XII НА ШЛЯХУ ДО НЕЗАЛЕЖНОСТІ ДЕМОКРАТИЗАЦІЯ СУСПІЛЬСТВА

Критичне становище, в якому опинився CPCP у середині 80-х років, диктувало необхідність ради­кальних перетворень. Поворот у внутрішній і зовнішній політиці почався, коли в березні 1985 р., після смерті Костянтина Черненка, Генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано Михайла Горбачова.

Приступаючи до реформ, керівники КПРС вважали, що достатньо лише виправити окремі негативні риси радянської системи. Офіційна концепція перебудови в загальних рисах сформувалася до 1988 р. Було проголошено курс на здійснення двох взаємопов’язаних завдань: 1) радикальної економічної реформи, 2) демократизації суспільного життя, розширення гласності. Кінцевою метою проголошувалася побудова “гуманного, демократичного соціалізму”, який мав поєднати ринок з централізованим плануванням, політичний плюралізм з керівною роллю КПРС, суверенітет республік зі збереженням єдиної союзної держави. Проте життя показало, що створена більшовиками система не піддається реформуванню. Перебудова як “революція згори” не досягла поставлених цілей, натомість, всупереч задуму її ініціаторів, вона стимулювала революційний процес “знизу”, який врешті-решт призвів до знищення тоталітарної імперії Кремля. Складовою частиною цього процесу стало національно-державне відродження України.

Однак у 1985—1987 рр., коли гласність завойовувала позицію за позицією в Москві і в республіках Прибалтики, Україна була “заповідником застою”. До вересня 1989 р. першим секретарем ЦК Компартії України залишався Володимир Щербицький, який мав стійку репутацію консерватора.

Поштовхом до пробудження українського суспільства стала аварія на Чорнобильській атомній електростанції 26 квітня 1986 р.

Ситуація почала змінюватися наприкінці 1987 р., з першими виступами інтелігенції, невдоволеної повільними темпами перебудови. Восени 1987 р. у Києві був заснований Український культурологічний клуб, на засіданнях якого відкрито обговорювалися питання про голод 1933 р., боротьбу за незалежність у 1917—1920 рр. та інші. Одночасно у Львові виникло культурологічне Товариство Лева. Того ж року група письменників, серед них Олесь Гончар, Дмитро Павличко, Іван Драч, Сергій Плачинда, виступила з різкою критикою мовної ситуації в республіці, вимагаючи урядових заходів для розширення вживания української мови. Це призвело до конфлікту між письменниками і консерваторами з оточення Щербицького.

Особливо бурхливо розвивалися події у Львові. У червні-липні 1988 р. тут відбулися перші несанкціоновані мітинги, в яких взяли участь десятки тисяч людей. На них активно виступали колишні дисиденти — В’ячеслав Чорновіл, Михайло і Богдан Горині, Ігор та Ірина Калинці, обговорювалися гострі національні проблеми, лунали вимоги спорудження у Львові пам’ятника Т. Шевченкові, а також жертвам сталінізму. Було вперше публічно порушено питання про реабілітацію вояків УПА як борців за національне визволення проти сталінської диктатури. У серпні деякі організатори та учасники мітингів були заарештовані, але незабаром випущені.

Відроджувався український патріотичний рух. 26 березня 1989 р. на мітингу у Львові вперше замайоріло синьо-жовте знамено. 1 травня колона львів’ян з національними прапорами, прорвавшись через міліцейські кордони, взяла участь у демонстрації. Національна символіка стала поширюватись в усій Україні.

Почали виникати осередки “неформальних” (тобто непідконтрольних КПРС) об’єднань: історико-просвітницької організації “Меморіал”, Товариства ук­раїнської мови Їм.

З метою протидії докорінним соціально-політичним зрушенням КПУ намагалася утворити різноманітні псевдонародні об’єднання: всілякі комітети захисту Леніна, CPCP, комуністичних ідей, Раду громадських організацій України та інші. Але всі вони незалежно від назви, складу чи програми покликані були виконати головну функцію: зберегти панування КПРС.

Для “заспокоєння” пробудженого народу використовувалися також ново- створені загони міліції особливого призначення (ЗМОП), які відзначилися арештами й масовим побиттям людей у Києві (29 липня 1989 р. і 2 жовтня 1990 P-), Львові (1 жовтня 1989 р.) та інших містах. Певну тривогу викликали міжконфесійні чвари, спричинені боротьбою між Російською православною церквою та відновленими УГКЦ і УАПЦ за культові споруди, майно, доходи. Окремі конфлікти, які відбувалися переважно в західних областях, вдалося врегулювати і не допустити до використання їх антидемократичними силами.

Головним набутком першого етапу демократизації суспільства стала гласність, що почала поступово

переростати у свободу слова. Цьому процесу сприяла поява 1989 р. чималої кількості позацен- зурних видань різних громадських та політичних об’єднань і груп. З І серпня 1990 P-, згідно з Законом CPCP “Про пресу та інші засоби масової інформації”, було введено свободу друку та скасовано цензуру.

Численні публікації з історичних, політичних, культурних та економічних проблем почали заповнювати безліч білих плям в історії народу та свідомості людей. У 1988 р. знову було порушено мовчання щодо штучного голоду 1933 р. Почалася руйнація теоретичних догм та ідеологічних стереотипів, виявилась нежиттєздатність комуністичної ідеї, ленінського вчення, злочинність більшо­вицького режиму.

У цих умовах тисячі рядових комуністів, значна частина інтелігенції почали виходити з КПРС. Наприклад, протягом 1990 р. заяви про вихід з партії подали 220 тис. осіб. Сотні тисяч припинили сплату внесків, перестали брати участь у внутріпартійному житті. На вимогу багатолюдних мітингів і зборів змушені були піти у відставку деякі перші секретарі обкомів та райкомів партії, керівники державних та виробничих структур.

Вільний обіг інформації не лише висвітлив трагічні сторінки нашої історії, виявив утопічність панівної теорії, а й поставив питання про роль її творця, 1 серпня 1990 р. за рішенням міськради м.Червонограда, що на Львівщині, було демонтовано пам’ятник Леніну. 14 вересня подібний акт привселюдно було здійснено у Львові, пізніше — у багатьох містах України.

Важливим вислідом пробудження свідомості народу став потяг людей до джерел власної історії, до культурних та духовних надбань попередніх поколінь, У 1988 р. відбулось урочисте відзначення 1000-ліття Хрешення Русі-України. Щоправда, основні торжества було проведено в Москві. У 1990 і 1991 рр. велелюдно святкувалося 500-річчя Запорізького козацтва.

На відзнаку річниці Акту злуки ЗУНР і УНР (1919 р.) 21 січня 1990 р. в “живий ланцюг”, що простягся від Івано-Франківська через Львів до Києва, під національними прапорами стали близько 3 млн осіб.

Значної сили набрав рух за реабілітацію ОУН та УПА. 27—28 квітня 1991 р. у Львові відбувся Великий Збір учасників національно-визвольної боротьби. Було утворено Всеукраїнське Братство Вояків УПА ім. Р. Шухевича (Т. Чупринки), затверджено його Статут. Головну Булаву (Раду) очолив колишній хорунжий УПА Михайло Зеленчук.

У червні 1991 р. в Києві зібрався Перший Всесвітній конгрес українських політичних в’язнів, організований Світовою лігою українських політв’язнів, Всеукраїнським товариством репресованих та Спілкою політв’язнів України.

Про пробудження національної свідомості народу свідчило повсюдне звернення до національної символіки (синьо-жовтого прапора та тризуба), гімну “Ще не вмерла Україна”, стрілецьких пісень.

Поверненню історичної пам’яті, несправедливо забутих та злочинно викреслених імен національних героїв, духовності народу сприяло поширення в Україні праць зарубіжних україністів, зокрема Богдана Кравченка, Івана Лисяка-Рудницького, Ігоря Шевченка, Василя Марку ся, Ореста Субтильного, Аркадія Жуковського, Богдана Осадчука, Ярослава Пеленського, Володимира Косика, Романа Шпорлюка, Френка Сисина, Осипа Зінкевича, Григорія Грабовича, Мирослава Лабуньки, Богдана Боцюрківа, Марти Богачевської- Хом’як, Петра Потічного, Богдана Нагайла, Володимира Мокрого, Петра Мірчука, Богдана Рубчака, Анни-Галі та Олекси Горбачів, Яра Славутича, Рікардо Піккіо, Ришарда Лужного і багатьох інших. Зацікавлено сприйняла громадськість України лекції професорів Юрія Шевельова, Богдана Гаврилишина та Валентина Мороза, прочитані у Києві, Львові та інших містах. Видатні українці почали повертатись на Батьківщину і серед них — відомий дисидент і талановитий поет Микола Руденко, визначні історики Омелян Пріцак, Тарас Гунчак.

