НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНЕ ВІДРОДЖЕННЯ
Березневий пленум (1985), на якому М. Горбачов був обраний Генеральним секретарем ЦК KΠPC, а потім квітневий (1985), де він висунув ідею перебудови радянського суспільства, не стали відправною точкою для змін в Україні.
Маховик денаціоналізації і духовного спустошення, запущений Л. Брежнєвим і М. Сусловим, крутився на повні оберти, які підтримував перший секретар ЦК Компартії України В. Щербицькмй. На першій сесії Верховної Ради УРСР одинадцятого скликання у березні 1986 р. Головою Президії Верховної Ради республіки обрано Валентину Шевченко, крайнього консерватора, особу з найближчого кола В. Щербицького. У жовтні цього року піднімається галаслива кампанія з приводу ювілею стахановського руху. Були відкриті монументи Олексієві Стаханову в недавно перейменованій на м. Стаханов Кадіївці, на честь 50-річчя стахановського руху в сільському господарстві — в селі Старосілля на Черкащині. За вказівкою Москви розпочалися війна з пияцтвом і алкоголізмом, результатом якої стало знищення виноградників на півдні України і в Криму. В 1985 р. в Україні в ідеологічно витриманому дусі проводяться заходи в рамках чергового всесоюзного фестивалю мистецтв, присвяченого 40-річчю Перемоги. Місто Луцьк нагороджено орденом Леніна — словом, всі події відбуваються з дотриманням найкращих традицій застійного періоду. Своєрідним акордом 1985 р. стало завершення Інститутом історії AH УPCP за редакцією акад. Ю. Кондуфора видання російською мовою 10-томної “Історії Української PCP" — твору унікального у світовій історіографії своєю фальсифікацією предмета дослідження.Як і раніше, в Україні катастрофічно зменшувалася кількість шкіл з українською мовою навчання, а число учнів у них становило менше половини усіх школярів. Українські театри перейшли на так званий двомовний режим, духовне життя занепало. Розбудити Україну зміг лише вибух, який стався на четвертому реакторі Чорнобильської атомної станції і став найбільшою ядерною катастрофою XX ст.
За місяць до аварії газета “Літературна Україна” надрукувала репортаж журналіста Л.Ковалевської про злочинні недоробки, які мали місце яри будівництві останніх енергоблоків Чорнобильської станції. Пролунала серйозна пересторога. Але хто зважав на репортаж невідомого журналіста в газеті, яку, окрім купки гуманітарної інтелігенції, в Україні мало хто й читав. Усе, що робилося в перші дні після катастрофи на ЧАЕС, було злочином з боку всіх, хто стояв при владі в Україні. Масштаби аварії приховувалися. Історія ще чекає на глибокі дослідження цього питання.
Процес духовного відродження української культури започаткував IX з’їзд письменників України (червень 1986 р.), а українські письменники очолили його. Концентрований аналіз занепаду української культури зробив Олесь Гончар на Всесоюзній творчій конференції в Ленінграді 1 жовтня 1987 р. На всесоюзну трибуну було винесено проблеми засилля атомних станцій в Україні, висловлено протест з приводу планового будівництва AEC поблизу Чигирина і в Криму, загрози від реалізації проекту каналу Дунай—Дніпро, який мав би перегородити увесь Дніпровсько-Бузький лиман, від чого гирло Дніпра перетворилось би на величезне смердюче болото. О.Гончар висловив думку, що літературі і науці необхідно спільно з гуманістичних позицій трудитися в ім’я людини.
Значними подіями 1986—1987 рр., які вийшли далеко поза межі України, було проведення у вересні 1986 р. у Львові міжнародного симпозіуму “І. Франко і світова культура”, присвяченого 130-й річниці від дня народження І. франка і виходу в світ 50-томного видання його творів. До Львова з’їхалися провідні славісти, письменники і перекладачі: Г. Грабович (США), Г. Витженс (Австрія), С. Е. Бури (Польща), Е. Нідергаузер (Угорщина), П. Кірхнер (НДР); взяли участь провідні українські вчені: Г. Вервес, Я. Ісаєвич, М. Жулинський та багато інших. У грудні 1986 р. на Львівщині відзначалися 175-річчя від дня народження Маркіяна Шашкевича і 150-річчя виходу в світ альманаху “Русалка Дністрова”. На батьківщині письменника в селі Підлисся Золочівського району відкрито літературно-меморіальний музей, реалізовано багаторічні зусилля інтелігенції щодо належного вшанування однієї із найяскравіших фігур української культури.
