв’язку з діями Риму на південному заході Русі, у Галицько- Волинській Русі»¹³¹. Очевидно, що цю політику не можна розглядати лише крізь призму місіонерської діяльності курії та її прагнення підкорити Русь в релігійному відношенні. Тут треба враховувати обставини жорстокої боротьби, яка продовжувала тоді точитися в Центральній Європі, а також те, що "в середині 40-х рр. багато західноєвропейців вірили, що незабаром відбудеться нове вторгнення монголів до Центральної Європи, а саму їх появу пов’язували з кінцем світу^

' J травня 1246 р. папа Інокентій відправив різним адресатам сім листів, які стосувалися Східної Європи. Вірогідно, що ця дія була наслідком переговорів папи з посланцем Романовичів аба­том Григорієм., У цих листах простежується комплексний план папства, який стосувався політики останнього як щодо право­славної Європи, так і щодо монголів^ Зокрема понтифік просив Данила надати допомогу низці осіб, яким папа повідомляв, що доручав збирати інформацію про монголів. В одному з послань папа взяв державу Данила під свою опіку¹³³. Тоді ж Інокентій на­діслав одному з прибалтійських єпископів листа, у якому надав йому право призначати єпископів та священиків на Русь, тобто папа фактично розпочав процес навернення Русі до латинства.

Таким чином, /на початку листування з Данилом папа прагнув використати допомогу руського володаря для органі­зації розвідувальної діяльності своїх агентів щодо монголів, а також робив певні кроки щодо реалізації своїх намірів підко­рення руської церкви престолу св. Петра/Проте друга частина діяльності курії досить швидко почала давати збої, і це спостері- гається^злиста, надісланого Данилові 27 серпня 1247 р., де папа йшов на певні поступки у відправленні церковної служби. Поява цього листа свідчила, що папа був вимушений у складних умовах іти на поступки навіть у питаннях віри. Тоді ж папа заявив про заборону іншим королям, а також хрестоносцям претендувати на володіння в землях Данила та Василька¹³⁴. Курія взяла під свій захист землі Данила й Василька, що Ю.Ю. Свідерський_спра- ведливо розглядає як дипломатичну перемогу Романовичів¹³^

Необхідно зазначити, що в історіографії давно точиться дискусія щодо «римської» політики Данила. Схвально до взає­мин холмського володаря з курією ставиться український істо­рик ІМ. Чубатий, який вважає переговори Данила з Римом одним з етапів просування Русі, яку він називає Україною, до унії¹^. Навпаки, російський дослідник, послідовник евразійства [Г. Вер­надский в одній зі своїх статей протиставляє політику Олек­сандра Ярославича Невського, який відмовився підтримувати контакти з папством, діям Данила Романовича^Діяльність

останнього_вчений визначає як історично невиправдану¹³⁷. Проте пізніше Г.^Вернадський дав більш виважену характеристику системи міжнародних взаємин як Данила, так і Олександра. У книзі «Монголи і Русь» дослідник пише, що Північно-Східна Русь була ближче до монгольських володінь, ніж Південно- Західна. Данилові легше було встановити союз зі своїми захід­ними сусідами (Польщею й Угорщиною), ніж Олександрові, у якого такими сусідами були Тевтонський орден і Шведське королівство, тобто його непримиренні вороги, украй ворожі у ставленні до PycfJ Завершуючи цей невеличкий історіогра­фічний відступ, хотіли б зауважити, що не можемо погодитися з думкою (угорської дослідниці М. Фонт і російського історика Д.М. Олександрова про те, що встановлення контактів Данила з папою привело до налагодження контактів Русі з католиць­кими країнами, передусім з Угорщиною¹”. Це налагодження ста­лося незалежно від розвитку стосунків Романовичів із курієюд

Необхідно зазначити, що/у другій половині 40-х рр. ХІПст. взаємини Русі та папської курії в Ліоні не набули якогось конк­ретного змісту як відносини двох суб’єктів міжнародного життя. Тому листування між римською курією та галицько-волинськи­ми князями припинилось. М. Бендза наголошує, що в папських листах 40-х рр. ніде не йдеться про допомогу Данилові проти монголів, а тому, на думку історика, тоді була зірвана ідея про­ведення yHiij∣⁰. На наш погляд,*у другій половині 40-х рр. Рома­новичам узагалі не потрібна була така допомога, оскільки вони чудово використовували ситуацію перебування між латинським Заходом і золотоординськими володіннями для вирішення влас­них потреб. Лише через деякий час виникла ситуація, коли Дани­ло зрозумів, що йому не вдасться добитися якоїсь додаткової користі від курії, а остання відчула, що холмський володар не збирається реально йти на поступки в питаннях віри. І в резуль­таті цього відбулося припинення активних стосунків між курією та Холмом^ М. Стасів справедливо зазначає, що воно не було наслідком конфлікту сторін, а тому правильно говорити про ви­никнення застою, а не зриву у стосунках між папою та Романо­вичами¹⁴¹.

