Післямова

Сучасний стан історичних досліджень свідчить, що підвали­ни державно-політичного розвитку у слов’янства Східної Європи закладалися принаймні вже в добу «Великого пересе­лення народів» (IV-VII ст.).

Новий якісний період політичного життя слов’ян Східної Європи починається у VIII-IX ст. Саме в цей період унаслідок великого міграційного процесу слов’яни розселяються на вели­кому обширі Східної Європи. Тоді на базі численних союзів їхніх племен у результаті їх трансформації виникають ранньо- політичні формування - постплемінні держави. Такими пост- племінними державами слід вважати так звані «племінні княжін­ня». У суспільному житті цих «племінних княжінь» виняткову роль відігравала постплемінна верхівка, яка надалі стала осно­вою майбутнього панівного стану класового суспільства. Консо­лідація постплемінної знаті в цей перехідний до виникнення держави період призводила до узурпації нею в колишніх племін­них структурах влади, яка набула рис публічної у класичному розумінні цього поняття.

Надзвичайну роль у формуванні нових суспільних відносин відігравала дружина - мобільний інститут соціального примусу, який у військовій сфері поступово замінював племінне ополчен­ня. Матеріальні цінності (данина, трибут тощо), стягувані ранньополітичною верхівкою (князем, його наближеними, дру­жиною) на своє утримання, можуть розглядатися не тільки як фактор створення ранньодержавницьких відносин (система стягнення податків), а і як перша форма експлуатації.

Відзначаючи це, треба додати, що в той час географічний фактор, місце розташування тих чи інших етнічних формувань серйозно впливали на характер розвитку в них державно-полі­тичних утворень. Зокрема великі простори Східної Європи зумовлювали те, що для становлення та розвитку тут державних формувань важливим був фактор контролю над річковими шляхами, просування якими відкривало для східнослов’янських дружин можливість відносно швидко діставатися до районів більш передових цивілізацій - Північного Причорномор’я, Візантійської імперії, Кавказу, Близького та Середнього Сходу. Серед рік Східної Європи найважливішими були Дніпро, Дон із Сіверським Дінцем, Дністер, Волга.

Процес об’єднання слов’ян Східної Європи у VIII-IX ст. проходив дуже й дуже повільно, майже непомітно. На такий стан справ впливали не тільки майже однаковий рівень мілітар­ної сили сусідніх племінних союзів (або «племінних княжінь»), що стала серйозною перепоною на шляху швидкого підкорення їх одне одному, а й те, що головним об’єктом зусиль племінної верхівки слов’ян на зазначеному етапі її розвитку були військо­ві експедиції на південь.

Необхідність періодичної концентрації великих військових формувань для походів на Візантію та Кавказ змушували вож- дів-князів близьких за етнічним походженням утворень укла­дати між собою союзницькі угоди, об’єднувати мілітарні сили. Протягом IX ст.

Становлення державності, формування державних інститу­цій і традицій йшли у слов’ян двома шляхами. Перший з них, обумовлений іманентними всьому розвитку етнополітичного формування явищами, спрямованими на організацію власної державно-політичної організації, випливав з реалізації внутріш­ніх потреб слов’янського суспільства. Другий шлях реалізову­вався згори й мав форму тиску, експансії на слов’ян з боку дер­жавних організмів сусідніх етносів. Значна частина слов’янства Східної Європи у VIII ст. опинилась на певний час під впливом Хозарського каганату. УIX ст. на деякі слов’янські формування Волині та Прикарпаття поширився патронат держав, які виник­ли тоді в Центральній Європі (князівство віслян у Малій Польщі, Великоморавська держава).

