Розділ 9 Східнослов’янське суспільство й середньовічний світ (ідейно-політичні дспекти)

Протягом IX-X ст. на теренах Східної Європи постало велике державно-політичне утворення - держава-імперія Русь із центром у Києві. До складу цієї держави в часи її найбільшого піднесення входила величезна територія від Білого та Балтій­ського морів на півночі до Чорного та Азовського - на півдні, від Карпат і Західного Бугу на заході до витоків Дону та Волги на сході.

«Імперія ромеїв» в ідеологічних концепціях давньоруських мислителів. З погляду впливу на ідейне й політичне життя Європи та Близького Сходу доби середньовіччя з Візантійською імперією важко порівнювати будь-яку іншу державу. Як відомо, наприкінці IV ст. внаслідок багатьох причин стався розкол античної Римської імперії на дві частини: Західну Римську та

Східну Римську імперії. Історичні долі обох частин до того часу досить могутньої мегадержави в подальшому склалися по-різ­ному. На заході Європи після переселення «варварських» пле­мен на територію Західної Римської імперії, яка наприкінці V ст.

Утрачаючи поступово політичну й мілітарну вагу, Візантій­ська імперія в IX-XH ст. перетворилася на своєрідний «Золотий міст» між Європою й Азією, стала не тільки перехрестям торго­вельно-економічних і політичних інтересів, а й ланкою, яка зв’я­зувала культури Заходу і Сходу. Візантія була центром, де відбувався синтез культурних течій Середземномор’я, Балкан і Близького Сходу.

Ураховуючи великий вплив Візантії на навколишній світ, особливо на країни й народи, де поширювався візантійський ва­ріант християнства, видатний дослідник середньовіччя Д. Смо­ленський влучно назвав середовище країн і народів, синтетич­ним центром якого була Візантія, Byzantine Commonwealth, тобто Візантійською співдружністю³. Суб’єкти в системі «Byzan­tine Commonwealth» не були рівнозначними. Характер їхніх відносин з Імперією залежав від багатьох чинників, серед яких важливе значення мали рівень економічного й політичного розвитку, військовий потенціал та географічне розташування цих суб’єктів.

Саме за цими ознаками суспільство слов’ян Східної Європи, яке в IX-X ст. сформувалося в одну велику державу-імперію - Русь, було в досить вигідному положенні відносно Візантії. Східні слов’яни не межували безпосередньо з Імперією, а тому вона ніколи не загрожувала їхнім найважливішим регіонам.

Софійський собор у Константинополі (VI cm.

Водночас військовий потенціал і географічне розташування дозволяли східнослов’янській еліті тривалий час здійснювати тиск на Константинополь. Разом з тим, Русь перебувала під значними дипломатичними та релігійно-ідеологічними впливами візантійців. Ці впливи верхівка Русі прагнула творчо засвоїти й активно використовувати у своїй зовнішньополітичній діяль­ності.

У період раннього середньовіччя у Візантійській імперії виник комплекс ідейно-політичних уявлень, які мали надзвичай­ний вплив на духовне життя багатьох країн і народів, особливо тих, які входили до християнського світу. У контексті загальної мети нашого дослідження важливо відповісти на запитання, як складався образ Візантійської (а точніше, як називали її самі візантійці, «Ромейської») імперії на Русі, якою була реакція східнослов’янських мислителів на візантійські ідеологічні цін­ності?

Ідеологічні цінності та уявлення візантійського суспільства формувалися в результаті синтезу римських політичних уявлень і постулатів християнського вчення. їх створення розпочалося

в V-VI ст. і завершилося в основному в IX-X ст. Серед найваж­ливіших ідеологічних постулатів політичної теорії візантійців необхідно назвати концепції: а) римського християнського спів­товариства, на чолі якого стоїть імператор; б) ідеального хрис­тиянського імператора і влади, яка йому належить; в) християн­ського співтовариства - «Божого граду»; г) гармонійного поєднання світської та духовної влади.

Візантійські ідеологічні цінності були тісно пов’язані з релі­гійними уявленнями. Зокрема важливими для перших були віра в Боже спасіння, культ Богородиці, ідея софійності тощо. Ідейно- політичне життя візантійського суспільства знаходило своє відображення не тільки в епістолярних пам’ятках, а й у симво­ліці (інсигніях), у титулатурі носіїв державної влади, в юридич­них актах та ін. На перший погляд абстрактні, ці ідеологічні уявлення постійно втілювалися в практику міжнародного життя Візантії, де пропагувався культ «ромейського» екуменізму, залежності всіх навколишніх держав і народів від «Ромейської імперії»⁴.

Розгляд питання про сприйняття візантійської ідеологічної системи на Русі є досить складним завданням. Багато в чому це викликано тим, що власні давньоруські писемні джерела з’явилися досить пізно - лише в XI - на початку XII ст. До того ж вони нечисленні й різнопланові за жанром, що ускладнює їх порівняння. Лише «Повість временних літ» має значну кількість свідчень про русько-візантійські стосунки більш раннього часу, але ця інформація у плані дослідження теми є складною для аналізу, оскільки на неї серйозно вплинула позиція більш пізніх стосовно подій і явищ авторів⁵.

Процес сприйняття образу «Ромейської імперії» східними слов’янами пройшов декілька етапів, кожний з яких необхідно розглядати окремо. Початок цього процесу багато в чому збігся із часом поширення християнства на Східну Європу - IX-X ст. Слід звернути особливу увагу на період розквіту держави Русь - XI - початок XII ст., коли пролунала хрестоматійно відома фра­за германського історика й географа Адама Бременського про Київ: «Головне місто тієї держави є яскравою окрасою Греції, суперником константинопольського скіпетра»⁶. Під «Грецією»

Адам розумів «Pax Ortodoxa Christiana», а саме його вислов­лювання блискуче показало стан русько-візантійської взаємодії у сфері ідеології в середині XI ст.

У XII ст., як нам видається, процес сприйняття візантійської ідеологічної спадщини на Русі відходить на другий план і по­жвавлюється з новою силою вже в наступному столітті. Це пожвавлення пов’язане насамперед з політичними причинами: переходом католицьких країн під прапором хрестових походів у наступ не тільки проти язичників, а й проти православних країн, і вторгненням дещо пізніше полчищ монголо-татарських ханів до Східної та Центральної Європи. Останній етап ідеоло­гічної взаємодії настав після захоплення Константинополя турками-османами (1453 р.), коли столиця Російської держави - Москва - почала претендувати на звання «третього Риму», а її монарх оголосив себе спадкоємцем візантійських василевсів.

Перші хрещення русів - учасників походів на візантійські міста Криму та Північного Причорномор’я наприкінці VIII - на початку IX ст., як уже зазначалося в літературі, мали політичний характер, були схожими на аналогічні хрещення норманів. Мова йшла про дипломатично-ритуальні акції, які не вели до зміни світосприйняття, а зводилися до політичного оформлення відносин «варварських» князів-вождів з християнами⁷. Складно говорити, наскільки в IX ст. сприймався русами комплекс «ромейських» ідеологічних уявлень, проте можна припустити, що давньоруська верхівка в той час певною мірою була вже підготовлена до цього.

Болгарська дослідниця В. Типкова-Заїмова дає загальну ха­рактеристику зовнішньополітичної діяльності Болгарії стосовно Візантійської імперії, яку цілком можливо використати і для аналізу загалом системи взаємин Імперії із сусідами в рамках Byzantine Commonwealth. У зовнішньополітичній діяльності Болгарської держави історик бачить дві тенденції: 1) у рамках візантійської «співдружності націй» Болгарія шляхом диплома­тичної взаємодії з греками намагалася добитися найкращих умов для свого існування; 2) болгарські ідеологи в ідейно-полі­тичній конфронтації з греками прагнули створити свою власну вселенську концепцію на противагу візантійській зовнішньо-

політичній доктрині⁸. Такі ж самі тенденції спостерігаються й в ідеологічному житті східнослов’янського суспільства X-XII ст.

Важливим етапом у сприйнятті «ромейських» ідеологічних теорій на Русі став час князювання Ольги та її сина Святослава. На жаль, дуже цікаві свідчення «Повісті временних літ» щодо цього часу самі по собі не можуть бути використані для дослі­дження нашої теми, але в комплексі з іншими джерелами вони дають підстави для такого висновку: у другій половині X ст. Давня Русь у відносинах із греками виступає не як невелике ранньополітичне формування, а як досить потужна держава, яка прагнула у взаєминах з Візантією активно чинити опір ідео­логічному гегемонізму «ромеїв».

Цінні свідчення про зовнішньополітичні претензії давньо­руської верхівки вміщено в хроніці візантійського історика Льва Дьякона, котрий передає слова князя Святослава під час перего­ворів з греками, у яких ставиться під сумнів їхнє право мати во­лодіння в Європі¹¹. Комплексний аналіз джерел з історії Русі 60 - початку 70-х рр. X ст., порівняння політичних та ідеологічних процесів у східнослов’янському й інших близьких за рівнем суспільствах дають підставу стверджувати, що київський князь Святослав Ігоревич і його оточення прагнули створити універ­сальну державу, близьку за характером до держави германського імператора Оттона III та польського князя Болеслава Хоробро­го. Ця обставина значною мірою вплинула на ідейно-політичну свідомість давньоруської верхівки напередодні державного навернення Русі до нової віри. П.О. Каришковський зазначав, що «Святослав відчував себе до деякої міри спадкоємцем політичних заповітів Симеона [болгарського царя початку X ст. - Авт.}»¹². Дійсно, навряд чи можна уявити, що історичний розвиток Русі відбувався в абсолютній ізоляції від ідейно- політичного життя Болгарії, де на початку X ст. з боку царя Симеона були вжиті активні зовнішньополітичні ініціативи з метою обмеження візантійського тиску.

Після запровадження християнства на Русі авторитет кня­зівської влади в ідеологічному плані значно зріс. Згідно з кано­нами нової релігії, князь одержав юридичний статус необмеже­ного правителя, на відміну від попередніх, «язичницьких» часів, коли державну владу, за тодішніми уявленнями, репрезентувала система «князь-дружина».

Прийняття східними слов’янами християнства з Візантії і створення ними православної церковної організації на чолі з митрополитом зумовили, що цілком природно, певну залеж­ність давньоруської церкви від константинопольської патріар­хії. Проте цю залежність і вплив її на політичне та ідеологічне життя Давньоруської держави не можна перебільшувати. Перш за все вище духовенство, котре формувалося з греків, які прибу­вали з Візантії, унаслідок певних особливостей свого становища в Давньоруській державі та залежності від її князів, було заці­кавлене у проведенні відносно самостійної від патріархії діяль­ності¹³. Київський двір з перших днів існування державної хрис­тиянської організації на Русі здійснив ряд заходів, спрямованих на обмеження церковно-політичного впливу Візантії.

Автор «Повісті временних літ» зазначав, що князь Володи­мир запросив до Києва з Херсона багатьох священиків, які разом з візантійськими («царициними», за літописом) ієреями хрести­ли давньоруське населення. Проте, розповідаючи про підтримку Володимиром духовенства, літопис згадував лише корсунських священиків, які одержали від князя головну церкву на Русі - церкву Пресвятої Богородиці (Десятинну) та десяту частину державних прибутків¹⁴. Безумовно, це свідчення давньоруської пам’ятки не є випадковим і показує особливу орієнтацію Воло­димира Святославича на духовенство міста, населення якого постійно страждало від залежності від імперії і прагнуло доби­тися автономії¹⁵.