Як це на перший погляд не дивно, але угорський король Бела IV більшою мірою перебував під страхом нової монголь­ської навали й дуже хотів, щоб курія щось реально зробила для створення якоїсь коаліції проти степовиків¹⁴². Тому 9 травня 1250 р. угорський монарх звернувся до папи з листом, який сприяв відновленню стосунків між курією й Романовичами^

Активізація центральноєвропейської політики Данила на ! початку 50-х рр.-привела^до-чюго, що Рим знову зробив чергові кроки у своїй східноєвропейській політиці^ Необхідно зазиа— чити_гщо в 1254 р. Германія вступила в смугу анархії, яка тривала до 1273⅛ й отримала назву «Велике безкоролів’я». У цей час різко зросла активність папства, яке почало втручатися у справи багатьох країн. У травні 1253 р. великопольські, куявські та малопольські князі визнали зверхність папи, а перед 1257 р. це ж учинили сілезькі володар^ Для врегулювання суперечок між князями курія організовувала спеціальні синоди¹⁴⁴. Тоді ж^папст- во прагнуло взяти під свій вплив Русь та Литву, володаря якого - Міндовга - наприкінці зими - навесні 1251 р. було охрещено й 6 липня 1253 р. визнано в королівській гідності¹⁴’.

_ Складна ситуація на східному кордоні Холмської держави, де на початку 50-х рр. почав чинити ворожі дії монгольський _темник Куремса, вимусила й Данила відновити взаємини з πaπ∏κv Більшість дослідників вважає, що напруга між,Романовичами й монгольським темником розпочалася в 1252 Pj⁴⁶, хоча, віро­гідно, що Куремса з початку 40-х рр. взагалі не припиняв чинити наскоки на південно-західні райони Русі, а на початку 50-х рр. лише активізував свою ворожу щодо Русі діяльність. М.С. Гру- шевський доводить, що відновленню стосунків князя Данила з курією сприяв угорський король Бела IV¹⁴⁷. Ці стосунки завершилися коронацією Данила в Дорогичині._

Західноєвропейські книжники задовго до цієї події сприй­мали володаря держави зі столицею в Холмі князя Данила як короля - суверенного володаря своєї держави. Зокрема саме титулом «король» він іменується в папських посланнях другої половини 40-х рр., але на початку 50-х рр. папа вирішив здійс­нити справжню коронацію князя.

(_У 1252 р. під час перебування Данила в Польщі до нього звернулися посланці від папи з пропозицією провести корона­цію князя. Данило тоді відмовив їм під приводом того, що така церемонія має відбутися в його державі^ «Тогда же, - пише галицький книжник, - во Крдковє бєша посли папини, носящє

БЛАГОСЛОВеНИе ОТ ПАПЄ и вєнєць и CAH КОрОЛвВБСТВА Х0ТЯШЄ видети князя Данила. Oh же рече имъ: „Не подобаєть ми вндитися с вами чюжей земли, нъ паки”»¹⁴⁸. Вірогідно, що про ці переговори зга­дує літописець у подальшій розповіді про наступні події, де пише: «Древле БО ТОГО ПРИСЛАЛЪ к нему пнскупА Береньского и Камєнєцького, реКА ему: „И приимн венець королевьствА”». Он же в то время не приял ве, рекд: „Рать ТдтдрьскАя не престдеть, зле живущи с нами, то како могу прняти венець вес помощи твоей”»¹⁴⁹. Зазначимо, що з легкої руки М. Чубатого дослідники часто відносять цей епізод на 1248 р. або 1249 р.¹⁵⁰, але швидше за все вся коронаційна діяльність Інокентія IV розпочалася після смерті Фрідріха II. Сам же епізод з перебуванням єпископа «Беренського и Камєнєцького» слід віднести на (1252 ρ√Pero-ρoκy вперше на східних кордонах Холмської держави велику актив­ність став проявляти темник Куремса/ що було, iMθ?φHθ_r реакцією золотоординців на союз Данила Романовича та Андрія Ярославича. відповідь на це Данило розпочав активний пошук союзників на Заході. А папа Інокентій послав до нього легата з пропозицією прийняти корону. Під час переговорів з папським посланцем Данило порушив питання про надання ним допомоги курії в організації хрестового походу проти монголов?]