На межі IX-X ст. відбулося об’єднання «Руської землі» з північним Словенським союзом. Протягом X ст. до цього вели­кого ранньодержавного об’єднання добровільно або шляхом завоювання увійшли інші «племінні княжіння». Проте в цей час продовжували досить довго існувати майже незалежні від київ­ського політичного центру політичні формування. Саме такими політичними формуваннями на Правобережжі Дніпра були об’єднання уличів, тиверців та древлян, у Верхньому та Серед­ньому Подністров’ї - хорватів, на Волині - дулїбів та їхніх похідних - волинян та бужан. Західні дуліби й західні хорвати продовжували перебувати тоді під владою західнослов’янської віслянської верхівки й водночас разом з ними були під патрона­том празького державно-політичного центру (Чеського кня­зівства). У цей час на Волинь та Прикарпаття із Центральної Європи почало поширюватися як державна релігія християнство кирило-мефодіївського толку.

Протягом X ст. лісове Правобережжя Дніпра, Волинь і Прикарпаття входили до складу держави Русь.

Системний розгляд закономірностей і основних напрямів зовнішньої політики Русі IX-X ст. у контексті з державотворчи­ми процесами, територіальним становленням Русі показує тісну залежність дій східнослов’янської верхівки на міжнародній арені від ступеня політичного розвитку давньоруського суспільства. Одним з найважливіших стрижневих факторів політичного розвитку Русі на той час було збирання та реалізація данини.

У X ст. об’єднана держава східних слов’ян - Русь - перетворилася на величезний за розмірами політичний організм. Можна говорити, що тоді ж у слов’ян Східної Європи виникла й існувала держава у формі політичного формування імперсько­го типу (держави-імперії). На межі X-XI ст. східнослов’янська держава-імперія Русь досягла апогею свого розвитку. У цей час під контролем її політичного центру - Києва - перебували прак­тично всі землі східних слов’ян. Ці землі стали адміністративно- територіальними складовими держави, куди київський князь направляв своїх намісників. Зміцнювалася система державного управління, влада отримувала ідеологічну підтримку з боку но­вої державної релігії - християнства. Тоді ж значно розширило­ся коло країн, з якими держава Русь підтримувала стосунки.

Паралельно з вищезазначеним на базі складових цього надетнічного державного формування виникали умови для поступового становлення в межах Русі більш структурованих державно-політичних об’єднань. Спочатку вони в тій чи іншій формі перебували в залежності від Києва як загальноруського центру, але згодом фактично перетворилися на самостійні держави.

Наприкінці X ст. до складу держави-імперії Русь входили всі волинські та прикарпатські землі, де з обох ареалів створила­ся Волинська земля-намісництво з центром у Володимирі. На початку XI ст. західна частина Волинської землі-намісництва, що була прикордонною буферною зоною - «Червенські гра­ди», - стала предметом суперечок між двома найбільшими на той час у Європі слов’янськими державами - Руссю та Польщею. У 1018-1031 рр. вказана буферна зона перебувала під владою Польщі. Район «Червенських градів» займав дуже важливе стратегічне положення, через нього проходив один з головних торговельних шляхів із заходу на схід. Тут поряд з основним східнослов’янським населенням мешкала певна кількість «лендзян» (ляхів). Ареал Верхнього Побужжя, де головними центрами були міста Червен, Перемишль, Берестя, Белз, вико­нував роль буфера, або контактної зони між східнослов’янським та західнослов’янським світом до 30-х рр. XI ст., допоки київ­ський князь Ярослав не виселив звідси «ляське населення», не здійснив тут відбудову старих і побудову нових фортець. Із цього часу із джерел зникає поняття «Червенські гради».

У першій половині XI ст. політична ситуація змінилася в лісостеповій та степовій зонах Причорномор’я, що пов’язано з проникненням у цей регіон торків, поступовим припиненням гегемонії печенігів. Пізніше торки звідси частково переселилися на Балкани, а частково перейшли під патронат південноруських князів. У XII ст. в Пороссі вони утворили так зване «Чорнокло- буцьке об’єднання». Крім торків, головним населенням цієї території були печеніги, берендеї, коуї, турпеї.

У середині XI ст. відбувався процес трансформації києво- руської державності. За умов збереження певної переваги влади київського князя важливу роль у системі правління Руссю поча­ли відігравати чернігівський та переяславльський князі.

