ХІІІ УКРАЇНА НЕЗАЛЕЖНА ЗДОБУТТЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

ВІЙСЬКОВО КОМУНІСТИЧНИЙ ЗАКОЛОТ

19—21 серпня 1991 р. військово-партійна бюрок­ратія зробила останню спробу врятувати імперію і свою владу в ній шляхом державного перевороту. За традицією його було здійснено під час відпустки лідера КПРС і держави М.

“З метою захисту життєво важливих інтересів народів і громадян Союзу РСР” Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС), який очолив віце-президент CPCP Геннадій Янасв, постановою №1 вирішив припинити діяльність небажаних новому режиму органів влади і управління, політичних партій, громадських організацій і масових рухів, заборонити мітинги, вуличні походи, демонстрації та страйки, запровадити комендантську годину та обшук громадян, встановити контроль над засобами масової інформації (цензуру). Постанова №2 ДКНС обмежила перелік центральних і московських газет кількома лояльними, на погляд хунти, виданнями. Під приводом дотримання надзвичайного стану у Москву було введено війська.

Шлях до нової комуністичної диктатури путчистам перекрили керівництво та народ Росії. Президент Борис Єльцин закликав громадян до опору. Першого ж дня перевороту до будинку Верховної Ради РРФСР почали прибувати москвичі для захисту демократії та обраної народом влади. Вони збудували довкола “Білого дому” барикади. На сторону законного уряду перейшла частина військових з бойовою технікою. Штурмувати будинок парламенту путчисти не наважилися.

Серед захисників “Білого дому” було чимало українців. Сюди прийшли студенти, що навчалися в московських вузах, українці — мешканці Москви, приїжджі, яких переворот застав у російській столиці. Перша українська сотня згуртувалася довкола національного синьо-жовтого прапора, з яким демонст­ранти прибули на площу. Згодом сформувалися нові українські сотні, і на барикадах замайоріло кілька національних прапорів. Один з них було піднято на дирижаблі разом з прапорами Росії, Литви та Грузії, інший встановлено на танку з українським екіпажем, що перейшов на бік демократії.

21 серпня, коли відкрилася надзвичайна сесія Верховної Ради Росії, стало зрозуміло, що путч провалився. З делегацією парламенту Горбачов повернувся в Москву. 22 серпня він скасував антиконституційні акти організаторів державного перевороту та усунув членів ДКНС з постів, які вони займали. Керівників путчу було заарештовано.

24 серпня М. Горбачов розповсюдив заяву, якою засудив участь керівних органів компартії у державному перевороті, запропонував ЦК КПРС самороз- пуститись та склав з себе повноваження Генерального Секретаря ЦК КПРС. Б. Єльцин видав Указ про припинення діяльності компартії РРФСР.

Військово-комуністична хунта планувала спершу ДКНС І УКРАЇНА Україну нейтралізувати, а після розгрому демок­ратії в Росії ввести війська до Києва, Львова, Донецька, Харкова та деяких інших міст, ліквідувати суверенітет республіки і зародки народовладдя. Вже вночі 19 серпня до Києва прибув генерал армії В. Варенников. Разом з командуючим Київським військовим округом генерал- полковником В. Чечеватовим о 8 год ранку він зібрав командирів частин і наказав виконувати розпорядження ДКНС. Потім запропонував Голові Верховної Ради України Л. Кравчуку зустрітися в ЦК КПУ в кабінеті С. Гуренка, однак, діставши відмову, погодився прибути у Верховну Раду. В присутності С. Гуренка, В. Чечеватова, віце-прем’єра К. Масика в ультимативній формі вимагав покірності Верховної Ради та уряду України, невтручання опозиційних сил. За непослух погрожував військовими репресіями.

Вірогідно, зважаючи на ці погрози, Л. Кравчук досить стримано сприйняв пропозицію представників Народної ради шодо об’єднання зусиль у боротьбі проти перевороту, попередив їх про можливі наслідки, закликав до спокою, щоб не спровокувати введення надзвичайного стану. У виступі по Українському телебаченню 19 серпня він послався на відсутність офіційних документів щодо ДКНС, недоцільність поспішних оцінок, закликав зберігати витримку, дотри­муватись Конституції, трудової дисципліни і громадського порядку, завершити збирання врожаю і добре підготуватись до зими.

Обтічною й невизначеною виявилась і заява Президії Верховної Ради УРСР, прийнята після майже дводенної дискусії ввечері 20 серпня і опублікована лише 22 серпня. Пропонувалося зробити все, щоб уникнути дестабілізації становища й загострення соціально-політичної ситуації, утриматись від страйків, мітингів і маніфестацій (як того вимагав і ДКНС), успішно провести весь комплекс сільськогосподарських робіт і підготовку до зими. Найрадикальнішим було внесене на вимогу представників Народної ради положення, що постанови ДКНС “не мають юридичної сили на території України”.

Не погоджуючись з перестраховочною позицією обережних противників і потаємних прихильників перевороту, частина членів Президії (В.Гриньов, О. Ємець, Д. Павличко, В. Пилипчук, Л. Танюк, L Юхновський та В. Яворівський) оголосили власну заяву. У ній утворення та дії комітету з надзвичайного стану визнавалися антиконституційними і незаконними, проголошувалась підтримка демократичних сил Росії, в разі спроб захоплення влади у республіці народ закликався до непокори.

Представники Народної ради, що зібралися 19 серпня у Спілці письменників, заявили протест проти антиконституційного державного перевороту і вирішили згуртувати опозиційні сили. Наступного дня на засіданні Народної ради утворилася коаліція “Незалежна демократична Україна”, яка об’єднала 27 партій і рухів. Вона визнала переворот антиконститу цінним, арешт Президента CPCP — злочином, закликала народ до страйків і громадянської непокори.

НРУ вже до середини дня 19 серпня підготував заяву з приводу державного перевороту в CPCP. У ній ДКНС названо органом позаконституційним і незаконним. Рух закликав громадян України “створювати організаційні структури активного опору, які будуть координувати всеукраїнський страйк”.

Багато інших демократичних партій, спілок, об’єднань та рухів у ці критичні серпневі дні стали на захист завоювань народу, суверенітету України.

Серпневі події остаточно виявили антидемократичну суть КПРС та її філії в Україні. 19 серпня обласні комітети КПУ отримали шифрограму про введення у країні надзвичайного стану. Секретаріат ЦК КПРС вимагав від комуністів підтримати ДКНС. Відповідно Секретаріат ЦК КПУ того ж дня зобов’язав партійні комітети на місцях сприяти ДКНС, керуватися його документами, давати відсіч екстремістським настроям, спробам громадянської непокори, заборонити будь-які мітинги, демонстрації, маніфестації, страйки, публікацію антипутчївських матеріалів, а наприкінці заявив, що заходи “керівництва країни” відповідають настроям переважної більшості трудящих і співзвучні з принциповою позицією Компартії України. Протягом згаданого і наступного дня надійшли ще дві пропутчівські телеграми з ЦК КПУ, але 21 серпня усі три були відкликані.

Чимало компартійних функціонерів, керівників владних структур, під­приємств, колгоспів та установ поспішили запевнити ДКНС у своїй лояльності. Зокрема, переворот підтримали Дніпропетровський, Житомирський, Закарпат­ський, Миколаївський, Одеський, Полтавський, Харківський, Чернігівський обкоми та облвиконкоми, партійно-радянська верхівка Криму, Кіровоградський, Криворізький та деякі інші міськкоми КПУ. Догідницьки повелося українське телебачення^ тершноно, з ццжшїжанин коїлентарем поцакми перекладені українською документи хунти, водночас нещадно цензуруючи всі антипутчівські матеріали. У дні перевороту на телебачення й радіо не допускались представники демократичних поглядів. Жодної заяви, жодного звернення Народної ради, НРУ, демократичних партій і рухів не надрукували компартійні газети, не поширило Українське телебачення.

Спроба комуністичної верхівки CPCP зупинити демократизацію суспільства не дістала підтримки українського народу. За даними соціологічного опитування, проведеного Всесоюзним центром вивчення громадської думки 20 серпня, діяльність ДКНС вважали незаконною 75% опитаних киян та 73% львів’ян. Однак масового і спонтанного виходу людей з протестами проти диктатури ДКНС у Києві не спостерігалось.

Рішучий опір путчу було вчинено у Львові. 19 серпня до населення області з чіткими політичними оцінками антиконституційного перевороту і закликами бути готовими до громадянської непокори й загального політичного страйку виступили обласна Рада народних депутатів та Комітет громадянської згоди, провід Крайової організації НРУ і президія Демократичної спілки молоді Львівщини.

20 серпня відбулось велелюдне віче львів’ян, яке висловило обурення державним переворотом, підтримку російській демократії, готовність захищати суверенітет України та законно обрану владу.

У Донецькій міськраді 19 серпня зібралося понад 50 народних депутатів республіки, обласної та міської Рад. Вони прийняли звернення до Президії Верховної Ради України та до жителів міста, в яких заявили про категоричне невизнання ДКНС. Донецький страйкком готував загальношахтарський страйк.

Осередків опору військово-партійній хунті в Україні було чимало. Головною силою спротиву комуністичній диктатурі стали демократичні партії і рухи, оновлені Ради, політично й національно свідомі люди.

Після поразки комуністично-мілітаристської хунти в Москві, арешту членів ДКНС та інших організаторів перевороту створилася якісно нова ситуація й в Україні. Компартійні структури повністю дискредитували себе в очах народу. Тому Президія Верховної Ради України утворила Тимчасову комісію для перевірки діяльності посадових осіб, органів влади, управління, громадських об’єднань та організацій у зв’язку з державним переворотом, яку очолив Юрій Гайсинський. Подібні комісії були створені в республіці при Радах усіх рівнів. У результаті деяких номенклатурних осіб та керівників органів масової інформації за підтримку заколоту було усунуто з посад.

Так безславно закінчився серпневий комуністичний путч.

24 серпня 1991 р. відкрилася позачергова сесія ПРОГОЛОШЕННЯ Верховної Ради України, на якій було розглянуто НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ питання про політичну ситуацію в республіці та прийнято низку надзвичайно важливих документів. Серед них — Постанова та Акт проголошення незалежності України, затверджені конституційною більшістю (Постанова: за — 321, Акт: за — 346). У результаті Україна стала незалежною демократичною державою з неподільною та недоторканою територією, на якій чинними є лише власні Конституція, закони та постанови уряду.

З метою всенародного підтвердження Акта сесія вирішила провести 1 грудня республі канськ ий референдум.

Одностайність підтримки Акта проголошення незалежності України свідчила не стільки про перехід парламентської більшості на самостійницькі позиції, хоч без урахування історичної реальності і волі народу тут не обійшлось, скільки про деморалізацію прокомуністичних елементів за умов поразки перевороту, про спробу ціною паперової незалежності врятувати компартію, про тактику поступки у гаслах з метою подальшого в'ихолощення змісту цих гасел. Водночас частина комуністичної номенклатури дійшла висновку, що в нових умовах її груповим інтересам більше відповідає незалежна Україна, і зробила свідомий вибір на користь самостійності.

Проголошення державної незалежності Україною та іншими республіками викликало неоднозначну реакцію в Роси. 26 серпня прес-секретар Президента РРФСР від імені Б. Єльцина заявив, що Російська Федерація не ставить під сумнів конституційне право кожного народу на самовизначення, але у випадку припинення союзницьких відносин залишає за собою право поставити питання про перегляд кордонів. На прес-конференції 27 серпня у Києві JI. Кравчук нагадав, що згідно з договором між Росією і Україною від 19 листопада 1990 р. сторони визнали неприпустимість перегляду кордонів і Україна має намір твердо дотримуватись цієї угоди.

Обурення демократичної громадськості Росії та народу України, а також безкомпромісна, але виважена позиція керівництва республіки призвели до термінового (28 серпня) приїзду у Київ державної делегації РРФСР на чолі з віце-президентом О. Руцьким. В результаті дводенних переговорів було прийняте комюніке, в одному з пунктів якого підтверджувалась закріплена договором від Ю листопада 1990 р. територіальна цілісність сторін.

Поступово світ призвичаювався до існування самостійної Української держави. Але повне її визнання провідні країни відклали до референдуму на підтвердження Акта про незалежність.

1 грудня 1991 р. на виборчі дільниці прийшло близько 32 млн громадян. З них майже 29 млн (90,35%) підтвердили Акт проголошення незалежності України. За ходом референдуму спостерігали представники державних органів, політичних партій і рухів, держав колишнього CPCP і зарубіжних країн, міжнародних організацій, українські та іноземні журналісти.

Звичайно, було б ілюзією вважати, що 90,35% громадян України за короткий час стали свідомими самостійниками. Основна маса населення або проголосувала з надією на краще життя в незалежній Україні, або просто довірилась авторитетові Верховної Ради та її Голови. Однак незалежно від мотивів воля народу була виявлена чітко й однозначно.

На урочистому засіданні 5 грудня 1991 р. Верховна Рада України прийняла звернення “До парламентаріїв і народів світу”, в якому наголошувалося, що договір 1922 р. про утворення CPCP Україна вважає стосовно себе недійсним і недіючим. Заявлялось, що Україна будує демократичну, правову державу, першочерговою метою якої є забезпечення прав і свобод людини. Підтвер­джувалися положення Декларації прав національностей України від 1 листопада 1991 р. щодо гарантування усім громадянам республіки рівних політичних, громадянських, економічних, соціальних та культурних прав. Проголошувався перехід до ринкової економіки, визнавалася рівноправність усіх форм власності. Висловлювалася готовність до активізації міжнародного співробітництва на засадах рівноправності, суверенності, невтручання у внутрішні справи один одного, визнання територіальної цілісності і непорушності існуючих кордонів. Неподільною і недоторканою Україна оголосила і власну територію, водночас не маючи територіальних претензій до будь-якої держави. Задекларовано було також без’ядерний статус республіки, оборонний характер її військової доктрини, формування Збройних Сил на засадах мінімальної достатності.

24 серпня 1991 р. Народна рада запропонувала

ЗАБОРОНА КОМПАРТІЇ заборонити компартію України, верхівка якої підтримала серпневий державний переворот. Але, зважаючи на опір комуністичної більшості, Верховна Рада спромоглася лише на постанову “Про департизацію державних органів, установ та організацій”. Припинялася діяльність політичних партій в усіх органах державної влади і управління, правоохоронних органах (прокуратурі, міліції, держбезпеці), установах радіо і телебачення, інших державних організаціях. Питання про функціонування партійних осередків на підприємствах передавалося для вирішення трудовим колективам.

Та вже наступного дня Президія Верховної Ради України прийняла Указ “Про тимчасове припинення діяльності компартії України” як організації, яка, за попередніми даними, взяла участь у державному перевороті. Органам внутрішніх справ спільно з народними депутатами було доручено опечатати приміщення партійних комітетів та взяти їх під охорону. При цьому пропонувалося не допустити переслідування за політичні переконання. Окремою постановою Президії Верховної Ради майно ЦК КПУ та ЦК КПРС на території України передавалося на баланс Верховної та відповідних місцевих Рад народних депутатів. 20 грудня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон “Про обернення майна компартії України та КПРС на державну власність”.

Керівництво КПУ терміново (26 серпня) зібрало нелегальний пленум, на якому було вирішено засудити “спробу’’ здійснення державного перевороту, проголосити повну самостійність компартії України, вважати постанову про припинення її діяльності немотивованою і неконституційною. Пропонувалося також організувати збір підписів з вимогою проведення референдуму про відміну згаданої постанови.

Однак зупинити хід подій компартійні лідери вже не могли. 27 серпня приймається Указ Президії Верховної Ради України “Про передачу архівів Компартії України у підпорядкування Головного архівного управлінні] при Кабінеті Міністрів України”. Цього ж дня було припинено вихід газет — органів ЦК КПУ.

ЗО серпня 1991 р. Л. Кравчук підписав Указ Президії Верховної Ради України “Про заборону діяльності Компартії України”. На той час Тимчасова комісія Ю. Гайсинського подала докази підтримки керівництвом КПУ державного перевороту.

Декларація про державний суверенітет України ОБРАННЯ ПРЕЗИДЕНТА проголосила принцип поділу влади в республіці УКРАЇНИ на законодавчу, виконавчу і судову. Отже, система

поєднання законодавчої та виконавчої функцій Радами народних депутатів вичерпала себе і мала бути замінена іншою.

5 липня 1991 р. Верховна Рада УРСР прийняла пакет законів щодо запровадження президентства у республіці. Протягом вересня здійснювалось висування кандидатів на посаду Президента. Попередньо передбачалося від демократичних сил запропонувати одну взасмоузгоджену кандидатуру. За це, зокрема, висловилася IlI надзвичайна конференція Асоціації демократичних Рад України, що відбулася у Дніпродзсржинську 24 серпня. На ній були присутні повноважні представники і керівники 6 областей, 79 міських і 17 районних Рад народних депутатів. З-посеред можливих кандидатів у Президенти вона надала перевагу В’ячеславу Чорноволу. Конференція запропонувала також запровадити пост віце-президента і на цю посаду рекомендувала Володимира Гриньова.