1253 р. папа Інокентій IV начебто оголосив хрестовий похід, але країни Центральної Європи (Польща, Чехія, Моравія, Сербія, Помор’є), яких понтифік закликав до війни з монголами, тоді не були здатними до війни з ординцями. Тому цей заклик виявився лише словесною декларацією. До цього необхідно до­дати, що, вірогідно, сам папа не тільки не міг реально організу­вати антимонгольської коаліції, а й не дуже хотів цього робити. У той час він та його союзник - французький король Людовик IX, який незадовго до цього повернувся з єгипетського полону, прагнули підготувати інший хрестовий похід - на Близькому Сході. У боротьбі з мусульманським світом Інокентій та Людо­вик сподівалися знайти підтримку в монголів. Саме для цього до них у 1252 р. і була направлена французьким королем місія на чолі з брабантським купцем Вільгельмом де Рубруком¹⁵¹.

ty 1253 р. в Польщі розпочав активну діяльність спеціальний посланець папи абат Оппізо з Месани. «Великопольська хроні­ка» розповідає про великий вплив легата на політичні процеси у країні, саме тоді під його патпонатом відбулася канонізація польського святого Станіслава^². Науковці зазначають, що згода курії на цю канонізацію пояснюється особливою роллю, яка відводилася Римом польській церкві у процесі католицького наступу на Схід¹⁵³7У\другій половині 1253 р. папські посли на чолі з Оппізо прибули на Русь і передали Данилові папську грамоту з пропозицією прийняти королівську корону: «в лето 6763. ПрислА папа послы честны, нося ще венецк и скыпетрь и коруну, вже НАречеТЬСЯ королевьскый сан, рекый: „Сыну, прими от насъ венечь королевьствл”».

Про коронацію Данила згадує під 1253 р. Рочник Красин- ських: «У рік Божий 1253 Данило князь Русі королем коронував­ся»¹⁵⁴. Польський історик церкви В. Абрахам прийшов до висновку, що Оппізо побував на Русі або в серпні - вересні або у грудні 1253 р.¹⁵⁵, проте реальний пергбтгтіоттернднїх коронації подій того року (наприкінці серпня 1253 р.¹-⁵⁶ Данило зустрічався з Оппізо.уІракові!) свідчить, що церемонія могла відбутися тільки під кінець рокуХ^Тому коронація, як вважають багато дослідників, відбулася наприкінці, імовірно у грудні, 1253 р. Данило й цього разу на початку переговорів з папським легатом відмовився від проведення церемонії, нагадавши про обіцянку папи організувати хрестовий похід католицьких країн проти монголів. На це папський посланець Оппізо запевнив, що така допомога буде. Князя Данила, який не повірив у чергові обіцян­ки папи, переконали його мати Анна, а також союзники - польські князі Болеслав і Земовіт, разом з якими він у той час воював проти ятвягів: «Опиза же приде, венець нося, обєщєваяся, ЯКО “помощь ИМЄТИ ТИ ОТ ПАПЬі”. Оному же ОДИНАКО не хотящу, и уведи его мати его, и Болеславъ, и Семовитъ, и вояре Лядьскые, рекуще, ДАБЫ приялъ БЫ ВЄНЄЦБ»¹⁵⁷.

Шід час подальших переговорів Оппізо від імені папи Іно- кентія пообіцяв зберігати православні обряди на Русі в обмін на підкорення руської церкви Римурксин Данила Шварн завоював міста Східної Київщини, які належали монголам¹⁶⁶.

Докладний опис походів Романовичів на Схід дає підставу для деяких додаткових висновків. Передусім важливою є інфор­мація про території, де відбувалися бойові дії. Крім відомої з домонгольських часів Болохівщини, у літописі згадуються Межибожжя, Побожжя та район Случі й Тетерева. Зазначена інформація, яку, вірогідно, зафіксував очевидець цієї війни, свідчить, що в післямонгольський час указана буферна зона («Укрдинд») розширилася. Можна погодитися з думкою М.С. Грушевського, що на окраїнах «Руської землі» мешкало населення, яке прагнуло використати конфлікт між монголами та давньоруськими князями, щоб послабити над собою будь- який владний тягар¹⁶⁷.