Оборонні споруди Херсона. Сучасний вигляд

Десятинна церква одразу стала головним центром ідейно- політичного життя Давньоруської держави, про що свідчило створення в ній першого літописного зводу, поховання тут князя Володимира Святославича і зберігання у храмі останків попу­лярного серед слов’ян св. Климента. У перші десятиріччя існу­вання християнства як державної релігії на Русі було фактично два релігійні центри - Десятинна церква та резиденція юри­дичного глави руської церковної організації - митрополита, яка розміщувалася в Софійському соборі. Останній був побудова­ний поза межами столиці поблизу Софійських воріт Києва. Цікаво зазначити, що близька до вищезгаданої структура цер­ковної організації в X-XII ст. була й у деяких центрально­європейських країнах¹⁶.

Велике значення для протистояння візантійському релігій­но-ідеологічному тискові мало поширення на Русі кирило-мефо- діївської традиції, яка розповсюджувалася сюди із Центральної Європи та з Болгарії¹⁷ (у другому розділі ми зазначали, що ця традиція незалежного від Константинополя та Риму христи­янства почала з’являтися серед східних слов’ян з кінця IX ст. і мала особливий вплив на частину території Волині та Прикар­паття), та херсонського культу св. Климента. Система існування паралельно князівського й митрополичого церковних центрів діяла принаймні до середини XI ст. До цього слід додати, що у другій половині XI-XII ст. відносну самостійність щодо київської митрополії мали монастирі¹⁸. Безумовно, це сприяло тому, що найбільші з них - Печерський та Видубицький - стали центрами ідейного життя Русі.

Важливим моментом у сприйнятті візантійських релігійно- ідеологічних уявлень, починаючи з правління князя Володими­ра, стало велике поширення культу Богородиці. Це було не ви­падковим явищем, оскільки Богородиця вважалася захисницею міст. Аналіз дуже неповних свідчень джерел показує, що з її іме­нем було пов’язано більше тридцяти храмів на Русі. Дуже важливо, що переважна більшість єпископських центрів - це Богородицькі собори (в основному Успіння): у Галичі, Володи­мирі (на Волині), Ростові, Смоленську, Рязані, Тмутаракані. У Києві, крім відомої Десятинної (Пресвятої Богородиці) церк­ви, головним храмом центру ідеологічного життя Русі - Печер- ського монастиря - була Успінська церква. Церква Богородиці була побудована на головних воротах Києва - Золотих. У XII ст. у столиці появилася церква Богородиці-Пирогощі на Подолі,

Побудова церкви Пресвятої Богородиці (Десятинної) у Києві (кінець X ст.). Мініатюра Радзивилівського літопису XV ст. яка посідала важливе місце в композиції «Слова о полку Ігоре­вім». Наприкінці XI ст. на Русі виникла легенда про те, що, кажучи словами авторитетного дослідника церковної історії Я.М. Щапова, «Київ є християнським центром світу, до якого переселилася Богородиця з константинопольського Влахерн- ського храму»¹⁹. З іменем саме цього храму тісно пов’язана поява в 70-х рр. XI ст. у Кловському монастирі в Києві спеціаль­ної церкви Влахернської Богородиці²⁰.

У 40-х рр. XI ст. князь Ярослав Володимирович доклав чимало зусиль для розвитку тісної взаємодії з митрополитом Русі, оскільки мав конфлікти з кліром Десятинної церкви. Останній, як відомо, під час війни 1015-1019 рр. підтримував його суперників²¹. Установлення тісного союзу князя Ярослава з митрополитом було викликане й потребою вдосконалення церковної системи у країні, необхідністю встановлення більш чіткої системи взаємин між світською та духовною владами. Цікаво, що вже на початку свого правління Ярослав орієнтував­ся не на Десятинну церкву, а на храм святих Апостолів у Берес­тові, який також був князівською церквою. На користь такого висновку побічно свідчить пізніша підтримка князем Ярославом пресвітера цього храму Іларіона, якого було обрано на з’їзді єпископів у 1051 р. митрополитом Русі.

Візантійський патріарх відмовився затверджувати рішення з’їзду руських єпископів, і дипломатична служба Візантії докла­ла значних зусиль для врегулювання відносин з двором князя Ярослава. Зокрема на початку 50-х рр. імператор Константин Мономах був вимушений погодитися на шлюб своєї дочки із сином Ярослава Всеволодом, а київський князь погодився на від­новлення старого порядку призначення митрополитів на Русі. Матримоніальний союз представників візантійської та руської династій фактично зрівняв в очах підданих київського князя та імператора, і не випадково під кінець правління Ярослава Воло­димировича в його оточенні стали йменувати «царем» (ціса­рем)²².

Зближення світської та церковної влади в першій половині XI ст. зумовило особливе ставлення на Русі до концепції софій- ності. Видатний дослідник давньоруської старовини С.О. Ви-

Богоматір Оранта. Софійський собор у Києві

соцький справедливо писав, що «питання про побудову в XI ст. трьох Софій на Русі якось не привернуло уваги дослідників і не отримало на­лежного висвітлення в істо­ріографії Київської Русі. Перш за все це стосується проблеми появи храмів у районах, значно віддалених один від одного»²³. Історик пояснює цю появу великим політичним значенням у жит­ті східнослов’янського світу Києва, Новгорода та По­лоцька. Розвиваючи цю те­му, важливо відзначити, що у Візантії з доби Юстиніана (VI ст.) ідея софійності на­була особливої значимості в політико-ідеологічних уявленнях візантійського суспільства, оскільки підкреслювала пріоритет світської влади над духовною - богообраність василевсів²⁴. У зв’язку із цим нагадаємо, що в константинопольському соборі св. Софії, згідно зі свідченнями Константина Багрянородного, зберігалися свя­щенні інсигнії, котрі підкреслювали зв’язок василевса з Богом²⁵.

В історіографії велика увага приділяється видатній пам’ятці давньоруської літератури - «Слову про закон та благодать», яке в середині XI ст. написав митрополит Іларіон. Цей твір цікавий з погляду вивчення сприйняття та адаптації на Русі «ромейських» ідейно-політичних цінностей. У ньому ми зустрічаємо і образ «ідеального християнського володаря», і столицю християн­ської держави - «новий Єрусалим», і прославлення християн­ських святинь. Але автор не обмежується простою констатацією цих християнських цінностей, а прямо пов’язує їх з давньорусь­кими політичними й ідеологічними «реаліями» - князями Володимиром і Ярославом, містом Киевом, з храмами Богороди­ці та Софії. Особливе місце у трактаті займає прославлення князя Володимира, для чого Іларіон звертає увагу на історію Русі, яка передувала часу правління цього князя. При цьому автора не турбує те, що ця історія (крім періоду Ольги) була язичницькою. Зробити історію Русі більш давньою, прославити князів-язичників було необхідно для проведення лінії про бо­жий зв’язок хрестителя Русі з Христом і апостолами, підкрес­лення ідеї виняткової ролі Русі у християнському світі²⁶.

Д.С. Лихачов пише, що «візантійській теорії Вселенської церкви та вселенської імперії Іларіон протиставив своє вчення про рівність усіх народів, свою теорію всесвітньої історії, як поступового й рівноправного навернення всіх народів до хрис­тиянської віри»²⁷.1.У. Будовниц вважає, що для досягнення своєї мети Іларіон вів боротьбу з грецькими ідеологами²⁸. Необхідно зазначити, що бурхливий розвиток ідейно-політичного життя Русі був зумовлений не тільки внутрішніми причинами, пов’яза­ними із становленням державності, розвитком духовності, а й зовнішніми, викликаними тим, що візантійці не бажали, на думку А. Поппе, визнавати Русь частиною ідеальної «ромей- ської ойкумени»²⁹.

Наступні твори давньоруської ідеологічної думки розвива­ли ідеї Іларіона, які, що дуже важливо, мали тенденцію до тісно­го пов’язування з практикою духовного життя. Тому виявити у них систему сприйняття на Русі «ромейських» уявлень стає складніше. Так, у процесі канонізації князів-братів Бориса та Гліба знайшли відображення прагнення до подальшого освячен­ня влади давньоруських князів, підкреслення їхнього зв’язку з церквою. В одному з перших сказань, присвячених князям, пишеться: «По истине вы цесаря цесарем и князя князем, ибо всю пособиєм и защищеняемь князи наши противу въстающая дьржавно повеждають, и вси помощью хваляться»³⁰. У «Пам’яті та похвалі князя Володимира», створеній з метою канонізації Володимира Святославича, давньоруський володар порівню- л • о ється з візантійським «ідеальним» володарем - Константином Збб) Великим - і вперше називається «апостолом в князьях», а його $ ζ мати порівнюється з матір’ю імператора Оленою³¹.

Під великим візантійським впливом було написано «По­вчання синам» Володимира Мономаха, де автор висловлює своє ставлення до виняткової ролі в суспільстві християнського во­лодаря. Уже в першому рядку свого твору князь Володимир підкреслює своє особливе походження, зазначаючи, що його мати була з візантійського роду Мономахів («матерью своею Мономахы»)³².

У подальшому в давньоруському ідеологічному житті персона Володимира Всеволодовича Мономаха поряд з персо­ною його пращура й тезки Володимира Святославича в офіцій­них ідейно-політичних уявленнях стала ідеальним образом володаря. Таким Володимир Мономах, зокрема, постав у преам­булі до Галицько-Волинського літопису, присвяченій галицько- волинському князю Романові Мстиславичу, у панегіричному описі діянь сина останнього у статті того ж літопису, у якій роз­повідається про битву на Калці. Там підкреслюється походжен­ня Данила Романовича «от племени Ёолодимеря, прироком Моно­маха»³³.

У XIII ст. в Південно-Західній Русі склалася парадигма ще одного давньоруського князя - Романа Мстиславича. Необхідно зазначити, що останній похід галицько-волинського князя в червні 1205 р. викликав справжній шок у верствах польського суспільства. Тут раптова загибель Романа 19 червня біля поль­ського міста Завихоста сприймалася як справжнє чудо для поля­ків. Тому не випадково саме в Польщі ці події стали досить часто обростати різного роду епічними розповідями. Під впливом фольклорних пам’яток з легендарними описами Романа в епіс­толярних творах середньовічних хроністів з’являлося все більше і більше подробиць про «славну битву» під Завихостом³⁴. Ян Длугош після докладного опису «битви» ще тричі згадував про смерть Романа³⁵, а Мацей Стрийковський присвятив цілу оду «перемозі» поляків³⁶. М. Грушевський із цього приводу зазначав: «Роман вибрався був на Польщу з дуже серйозними замірами, і його несподівана смерть увільнила Польщу від великого страху, відти таке сильне вражіннє від смерті сього руського в Польщі»³⁷.

Діяльність західноруського князя справила неабиякий вплив на фольклор половецького та литовського суспільств, про що ми дізнаємося з епістолярних пам’яток їхніх сусідів. Так, згадуваний вище М. Стрийковський переказує легенду, згідно з якою Роман (в одному місці польський хроніст помилково називає його Ростиславичем, хоча йдеться, безумовно, про Мстиславича³⁸) після походу до Прибалтики багато ятвягів та литовців вивів до Києва та інших руських «замків», де наказав упрягати полонених до плугів, з приводу чого один з литовців- невільників начебто сказав князеві: «Романе, Романе! Поганим живеш, бо Литвою ореш»³⁹.

У Галицько-Волинському літописі під 6759 р., де розпові­дається про одну з перемог синів Романа Данила та Василька, написано, що Романовичі «прндостд со слабою на землю свою, наследивши путь отца своего велнкдго Романа, нже ве изоострнл- СЯ НА ПОГАНЫЯ, ЯКО ЛЄВ, НМЖЄ ПОЛОВЦН дети СТрАШАХу»⁴⁰. Із цього можна зробити припущення про існування у кочовиків якихось епічних пам’яток про Романа.