У XI ст. вплив Києва в західному напрямі поширювався насамперед на власне Волинь, де виник і розвивався її головний адміністративний центр - Володимир. Наприкінці правління Ярослава Волинь знову стала князівством-намісництвом. Склад­на система державного правління загалом на Русі позначилася на певній нестабільності влади на Волині. Ця земля у третій чверті XI ст. часом управлялася безпосередньо з Києва, а часом тут правив князь-намісник, якого призначав київський володар. Загальний огляд державно-політичних процесів дає підстави вважати, що в політичному розвитку Русі другої половини XI ст. поступово почала проявлятися тенденція до повільної еволюції князівств-намісництв у землі-князівства.

Аналізуючи загалом період IX - першої половини XI ст., необхідно зазначити, що тоді суб’єктом державно-політичних процесів на етапі існування держави-імперії Русь була східно­слов’янська етнополітична спільність, у якій найбільш консолі­дованою частиною була панівна князівська, боярська і дружин­на верхівка. У розвитку цієї спільності, корені якої тягнуться від часів праслов’янської єдності, спостерігаються чинники інтегра­ційного та дезінтеграційного характеру. Більш інтегрованими, консолідованими були менші за розміром об’єднання, які виник­ли з великих слов’янських угруповань (масивів), - регіональні етнополітичні спільності (народності). На етнополітичний розвиток Прикарпаття, Волині та Придніпров’я вплинули союзи племен, що виникли з формувань антів, хорватів та дулібів. На цьому ж етнічному ґрунті почала формуватися й українська середньовічна народність. На процес її становлення впливали також неслов’янські етнічні формування іранського та тюрк­ського походження. На базі частини колишніх кривичів та дреговичів виникла протобілоруська народність, на становлення якої значною мірою впливав балтський субстрат. На основі кри- вицьких та словенського об’єднань під значним впливом угро- фінських етнічних груп відбувалося становлення російської (великоруської) народності.

У X-XI ст. єднання слов’янських союзів племен в етнічному плані, «племінних княжінь» у загальну державно-політичну сис­тему не було повним, але можна говорити тоді про існування ширшого, ніж держава, явища. У цей час поступово сформувала­ся давньоруська політична конфедерація. Під нею слід розуміти всю сукупність слов’янських формувань, які перебували в досить суперечливому процесі державного поступу, але далеко не всі її складові постійно входили до складу політичного організму, під яким ми розуміємо державу Русь.

На існування давньоруської політичної конфедерації впли­вали як факт існування єдності слов’ян Східної Європи, наявності східнослов’янської етнополітичної спільності, так і явища надбудовного характеру, а саме - функціонування над- регіональної еліти суспільства, яка вважала себе верхівкою всього східнослов’янського суспільства, а не якоїсь його части­ни (наприклад, якогось конкретного «племінного княжіння»). Важливим моментом, що стимулював існування цієї політичної конфедерації, було постійне прагнення князів з родини Рюрйко- вичів ідеологічно та практично довести свої легітимні права на володарювання в усій Русі, в усьому східнослов’янському світі. Із формуванням на Русі з князівств-намісництв земельних кня­зівств, з початком епохи удільної роздробленості, що спостері­галася вже в середині XII ст., можна говорити про виникнення у складі колишньої Русі великої кількості державних організмів, які мали багато ознак суверенності. Проте давньоруська полі­тична конфедерація не зникла, а лише видозмінилася, перетво­рившись у конфедерацію земель-князівств.

Формування певної політичної системи - «племінних кня­жінь», згодом князівств-намісництв доби існування держави Русь із центром у Києві і, нарешті, земель-князівств - відбувало­ся на підставі певної етнічної, а точніше - етнополітичної осно­ви. Але ця основа за тривалий час (з IX до межі XI-XII ст.) істотно змінилася. На Волині XII ст. регіональна етнополітична спільність сформувалася на базі дулібів, волинян, бужан, частково інших етнічних груп, але вона не була ідентична пере­рахованим племінним об’єднанням періоду, коли почала форму­ватися держава Русь. У Галичині XII ст. регіональна етнополі- тична спільність сформувалася на базі хорватів, частково уличів, тиверців, але також не була ідентична перерахованим племінним формуванням періоду, коли почалося формування держави Русь.