Але угоди про спільні дії демократичних сил досягти не вдалося. Велика рада Руху більшістю голосів висунула кандидатом у Президенти В’ячсслава Чорновола, рада УРП — Левка Лук’яненка, громадська організація Українська Духовна республіка — Олеся Бердника, Партія зелених України — Юрія Щербака, Союз “Чорнобиль" — Володимира Яворівського. До прстендентських списків увійшли також колишній лідер депутатської більшості у Верховній Раді Олександр Мороз, поет Борис Олійник, міністр_я сільського господарства Олександр Ткаченко, голова виробничого кооперативу “Олімп” з Дніпропет­ровська Леопольд Табурянський та багато інших. Загалом власних кандидатів висунули 12 політичних партій, громадських об’єднань і рухів, 97 трудових колективів. Водночас 100 громадян, серед них майже третина пенсіонерів та непрацюючих, подали заяви про самовисунсння. 95 претендентів дістали право одержати підписні листи на свою підтримку. Однак лише 26 подали заповнені списки у Центральну виборчу комісію. Причому визначений законом рубіж у сто тисяч підписів змогли подолати лише сім з них: В. Гриньов. Л. Кравчук, Л. Лук’яненко, Л. Табурянський, О. Ткаченко, В. Чорновіл та І. Юхновський. Вони й були зареєстровані кандидатами у Президенти.

У ході передвиборної кампанії О.Ткаченко свою кандидатуру зняв. 1 грудня близько 32 млн громадян (84% внесених у списки) взяли участь у виборах. Леонід Кравчук отримав майже 20 млн голосів (62%) і став першим всенародно обраним Президентом України. 7,4 млн виборців (23,3%) віддали свої голоси В’ячеславу Чорноволу, причому у Галичині він дістав переконливу перемогу.

5 грудня 1991 р. на урочистому засіданні Верховної Ради Л. Кравчук склав присягу народові України. Цього ж дня на пленарному засіданні Головою Верховної Ради обрано Івана Плюща.

Після провалу серпневого путчу “парад суве- РОЗВАЛ CPCP ренітетів” змінився “парадом незалежності”. Усі колишні республіки CPCP проголосили свою державну самостійність.

Проте союзний центр не облишив планів продовжити своє існування. Акцентувалося на важливості економічних взаємозв’язків, розрив яких міг довести господарство незалежних держав до повного краху. Окрім того, неодноразово підкреслювалося, що без України оновлений союз неможливий. Як найвагоміший аргумент на користь економічної спілки припиняли поставки лісу, газу, нафти, паперу, комплектуючих, зривалися укладені угоди.

6листопада 1991 р. колишня компартійна більшість Верховної Ради дала згоду на парафування міждержавної економічної угоди. Того ж вечора В.Фокін у Москві поставив свій підпис під договором, який був не стільки економічним, скільки політичним документом. Відразу пожвавішали розмови щодо не­обхідності підкріпити економічні домовленості політичним союзом. Адже пропонований спільний економічний простір, спільний ринок праці, спільна грошова одиниця, спільна армія, єдиний військово-промисловий комплекс та інші подібні речі створювали для цього всі необхідні умови.

Так фактично й сталося, але без участі України. 14 листопада у Ново-Огарьові лідери семи колишніх союзних республік домовилися про утворення нового політичного об’єднання — союзу суверенних держав (CC Д). Україна заявила, що до президентських виборів і республіканського референдуму участі у переговорах про політичний союз не братиме.

Після переконливого підтвердження народом України Акта проголошення незалежності створилися умови для усунення загрози відновлення влади центру, реанімації старих, схильних до тоталітаризму структур.

7 грудня 1991 р. у Бїловезькій Пущі під Брестом зібрались лідери Білорусі (С. Шушкевич), Росії (Б. Єльцин) та України (Я. Кравчук). Результатом їхніх переговорів стало підписання наступного дня угоди про створення Співдружності Незалежних Держав. Основними положеннями цієї угоди з урахуванням застережень, прийнятих Верховною Радою України, були наступні. Три держави, які підписали союзний договір 1922 р., заявляють, що CPCP як держава — суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність — припиняє своє існування. Утворюється Співдружність Незалежних Держав. Кожна з них забезпечує своїм громадянам рівні права і свободи, визнає і поважає територіальну цілісність інших членів співдружності, недоторканість існуючих кордонів, гарантує їхню відкритість, свободу пересування і передачі інформації. Високі Договірні Сторони формують на базі угруповань Збройних Сил колишнього CPCP власні Збройні Сили, зберігатимуть спільний воєнно-стратегічний простір та єдиний контроль над ядерною зброєю. До сфер їхнього співробітництва належать консультації в галузі зовнішньої політики, розвиток спільного економічного простору, участь у загальноєвропейському та євразійському ринках, митна політика, власні системи транспорту і зв’язку, екологічна безпека, міграційна політика, боропДа з організованою злочинністю, наслідки Чорнобильської катастрофи. Координаційні інститути створюються на паритетних засадах, їхні рекомендації приймаються консенсусом. Угода відкрита для приєднання всіх держав. Місце перебування координуючих органів Співдружності — Мінськ. Діяльність органів колишнього CPCP на територіях членів Співдружності припиняється.

У зв’язку з неоднозначним тлумаченням угоди, зокрема, як основи для створення нової союзної держави, Верховна Рада України 20 грудня 1991 р. прийняла спеціальну заяву, в якій ще раз підкреслила державну незалежність республіки, заперечила можливість перетворення Співдружності на державне утворення зі своїми органами влади й управління, надання їй статусу суб’єкта міжнародного права. Констатувалося також, що кордони залишаються незмінними незалежно від того, чи Україна — учасник угоди чи ні, а перебування стратегічних Збройних Сил иа її території с тимчасовим. Україна повідомила, що створюватиме власну відкриту економічну' систему шляхом запровадження своєї грошової Одиниці, банківської і митної систем, і зарезервувала за собою право припинити свою участь в угоді або її окремих статтях.

21 грудня 1991 р. в Алма-Аті відбулася зустріч керівників 11 незалежних держав колишнього CPCP (за винятком Грузії та країн Прибалтики). М. Горбачова на неї не запрошували. В результаті було підписано протокол, за яким усі держави на рівноправних засадах проголосили себе засновниками Співдружності Незалежних Держав. У прийнятій Декларації зафіксовано, що з утворенням Співдружності CPCP припиняє своє існування. Причому СНД не є ні державою, ні наддержавним утворенням. Для координації діяльності у сферах спільних інтересів було утворено Раду глав держав та Раду глав урядів. Росія дістала підтримку у заміщенні нею членства CPCP в OOH та Раді Безпеки. Білорусь, Росія та Україна гарантували решті членів Співдружності сприяння при вступі в OOH та інші міжнародні організації. Ядерна “кнопка”, з певними обмеженнями у користуванні нею, була передана Президентові Росії Б. Єльцину, а командування Збройними Силами до вирішення питання про їхнє реформування доручено маршалу Є. Шапошникову.

25 грудня 1991 р. М. Горбачов заявив про свою відставку з поста Президента CPCP. А ЗО грудня того ж року на зустрічі глав СНД у Мінську було вирішено ліквідувати державні структури колишнього CPCP. Спроби створити на їхньому місці нові спільні органи управління наштовхнулися на рішучий спротив України.

Так було перегорнуто останню сторінку в історії Союзу Радянських Соціалістичних Республік. При всіх плюсах і мінусах створення СНД головним наслідком цього акту стала ліквідація найбільшої у світі тоталітарної імперії, яка проіснувала майже 70 років.

Події серпня—грудня 1991 р. стали кульмінаційним етапом мирної національно-демократичної революції в Україні — складової революційного процесу, шо на межі 80-—90-х років охопив CPCP і країни радянського блоку. Однак із проголошенням незалежності завершився тільки перший етап революції. На черзі стояли нові завдання: перехід* до ринкової економіки, поглиблення демократизації суспільства, усунення від влади посткомуністичної номенклатури і формування нової національної еліти.

РОЗБУДОВА СУВЕРЕННОЇ УКРАЇНИ

До проголошення назалежності Україна мала ЗАПРОВАДЖЕННЯ фактично статус провінції радянської імперії. АТРИБУТІВ ДЕРЖАВНОСТІ Звідси — умовність її державницьких атрибутів, переважно нав’язаних згори без урахування націо­нальних, історичних та культурних традицій народу. Тому звільнена республіка відразу вдалася до творення законів, здатних забезпечити її суверенне існування, вирізнити з-поміж інших держав.

Серед цих актів одним з найвагоміших був Закон “Про державний кордон України”, прийнятий Верховною Радою 4 листопада 1991 р. Він встановив недоторканість кордонів, регламентував їх режим, порядок охорони, перетину. Одночасно було прийнято Закон “Про прикордонні війська України”.

Дещо пізніше, 12 грудня, Президент України Л. Кравчук підписав Указ “Про утворення державного митного комітету України”, одним з головних 'завдань якого стало забезпечення економічної безпеки республіки. Це, окрім всього іншого, означало звільнення митної служби від підпорядкування центру і перекриття одного з каналів надходжень одержаних валютних коштів у Москву. Щоправда, за спільною домовленістю кордони між державами СНД визнавались “прозорими”, без охорони, митного контролю тощо.

24 серпня 19*51 р. позачергова сесія парламенту прийняла постанову “Про військові формування на Україні”, згідно з якою всі війська, дислоковані на території республіки, підпорядковувалися Верховній Раді. Тоді ж було створено Міністерство оборони, а міністром оборони призначено генерал-майора авіації Костянтина Морозова (згодом йому було присвоєно звання генерал-полковника).

Черговим кроком стала розробка концепції оборони та будівництва Збройних Сил України, схвалена Верховною Радою 11 жовтня. У ній заявлялося про намір України одержати у* майбутньому статус нейтральної, без’ядерної держави, яка не бере участі у військових блоках. Дві останні тези викликали у суспільстві жваву дискусію. Виявилось чимало прихильників володіння ядерним арсеналом та інтеграції України в НАТО.

Прийнятий 6 грудня Закон “Про Збройні Сили України” заборонив застосування їх без рішення Верховної Ради для виконання" завдань, не пов’язаних з обороною держави. Цим же законом встановлювалось використання у Збройних Силах України державної мови, здійснення військово-патріотичного виховання на націоиально-історичиих традиціях народу, заборонялася діяльність у військах будь-яких політичних партій і рухів. Окремою постановою було затверджено текст військової присяги, яку тут же, в залі Верховної Ради, першим склав міністр оборони України К. Морозов. Указом від 12 грудня 1991 р. Президент України Л.Кравчук прийняв на себе обов’язки Головнокомандуючого Збройними Силами України.

Першим етапом реалізації Закону “Про Збройні Сили України” стало добровільне складання військової присяги на вірність народові України в частинах та з’єднаннях, дислокованих на території республіки, яке розпочалося з січня 1992 р. Головнокомандуючий Збройними Силами СНД маршал Є. Шапошников наказав розташованим в Україні військам з 10 до 12 січня скласти присягу на вірність Росії. Потім, мабуть, зрозумівши абсурдність цього наказу, запропонував присягти на вірність неіснуючій державі СНД. Однак переважна більшість воїнів.поклялася захищати незалежність України. Решті була надана можливість перейти на службу до будь-якої іншої армії країн Співдружності або звільнитися в запас. Командуючих Київським, Одеським та Прикарпатським військовими округами, що не присягнули Україні, було усунуто з посад.

Прийнятим 4 листопада Законом “Про Національну гвардію України” було утворено на базі внутрішніх військ озброєний загін для захисту суверенітету і територіальної цілісності держави, а також життя, гідності, конституційних прав та свобод громадян. Командуючим Національною гвардією став генерал-майор В. Кухарсць.

Пильну увагу демократичної громадськості викликала реорганізація КДБ. Спадкоємець ЧК, ГПУ, HKBC, МДБ налічував в Україні 20 тис. працівників і споживав 130 млн крб (1990 р.). Цей охоронець партапарату та державної бюрократії боровся не стільки з зовнішньою, скільки з внутрішньою загрозою режимові.

Зважаючи на це, Верховна Рада постановою “Про створення Служби національної безпеки” від 20 вересня 1991 р. ліквідувала КДБ і на його матеріально-технічній та кадровій базі утворила CH БУ, підпорядковану Президенту і підконтрольну Верховній Раді. Підрозділи урядового зв’язку та охорони дістали окремий статус. Місцевий апарат було зменшено удвічі. Нова служба зобов’язалася користуватися лише конституційними методами діяльності. Головою CH БУ парламент призначив Євгена Марчука. 13 березня 1992 р. слово “національної” з назви Служби було вилучено.

5 листопада Верховна Рада України прийняла Закон “Про прокуратуру”, яким встановлена підконтрольність її Верховній Раді і заборона втручатися в її діяльність іншим органам влади й управління, посадовим особам, засобам масової інформації і громадсько-політичним організаціям. Генеральним проку­рором було призначено Віктора Шишкіна.

Суттєвим атрибутом незалежної держави с її громадянство. 8 жовтня 1991 р. Верховна Рада прийняла Закон “Про громадянство України”. Зважаючи на поширену комуністичну практику позбавлення громадянства небажаних режи­мові людей, Закон визначив громадянство як невід’ємне право людини, якого ніхто не може бути позбавлений, як і права змінити громадянство. На підставі двосторонніх міждержавних договорів допускалося подвійне громадянство.

На відміну від деяких держав, які утворилися на руїнах CPCP і обставили набуття громадянства певними умовами, обмеженнями, зокрема щодо місця народження, цензу осідлості та ін., Україна вдалася до так званого нульового варіанта, тобто надала громадянство усім, хто на момент набуття чинності Закону проживав на її території, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, освіти, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, не був на той час громадянином інших держав і не заперечував проти отримання громадянства України.

Особливе місце у державній атрибутиці посідають гімн, герб та прапор. Український народ давно визначився зі своїми національними символами, обравши за гімн пісню на слова Павла Чубинського та музику Михайла Вербицького “Ще не вмерла Україна”, гербом — тризуб князя Володимира та прапор — синьо-жовте знамено кольору неба і стиглого пшеничного лану. Цей вибір був освячений тривалою боротьбою народу за їхнє утвердження. Але офіційне визнання національної символіки як державної проходило у складній політичній боротьбі.

Музичну редакцію Державного гімну “Ще не вмерла Україна” Президія Верховної Ради затвердила 15 січня 1992 р. Наступного дня розпочалось його повсюдне виконання.

На початок вересня 1991 р. національний прапор* майорів уже над багатьма містами й селами України, був встановлений у залі Верховної Ради. 4 вересня після триразового голосування його урочисто підняли і над будинком парламенту. Нарешті, 28 січня 1992 р. відповідною постановою Верховної Ради він був затверджений Державним прапором.

Лише під загрозою розпуску парламенту через вихід з нього Народної ради Верховна Рада 19 лютого 1992 р. затвердила тризуб як малий герб України.

Більшість політиків усвідомлювала, що справді незалежною державою Україна зможе себе називати лише тоді, коли матиме власну грошову одиницю. Окрім того, без стабільної національної валюти годі було сподіватися результативних економічних реформ. Повна залежність республіки від інфля­ційних процесів у CPCP, а потім у СНД, насамперед, у Росії, відсутність грошової маси при обвальному зростанні цін, прискорене вимивання товарів з відносно насиченого споживчого ринку України примусили уряд шукати шляхів захисту від нашестя знецінених рублів. У листопаді 1990 р. було запроваджено картки споживача. Більшість товарів продавалася за умови одночасної оплати їх не лише рублями, а й відповідною кількістю одноразових купонів. Але сподівання домоггися насиченості ринку товарами не справдилися. Крім екомічних причин до цього спричинилася незахищеність карток, що друкувалися звичайними друкарнями на звичайному, часто обгортковому папері.

Запровадження національної валюти в умовах галопуючої інфляції прирекло б її на прискорений розвал. Тому уряд замовив у Франції нові купони багаторазового використання, що мали кілька рівнів захисту і виконували з 10 січня 1992 р. роль валюти.

Українська революція початку 90-х років здій- РЕОРГАНІЗАЩЯ снювалася мирним шляхом, і одночасна руйнація ОРГАНІВ ВЛАДИ всіх державних структур могла лише поглибити економічний, політичний та правовий хаос у республіці. Тому законодавчі інститути тимчасово було залишено без змін, а виконавчі зазнали реорганізації.

Указом Президента України Л. Кравчука від 25 лютого 1992 р. ‘‘Про зміни в системі центральних органів державної виконавчої влади в Україні” був скасований інститут Державних міністрів України як такий, що не виправдав себе. В результаті реорганізації та ліквідації окремих міністерств до системи центральних органів державної влади було введено 26 міністерств, позбавлених права безпосереднього управління трудовими колективами, але наділених відповідальністю за проведення державної політики у відповідних сферах і галузях народного господарства.

З метою визначення стратегії державної політики, основних напрямів і принципів діяльності органів виконавчої влади Указом Президента від 28 лютого 1992 р. “Про Державну Думу України” було утворено новий постійно діючий орган, який очолив Президент республіки. Заступником Голови Думи став Прем’єр-міністр. 62 члени думи увійшли до чотирьох колегій, сформованих за професійним принципом: з питань економічної, науково-технічної, гуманітарної та правової політики. Керівниками колегій були призначені державні радники України, відповідно О. Ємельянов, І. Юхновський, М. Жулинський та О. Ємець. Державна Дума проіснувала до кінця року, але так і не стала ефективним органом управління.

Концепція реорганізації державного управління передбачала розмежування законодавчої та виконавчої влад. Отже, виникла необхідність вилучити у Рад виконавчі функції, зокрема, на рівнях області і району, тобто ліквідувати їх виконавчі комітети. Натомість Законом України від 5 березня 1992 р. було утворено інститут представників Президента як найвищих посадових осіб виконавчої влади — голів місцевої державної адміністрації, сформованої на базі колишніх виконкомів, їх відділів та управлінь. Представники Президента набули досить широких повноважень. У Республіці Крим (таку назву у лютому 1992 р. дістала Кримська APCP) Президент України встановив своє представ­ництво.