Широко представлено образ князя Романа в українському та російському фольклорі. «Це була одна з найбільш обдарова­них особистостей, образ яких міцно вкарбовується до пам’яті народу й дає імпульс його поетичній творчості», - писала про Романа Мстиславича О. Єфименко⁴¹. Б.О. Рибаков із цього при­воду зазначає: «Роман - останній з руських князів, якого оспіву­вали билини: книжна та народні оцінки збіглися, що траплялося рідко. Народ дуже обачливо вибирав героїв для свого билинного фонду»⁴². Розглядаючи фольклор як вияв історичного світогляду народних мас, учені спеціально звертають увагу, що поява окремих політичних діячів в епосі була не випадковим явищем, а проявом найвищого визнання народом значення оспіваної ним персони⁴³. Саме галицько-волинський князь Роман Мстиславич був останнім з нечисленних давньоруських волода­рів, яких прославляв народ⁴⁴. У пізнього польського хроніста Мартіна Бельського є цікавий переказ західноруського епічного оповідання про те, що Романа Мстиславича поховали в Києві поряд з легендарними богатирями⁴⁵. Значний інтерес викликає виявлена нещодавно В. Давидюком сучасна щедрівка про Романа

Мстиславича, у якій розповідається про нещасливу долю доньок князя і яка відбиває реалії подій кінця 80-х рр. XII ст. в Півден­но-Західній Русі:

Ой в неділю рано-рано, Ой в неділю рано-рано Заказали на війноньку І старому, і малому. І старому, і малому, І Роману молодому. У Романа нема коня, Й а в Романа нема седла Й в Романа нема седла Й а в Романа нема сена. Є в Романа три донечки. Одна каже: «Муй батеньку, Продай мене молоденьку, Продай мене молоденьку, Купи собі коніченька».

Друга каже: «Муй батеньку, Продай мене молоденьку, Продай мене молоденьку, Купи собі седелечко».

Третя каже: «Муй батеньку, Пускай мене молоденьку!

А я сяду да й поїду До короля на війноньку».

Усі коні посідлали, Усі сини посажали.

Романув кунь той таки йде, Його дочка в ручци веде, Таке дітя робочеє, До ділечка охочеє⁴⁶.

Якщо в польській хронографії поступово склався вкрай негативний образ Романа, який у давньоруському літописанні, мабуть, можна порівняти хіба що з найтемнішою постаттю давньоруської житійної літератури - Святополком «Окаян­ним», то зовсім інша тенденція спостерігається щодо галицько- волинського князя в давньоруській політичній думці, де склала­ся чергова парадигма ідеального державного володаря - Романа Мстиславича.

Яскравим проявом виникнення та існування такої парадиг­ми є преамбула до Галицько-Волинського літопису, яку є всі під­стави розглядати як окрему пам’ятку давньоруської літератури. У ній прославляється державна діяльність Романа, який порів­нюється, особливо за вдалу боротьбу з половцями, з Володими­ром Мономахом: «Одолевша всим погнаньскым языком ума муд­ростью, ходяшд по заповедемь Божим: устремил бо ся на поганыя яко лев, сердит же БЬІСТЬ, яко и рысь, и гувяша и коркодил; и прехождше землю πχ, яко и орел, хравор БО БЄ, яко и тур. Ревновдше бо деду своєму Л/Іономдху, погубившему поганыя Измалтяны, рекомыя Половци...»⁴⁷.

Створення парадигми нового ідеального володаря є свідчен­ням розвитку в нових умовах державної еволюції Русі ідейно- політичної думки східних слов’ян. Важливо нагадати, що князь Роман Мстиславич - політичний діяч і полководець - у ті ж самі часи яскраво представлений і на сторінках «Слова о полку Іго­ревім», де також підкреслюється його успішна боротьба проти сусідів - литовців, ятвягів та половців⁴⁸.

Складанню преамбули до Галицько-Волинського літопису сприяли важливі події в історії Південно-Західної Русі XIII ст., а саме тривала широкомасштабна діяльність князів Данила та Василька щодо повернення батьківської спадщини та відновлен­ня держави Романа Мстиславича. У таких умовах, безперечно, треба було ідеологічно й політико-юридично довести правочин- ність претензій Романовичів на роль політичних лідерів у Пів­денній Русі.

Аналіз статей Галицько-Волинського літопису, де згадуєть­ся князь Роман Мстиславич⁴⁹, дає всі підстави стверджувати, що парадигма князя Романа Мстиславича створилася в ідеології Південно-Західної Русі протягом першої половини XIII ст., що й знайшло відображення, передусім у першій частині Галицько- Волинського літопису - повісті про князя Данила Романовича - у формі преамбули⁵⁰.

На відміну від Володимира Святого та Володимира Моно­маха, постать князя Романа мала набагато більш «приземлене» значення в контексті ідейно-політичного розвитку Південно- Західної Русі впродовж майже всього XIII ст. Залишившись напівсиротами, його сини Данило та Василько, спираючись на допомогу соратників загиблого князя, використовуючи прак­тичний досвід батька, майже все життя присвятили реалізації його політичної програми⁵¹.

Апогеєм розвитку політичної думки Русі була «Повість вре- менних літ», у якій спостерігається ставлення давньоруських книжників до «Ромейської імперії» та ромейських теорій. Однак необхідно зразу ж зазначити: у цьому творі візантійці ніде не називаються «ромеями», а тільки греками. Зауважимо, що така тенденція характерна і для пам’яток інших країн, у яких відобра­жалась ідеологічна полеміка з візантійськими мислителями.

У літературі вже неодноразово наголошувалася антивізан- тійська спрямованість норманської теорії давньоруського літо­пису⁵². Важливе місце в цьому творі займала тема підкреслюван­ня виняткового походження представників князівської влади Русі порівняно з іншими верствами населення. Нагадаємо, що історія Русі знає лише один факт узурпації князівської влади представником некнязівського походження - могутнім галиць­ким боярином Володиславом Кормильчичем, «князювання» якого продовжувалося зовсім недовго⁵³.

У правління Володимира Мономаха редактором «Повісті временних літ» у її текст була внесена легенда про прихід на Русь під час подорожі по Східній Європі апостола Андрія. Цей факт слід розглядати в контексті боротьби, яку вели два релігій­них центри, дві християнські столиці - Рим та Константинополь - з метою утвердження власної апостоличності (походження від апостолів)⁵⁴. Відомо, що, згідно з християнською традицією, пер­шим єпископом Рима був апостол Петро. Пізніше константино­польськими книжниками була підготовлена легенда про витоки столиці Візантії від апостола Андрія. Появу інтересу до культу св. Андрія слід віднести ще до кінця 80-х рр. XI ст., коли батьком Володимира Мономаха Всеволодом були побудовані Андріїв­ські церкви в Києві (1086 р.) та в Переяславлі (1089 р.). Головна ідея розповіді про подорож апостола Андрія в землі слов’ян Східної Європи - це розвиток думки митрополита Іларіона про незалежне від Візантійської імперії походження християнства на Русі.

Ідеологічне змагання відбилося й у сюжеті літопису про походження слов’ян, у думці літописця про зв’язок прабатьків­щини русів з давньою Римською імперією («волохами»)⁵⁵. Зокре­ма в літописі підкреслюється зв’язок слов’ян з римською провін­цією Норик - «ндрци, еже суть словене»⁵⁶. В іншому місці, де йдеться про апостольську діяльність Павла в римській провінції Іллірії, підкреслюється: «...ту во есть Илюрик, его же ДОХОДИЛ апостол Павєл; ту бо бєша словене первое. Там же и словеньску языку учитель єсть Павєл, от него же языка и мы есмо русь»⁵⁷. Багато місця у вступі до літопису займає розповідь про діяль­ність слов’янських просвітителів Кирила-Костянтина та Мефодія, учення яких відіграло провідну роль у становленні ідеології сусідніх з Візантією країн.

Сприйняття та реакція на візантійські ідеологічні канони спостерігаються також безпосередньо у статтях «Повісті вре- менних літ». Так, уславлення столиці Русі, яке ми бачили у твор­чості Іларіона, знайшло продовження у фразі про зайняття Києва князем Олегом: «Се нуди мати грддом руським»⁵⁸. Як за­значали ще дослідники XIX ст., поняття «мати грлдом» є каль­кою з грецького «метрополіє» - столиця. З візантійським «ромейським» впливом слід пов’язувати давньоруський перек­лад назви Константинополя - «Цлргрлд». Перетворення назви Константинополя в номінальне поняття зумовлено тим, що під впливом виникнення культу князя-християнина на Русі ім’я «Константина» (Костянтина) у певних текстах стає рівнознач­ним поняттю «цар». На відміну від «Повісті временних літ», де безпосередньо назва «Константинополь» зустрічається один раз, в інших давньоруських джерелах, на що звернув увагу А.С. Львов, воно зустрічається набагато частіше⁵⁵.

У щорічних статтях літопису спостерігається тенденція до розвитку образу князя-християнина. Так, у розповіді про кня­гиню Ольгу літописець звертає особливу увагу на державну муд­рість давньоруської княгині (у цьому плані така характеристика відрізняється від опису Олега, Ігоря та Святослава). З метою уславлення князя-християнина (у цьому випадку княгині) у твір

уводиться легендарна розповідь про намір імператора Констан­тина одружитися з Ольгою, і тут знову проводиться паралель між київською княгинею та матір’ю Константина Великого Оле­ною: «Бе же речено имя ей во крещеньи Олена, яко же и древняя цариця, мати Великого Костянтина»⁶⁰.

Розповідаючи про життя князя Володимира Святославича, літописець свідомо протиставляє образ князя-язичника та князя-християнина (див. розділ 2). Дуже важливою є оцінка Володимира Святославича, яка дається в посмертній статті під 1015 p.: «Ge есть новый Костянтин великого Рима»⁶¹. Не викликає сумніву, що тут Володимир постає як ідеальний християнський володар, а під «великим Римом», безумовно, слід бачити все християнське співтовариство, весь християнський світ. Нагадає­мо, що вже в VII ст. формула «новый Костянтин» використову­валася як частина титулу імператора Іраклія⁶².

Завершуючи розгляд цієї теми, необхідно підкреслити, що на Русі, починаючи з IX ст., поступово почав поширюватися комплекс візантійських ідейно-політичних уявлень. Останні використовувалися східнослов’янськими книжниками для ство­рення власних ідеологічних парадигм. Звертаючи увагу на візан­тійські корені та значною мірою на зміст цих ідей, необхідно за­значити, що вони в основному були спрямовані на піднесення авторитету власної держави та її володаря й, таким чином, по­мітно зорієнтовані проти візантійського ідеологічного гегемо­нізму. Образ самих греків, яких, як ми вже вказували, ніде не називають «ромеями», на літописних сторінках виведено у дуже негативному плані. Тут достатньо згадати фразу літописця, що «суть БО греки лстики и до сего дни»⁶³.

Цілком можливо, що таке ставлення літописця початку XII ст. до Візантії та її мешканців було в чомусь спровоковано давньорусько-візантійським конфліктом 1116-1122 рр. А.А. Гор­ський вказує зокрема, що наведена в «Повісті временних літ» ідея про дунайську прабатьківщину слов’ян обґрунтовувала справедливість боротьби Русі за зміцнення своїх позицій на Дунаї й підкреслювала незаконність підкорення цих земель Візантією⁶⁴. На нашу думку, ця ж інформація дуже гармонійно пов’язується з уже згадуваним свідченням Лева Діакона про претензії Святослава до Візантії в 70-х рр. X ст. Доля дунайських болгар, підкорених візантійцями, турбувала й автора «Слова про осліплення Василька», яке було написане в той самий час⁶⁵.