У 80-х рр. XI ст. відбувся поділ Волинської землі-наміс- ництва на дві частини (власне волинську і прикарпатську). Зокрема, тут виникли три князівства синів князя Ростислава Володимировича - Перемишльське, Звенигородське та Теребов- льське. Попри постійний зовнішній тиск, ці князівства майже одразу перестали бути адміністративно-територіальними оди­ницями держави Русь, стали самостійними земельними князівст­вами, тобто суверенними державними формуваннями.

На початку XII ст., напередодні початку удільного періоду, відновилася відносно єдина східнослов’янська державність. У цей час держава Володимира Всеволодовича Мономаха та його сина Мстислава Великого за деякими ознаками нагадувала державне утворення їхнього предка - Володимира Святого, але за іншими - істотно відрізнялася. Так, для існування держави Володимира Святого, щоб підтримувати владу верховного князя на всій східнослов’янській території, у X - на початку XI ст. достатніми були зусилля, передусім військові імпульси, лише з Києва. Через сто років відновлена відносно єдина держава мог­ла існувати за наявності тісного зв’язку і взаємодії київського політичного центру з регіонами, на базі яких тоді формувалися землі-князівства. Природно, що держава, побудована на такій базі, довго проіснувати не могла.

Формування у другій третині XII ст. конфедерації земель- князівств замість давньоруської політичної конфедерації саме і позначилося на зміні системи взаємин між київським політич­ним центром та регіонами. Раніше в системі цих відносин про­відну роль відігравав київський центр, верхівка якого прагнула підкорити, а потім тримати під своїм контролем регіони. З по­чатком удільної доби потужні представники правлячої династії

Рюриковичів, спираючись на свої родинні володіння в регіонах, вели боротьбу за оволодіння київським політичним центром. У політиці цих могутніх князів протягом удільної доби ставлен­ня до Києва видозмінювалося. Спочатку місто виборювалося могутніми князями, які внаслідок успіху самі князювали в Києві. Згодом, у міру зростання могутності й суверенності земель- князівств та одночасного відносного зменшення політичної ролі Києва, у місті на Дніпрі стали з’являються ставленики володарів найсильніших кланів із числа їхніх родичів. Другою формою правління в Києві була система колективного володарювання (співволодарювання), коли в місті правили представники декіль­кох (частіше всього двох) князівських кланів. Важливою формою впливу на політичне життя давньоруських земель стало одержання сильними князями «причастя» (володіння) в «Русь­кій землі» (Київській землі). На початку XIII ст. спостерігалася модифікація системи колективного володарювання, коли лідери найпотужніших земель-князівств, що були фактично монарха­ми, правителями незалежних держав у рамках східнослов’ян­ської конфедерації земель-князівств, домовлялися про поса- дження в Києві свого спільного ставленика. За такою домовле­ністю владимиро-суздальського князя Всеволода та галицько- волинського князя Романа на початку XIII ст. князями в Києві були Інгвар Ярославич та Ростислав Рюрикович.

У другій половині XII ст. відбувався значний поступ у суспільних відносинах населення Південно-Західної Русі. У цей час тут фактично виникла Волинська і зміцнювалася Галицька незалежні суверенні землі-князівства. Внутрішньополітичні конфлікти, зовнішні втручання викликали адекватну реакцію різних верств населення, які активно брали участь у політичній боротьбі. Вищою формою такої конфронтації були відкриті збройні конфлікти, до яких з певною обережністю, ураховуючи специфічні історичні обставини, можна застосовувати дефініцію «громадянська війна».