Однак усі ці реорганізації стосувалися лише форми, залишаючи незмінним зміст. При владі перебувала та ж сама державно-управлінська еліта, що й до серпня 1991 р., дещо поповнена вихідцями з демократичного табору. З одного боку, це забезпечувало еволюційний характер змін, а з другого — гальмувало реформи, які давно назріли.

Головні проблеми державного будівництва розв’язувалися вкрай повільно. Верховна Рада скликання 1990 р. так і не спромоглася прийняти нову конституцію, хоч проект її не раз перероблявся і виносився на всенародне обговорення. Тому залишилися відкритими питання, чи буде Україна президентською чи парламентською республікою, унітарною чи федеративною державою, як розподілятимуться повноваження між законодавчою і виконавчою владою. Невирішеність цих питань не раз викликала тертя між центром і регіонами.

Невпорядкованість системи державного управління була однією з причин того, що влада часто виявлялась безсилою перед проблемами, що постали перед українським суспільством у перші роки незалежності.

ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ ТА ОБ’ЄДНАННЯ

Проголошення незалежності України і заборона компартії відкрили новий, посткомуністичний етап формування багатопартійності в Україні. Бурхливо зростала кількість політичних партій: якщо на початку 1993 р. їх було зареєстровано 18, то через рік —- ЗО. Поступово викристалізувалися чотири основні течії: соціалістично-комуністична, загальнодемократична, національно- демократична і націонал-радикальна.

Частина членів забороненої компартії у жовтні ЛЇВС КРИЛО 1991 р. заснувала Соціалістичну партію України

на чолі з колишнім лідером парламентської більшості Олександром Морозом. В установчому з’їзді взяли участь 287 делегатів із 22 областей та Криму, котрі, як було заявлено, представляли 60 тис. однодумців (проте після реєстрації партії виявилося, що вона налічує 29 тис. членів).

Визначальними в політичній платформі СП У стали гасла соціального захисту трудящих, спротив радикальним економічним реформам і приватизації. У партії відразу ж виникли внутрішні суперечності. Частина керівників виступала з соціал-демократичних позицій, а більшість членів СП У залишилася ортодок­сальними комуністами. На з’їзді говорилося, що партія — за національне відродження, за незалежну Україну. Однак напередодні референдуму І грудня деякі місцеві організації СПУ закликали відповідати “ні” на питання про незалежність.

У січні 1992 р. в Херсоні відбувся установчий з’їзд Селянської партії (СелПУ). Вона утворилася на базі громадської організації Селянська спілка України, що представляла інтереси колгоспно-радгоспної верхівки. Одним з організаторів партії був колишній секретар ЦК КПУ І. Мозговий. Головою СелПУ обрали С. Довганя.

СПУ, СелПУ та декілька регіональних прокомуністичних об’єднань заснували в квітні 1992 р. коаліцію “Трудова Україна”.

Незабаром активісти компартії розпочали роботу з реанімації КПУ, яка завершилася відновлювальним з’їздом, що відбувся 19 червня 1993 р. в Донецьку. З’їзд затвердив статут і програму партії, яка проголосила головною метою ’‘збереження соціалістичного напряму розвитку суспільства”. Першим секретарем ЦК КПУ обрано колишнього секретаря ЦК ЛКСМУ Петра Симоненка.

Проте Міністерство юстиції відмовилося зареєструвати компартію, слушно вказавши, що “подані для реєстрації КПУ документи свідчать не про створення нової партії, а про відновлення Комуністичної партії України, діяльність якої заборонена Указом Президії Верховної Ради України від ЗО серпня 1991 р.” Тоді лідери КПУ вдалися до тактичного маневру. В програму і статут партії внесли відповідні зміни, які були затверджені шляхом поіменного опитування делегатів з’їзду. Після цього, 5 жовтня 1993 р., Компартія України була зареєстрована Мінюстом. На цей момент вона налічувала 45 тис. членів, а на кінець року — понад 120 тис.

Поглиблення економічної кризи, зубожіння населення сприяли зростанню впливу лівих партій, які активно використовували гасла соціального захисту людей. У деяких східних та південних областях КПУ стала найвпливовішою політичною сплою.

У 1991 р. головні політичні цілі демократичних ДЕМОКРАТИЧНИЙ ТАБІР _сил (незалежність, усунення компартії від влади) були досягнуті. Тимчасове зникнення з політичної арени спільного ворога — КПУ — спричинило остаточний розпад демократич­ного блоку, очолюваного Народною радою парламенту. В нових умовах частина демократичних партій (УРП, ДемПУ та ін.) вважала за необхідне відмовитись від опозиції і підтримати державотворчі зусилля Президента в союзі з тією групою колишніх “партократів”, яка зробила ставку на незалежність України. Інша частина демократів (насамперед Рух) залишилася в опозиції до уряду і Президента, вважаючи, що перший етап національно-демократичної революції (проголошення незалежності) повинен перерости в другий етап (усунення від влади посткомуністичної номенклатури). Партії загальнодемократичної орієн­тації (ПДВУ та ін.) намагалися знайти середню лінію. їхнє ставлення до владних структур коливалося від критичної підтримки до конструктивної опозиції. Ці розходження спричинили перегрупування політичних сил.

У січні 1992 р. в Києві відбулася установча конференція об’єднання “Нова Україна”. Ініціатором і провідною силою об’єднання стала ПДВУ, приєдналися також ЛДПУ, Конституційно-демократична партія (КДПУ), ПЗУ, СДПУ, ОСДПУ (дві останні партії наступного року об’єдналися в єдину Соціал-де­мократичну партію України, яку очолив депутат Верховної Ради Юрій Збітнєв). Крім політичних партій колективними членами “Нової України” стали підприємницькі об’єднання — Конфедерація підприємців України, Спілка фермерів України та ін. Утворився блок ліберальної і соціальної демократії з підприємницькими структурами, головною метою якого проголошено прискоре­ний перехід до ринкової економіки. “Нова Україна” висунула вимогу відставки уряду В. Фокіна і заявила про підтримку програми економічних реформ, розробленої під керівництвом віце-прем’єра Володимира Ланового.

На першому з’їзді “Нової України” (червень 1992 р.) її головою було обрано лідера ПДВУ Володимира Філенка. До президії об’єднання увійшли В. Лановий, депутати В. Гриньов, О. Ємець, В. Пилипчук, Ю. Щербак. Однак незабаром в об’єднанні посилилися суперечності між лібералами і соціал-де­мократами, між політичними партіями і підприємцями, між східними і західними регіональними організаціями, між окремими лідерами. Коли на початку 1993 р. головою “Нової України” став В. Гриньов, відомий своєю проросійською орієнтацією, деякі регіональні організації припинили свою участь в об’єднанні. Спроба Гриньова перетворити “Нову Україну” в політичну партію під своїм проводом не вдалася, і у виборах 1994 р. об’єднання як згуртована сила не виступало.

Загострилися суперечності і в національно-демократичному таборі, провідною силою якого був Рух. Частина його лідерів, зокрема члени ДемПУ і УРП І. Драч, Д. Павличко, Л. Лук’яненко, М. Горинь, вважали, що Рух та інші демократичні сили мають об’єднатися навколо Президента і спільно будувати незалежну Україну. Натомість В.Чорновіл та його прихильники виступали за те, щоб Рух і надалі був в опозиції, вважаючи, що при владі в Україні фактично залишились старі сили. Крім того, вони пропонували реорганізувати НРУ, створивши на його базі політичну партію і широку організацію прихильників Руху. Становище ускладнювалося особистою конкуренцією “вождів”. Чорновіл, здобувши на президентських виборах більше голосів, ніж решта кандидатів опозиції разом, природно, претендував на роль лідера всіх демократичних сил. З цим не хотіли погодитися інші ватажки національної демократії. Боротьба двох напрямів у Русі досяглії кульмінації на його III Всеукраїнських зборах (лютий—березень 1992 р.). Опонентів Чорновола підтримав своїм авторитетом Л. Кравчук, який особисто привітав учасників з’їзду і визнав у своїй промові роль НРУ як державотворчої сили. Цим Д. Кравчук дав зрозуміти, що готовий опертися на Рух, якщо він відмовиться від пропонованої Чорноволом опозиційності. Делегати влаштували овацію Президентові, але після дискусії більшістю голосів підтримали Чорновола. Тоді І. Драч зачитав заяву меншості про вихід з НРУ з мстою створення альтернативної організації. Розкол) вдалося уникнути лише завдяки натиску канадського Товариства прихильників Руху, голова якого Орест Гуцуляк обіцяв фінансову підтримку (75 тис. дол.) тільки за умови збереження в керівництві старих лідерів. Чорновіл погодився на обрання трьох співголів НРУ — його самого, І. Драча та М. Гориня. Суперечка про ставлення до влади також завершилася компромісом. Було заявлено, що Рух надаватиме Президентові всіляку допомогу, якщо той послідовно проводитиме в життя демократичні перетворення, економічні реформи та захищатиме незалежність України. Водночас Рух буде відігравати роль конструктивної опозиції, контролюючи всі дії Президента й Верховної Ради.

Однак рухівський тріумвірат проіснував недовго. Відразу після з’їзду про вихід з колективних членів НРУ заявила УРП, слідом за нею —■ ДемПУ. Незабаром М. Горинь офіційно залишив посаду співголови Руху. За умов фактичного самоусунення Драча Чорновіл залишився єдиним лідером НРУ. Це становище закріпили IV Всеукраїнські збори (грудень 1992 р.), перетворивши Рух на політичну партію. Водночас відбувся розкол у деяких регіональних організаціях, що призвів до створення альтернативного Всенародного руху України (ВНРУ) під проводом народного депутата України Лариси Скорик. Він об’єднав досить різні за орієнтацією сили — від радикальних націоналістів до прихильників Л. Кравчука. Однак ВНРУ так і не здобув помітного політичного впливу.

Значних змін зазнала політика УРП. У грудні 1991 р. провід партії закликав усіх громадян об’єднатися навколо Президента Кравчука у справі захисту незалежної України. Республіканці брали активну участь у розбудові армії, державних інститутів, а голова партії Л. Лук’яненко став послом України в Канаді. Новий курс УРП викликав різку критику з боку внутрішньопартійної опозиції під проводом С. Хмари. На III з’їзді партії (травень 1992 р.) радикальне крило на чолі з Хмарою вийшло з УРП і незабаром утворило нечисленну Українську консервативну республіканську партію (УКРП). На цьому ж з’їзді головою УРП було обрано М. Гориня — головного ініціатора зміни курсу партії. Л. Лук’яненко залишився почесним головою УРП.

У серпні 1992 р. УРП, ДемПУ, УСДП, Спілка українських студентів (СУС), “Просвіта” та інші організації утворили Конгрес національно-демократичних сил (КНДС). Він був створений на противагу Руху і на підтримку Президента Кравчука. Водночас КНДС виступав за вихід України з СНД, унітарну державність, пріоритет національного підприємництва. Однак і ця коаліція виявилась досить аморфною.

У березні 1992 р. в Україні відкрито відновила ПРАВЕ КРИЛО свою діяльність ОУН (бандерівці). У жовтні того ж року відбувся установчий з’їзд Конгресу ук­раїнських націоналістів (КУН), який очолила голова проводу Закордонних частин ОУН Слава Отецько (вдова Ярослава Стецька). Наприкінці 1993 р. КУН налічував близько 20 тис. членів. Ідеологія КУН ближча до національної демократії, ніж до традиційного націоналізму, але відрізняється категоричним підкресленням пріоритету української нації та різкішою антиросійською риторикою. Програма КУН проголошує боротьбу за наповнення Української держави національним змістом, соціальну ринкову економіку, збереження ядерного статусу України до всесвітнього роззброєння.

Водночас із бандерівцями в Україну прибув Провід закордонної ОУН (мсльниківців), очолюваний колишнім президентом УНР в екзилі Миколою Плав’юком. Незабаром було проведено Великий збір ОУН, який заявив про відновлення ОУН в Краї.

Частина старих членів ОУН, колишніх політв’язнів, що жили в Україні, не підтримала КУН, а проголосила створення партії ОУН в Україні (зареєстрована Мінюстом 17 листопада 1993 р.). Головний провід організації очолив М. Сливка, його заступником став колишній голова ДСУ І. Кандиба. Політичний вплив ОУНвУ залишився незначним.

Отже, разом із відродженням ОУН на терени України була перенесена давня боротьба між різними угрупованнями націоналістів, що призвело до ще більшого розпорошення націоналістичного руху.

Серед ультраправих організацій найактивніше діяла Українська національна асамблея (УНА), що виникла на основі реорганізованої УМА в 1991 р. Головою асамблеї залишився Ю.Шухевич. Восени 1991 р. під егідою У НА виникли воєнізовані загони української народної самооборони (У HCO) під командуванням Дмитра Корчинського. Члени УHCO брали участь у військових конфліктах у Молдавії на боці самопроголошеної Придністровської республіки та в Абхазії на боці Грузії. Незважаючи на те що в листопаді 1993 р. Верховна Рада заборонила створення незаконних воєнізованих формувань, У HCO продовжувала діяти, а в деяких областях, зокрема, на Львівщині, навіть офіційно була зареєстрована.

Якщо на сході України погіршення економічної ситуації призвело до поширення впливу лівих, то на заході дедалі більшої сили набирали ультраправі угруповання.

ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА

Після референдуму 1 грудня 1991 р. розпочався МІЖНАРОДНЕ ВИЗНАННЯ процес міжнародного визнання нової держави. НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ Першою 2 грудня 1991 р. незалежність України визнала Польща і вирішила встановити з нею дипломатичні відносини. Того ж дня прем’єр-міністр Канади Брайан Малруні заявив,.що Канада визнає Україну як незалежну державу і розпочинає переговори про встановлення дипломатичних відносин. Наступного дня було підписано протокол про встановлення міжнародних відносин між Україною та Угорською Республікою і розпочало роботу перше в Україні посольство.

4 грудня Україну визнали Литва та Латвія, 5 грудня — Росія і Болгарія. Серед західноєвропейських країн першими були Швеція (19 грудня) і Норвегія (24 грудня). Досить довго зволікали США, які до самого кінця демонстрували свою підтримку прагненню Горбачова зберегти єдиний CPCP. Однак 25 грудня Вашингтон визнав незалежність України. Того ж дня цс зробили Мексика та Ізраїль, далі ФРН, Австралія та Бразилія (26 грудня), KHP (27 грудня), Японія та Італія вірчих грамот Президенту республіки послом іноземної держави. Леонід Кравчук прийняв їх від Надзвичайного і Повноважного посла Федеративної Республіка Німеччина в Україні Хеннеке Графа фон Бассевітца, який з серпня 1989 р. був Генеральним консулом ФРН в Україні — першого консульства капіталістичної країни. Назабаром вірчі грамоти Президенту України вручили Надзвичайні і Повноважні Посли Австралії Кевен Олівер Фентон Xoyr (9 березня), Угорської Республіки Андраш Палді (13 березня), Італійської Республіки Вітторіо Клаудіо Сурдо (16 березня), Французької Республіки Юг Перне (15 квітня), Турецької Республіки Аджар Гсрмен (23 квітня), Ісламської Республіки Іран Бехзад Мазахери (24 квітня) та інші. Першим послом США в Україні став Роман Попадюк — українець за походженням.

Першими Надзвичайними та Повноважними Послами України у зарубіжних країнах стали Роман Лубківський (ЧСФР) та Олег Білорус (США), Тимчасовим повіреним у справах України в Польщі — Теодозій Старак. Послом у Канад’ був призначений колишній лідер УРП Левко Лук’яненко (перебував на цій посаді до листопада 1993 р.).

26 лютого 1992 р. Україна зробила важливий крок у напрямі інтеграції в Європу, коли в столиці Фінляндії Президент Кравчук підписав Гельсінський заключний акт. Ця подія знаменувала собою курс на незалежну й рівноправну міждержавну політику. Одним з найважливіших принципів документа є положення про відсутність територіальних претензій один до одного та про непорушність кордонів.

Серед перших зовнішньополітичних заяв незалежна Україна проголосила відмову від війни як засобу розв’язання міждержавних спорів. Вона декларувала також, що не вважає жодного народу своїм ворогом і не має територіальних претензій до інших держав. За ініціативою українсько? дипломатії 20 березня 1992 р. було підписано Декларацію про незастосування сили або погрози силою у стосунках між країнами — учасниками СНД.

Однією з перших міждержавних угод незалежної України став підписаний у Києві 6 грудня 1991 р. “Договір про основи добросусідства і співробітництва між Україною та Угорською Республікою”.

Створювалася дипломатична служба України. Ца середину 1992 р. у Міністерстві закордонних справ, яке очолював Анатолій Зленко, було понад 200 штатних працівників. Для порівняння зазначимо, що у подібних Україні за територією і кількістю населення державах у зовнішньополітичних відомствах працювало значно більше людей. Так, на початок 1992 р. в Англії у центральному апараті МЗС налічувалося 3805 працівників та у закордонних установах — 2800, в Італії — відповідно 3 і 6 тис., в Німеччині 2550 і 5250 осіб, у Франції загалом — понад 10 тис. працівників. Наприклад, російське представництво у Франції налічувало 500 представників, а українське — трьох, які суміщали свої функції з працею у ЮНЕСКО.