Розгляд теми «“Імперія ромеїв” в ідеологічних концепціях давньоруських мислителів» дає відповідь або принаймні дозво­ляє підійти до відповіді на запитання, яке вже давно поставлене істориками: яким було ставлення Русі до Візантійської імперії? На наш погляд, давньоруські книжники з достатнім пієтетом ставилися до «ідеальної християнської імперії» та «ідеального імператора», проте це ставлення не поширювалося на конкрет­них візантійських володарів, їхніх підданих та державу. Тому, як нам видається, є спрощеним висновок Д. Оболенського про те, що «руські володарі... визнавали, хоча б мовчки, статус імпера­тора [йдеться про статус реального візантійського василевса. - О.Г.] як глави християнського світу»⁶⁶. Набагато більш вива­женою є думка Ф. Дворніка, який пише, що «київські князі ніко­ли не були васалами імператора. Вони визнавали його як вищий авторитет на землі, якому кожний християнин мав підкорятися в християнській співдружності»⁶⁷.

Попри певну специфіку політичного розвитку різних регіо­нів Русі, усі вони перебували в єдиній системі релігійно-ідео­логічного життя країни. Зазначене повністю стосується Волині й Галичини. Належність до православного ідеологічного середо­вища створювала необхідні ідеологічні аргументи в боротьбі проти зазіхань західних сусідів (поляків та угорців), проти напа­дів кочовиків. Водночас перебування в цьому ж середовищі дава­ло змогу верхівці краю висловлювати свої претензії щодо роз­витку ситуації в інших землях Русі. Зокрема, прикладом цього можна розглядати претензії Данила Романовича на політичну спадщину Русі в післямонгольський час.

Титулатура носіїв державної влади на Русі в контексті середньовічних імперських доктрин. В ідеологічному суперницт­ві, що було характерним для всієї системи міжнародних відносин середньовічної Європи, особливе значення мали, як уже зазначалося вище, імперські вселенські доктрини. В основу цих доктрин християнського світосприйняття була покладена створена на підставі святого Письма періодизація історичного

Візантійський василевс Константин з імператорською короною. Середньовічна мініатюра

процесу за чотирма імперіями. Вона стала стрижнем візантійських і західноєвропейських політичних концепцій, поширилася в держав­них трактатах та істо­ричних працях. Згідно з поглядами одного з «батьків церкви» Єв- севія, після Вавилон­ського світового царст­ва почалося панування Перської держави, яку послідовно змінювали на міжнародній арені держава Олександра Македонського та Рим­

ська імперія. Остання, згідно з поглядами християнських ідео­логів, не загинула в V ст., а продовжувала існування після Вели­кого переселення народів у сучасну їм історичну епоху, тобто мав місце процес «translatio imperii»⁶⁸.

Візантійські ідеологи постійно проповідували ідею необме­женої влади монархів - василевсів, вимагали підлеглості їм цер­ковних ієрархів та всього християнського світу в усіх питаннях світського й духовного життя, наголошували на гегемонії «Ромейської імперії» (як вони називали свою державу) щодо сусідніх країн. У Константинополі було розроблено спеціальну систему титулів щодо володарів інших держав, причому найпо­ширенішим серед них був титул «архонт» («архсов»), який в імперії надавався намісникам «фем» - областей.

Цілком зрозуміло, що подібні ідеї греків викликали серйоз­ний опір у держав, які підтримували відносини з імперією, їхні володарі та дипломати виступали за рівність з Візантією не лише в політичному, айв ідеологічному та дипломатико-церемоніаль­ному плані. Так, наприклад, у IX-X ст., під час жорстоких війн з греками, Болгарська держава добилася не лише права на незалежність, а й згоди імператорського уряду сплачувати бол­гарам щорічну данину. Володарі болгар доповнили свій титул «архонт» предикатом «від бога» («єц θεoυ архого»), що набли­зило його до офіційного титулу імператорів - «від бога васи- левс» («єц θεoυ βασιλε^>). На початку X ст. князь Симеон про­голосив себе «василевсом болгар та ромеїв» ^ )⁶’.

У ранньосередньовічній Західній Європі «імперські» кон­цепції також визнавалися, але до кінця VIII ст. юридичною главою існуючих тут держав уважався візантійський василевс⁷⁰. Під час утворення так званих «варварських» держав на терито­рії колишньої Римської імперії титул місцевих племінних вождів «dux» («герцог» або «князь») поступово став титулом глави ранньофеодальної держави. З появою великих територіально- політичних утворень на базі кількох герцогств почав вживатися значніший в ієрархічному відношенні титул «гех» («цісар», «цар»). У слов’янській літературі він перекладається як «король», бо ця назва походить від імені наймогутнішого франкського монарха - першого середньовічного західноєвропейського імператора Карла Великого, постать якого була підставою для виникнення на Заході парадигми ідеального володаря, - «Carolus». З поширенням титулу «гех» («король»), титул «dux» зберігається другим за значенням, носіями якого були могутні феодальні господарі - герцоги. Так, у Германії титул герцога мали володарі Франконії, Саксонії, Швабії; у Франції - Аквіта- нії, Нормандії, Бургундії та ін. Проте слід зазначити, що титули «герцог», «граф», «маркіз», «барон» значно відрізнялися від титулу «король», тому що лише останній відповідав статусу суверенного володаря, влада якого - як монарха, помазаника божого - освячувалася християнською церквою.

З часів правління Карла Великого (768-814 рр.) унаслідок завойовницьких війн франкських феодалів набула реального політичного змісту тенденція до «renovacio imperii» («відро­дження імперії»), що відображало претензії Франкської імперії щодо європейського панування. 25 грудня 800 р. в Римі в Лате- ранській церкві папа Лев III коронував Карла імператорською короною, а у 812 р. цей акт вимушені були визнати й у Констан- тинополі⁷¹. Із цього часу коронація в Римі стала обов’язковим атрибутом в інвеститурі західних королів імператорськими інсигніями.

Імператорський титул недовго проіснував у нащадків Карла Великого: на межі X ст. послаблення франкських державних утворень, які виникли після Верденського договору 843 р., при­звело до зменшення політичної влади їхніх монархів.

«Імперська ідея», яка завжди пов’язувалася з реальними планами володарів, залишалася життєздатною й надалі. Перед нс-сіями імператорської корони відкривалися широкі можливос­ті для успішної міжнародної діяльності (наприклад, у диплома­тичній конфронтації з Візантією), вони могли претендувати на владу над церквою, яка була не лише ідеологічною опорою фео­дального ладу, а й великим землевласником. Слід, однак, зазна­чити, що світські монархи Західної Європи (навіть у період най­більшої могутності) не зуміли повністю підкорити собі папство, хоч спроби в цьому напрямі ними робилися постійно. Ідеоло­гічним забезпеченням такої політики стала концепція «цезаре- папізму», тобто залежності римської курії від імператора. Усвою чергу, папський престол, особливо із середини XI ст., створював свої вселенські теологічні концепції, що відобра­зились у відомому документі папи Григорія VII «Dictatus papae>> і теорії «папоцезаризму», де «Римська імперія» трактується як світський меч у руках церкви божої і її глави - римського папи⁷².

У середині X ст. претензії на одержання імперської корони висувають італійські та германські королі. У 962 р. папа Іоанн XII коронував представника саксонської династії Оттона І. Із цього часу кожен новий германський король повинен був упродовж свого правління здійснити подорож до Рима: без цього він не міг вважатися «римським імператором». Така нестійкість імпе­раторської корони на голові саксонських, а пізніше (з XI ст.) - франконських королів, безперервна боротьба з герцогами в са­мій Германії, незадоволення італійського населення постійними вгоргненнями з півночі германських військ, опозиція римських пап та монархів інших країн Західної Європи зростаючим претензіям германських монархів на світове панування багато в чому пояснюють прискіпливе ставлення Оттона І та його

Корона імператорів «Священної Римської імперії» (X ст.)

нащадків до титулату- ри сусідніх з Германією держав: Польщі, Чехії та Угорщини, які пере­бували в церковній на­лежності від Рима.

Володарі цих країн, які мали титул «dux» (герцог, князь), праг­нули отримати титул суверенного монарха - «гех» («король»), що викликало незадово­лення не лише верхов­ного володаря Герма­нії, який тривалий час був королем, а й гер­

манських герцогів, котрі не бажали зростання суверенітету сусідніх країн в умовах їхнього «натиску на Схід» («Drang nach Osten»). Щоправда, у 1001 р. угорському князю Стефану (Ішт- вану) І все ж удалося отримати королівську корону, яка стала спадковою для володарів цієї держави, але такий крок-поступка германської дипломатії був викликаний занепокоєнням, що угорський князь одержить корону з Константинополя. Про можливість подібного перебігу подій свідчить той факт, що у тому ж XI ст. угорський король Теза І (1074-1077 рр.) отримав корону від візантійського василевса Михайла III Дуки, у зв’язку із чим у візантійських документах зустрічається титул «король торків [угорців. - Авт.]» (⅛κpαλυς Toυκιaς⅛). Із цього часу угорський володар вважався васалом василевса, хоч королі Гер­манії і Франції розглядалися візантійськими політиками лише як брати візантійського монарха⁷³. Такі ж «коливання» характерні і для міжнародного життя інших країн Центральної Європи та Балкан: Болгарії, Сербії, Венеції, Хорватії, монархи яких залежно від власних інтересів брали титулатуру як західного, так і грецького типу⁷⁴.

Проблему отри­мання суверенної титу- латури володарям за­хіднослов’янських країн доводилося вирі­шувати складним шля­хом. Князі Чехії, які тривалий час були со­юзниками германських імператорів у боротьбі з полабськими слов’я­нами, папством, Угор­щиною та Польщею,

стали королями лише Корона угорських королів

в 1086 р., за умов, коли

їхня держава фактично стала залежати від влади германського імператора. Зазначена коронація чеського князя Владислава IV була викликана умовами дипломатичної гри, яку вів у той час імператор Генріх IV проти Польщі. На з’їзді в Майнці Генріх оголосив Владислава «королем Чехії та Польщі», намагаючись зіштовхнути ці дві західнослов’янські країни⁷⁵.

З великими труднощами щодо коронації своїх правителів зіткнулася Польська держава - головний суперник Германії в Центральній Європі. Навесні 1025 р. польський князь Болеслав Хоробрий, а згодом і його син Мешко II здійснили самостійні (без санкції імператорської влади) коронації, але це викликало різкий осуд в Германії⁷⁶. Наприкінці 1076 р., використовуючи підтримку з боку папи Григорія VII, інший польський князь - Болеслав II Сміливий - також проголосив себе королем⁷⁷, проте через три роки представники проімперських сил у Польщі по­збавили його й корони, і трону. Названі коронації польських князів в XI ст. через протидію германської імперської влади не створили підґрунтя для виникнення спадкової королівської влади в Польщі. Лише на початку XIV ст., за умов створення централізованої Польської держави, після коронації її монарха, польського князя Владислава Локетка, Польща стала спадковою монархією - королівством.

Динарій польського короля Болеслава II Сміливого (між 1076 і 1079 рр.)

Молода східнослов’янська державність у Середньому При­дніпров’ї на початку свого існу­вання зіткнулась не з імпер­ськими доктринами Візантії τ⅛ Західної Європи, а вела сувору боротьбу з експансією могут­нього державного утворення на півдні Східної Європи - Хозар­ського каганату. Під його впли­вом перебувала значна частина слов’янських племен - східних сіверян, радимичів, в’ятичів, що змусило ранньополітичне утво­рення в Середньому Подніпров’ї («Руську землю») вести війни за їхнє визволення⁷⁸. У ході їх давньоруські правителі активно використовували в дипломатич­ній практиці титул хозарського монарха «каган». Згідно з пові­домленням Бертинських анна­лів, під час зустрічі зі східно- франкським імператором Людо­виком Благочестивим у 839 р. посли з країни «Рос» називали свого князя титулом «Chacanus» («хакан», «каган»), який пояс­нювався автором західноєвропейської пам’ятки Пруденцієм за допомогою звичного на Заході титулу «гех» («король»), що уособлював монарха-суверена⁷⁹.