Наприкінці XII ст. відбулося створення єдиного державно- політичного комплексу із земель південно-західної частини Русі - Волинського та Галицького князівства. Безперечно, сам факт об’єднання князівств був унікальним для удільної доби.

Тривале існування Галицько-Волинського державно-політично­го комплексу (Галицько-Волинської держави), який у XIII - першій половині XIV ст. періодично під впливом небажаного збігу негативних обставин розпадався, але згодом мав тенденцію до відновлення, є доказом великого історичного значення та закономірності неординарної події-явища, що мала місце при­близно 1199 р.

Віддаючи належне енергії, тиску, величезній мужності, вишуканій дипломатії та неординарному політичному розумові князя Романа Мстиславича, а потім його синів та онуків, необхідно визнати, що створена, а потім відновлена ними держа­ва виникла й існувала не тільки в результаті суб’єктивних обставин, завдяки енергії й таланту окремих, справді видатних особистостей. Для з’ягування причин сталої тенденції до єднання південно-західних земель Русі необхідно враховувати комплекс факторів та обставин, які раніше впливали на розвиток краю. Першим чинником, вірогідно, необхідно назвати етнопо- літичний. Слов’яни Волині (дуліби, бужани, волиняни), а також хорвати Прикарпаття, до яких влилося чимало уличів і тиверців, мали єдине загальнослов’янське походження. Важливим момен­том, що сприяв становленню тенденції до єднання, слід назвати поступове створення передумов до формування на базі етнічних угруповань типу племен та союзів племен нових за суттю етніч­них об’єднань, які в перспективі стали складовою української середньовічної народності. Цьому процесові сприяло прийняття християнства, розвиток книжної культури, освіти. З розвитком міст, торгівлі між ними посилювалися економічні контакти, що приводило до зближення населення двох земель. Консолідацій- ним процесам Волині та Галичини сприяв розвиток економічних зв’язків, зокрема функціонування важливих транснаціональних шляхів. Серед політичних чинників, які позитивно впливали на становлення єдиного державного комплексу в південно-захід­ному ареалі Русі, необхідно назвати два. Внутрішній політичний чинник був пов’язаний з прагненням населення краю подолати внутрішньополітичні негаразди, міжкнязівські конфлікти та боярські смути. Міжнародний політичний чинник був пов’яза­ний з бажанням мешканців Волині та Галичини зберегти безпеку

свого краю від зовнішньої загрози. А така небезпека існувала, передусім на заході - з боку Польщі та Королівства Угорщини, на півночі (дещо пізніше) - з боку Литовської держави, на схо­ді - з боку кочовиків (спочатку половців, а потім монголів).

Після об’єднання Волині й Галичини в 1199 р. протягом наступних п’яти років галицький князь Роман Мстиславич не тільки зміцнив свої позиції в новому володінні, а й, відбивши напади суперників, поширив свою владу на Київщину. Є всі під­стави для висновку, що поява цього державно-політичного комплексу, який виник унаслідок активної діяльності Романа та його адміністрації, свідчила про новий етап розвитку державно- політичних відносин у Центрально-Східній Європі. Важливим аспектом зміцнення державності на Волині та в Галичині було вирішення міжнародних питань: установлення нормальних від­носин з угорським королем, малопольським князем, владимиро- суздальським князем, а також успішні походи проти половців.

Після загибелі Романа Мстиславича влітку 1205 р. на Волині та в Прикарпатті протягом майже сорока років XIII ст. точилася величезна війна між державницькими та деструктивними сила­ми. Незважаючи на те, що Волинь і Галичина в зазначений пері­од фактично існували як окремі землі-князівства, у цей час вони залишалися суб’єктами державно-політичного розвитку. Узага­лі, період з 1205 до 1238 рр. досить складний у плані аналізу державного розвитку Волині та Галичини. Безперечно, що до 1207 р. продовжувала існувати об’єднана Галицько-Волинська держава, яка, щоправда, утратила контроль над Київщиною. Після приходу до влади в Галичині, а згодом на Волині Ігореви- чів державний статус земель краю змінився. Фактично тепер слід говорити про існування незалежних Волинського та Галицького земель-князівств. У складі кожної землі-князівства були удільні князі, які в легітимно-юридичному плані повинні були підкоря­тися (часом і підкорялися) відповідно володимирському та га­лицькому князям (земельним князям).