Успіх воєнної кампанії проти Куремси і його союзників дав підстави Романовичам серйозно подумати про відвоювання в монголів Київщини та Києва. Для реалізації свого плану Дани­ло Романович вирішив залучити литовського володаря Міндов- га, проте восени 1255 р., коли було здійснено виправу на Схід, через непослідовність литовців, які, очевидно, не хотіли сприяти зміцненню позицій Романовичів у Придніпров’ї, цей захід князя Данила був зірваний¹⁶⁸. Крім того, під час перебування на Волині литовці «воєваша около ЛучьскА», що спричинило конфлікт між ними та людьми Данила й Василька¹⁶⁹.

Узимку 1255-1256 рр. Куремса здійснив напад на волин­ський Володимир, але його військо було розбито. Більш того, Дружинники Василька «ТАТАрЫ БИША... И, КОЛОДНИКЫ HMAllJА». Далі Галицько-Волинський літописець пише: «Потолх же, Kype- мксе стоящю у ЛучкА». Є всі підстави думати, що цей напад стався через певний проміжок часу, оскільки Куремса не тільки зібрав для походу великі сили, а й привіз під Луцьк спеціальне штурмове обладнання - «пороки»¹⁷⁰. Однак і цього разу монголів спіткала невдача. Кочовики, як вважає М.Ф. Котляр, «були розбиті військом Данила»^І71.

Кам’ янець (на Волині). Кам’яна вежа кінця XIII cm.

Останній період війни Романовичів з Куремсою збігся з періодом міжцарю- вання в Сараї. Десь напри­кінці 1255 чи на початку 1256 рр. помер хан Бату, і більше року в Золотій Орді фактично не було стабільної влади¹⁷².

У 1254 р. князь Данило остаточно зрозумів, що всі його контакти з Римом не дають перспектив для орга­нізації якоїсь реальної ан- тиординської коаліції. До того ж у 1254 р. помер папа Інокентій IV,який у контак­тах зі східнослов’янським світом займав досить гнучку позицію. Наступник Інокен- тія Олександр IV (1254- 1261 рр.) проводив більш жорстку, навіть ворожу, тактику щодо Русі. У берез­ні 1255 р. новий папа Олександр IV, під приводом непоступли­вості Данила в релігійних питаннях, відмовився від обіцянок своїх попередників мати Русь під захистом «престолу святого Петра» й почав намовляти литовського короля Міндовга напас­ти на володіння Данила¹⁷³. Зрозуміло, що вже наступного року Романович повністю припинив контакти з папською курією.

А 13 лютого 1257 р. у своєму посланні до оломоуцького та вроцлавського єпископів папа Олександр напряму звинуватив Данила в тому, що він, незважаючи на «духовні й довгочасні благодіяння» римської курії, відмовився служити апостольсько­му престолу. Наприкінці листа папа заявив про необхідність «використати проти цього короля [тобто Данила. - Авт.] допо­могу світської влади», якщо згаданим єпископам не вдасться підкорити Данила¹⁷⁴.

Істотна корекція східноєвропейської політики папства пов’язана з тим, що саме із середини 50-х рр. монголи вели активний наступ на Близькому Сході проти мусульман. Зокрема в 1258 р. їхні війська на чолі з ханом Хулагу захопили Багдад, а через рік вийшли на східний берег Середземного моря. Ханові Хулагу в цьому наступі допомагали загони нового золотоордин- ського хана Берке¹⁷⁵. Проте на межі 50-60-х рр. відбулася чергова метаморфоза у східноєвропейській політиці курії. Олександр IV 25 січня 1260 р. закликав рицарів Тевтонського ордену до походу проти монголів і передав їм усі руські землі, які вони завоюють під час походу. 21 березня та 8 квітня папа повторив цей заклик у листах до магістра Гартмуда фон Грюн­баха¹⁷⁶. Зміна ставлення папи до Золотої Орди, очевидно, пов’я­зана із загальним погіршенням відносин Риму з монголами, що стало наслідком провалу планів курії використати наступ Хулагу проти мусульман на Близькому Сході¹⁷⁷.

Зрозуміло, що з другої половини 50-х рр. давньоруські князі остаточно розчарувалися в можливостях використання автори­тету римської курії для організації коаліції християнських держав проти монголів під гаслами хрестоносного руху.