У літературі справедливо наголошується, що використання давньоруськими князями за походженням тюркського титулу «хакан» або «каган» свідчить про те, що князі «Руської землі» були в той час, тобто в першій половині IX ст., незалежними від Хозарії і претендували на рівність своєї держави з каганатом⁸⁰. На наш погляд, використання слов’янськими політиками цього титулу має пояснення й з ідеологічної ТОЧКИ зору, оскільки в тюркських народів були поширені уявлення про небесне походження влади володарів - каганів, ханів та ін. - від найви­щого бога Тенгрі. Така тенденція, наприклад, була поширена у протобулгар, про що свідчить зміст ранньосередньовічних написів, знайдених у Болгарії⁸¹.

В обігу на Русі, а також у відносинах з іншими країнами давньоруська знать звичайно використовувала загальнослов’ян­ський титул «князь» (польський - «kniaz», чеський - «knize», сербохорватський - «knez»), який згодом набув нового соціаль­ного змісту, а саме: означав уже не вождів племінних союзів, а глав ранніх державних об’єднань. На наш погляд, не можна погодитися з думкою І.П. Шаскольського про те, що володарі «Руської землі» спочатку носили титул «каган», який з утворен­ням Давньоруської держави змінився титулом «князь»⁸². Без­умовно, на Русі більш поширеною була остання форма титулу глави держави, яка існувала паралельно з назвою «каган». Форма «каган» трапляється в давньоруській практиці й в XI ст.

Із зростанням могутності Русі, яка поступово приєднувала все більшу кількість східнослов’янських, а з другої половини X ст. й неслов’янських (фінно-угорських та балтійських) пле­мен, почав змінюватися і зміст титулу київського князя, який отримав форму «князя русклго», тобто володаря всіх східних слов’ян. Цю форму вперше було вжито у важливому диплома­тичному документі - русько-візантійському договорі 911 р. Цей договір дає певну інформацію про ієрархічну структуру східно­слов’янської держави. Він містить відомості про «светлых й ве­ликих князей», які перебували «под рукою» Олега⁸³. Назва «светлые и великие князья» характеризувала глав племінних союзів, що увійшли до складу Київської держави або перебували в зоні її політичного впливу, але не втратили остаточно своєї автономії.

Протягом X ст. відбулося послаблення влади східнослов’ян­ських племінних династів і водночас посилення влади київського князя, що й позначилося на зникненні інформації про них у дип­ломатичних угодах уже в часи Святослава (про це див. розділ 2). Частина колишніх племінних князів стали намісниками або посі­ли інші адміністративні посади в системі управління держави Русь, інші увійшли до давньоруської боярської верстви.

Вступ Русі до кола християнських країн зміцнив владу верховного суверена країни - київського князя. Як зазначав відомий польський учений Г. Ловмянський, якщо до прийняття нової віри державна влада багато в чому визнавалася через сис­тему «князь-дружина», то тепер влада глави держави щодо під­леглих стала фактично необмеженою⁸⁴. Значною мірою з метою піднесення авторитету київського князя наприкінці X - на по­чатку XI ст. на Русі карбувалися златники та срібляники, на яких давньоруського монарха зображено з усіма ознаками імпера­торської влади⁸⁵. Але до цього необхідно додати, що в ідеологіч­ному житті Русі титул «князь» був найвищим і цілком само­достатнім. Він не потребував підсилення, а тому використання формул «цар», «самодержець» книжниками було літературним прийомом для підкреслювання авторитетності носія державної влади - князя. Доказом цього є переклади грецьких книг, де грецьке слово «василевс» (βασιλευς) перекладалося як «цар (цесар, цісар)», коли мова йшла про конкретну історичну персону, і як «князь» у випадках, коли йшлося про абстрактне поняття володаря, монарха⁸⁶. Цікаво, що аналогічну тенденцію ми спостерігаємо й у скандинавських джерелах, які називають князів Русі «конунгами», але це найменування розуміється норманами досить широко - від визначення племінного вождя до титулування наймогутнішого володаря⁸⁷.

Митрополит Іларіон у «Слові про закон та благодать» не тільки порівнює Володимира Святославича з імператором Константаном Великим, а й називає князів Володимира та Яро­слава «великими каганами», підкреслює, що слава про них «слы­шима есть всеми четырьми конци земли»⁸⁸. Середньовічні написи на стінах Софійського собору в Києві зберегли додаткове свідчення про використання на Русі східної титулатури щодо князів. Так, одне з графіті закликає: «Спаси господи, кагана нашєго»⁸\ Вивчення цього напису дало змогу С.О. Висоцькому зробити висновок, що напис у храмі зроблено про сина Ярослава Володимировича Святослава, а також висунути тезу про спадко­вість титулу «каган» на Русі. Аргументом на користь останньо­го, на думку вченого, є використання назви «каган» і сином Святослава Ярославича Олегом, про що повідомляє «Слово о полку Игореве»⁹⁰. На наш погляд, таке припущення не зовсім обґрунтоване. Імовірно, що серед членів князівської родини цей титул носили лише ті, хто був зв’язаний зі Сходом*¹.

Зважаючи на це, слід також заперечити проти категорич­ності точки зору на користь офіційного використання на Русі титулу «цар» («цісар»)⁹². Справді, під 1054 р. серед графіті є ду­же важливий запис: «В лето 6562 месяца феврлри в 20-е успения царя нашего...» (про Ярослава Мудрого). Низку відомостей про «царів» на Русі містять літописи XH ст., але всі вони лише відображають панегіричне ставлення їхніх авторів до своїх володарів і не можуть вважатися доказом офіційного викорис­тання цього титулу на Русі⁹³. На Русі визнавали владу лише одного «царя» - візантійського імператора, хоча це визнання не принижувало міжнародного авторитету країни і її князів і мало суто «книжний» характер⁹⁴.

У літературі поширена думка, що на Русі головним титулом глави держави був титул «великий князь» або «великий киевский князь»⁹⁵. Але, як доводить польський дослідник А. Поппе, титул «великий князь» став офіційним лише за князювання влади- миро-суздальського князя Всеволода Юрійовича⁹⁶. Визнаючи ймовірність такої позиції, необхідно зауважити, що, по-перше, погляд польського вченого дещо категоричний: титулатура носіїв державної влади в інших країнах, у тому числі й у Візантії, не мала чіткої системи; по-друге, з огляду на специфіку київ­ського княжіння на Русі, його володар не мав потреби в особли­вому визначенні в ієрархічно-титулярному «табелі про ранги» давньоруських князів. Ця проблема постала в удільну добу, коли володарі потужних земель-князівств почали вимагати для себе особливого визначення порівняно з іншими князями. Тоді ж у взаєминах між князями саме до таких князів стала викорис­товуватися дефініція «старійшина». Зокрема, описуючи історію першого зіткнення Русі з монголами в 1223 р., літописець називає «старійшинами» київського, чернігівського та галиць­кого князів⁹⁷.

Дослідники не мають джерел, де чітко визначалися б титули представників феодальної ієрархічної східнослов’янської дер­жави. Але можна припустити, що в офіційному церемоніалі

київські та деякі інші князі використовували титул «князь руський» або «князь Русі». На користь такого припущення свід­чать офіційні документи - русько-грецькі договори X ст. й мате­ріали сфрагістики. Так, на печатках давньоруських князів часто зустрічається назва «архонт Росіі» («архею Роаіад»), тобто «руський князь». Цей титул, запозичений з візантійського офі­ційного церемоніалу, цілком задовольняв володарів Русі, тому що тут значення мала не основа «архонт», а її предикат «русь­кий»⁹⁸, так само, як у згаданій вище болгарській формулі «від бога архонт». Щодо Тмутаракані, то тут також зустрічається назва «архонт», з іншим предикатом - «архонт Матрахії, Зіхії і всієї Хазарії» («архею Mατpαι Zιχaς χaι πaσης Xaξapu^>)".

Дуже важливим для визначення міжнародного становища і престижу Русі є питання про сприймання східнослов’янської держави західноєвропейськими хроністами. Автори західних хронік постійно використовують щодо монархів Русі титул «гех» - «король». Такий підхід, на думку В.П. Шушаріна, озна­чає, що Русь сприймалася ними як самостійна суверенна держа­ва - «королівство». Проте щодо володарів Польщі ті ж джерела використовують виключно титул «dux» («князь», «герцог»)¹⁰⁰. Як довів німецький історик М. Хельман, критерієм при наймену­ванні володарів у германських хроністів завжди була одна обставина: чи був той чи інший володар залежним від герман­ського імператора¹⁰¹. У польських джерелах також, незважаючи на численні факти конфронтацій Русі й Польщі, володарі східнослов’янської держави часто іменуються «королями».

Для розгляду цієї теми важливим є з’ясування обставин перебування в 1073-1076 рр. поза Руссю, у країнах Центральної Європи, князя Ізяслава Ярославича разом з дружиною Оліса- вою-Гертрудою та сином Ярополком. Ця подія сталася внаслі­док серйозних конфліктів, які мали місце наприкінці 60-х - у 70- X рр. XI ст. у князівській династії Русі. У зв’язку з цими конфліктами та іншими несприятливими обставинами, згаданий Ізяслав, старший син Ярослава Володимировича Мудрого, двічі втрачав владу у столиці. Причому, якщо в першому випадку ця втрата столу володаря сталася внаслідок поразки від половців та заворушень, що виникли у столиці, за відносного нейтралітету братів Ізяслава - Святослава і Всеволода, які втрьох були пев- ною мірою співволодарями на Русі (тріумвірами), то в другому випадку конфлікт виник саме між Ізяславом і вищезгаданими братами. Унаслідок цього зіткнення Ізяслав вимушений був шукати притулку в Польщі, у польського князя Болеслава II Сміливого (до зими 1074-1075 рр.); у січні 1075 р. марно домагався прихильності в германського імператора Генріха IV; його ж син Ярополк відвідав авторитетного римського папу Григорія VII.

Історія вигнання Ізяслава і його родини не пройшла поза увагою дослідників¹⁰². Під час розгляду цієї теми вчених насам­перед цікавили взаємини Ізяслава з Болеславом, Генріхом та Григорієм, а також вплив цих контактів на релігійну ситуацію на Русі. (Подорож Ізяслава сталася через двадцять років після розколу церков у 1054 р.) Щодо останнього аспекту не зайвим буде нагадати, що тривале мандрування Ізяслава по чужих краях серйозно турбувало печерських ченців¹⁰³.