Де-факто необхідно визнати, що на дуже короткий час у Південній Русі виникло крихке формування, яке підкорялося чернігівській династії князів, куди входили практично всі пів- денноруські князівства. Західна частина цього формування, що

охоплювала Волинь і Галичину, підкорялася братам Ігоревичам і за формою мала ознаки конфедерації. Конфедерація Ігореви- чів почала руйнуватися в 1209 р., коли чернігівські князі втра­тили Волинь, а остаточно вона була ліквідована у вересні 1210 р. У подальшому протягом 1210-1213 рр. Данило Романович номі­нально був князем у Галичині, проте на Волині земельним князем був його двоюрідний брат Олександр. Отже, у цей час обидва князівства теж треба розглядати як окремі державні комплекси, що мали певні унійно-династичні зв’язки. У другій половині 10-х рр. XIII ст. Галичина формально стала королів­ством на чолі із сином угорського короля Андрія II Коломаном, а фактично - васальним володінням у складі Королівства Угор­щини. З кінця 10-х до середини 20-х рр. XIII ст. Волинь і Гали­чина розвивалися як суверенні землі-князівства, хоча в цей час на галицькі землі претендував угорський королівський двір. У період 30-х рр., коли громадянська війна на півдні Русі поси­лилася, де-юре можна говорити про серйозні легітимні підстави Данила на володіння Галичиною, де час від часу влада Романови­чів відновлювалася, проте остаточно повернути Галич Романо­вичам вдалося лише в 1238 р.

Спроби угорських та малопольських політичних кіл у пер­шій половині XIII ст. приєднати до своїх держав західноруські землі не увінчалися успіхом. Процесові державно-політичної консолідації тоді заважали постійні претензії на «галицьку спадщину» інших Рюриковичів, експансіоністські дії сусідів. У контексті історичної перспективи послідовну позицію на від­новлення єдності державно-політичного комплексу займають Романовичі, тобто княгиня-регентша Ганна і князі Данило та Василько Романовичі.

Найкращі позиції в Романовичів у першій половині XIII ст. були на Волині, що дозволило їм у вкрай важкі часи створити підґрунтя для своєї влади, а потім поступово розширити в цій землі свої володіння. Дуже складна боротьба, яка паралельно велася за відновлення влади в Галичині, позначалася на ситуації на Волині, оскільки невдачі Романовичів у Прикарпатті при­зводили до посилення їхніх противників у волинських землях. У 30-х рр. XIII ст. жорстока війна в Середньому Придніпров’ї,

у яку вимушені були втрутитися Романовичі, також гальмувала процес повернення нащадків Романа Мстиславича до Галича. Поступове посилення князів Данила та Василька, їхня вміла дипломатія, створення союзу з потужними політичними силами у Прикарпатті сприяли формуванню в другій половині 30-х рр. умов для остаточного повернення Романовичів до Гали­ча, а також відновлення єдиної Галицько-Волинської держави.

Події 40-50-х рр. XIII ст. чітко показують, наскільки може бути різним вплив зовнішнього фактора на розвиток державно­го та політичного життя країни. Доки в суспільстві не почалися незворотні негативні процеси, воно не тільки чинить опір, а й певною мірою консолідується. Коли ж зовнішній фактор починає деформувати внутрішні чинники поступу, спостеріга­ються регрес і занепад. Монгольська навала у Східну Європу, у тому числі на Волинь та Галичину, призвела до величезних руйнацій. Ще більше, ніж у попередній період, спостерігаються процеси послаблення державного розвитку, посилюється сепа­ратизм. Проте поряд із цим відбувається консолідація суспіль­них сил на протистояння зовнішньому тиску.