Поступово відкривався багатющий, але мало знаний пласт національної культури, що засвідчив почесне місце духовних надбань українського народу у лоні світової цивілізації.

Демократизація суспільства позитивно вплинула на стосунки держави і церкви. Віруючим поверталися занедбані і напівзруйновані храми, було зняте обмеження на церковне будівництво, поняття свободи совісті поступово набувало повноцінного змісту.

Люди почали позбавлятися одвічного страху, рабської покори, підніматися з колін.

Під тиском демократичної громадськості, з ВИБОРЧІ КАМПАНІЇ ініціативи реформаторів у керівництві КПРС, 1989—1990 рр.

Едуард Шеварднадзе, XlX Всесоюзна партійна конференція (червень 1988 р.) погодилася на проведення перших в історії Радянського Союзу альтернативних виборів народних депутатів CPCP. Вони відбулися у березні—травні 1989 р. і ознаменували початок нового етапу перебудови. Щоправда, закон про вибори народних депутатів CPCP важко було назвати послідовно демократичним. Третина депутатів з 2250 обиралася, а фактично призначалася, підконтрольними партії громадськими організаціями, зокрема, 100 місць було “заброньовано” для ЦК КПРС. Решта кандидатів у депутати розглядалася на окружних передвиборних зборах, які за допомогою спеціально добраних учасників нерідко використовувалися владою для від­сіювання небажаних претендентів. Саме так вчинили у Львові з поетом Іваном Драчем, якого висунули десятки трудових колективів. Кандидатура Драча була провалена на окружних зборах, що викликало обурення мешканців міста і першу політичиу демонстрацію. 21 березня тисячі людей пройшли повз міськком і обком КПУ, скандуючи: “Ганьба?”. Недалекоглядні дії партійних органів сприяли поширенню опозиційних настроїв.

На 175 мандатів народних депутатів CPCP у республіці було висунуто 650 кандидатур. Але тільки 309 з них пройшли через сито окружних передвиборних зборів. У 35 округах виявилося по одному кандидату — переважно це були секретарі партійних комітетів.

Та незважаючи на опір властей, народними депутатами CPCP було обрано багатьох прихильників радикальних реформ, серед них письменників Дмитра Павличка, Володимира Яворівського, Юрія Щербака, Ростислава Братуня.

У березні—травні 1990 р. відбулися вибори до Верховної Ради УРСР та до місцевих Рад. Цього разу Закон про вибори був значно демократичнішим, ніж 1989 р. Правда, офіційний проект Закону, опублікований у пресі, містив ті ж обмеження демократії, що й союзний, — представництво від громадських організацій, двоступеневі вибори вищих органів влади (З’їзд народних депутатів і Верховна Рада УРСР) та ін. Однак під час всенародного обговорення проекту у вересні-жовтні 1989 р. ці антидемократичні положення викликали масове невдоволення. На противагу офіційному Рух та шість народних депутатів CPCP висунули альтернативний проект Закону про вибори. Під тиском громадськості деякі положення компартійного проекту вдалося відкинути. Остаточний варіант Закону вже не передбачав виборів від громадських організацій, скасовувалося положення про З’їзд народних депутатів УРСР. Депутати Верховної Ради УРСР і місцевих Рад обиралися прямим, таємним голосуванням з альтернативних кандидатур.

Напередодні виборів Рух та близькі до нього організації утворили Демократичний блок. На 450 мандатів претендувало близько 3 тис. кандидатів — у середньому по шість-сім осіб на одне місце. Хоч обрання народних депутатів відбувалося в умовах однопартійної системи (положення Конституції CPCP про керівну роль КПРС було скасоване лише напередодні виборів) і монополії КПУ на засоби масової інформації, Демократичний блок домігся значного успіху; з 442 обраних депутатів Верховної Ради УРСР 111 користувалися його підтримкою. Блок отримав перемогу у п’яти областях: Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській, Волинській та Київській, причому у Львівській області усі 24 мандати одержали кандидати від Руху. Окрім того, далеко не всі з 373 депутатів-комуністів підтримували лінію керівництва КПУ. Проте* більшість депутатів Верховної Ради — працівників партійного і державного апарату, директорів заводів, голів колгоспів, офіцерів — залишалися твердими прихильниками компартійного курсу.

Вибори до місцевих Рад засвідчили переконливу перемогу демократичного блоку у Львівській, Івано-Франківській та Тернопільській областях, менш переконливу — у Києві та Харкові, в деяких інших містах. Уперше в трьох західних областях компартія змушена була перейти в опозицію. Але в більшості областей апарат КПУ зберіг свої позиції. Хоч вибори 1090 р. не стали повною перемогою демократії, вони мали величезне значення для України. Похитнулася монополія компартії на владу. Уперше в історії Україна одержала демократично обраний парламент. Тепер її доля вирішувалася не в Москві, а в Києві. Керована з Кремля перебудова вичерпала себе — починалася нова українська революція.

Вже на першій сесії Верховної Ради УРСР, яка БОРОТЬБА В ПАРЛАМЕНТІ відкрилася у травні 1990 р., розгориулася запекла боротьба ледь не з кожного питання між пред­ставниками Демократичного блоку і парламентською більшістю.

На початку червня відбувалися вибори Голови Верховної Ради. Спочатку на цей пост претендували 10 кандидатів: Д. Павличко, В. Івашко, І. Юхновський, Л. Лук’яненко, М. Горинь, В. Яворівський, В. Гриньов, В. Чорновіл, І. Салій, І. Драч. Депутатська більшість підтримувала лише кандидатуру першого секретаря ЦК КПУ Володимира Івашка. Інші кандидати були від Демократич­ного блоку і, звичайно, при такому складі Верховної Ради ніхто з них не мав шансів перемогти. Але сесію парламенту в прямій трансляції і в запису дивилася і слухала вся Україна. Тому представники Демблоку, зокрема, колишні політв’язні Левко Лук’яненко, Михайло Горинь та В’ячеслав Чорновіл, використали високу трибуну для пропаганди своїх поглядів і розповіді про власний життєвий шлях.

4 червня, коли відбувалися вибори, 110 депутатів-демблоківців відмовилися брати участь у голосуванні, вимагаючи скасування ст. 6 і 7 Конституції УРСР, які проголошували керівну роль КПРС, і вирішення питання про несумісність посад Голови Верховної Ради і першого секретаря ЦК КПУ. Бойкот Демблоку не завадив В. Івашкові перемогти на виборах і стати Головою Верховної Ради УРСР.

На пост першого заступника Голови Верховної Ради Демблок запропо­нував академіка Ігоря Юхновського. Але В. Івашко відхилив цю пропозицію.

Демблоківці розцінили це як небажання йти на компроміс і проголосили себе опозицією, відмовившись брати участь у голосуванні. Першим заступником Голови Верховної Ради УРСР став Іван Плющ, який перед тим працював головою Київської обласної Ради, заступником — Володимир Гриньов.

Незабаром відбулися вибори Голови Ради Міністрів УРСР. На цій посаді після напруженої боротьби залишився Віталій Масол, який посідав цей пост з 1987 р.

Тим часом опозиція зорганізувалася під назвою Народна рада. Її головою став І. Юхновський, заступниками — О. Ємець, Д. Павличко, Л. Лук’яненко, В. філснко. Тоді ж утворилася депутатська група “Демократична платформа в КПУ”. З 41 її члена 38 увійшли до Народної ради, в тому числі заступник Голови Верховної Ради В.Гриньов. Незабаром більшість членів цієї групи вийшла з компартії. Слідом за опозицією організаційно об’єдналася і депутатська більшість, яка створила групу “За Радянську суверенну Україну”. Згодом за нею закріпилася

ДЕКЛАРАЦІЯ ПРО ДЕРЖАВНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ і ЗАКОН ПРО ЕКОНОМІЧНУ √ САМОСТІЙНІСТЬ

березні того ж року союзний договір, що рада вимагала рішуче

відбули до Москви на

неофіційна назва “група 239”.