Для нас важливим у цьому сюжеті є питання про офіційно- протокольне ставлення на Заході до руських князів. Про пере­бування Ізяслава Ярославича в Германії декілька цікавих фраг­ментів збереглося в хроніці Ламберта Герсфельдського. Цей автор повідомляє зокрема, що в січні 1075 р. до Майнца до імпе­ратора Генріха прибув «король руський Димитрій»¹⁰⁴. Зазначимо, що Димитрій - це християнське ім’я Ізяслава. Дещо пізніше, розповідаючи про наслідки переговорів посольства імператора Генріха на чолі з графом Бурхардом, Ламберт титулом «ко­роль» називає справжнього на той час київського князя (а не князя-вигнанця, як було у випадку з Ізяславом) Святослава¹⁰⁵. Тісні взаємини Русі із західноєвропейським світом виключають випадковість застосування титулатури. Отже, можна зробити висновок, що Русь на Заході розглядалася як королівство, а її володарі, які правили в Києві, сприймалися як королі. Ще більш конкретні уявлення про ставлення в католицькому світі до Русі дає листування папи Григорія VII. Зокрема у своєму посланні до Ізяслава та його дружини («Димитрія, короля Русі, та королеви, дружини його») папа відзначав, що передає «управління Вашим королівством як часткою володінь св. Петра» Ярополку¹⁰⁶. Отже,

Князь Ярополк Ізяславич і його мати Олісава-Гертруда. Фрагмент Труської псалтирі

цілком у дусі *■ тодішньої ідеології Русь розглядалася як частина всесвітньої кон­фесійної держави на чолі з папою і мала офіційний статус королівства. Ця подія не дає підстав для тверджен­ня, що переговори Ярополка та папи несли серйозну за­грозу суверенітетові Русі, як інколи можна прочитати в лі­тературі¹⁰⁷. Насамперед усі монархи західноєвропейських держав, згідно з тодішніми ідеологічними уявленнями, що активно насаджувалися римською курією, вважалися підданими римських понти- фіків, проте це не означало фактичного підкорення за­значених держав курії. До цього слід додати, що вка­заний поодинокий епізод взаємин руського княжича з папою не мав якихось серйозних зовнішньополітичних наслідків для Русі.

Децентралізація Русі в середині XII ст. внесла певні корек­тиви в титулатуру її князів. Так, Ottoh Фрейзінгенський називав численних давньоруських князів специфічним титулом «regulis» («корольок»)¹⁰⁸. Цим, з одного боку, як і в назві «гех» («ко­роль» ), підкреслювався суверенітет князів Русі стосовно імпера­торської влади, а з іншого - вказувалось, що ці монархи були володарями невеликих держав. Проте й у період феодальної роздробленості щодо наймогутніших князів традиційно засто­совувався титул «гех» («король»). Королями, наприклад, у за­хідноєвропейських хроніках названо перемишльського князя Володаря Ростиславича й галицько-волинського князя Романа Мстиславича¹⁰⁹.

Через десять років після смерті Романа на Русі з’явилися «справжні» (короновані) королі, що значною мірою було наслід­ком втручання потужного Королівства Угорщини та римської курії у справи західноруських князів. У 80-х рр. XII ст. в одному із церковних документів король Бела III (1172-1196 рр.) назива­ється «славетним королем Угорщини, Далмації, Рами та Гала- ції» ¹¹°. У 1206 р. син Бели III Андрій II включив землі Південно- Західної Русі до свого титулу, а саме - оголосив себе «королем Галичини і Волині»¹¹¹. У 1215 р. королем Галичини був коронова­ний Коломан, син угорського короля Андрія II, а в 20-х рр. XIII ст. на цей титул претендував його брат Андрій, зять галиць­кого князя Мстислава Мстиславича. Цікаво, що в Угорщині, незважаючи на претензії власних монархів на Галичину, її королем задовго до коронації в 1253 р. сприймався князь Данило Романович. Зокрема в одній з угорських грамот, у якій розпові­дається про битву 17 серпня 1245 р. під Ярославом, Данило названий як «король Русі» (rex Ruthenorum), а його суперник князь Ростислав лише як «князь Галичини» (dux Galliciae)¹¹². Вірогідно, що таке сприйняття було наслідком тривалої тради­ції, яка стала оформлюватися в Центральній Європі ще в другій половині XI ст. під впливом подорожі сюди Ізяслава Ярославича та його сина Ярополка. У грудні 1253 р. я Дорогичині відбулася коронація галицько-волинського князя Дайила, який став пер­шим визнаним західним світом офіційним королем Русі (доклад­но про це див. розділ;8).

Таким чином, у внутрішньому житті давньоруського суспільства титулатура носіїв державної влади не досягла роз­винутої форми. Водночас під впливом візантійських, а з XIII ст. - західноєвропейських ідеологічних теорій та уявлень у диплома- тико-політичному вжитку на Русі використовувалася іноземна титулатура.

Давня Русь та хрестові походи. Відмінності у віросповіданні за доби середньовіччя мали величезний вплив на розвиток між­народних відносин. У той час фактично формувалися угрупо­вання держав, що сповідували одну релігію, та відбувався поділ світу за конфесійним принципом за системою «своїх» і «чу­жих». Якщо говорити конкретніше, то для народів Європи світ ділився на християнський та нехристиянський, де серед «чу­жих», зважаючи на їхній вплив та могутність, особливе місце займали мусульманські держави. З наростанням протиріч між католиками і православними останні («схизматики») потрапили для католиків до команди «чужих».

Хрестові походи - величезний тривалий конфлікт христи­янських держав з «іновірцями» - в історіографії Росії та CPCP довгий час трактувалися спрощено. На трактування діянь хрес­тоносців істориками Російської імперії, природно, впливав релігійно-ідеологічний фактор, перш за все позиція православ­ної церкви. За радянських часів хрестові походи зображалися як грабіжницькі війни європейських феодалів проти вільнолюбних народів Сходу.

Зрозуміло, що в тих умовах сама постановка питання про участь Русі у хрестових походах тривалий час не могла не роз­глядатися спочатку як крамольна, а пізніше, у часи певної «від­лиги», - сприймалася з певним «патріотичним» скепсисом. На це впливала й та обставина, що тодішній православний «старший брат» Русі - Візантія - представлявся в нашій літературі не як один з активних учасників крестоносного руху, а лише як краї­на, що постійно потерпала від хрестоносців і зазнала жахливих втрат унаслідок проведення четвертого хрестового походу. Це ж саме можна сказати і про християнську Кілікійську Вірменію, якій довелося в цей час вести жорстоку боротьбу з країнами мусульманського світу, передусім з турками-сельджуками.

Без сумніву, необхідно наголосити, що «класичні» хрестові походи, так, як вони найчастіше трактуються в історіографічній традиції, і за часом, і за територією проведення є значно менши­ми, ніж загальний комплекс конфліктів під релігійними прапо­рами між європейськими країнами з країнами й народами, які сповідують іншу релігію¹¹³. І тут, що цікаво, потрапляють у сер­йозні колізії географічні та історико-політичні орієнтири типу «Схід-Захід», оскільки найтриваліший конфлікт між християна­ми та мусульманами відбувався на крайньому заході Європи - на Піренейському півострові. Разом з тим, боротьба західноєвро­пейських країн з мусульманами в XI-XIII ст. досить швидко переросла у тривалий конфлікт перших проти Османської імпе­рії, який у християнському світі також розглядають у кресто­носному дусі боротьби «вірних з поганими».

Розглядаючи обставини, що призвели до виникнення хрес­тових походів, насамперед традиційно називають прагнення мешканців католицької Європи визволити «святі місця», а та­кож невдоволення, що виникло на Заході внаслідок численних конфліктів мусульман з християнськими паломниками, які відвідували Близький Схід. До цього, безумовно, необхідно до­дати також деякі історичні обставини, що стосувалися кон­кретних тогочасних християнських країн. На Піренеях у 1085 р. кастильський король Альфонс VI Хоробрий розбив арабів біля Толедо, у чому йому допомагали загони французьких та гер­манських рицарів, а дещо пізніше на боці іспанських християн у війні з мусульманами взяли участь майбутні відомі учасники першого хрестового походу Раймунд Тулузький та Гійом Шар­пантье. Жорстокі зіткнення відбувалися в цей час між католиць­кими рицарями та арабами на півдні Італії та в Сицилії¹¹⁴.

Одним з найважливіших механізмів хрестоносного руху був союз папства та рицарства. Саме римська курія, використову­ючи в середині XI ст. зростання свого впливу, стала ініціатором походів на Схід, за наслідками яких папство прагнуло посили­тись не тільки там, а й у самій Європі. Крім цього, римські понти- фіки намагалися підкорити язичників і православних престолу святого Петра. Так, наприклад, 17 квітня 1075 р. папа Григо­рій VII у відомому листі до київського князя Ізяслава Яросла­вича висловив свої претензії на світове панування¹¹⁵. Цей же папа і був першим ініціатором хрестових походів, ідею проведення яйих він висловив у 1074 р.¹¹⁶, проте реалізувати цей задум йому завадила боротьба з германськими імператорами. Тема допо­моги західних християн візантійцям проти турків порушувалася візантійським посольством під час церковного собору, склика­ного в 1093 р. папою Урбаном II в Італії в місті П’яченца.

Справді, починаючи із середини XI ст., одна з найбільших християнських країн - Візантійська імперія - почала все більше й більше потерпати на зовнішньополітичній арені, оскільки з півночі й зі сходу на неї постійно тисли кочовики. Ідеться передусім про племена, які називалися огузами й мешкали

Битва війська хрестоносців з мусульманською армією під

Антиохією (1097 р.). Фрагмент середньовічної мініатюри

наприкінці IX ст. в Північно-Східному Прикаспії (див. розділ 3). Протягом X ст. відбувалося поступове переселення основної маси огузів на захід, у результаті чого спостерігався процес розкладу єдиного огузького етнічного масиву. Основна частина огузів мігрувала через Іранське нагір’я в Малу Азію, де у другій половині XI ст. утворилася держава турків-сельджуків, і згодом саме ці турки стали чи не головними суперниками хрестоносців на Сході. Інша група огузів, яка отримала назву торків, на почат­ку XI ст. проникла у причорноморські степи, а згодом більшість із них мігрувала на Балкани¹¹⁷. Можна думати, що значно пізніше саме перебування цих торків на Балканах полегшило проник­нення на цю територію їхніх одноплемінників, які прийшли сюди з Малої Азії.

Таким чином, візантійцям довелося вести війну «на два фронти». - на півночі й на сході - фактично з одним і тим самим за етнічним походженням кочовим народом. Дещо раніше тор­ків, у першій половині XI ст., на Балкани стали проникати значні за чисельністю угруповання печенігів. Зазначимо, що вони були серйозною загрозою для греків у другій половині XI ст., тобто в час, коли на Русі про них, як про серйозного ворога, уже почали забувати. Нарешті, уже наприкінці XI ст. через Дунай починають здійснювати напади половці¹¹⁸.

За таких умов константинопольський двір, не маючи до­статньо сил для протистояння нападникам, з надією дивився на «єдиновірні» християнські країни Західної Європи, де в цей час посилювалися ідеї «священної» війни з язичниками. Але плани й наміри Константинополя та Рима в цьому за багатьма показ­никами не збігалися. Головний ініціатор і рушійна сила кресто­носного руху - римська курія - фактично боролася за ство­рення великої теократичної держави від егідою папства. Саме в XI ст. ідеологічне обґрунтування ідеї «папоцезаризму», тобто підкорення папству всіх світських монархів, знайшло віддзер­калення у відомому трактаті «Dictatus рарае»¹¹⁹. Зрозуміло, що така концепція розвитку католицизму суперечила тенденції до розвитку національних централізованих держав, які в ті часи почали поступово з’являтися на карті Європи. Суперечності між римським та константинопольським релігійними центрами призвели 1054 р. до офіційного розколу християнського світу, коли посланці папи Лева X на чолі з кардиналом Гумбертом привезли до Константинополя й поклали біля святого престолу у храмі св. Софії грамоти, у яких відлучили від церкви всіх послідовників патріарха Михаїла Керуларія¹²⁰.