Столітній ювілей від дня народження одного з найбільших українських акторів і режисерів Леся Курбаса 1987 р. за ініціативою ЮНЕСКО святкувався в цілому світі. Відкрито музей в селі Скала на Тернопільщині, де Курбас провів дитячі роки, проведено наукові конференції у Львові, Тернополі, Харкові, Одесі, відкрито меморіальні, дошки у Львові і Києві.Саме в цей час народ довідується правду про тотальне знищення української інтелігенції в часи сталінського режиму, про голодомор 1932—1933 рр., яка прозвучала на пленумі Спілки письменників України (1987), на установчій конференції Українського відділення Радянського фонду культури. Українське суспільство стало перед проблемою повернення імен і явищ культури, замовчуваних упродовж десятків років.
ВІДРОДЖЕННЯ ІСТОРИЧНО! ПАМ’ЯТІ. ПОВЕРНЕННЯ ЗАБУТИХ ІМЕН ДІЯЧІВ КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВА
Вагомий внесок у відродження історичної пам’яті та повернення забутих імен діячів культури і мистецтва зробили Спілка письменників України та її друковані органи: газета “Літературна Україна”, часописи “Вітчизна”, “Жовтень” (з 1990 р. — “Дзвін”), “Київ”, “Прапор” (з 1991 р. — “Березіль”). Свій вагомий внесок зробили також часописи “Дніпро”, “Всесвіт”, академічні журнали “Радянське літературознавство” (з 1990 р, — “Слово і час”), “Народна творчість і етнографія”, тижневик “Україна” та квартальних “Пам’ятки України”.
На спільному засіданні президії СПУ та вченої ради Інституту літератури імені Т. Шевченка AH УPCP розглянуто літературний процес в Україні 20—30-х років, накреслено програму вивчення спадщини письменників “розстріляного відродження”. Газета “Літературна Україна” відкрила рубрику “Сторінки призабутої спадщини”. З’явилися нові розвідки, вперше опубліковані твори Богдана Лепкого, Григорія Чупринки, Миколи Зерова, Володимира Винниченка, Михайла Драй-Хмари, Павла Савченка. Гната Михайличенка, Миколи Куліша, Василя Симоненка, Василя Стуса, Івана Світличного, Євгена Сверстюка та інших. Велику справу зробив тижневик “Україна”, друкуючи мистецтвознавчі розвідки про українське церковне малярство, репродукуючи твори С.
Васильківського та М. Самокиша зі знаменитого “Альбома украинской старины”, твори П. Бойчука та його школи, шедеври творчості таких художників, як Н. Онацький, О. Заливаха, 1. Марчук, А. Антонюк, Ф. Гуменюк, які переслідувалися або замовчувалися в часи застою. Своє місце під сонцем дістає й український авангардний живопис. Журнал “Пам’ятки України” започаткував рубрику, в якій вміщено бібліографічні відомості про незаслужено забутих українських краєзнавців, про діяльність подвижника української культури Івана Гончарні, проблемні статті істориків М. Брайчевського, Я. Дашкевича, Я. Ісасвича, Ф. Шевченка. Часопис “Жовтень” (“Дзвін”) у 1988 р. почав публікацію тритомної праці Д. Яворнйцьк.ого “Історія запорізьких козаків”, набір якої був розсипаний у 70-х роках за вказівкою тодішнього ідеолога ЦК КПУ В. Маланчука. Для українського народу відкривалася практично не знана досі творчість письменників української діаспори — Євгена Маланюка, Тодося Осьмачки, Івана Багряного, Уласа Самчука, Григорія Костюка, поетів-борців, які загинули в боротьбі з фашизмом — Олени Теліги, Олега Ольжича (Кандиби). На особливу увагу заслуговують народознавчі етюди Василя Ск.уратівського, що повертають читачів до джерел народних традицій.У 1988 р. часопис “Київ” започаткував публікацію “Споминів” найви- датнішого українського історика М. Грушевського, а утворена згодом Археографічна комісія AH УРСР розпочала готувати видання капітальної праці вченого — його багатотомної “Історії України-Руси”.
Побачили світ багато цікавих творів українських письменників: поезія Ліни Костенко, поема “Чорнобильська мадонна” І. Драча, документальна повість “Чорнобиль” Ю. Щербака, публіцистика L Дзюби, низка оригінальних творів В. Шевчука, Є. Гуцала, M Вінграновського, Р. Федорівн, Р. їваничука, В. Дрозда.
Великого суспільного резонансу набуло перепоховання на Байковому цвинтарі у Києві в листопаді 1989 р. жертв брежневського режиму, поетів Василя Cryca, Юрія Литвина і літературознавця Олекси Тихого. В масві національних знамен вулицями столиці України пройшла багатотисячна процесія.