Волинсько-галицька держава в другій половині 50-х - на початку 60-х рр. XIII ст. Посилення держави Данила та Василь­ка стало наслідком розбудови краю, відновлення його економіч­ного потенціалу, умілої дипломатії та здійснення постійних військових акцій. Можна повністю погодитися з думкою Я.Д. Ісаєвича, що «основні успіхи Данила Галицького в політич­ному розвитку державності... припадають на післямонгольський період»¹⁷⁸. Особливо слід відзначити зміцнення позицій Холм- ської держави в першій половині 50-х рр. на півночі - у Поні- манні та Ятвягії. У 1254 р. керівництво Тевтонського ордену погодилося визнати права короля Данила та мазовецького князя Земовита на третину Ятвягії¹⁷⁹.

Проте Романовичам так і не вдалося створити потужної антимонгольської коаліції, а тим часом на півночі поступово посилювалася Литовська держава, яка почала претендувати на землі Північно-Західної Русі. Вдала дипломатична гра, яку про­тягом тривалого часу проводив холмський двір, рано чи пізно повинна була дати збій. Активна зовнішньополітична діяльність, численні походи вимагали величезних надзусиль, що не могло не позначитися на економічному стані та військовому потенціалі держави Романовичів.

У середині 50-х рр. XIII ст. держава Данила та Василька Романовичів фактично була суверенним державним утворенням. Формально ж холмські володарі визнавали владу монгольських великого та золотоординського ханів, а Данило як король пере­бував під патронатом римського папи. З приходом до влади хана Берке в 1257 р., який майже зразу став незалежним щодо кара- корумської ставки володарем, спостерігається прагнення золо- тоординців обмежити владу Романовичів. У 1258 р. монголь­ський улус на Правобережжі, яким керував Куремса, був переданий досвідченому полководцю Бурундаю¹⁸⁰. Невдовзі він здійснив складний і далекий похід на Литву¹⁸¹. Молода Литов­ська держава тоді поступово ставала потужною силою у Східній Європі. Володарі Литви не тільки прагнули захопити північно- західні землі Русі, а й фактично реалізовували «свій варіант консолідації Русі»¹⁸². У таких умовах монголи діяли за принци­пом «розділяй та володарюй». Вони вирішили, що краще завдати удару по Литві, ніж по володіннях Данила, оскільки останні мали добре укріплені міста й фортеці, а на допомогу Данилові могли прийти його союзники. Бурундай, застосувавши тактику «вимушеного союзництва»¹⁸³, примусив князя Василька взяти участь у цьому поході. У ханській ставці, імовірно, знали про виникнення в попередній час конфліктів між Литвою та держа­вою Романовичів. Висновок О.К. Кравцевича, що похід Бурундая на Литву порушив тривалі мирні відносини Литви й Галицько- Волинської держави, є помилковим, оскільки ці взаємини були порушені принаймні ще в середині 50-х рр. XIII ст.¹⁸⁴ Не має аргументів і думка В.О. Чукаєвої про те, що тоді монголи прийш­ли на Русь на прохання Данила, щоб разом з ними воювати проти Литви¹⁸⁵. Напад Бурундая на литовські землі, у якому був вимушений взяти участь Василько, призвів до подальшого різкого погіршення відносин між Міндовгом і Данилом. Литва внаслідок нападу була спустошена («взяшд Тлтдрове всю землю Литовску»¹⁸⁶).

Наступний похід Бурундая також був спрямований не проти держави Романовичів, а мав на меті напад на Польщу. Однак і цього разу Василько був вимушений виконувати функції союзника монголів¹⁸⁷. Маршрут походу пролягав через Волинь, де Бурундай добився знищення укріплень Шумська, Данилова, Стожеська, Львова, Крем’янця, Луцька та Володимира. Меш­канці Холма відмовилися виконувати волю Бурундая, який спрямував звідси свої війська до Малої Польщі, де було взято й повністю знищено Сандомир.