Нова криза виникла в парламенті у зв’язку з обговоренням Декларації про суверенітет України. Влітку 1990 р. новообрані парламенти союзних республік один за одним проголошували декла­рації про державний суверенітет. У цій ситуації М. Горбачов, обраний позачерговим з’їздом народ­них депутатів CPCP у Президентом CPCP, запропонував укласти новий передбачав збереження єдиної держави. Народна декларувати намір України стати незалежною.

На той час кілька десятків депутатів-комуністів XXVIII з’їзд КПРС, що поставило під загрозу наявність кворуму для прийняття постанов. На вимогу опозиції 6 липня Верховна Рада вирішила відкликати до Києва всіх народних депутатів, де б вони ие перебували, у тому числі й В. Івашка, який був головою редакційної комісії на з’їзді КПРС.

9 липня В. ївашко несподівано подав у відставку, заявивши, що він не бачить у Верховній Раді “надійної опори для здійснення програми економічного, соціального і культурного відродження України”. (Незабаром він був обраний заступником Генерального секретаря ЦК КПРС). Депутатська більшість залишилася без лідера. Скориставшись цим, опозиція перейшла у наступ, і Декларація про державний суверенітет України була прийнята 16 липня в редакції, на яку раніше важко було розраховувати. _#На позицію українських парламентарів вплинуло й те, що кількома днями раніше аналогічний документ прийняла Верховна Рада РРФСР.

Декларація проголосила “державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах”, верховенство Конституції та законів республіки на своїй території, виключне право народу України на володіння, користування і розпорядження національним багатством України. Великі суперечки викликало питання про майбутню армію України. Врешті-решт було прийнято формулювання: “Українська PCP має право на власні Збройні Сили”. В Декларації записано, що “громадяни Української PCP проходять дійсну військову службу, як правило, на території республіки і не можуть використовуватись у військових цілях за її межами без згоди Верховної Ради Української РСР”. Проголошувався намір УРСР стати в майбутньому постійно нейтральною державою і дотримуватися трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Щодо громадянства УРСР прийнято було компромісне формулювання: “Українська PCP має своє громадянство і гарантує кожному громадянину право на збереження громадянства СРСР”. Народній раді вдалося внести в Декларацію кілька поправок, зокрема, про самовизначення української нації як основу суверенітету України, про призначення Генерального прокурора республіки українським парламентом, про визнання всього економічного і науково- технічного потенціалу, створеного на території України, власністю її народу.

За Декларацію проголосувало 355 народних депутатів, проти — 4. Здавалося, відкрився шлях до консолідації різних сил у парламенті. Але наступні події показали, що протистояння зберігається. Зокрема, Верховна Рада відхилила пропозицію надати Декларації силу конституційного закону, шо знову загострило стосунки між більшістю й опозицією.

Логічним продовженням Декларації про державний суверенітет став закон “Про економічну самостійність Української РСР”, прийнятий 3 серпня 1990 р. Головними принципами економічної політики України було визнано: власність народу на її національне багатство та національний дохід; різноманітність і рівноправність форм власності та їх державний захист; децентралізацію власності і роздержавлення економіки; повну господарську самостійність і свободу підприсмництйа усіх юридичних і фізичних осіб у рамках законів України; введення національної грошової одиниці, самостійність регулювання грошового обігу; національну митницю, захищеність внутрішнього ринку. Економічний суверенітет передбачав також взаємовигідні зв'язки з іншими республіками, вступ України у міжнародні економічні і фінансові організації й співтовариства, право створення на власній території вільних економічних зон тощо.

Протистояння між “демократами” та “партократами” продовжилося під час виборів нового Голови Верховної Ради. На цю посаду було висунуто 27 кандидатур. Серед них перший секретар ЦК КПУ С. Гурснко та другий секретар ЦК КПУ Л. Кравчук від більшості, І. Юхновський, Л. Лук’янснко, В. Яворівський, Л. Скорик, С. Хмара від опозиції. Тепер уже не тільки опозиція, а й депутатська більшість вирішила скористатися парламентською трибуною для пропаганди своїх поглядів. Напередодні голосування більшість кандидатів дружно зняла свої кандидатури. Залишилося п’ятеро претендентів. Після другого туру голосування переміг Л. Кравчук, за якого було подано 239 голосів.

Леонід Макарович Кравчук (народився 1934 р. на Рівненщині), закінчивши КДУ, викладав у технікумі в Чернівцях, з I960 р. працював на партійній роботі. Він став відомий завдяки телевізійним дебатам з ініціаторами Народного руху України. 1989 р. Кравчук (тоді завідуючий ідеологічним відділом ЦК КПУ) гостро критикував саме ті програмні положення Руху, які пізніше взяв на озброєння. Але сам факт, що високопоставлений партійний діяч зважився на відкритий діалог з політичними опонентами, незвична для компартійного функціонера толерантність викликали повагу навіть у супротивників. У парламенті Л. Кравчук зарекомендував себе гнучким і обережним політиком, відзначався вмінням балансувати між різними політичними силами. Саме йому судилося стати на чолі України у переломний момент її історії.

ФОРМУВАННЯ БАГАТОПАРТІЙНОСТІ

Наростання політичної активності мас у другій

половині 80-х років висунуло питання про ство-

рення організації, яка очолила б стихійний

національно-демократичний рух. У 1988 р. в Україні діяла низка самодіяльних (так званих неформальних) об’єднань, але жодне з них не могло претендувати на лідерство. В середовищі “неформалів” визріла ідея створити масовий рух на зразок прибалтійських народних фронтів. Широку підтримку ця ідея знайшла у Львові, де з ініціативою створення Демократичного фронту підтримки перебудови виступили різноманітні сили — Товариство української мови, культурно-просвітницьке Товариство Лева, Українська гельсінська спілка, міськком комсомолу. Ідея дістала схвалення на масових мітингах. Були спроби створення народного фронту і в інших регіонах (“Народна спілка сприяння перебудові” в Києві, “Народний фронт України сприяння перебудові” на Вінниччині та Хмельниччині), але ці організації не стали масовими.

Восени 1988 р. ідея створення народного фронту обговорювалася в Спілці письменників України. Тут виникла ініціативна група сприяння перебудові. Подібна група була створена в Інституті літератури їм. Т.Шевченка AH УРСР. Згодом вони об’єдналися. ЗІ січня 1989 р. загальні збори Київської письменницької організації схвалили запропонований ініціаторами проект програми Народного руху України (НРУ). Після цього письменників, які брали участь у розробці проекту (Івана Драча, Юрія Мушкетика, Дмитра Павличка, Бориса Олійника та інших), запросили в ЦК Компартії України, де спробували переконати в недоцільності створення НРУ. Але більшість (за винятком Б. Олійника) стояла на своєму. За рішенням пленуму СПУ 16 лютого 1989 р. проект Програми Народного руху України за перебудову був опублікований у “Літературній Україні”.

Цей проект був менш радикальним порівняно з програмами народних фронтів Прибалтики. У ньому зазначалося, шо “Рух визнає керівну роль Комуністичної партії в соціалістичному суспільстві і являє собою єднальну ланку між персбудовними ідеями партії та ініціативою найширших народних мас”. Основною метою Руху проголошувалось “сприяння Комуністичній партії у створенні й функціонуванні такого демократичного механізму, який служив би розвитку суспільства, що грунтується на справжньому народовладді та збалансованій економіці”. Одним із завдань в економічній сфері вважалося “перетворення економіки Української PCP у справді соціалістичну...”

Однак незважаючи на поміркований характер основних положень проекту, компартійні органи, налякані демократичними і самостійницькими процесами в Прибалтиці, інспірували проти нього кампанію гострої критики. Особливо різко засуджувалася ідея економічного суверенітету республіки, в якій вбачали лінію, скеровану на демонтаж единого народногосподарського комплексу CPCP. Вимагалося дати сувору оцінку тим комуністам, які підтримували ініціаторів Руху. Деякі партійні комітети прийняли рішення про несумісність членства в КПРС з участю в осередках НРУ. Все це штовхало прихильників Руху до переходу у відкриту опозицію щодо КПУ.

Навесні 1989 р. почали виникати місцеві осередки Руху. Ix створенню сприяло пробудження активності мас під час виборів до Верховної Ради CPCP у березні—травні 1989 р. 7 травня було засновано Львівську регіональну організацію НРУ, а на початку липня — Київську.