Із цього часу західні і східні церковники почали вести поле­міку з питань віри, у яку поступово було втягнуто духовенство всіх християнських країн, у тому числі й Русі. Проте в перші десятиліття після «розколу» теологічні розбіжності не створю­вали нездоланних перешкод між православними та католиць­кими державами: теологічна полеміка часто вичерпувала себе, загасала. І починалися переговори щодо відновлення єдності християнського світу. Ініціаторами таких переговорів найчас­тіше були грецькі політики та ідеологи, що було пов’язано з тяж­ким внутрішньо- та зовнішньополітичним становищем Імперії. Зазначимо, що нова хвиля значних протиріч між Візантією та західним світом виникла на більш практичній ниві внаслідок проведення хрестових походів, оскільки грекам довелося пов- ною мірою відчути на собі наслідки перебування у Візантії чис­ленних та погано керованих військ хрестоносців. Безперечно, що й у питаннях проведення військових акцій у ватажків хрес­тоносців та у візантійських монархів було багато розходжень.

Характерним явищем для розвитку давньоруської церкви цієї доби була наявність елементів релігійної терпимості. Так, один з найвидатніших релігійних діячів Русі Феодосій Печер- ський у розмові з князем Ізяславом не тільки піддав усебічній критиці «латину», а й наголошував: «Милостив же куди, χpπcτo- ЛЮБЧЄ, не TOKMO ДО СВОИХ домочадець, HO H ДО ЧЮЖИХ, и аще види- ши нага, одежи и, или гладил или ведою одержима, помилуй и. И аще ти вужеть от которыл веры еретик и Ллтинин, всякого помилуй И ОТ БЄД ИЗБЛВИ»¹²¹.

Аналогічні прояви терпимості щодо західного варіанта християнства характерні і для твору чернігівського ігумена Данила, який незабаром після першого хрестового походу здій­снив подорож до Єрусалима (1107 р.), де жив при дворі «охорон­ця гроба господня» та володаря Єрусалимського королівства Балдуїна Фландрського¹²². Разом з рицарями останнього Данило подорожував по містах, що контролювалися хрестоносцями. У розповіді про мандрівку ігумен показав своє добре ставлення до хрестоносців, які визволили від мусульман «святі землі». Але у його творі вже відчутні й певні антилатинські мотиви, а голов­ною метою своєї місії давньоруський паломник убачав уславлен­ня Русі: «Лз поставил кандило на грове святемь от всея Русьския земли»¹²³.

Як доводить французький історик В. Гултсдофф, винятко­вий прийом Данила королем хрестоносців, дозвіл оглянути фор­тецю в Єрусалимі та відвідати фортеці на підході до Бейрута пов’язані з тим, що давньоруський ігумен вів переговори з Бал- дуїном про участь у крестоносному русі норвезького короля Сігурда. Дійсно, у Illl р. велика армія хрестоносців з Норвегії (біля 10 тис. воїнів) прибула до Акри, що допомогло Балдуїну завоювати Бейрут¹²⁴.

Зацікавленість Русі ідеєю хрестових походів була викликана не лише абстрактними релігійними причинами. Вона зумовлюва­лася напруженою боротьбою східних слов’ян з новою хвилею кочовиків, що накотилася на причорноморські степи у другій чверті XI ст. Розповідаючи про розгром коаліцією давньорусь­ких князів кочовиків-торків, київський літописець наголошує, що останні «божьим гневом гонимы от зимы, друзи же гллдом,

Перемога руських князів над половцями (1107 р.). Мініатюра Pадзивилівського літопису XV cm.

инн же мором и судом божьим. Tako бог избабн хрестьяны от пога­ных»¹²⁵. У такий спосіб на сторінках давньоруських політичних трактатів при оцінці подій міжнародного життя з’являються й поширюються ідеї боротьби християн з язичниками, тобто фактично ідеї хрестових походів, які викладаються в типовій для середньовіччя церковно-релігійній формі.

Ще більш напруженою у другій половині XI - на початку XII ст. була боротьба Русі з половцями. Необхідно зазначити, що тоді кочовики вдиралися вглиб східнослон’янських земель, грабували околиці південноруських міст, перш за все Києва та Переяславля, виводили у степ багато полонених і захоплювали велику воєнну здобич. Водночас половецькі хани здійснили наприкінці XI ст. серію широкомасштабних" походів на захід, завдавши великої шкоди польським та угорським землям¹²⁶.

Велика загроза для Русі експансії половецьких орд виму­сила на початку XII ст. князів Святополка Ізяславича та Воло­димира Всеволодовича Мономаха організувати серію виправ у степ. Характеризуючи переможні походи давньоруських кня­зів ПОЗ, 1109,1110 та Illl рр., підчас яких давньоруські дружи­ни завоювали половецькі міста на Сіверському Дінці й доходили до Азовського моря, Б.О. Рибаков визначив ці військові кампанії як «хрестові походи», оскільки вони здійснювалися як типові для того часу релігійні війни, у яких активну участь брало право­славне духовенство¹²⁷. На думку А.М. Сахарова, саме тоді Русь перетворилася на східний фланг боротьби християн проти агресії Сходу. Виправу Illl р. князів проти половців учений вважає «руським хрестовим походом»¹²⁸. Успіхи давньоруських князів у цій боротьбі на довгий час ліквідували половецьку загрозу як для Русі, так і для її західних сусідів. Не випадково, описуючи перемогу руських дружин над половцями, київський літописець підкреслює, що звістки про неї дійшли до багатьох країн, навіть до віддаленого Рима¹²⁹.

Розгляд обставин виникнення та проведення першого хрес­тового походу дає змогу зробити висновок, що хрестові походи як явище в найширшому розумінні необхідно розглядати в кон­тексті загального розвитку суспільства в добу середньовіччя і взаємин, які тоді склалися між державами й народами. Супе­речності між державами та народами, що сповідували різні світові релігії, значно посилювалися, набували своєрідної фор­ми. Саме це явище дає підстави з певними застереженнями роз­глядати тривалий конфлікт між різними за релігійними ознака­ми державами й народами як конфлікт глобальних систем держав і народів. Проте цей конфлікт розвивався на кожному конкретному хронологічному зрізі з великими відмінностями, на його розвиток у конкретних обставинах впливали місцеві особ­ливості. Саме тому в загальній історії боротьби християнського світу з нехристиянським, в історії хрестоносного руху XI- XIII ст. необхідно окремо розглядати доходи військ хрестонос­ців на Схід, боротьбу християнських держав на Піренейському півострові проти арабів, конфлікти християнських володарів з арабами в Південній Італії та Сицилії тощо. Не викликає сум­ніву, що боротьба Русі проти половців мала всі ознаки релігійно- ідеологічнрго та релігійно-політичного конфлікту, який за зміс­том і формою можна порівнювати не з подіями на Близькому Сході, а з багатолітньою війною на Піренейському півострові, яка отримала назву «реконкіста» (відвоювання).

Для розуміння подій кінця XI - початку XII ст. та історії наступних хрестових походів важливою обставиною є те, що для самої християнської релігійно-політичної наддержавної систе­ми були притаманні серйозні протиріччя. Це в першу чергу про­тиріччя між католицьким Заходом, з усіма державами, що сповідували католицизм, та православною Візантією та іншими державами, де поширювалося візантійське християнство. У са­мій Західній Європі стрижневим був конфлікт двох тенденцій. З одного боку, римська курія прагнула створити загальноєвро­пейську (а згодом і загальносвітову) конфесійну супердержаву на чолі з папою, а з іншого - поступово викристалізовувався процес створення централізованих національних держав.

Головним союзником папства та католицької церкви у крес­тоносному русі було рицарство. Одночасно християнські мо­нархи не дуже охоче підтримували ідею проведення походів, оскільки участь у них шкодила національним інтересам їхніх держав, а в разі успіху об’єктивно в першу чергу посилювала папство. Останнє в міру посилення своєї могутності прагнуло поширювати свій вплив не тільки на Близький Схід, а й на країни та народи, де взагалі не була поширена католицька релігія. Важ­ливим знаряддям у цьому процесі передусім були монахи- місіонери, які задовго до початку хрестових походів розпочали активну діяльність серед «невірних».

Уже під час першого хрестового походу стало зрозумілим, що недисципліноване західноєвропейське рицарство само по собі не було достатнім знаряддям для реалізації планів папства. До цього слід додати те, що рицарство було складовою світської частини панівного класу, на чолі якого стояли суверени держав., противники посилення папства - королі. Саме тому невдовзі на землях, захоплених на Сході хрестоносцями, виникли військо­во-чернечі ордени тамплієрів та іоаннітів, що були симбіозом місіонерів та воїнів. На Піренейському півострові виникли ордени монахів-воїнів - Калатрава, Алькантара та Сант’яго. У добу хрестових походів навіть склався ідеальний тип воїна, яким вважався рицар-монах¹³⁰.

У середині XII ст. в полі зору курії опинилися нехристиян- ські народи Європи, з якими до цього не одне століття воювали східнонімецькі феодали. У тому ж 1142 р., коли розпочався дру­гий хрестовий похід, Рим проголосив, що боротьба з полабськи­ми та прибалтійськими народами є також частиною загального крестоносного руху; тим самим папство фактично перехопило ініціативу в боротьбі з європейськими «невірними» у східногер- манських герцогів. Цікаво, що в другому хрестовому поході про­ти пруссів у 1147 р. разом з польськими рицарями взяли участь і руські дружини. У зв’язку із цим Магдебурзькі аннали повідо­мили, що польський князь Болеслав IV «з величезним військом виступив проти пруссів, безжальних варварів, а в поході його підтримували руси, хоч і в меншій мірі, але відзначені іменем християн»¹³¹. З приводу учасників походу з руського боку в істо­ріографії існують певні суперечності. Польський історик Б. Вло- дарський зазначає, що стан джерел не дозволяє з’ясувати це питання¹³². В.Т. Пашута вважає, що в поході брали участь смо­ленські та волинські Дружини¹³³. Нами була висловлена думка, що руський військовий контингент до Прибалтики було направ­лено київським князем Ізяславом Мстиславичем і його братом смоленським князем Ростиславом¹³⁴. На думку білоруського науковця Г. Сагановича, у поході проти пруссів союзниками поляків були волинські та західноруські дружини¹³⁵. Цікаво, що в 1149 ρ., під час свого перебування на запрошення волинського князя Ізяслава Мстиславича в місті Луцьку, польський князь Болеслав Високий посвятив у рицарі («пасашє... мечем») бага­тьох місцевих дружинників¹³⁶.

На Русі дуже схвально було сприйнято один з найбільш масштабних воєнних заходів хрестоносців на Сході - третій хрестовий похід. Давньоруський літописець у піднесених тонах писав про перебування на Сході германських рицарів на чолі з імператором Фрідріхом І Барбароссою, яких він порівнював навіть зі «святими мучениками». Необхідно зазначити, що руські князі напередодні походу підтримували активні зв’язки ' з германським імператорським двором, а допомога Барбаросси відіграла важливу роль у поверненні престолу в Галичі князю Володимирові, сину Ярослава Володимировича Осмомисла¹³⁷ (див. розділ 5). У середині XIX ст. на підставі інформації «Слова о полку Ігоревім» про те, що Ярослав Осмомисл «стрелявши C ОТНЯ ЗЛАТА СТОЛЛ САЛТАНИ ЗА ЗЕМЛЯМИ», Д.Н. ДубвНСЬКИЙ зробив висновок про можливу участь галицьких воїнів у третьо­му хрестовому поході¹³⁸. О.В. Назаренко, який підкреслює га­лицьке походження літописної розповіді про участь Фрідріха Барбаросси у третьому хрестовому поході, припускає можли­вість участі галицького війська разом з армією Бели III в битві із сельджуками при Маріокефале 17 вересня 1176 р.¹³⁹

Східнослов’янські книжники у другій половині XII ст. спри­ймали боротьбу Русі проти кочовиків («невірних») як складову частину крестоносного руху¹⁴⁰. З хрестовими походами порівню­ються й конкретні зіткнення давньоруських князів з нехристия­нами. Так, у 60-х рр. XII ст. на честь перемоги над волзькими булгарами (1164 ρ.), одержаної дружиною суздальського князя Андрія Боголюбського, було засноване нове свято - Спаса, а автор «Слова великого князя Андрія Боголюбського про милість божу» порівнював цей військовий захід із хрестовими походами проти сарацин¹⁴¹.