Про цю подію під 1260 р. повідомляє Рочник Красинських¹⁸⁸. Участь Василька в поході, як вважає польський дослідник Б. Влодарський, не зіпсувала добрих стосунків Романовичів з Польщею¹⁸*. У зв’язку із цим необхідно особливо звернути ува­гу на те, що в пізній «Великопольській хроніці» розповідається про підступні дії в Польщі Василька та його племінників Лева та Романа. Ці князі начебто умовили мешканців Сандомира здатися монголам, а ті після цього потопили місто в крові¹⁹⁰. Ц. Краковський вважає, що сандомирці припинили опір не через це, а у зв’язку із загрозою голоду та епідемії¹⁹¹. Н.І. Щавелева, яка спеціально досліджувала історію походу Бурундая, лише констатує, що «татарам не вдалося надовго розсварити сусідні держави»¹⁹². На нашу думку, цей епізод не більше, як тенденцій­на вигадка автора «Великопольської хроніки». По-перше, його інформація не підтверджується синхронними джерелами (поль­ськими рочниками та Галицько-Волинським літописом); по-дру­ге, волинським князям було вкрай невигідне розорення поль­ських земель. Швидке відновлення стосунків між волинськими та польськими володарями після нападу Бурундая свідчить, що участь руських князів у кампанії не призвела до загострення стосунків між Холмською державою та Польщею.

Оцінюючи події кінця 50-х рр. XIII cτ., В.Т. Пашуто пише, що тоді «татаро-монгольські феодали покінчили... з незалеж­ністю Південно-Західної (Галицько-Волинської) Русі»¹⁹³. Анало­гічну позицію займає й угорська дослідниця Е. Ледерер¹⁹⁴. На думку В.Л. Єгорова, події 1259 р. показали нездатність Данила дати відсіч золотоординцям, що призвело до повного утвер­дження влади монголів над Південно-Західної Руссю. Цей

Холм (Хелм). Костьол Пресвятої Діви Марії. Побудований на місці православного собору Пресвятої Богородиці, де 1264 р. було поховано короля Данила Романовича

дослідник докоряє князю, що той злякався монголів і втік під час походу Бурундая¹’⁵. Проте таке звинувачення не є коректним. Романовичі тоді не мали змоги розпочати війну з потужним мон­гольським військом, до того ж загальна міжнародна ситуація довкола їхньої держави була несприятливою. Імовірно, князь Данило хотів не тільки врятуватися від монголів, а й прагнув знайти можливих союзників проти кочовиків. Саме цим пояс­нюється інформація літопису, що тоді він відвідав принаймні Польщу та Угорщину. Але ця спроба не дала позитивного ре­зультату, оскільки в цей час у Центральній Європі розгорнулася нова фаза війни «за спадщину Бабенбергів»¹⁹⁶)__Г. Вернадський справедливо звертає увагу, що монголи могли помститися Данилові за свої попередні невдачі¹⁹⁷. Визнаючи вдалу політику Бурундая наприкінці 50-х рр., необхідно зауважити, що мон­гольський полководець не зміг повною мірою реалізувати своїх планів. Не було знищено фортифікації найбільш укріпленого Холма, а найголовніше - монголам не вдалося завдати достат­ньо потужного удару по Польщі. Що ж стосується Галичини й Волині, то можна погодитися з думкою вчених, які заперечу­ють факт підкорення тоді держави Романовичів владі Золотої Орди¹⁹⁸. Зокрема М. Ждан зазначає, що й тоді монголи не ство­рили в Південно-Західній Русі якоїсь системи контролю над во­лодіннями Романовичів, а Данило продовжував залишатися сувереном своєї держави¹⁹\

На межіІ50-60-х рр. Данило взяв участь у війні між Угор­щиною та Чехією. Б. Влодарський вважає, що в цей час Данило знову повернувся до своїх планів посадити свого сина Романа в Австрії^цроте є всі підстави думати, що Романовича тоді хви­лювало питання пошуку надійних союзників для вирішення власних потреб, у тому числі зміцнення позицій Холмської дер­жави. Відомо, що 1262 р. Данило здійснив подорож до Угорщи­ни, прагнучи, вірогідно, відновити з нею приязні стосунки. Восе­ни 1262 р. у волинському місті Тарнаві відбувся з’їзд, на якому були присутні малопольський князь Болеслав Сором’язливий, князь Данило із синами Левом та Шварном, князь Василько із сином Володимиром. На з’їзді обговорювалися проблеми взає­мин двох держав, у тому числі й пов’язані з наїздом монголів 1259 р. на Сандомир та взаємодією в ятвязькому й литовському питаннях^ж.\ вич помер²⁰\ Інформація Великопольської хроніки про смерть західноруського володаря в 1266 р. не є точною²⁰². Смерть Дани­ла збіглася, а в деякому плані і спричинила початок поступового ослаблення державності на землях Галичини та Волині.