Наприкінці літа 1989 р. Рух об’єднував близько 280 тис. членів. 8—10 вересня в Києві відбувся його установчий з’їзд. Він прийняв Програму і Статут організації, в якому зазначалося, що “Народний Рух України за перебудову — масовий громадсько-політичний рух республіки, що виник як вияв народної ініціативи за докорінне оновлення суспільства”. Програма проголошувала головною мстою “побудову в Україні демократичного й гуманного суспільства, в якому буде досягнуто справжнього народовладдя, добробуту народу й умов для гідного життя людини, відродження та всебічного розвитку української нації, забезпечення національно-культурних потреб усіх етнічних груп ре­спубліки і створення суверенної української держави, яка будуватиме свої стосунки з іншими республіками CPCP на підставі нового Союзного Договору”. Теза про визнання керівної ролі КПРС з програми зникла, натомість з’явилося нове формулювання: “Рух підтримує принципи радикального оновлення суспільства, проголошені XXVII з’їздом КПРС, XlX Всесоюзною партконфе- ренцією, Першим з’їздом, народник депутатів СРСР”. Програма, прийнята установчим з’їздом, була значно радикальніша за проект, опублікований 16 лютого 1989 р. Однак і в ній Рух все ще виступав за “оновлене соціалістичне суспільство”.

Головою НРУ одноголосно обрали поета Івана Драча. Секретаріат Руху очолив Михайло Горинь. До керівних органів увійшли також Сергій Конєв, Володимир Черняк, Володимир Яворівський, Вілен Мартиросян та інші.

За рік, що минув між першим і другим з’їздами, Рух домігся значних успіхів. На виборах до Верховної Ради України у березні—травні 1990 р. Демократичний блок, стрижнем якого був Рух, здобув близько чверті мандатів. Водночас на базі Руху почали утворюватись нові політичні партії.

25—28 жовтня 1990 р. у Києві проходили Другі всеукраїнські збори НРУ (слів “за перебудову” в назві Руху вже не було). 2125 делегатів представляли 633 тис. членів організації. Разом з прихильниками, за повідомленням мандатної комісії, Рух налічував понад 5 млн осіб.

На зборах вже не було реверансів у бік КПРС, соціалізму, нового союзного договору. Мета була сформульована чітко: вихід України з CPCP, усунення КПРС від влади. “Тільки повний суверенітет українського народу, цілковито незалежна Українська держава відповідають сучасному розвиткові світової цивілізації”, — заявив у своїй доповіді голова Руху Іван Драч. Були сформульовані найближчі завдання: створення умов для проведення виборів до Рад усіх рівнів на багатопартійній основі, всенародних виборів Президента України, формування коаліційного уряду народної довіри.

Збори обрали Центральний провід Руху: голова Руху Іван Драч; перший заступник голови, голова Політичної ради Михайло Горинь; до Проводу увійшли також Микола Поровський, Іван Заєць, Лариса Скорик, Сергій Головатий та ш.

У діяльності Руху було чимало помилок. Деякі його діячі виявляли нетолерантність до інших точок зору, навіть вдавались до екстремізму. Розмножені в засобах масової інформації їхні висловлювання породжували насторожене ставлення до Руху частини населення, особливо в східних і південних областях України. Але в цілому вплив Руху неухильно зростав. Він перетворився у реальну силу, яка перебувала у непримиренній опозиції до КПРС і послідовно виступала за повну незалежність України.

Наприкінці 1989 — на початку 1990 р. на базі ВИНИКНЕННЯ НОВИХ “неформальних” організацій і Руху почали утво- ПОЛЇТИЧНИХ ПАРТІЙ рюватися нові політичні партії, опозиційні до

КПРС. Цьому процесові сприяла зміна ст. 6 Конституції CPCP, з якої були вилучені слова про “керівну і спрямовуючу” роль КПРС (березень 1990 р.) У вересні того ж року Президія Верховної Ради України ухвалила постанову “Про порядок реєстрації громадських об’єднань”, чим відчинила двері до багатопартійності, а реєстрація 5 грудня у Міністерстві юстиції Української республіканської партії поставила цю багатопартійність на практичний грунт.

Установчий з’їзд УРП, яка виникла на базі Української гельсінської спілки, відбувся 29—ЗО квітня 1990 р. в Києві. 495 делегатів представляли 2300 членів УГС від 32 філій майже з усіх областей України. З’їзд прийняв програму УРП, яка проголосила головною метою створення Української незалежної держави, затвердив Статут партії. Головою партії був обраний Левко Лук’янеико, за плечима якого 27 років ув’язнення за політичними статтями. Заступниками голови стали Степан Хмара з Львівської області та Григорій Гребенюк з Донецької. З’їзд обрав Раду партії в складі 75 осіб.

УРП — виразно антикомуністична партія. Проти КПРС була спрямована програмна вимога заборони діяльності політичних організацій, керівні центри яких знаходяться за межами України і які водночас прагнуть влади в Україні. УРП вимагала також націоналізації власності КПРС у республіці. Партія заявила, що визнає лише мирні засоби досягнення своєї мети, як парламентські, так і позапарламентські — аж до акцій громадянської непокори. До програми УРП були включені вимоги демонополізації виробництва, переходу до ринкової економіки, пріоритету екології над економікою, приведення законів Української держави у відповідність з міжнародними нормами права, виходу України з військової системи CPCP, створення професійного війська, проголошення України без’ядерною зоною.

На II з’їзді УРП (1—2 червня 1991 р.) ледве не відбувся розкол між прихильниками поміркованої лінії Левка Лук’яненка, який виступав за парламентські методи боротьби, припускав можливість співпраці з “суверен- комуністами”, і радикально настроєними делегатами під проводом Степана Хмари, який відкидав будь-яку можливість співпраці з комуністами, закликав опозицію негайно покинути Верховну Раду і піднімати народ на “мирну демократичну революцію”. Більшість делегатів підтримала Л. Лук’яненка, який був переобраний головою УРП. Заступниками стали С. Хмара і О. Павлишин зі Львова. Розколу вдалося уникнути, але протистояння прихильників Л. Лук’яненка і С. Хмари збереглося.

За політичним спектром справа від УРП розташувалися утворені в 1989 — 1990 рр. Українська національна партія, Українська християнсько-демократична партія, Українська народно-демократична партія, Всеукраїнське політичне об’єднання “Державна самостійність України”. Користуючись традиційним поділом на “лівих”'і “правих”, УНП, УНДП, УХДП і ДСУ можна зарахувати до праворадикальних партій. Для них характерний непримиренний антико- мунізм і радикальний націоналізм. Проте всі ці партії залишалися малочи- сельними і не мали помітного впливу. Це спонукало деякі з них до консолідації.

1 липня 1990 р. у Києві відбулася І сесія Української міжпартійної асамблеї (УМА). У ній взяли участь представники 17 організацій, у тому числі чотирьох партій: УНП, УНДП, Української селянської демократичної партії (УСДП) і Республіканської партії України. Асамблея намагалася втілити в життя так званий конгресовий шлях до незалежності, який передбачав бойкот існуючих державних структур як колоніальних, створення громадянських комітетів і реєстрацію громадян Української Народної Республіки. Прихильники цього шляху вважали, що коли зареєструється більш як 50% населення УРСР, це дасть підставу для скликання Національного конгресу громадян України, який стане парламентом незалежної держави, усунувши від влади Верховну Раду УРСР. Очолив УМА лідер УНП Григорій Приходько.

Міжпартійна асамблея не стала широким об’єднанням політичних партій. Впливові опозиційні організації — Рух, УРП та Інші — скептично поставилися до цієї ідеї. Проте УМА розгорнула широку діяльність щодо реєстрації громадян УНР (на серпень 1991 р. було зареєстровано близько 5 млн осіб). Згодом УНДП, УСДП і УНП вийшли з УМА, піддавши гострій критиці “революційний націоналізм” її керівництва. Провідну роль в організації стали відігравати націонал-радикали з правого крила Спілки незалежної української молоді' (СНУМ).

Міжпартійна асамблея продовжила діяльність під проводом Юрія Шухевича (сина командуючого У ПА), який заступив Г.Приходька. Навесні 1991 р. УМА об’єднувала 10 невеликих партій та громадсько-політичних організацій крайнього правого напряму.