У зазначений період адміністрація Романовичів здійснювала відбудову краю, відновлювалися старі та будувалися нові міста, створюються потужні фортифікаційні споруди та посилюються військові формування. Тоді ж здійснювалися активні диплома­тичні заходи, а також походи на приєднання до держави Рома­новичів нових земель, долалися сепаратистські виступи. Важли­вою подією в цьому процесі було налагодження нормальних сто­сунків з країнами Центральної Європи. Коронація князя Данила зумовила зростання авторитету володарської влади його держа­ви. У цей час Данило Романович висловлював свої претензії на загальноруське лідерство, прагнув чинити опір агресивним діям монгольських ханів. На жаль, наприкінці 50-х рр. держава Романовичів не зуміла протистояти активним зовнішньополі­тичним діям Золотої Орди, що призвело до значного ослаблення на початку 60-х рр. XIII ст. суверенності Волинсько-Галицького державного утворення.

Проведене дослідження державно-політичних процесів на Волині та в Галичині на фоні політичних процесів у Центрально-

Східній Європі IX - першої половини XIII ст. свідчить про перспективність запропонованих методологічних підходів та конкретних напрямів наукового пошуку. Отримані результати дозволяють істотно переглянути уявлення про цей важливий період історії України, вони мають бути враховані при створенні нової сучасної концепції історії вказаного періоду.

Результати дослідження дають змогу виявити нові підходи та нові теми наукових розвідок у конкретних напрямах, що у свою чергу створить умови для розширення наші уявлення про розвиток держави й державності у населення Прикарпаття й Волині часів існування держави-імперії Русь, а згодом - конфедерації руських земель-князівств. Базовим напрямом наступних досліджень повинно бути вивчення суспільства, де відбувалися державницькі процеси, спільності, яка була суб’єк­том державотворчих процесів. Особливо важливим є комплекс­не вивчення етнічних та політичних процесів у слов’янства Східної Європи.

З’ясування питання про існування державного життя на Волині й у Прикарпатті ставить завдання вивчення економічного життя краю як бази існування тодішніх держави та суспільства. А тут, крім вивчення господарського поступу (розвитку сіль­ського господарства, ремесел, торгівлі), важливим є розгляд питання про систему організації соціально-економічних відно­син у суспільстві, яке ще донедавна аксіоматично називали фео­дальним. Це дозволить по-новому побачити місце конкретних станів і верств населення в державному та політичному житті суспільства. Поглиблене вивчення державницьких процесів по­требує особливо уважного аналізу духовного та ідеологічного життя суспільства, ставлення його до інститутів державної влади. Подальше дослідження проблеми становлення й розвит­ку держави та державності на Волині й у Галичині потребує більш детального аналізу політичних процесів у слов’ян Східної Європи на етапі формування держави Русь із центром у Києві.

Дослідження механізму створення цієї держави, системи взаємин київського політичного центру з іншими східнослов’ян­ськими політичними формуваннями дозволяє не тільки зрозуміти сутність указаної держави, а й з’ясувати механізм функціонування

різних її частин, що входили до неї як адміністративно-терито­ріальні одиниці. Окремою темою повинно бути вивчення особ­ливостей регіонального розвитку різних частин Південно-Захід­ної Русі. Зокрема вкрай важливим є розгляд системи взаємин Галичини з Дністерсько-Дунайським межиріччям, а Волині - із Забужжям та Погоринню. Очевидно, що нагальним є подальший аналіз системи міжнародних відносин Галичини й Волині з краї­нами Центральної Європи, з Візантійською імперією, степовим населенням Причорномор’я. Перспективним, зокрема, є аналіз впливу монгольських державних новоутворень на формування нової політичної карти Східної Європи у другій половині XIII ст.

Для проведення всіх цих досліджень перспективним є ство­рення Корпусу свідчень джерел з історії Волині та Галичини доби середньовіччя, куди б увійшли матеріали археологічних, писемних та актових документів з історії західноукраїнського краю.