Значно гірша ситуація склалася в театральному і класичному музичному мистецтві. Зрусифіковані в часи застою та вкинуті в ринкові відносини театри на початку 90-х років опинилися на грані катастрофи. Через зниження рівня життя населення зменшилася кількість глядачів. Театри опери і балету України не послуговуються рідним мистецтвом. Якшо сьогодні вже можна прочитати гвори письменників, які не друкувалися десятки років, то на жодній оперній зцені не ставляться опери і балети П. Сокаліязького, Б. Підгорецького, Г. Козаченка, І. Сочинського, М. Тутковського, П. Сениці, Б. Лятошинського, Б. Янівського, 7. Людкевича, М. Вериківеького, К. Данькевича, а велика спадщина М. Лисенка гредставлена хіба що “Наталкою Полтавкою”.
Не мас чим похвалитися в часи відродження і українське кіномистецтво, аснована 1989 р. кіностудія “Раличина-фільм” закінчила дві короткометражні грічки, на київській кіностудії ім. Довженка створено хіба що фільм “Камінна уша” за однойменним твором Г. Хоткевича.
Значною культурною подією, яка вийшла за межі України, було проведення зсени 1989 р. у Чернівцях фестивалю “Червона рута”, який ознаменував д род же нн я української сучасної музики. Поруч з такими співаками і іконавцями, як Віктор Морозов, Павло Дворський, Назарій Яремчук, іуреалами стали маловідомі, а то й невідомі українському загалові Сестричка ка (Вікторія Врадій), Андрій Миколайчук, Едуард Драч, Андрій Панчишин, арійка Бурмака, Тарас Курчик, ансамблі “Млин” (Львів), “Заграва” оломия), “Кому вниз” (Київ). Абсолютним лауреатом “Червоної рути—1989” їв кобзар Василь Жданкін — за особливу глибину виконання, яскраво ціональну визначеність. Другий фестиваль “Червона рута” відбувся влітку Л р. у Запоріжжі в рамках святкувань 500-річчя українського козацтва.
Шалений опір відродженню чинили консервативні сили. На політичному юні це проявлялося у протидії демократам під час виборів до Верховної (и CPCP — всі зусилля за прямою вказівкою В. Щербицького були докладені, 5 не допустити до включення у виборчі бюлетені імен одного з ініціаторів зодного руху України, відомого поета Івана Драча, письменників Романа личука та Ростислава Братуня, інших опозиційних кандидатів у депутати, лий час затримувалася реабілітація засуджених за сфабрикованим ста- стами так званим процесом Спілки визволення України.
Верховний Суд ^P прийняв ухвалу про реабілітацію всіх учасників процесу аж у серпні ) р. Усілякі перешкоди ставилися і на шляху осередків Товариства енської мови ім. Т. Шевченка. Прорив демократичних сил, а також звлені цим інші умови стали можливими після відставки В. Шербицького, ірів до Верховної Ради УPCP 1990 ρ., перемоги демократичних сил на рах у Галичині.Іісля утворення в лютому 1989 р. Товариства української мови ім. Т. Шевченка иєві, перших виборів народних депутатів CPCP за багатомандатними сами, гарячих дискусій між апаратниками КПРС та прихильниками иного руху України, які закінчилися проведенням у вересні установчого /, наступає доба неформальної преси. Одними із перших таких видань гь львівські газети Товариства Лева “Поступ” та регіональної (пізніше звої) організації Руху “Віче”. Оригінали видань готувались у Львові, пізніше посильні відвозили їх у Литву, де друкувався тираж при Раді Міністрів уперто зволікала з визнанням УГКЦ.
Упродовж 1989 р. розпочалося масове тривале голодування віруючих за відновлення своєї церкви. Однак усі ці факти замовчувалися і лише чесна стаття Г. Рожнова в журналі “Огонек” (1989, № 38) розповіла громадськості CPCP правду про катакомбну церкву. Та перші громади УГКЦ були зареєстровані аж у травні 1990 р.
Передбачаючи неминучість розв’язання проблеми УГКЦ, РПЦ під тиском обставин у січні 1990 р. розпочинає переговори з Римом. За ухвалою архієрейського собору РПЦ Український екзархат Московського патріархату був перейменований в Українську православну церкву (УПЦ), на чолі якої став київський митрополит Філарет (в миру — Денисенко). Та суть РПЦ від цього не змінилася — поза межами Галичини богослужіння проводяться російською мовою, цією ж мовою в більшості парафій УПЦ проголошують проповіді.
Напередодні 1000-ліття Хрещення розпочалося відродження Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). У день релігійного свята Преображення 19 серпня 1989 р. настоятель храму Петра і Павла у Львові о. В. Ярема разом з паствою оголосили про свій розрив з РПЦ і перехід до УАПЦ. Провід УАПЦ очолив колишній єпископ Житомирський і Овруцький РПЦ loan Боднарчук. У червні 1990 р. в Києві відбувся перший собор відновленої УАПЦ, який проголосив Патріархом Київським і всієї України митрополита Мстислава (світське ім’я Степан Скрипник), відомого громадського і церковного діяча, керівника Північно-американської митрополії УАПЦ. Відродження церков ускладнювалося перебуванням за кордоном її первоієрархів. У жовтні 1990 р. в Україну вперше приїхав патріарх Мстислав.