У травні 1990 р. в Києві на установчому з’їзді Об’єднаної соціал-демок- ратичної партії України відбувся розкол. “Праві”, які були в більшості, проголосили себе Соціал-демократичною партією України. Було заявлено, шо члени СДПУ “не приймають традиційної соціалістичної ідеї переустрою суспільства”, відкидають термін “демократичний соціалізм”, рішуче заперечу­ють марксизм-ленінізм. Головою ради партії обрали Андрія Павлишина, головою правління — Андрія Носенка. СДПУ так і не стала впливовою партією. Згодом деякі її члени, зокрема А. Павлишин, вийшли з партії, приєднавшись до Партії демократичного відродження України. На другому з’їзді (1991 р.) партію очолив народний депутат України О. Сугоняко.

Фракція лівих оголосила про створення Об’єднаної соціал-демократичної партії України. ОСДПУ базувалась на принципах демократичного соціалізму, розглядаючи його не як модель, а як процес, при якому забезпечуються демократичні свободи і конкуренція різних форм власності. Головою ради ОСДПУ став О. Алін. Вплив ОСДПУ був ще меншим, ніж СДПУ. Другий з’їзд (29—ЗО червня 1991 р.) обрав головою партії народного депутата України В. Московку.

У червні 1990 р. в Києві відбувся установчий з’їзд Української селянської демократичної партії. У проекті її програми, який ще в березні 1990 р. опублікувала “Літературна Україна”, говорилося про “побудову Української народної держави демократичного соціалізму”, про “оновлену федерацію” радянських республік. Але за час, що минув до з’їзду, відбулася раликалізація програмних положень. У прийнятій з’їздом програмі головною метою УСДП визнано побудову “незалежної самостійної Української народної держави”, де “утвердяться різні форми власності, ринкова економіка”. Підкреслювалося також, що УСДП є партією не лише одного класу, а всього народу України. Називаючи себе селянською, партія лише декларує нагальну потребу вирішення аграрних проблем. Лідером партії став письменник Сергій Плачинда.

У березні 1990 р. на засіданні Великої Ради Руху кілька його керівників (І. Драч, Д. Павличко, В. Яворівський) заявили про свій вихід з КПРС і про сформування ініціативного комітету для утворення Демократичної партії України. 14 травня ініціативна група прийняла Маніфест, підготовлений колишнім політв’язнем Ю. Бадзьом. Маніфест проголосив, що Демократична партія закономірно прилягає до світового соціал-демократичного руху, продов­жує традиції української соціал-демократії. Водночас зазначалося, що категорії “соціалізм” і “капіталізм” застаріли, відкидався марксизм.

Перший з’їзд ДемПУ відбувся в Києві 15—16 грудня 1990 р. З’їзд затвердив програмові принципи і статут партії. Головною метою проголошувалося “досягнення державної незалежності України та побудову в ній демократичного й гуманного суспільства”. У програмових принципах підкреслювалося, що “шлях до державної самостійності неможливий без демонтажу самодержавства КПРС як інструменту колоніального гніту й тоталітаризму, без виходу України із CPCP ”. ДемПУ підтримала ідею перетворення CPCP у співдружність незалежних держав. У галузі економіки партія виступала за націоналізацію загальносоюзної власності, створення ринкової економіки, приватизацію значної частини державної власності, у тому числі землі, в соціальній політиці — за створення держави, яка гарантує соціальну захищеність людини. Головою Національної Ради ДемПУ було обрано Юрія Бадзя.

28—30 вересня 1990 р. у Києві відбувся установчий з’їзд Партії зелених України. Партія утворилася на базі екологічної асоціації “Зелений світ”, що існувала з жовтня 1989 р. Однак створення ПЗУ не означало трансформації “Зеленого світу” в партію, асоціація продовжила свою діяльність. Мета ПЗУ — Економісти влучно назвали нашу економіку “самоїдською”, тому що вона переважно сама споживала те, що продукувала.

Економіка республіки дедалі гостріше відчувала натиск низькоприбуткових і збиткових видобувних галузей ·— вугільної, залізорудної, чорної металургії. Інвестиції централізовано спрямовувалися переважно на забезпечення приско­реного розвитку атомної енергетики, оновлення військово-промислового комп­лексу, будівництво малоефективних водогосподарських об’єктів тощо.

Внаслідок повільних темпів модернізації та реконструкції підприємств швидко старіли основні фонди. Зокрема, 1990 р. їх зношеність у промисловості становила близько 50%, у тому числі в хімічній та нафтохімічній промисловості — 55, у металургії ■— 60%. Низьким залишався рівень механізації й автоматизації виробництва. Наприкінці 80-х років ручною працею в промисловості було зайнято 34,5% робітників, у будівництві — 55, а в сільському господарстві — понад 70% селян.

Практично кожне українське підприємство мало розгалужені виробничі зв’язки з партнерами в різних кінцях Радянського Союзу. Наприклад, Львівському автобусному, заводу комплектуючі деталі постачали 580 підприємств з 13 союзних І автономних республік. Українська промисловість свідомо була поставлена у залежність від імперської розподільчої системи.

Зважаючи на вигідне географічне розташування, наявність транспортних артерій та робочої сили і ніби передчуваючи можливу суверенізацію України, Москва “викачала” з республіки майже всі її природні багатства — нафту, газ, ліс, руди, сірку, значну частину вугілля. Щорічний видобуток більш як мільярда тонн корисних копалин супроводжувався викиданням на поверхню 2,5 млрд т гірничих порід, що загострювало й так вкрай складну екологічну ситуацію.

Залежність України від центру була закріплена у союзному фінансовому законодавстві. Закладений у ньому принцип був простий: у союзний бюджет вилучається основна маса доходів, а потім розподіляється поза зв’язком з вилученою сумою, результатами виробничої діяльності та розмірами споживан­ня. Так, 1990 р. лише 36,2% витрат державного бюджету України покривалися власними доходами, решта — перерозподілом загальносоюзних.

Тоталітарна радянська система довела до повного занепаду й сільське господарство України. Про руйнування села свідчать такі факти: Україна мала найвищий у світі рівень розораності сільськогосподарських угідь — 82% (у США — 16, в Європі — 30, в CPCP — 37%). Загалом, 1985 р. рілля займала 57% усієї території України, а в степовій зоні — 73, тоді як в CPCP — 10%. За рахунок ерозії республіка щороку втрачала майже 600 млн т родючого грунту. Внаслідок виснаження землі вміст гумусу в чорноземах зменшився з 18 до 3%. За роки колгоспного господарювання зіпсовано 60% чорноземів, 10 млн га пасовиськ; 1 млн га чорноземів затоплено “морями” Дніпра; від нераціонального індустріального будівництва Україна щорічно втрачала 100 тис. га чорноземів. Тисячі гектарів української землі відбирали нафто- та газопроводи, високовольтні магістралі, прокладені у західні країни. Центр за них отримував тверду валюту, а Україна — збитки. 90% території республіки отруєно нітратами, відходами атомної та хімічної промисловості.

Систематичне обезлюднення села, низька культура землеробства, некомпе­тентність значної частини керівних кадрів, слабке матеріально-технічне забезпечення, відсутність достатніх фондів відтворення виробництва, низька продуктивність праці і фондовіддача ·— ось виразні ознаки деградації сільського господарства. А до цього необхідно додати ще й масове розкрадання продукції, погані умови її зберігання, значні втрати врожаю. Третина вирощеного не доходила від поля до споживача.

Колгоспно-радгоспна система, як показало життя, виявилась безперспектив­ною. Вона була позбавлена рушійних сил саморозвитку.

Політична й економічна криза не могла не КРИЗА СОЦІАЛЬНОЇ позначитися на соціальній сфері. За станом на 1988 р. СФЕРИ ТА ЕКОЛОГІЇ рівень життя мешканців України був значно нижчим не лише порівняно з Росією, а й з CPCP загалом:

Проголошене Конституцією УРСР право на житло для багатьох громадян так і залишилось паперовою декларацією і багаторічною мрією. У 1991 р. тільки в міських поселеннях понад 2,5 млн родин перебувало на квартирному обліку, зокрема у самому Києві 211 тис.