Україна мала також проблеми із приміщеннями для своїх посольств, оскільки всі закордонні представництва CPCP разом з їхнім майном були привласнені Росією. Українським дипломатам бракувало досвіду роботи. Однак усі ці проблеми поступово вирішувалися, зокрема за активної участі української діаспори.

В “Основних напрямах зовнішьої політики України”, схвалених Верховною Радою в липні 1993 р., підкреслювалося, що перспективною метою української зовнішньої політики є членство України в європейських співтовариствах, а також інших загальноєвропейських структурах. Однак у перші роки незалеж­ності пріоритетними залишалися відносини з державами, що виникли після розпаду CPCP, насамперед із Росією.

З перших місяців існування Співдружності Неза- СТОСУІІКИ З РОСІЄЮ лежних Держав між її членами виявилися роз- TA СИД біжності у поглядах на суть і функції цієї

спільноти. Росія розглядала всю територію колиш­нього CPCP як сферу своїх інтересів і вбачала в CHД зародок нового Союзу під своєю егідою. Тому Москва прагнула перетворити Співдружність у наддержавну організацію, яка б давала змогу контролювати економічну, політичну і військову діяльність держав-учасниць. Натомість Київ розглядав СНД як механізм багатосторонніх переговорів для вирішення проблем, що постали після розпаду Радянського Союзу. В “Основних напрямах зовнішньої політики України” зазначалося, що республіка уникатиме участі в інсти- туціалізацїї форм міждержавного співробітництва в рамках СНД, здатних перетворити Співдружність у наддержавну структуру федеративного чи конфедеративного характеру.

Виходячи з цих засад, Україна не підписала угоду про сили спільного призначення на перехідний період (лютий 1992 р.), Договір про колективну безпеку (травень 1992 р.), Статут СНД (січень 1993 р.) та цілу низку інших документів, що передбачали створення наднаціональних органів. Улітку 1993 р. в країні спалахнули гострі суперечки про доцільність приєднання до Економічного союзу, проект якого, запропонований Москвою, значно обмежував суверенітет учасників.

Політичні та господарські кола східних і південних областей, а також Прем’єр-міністр Леонід Кучма наполягали на членстві республіки в проекто­ваному союзі, національно-демократичні і націоналістичні сили виступали категорично проти. Президент Кравчук прийняв компромісне рішення. Він не підписав договір про створення Економічного союзу (24 вересня), зробивши заяву, що Україна буде співпрацювати з ним як асоційований член. 15 квітня 1994 р. Україна приєдналася до Економічного союзу на правах асоційованого члена, що залишило їй більшу свободу дій порівняно з повноправними учасниками.

Домінантними для України залишилися відносини з Росісю. У згаданих “Основних напрямах...” вони характеризуються як стосунки “особливого партнерства”. На практиці, однак, партнерство нерідко переростало в суперництво. Росія однією з перших визнала незалежність України. Проте чимало її політиків розглядали це як тимчасове явище. Тому політика Москви була спрямована на утримання України у сфері російського впливу. В межах цієї стратегічної лінії змагалися дві тенденції: поміркована, яку представляли президент Єльцин і уряд, та агресивно-імперська, яку обстоювали парламент і віце-президент.

З особливою непримиренністю ставився до самостійницьких прагнень українського народу віце-президент Росії Олександр Руцькой. У двох статтях у газеті “Правда” (січень 1992 р.) він відверто виклав тс, про що не говорили вголос інші російські політики. По-перше, запропонував взяти під захист права росіян за межами Російської Федерації, а у випадку їх порушення вживати заходів, зокрема економічних. По-друге, СНД, на його думку, перехідна форма від Союзу до нової державності.

На правому фланзі антиукраїнства розташувався лідер Ліберально-демок­ратичної партії Росії Володимир Жириновський, який обіцяв, що коли його партія прийде до влади, Російська імперія буде відновлена — для початку в

обговорення на російсько-українській зустрічі у верхах у Масандрі поблизу Ялти. Скориставшись величезним боргом України за постачання російських енергоносіїв, президент Єльцин фактично поставив ультиматум: або Україна віддає свою половину флоту за борг, або Росія припиняє постачання нафти й газу в Україну. Опинившись під таким тиском, та ще й в умовах внутрішньої нестабільності в державі, Л. Кравчук погодився підписати протокол, згідно з яким державним делегаціям України і Російської Федерації доручалося підготувати угоду про те, що весь Чорноморський флот разом з усією його інфраструктурою буде використовуватися Росією за відповідну компенсацію для України.

Масандрівська угода викликала вибух обурення в Україні. Національно-де­мократична опозиція звинувачувала Л. Кравчука у зраді інтересів України. Навіть ті, хто підтримував Президента, тепер різко критикували його за капітулянтство. Змушений виправдовуватися, Л. Кравчук заявив, що угода ні до чого Україну не зобов’язує, йдеться тільки про “вивчення питання”.

Тим часом конфлікт у Росії між Президентом і парламентом, а згодом вибори нового російського парламенту відсунули проблему Чорноморського флоту на другий план. Президенти двох держав повернулися до неї на зустрічі в Москві 15 квітня 1994 р. На ній було домовлено, що Україна залишить собі 15—20% кораблів Чорноморського флоту, а решту своєї частини продасть Росії. Однак переговори між міністрами оборони України і Росії, які відбулися в Севастополі 21—23 квітня, закінчилися безрезультатно — не вдалося домовитися про місця базування двох флотів. Російська сторона наполягала, щоб військово-морські бази в Криму використовувалися тільки Росією, a BMC України базувалися за межами Криму. Українська делегація на це не погоджувалася. Після цього Росія припинила переговори, очікуючи можливої зміни зовнішньополітичного курсу України після початку роботи новообраного

українського парламенту.

Іншою проблемою, яка зачіпала інтереси не тільки України і Росії, а й усього світу, було питання

про ядерну зброю, розміщену на території України.

Ішлося про 15% ядерного потенціалу колишнього CPCP: 176 міжконтинентальних балістичних ракет (МБР) та близько 3 тис. одиниць тактичної ядерної зброї, які потенційно перетворювали Україну на третю після CUIA і Росії військову потугу світу, з арсеналом більшим, ніж у Великобританії, Франції та Китаю разом узятих.

Україна ще в Декларації про суверенітет 1990 р. проголосила свій намір стати без’ядерною державою. Це було підтверджено і після проголошення незалежності. До березня 1992 р. з України в Росію було вивезено 57% тактичної ядерної зброї. Однак у цей час виникла напруженість у відносинах двох держав, викликана суперечками про підпорядкування Чорноморського флоту і претензіями Росії на Крим. 12 березня Л. Кравчук оголосив, що Украша тимчасово припиняє процес вивезення ракет, оскільки через невизна­ченість та хаос, які панують у Росії, не існує гарантій, що ядерна зброя буде знищена і не потрапить в інші руки. 9 квітня український парламент прийняв резолюцію “Про додаткові заходи щодо гарантування без’ядерного статусу України”, в якій домагався міжнародного контролю за знищенням ракет за участю України. Проте під тиском Москви і Вашингтона Україна незабаром погодилася відновити вивезення тактичної зброї. 16 квітня Президенти Кравчук і Єльцин підписали угоду, згідно з якою українські військові експерти одержали можливість здійснювати контроль за знищенням тактичних ракет, і до 6 травня всі вони були вивезені до Росії.

У зв’язку з розпадом Радянського Союзу постало питання, хто буде

виконувати Договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь (CHO-I), укладений США і CPCP у липні 1991 р. 23 травня 1992 р. в Лісабоні представники України, Росії, Білорусі і Казахстану підписали протокол, згідно з яким названі держави брали на себе виконання зобов’язань за Договором про CHO-I. У листі Л.Кравчука до Президента США Дж, Буша, долученому до Лісабонського протоколу, зазначалося, що Україна гарантуватиме ліквідацію всієї ядерної зброї, розміщеної на її території, протягом семи років.

Тим часом ставлення до ядерної зброї в Україні зазнало змін. По-перше, з’ясувалося, шо роззброєння потребує величезних коштів. За підрахунками фахівців, повне знищення ядерної зброї на території України обійдеться у 2,8 млрд дол. Приблизно стільки ж коштували 9 т урану й плутонію, що містилися в тактичних ракетах, переданих Росії. Але “згадали” про це після того, як була вивезена остання ракета. Небажання Росії сплатити Україні гроші за вивезений уран і плутоній стало однією з причин гальмування українського роззброєння.

По-друге, постанова Верховної Ради Росії від 21 травня 1992 р. стосовно Криму була розцінена в Україні як загроза її територіальній цілісності. У цій ситуації багато політиків почали виступати за збереження в Україні ядерної зброї як гаранта безпеки з огляду на російську загрозу. В державі розгорнулася дискусія про можливість збереження ядерного статусу України.

Зміну в підході України до ядерного роззброєння засвідчила промова А. Зленка в OOH ЗО вересня 1992 р. Міністр закордонних справ заявив, що Україна готова знищити свою ядерну зброю за умови надання їй іншими державами гарантій безпеки і фінансової допомоги.

18 листопада того ж року Верховна Рада України після довгих зволікань ратифікувала Договір про CHO-I, зробивши, однак, до нього 13 застережень. Найважливішими з иих були вимоги надійних гарантій національної безпеки з боку ядерних держав і надання Україні достатньої фінансової і технічної допомоги для потреб ядерного роззброєння. Ці застереження були негативно сприйняті Москвою і Вашингтоном. Представник держдепартаменту США заявив, що Вашингтон не зацікавлений у візиті Л. Кравчука у США до того, як Київ виконає свої ядерні зобов’язання.

Врешті-решт було знайдено компроміс. 14 січня 1994 р. у Москві президенти США, Росії та України підписали тристоронню заяву, згідно з якою Україна має одержати компенсапію за вартість високозбагаченого урану, що міститься в ядерних боезарядах, розміщених на її території. Три президенти вирішили, що всі ядерні боезаряди будуть вивезені з території України до Росії для розкомплектування в якомога коротший час, протягом якого Росія надасть Україні компенсацію у формі поставок низькозбагаченого урану для потреб її атомної енергетики. США і Росія пообіцяли надати Україні гарантії безпеки, як тільки Договір про CHO-I набере чинності й Україна стане учасником договору про нерозповсюдження ядерної зброї як держава, що не володіє нею. Президент США Білл Клінтон пообіцяв надати технічну і фінансову допомогу для демонтажу цієї зброї. Тристороння угода без зволікань була ратифікована українським парламентом.

Під час візиту Я. Кравчука до США в лютому того ж року було домовлено, що Україна одержить американську фінансову допомогу в розмірі 750 млн доларів. Таким чином, хоч далеко не всі проблеми вдалося вирішити, головні перешкоди на шляху до ядерного роззброєння України були усунуті.

КУЛЬТУРА ТА ДУХОВНІСТЬ

Незалежна Українська держава гостро відчула ЗАГАЛЬНОКУЛЬТУРНИЙ потребу опрацювання законодавчої бази в галузі ПРОЦЕС культури. Це диктувалося двома причинами:

по-перше, союзне законодавство передбачало пріоритети російських культурних надбань; по-друге, в умовах переходу до ринкової економіки змінювався сам підхід до фінансування культури державою, соціального захисту діячів літератури та мистецтва. Глибокі зміни мали відбутися також у галузі освіти, науки.

Важливим документом, який схвалила Верховна Рада України 19 лютого 1992 р.. стали “Основи законодавства про культуру”, розроблені в Міністерстві культури України (міністр JI. Хоролець). Це грунтовна програма розвитку національної культури, яка практично поривала з тоталітарним минулим, ставила розвиток культури на пріоритетний шлях.

Напередодні цієї ухвали Верховної Ради Президент України JI. Кравчук видав Указ “Про невідкладні заходи шодо соціального захисту діячів культури і мистецтва в умовах переходу до ринкових відносин”. Цей документ передбачав звільнити з 1 січня 1992 р. творчі спілки України від сплати податків на доходи і внесків до спеціальних фондів та зобов’язував Кабінет Міністрів забезпечити папером на рівні 1991 р. видавництво “Веселка”, періодичні видання Спілки письменників України.

Вагомим був внесок у розвиток культури української інтелігенції. З ініціативи Спілки письменників України, Народного Руху України, академічного Інституту літератури ім. Т. Шевченка, Асоціації творчої інтелігенції “Світ культури”, інших спілок у Києві в вересні 1991 р. відбувся Форум інтелігенції України, який поставив перед елітою народу конкретні завдання участі в державотворчому процесі.

Наприкінці серпня 1991 р. у Львові розпочалися урочистості з нагоди 125-річчя від дня народження видатного історика України і першого Президента держави Михайла Гру шевського. Наукове товариство ім. Шевченка провело наукову конференцію, в роботі якої взяло участь понад 150 науковців з семи держав — України, США, Канади, Франції, Польщі, Чсхо-Словаччини і Ватикану. Засновано медаль Михайла Грушевського, яку з 1991 р. вручають двом діячам культури: одному представникові України і одному — діаспори. Першими лауреатами цієї нагороди стали письменник, академік Олесь Гончар та професор Колумбійського університету США, мовознавець Юрій Шевельов. Відкрито меморіальну дошку на будинку у Львові, де жив М. Грушевський.

Вперше ювілей М. Грушевського в столиці України святкувався на державному рівні — 22 листопада 1991 р. у Київському театрі опери і балету відбулася урочиста сесія Верховної Ради України. В музеї історії Києва відкрито виставку, на фасаді будинку № 35 по вуя. Володимирській, в будинку, де містилася колись історична секція ВУАН і працював М. Грушевський, встановлено меморіальну дошку. Ювілейні святкування пройшли в інших культурних центрах держави, а 1994 р. у Львові відкрито пам’ятник першому Президенту України.

Загальнокультурного значення набув скликаний в Одесі в листопаді 1991 р. перший Всеукраїнський міжнаціональний конгрес з проблем духовного відродження народів, які живуть в Україні. Звернення “К русским гражданам Украины” з висновком “Да — независимому украинскому государству!” підписала група російської інтелігенції Харкова, серед яких був і відомий поет Б. Чичибабін.

Увесь 1992 р. проходив під знаком великомасштабних культурно-політичних акцій. В день проголошення IV Універсалу Центральної Ради, 22 січня 1992 р., в Києві, в палаці культури “Україна” розпочав роботу Конгрес українців суверенних держав колишнього CPCP, в роботі якого взяв участь і виступив Президент України Jl- Кравчук. Завданням форуму було консолідувати так звану східну діаспору, надати їй можливу державну допомогу. Багато цікавих способів допомоги Батьківщині, відродження і плекання національної свідомості в чужому оточенні висловили у своїх виступах космонавт П. Попович (Москва), головний редактор журналу “Дружба народів” О. Руденко-Десняк (Москва), військовик М. Кубах (космодром Бгійконур в Казахстані), К. Гупало (Латвія), генеральний секретар Світового конгресу вільних українців В. Верига та ін.

На початку 1992 р. ухвалою Кабінету Міністрів затверджено новий склад Комітету для присудження Державних премій ім. Т. Г. Шевченка. На відміну від-попереднього, куди входило багато компартійних функціонерів, до нього увійшли провідні діячі культури Олесь Гончар (голова), Лариса Хоролець, Юрій Мушкетик, Іван Драч, Анатолій Мокренко та ін. Першими лауреатами Шевченківської премії незалежної України стали в’язень сталінських концта­борів Б. Антоненко-Давидович (посмертно), видатний письменник-емігрант, автор першого в світі широкомасштабного роману про злочини тоталітаризму “Сад Гетсиманський** І. Багряний (посмертно), дисиденти Ігор Калинець. Т. Мельничук, а також П. Мовчан, Р. Лубківський, публіцист С. Колесник, літературознавець М. Жулинський, художники М. Максименко, Г. Синиця, художній керівник Державного оркестру народних інструментів України В. Гуцало, композитор О. Костін та два творчі колективи: капела бандуристів ім. Т. Шевченка з Детройта, США (художні керівники: Г. Китастий, помер 1984 р., В. Колесник) та хор ім. О. Кошипя з Вінніпега, Канада (художній керівник В. Климків) — за значний внесок у популяризацію української музичної спадщини та хорового мистецтва.

Важливим напрямом культурного процесу с повернення в Україну її культурних та історичних цінностей. Відповідну угоду підписано у лютому 1992 р. на нараді глав держав СНД у Мінську. Для України ця проблема стояла вельми гостро: до Росії в різний час були вивезені скіфське золото, ікони, картини, мистецькі вироби, стіни з мозаїками і фресками, національні клейноди, раритетні книжки, рукописи.

В Україні створено урядову Комісію з питань повернення культурних цінностей, яку очолив мистецтвознавець О. Федорук. Ведеться робота з інвентаризації всього, що різними шляхами потрапило за межі держави. На сьогодні є вже деякі успіхи: з Чехії в Україну передано архіви Олександра Олеся і Олега Ольжича, до відділу рукописів Львівської національної бібліотеки ім. В. Стефаника надійшли безцінні рукописи геніального Б.-І. Антоиича. А 1994 р. з ФРН передано колекцію з 82 предметів (мідного віку, трипільського і скіфського періодів), що були знайдені в Україні і вивезені 1944 р. Колекція передана в Херсонський краєзнавчий музей, якому належала. Роком раніше Україна зробила жест доброї волі — німецькому народові передано його національні реліквії, зокрема рукописи Й.-В. Гете.