Історія здійснення третього хрестового походу до певної міри нагадувала події першої акції хрестоносців на Сході: знову на Візантію вчинили напади з півночі та сходу кочовики, і знову, як сто років тому, греки, забувши про існуючі політичні та релі­гійні протиріччя, звернулися по допомогу до західноєвропей­ських християнських країн. Але справжню підтримку Імперія отримала з півночі... На початку XIII ст. південноруський князь Роман Мстиславич здійснив низку переможних походів проти половців, що кардинально покращило для візантійців ситуацію на Балканах. У Константинополі перемога русів розглядалася як чудо. З іншого боку, у грецькій столиці з тривогою сприймалися повідомлення з півночі про конфлікти між давньоруськими кня­зями. Зокрема візантійський історик Никита Хоніат з великим сумом розповідав про війну Романа з Рюриком на початку XIII ст.¹⁴², оскільки міжусобиці князів сприяли активізації спіль­них для Русі та Імперії ворогів - половців.

Проте слід зазначити, що у XH ст. почали поступово зміню­ватися в негативний бік взаємини латинського Заходу не тільки з Візантією, а й взагалі з усіма країнами, що не входили до католицького світу. Так уже в 40-х рр. XII ст. один з найвпли- вовіших католицьких діячів Бернард Клервоський закликав «або цілком знищити, або навернути до християнства» східних слов’ян¹⁴³. Дуже знаменно, що краківський єпископ Матвій, реа­гуючи на послання Бернарда, писав йому: «Не бажає згаданий народ [руси. - Авт.] бути єдиним ні з грецькою, ні з латинською церквами», що свідчить передусім про певну автономність Русі в церковно-політичному розвитку¹⁴⁴. Умови для перетворення заклику Бернарда в конкретні плани дій хрестоносного воїнства складали на початку XIII ст., що було пов’язано з початком нового етапу в історії хрестоносного руху.

Ідеологом нової хвилі хрестоносного руху, природно, була римська курія, яка фактично очолила широкомасштабний наступ проти народів східноєвропейського регіону від Полярно­го кола до Босфору. На початку XIII ст. Близький Схід утратив своє виняткове значення в експансіоністських планах папства. У цей час на Балканах у ревультаті здійснення четвертого хрес­тового походу було захоплено Константинополь і виник оплот католицизму - Латинська імперія. Остання вела боротьбу не тільки з «уламками» колишньої Візантійської імперії - Нікей- ською та Трапезундською імперіями, а й із православними пів­деннослов’янськими державами - Болгарією та Сербією.

Наприкінці XII - на початку XIII ст. виник новий плацдарм хрестоносної експансії: хрестоносці появилися у Фінляндії та Прибалтиці. Знаменно, що в останній виник новий тип держав­них утворень, які формувалися на базі духовно-рицарських орденів. Природно, що ці ордени стали оплотом реалізації пла­нів папства. Зрозуміло, що римська курія надавала значну пере­вагу «орденським братам» порівняно з представниками світ­ської влади, оскільки ордени безпосередньо підкорялися понти- фіку. У Східну Прибалтику вирушили феодали Германії, а дещо пізніше - Данії. Тут на землях прибалтійських племен лівів, куршів, латгалів виник Орден рицарів-мечоносців, керівництво якого разом з населенням міст, які колонізувалися вихідцями з Германії, і єпископом головного міста іноземців - Риги (засно­ваної в 1202 р.) - прагнуло поневолити місцеве населення. Упро­довж першого десятиліття XIII ст. іноземцям вдалося поступово подолати опір лівів і захопити полоцькі міста-фортеці на Західній Двіні - Кокнесе (1207 р.), Селспилс (1208 р.), Єрсике (1209 р.), що завдало удару по споконвічних інтересах у цьому регіоні Полоцького князівства¹⁴⁵. Нова політична ситуація призвела в подальшому до ослаблення земель Північно-Західної Русі. На них у середині XHI ст. почала активно претендувати держава Романовичів, володарі якої на певний час узяли під свій контроль землі Чорної (Німанської) Русі. Пізніше ці землі увійшли до складу Великого князівства Литовського.

З початку XHI ст. хрестоносці почали наступ на землі естів. До цього часу ці землі входили до сфери впливу Пскова та Нов­города, яким прибалтійське населення сплачувало данину. Тому правлячі кола північноруських міст спрямовували зусилля на на­дання допомоги прибалтам проти рицарського тиску. Необхідно зазначити, що, крім безпосередньої боротьби з хрестоносцями, правлячі кола на Русі прагнули позбавити католицьке духо­венство головного козиря, яким воно виправдовувало свої дії. Для цього руські ієрархи вели пропаганду православ’я серед лівів, естів та ін.¹⁴⁶

1219 р. до Північної Естонії із санкції папи Гонорія III всту­пило військо датського короля Вальдемара II. Датські війська, як і німецькі рицарі-мечоносці, здійснювали підкорення Естонії під гаслами хрестоносної місії. Цікаво, що, у зв’язку з бороть­бою за сфери впливу між різними групами іноземців в Естонії, датське духовенство перехрещувало естів, котрі перед появою датчан у Прибалтиці вже прийняли християнство від мечонос­ців¹⁴⁷. У 20-х рр. XIII ст. боротьбу з хрестоносцями вів влади- миро-суздальський князь Юрій Всеволодович. Його військо завдало великої поразки рицарям, але витіснити їх із земель прибалтів не вдалося.

Проявом високої активності римської курії стали не тільки експансія хрестоносців у Прибалтиці та проникнення на Русь представників католицької церкви, у першу чергу монахів домі­ніканського монастиря, а й поява католицьких місіонерів у по­ловців, де було створено католицьке єпископство¹⁴⁸. У 1207 р. папа римський Інокентій III, використовуючи ситуацію, що була наслідком четвертого хрестового походу (захоплення Констан­тинополя та виникнення Латинської імперії), та намагаючись поширити католицький вплив на Східну Європу, звернувся з по­сланням до всіх єпископів, кліру та народу Русі із закликом: «... країна греків і їх церква майже повністю повернулася до ви­знання апостольського престолу й підкорилася його розпоря­дженням, тому видається оманою, що частина не об’єднується зцілим і що часткове відкололось від загального»¹⁴⁹. У тому ж році Інокентій III послав на Русь місію на чолі з кардиналом Григорієм, яка повинна була сприяти проведенню унії в Га­лицькій землі¹⁵⁰. Проте ця місія не мала успіху, можливо тому, що угорський король Андрій II не бажав ділитися здобутками своєї східної політики з курією. Однак у складних ситуаціях, що постійно виникали в Галичині, угорський король постійно праг­нув заручитися підтримкою римської курії, як це було з корона­ціями його синів Коломана й Андрія.

У 30-х рр. XIII ст. в Західній Прибалтиці різко посилився Тевтонський орден, я^ий виник у 1190 р. на Близькому Сході й у 1211-1225 рр. перебував у Східній Угорщині, де вів боротьбу з половцями. Тевтонці, прагнучи посилити свій вплив у Помор’ї та в Польщі, інкорпорували до свого складу невеликі орденські організації тамплієрів, іоаннітів, добжинських рицарів (офіцій­на назва - Орден пруських рицарів Христових )¹⁵¹ (про останніх див. розділ 8).

Давньоруська церква активно займалася місіонерською діяльністю й у причорноморських степах. Для цього вже в XI ст. в Пороссі в місті Юр’єві виникла епископія, духовенство якої провадило інтенсивну християнську пропаганду серед «пога­них»¹⁵². Як свідчать археологічні та писемні джерела, діяльність руських князів та православної церкви щодо навернення кочо­виків до християнства давала реальні наслідки: частина степови­ків приймала нову віру, вступала в шлюбні зв’язки зі слов’янами, сприймала їхню культуру, переходила до осілого та напівосіло- го господарювання¹⁵³.

У другій половині 30-х рр., після розгрому мечоносців ли­товськими дружинами під Шавляєм (1236 р.), римська курія організувала об’єднання учасників крестоносного руху на пів­ночі. Навесні 1237 р. в папській резиденції у Вітербо (біля Рима) керівники крестоносного руху домовилися про злиття Ордену мечоносців з Тевтонським. Улітку того ж року керівництво цього об’єднаного ордену, ризький єпископ та датський двір

Мальборк. Замок великих магістрів Tевтонського ордену. Сучасний вигляд

розподілили сферу впливів у Східній Європі та домовилися про спільні дії з метою захоплення нових земель язичників та «схиз­матиків». Під останніми договірні сторони розуміли сусідні з естами землі іжорців, воді, карелів, а також північноруські князівства”⁴.

Улітку 1240 р. хрестоносці Прибалтики та військо Швед­ського королівства вторглися до північно-західних земель Русі. Цей похід здійснювався під гаслом поширення на Русь «істинної християнської віри» - католицизму. 15 липня 1240 р. військо новгородського князя Олександра Ярославича завдало поразки загонам шведського ярла Ульфа Фасі, які висадилися в гирлі Неви, прагнучи захопити узбережжя Фінської затоки. Ця пере­мога мала велике значення не тільки тому, що запобігла втраті важливого для новгородської торгівлі району, а й тому, що не дала змоги шведським військам об’єднатися з прибалтійськими рицарями, які дещо пізніше почали наступ на схід.

Боротьба північноруських князівств з рицарями проходила важче й довше, ніж зі Швецією. Орденське військо весь час отри­мувало допомогу з Лівонії та Германії. Наступу загарбників сприяла зрада псковського боярства. Завдяки їй орденські війська оволоділи Псковом і захопили Ізборськ. На початку 1241 р. рицарі підкорили Водську землю й наблизилися безпосе­редньо до Новгорода. Перший успіх нападників не пройшов поза увагою римської курії, яка одразу ж доручила езельському єпископу включити до складу своєї єпархії Водську й Карель­ську землі та район ріки Неви¹⁵⁵.

Однак планам західних нападників не судилося здійснити­ся. У середині 1241 р. в русько-орденській війні відбувся злам: новгородський князь Олександр Ярославич вибив хрестоносців із замку Копор’є, збудованого ними в руських землях, а восени новгородці звільнили Водську землю і Псков. 5 квітня 1242 р. на льоду Чудського озера відбулася добре відома битва, у ході якої хрестоносці зазнали поразки¹⁵⁶.

У середині XIII ст. відбулися нові зміни відносин між Руссю й папством, у ставленні давньоруської верхівки до хрестоносців, на що вплинули не тільки поразки західного рицарства від схід­нослов’янських володарів, а й вторгнення монголо-татарських полчищ у Східну Європу¹⁵⁷. Підкорення завойовниками значної території Східної Європи, похід їхнього величезного війська в Центральну Європу в 1241-1242 рр. та постійні напади на Польщу в третій чверті XIII ст. вимусили папську курію уважні­ше ставитися до руських князів як потенційних союзників проти агресорів. Відомо, що з ініціативи папства в середині XIII ст. були здійснені поїздки католицьких місіонерів на схід, метою яких фактично було проведення розвідки щодо ситуації у Схід­ній Європі.

Тривалі переговори римської курії з Данилом і Васильком Романовичами засвідчили нездатність глави католицької церкви організувати спільну боротьбу європейських країн з монголами. Водночас постійні вимоги пап Інокентія IV та Олександра VI об’єднатися з римською церквою призвели до розриву взаємин курії та володарів Волинсько-Галицької (Холмської) держави. В умовах жорстких антируських закликів папства відбувалася повна дискредитація у Східній Європі ідеї хрестових походів.