Переписи населення, починаючи з 1959 р., засвідчують постійне погіршення демографічної ситуації в Україні. Так, у 1980—1990 рр. природний приріст населення знизився майже у п’ять разів. За народжуваністю 1990 р. республіка посідала останнє — 15-те місце, за смертністю разом з Естонією — друге в CPCP- Ці тенденції набули ознак закономірності і є дуже тривожними. Адже вони характеризують не тільки народовідтворення, але й соціально-економічні, екологічні, психологічні, медичні та Інші умови. 80% дітей України — хворі. Чорнобильська катастрофа поглибила небезпеку масових захворювань. У містах з розвинутою хімічною промисловістю у кожних двох з трьох дітей спостерігалася алергія. Кожна сьома—дев’ята дитина з’являлася на світ з вродженими вадами. До 30% дітей шестирічного віку за станом здоров’я не були готові до навчання у школі. За тривалістю життя на початку 90-х років Україна посідала 32-ге місце у світі, а за рівнем дитячої смертності — одне

65% його річного стоку використовує промисловість (за допустимої межі у 20%). Вмирає Чорне морс. В Азовському вміст хвороботворних бактерій збільшився у мільйон разів.

Вкрай ускладнила ситуацію і порушила нестійку екологічну рівновагу Чорнобильська катастрофа. 26 квітня 1986 р. о 1 год 23 хв сталася найбільша в історії людства аварія на атомній електростанції. Влада намагалася засекретити цю трагедію: не було введено надзвичайного стану, не попереджено жителів про небезпеку радіоактивного опромінення. В Києві навіть відбулась першо- травнева демонстрація. Відсутність інформації, засобів захисту призвели до масового зараження людей, особливо “ліквідаторів” катастрофи. На 15 серпня 1990 р. надійшло понад сім тисяч повідомлень про смерть рятівників, а всього “ліквідаторів” налічується 600 тис. Аварією на ЧАЕС виведено з обороту 5 млн га землі, у тому числі 3,5 млн га угідь. Істотно забруднена радіонуклідами древня українська земля. Значна частина Полісся стала непридатною для проживання на віки.

Глобальна соціально-економічна криза радянського ПРОВАЛ “РАДИКАЛЬНО! суспільства поставила питання: як жити далі? то EKOHOMt¹¹Inoi РЕФОРМИ” робити? Спершу горбачовське керівництво ви­рішило обмежитись “ремонтом”, “оновленням” радянської системи. Пропонувалося вдатися до інтенсифікації виробництва, широко використовувати госпрозрахунок. Однак оздоровити економіку старими директивними методами не вдалося. В середині 1987 р. дійшли висновку про необхідність перебудови суспільства, зокрема, переходу на економічні методи управління господарством. Чергову економічну реформу назвали радикальною. У квітні 1988 р. Верховна Рада УРСР схвалила генеральну схему управління народним господарством. Було ліквідовано 14 міністерств і відомств, 103 республіканські органи управління, 83 організації середньої ланки, майже половину управлінь і відділів в апараті міністерств і відомств. З мстою активізації інтересу виробника до результатів праці розпочалося впровадження таких форм господарювання, як бригадний і сімейний підряд, надання землі в оренду, організація кооперативів тощо. Цс частково сприяло розкріпаченню людини, її ініціативи і ділової активності. Але намагання здійснити “оновлення” збанкрутілої системи без зламу старих командно-адміністративних структур, зміни форм власності, запровадження ринкових відносин не давали бажаних наслідків.

Уже в 1988—1989 рр. стало очевидним, що перебудова гальмує, а “прискорення” призвело до ще більшого спаду виробництва. Старі виробничо- економічні зв’язки зруйнувались, а нові “перебудовчі” не почали фун­кціонувати. Це зумовило безладдя у міжгалузевих стосунках, ускладнило економічні відносини між республіками, областями, підприємствами. У 1990 р. стагнація економіки переросла у тяжку кризу. Товарний голод, тотальний дефіцит посилювали соціальну напругу в суспільстві.

Невдоволення робітників погіршенням свого становища, відмовою від політичних та економічних реформ, посиленням впливу мафіозних кланів і угруповань, а головне — відсутністю декларованого права бути господарем виробництва — усе це призвело до страйків, перша потужна хвиля яких прокотилася Україною влітку 1989 р. їх ініціаторами стали шахтарі. Страйк охопив 182 шахти республіки і тривав 16 днів. Гірники Донбасу, Павлограда, Червонограда й Нововолинська, як і їх колеги з Кузбасу, Воркути, Караганди, інших вугільних басейнів CPCP, рішуче заявили про свої вимоги. Вони висловили недовір’я правлячим колам центру і республіки. До шахтарів приєдналися сотні тисяч робітників інших професій, студентство. Виступи шахтарів розпочались як типовий економічний страйк, доповнений згодом вимогами загальноекономічними (юридична самостійність підприємств, плю­ралізм форм власності та ін.). Ефективним засобом тиску на владу були тривалі мітинги страйкуючих перед міськкомами КПУ та виконкомами Рад. Самоор­ганізація гірників виявилась в утворенні 17 серпня 1989 р. Регіональної спілки страйкових комітетів Донбасу (РССКД).

Страйки шахтарів увійшли в історію перебудови як один з вирішальних її моментів, як суворе попередження консервативним силам, що не збиралися здійснювати кардинальні зміни в суспільстві. Уряд змушений був укласти зі страйкарями угоду, якою зобов’язався задовольнити їхні головні вимоги. Це був початок нового етапу демократизації суспільства.

Шахтарі України домоглися збільшення заробітної платні, з’явився закон про пенсійне забезпечення. Але виступи робітників мали й негативні наслідки. Дише в Донецькій області прямі збитки від літніх страйків 1989 р. становили майже 80 млн крб. Не було видобуто 1,69 млн т вугілля. Погіршилось фінансове становище шахтарських колективів, скоротився бюджет області.

Особливістю страйкового руху наступного 1990 р. була його політизація та розширення сфери впливу. Зокрема, шахтарі почали налагоджувати контакти з національно-демократичним рухом. Липневий політичний страйк гірників підтримали близько 60% підприємств та організацій Тернополя, транспортники Києва, металурги Горлівки, робітники Львова, а загалом у республіці — 256 трудових колективів. Серед вимог — виведення парткомів з підприємств, націоналізація майна КПРС, відставка уряду, деполітизація правоохоронних органів. У жовтні страйки з політичними вимогами охопили 360 підприємств України. У них взяло участь 180 тис. осіб, у тому числі майже 45 тис. студентів.

У березні 1991 р. по Україні прокотилася нова хвиля страйків. Започаткували їх знову шахтарі. Якщо страйки 1989 р. виникли стихійно, то виступи березня-квітня 1991 р. були організовані етрайккомами з ультиматив­ними політичними вимогами. Вони охопили сотні підприємств і сотні тисяч робітників. Окрім економічних з-посеред вимог шахтарів — надання Декларації про суверенітет України статусу конституційного закону, забезпечення реальної незалежності усіх республік CPCP, відставка союзного та українського урядів.

У червні 1991 р. в Києві відбувся 1 з’їзд Всеукраїнського об’єднання страйкових комітетів (ВОСК). Пропозиція про створення на базі BOCKy робітничої політичної партії не знайшла підтримки серед делегатів з’їзду. Його учасники перейменували свою організацію на Всеукраїнське об’єднання солідарності трудівників (ВОСТ) і заявили про намір домагатися роздержавлення і приватизації підприємств, передання їх у власність, тих, хто працює. З’їзд висунув також низку політичних вимог: вихід України зі складу CPCP, розпуск КПРС, КПУ і Верховної Ради УPCP, підготовка нового закону про вибори та інші.

Страйкові комітети, зокрема на сході України, дійшли розуміння, шо без зміни форм власності годі розраховувати на поліпшення економічного становища. І, відповідно, висунули політичні вимоги, основна з яких — незалежність У країни.

Страйкова боротьба кінця 80-х — початку 90-х років викрила старанно приховуваний історичний парадокс: “панівний” робітничий клас, який 1917 р. нібито встановив свою диктатуру, через сім десятиліть рішуче виступив проти неї і її виразників в особі КПРС, Рад та інших владних структур. Водночас страйки виявили суперечності між необхідністю докорінного реформування країни і нездатністю перелицьованої консервативної бюрократії здійснити ринкові перетворення.

ЗАГОСТРЕННЯ ПОЛІТИЧНОЇ БОРОТЬБИ

Економічна криза неминуче вела до кризи політочної, яка й вибухнула в Україні восени 1990 р.