У лютому 1991 р. в Римі відбувся 7-й екстериторіальний синод єпископів помісної УГКЦ, скликаний за бажанням Папи римського Іоаниа-Павла IL Ухвалено рішення про повернення до Львова на первопрестольну катедру св. Юра глави УГКЦ, верховного архієпископа і митрополита Мирослава Івана кардинала Любачівського. Вперше від часу від’їзду митрополита Иосифа Сліпого 1963 р. глава УГКЦ ступив на українську землю ЗО березня 1991 р. Того дня у соборі св. Юра, поверненому греко-католикам демократичною владою Львова 1990 р., відбулася архієрейська служба Божа, а наступного дня — велелюдний мітинг біля Львівського театру опери і балету ім. І. Франка, де главу церкви вітали офіційні представники Львівської обласної і міської Рад народних депутатів В. Чорновіл, І. Гель, С. Давимука, В. Шпіцер, народні депутати України, десятки тисяч віруючих. УГКЦ вийшла з підпілля і на Закарпатті.
У квітні 1991 р. в Перемишлі відновлено єпархію УГКЦ. Однак невирішеним залишилося питання повернення Псремиської катедри Івана Хрестителя, якою українці користувалися впродовж 160 років: частина польських екстремістів зачинилася в храмі і не допустила туди вірних УГКЦ. Лише в червні 1991 р., перебуваючи в Перемишлі, Папа римський Іоаин-Павло II передав українцям гарнізонний костел. У травні глава УГКЦ кардинал Любачівський відвідав Київ, MiiB зустрічі з Головою Верховної Ради Л. Кравчуком та Прем’єр-міністром В. Фокіним.
Але хоч УГКЦ і УАПЦ отримали офіційний статус, релігійна ситуація в Україні на початку 90-х років залишалася складною. Якщо спроби внести міжнаціональний розбрат у суспільне життя 1987—1988 рр. зазнали поразки, то цього вдалося домогтися на релігійному грунті.
В той час як УГКЦ і УАПЦ чітко стоять на позиціях відродження духовності українського народу, сповідують ідеї побудови незалежної Української держави, РПЦ і її підрозділ в Україні, УПЦ. надалі залишилися на позиціях “єдиної неділимої”.
Значних труднощів зазнала УАПЦ на теренах Східної і Південної України. Величезна громада УАПЦ в Харкові ніяк не могла домогтися передачі церкві бодай одного із закритих харківських храмів — за той час РПЦ отримала кілька приміщень. У квітні 1991 р. в Миколаєві (обласному) на площі Леніна розпочалося голодування вірних УАПЦ на знак протесту проти антиукраїнської політики місцевої влади за реєстрацію своєї громади. До речі, у Миколаївській області 1991 р. священики продовжували називати себе служителями Російської православної церкви, хоч ієрархи твердять про УПЦ.
У західних областях України сторонніми силами постійно провокуються конфлікти між вірними різних конфесій. Доходить і до конфліктів з місцевою демократичною владою: в червні 1991 р. сестри-василіанки пікетували Львівську міську Раду з вимогою негайної передачі їм колишніх приміщень жіночого василіанського монастиря, які сьогодні займає Український лісотехнічний університет. На разі конфлікт тимчасово був залагоджений — шляхом надання сестрам-василіанкам іншого приміщення.
Окрім РПЦ-УПЦ, УАПЦ і УГКЦ на Україні діють римо-католицькі парафії, зареєстровано громади лютеранів, вірменської церкви, єговістів, реформаторів, старообрядців, мусульман, іудаїстів, євангельських християн-баптистів, п’ятидесятників, адвентистів сьомого дня, молокан, апокаліпсистів, кришнаїтів, церкви повного Євангелія, євангельських християн.
Верховна Рада УРСР 26 квітня 1991 р. прийняла Закон “Про свободу совісті та релігійні переконання”. Разом з ухвалою цього акту втратили силу різноманітні закони і укази Президії Верховної Ради 70—80-х років, які унеможливлювали нормальну діяльність релігійних об’єднань в Україні. Релігійні організації отримали тепер статус юридичної особи, врегульовано терміни реєстрації релігійних громад, їх право на власність, поширення релігійної літератури. Надано право військовослужбовцям і особам, позбавленим волі, брати участь у виконанні релігійних обрядів, врегульовано права осіб, які займаються трудовою діяльністю у релігійних організаціях, на їх підприємствах тошо.