Значною подією, яка мала резонанс серед усієї української спільноти, став Всесвітній форум українців, який розпочав роботу 21 серпня 1992 р. в палаці культури “Україна” в Києві, напередодні першої річниці проголошення незалежності. Вперше Батьківщина зібрала у столиці своїх синів і дочок з усіх кінців світу, незалежно від політичних поглядів і симпатій. На форумі створено координаційний орган світового українства — Українську всесвітню координаційну раду (УВKP), до складу якої увійшло по 11 представників від материка, західної і східної діаспори. Її головою став відомий громадський діяч І. Драч, головою секретаріату — письменник М. Слабошпицький.

УBKP стала ініціатором низки загальнокультурних заходів всеукраїнського масштабу, художніх, публіцистичних та популярних видань з різних галузей україністики. Виїзні засідання УBKP в Чигирині (1993), Батурині (1994) розпочали громадсько-державний рух з відродження давніх українських столиць. На належному рівні вшановано 350-рїччя від дня народження гетьмана Івана Мазепи, 400-річчя від дня народження Б. Хмельницького, навесні 1995 р- відбулося свято “Слобожанський Великдень” на Харківщині. Об’єднання зусиль реорганізованого Товариства зв’язків з українцями за межами України (товариства “Україна”) і УВКР під керівництвом І. Драча сприяло налагод­женню контактів з українцями, що перебувають поза межами батьківщини.

Напередодні першої річниці незалежності JI. Кравчук вручив першу державну українську нагороду — Почесну відзнаку Президента України Олесеві Гончару, Левкові Лук’яненку, Ліні Костенко, скульпторові зі CIIlA Леонідові Молодожанину, українським спортовцям — учасникам XXV Олімпійських ігор, старшинам Збройних Сил і Національної гвардії України.

Подією всеукраїнського масштабу стало відкриття у Львові 24 серпня 1992 р. пам’ятника Тарасові Шевченкові (скульптори В. і А. Сухорські). Бронзову скульптуру відлито в Аргентині заходами д-ра В. Іваницького. А 27—29 серпня того ж року на Святоюрській горі перепоховано патріарха Української греко-католицької церкви кардинала Иосифа Сліпого. Для перевезення тлінних останків Глави УГКЦ Міністр оборони України К. Морозов виділив спеціальний літак. В архієрейській св. Літургії взяв участь Президент Л. Кравчук. З нагоди цієї події викарбувано спеціальну медаль з срібла і міді, якою вшанували осіб, причетних до цієї акції.

Починаючи з 1991 р. про свою діяльність активно заявило українське козацтво, першим гетьманом якого обрано В. Чориовола. 21 травня 1992 р. в Переяславі козаки з полків, куренів, сотень усісї України зреклися присяги, складеної на переяславському майдані їх предками 1654 р. Грамоту, що касувала присягу, підписали гетьман, уся генеральна старшина, духовний батько українського козацтва Іван Гончар.

Значними подіями в українському культурному житті 90-х років стали Другий фестиваль сучасної української пісні “Червона рута” в м. Запоріжжі, відкриття першої в Україні пам’ятної дошки гетьманові Іванові Мазепі (серпень, 1991 р.) в Батурині, міжнародний симпозіум “Леся Українка і світова культура” (Луцьк, вересень, 1991).

В середині 1992 р. пожвавив свою діяльність український фонд “Відродження”, закладений як філія навесні 1989 р- відомим американським мільярдером і меценатом культури Дж. Соросом. У день св. Володимира 1992 р. вперше за сімдесят років вулицями Києва від Володимирського собору до св. Софії пройшов хресний хід, який організувала Українська православна церква Київського патріархату, а в серпні відбулося святкування 50-річчя Української Повстанської Армії — урочисті збори в палаці культури “Україна” і похід ветеранів УПА по Хрещатику; відвідини могили Т. Шевченка в Каневі. У м. Новограді-Волинському проведено літературно-мистецьке свято “Лесині джерела”. На Галичині відзначено 120-річчя від дня народження забороненого в часи тоталітаризму письменника Богдана Лепкого. В с. Ломівці на околиці Дніпропетровська в хаті батьків відкрився музей Олеся Гончара. Величний пам’ятник гетьманові П. Сагайдачному відкрито в с. Кульчиці на Львівщині, музей-садибу родини Івана Франка — в с. Підгірки коло Калуша на Івано-Франківщині.

Поглиблення економічної кризи в державі призвело до скорочення асигнувань на культуру, послаблення уваги до неї. Як наслідок, погіршився стан справ у видавничій діяльності, освіті, науці, кіно і театрі.

Практично не виконувалася директива міністра оборони про впровадження української мови у війську, а після перемоги в 1994 р. на президентських виборах Л. Кучми її попросту скасували. На сході і півдні України, і передовсім в Криму, проігноровано Указ Президента про ліквідацію символів то­талітаризму, а руйнівникові української державності Леніну дотепер височать пам’ятники у містах і селах. На загальнокультурному процесі негативно позначилися політичні катаклізми. Розпочався відтік з України за кордон науковців, провідних акторів, музикантів, режисерів.

Та хоч і сповільненими темпами, розвиток культури тривав. Державні премії ім. Т. Шевченка отримали В. Маняк та Л. Коваленко (обоє посмертно), Г. Логвии, Б. Ступка, Н. Лотоцька, Д. Лідер, Л. Ященко, Я. Гоян, В. Пилип’юк, І. Світличний (посмертно), Н. Світлична, А. Антонюк, В. Зінкевич, О. Апанович, P. Kohkbcct (США, за книжку “Жнива скорботи” про голод 1932—1933 рр.), Р. Рахманний (Олійник) та ін. Влітку 1993 р. у Вашингтоні, в культурному центрі Міжнародного валютного фонду відкрилася перша виставка незалежної України “Україна: образи V-IV тисячоліття до народження Христа”, приурочена до 100-річчя від часу, коли археолог В. Хвойка відкрив трипільську культуру в Україні. Її організатори — Інститут археології Національної академії наук України, Українське товариство охорони пам’яток історії та культури, посольство України в США. На виставці експонувалися 162 археологічні експонати трипільської культури та 42 роботи сучасних молодих майстрів.

Наприкінці серпня 1993 р. у Львові відбувся другий Конгрес Міжнародної асоціації україністів (перший пройшов в Києві 1990 р.), в роботі якого взяли участь понад 600 вчених з України і багатьох чужоземних держав. На початку листопада цього ж року в Торонто (Канада) проведено VI Світовий конгрес вільних українців, у роботі якого взяла участь делегація України в складі І. Драча, М. Жулинського та К. Морозова. Двох останніх нагороджено медалями св. Володимира. Ухвалено, що відтепер організація називатиметься Світовим конгресом українців, її головою обрано д-ра Д. Ціпивника.

Програш на президентських виборах 1994 р. Л. Кравчука і обрання Президентом України Л. Кучми внесли на перших порах розгубленість в ряди патріотично настроєної інтелігенції. Граючи на настроях зросійщеного елек- торату Сходу і Півдня, ще будучи кандидатом у Президенти, Л. Кучма заявив, що домагатиметься надання російській мові в Україні статусу офіційної. Цю думку він повторив у своїй інавгураційній промові. В Україні розпочалася широка кампанія на захист української мови. Рішучі протести висловили творчі спілки. На адресу Президента Л. Кучми та Голови Верховної Ради О. Мороза полетіли телеграми і листи з усіх кінців України: протестували наукова інтелігенція, інженери, учителі, робітники, селяни. Цей тиск свідомої частини суспільства дав певні результати — українську мову все частіше можна було чути в офіційних колах, на радіо, телебаченні, а процес надання офіційності мові сусідньої держави загальмувався.

Серед важливих законодавчих актів у галузі культури, які останнім часом схвалила Верховна Рада, є “Закон про бібліотеки” та “Закон про музеї”. Міністерство культури підготувало до розгляду в парламенті проекти законів про кіно, про переміщення культурних цінностей, про охорону культурної спадщини, про неприбуткову та благодійницьку діяльність. На сьогодні в підпорядкуванні Міністерства культури перебувають 15 національних закладів культури, діє Український центр культурних досліджень, Інститут* пам’ятко- охоронних досліджень та Національний науково-реставраційний центр з трьома філіями в регіонах, створено кілька заповідників національного значення.

До культурно-політичних досягнень незалежної України слід віднести систему президентських нагород 1995 р. Окрім упровадженої 1992 р. Почесної відзнаки затверджено орден Богдана Хмельницького, відзнаку “За мужність·” (у вигляді восьмикутної зірки і хреста) та орден Ярослава Мудрого п’ятьох ступенів. Серед перших нагороджених — діячі культури О. Басистюк, А. Мокренко, академік Ф. Бурчак, генерали та офіцери Збройних Сил України.

З проголошенням державної незалежності

ОСВІТА, НАУКА розпочато перебудову в системі освіти. Згідно з розробленою 1992 р. Державною національною програмою “Українська освіта в XXI столітті" (керівники П. Таланчук та А. Погрібний), новостворена система національної освіти мала позбутися залишеної в спадок “репресивної педагогіки”, гостро постала проблема атестації педагогічних кадрів, технічного забезпечення шкіл, видання підручників, упровадження нових критеріїв оцінки знань.

Освіта в Україні не мала сучасної законодавчої бази. У 1992 р. Верховна Рада схвалила “Закон про освіту”, а в грудні 1993 р. — зміни та доповнення до “Закону про підприємництво”, які передбачали створення будь-яких приватних навчальних закладів тільки за дозволом Міністерства освіти. Поглиблення кризи в скрноміці погіршило матеріальне становище працівників галузі. Це призвело до відтоку кваліфікованих кадрів — упродовж року заклади освіти покинуло 16 тис. учителів. Повністю дискредитувала себе система вечірнього і заочного навчання для здобуття середньої освіти — постала нагальна потреба надати право середнім школам приймати екзамени екстерном, а зекономлені кошти скеровувати для свого зміцнення. Час вимагав заміни не тільки підручників гуманітарного профілю, але й перекладних, здебільшого російських, з фізики, хімії, біологи та інших предметів. А це за катастрофічної нестачі паперу, зростання поліграфічних витрат ставало величезною проблемою.

Певних успіхів досягнуто в переведенні на україномовний режим середньої та вишої школи. За кілька років кількість першокласників, які навчаються українською мовою, зросла з 43,5 до 67,74% (станом на 1 вересня 1994 р.). На початок 1994 р. українською мовою велося викладання у 37% академічних груп, вищої школи (1989 р. — 6, 1991 — 24, 1992 — 28%). Водночас у східному та південному регіонах через спротив антиукраїнських сил справи просувалися дуже повільно, а надання права учневі самому вирішувати, вивчати чи не вивчати йому державну мову, в школах Криму свідчило про відсутність належної політики держави в галузі освіти.

Сама лише заява Л. Кучми про можливість надання російській мові статусу офіційної послужила керівництвом до дії антиукраїнським силам в системі освіти. Наказ “Про стан впровадження україномовного навчання у вищих навчальних закладах України” так і не був підписаний міністром освіти, зменшилася кількість першокласників, шо навчаються українською мовою у школах Донеччини, з запланованих до відкриття 67 україномовних класів на Луганщині не відкрито жодного. У Полтаві в трьох школах були тільки українські класи — з 1994 р. там набрано також російські. Різко знизилися темпи відкриття україномовних класів у Миколаївській, Сумській областях, м. Одесі. І це в той час, коли, наприклад, до єдиної української школи в Донецьку батьки довозять дітей за 60 км.

До успіхів у галузі науки і освіти слід віднести відкриття 1992 р. навчального і наукового закладу нового типу — незалежного університету “Кисво-Моги- лянська академія” (мовний режим — українська та англійська мови), де розпочали навчатися 200 першокурсників.

Кілька нових наукових інститутів створено у системі Національної академії наук України: Археографічна комісія Інституту історії AH України переросла в Інститут української археографії ім. М. Грушевського (з двома філіями — у Львові і Дніпропетровську), відкрито Інститут української мови, Інститут

сходознавства ім. А. Кримського, Інститут світової економіки і міжнародних відносин, Інститут соціологічних досліджень, Інститут народознавства. Як навчальний і науковий заклад 1992 р. при Київському університеті створено (10 кафедр, аспірантура, докторантура, гуманітарний

Інститут українознавства ліцей).

ПРЕСА І

КНИГОВИДАВНИЧА СПРАВА

Економічна криза в Україні й практично повна відсутність власної паперової промисловості призвели до вкрай негативних тенденцій у становленні національної преси і книговидавничої справи. Енергоносії і папір стали засобом еко­

номічного тиску на Україну з боку Росії. Та попри паперовий голод в незалежній Україні спочатку накреслилася позитивна тенденція до збільшення тиражів українських періодичних видань, створення нових газет та журналів. Побачили світ раніше недоступні українському читачеві видання величезного масиву літератури української еміграції — твори І. Багряного, В. Барки, О. Теліги, О. Олеся, О. Ольжича, С. Гордннського, JI- Мосендза та багатьох інших. Знову почали виходити такі колись відомі журнали, як “Київська старовина”, “Літературно-науковий вісник”, з 1992 р. в Україну перенесено видання щомісячного часопису незалежної думки “Сучасність”. Побачили світ періодичні видання в містах, де за умов тоталітарного режиму про це не могло бути й мови (журнал “Тернопіль” у Тернополі, “Поріг” у Кіровограді, “Борисфен” у Дніпропетровську) та ін. Як великий видавничий і культурний центр про себе заявив і Харків, де відкрито низку видавництв, на високому науковому рівні відновлено видання “Збірника Харківського історико-філологічного товариства”, розпочав виходити часопис “Чумацький шлях”. Широк у видавничу діяльність розгорнуло Наукове товариство ім. Шевченка у Львові — відновлено “Записки НТШ”, низку періодичних збірників з різних галузей наук, в тому числі і природничих. Київське видавництво “Глобус” 1993 р, розпочало перевидання в Україні знаменитої діаспорної “Енциклопедії українознавства” в 10 томах за ред. В. Кубійовича.

Свою власну періодику почали видавати товариства, громадські об’єднання і партії (“Золоті ворота” — Товариство “Україна”, “Державність” — Українська республіканська партія, “Демократ” — Демократична партія України, “Час- Time” — Народний Рух України). Практично у кожному обласному центрі України з’явилися нові видавництва, в т.ч. і приватні, які почали працювати на комерційних засадах. Таким приватним видавництвом стало дитяче видавництво “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”, яке заснував поет І. Малкович у Києві. Свої книжки, збірники, альманахи, періодику розпочали видавати усі академічні інститути. Починаючи з 1992 р. в Україні народжується військова преса — розпочато видання газети “Народна Армія” як центрального органу Міністерства оборони, окружних газет “Армія України” (Прикарпатський військовий округ), “Слава і честь” (Одеський військовий округ), органу BMC “Флот України”.

З ініціативи В. Коркодима (Національна гвардія України) на громадських засадах до першої річниці незалежності вийшло перше число журналу “Військо України”. З 1995 р. журнал “Військо України” виходить як орган Міністерства оборони (головний редактор В. Болотнюк), а Національна гвардія видає часопис “Сурма” (головний редактор В. Коркодим).

Але вже з початком 1993 р. помітною стала загрозлива тенденція у виданні і розповсюдженні української книжки. Видавати книжку в Україні стало невигідно. Зменшилися тиражі видань української періодики, перестали виходити деякі новостворені газети, журнали, альманахи, водночас жодних заходів до захисту української книжки від російської експансії економічними важелями уряд не вживав. Завмер інформаційний орган українських видавців “Друг читача”, розпалася державна система книготоргівлі. Вже у 1994—1995 рр. книжку, видану в Харкові, практично неможливо купити у Львові, і навпаки. Державні видавництва, не отримавши державної підтримки і перебуваючи у важкому економічному становищі, захиріли. Практично не випускає гак потрібної для України енциклопедичної літератури видавництво “Українська енциклопедія”, а трете за потужністю в Європі видавництво художньої літератури “Дніпро” замість півтисячі видає всього IO—15 назв на рік. З ініціативи громадськості 1994 р. у Львові започатковано щорічне проведення форумів видавців України, видавнича спілка “Просвпа” розпочала видавати газету “Книжкова тека”, яка хоч якоюсь мірою заповнює те, що зобов’язана робити держава.

Після приходу нової президентської адміністрації і парламенту нового скликання становище не поліпшилося: в Україні сьогодні видасться 3,1% книжок українською мовою, все решта — російською. Цю катастрофічну ситуацію можна поправити за однієї умови — держава має різними способами захистити українське друковане слово, звернути увагу на комплектацію державних бібліотек, терміново поправити справи в поліграфії і виробництві паперу, поставити економічний Заслін нерегульованому напливу російськомовної книжки на видання російської книжки в Україні.

з Pocn і визначити квоти

КІНО, ТЕЛЕБАЧЕННЯ,

РАДІО, ТЕАТР

Постановою Кабінету Міністрів України від 21 серпня 1991 р. утворено Державний фонд української кінематографії, керівником якого призначили відомого кінорежисера Ю. Іллєнка. В

листопаді 1991 р. в Києві і Чернівцях відбувся перший Всеукраїнський кінофестиваль, присвячений пам’яті 1. Миколайчука, де демонструвалося 20 ігрових та понад два десятки документальних, науково-популярних та анімаційних фільмів, серед інших “Танго смерті” О. Муравйова, “Кому вгору — кому вниз” С. Клименка, “Козаки йдуть” С. Омельчука, “Ізгой” В. Савельева. Головний приз отримав фільм “Голод-33”, який створив на студії ім. О. Довженка режисер О. Яичук. Високу оцінку і призи на фестивалі здобули фільми “Українці: Віра” (Київнаукфільм, реж. В. Шматолоха), анімаційний фільм “Страшна помста” (режисер М. Титов, художник Н, Гузь), лауреатами фестивалю стали актори Є. Германова (Росія), Б. Ступка (Україна) та Й. Поллаку (Ізраїль).