Непослідовні й половинчасті реформи тільки

поглибили господарський розлад, спричинили зро­стання соціальної напруги, а це своєю чергою викликало політичну конфрон­тацію. Опозиція в українському парламенті звинуватила уряд у тому, що він не дотримується Декларації про державний суверенітет, не вживає заходів для виведення республіки з кризи.

1 жовтня 1990 р. відкрилася друга сесія Верховної Ради УPCP. Депутат C. Kohcb зачитав звернення Асоціації демократичних Рад народних депутатів та демократичних блоків у Радах, в якому були сформульовані вимоги відставки Голови Верховної Ради Л. Кравчука та Голови Ради Міністрів В. Масола, відмови від підписання нав’язуваного М. Горбачовим нового союзного договору в будь-якій формі, надання Декларації про державний суверенітет України статусу конституційного акту, розпуску КПРС і націоналізації її майна та ін. ЗО вересня, 1 і 2 жовтйя в Києві відбувалися масові мітинги й маніфестації під гаслами “Ні — союзному договору!”. Спроби організувати всеукраїнський політичний страйк не дістали масової підтримки. Більшість Верховної Ради відмовилася розглядати вимоги опозиції.

У цей момент у боротьбу включилася нова політична сила — студенти. 2 жовтня на площі Жовтневої революції в Києві, яку опозиція почала називати майданом Незалежності, з’явився наметовий табір студентів, що оголосили політично голодування. Вони висунули вимоги відставки В. Масола, призначення нових виборів на основі багатопартійності навесні 1991 р., прийняття постанови про націоналізацію майна КПРС та BJIKCM на території України, відмови від підписання союзного договору, повернення в Україну всіх її громадян, що проходять строкову військову службу за межами республіки. Голодування тривало до 17 жовтня, в ньому взяли участь сотні студентів. На підтримку голодуючих відбулися студентські голодування, страйки і маніфестації у Києві, Львові та інших містах.

І парламентська більшість похитнулася. 17 жовтня Верховна Рада прийняла постанову, яка задовольняла основні вимоги студентів. Було вирішено провести 1991 р. референдум з питань довіри Верховній Раді УPCP і за його результатами вирішити питання щодо проведення нових виборів на багатопартійній основі до кінця року (це рішення так і не було виконане); забезпечити проходження строкової служби громадянами України поза межами республіки тільки за їх добровільною згодою; утворити тимчасову комісію з проблеми націоналізації майна КПРС і ВЛКСМ та розглянути це питання на сесії; вважати передчасним укладання союзного договору до прийняття нової Конституції республіки; прийняти відставку В. Масола. З метою створення правової основи для виконання постанови передбачалося до ЗО листопада привести чинну Консти­туцію УРСР у відповідність до положень Декларації про державний суверенітет України, прийняти низку законів. Отже, боротьба студентів закінчилася перемогою. Але це був останній великий успіх опозиції 1990 р.

14 листопада Головою Ради Міністрів УРСР став Вітольд Фокін, який перед тим працював головою Держплану УРСР. За Фокіна голосувала і більшість, і частина Народної ради. Однак примирення не відбулося.

Того ж дня Верховна Рада дала згоду на притягнення до кримінальної відповідальності народного депутата УРСР Степана Хмари — активного діяча крайньої опозиції. “За” голосувало 240 депутатів, що дало привід віднині називати комуністичну більшість “групою 239+1”. Хмара був звинувачений у зсильстві щодо працівника міліції полковника Григор’єва. Опозиція розцінила іцидент як заздалегідь сплановану провокацію. Арешт С. Хмари став початком ривалої кризи у Верховній Раді.

Парламентська більшість відхилила ідеї приватизації, які Народна рада змагалася включити в проекти законів “Про власність” та “Про землю”, їобоюючись, що Народна рада шляхом бойкоту може зірвати роботу іарламенту, більшість домоглася зміни регламенту, яка дозволяла приймати іакони навіть без наявності двох третин парламентарів. Дехто чекав, що опозиція покине Верховну Раду, але Народна рада залишилася в парламенті, обмежившись заявою, яка вимагала звільнення С.Хмари або, як мінімум, гласного ведення слідства та відкритого судового процесу з можливістю залучити компетентних адвокатів, у тому числі зарубіжних. Лише четверо членів радикального крила опозиції на чолі з В. Чорноволом залишили сесійний зал “до визнання недійсним сфабрикованого голосування 14 листопада і звільнення з-під арешту народного депутата Степана Хмари”. Лише 5 квітня 1991 р. на клопотання 169 народних депутатів України і під натиском страйку шахтарів Верховний Суд УPCP звільнив Хмару з-під варти. Але недовго довелося народному депутатові пробути на волі. 12 квітня він був заарештований у Донецьку за звинуваченням в організації несанкціонованих мітингів. Цей інцидент спричинив нову парламентську кризу. Після того як парламентська більшість не підтримала пропозицію Народної ради про скасування дозволу на арешт С. Хмари, остання на знак протесту покинула партер і розташувалася на балконі як спостерігач. Депутати опозиції повернулися на свої місця тільки 12 травня, коли Верховний Суд УPCP звільнив C Хмару на час до судового процесу. Суд над Хмарою розпочався 14 травня і тривав аж до проголошення незалежності України. Кримінальне переслідування Хмари та його колег було припинене за амністією 25 серпня 1991 р.

Демократизація суспільства в Україні відбувалася

_β умовах активного спротиву комуністичної номенклатури. Ще восени 1990 р. консерватори вирішили перейти у контрнаступ. 29 листопада позачергова сесія Львівської обласної Ради народних депутатів констатувала загрозу антидемократичного перевороту. З мстою захисту від його наслідків за ініціативою НРУ та центристських партій на сесії утворився Комітет громад я нськ ої згоди.

Справжню війну було розв’язано проти нововстановлених пам’ятників героям національно-визвольної боротьби і полеглим у другій світовій війні. Члени Студентського братства м. Львова біля с. Ясенів Бродівського району розкопали велику кількість останків загиблих вояків дивізії “Галичина” і перепоховали їх на горі Жбир неподалік від села. На могилі 26 травня 1991 р. було встановлено пам’ятник. ЗО травня Львівський обком КПУ у шифротелеграмі на адресу ЦК КПРС та ЦК КПУ просив звернути на цей факт увагу Міністерства оборони CPCP, правоохоронних органів та партійних засобів масової інформації. А вночі 18 червня потужними вибухами пам’ятник було знищено.

14 червня 1991 р. в с. Заїдків Жовківського району Львівщини на батьківщині Євгена Коновальця було урочисто відкрито його пам’ятник та хату-музей. Уночі 10 липня озброєні автоматами диверсанти з замаскованими обличчями заблокували охоронців пам’ятника і під прикриттям автоматного вогню підірвали його.

Така ж доля спіткала і пам’ятник Степану Бандері у його рідному селі Старий Угринів Калуського району на Івано-Фраяківщині. Підірваний вперше ЗО грудня 1990 р. незабаром після встановлення, він, щойно відкритий повторно, зазнав нападу озброєних людей за аналогічним сценарієм тієї ж ночі 10 липня 1091 р. Автоматними чергами було поранено одного з охоронців пам’ятника члена CHУМ Василя Максимчука, іншого побито, а пам’ятник зруйновано вибухівкою.

Кілька разів обливали фарбою камінь, закладений на місці майбутнього пам’ятника Степану Бандері у Дрогобичі, двічі спалювали могили Василя Стуса, Юрія Литвина і Олекси Тихого у Києві, вибивали вікна в квартирах активістів Руху та УPTL

Зберігаючи контроль над засобами масової інформації на переважній більшості території України, партійні структури вдавалися до морально-психо­логічного тиску і відвертих погроз, перекручення історичних фактів і вбілювання злочинів режиму, обмеження правдивого слова і закриття популярних телепрограм, дискредитації перетворень на заході республіки і прямого саботажу економічних реформ.

Окрім небезпеки зліва, прагнення повернути суспільство у комуністичне ‘’благоденство” молода демократія зазнавала атак справа, з боку людей, що абсолютизували національне на противагу загальнолюдському, гуманістичному, механічно переносили віджилі гасла, ідеї, форми і методи діяльності у новітній час, на інший соціальний грунт. Львівська обласна Рада 1 липня 1991 р. прийняла заяву, в якій зазначила, що дії правих радикалів дають грунт для брехливої тези про фашизацію українського суспільства в західному регіоні та схильність його до нацїонал-тоталітаризму. Рада рішуче відмежувалася від будь-яких спроб “реанімації тоталітарних ідеологій та вживления відповідних їм політичних структур в сучасне життя”.

“Суверенізація” союзних республік налякала ім- перську бюрократію, благоденство якої було н.е-

розривно пов’язане з існуванням унітарної держави. З початку 1991 р. спостерігалися спроби проімперських сил перейти в контрнаступ.

У січні 1991 р. весь світ сколихнули події у Вільнюсі, де відбулася спроба державного перевороту з допомогою радянських військ, внаслідок чого загинуло 13 осіб. 14 січня Президія Верховної Ради УРСР заявила, що вона “підтримує законно обрані органи державної влади в республіках і стоїть на позиції, що будь-які насильницькі дії проти національної державності з боку політичних партій, громадських та інших угруповань є протизаконними... вважає неприпустимим використання на території будь-якої республіки військової сили для вирішення внутрішньополітичних і між­національних конфліктів без згоди законних органів влади республіки’’. Ще рішучіше збройне втручання у політичну боротьбу в Литві засудила Народна рада. Близькість позицій Народної ради, Президії Верховної Ради і Голови Верховної Ради JI. Кравчука в ці тривожні дні відкрила шлях до більшого взаєморозуміння між ними.

Небезпека імперсько-комуністичного путчу змусила демократичні сили різних республік консолідуватися. 26—27 січня 1991 р. з ініціативи ПДВУ, Ре­спубліканської партії Російської Федерації і Об’єднаної демократичної партії Білорусії в Харкові відбулась установча конференція міжреспубліканського політичного блоку “Демократичний конгрес” (ДК). До його складу ввійшли 42 партії і рухи з 13 республік CPCP. Демконгрес проголосив головним завданням “мирну ліквідацію тоталітарного режиму, демонтаж у цивілізованій формі імперських унітарних структур, створення суверенних демократичних держав”. У “Спільній декларації’’ учасники ДК запропонували відкинути нав’язуваний центром проект союзного договору і приступити до підготовки самими республіками договору про співдружність суверенних держав. Головою Консультативної ради ДК обрано одного з лідерів ПДВУ О. Ємця.

Активізувалися сепаратистські сили в Україні. У південних, областях діяв комітет “Демократичного союзу Новоросії та Бесеарабії”. Його керівник О.Сурилов заявив про необхідність створення “незалежної Республіки Новоросії” на основі “нової етнічної спільності на півдні України — новоросів”. У Донбасі звучали пропозиції відновити Донецько-Криворізьку республіку, що існувала на початку 1918 р. У Закарпатті Товариство карпатських русинів пропагувало погляди про існування особливого народу — підкарпатських русинів, який нібито не мас нічого спільного з українцями. На цій підставі товариство вимагало автономії для Закарпаття. У Криму, де при владі залишалися консервативні кола, відбувся референдум щодо відновлення автономії. Кримські татари бойкотували його, вважаючи, що їхні національні права проігноровані. Однак 12 лютого 1991 р. Верховна Рада України прийняла закон “Про відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки”. Сепаратистські тенденції використо­вувалися проімперськими силами для обгрунтування необхідності “єдиного і неподільного Союзу”.

Прагнучи зберегти унітарну державу, М. Горбачов вирішив спертися на “голос народу”. 17 березня 1991 р-, згідно з рішенням Верховної Ради CPCP, у країні відбувся референдум щодо збереження Радянського Союзу. Цій події передувало бурхливе обговорення у Верховній Раді УРСР. При цьому вперше виявилися суперечності всередині “групи 239+1” між “суверен-комуністами”, очолюваними JT. Кравчуком та І. Плющем, і прихильниками неподільного Союзу. В результаті взаємодії групи Кравчука з опозицією було вирішено одночасно з всесоюзним референдумом провести республіканське опитування. Виборцям було запропоновано відповісти на запитання:

1.“Чи вважаєте Ви за необхідне збереження Союзу Радянських Сопівші стичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в якій повного мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності?” (всесоюзний бюлетень).

2.“Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути в складі Союзу Радянських Суверенних Держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?” (республі ка нськ ий бюлетень).

Крім того, за рішенням “Галицької асамблеї” (спільної сесії трьох обласних Рад) у Львівській, Тернопільській та Івано-Франківській областях був ще третій бюлетень, який пропонував виборцям висловити своє ставлення до повної незалежності України.

Боротьба навколо референдуму продемонструвала відсутність єдності у лавах опозиції. Народна рада, керівництво Руху, ДемПУ, ПДВУ та інші закликали відповідати “ні” на запитання союзного бюлетеня і “так” на запитання республіканського. Натомість УРП і провід Львівської крайової організації Руху закликали відповідати “ні” в обох випадках і підтримати лише галицький бюлетень. УМА взагалі оголосила бойкот референдуму.

Керівництво КПУ спочатку виступало на підтримку тільки союзного бюлетеня, але згодом змініте тактику, закликавши відповісти “так” на запитання і союзного і республіканського бюлетенів.

У всесоюзному референдумі і республіканському опитуванні 17 березня взяло участь 83,5% виборців, з яких 70,5% проголосували за збереження CPCP, а 80,2% відповіли “так” на запитання республіканського бюлетеня. У трьох західних областях поза конкуренцією бук “галицький” бюлетень. Проти “оновленої федерації” проголосували Львівщина, Тернопільщина, Івано- Франківщииа і Київ. Більшість виборців столиці віддали перевагу ре­спубліканському бюлетеню.

Такий результат найбільше влаштовував прихильників лінії Кравчука, які віднпні могли посилатися на волю 80% виборців, що проголосували за союз суверенних держав. Керівництво КПУ теж в основному було задоволене, наголошуючи на 70% голосів, поданих за “оновлену федерацію”. Однак результати референдуму в Галичині та Києві свідчили про поступову зміну настроїв населення республіки на користь незалежності.

Протягом квітня—червня Верховна Рада прийняла низку важливих законів і постанов. 18 квітня 1991 р. В.Фокін був обраний Прем’єр-міністром УРСР. Він запропонував нову структуру уряду — Кабінету Міністрів. У червні новий склад уряду був затверджений Верховною Радою, але деякі кандидатури опозиції були відхилені.

У травні 1991 р. Верховна Рада обговорювала концепцію нової Конституції України. Проект, підготовлений конституційною комісією на чолі з Л. Кравчуком, за багатьма пунктами збігався з позицією Народної ради: передбачалося, шо Україна стане президентською республікою з двопалатним парламентом, президента мас обирати весь народ, пропонувалася назва держави — Республіка Україна, не згадувалося про обов’язкове входження до складу Союзу PCP. Парламентська більшість виступила з критикою проекту конституційної комісії і висунула свій проект. Комуністи наполягали на збереженні назви Українська Радянська Соціалістична Республіка, радянської системи державного управління, на обмеженні прав президента, на записі в конституції про входження УРСР до складу CPCP.

На початку червня 1991 р. парламент зробив черговий крок до незалежності, прийнявши постанову “Про перехід у юрисдикцію Української PCP державних підприємств і організацій союзного підпорядкування, розташованих на території республіки”.

Тим часом у Ново-Огарьові під Москвою проходили переговори керівників дев’яти республік, включаючи Україну, з Президентом CPCP М. Горбачовим про зміст нового союзного договору ■— так званий “новоогарьовський процес”. 23 квітня 1991 р. було підписано “Спільну заяву про невідкладні заходи щодо стабілізації обстановки в країні і подолання кризи”. Від УРСР підпис поставив Прем’єр-міністр В. Фокін. Заява зафіксувала зближення позицій Президента CPCP і лідерів республік, які зробили взаємні поступки в питанні про співвідношення повноважень центру і республік. У травні між лідерами “дев’ятки” продовжувалися консультації, внаслідок яких було в основному узгоджено текст союзного договору. Його попереднє підписання було призначене на 20 серпня. Проте український парламент під впливом Народної ради вирішив відкласти розгляд проекту договору на осінь. При цьому вирішено було проаналізувати його відповідність Декларації про державний суверенітет України. Республіка опинилася перед історичним вибором: стати незалежною державою чи залишитися в складі “оновленої федерації”.