Явищем в українському кінематографі стали багатосерійні фільми за творами класиків української літератури: “Сад Гстсиманський” за мотивами творів І. Багряного, “Пастка” — І. Франка, “Царівна” — Ольги Кобилянської.

Українське кіно вийшло і на міжнародну арену. На 36-му кінофестивалі в Сан-Ремо українському фільмові “Ізгой”, створеному за мотивами повісті А. Дімарова (режисер В. Савельев, продюсер і режисер А. Браунер, ФРН), присуджено Гран-прі. Успішно показали своє мистецтво кінематографісти України на кінофестивалі в угорському місті Дьордь (1994). Це був форум молодих кіномитців XXI ст., на якому було представлено понад 100 фільмів з країн Східної Європи, США, Японії, Австрії. З IO призів 4 отримали українські кінострічки: “Кордон на замку” (режисер С. Лисенко), “Хроніка повстання у Варшавському гетто” (Й. Дулевська), “Портрет, пейзаж, натюрморт” (С. Бусовсь- кий), “Спілка одноногих” (О. Столяров).

Українському кіно, як у цілому українській культурі, не вистачає коштів, а, що важливіше, протегування з боку держави. Потребують перегляду концепції підходу до національного кіно на Одеській кіностудії, необхідне державне сприяння кіностудіям ім. О. Довженка та “Галичина-фільм”.

Багато нелегких проблем постало і перед українським телебаченням, яке у спадок від CPCP отримало відсталі технічні засоби, недобудований і необладнаний новий телецентр у столиці. У T не мало власної мережі кореспондентів поза межами держави, доступу до сателітарних засобів надання телеінформації та інших сучасних каналів телезв’язку. Українське телебачення не мало змоги охоплювати деякі райони, натомість на півдні і сході України телеінформа цінним простором володіло телебачення Росії.

Після реорганізації структури гелерадіокомпанії, створення незалежної телерадіокомпанії “Нова мова”, утворення Держтелерадіокомітсту, який очолив 3. Кулик, відчулися певні позитивні зміни в системі державного телебачення України. І найрадикальнішим кроком стала перекомутація з 1995 р. УТ на канал, що раніше займала телекомпанія “Останкіно” (Громадське російське телебачення), котра навіть не платила за трансляцію в Україну своїх програм.

Позитивним моментом в роботі державного телебачення України є трансляція художніх фільмів і телесеріалів з перекладом українською мовою — до 1995 р. ця важлива форма оволодіння українською мовою не використовувалась. Як недолік можна назвати зменшення питомої ваги літературних і мистецьких передач за участю провідних діячів культури України, не пропагується належним чином українська література, крапгі здобутки театрального мистецтва. Комерційне телебачення, яке має свої канали в Харкові, Одесі, Донецьку, а також державне телебачення Криму поспіль зросійщень

Найшвидше і найрадіїкальнішс змінило своє обличчя у 1991 —1993 рр. Українське радіо, програми якого відзначалися професійністю, національним спрямуванням. Щоб забезпечити надання українських радіопрограм на належ­ному рівні, щоб їх могли чути українці Західної Європи і Росії, слід провести відповідне технічне переоснащения радіостанцій, надати Українському радіо урядову підтримку.

Незалежна Україна отримала вельми зросійщену спадщину на терені театрального мистецтва. Більшість музично-драматичних театрів сходу і півдня України працювали у так званому двомовному режимі. Причому частка українського репертуару була незначною. Після падіння цензурних обмежень провідні драматичні театри — Київський ім. І. Франка та Львівський ім. М.Заньковецької здійснили низку талановитих вистав, які увійдуть в скарбницю театрального мистецтва. Повертаються до україномовного режиму театри Наддніпрянщини, хоч ще багато новостворених театрів у Кнсві, на сході і півдні, в тому числі й ті. які утримує держава, с російськомовними.

У 1991 р. у Львові на базі Львівського державного академічного театру опери і балету ім- І. Франка започатковано проведення раз на три роки Міжнародного конкурсу співаків імені Соломії Крушельницької. На конкурс з’їжджаються провідні співаки не тільки з України, а й з багатьох зарубіжних країн, і він набуває значної ваги для пропаганди музичного мистецтва У країни.

Спорт завжди привертав особливу увагу політиків,

ФІЗИЧНА КУЛЬТУРА, бо саме участь і перемога в найпрестижніших СПОРТ світових турнірах набували широкого

міжнародного резонансу і сприяли зацікавленню широкої громадськості державою, представник якої досягав вершин світової майстерності. Успіх українських спортсменів на Олімпійських іграх, світових першостях працював на престиж Радянського Союзу, що ототожнювався з Росією. З 639 олімпійських медалей, завойованих радянськими спортсменами, на рахунку українських — 444, в тому числі 196 золотих.

Перед молодою державою постало завдання створити власну систему спортивних інституцій, які могли б репрезентувати український спорт на міжнародній арені. На початку 1990 р. у Львові створено Українську спортивну асоціацію (перший голова — Я. Кендзьор). Саме ця організація розпочала активно опрацьовувати Хартію Олімпійського комітету України, готуючи скликання Конгресу засновників Національного олімпійського комітету. Конгрес відбувся в Києві 22 грудня 1990 р., де й утворено Національний олімпійський комітет. Його очолив видатний олімпійський чемпіон, майбутній міністр у справах молоді і спорту Валерій Борзов, заступниками стали В. Кулик, М. Герцик, В. Платонов. HOK України розпочав нелегку працю за входження до Міжнародного олімпійського комітет} (МОК).

З проголошенням державної незалежності України розпочалося опрацювання державного законодавства в галузі фізичної культури і спорту. Після референдуму І грудня 1991 р., коли Україну визнали більшість держав світу, HOK почав наполягати, шоб Міжнародний олімпійський комітет визнав нарешті нашу державу за повноправного члена і щоб Україна могла сформувати власну команду на XXV Олімпійські ігри в Барселоні (Іспанія). Однак MOK під тиском Москви цього не зробив. Проросійськи налаштований президент MOK Х.А.Самаранч ухвалу мотивував тим, що столиця Олімпіади не зможе прийняти більшу кількість учасників, аніж вирішили раніше. Це була неправда, оскільки таке право отримали Хорватія, Словенія, Балтійські держави. Українських спортовців змусили брати участь у складі так званої Об’єднаної команди СНД і Грузії. Єдине, чого дбмігся HOK України: державний синьо-жовтий прапор буде майоріти на спортивних аренах Іспанії, а на випадок перемоги українського олімпійця звучатиме український гімн і на його честь підніматимуть український стяг. І хоч частка України у складі об’єднаної команди була порівняно невисока — 82 спортовці (загальна кількість від СНД і Грузії — майже 500 осіб), додому з Іспанії в Україну повернулося 17 олімпійських чемпіонів, 15 срібних і 9 бронзових призерів. Отже, українці завоювали 41 медаль. Всього ж команда СНД і Грузії мала 112 медалей, з них 45 золотих. На жаль, більшість наших змагунів здобули медалі у складі команд з окремих видів спорту, де перемога одна на всіх, а на щоглу піднімали олімпійське знамено. Чотири рази майорів синьо-жовтий прапор і звучав гімн “Ще не вмерла Україна” на честь борця О. Kyчеренка (Луганськ), спортивних гімнасток Т. Гуцу (Одеса), Т. Лисенко (Херсон) та художньої гімнастки О. Тимошенко (Київ). Вони стали першими олімпійцями незалежної України. У неофіційному командному заліку Україна посіла 14-те місце (всього в Олімпіаді взяло участь понад 150 країн), хоча потенційні можливості нашої держави були вищі.

Офіційно MOK визнав Національний олімпійський комітет України 9 березня 1992 р. В. Борзова обрано до складу MOK як представника від України. Вперше окремою командою Україна виступила 1994 р. на зимовій Олімпіаді в норвезькому місті Ліллігаммері. До складу команди увійшло майже 40 спортовців. їх ужинок: 1 золота, І бронзова медалі, 12-те місце в неофіційному командному заліку. Чемпіонку олімпіади в одноособовому катанні на ковзанах Оксану Баюл запросили до США в складі офіційної урядової делегації, яку очолював Президент України Jl. Кравчук.

З 1992 р. спортсмени України беруть участь в усіх міжнародних змаганнях. На “Універсіаді-93” в американському місті Буффало команда України посіла 9-те місце, значно випередивши команду Росії. Добрих успіхів на старті престижних футбольних турнірів (кубок європейських чемпіонів, кубок володарів кубків, кубок У ЕФ А) 1995 р. досягли наші клубні команди. Порадували своїми досягненнями учасники “Універсіади-95” та міжнародних армійських змагань у Римі.

У незалежній Українській державі вже дещо зроблено для розвитку власної системи фізичної культури і спорту. Координує процес Міністерство в справах молоді і спорту. Напрацьовано юридичну базу: 29 грудня 1993 р. Верховна Рада ухвалила Закон України “Про фізичну культуру і спорт”, 1994 р. прийнято “Програму розвитку фізичної культури і спорту”. За фінансової підтримки української діаспори національні федерації з окремих видів спорту вступили до міжнародних спортивних організацій. Вступні внески допомогла сплатити Українська спортова централи Америки і Канади (УСЦАК). Починаючи з 1992 р. українські спортовці взяли участь у майже 1000 офіційних змагань і жодних обмежень і проблем, окрім фінансових, не мають.

У царині церковних відносин незалежній Україні ЦЕРКОВНІ ВІДНОСИНИ _від режиму, що безславно відійшов у минуле, залишилися складні міжконфесійні стосунки. Владні структури спільно з керівництвом Київського екзархату РПЦ в 1988—1990 рр. активно боролися проти відродження греко-католицької та автокефальної церков, інспіруючи автокефальний рух в Галичині, масово передаючи греко-католицькі храми РПЦ, гальмуючи поширення автокефальної церкви в Центральній і Південній Україні. Це була політика офіційного Киева — безпосередній вплив Москви на перебіг подій ослаб. На це спрямовувалась діяльність урядової структури — Ради у справах релігій, яку очолював досвідчений апаратник М. Колісник.

Закон про релігійні об’єднання тепер вже незалежної України, який схвалила Верховна Рада, хоч і проголошував відокремлення церкви від держави і був значно демократичніший, ніж всі попередні законодавчі акти, за своєю суттю більше нагадував декларацію про наміри. На практиці втручання в релігійні справи з боку держави продовжувалися. Тому на час проголошення Акта про державну незалежність України українські церкви, а заразом і суспільство, були втягнуті в глибокий міжконфесійний конфлікт.

В Україні 1991 р. діяли три численні організації християнських церков — Українська православна церква (УПЦ), підпорядкована Московському патріархатові на правах т.зв. автономії, Українська греко-католицька церква (У.ГКЦ) з центром у Львові, яку очолює патріарх і верховний архієпископ Іван Мирослав кардинал Любачівський, та Українська автокефальна православна церква. яка визнавала верховним ієрархом митрополита Мстислава (Скрипника), резиденція якого була в Бавнд Бруці (США). За УПЦ, яку очолював митрополит філарет (Денисенко), стояла компартійна влада у центрі і на місцях, насамперед на сході і півдні України. Міська інтелігенція Наддніпрянщини і група депутатів Верховної Ради підтримували УАПЦ, а більшість людності і місцева влада Галичини — УГКЦ.

Після 24 серпня 1991 р., заборони Компартії України і переходу ініціативи до Верховної Ради урядові чинники основну увагу приділили найчисленнішій в Україні церкві — УПЦ Московського патріархату з метою домогтися її автокефалії. Це дало б можливість зробити її церквою з очевидною протекцією держави. Головна ставка зроблена на особу митрополита Філарета, який посідав митрополичий престол у Києві з 1966 р., мав широкі особисті зв’язки і зарекомендував себе як борець проти греко-католиків та автоксфалістів.

У листопаді 1991 р. митрополит Філарет скликав собор єпископів України, який ухвалив звернутися до Московського патріарха з проханням надати автокефалію УПЦ. Спрацював центристський принцип церковного устрою й окремі єпископи не наважилися виступити супроти свого керівника. Але тут у гру активно включилася Москва. Зрозумівши, що митрополит філарет став на позиції тісної співпраці з урядовими чинниками і прямує до одержавлення УПЦ, Московський патріархат на чолі з Алексієм Il пішов у рішучий наступ. У березні 1992 р. архієрейський собор РПЦ у Москві влаштував над Філаретом фактично суд і змусив дати згоду покинути Київську кафедру. Повернувшись до Києва, Філарет публічно відмовився від цієї обіцянки. Москва пішла на останній крок — Філарета позбавили сану, а вже в травні під безпосереднім керівництвом Московської патріархії у Харкові скликано Собор єпископів УПЦ. Замість Філарета Київським митрополитом обрано митрополита Ростовського Володимира (Сабодана). Скориставшись опозиційністю частини єпископів, Москва продемонструвала світові, чого насправді варта автокефалія УПЦ — “самостійної і незалежної в керуванні”.

Урядові кола зазнали поразки у церковній політиці — український єпископат підтвердив своє вірнопідданство Москві, а Москва відповідно перекреслила надії на осягнення автокефалії.

Однак митрополит Філарет не залишився без офіційної підтримки. У червні 1992 р. у Києві відбувся собор УАПЦ, де прихильники митрополита Філарета об’єдналися з УАПЦ, без згоди і благословення Мстислава утворивши Українську православну церкву—Київський патріархат (УПЦ-КП). Мстислава обрано патріархом, а його заступником — митрополита Філарета. Оскільки Мстислав жнв в Америці, фактичним керівником УПЦ-КП став митрополит Філарет.

Відбулися зміни і в офіційному керівництві релігійними об’єднаннями з боку держави. Керівником Ради у справах релігій замість М. Колісника став історик, викладач Духовної академії А. Зінченко, прихильник автокефалії. За сприяння з боку Ради у справах релігій УПЦ-КП, вийшовши за межі Галичини, почала поширюватися на Волині і Київщині. Нові парафії УПЦ-КП з’являлися у зв’язку з переходом священиків разом з вірними з підпорядкування Московського патріархату в Київський.

Та частина кліру УАПЦ не погодилася з таким розв’язком церковного питання в Україні. Тому за підтримки Мстислава противники Філарета створили нову УАПЦ. Після смерті Мстислава влітку 1993 р. влада докладала значних зусиль, марно намагаючись об’єднати усі три напрями православ’я України. На своїх соборах УАПЦ обрала патріархом відомого діяча автокефалії Володимира Ярему, що прийняв ім’я Дмитрїй, а патріархом УПЦ КП став митрополит Володимир (Василь Романюк). Водночас митрополит Філарет залишився на посаді заступника патріарха. Московський патріархат продовжує міцно тримати в своїх руках головні святині українського народу — Києво-Печерську та Почаївську лаври.

Напередодні виборів 1994 р. у пошуках підтримки Л. Кравчук зустрівся з митрополитом УПЦ-МП Володимиром (Сабоданом), що засвідчило можливе закінчення безоглядної підтримки УПЦ-КП. А після перемоги Л. Кучми почалися кардинальні зміни: новий Президент одним з перших своїх указів ліквідував Раду в справах релігій, а її функції передав новоствореному Міністерству у справах національностей, міграції і культів. Попри проголошену рівноправність усіх християнських конфесій в Україні симпатії Президента Л. Кучми, як і Голови Верховної Ради О. Мороза, залишилися на боці УПЦ Московського патріархату.

Особливо загострилися стосунки між державою і УПЦ-КП в липні 1995 р. у зв’язку з похороном патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира (Романюка). Влада не дозволила, попри домагання церкви, поховати патріарха на території св. Софії Київської, а запропоновані місця: у Видубицькому монастирі, Володимирському соборі і на Байковому цвинтарі не влаштовували керівництво церкви. Під час самовільного поховання патріарха біля брами дзвіниці св. Софії дійшло до сутички з охоронцями громадського порядку, що мало негативний розголос по всьому світу. На даний час офіційним керівником УПЦ-КП є місцеблюститель патріаршого престолу митрополит Філарет.

Концепція явного протекторату УПЦ-КП під час президентства Л. Кравчука означала захист цієї церкви від інших не тільки православних, але й нсправославних конкурентів. Тому урядова політика залишалася невизначеною, а наочним прикладом цього є відсутність і дотепер представництва України у Ватикані. Водночас українське керівництво виявляло повну пасивність щодо

прагнень греко-католиків до визнання Папою римським греко-католинького патріархат)'. А все не призвело до того, шо урядова політика, стримуючи поширення УГКЦ, сприяла експансії римо-католицької церкви в Україні, особливо на Житомирщині і Поділлі, де відкрито сотні костелів, ведеться вміла пропаганда і проти православних, і проти греко-католиків.

Курс на одержавлення УПЦ-КП диктував й політику щодо різних течій протестантів й нетрадиційних церков. Уряд намагався усамостійнити їх центри і досяг тут деякого успіху, хоча й перебував під тиском з боку підтримуваного православного клїру, який намагався перешкодити впливам Заходу. Водночас в Україні почали поширюватися секти євангелістів, баптистів, проникати РУН-вїра, такі нетрадиційні для України релігії, як крішнаїзм, буддизм, а також різні угруповання сатанинського напряму. Восени 1993 р. секта “Білого братства”, більшість членів якого прибула з Росії, навіть спробувала захопити Софійський собор. Незважаючи на тс шо до законодавства України внесено відповідні зміни, діяльність чужоземних місіонерів триває, вони вільно купують час на радіо і телебаченні для проповідування своїх поглядів.

Об’єднання основних християнських церков в єдину церкву теоретично опрацьовано. Митрополит Андрей Шептицький і патріарх Иосиф Сліпий розробили ідеологію УГКЦ як національної церкви. Грунтуючись на засадах київських митрополитів XVII ст. Иосифа Веляміна Рутського і Петра Могили які орієнтували розвиток українського християнства на синтез східного і західного обрядів, ця ідеологія враховувала ситуацію XX ст. Способом досягнення цієї ідеї с об’єднання греко-католиків і православних в єдиному патріархаті. Але її реалізація — справа майбутнього.

Малоймовірним є об’єднання в найближчому майбутньому ∣ трьох православних церков. Церковна політика Москви переслідує далекосяжні задуми, що збігається з менталітетом росіян і надіями на політичне об’єднання України з Росією. А оскільки тут переслідуються також політичні цілі, Москва буде докладати всіх зусиль, щоб не допустити автокефалії православної церкви в Україні, формула Москви: спочатку об’єднайтеся, а потім просіть у нас автокефалії, могла би бути прийнятна лише за однієї умови — коли б автокефалію мала надавати не Москва, а східні патріархи. Але Московський патріархат докладатиме усіх зусиль, щоб не випустити Україну зі сфери свого впливу, якого він осяг нечесним шляхом 1686 р.

Та попри всі труднощі і чвари на міжконфесійному рівні, законодавство України є демократичним і відповідає європейському досвіду, причому розмаїття конфесій в нашій державі є далеко ширшим, ніж у наших сусідів. Можливо, це зумовлено певною толерантністю, яка закладена, в менталітеті українців. Сьогодні в Україні діє понад 80 релігійних структур різних напрямів, значно активізували свою діяльність різноманітні протестантські угруповання, нетрадиційні для України східні секти. Основні християнські церкви станом на початок 1995 р. мали таку кількість громад:

Українська православна церква (Московський патріархат) — 6132: Українська православна церква (Київський патріархат) — 1753; Українська автокефальна православна церква — 616; Українська греко-католицька церква — 3032; Римсько-католицька церква - 651. Серед християнських церков протестантського напряму численними є: Союз євангельських християн — 1420; Союз християн євангельської віри (п’ятидесятників) — 680.

Кількість релігійних об’єднань інших напрямів не перевищує однієї сотні. З поверненням на свою історичну батьківщину до Криму кримських татар на території півострова активно поширюється мусульманство.

Однією з головних причин непорозумінь на релігійному грунті є майновий фактор. Це стосується передовсім повернення відчуженого колись майна, суперечка за храми. Однак останнім часом ці проблеми в Україні почали доволі успішно вирішуватися й напруга міжконфесійних чвар потроху спадає.

ЗАГОСТРЕННЯ ВНУТРІПОЛІТИЧНОЇ СИТУАЦІЇ

Для багатьох мешканців України (якщо не для ГАЛЬМУВАННЯ більшості) головним мотивом голосування на РИНКОВИХ РЕФОРМ референдумі за незалежність була надія, що.

позбувшись економічного визиску Москви, ре­спубліка забезпечить своїм громадянам високий рівень матеріального добробуту. Але перші роки, незалежності принесли розчарування. Рівень життя продовжував падати ще швидшими темпами. Економічна криза переросла у справжню катастрофу.

Соціально-економічна та політична ситуація в Україні значно загострилася після того, як Росія ввела і нав’язала Україні лібералізацію (фактично — адміністративне підвищення) цін з 2 січня 1992 р. Уряд не захистив республіку від експансії грошової ’маси з Росії та інших держав колишнього CPCP. Запровадження з 10 січня 1992 р. купонів баїаторазового використання лише незначною мірою пом’якшило ситуацію. Зростання “лібералізованих” цін коливалося в межах від 3 до 50 разів. Підвищення заробітної плати, стипендій та пенсій не компенсувало значного зниження життєвого рівня населення. Особливо постраждали від “лібералізації” малозабезпечені верстви. Уряд запровадив індексацію зарплати та інших виплат.

У таких умовах Україні довелося робити перші реальні кроки до ринкової економіки. Центральна проблема ринку — це проблема відносин власності. В Україні на 1 січня 1990 р. 98% основних виробничих фондів належали державі. Щоб зламати неефективну командно-адміністративну систему господарювання, необхідно було роздержавити економіку, зробити її багатоукладною.

Підставою для формування приватного сектора економіки стали прийняті Верховною Радою закони “Про приватизацію майна державних підприємств” (4 березня 1992 р.), “Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)” від 6 березня 1992 р. та прийнятий того ж дня Закон України “Про приватизаційні папери”.

Здійснювана у республіці приватизація мала такі основні форми: акціону- вання підприємств, зокрема великих; викуп майна зданих в оренду державних підприємств за рахунок доходів орендарів; прямий викуп манна державного підприємства без попередньої оренди членами трудового колективу; продаж підприємств за конкурсом або на аукціоні окремим громадянам. Відбувалася вона і в інших формах.

Поряд з акціонуванням, орендою, розвитком кооперації, фермерства, малого підприємництва швидкими темпами відбувалася “дика” приватизація, що відкрила шлях первісному нагромадженню капіталу. Новоявлсні підприємці допомогли “тїньовикам” відмити неправедно нажиті мільярди, у тому числі й приховані капітали колишньої КПРС—КПУ. Потім вони на “законних” підставах почали переводити державні (народні) ресурси в структури приватного сектора.

Практикувалася і “зовнішня” приватизація — продаж державної власності іноземному капіталу. Реалізації цього права сприяв Закон України “Про іноземні інвестиції”, прийнятий 13 березня 1992 р. Він встановлював необхідні гарантії, відсутність яких стримувала приплив закордонного капіталу в економіку республіки.

З метою нейтралізації диктату монопольних виробників товарів та послуг Верховна Рада прийняла Закон “Про обмеження монополізму та недопущенну недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності” (18 лютого 1992 р.ї.

Незважаючи на тс що законодавча база для приватизації була в основному сформована, роздержавлення відбувалося вкрай повільними темпами. І через три роки після проголошення незалежності в українській економіці домінував державний сектор.

Здобуття політичної незалежності України створило умови для досягнення нею економічного суверенітету, переходу до ринкових відносин, а отже, вивільнення продуктивного і творчого потенціалу народу. Але відсутність концепції економічного розвитку країни унеможливлювала швидкий вихід з кризи. Спробою розробити таку концепцію стали ‘"Основи національної економічної політики України”, запропоновані Президентом і схвалені Верхов­ною Радою 24 березня 1992 р. Серед головних засад цього документа зауважимо такі: розвиток ринкових відносин, запровадження власної грошової системи і вихід з рубльового простору (вийшли 16 листопада 1992 р.), приватизація і демонополізація, лібералізація зовнішньоекономічної діяльності. Доручення Президента України Кабінету Міністрів шодо розробки до середини травня того ж року законодавчих та нормативних актів для реалізації обраного курсу не було виконане. Натомість у вересні уряд Фокїна оприлюднив план дій, який фактично передбачав відхід від ринкових реформ і повернення до командно- адміністративиої системи управління економікою. До цього кроку уряд старанно підготувався, збільшивши лише 1991 р. апарат управління на 13,2%. Антиринкова політика виконавчої влади викликала рішучий опір демократичних сил і зумовила падіння Кабінету Фокіна.

Уряд першого Прем’єр-міністра незалежної України (листопад 1990 р.— жовтень 1992 р.) припустився низки серйозних прорахунків. Саме Вітольд Фокін без консультацій з урядом і парламентом погодився з нав’язаною російською стороною оцінкою частки внеску України в економіку CPCP — 16,37%, тоді як більшість економістів оцінюють її не менш як у 21—22%,. Однак республіка так і не отримала навіть тієї заниженої частини золотого й алмазного фондів, кораблів усіх флотів CPCP, нерухомого майна за кордонами колишнього Союзу, приміщень посольств і представництв та чимало іншого спільного добра, одноосібно привласненого Росією.

Уряд Фокіна позволив двотижневе (з 2 по 16 січня 1992 р.) масове і безконтрольне пограбування України зайшлими російськими покупцями після лібералізації цін, коли отримуючи утричі вищу зарплату, сусіди спустошили нічим не захищений український ринок, скориставшись запізнілим введенням купоно-карбованців і “прозорими” кордонами. Відсутність передоплати продукції спричинила масове вивезення товарів і багатомільярдну заборгованість ро­сійських підприємств партнерам в Україні. А перехід Росії на світові ціни за енергоносії призвів до великого державного боргу і вимушеної торгівлі Чорноморським флотом та Севастополем. Цю ситуацію значною мірою спровокував уряд Фокіна саботуванням будівництва нафтового терміналу під Одесою, який дозволив би послабити залежність України від поставок пального з Росії.

Спад виробництва і рівня життя у 1991—1992 рр. набув загрозливих масштабів. Так, національний доход 1991 р. знизився на 10, а наступного року — на 14%. Якщо до 1985 р. рівень продуктивності праці в Україні був найвищим в CPCP, то 1992 р. він лише у промисловості був на 25% нижчим, ніж у Росії. Валова продукція промисловості за два згаданих роки скоротилася на 13,4, а сільського господарства — на 18%. Виробництво товарів народного споживання становило 84,3% рівня 1990 р., у тому числі продовольчих — лише 73. Роздрібний товарооборот сягнув ще нижчої позначки — 69,9%.

Обвально зменшилися транспортні перевезення. Протягом 1992 р. гуртові ціни промисловості зросли у 42 рази, а паливної, зокрема, — у 237. Уже в першому півріччі середньодушовий дохід мінімального споживчого

України став нижчим від

87% жителів бюджету.

Наприкінці 1992 р.

кризи вступила в

Місячна інфляція у.. _jl рубіж 50%, тобто вийшла на рівень гіперінфляції.

економіка зі стану глибокої етап некерованої руйнації, листопаді 1992 р. перейшла

ЕКОНОМІЧНА

КАТАСТРОФА

У сім’ях середнього достатку майже всі грошові доходи витрачалися на харчування, а малозабезпечені опинились за межею бідності. У 1992 р. зареєструвалося 352 тис. безробітних.

Незважаючи на надзвичайні повноваження уряду Леоніда Кучми (листопад 1992 р.—жовтень 1993 р.), економіка України продовжувала розвалюватися. Стрімко скорочувався випуск товарів народного споживання, наприклад, лише у липні 1993 р. — на 21,3%. За 9 місяців згаданого року виробництво промислової продукції знизилося на 20,9%. За умови повсюдної нестачі енергоносіїв зросла енергомісткїсть продукції. 1993 р. на 1000 дол. валового суспільного продукту Україна споживала 1840 кг нафтового еквівалента усіх енергоносіїв, тоді як Франція — 182, Німеччина — 145, Данія — 141 кг. Восени місячна інфляція перевищила 75%. Якщо на початку 1992 р. частка сировини і матеріалів у експорті становила 80%, то 1993 р. досягла 88%, що швидко наближало Україну до перетворення у неоколоніальну периферію розвинутих держав.

Темпи і якість ринкових перетворень були вкрай незадовільними. Уряд Кучми намагався стабілізувати становище шляхом відновлення командно- адміністративної системи управління державними підприємствами, введення директивних цін, обмеження доходів. Але ці кроки лише віддалили У країну від цивілізованої економіки. Не вдалося розгорнути й широко рекламовану боротьбу з корупцією та хабарництвом. Мафіозні структури, зміцнівши, почали ставити перед собою не лише економічні, а й політичні цілі.

Серед причин економічної катастрофи назвемо наступні. Структура виробництва в Україні була підпорядкована імперським інтересам, типовому поділу праці між метрополією і колонією. Лише третина виробничо-техно­логічних циклів промисловості брала початок і завершувалась у республіці. Частка проміжного продукту в 1,5 раза переважала частку кінцевого. Загалом коефіцієнт залежності України від імпорту становив 41%, тоді як Японії — 14, США — 9,5%. Незалежна Україна успадкувала уламок економіки колишнього CPCP, неспроможний самостійно функціонувати. Тому розрив економічних, а отже, й технологічних зв’язків, зокрема з Росією при збереженні залежної структури виробництва боляче вдарив по молодій Українській державі. Науково-технічна і технологічна відсталість української індустрії, низька конкурентоздатність її продукції не дали змоги швидко інтегруватись у міжнародний поділ праці. 50—60% основних фондів промисловості, будівництва і транспорту були застарілими, фізично і морально зношеними. Ресурси нафти, газу і лісу внаслідок інтенсивної експлуатації майже повністю вичерпалися. Негативно позначилися на економіці України її повна залежність від кредитно-фінансової політики Росії та пізній вихід з єдиного рубльового простору. Зашкодила і далека від економічної допільності політично-кон’юнк­турна практика збереження “прозорих” кордонів. Штучно занижений курс карбованця до рубля і долара дозволив за безцінь вивозити величезні багатства за межі України. Прокомуністична Верховна Рада та залежний від неї нерішучий уряд вправно гальмували демонополізацію виробництва та прива­тизацію державної власності. Зокрема, навіть на середину 1993 р. 75—80% валової продукції виробляли підприємства-монополісти, що виключало створення конкурентного середовища і дозволяло встановлювати монопольно високі ціни. У 1992 р. була повністю провалена Державна програма приватизації. Через викуп трудовим колективам було передано лише 22 державних підприємства з 1005 за програмою (приватизацію ще 46 було оформлено протягом першого кварталу 1993 р.), а 98% їх і надалі залишалися власністю держави. Прямо зацікавленими в інфляційному стані економіки виявились українські банки, прибутки яких різко зросли і досягли у перші місяці 1993 р. 54% прибутків промисловості.

Деяке пожвавлення експорту у першій половині 1993 р., коли Україна мала позитивне сальдо платіжного балансу із Заходом (480 млн дол.), було загальмоване запровадженням фіксованого (офіційного) курсу карбованця щодо долара (5970 крб за 1 долар в умовах постійного зростання курсу на чорному ринку та валютних торгах) і обов’язкового продажу державі 50% одержаної валюти. До речі, придбати валюту експортери могли лише за чотири-, п’ятикратним біржовим курсом. Ця критична для зовнішньої торгівлі ситуація була переведена у розряд катастрофічних листопадовим (1993 р.) рішенням очоленого у жовтні Президентом України Кабінету Міністрів (виконуючий обов’язки Прем’єр-міністра Юхим Звягільський) щодо стовідсоткового продажу іноземних валют, у тому числі 50% — за фіксованим курсом, підприємствами- експортерами. Чергове розкуркулення експортерів мало наслідком дальший спад виробництва, різке зменшення валютних надходжень, їх приховування за межами України. Якщо до введення фіксованого курсу карбованця на Українській міжбанківській валютній біржі (УМВБ) продавалося 90% усієї валюти, то після його запровадження — 20%. За Указом Президента України з 6 листопада торги на УМВБ призупинили повністю.

Не вдалося стабілізувати економіку й урядові Кравчука—Звягільського. У грудні 1993 р. інфляція перевищила 90%. Правда, в наступні місяці вона знизилася і становила в січні 1994 р. ■— 19,2, в лютому — 12,6, а в березні ■— 5,7%. Але досягнуто це було заходами, які спричинили різкий спад виробництва. У першому кварталі 1994 р. національний дохід скоротився проти відповідного періоду 1993 р. на 36%, обсяг виробництва промислової продукції — на 38,4%. До парламентських виборів 1994 р. Україна підійшла у стані глибокої господарської руїни.

Посилання на те, що господарський хаос виник внаслідок зламу команд­но-адміністративної системи управління і впровадження нової, ринкової, не витримує критики. Навпаки, власне збереження застарілих виробничих відносин зумовило економічну кризу. Консервативна урядова політика дискредитувала в очах збіднілого народу ідею української державності і ринкової економіки. Намагання здійснити радикальні політичні й економічні реформи руками бюрократично-адміністративних структур, проти яких ця реформа спрямована, були приречені на невдачу.

Загострення економічної ситуації стимулювало сепаратистські тенденції, які на короткий час вгамувалися після першогрудневого референдуму. Знову залунали вимоги автономії, а то й повної самостійності Донбасу, Закарпаття, “Новоросії”. Найбільшої сили сепаратизм набрав у Криму.

Тяжке соціально-економічне становище на півострові, дві третини населення якого становили росіяни, ускладнювалося ще й національними проблемами. Незважаючи на визнання незаконності виселення кримських татар (листопад 1989 р.) і постанову Кабінету міністрів CPCP від 24 липня 1991 р. “Про організоване повернення кримських татар та гарантії по їх влаштуванню”,

ПРОБЛЕМА КРИМСЬКОГО СЕПАРАТИЗМУ шлях до реалізації цих документів виявився тернистим. Після розвалу CPCP припинилося фінансування із союзного бюджету програми повернення татар, а весь тягар проблеми дістався у спадок Україні. Не дочекавшись державної допомоги, кримські татари самотужки почали повертатися на історичну батьківщину і самочинно будувати на нових місцях свої селища. Це призвело до конфліктів з кримськими властями і сутичок з міліцією та місцевим російським населенням.

Боротьбу за права корінного населення півострова очолили Організація кримськотатарського національного руху (голова — Рефат Чубаров) і представницький орган — Меджліс кримськотатарського народу (голова — Мустафа Джемілєв). Кримські татари домагалися особливого статусу Криму в складі України, який забезпечив би їх право на власну державність.

Непростим було становище й 700 тис. українців Криму. Майже повна відсутність національних шкіл, преси, ефірного часу на телебаченні, закладів культури сприяла їхньому зросійщенню. Посилення сепаратистських тенденцій у Криму, ігнорування місцевою владою потреб українців спонукали останніх до консолідації. 9—Il жовтня 1992 р. в Сімферополі відбувся перший Всекримський конгрес українців під девізом “Крим—Україна—Європа”, голов­ним завданням якого було вироблення стратегії боротьби за збереження статусу Криму як невіддільної частини України і забезпечення його демократичного розвитку. Конгрес підтримав справедливі домагання кримськотатарського народу, засудив дії сепаратистів, обрав Всекримську координаційну раду національно-демократичних сил, головою якої став підприємець і громадський діяч Юрій Колесников. З огляду на те, що законодавство Криму забороняло реєстрацію партій, керівні центри яких знаходились за межами півострова, місцеві організації кількох українських партій 1993 р. об’єдналися в Український громадянський конгрес Криму. Проте український національний рух у Крим} був ще надто слабким, щоб реально впливати на політику.

Набагато потужнішими виявилися проросійські сепаратистські сили, які відразу після провалу серпневого путчу згуртувалися в Республіканському русі Криму. PPK одержав чималу фінансову підримку від комерційних структур і зумів об’єднати навколо себе значну частину населення півострова. Головою руху став народний депутат Кримської APCP Юрій Мєшков.

24 жовтня 1992 р. третя конференція PPK трансформувалася в установчий з’їзд Республіканської партії Криму, яка стала ядром руху- Головою руху і партії обрали Ю.Мєшкова. Завданням РПК проголошувались захист політичних, економічних та соціальних інтересів народу Криму, включаючи його право на самовизначення, встановлення подвійного (російського та українського) грома­дянства. З’їзд прийняв звернення до Верховної Ради Російської Федерації і громадян Росії з проханням “повернути місто російської слави Севастополь до складу Росії, поставити питання про повернення Республіки Крим до Росії”. РПК налагодила тісні контакти з парламентом і деякими політичними партіями Росії з метою спільного тиску на керівництво України.

Більш помірковану позицію займав парламент Криму, очолюваний Миколою Багровим. Останній проводив політику, спрямовану на розширення самостійності Криму, намагаючись, однак, не наражатися на відкритий конфлікт з Києвом. 26 лютого 1992 р. Верховна Рада Кримської APCP проголосувала за нову офіційну назву — Республіка Крим і з першої статті обговорюваного проекту Конституції, яка звучала так: “Республіка Крим є демократичною державою у складі України”, вилучила слова “у складі України”. Наступним кроком було проголошення 5 травня того ж року Акта про державну самостійність Республіки Крим. На другий день була прийнята Конституція, в якій говорилося, що взаємини між Республікою Крим і Україною регулюються на основі договор}' та угод. Водночас парламент призначив загальнокримський референдум про незалежність. 13 травня Верховна Рада України визнала, що ці рішення суперечать Конституції України і скасувала їх. Після переговорів Багрова з українським керівництвом вдалося досягти компромісу, результатом якого стали мораторій на референдум і прийняття Закону України “Про розмежування повноважень між органами державної влади України і Республіки Крим”. Згідно з цим Законом 25 вересня 1992 р. були внесені зміни в Конституцію Криму. Правда, й після цього ціла низка ЇЇ положень суперечила Конституції України.

Протягом 1993 р. політична ситуація залишалася відносно стабільною, незважаючи на претензії російського парламенту на Севастополь. Становище почало ускладнюватись після перемоги Ю.Мєшкова на виборах Президента Криму в січні 1994 р. Ставши Президентом, Mcuikob одразу ж узяв курс на поступове відокремлення Криму від України і возз’єднання з Росією. Він налагодив зв’язки з Москвою, запросив на посаду віце-прем’єра колишнього міністра економіки Росії Євгена Сабурова. Останній, прийнявши запрошення, заявив, що прагне не до відокремлення Криму від України, а до відокремлення від комунізму.

Незабаром Мешков почав видавати укази, відверто спрямовані на конфронтацію з Києвом Порушуючи закони України і Криму, він самочинно звільняв посадових осіб — голову тслерадіокомпанп, голову СБУ, міністра внутрішніх справ — і призначав на ці посади своїх людей. 15 березня Президент Криму видав указ про направлення призовників — громадян Республіки Крим тільки до військових частин, дислокованих на території Криму. Реалізація цього указу могла б стати першим кроком до створення власної кримської армії. Президент Кравчук змушений був скасувати незаконні розпорядження Мешкова. Між Києвом і Сімферополем почалася “війна указів”.

У березні-квітні 1994 р. відбулися вибори до Верховної Ради Криму, що відбулися за змішаною мажоритарно-пропорційною системою. Повну перемогу на них отримав очолюваний Мєшковим блок “Росія”, до якого входили РПК—PPK, Народна партія Криму та деякі інші організації. Згідно з виборчим законом, частина місць у парламенті була зарезервована для національних меншин. Кримські татари одержали 14 мандатів, греки, німці, болгари та вірмени — по одному. Загалом же новообраний парламент з перших днів роботи продемонстрував повну підтримку Мешкову і його курсу на поступове злиття з Росією. Головою Верховної Ради Криму став наступник Мешкова на посаді голови РПК Сергій Цеков.

20 травня сесія кримського парламенту прийняла Закон “Про відновлення конституційних основ державності Республіки Крим”, тобто майже повністю відновила Конституцію від 6 травня 1992 р. Того ж дня Верховна Рада України ухвалила постанову про зупинення дії цього Закону. Кримському парламенту було запропоновано в десятиденний строк привести Конституцію Республіки Крим у відповідність з Конституцією України та законом “Про розмежування повноважень між органами державної влади України і Республіки Крим”. Однак і ця постанова була проігнорована кримською владою.

Після проголошення незалежності України протя- СТРАИКОВА БОРОТЬБА гом кількох місяців спостерігалося значне знижен­ня страйкового руху, пов’язане з надіями робіт­ників на поліпшення свого становища. Однак падіння життєвого рівня спонукало їх вдатися до вже випробуваних форм соціального протесту.

В лютому-березні 1992 р. відбувся страйк гірників Криворізького басейну з політичними та економічними вимогами (відставка виконкомів деяких місцевих Рад, зниження цін у регіоні, підвищення зарплати). Страйк підтримали шахтарі Донбасу. Уряд і місцева влада змушені були задовольнити велику частину вимог. У відставку пішли Криворізький міськвиконком, голова Дніпропетровської обласної Ради.

1—3 вересня того ж року одночасно страйкували гірники деяких шахт Донбасу, Кривбасу і Львівсько-Волинського басейну, авіадиспетчери і машиністи поїздів. В аеропортах і на вокзалах зібралися десятки тисяч обурених пасажирів. Влада і громадськість поставилися до страйку вкрай негативно, засудили його і національно-демократичні організації, вважаючи, що страйкарі стали знаряд­дям антидержавних сил, у тому числі з-поза меж України. Зусиллями уряду і Президента більшість вимог було виконано і страйк припинено. Позов до Верховного Суду на страйкарів було відкликано. Вересневі події показали, що єдиний фронт національно-демократичних сил та робітничого руху, що почав формуватися в 1990—1991 рр., виявився розколотим.

Набагато потужніший страйк сколихнув Україну в червні-липні 1993 р. Він почався 7 червня зупинкою декількох шахт у Донецьку. Незабаром до них приєдналися робітники інших шахт і виробництв у Донбасі і за його межами. Особливістю цього страйку’було те, що його організаторами виступали не лише страйккоми і робітничі комітети, а й директори заводів, обласні, районні в міські Ради. Активну участь в організації робітничих виступів брав, зокрема, голова Донецької міськради Юхим Звягільський. Ліві партії — СПУ і КПУ — намагалися використати страйк для зміцнення свого впливу. Тому вже з перших днів серед вимог домінували політичні: надання Донецькій області регіональної самостійності (автономії), проведення референдуму про недовіру Верховній Раді, Президентові, місцевим Радам, вступ до Економічного союзу країн СНД.

Найбільшого розмаху страйк досяг у середині червня. Припинили роботу 228 шахт, 36 шахтобудівних об’єднань, 16 збагачувальних фабрик і понад сто інших великих підприємств. 17 червня Верховна Рада прийняла постанову “Про проведення всеукраїнського референдуму щодо довір’я (недовір’я) Президенту, Верховній Раді України”. Референдум був призначений на 26 вересня. Тільки після цього координаційний комітет учасників страйку погодився на переговори з урядовою комісією, які завершилися підписанням угоди, що задовольняла більшу частину вимог страйкарів. Одним з наслідків страйку стало призначення Ю. Звягільського першим віце-прем’ером уряду. До кінця червня страйк в основному припинився, тільки гірники Краснодона страйкували до липня.

Червневі події 1993 р. загострили кризу влади в КРИЗА ВЛАДИ Україні. Верховна Рада і Президент значною І ВИБОРИ 1994 р. мірою втратили авторитет. Вищий рейтинг мав уряд Кучми, але й він поступово вичерпував кредит довіри. Після того як 10 липня Кучма спільно з прем’єр-міністрами Росії і Білорусі підписав заяву про створення Економічного союзу країн СНД, прем’єр став об’єктом атаки національно-демократичних сил. У серпні подав у відставку віце-прем’єр з питань економічної реформи Віктор Пмйзеник, який не погоджувався з деякими антиринковими рішеннями Кабінету Міністрів.

Частина націонал-демократів була невдоволена Масандрівською угодою, сприйнявши її як зраду національних інтересів. По західних областях України прокотилася хвиля мітингів і страйків з вимогами негайної відставки Верховної Ради, уряду Кучми, референдуму про довіру Президентові Кравчуку. 4 вересня у Львові був створений Комітет порятунку нації та держави під проводом С. Хмари, який об’єднав праві націоналістичні організації — УКРП, ВПРУ, Соціал- національну партію України, Об’єднання вояків УПА, товариство “Спадщина”. Комітет приступив до формування воєнізованих народних загонів. Ці події збіглися в часі зі страйком залізничників Кременчука, Миколаєва і Полтави,

до якого погрожували приєднатися і львівські залізничники. 9 вересня на підприємствах Львівщини пройшов одногодиннин страйк протесту проти дій уряду та Президента. За цих умов Л. Кучма зробив заяву про свою відставку, яка дещо розрядила ситуацію.

21 вересня, у день відкриття чергової сесії Верховної Ради, на майдані перед п будинком зібралися кільканадцять тисяч пікетувальників, переважно зі західних областей, які вимагали відставки уряду і дострокових виборів парламенту. Організаторами цієї акції були Рух, УРП, а також націоналістичні організації. Водночас на шахтах Донбасу була оголошена передстрайкова готовність. Під загрозою страйку і під тиском мітингів і пікетів парламент пішов на поступки: задовольнив прохання Кучмн про відставку, висловив недовіру урядові, доручив Президенту сформувати новий Кабінет. 24 вересня Верховна Рада скасувала свою постанову від 17 червня про всеукраїнський референдум і призначила дострокові вибори парламенту на 24 березня, а Президента — на 26 червня 1994 р. Щоправда, призначивши дострокові президентські вибори, парламент перевищив свої повноваження, але Л. Кравчук погодився з цим рішенням, надавши йому сили закону.

27 вересня своїм указом Президент узяв на себе безпосереднє керівництво Кабінетом Міністрів. Однак надії на оновлення уряду не справдилися — його склад залишився майже незмінним. Найсуттєвішою кадровою перестановкою стала відставка популярного серед націонал-демократів міністра оборони Костянтина Морозова. На цю посаду Президент призначив командуючого Одеським військовим округом генерал-полковника Віталія Радецького. Викону­ючим обов’язки прем’єра залишився Юхим Звягільський, який фактично і керував Кабінетом.

Незабаром у Верховній Раді розгорнулися дебати довкола нового виборчого закону- Демократична опозиція наполягала на змішаній мажоритарно-про­порційній системі, за якою частина депутатів обиралася б за партійними списками. Але більшість депутатів проголосувала за збереження мажоритарної системи. Прийнятий 13 листопада закон про вибори, за оцінками демократів, виявився ще консервативнішим, ніж попередній. Однак були й позитивні зміни, зокрема, було вирішено, що новий парламент працюватиме на постійній основі — суміщення депутатського мандата з іншою роботою заборонялося.

Відразу ж почали формуватися виборчі блоки і об’єднання. У грудні Jl. Кучма і В. Гриньов ініціювали й очолили Міжрегіональний блок реформ. Ініціатори блоку зійшлися на трьох принципових позиціях: 1) необхідність глибоких реформ у політиці й економіці: 2) збільшення прав регіонів з наступним переходом до федерально-земельного устрою України*3) тісний союз з Росією. Блок лівих сил об’єднав КПУ, СПУ і СелПУ. Після кількох невдалих спроб утворити широкий блок демократичних сил націонал-демократичні організації сформували досить аморфне Демократичне об’єднання “Україна” під голову­ванням Левка Лук’яненка. Виникали й позапартійні блоки демократично-рин­кової орієнтації на регіональному рівні, такі, як “Нова хвиля” на Львівщині, “Ми” в Запорізькій області та ін.

На 450 місць у Верховній Раді претендували 5833 кандидати. З них комуністів — 383, членів НРУ — 241, соціалістів — 180, членів УРП — 137 і ще 622 кандидати від інших 25 партій. Решта були безпартійними.

На виборах, що проходили у два тури з 27 березня до 10 квітня 1994 р., було обрано 338 народних депутатів, половина з них — члени політичних партій. Більше всього місць отримала КПУ — 96 (до них слід додати ще 5 членів Компартії Криму). Союзники комуністів — СПУ і СелПУ — здобули відповідно 14 і 18 мандатів. Рух послав у парламент 20 своїх членів. Решта партій спромоглися провести у Верховну Раду від одного до дев’яти своїх представників.

Отже, найбільшого успіху домоглися ліві партії, які контролювали понад третину мандатів. Вибори зафіксували глибокі розбіжності в політичних уподобаннях між регіонами: якщо більшість лівих перемогла у східних і південних областях, то на Заході певний успіх мали радикальні націоналісти з УНА-УНСО і КУН. Успіх комуністів на Сході, а нацїонал-радикалів на Заході відображав глибоке невдоволення виборців політикою правлячої еліти і кризу демократичного табору, який не зумів запропонувати реальної альтер­нативи. Частина громадян, доведених до відчаю тяжким економічним становищем, проголосувала за повернення до минулого, інша частина покладала надії на сильну націоналістичну владу.

Успіх лівих був закріплений у перші дні роботи парламенту. 18 травня Головою Верховної Ради було обрано лідера СПУ Олександра Мороза. 16 червня внаслідок компромісу між лівими і Президентом Кравчуком на пропозицію останнього Верховна Рада затвердила Прем’єр-міністром Вітапія Масола. Колишній Голова Ради Міністрів УРСР, змушений піти у відставку під тиском студентського голодування в жовтні 1990 р., знову очолив уряд. Повернення Масола було сприйняте багатьма як символ реваншу старої номенклатури.

Процес зміни політичної влади в Україні завершили президентські вибори, які відбулися в червні-липні 1994 р. На посаду Президента було зареєстровано сім кандидатів: Валерій Бабич, Леонід Кравчук, Леонід Кучма, Володимир Лановий, Олександр Мороз, Іван Плющ і Петро Таланчук. У першому турі виборів 27 червня найбільше голосів зібрали Кравчук (37,68%) і Кучма (31,25%), які вийшли у другий, тур.

Леонід Кучма вів передвиборчу боротьбу під гаслами відновлення зв’язків з Росією та іншими країнами СНД, надання російській мові статусу офіційної, боротьби з корупцією та організованою злочинністю. Він спирався на підтримку промислового директорату, частини державної номенклатури і лівих політичних сил. Пленум ЦК КПУ прийняв рішення не підтримувати Кравчука, щодо Кучми було вирішено, що кожен комуніст має право діяти на свій розсуд. Національно-демократичні сили підтримали Кравчука.

У другому турі 10 липня Кучма набрав 52,14% голосів, Кравчук — 45,06%. Поразка Леоніда Кравчука була зумовлена тим. шо очолювана ним адмі­ністрація так і не зуміла знайти вихід із глибокої економічної кризи, запобігти зубожінню населення. Таким чином Леонід Кучма став другим всенародно обраним Президентом України.

Леонід, Данилович Кучма народився 1938 р. на Чернігівщині. Після закінчення Дніпропетровського університету (1960) протягом 26 років працював у конструкторському бюро “Південне”, пройшовши шлях від старшого інженера до першого заступника генерального конструктора ракетних систем. Тривалий час був технічним керівником космодрому Байконур. У 1986—1992 рр. — генеральний директор концерну “Південний машинобудівний завод”. У 1992—1993 рр. — Прем’єр-міністр України.

Вибори 1994 р. завершили перший етап політичної історії незалежної України.