ОПОЗИЦІЯ НА ЕТАПІ НАЦІОНАЛЬНО- ДЕРЖАВНОГО ВІДРОДЖЕННЯ

Перші кроки демократизації по-комуністичному не ІНАКОМИСЛЕННЯ внесли суттєвих змін у становище з правами ПЕРІОДУ ПЕРЕБУДОВИ людини. Радянська репресивна машина із запро­грамованою інерційнісгю продовжувала перемелю­вати долі тих, хто думав інакше, не зупиняючись навіть перед знищенням непокірних.

Засуджений 1981 р. на 15-річне ув’язнення поет Іван Сокульський у серпні 1985 р. в чистопольській тюрмі дістав додатково 3 роки TOP за сфабрикованим звинуваченням у хуліганстві. Того ж року заарештований на засланні незадовго перед звільненням Петро Рубан був засуджений за ст. 70, ч.2 KK РРФСР (відповідник української ст. 62) на 9 років TOP та 4 — заслання. Восени 1985 р. заарештували ще одного поета і журналіста з Луганщини Леоніда Сапу. Принциповому інспектору середніх спеціальних навчальних закладів інспірували хабарництво і засудили на 9 років позбавлення волі. Після двох років клопотань Верховний Суд зменшив присуд до 8 років. На вимогу громадськості Л.Сапу звільнили достроково — наприкінці 1992 р. Але за 7 проведених у неволі років він пройшов 9 тюрем, 10 концтаборів, 35 штрафізоляторів і республіканську “психушку” у м. Вільнянську Запорізької області.

Нарсуд м. Краснодона Луганської області у травні 1985 р. відправив на примусове лікування у психлікарню колишнього столяра РБУ Миколу Холодного. Двомісячна психоекспертиза 1984 р. визнала його дієздатним. Але за наполяганням компартійних органів і поданням прокуратури за “вигадки, що паплюжать радянський державний та суспільний лад”, його все ж 8 місяців тримали у психтюрмі (а загалом — 15 місяців).

Виключеному 1967 р. з КПРС за оборону української мови поетові Володимиру Сіренку з Дніпропетровщини на 20 років заборонили доступ до друкованого слова. Допити в КДБ, обшуки, провокації 1985 р. закінчились засудженням його за сфабрикованою справою h⅛i трирічне ув’язнення у м. Камизяк під Астраханню.

Заарештованого у грудні 1985 р. у Львові виконроба Івана Жулинчука за “наклепи на радянський лад” засудили на 2 роки ув’язнення. Восени 1986 р. Житомирський обласний суд “відміряв” 10 років TOP Михайлу Алексееву за ст. 62, ч. 2. За спробу нелегального переходу до Австрії Львівський облсуд покарав трирічним ув’язненням спійманого під Краковом Богдана Яківціва.

Тими ж перебудовними роками датовані суворі судові вироки десяткам активістів заборонених церков.

Не припинилося й переслідування інтелігенції. У грудні 1986 р. примусили подати заяву на звільнення завідувача кафедри германістики Львівського університету, редактора студентського наукового журналу професора Богдана Задорожного. На карб йому поставили родинні стосунки з греко-католицьким священиком.

Не витримав знущань табірних наглядачів й оголосив смертельне голоду­вання 28 серпня 1985 р. Василь Стус. А незабаром, 4 вересня, світоча української поезії не стало. Його спопелив оновлюваний тоталітаризм. У тій же 36-й зоні пермського табору особливого режиму в Купино 2 липня 1986 р. помер інженер, кандидат технічних наук з Киева Михайло Фурасов. Потрапив він туди за збір невідомих матеріалів до біографії Jl. Брежнєва. У таборі політикою не цікавився, але й не йшов на співпрацю з адміністрацією. Знущання, каторжна праця і відмова у медичній допомозі звели його зі світу.

У грудні 1985 р. за нез’псованих обставин потрапив під поїзд на Одещині літературознавець і поет з Івано-Франківщини Володимир Іванишин. Як сина виселених до Сибіру батьків і за власний погляд на світ його у 60-х роках виключили з вузу, позбавили вчителювання і праці в газеті, врешті 1965 р.

Наступні роки принесли ще низку звісток про втрати серед дисидентів, хай безпосередньо і не пов.язані з каральними акціями режиму. Так, у лютому 1986 р. під колесами вантажівки у Львові загинула дружина Зіновія Красівського і опікунка політв’язнів Олена Антонів. Через рік у США помер Петро Григоренко. А в квітні того ж 1987 р. у Львові помер переслідуваний все життя за протест проти руйнування могил січових стрільців на Янівському цвинтарі 40-річний художник Валерій Гнатенко.

1987 рік став переломним у долі політв’язнів. Прагнення радянського режиму до демократичного іміджу у світовому співтоваристві позбавляло його можливості далі утримувати в неволі людей за світоглядні розходженні] з ортодоксальною комуністичною ідеологією. Посилився також тиск міжнародної громадськості. У квітні делегація урядової Гельсінської комісії з Вашингтона на чолі з конгресменом Стенлі Гоером вручила В.Щербицькому список 175 українських політв’язнів.

6 вересня 1987 р. було оголошено заяву про створення Української ініціативної групи за звільнення в’язнів сумління. До неї увійшли В. Барладяну, І. Гель, М. Горинь, 3. Попадюк, С. Хмара, В. Чорновіл. Група звернулася до уряду CPCP з пропозицією звільнити і реабілітувати усіх політв’язнів, виключити з Кримінального кодексу УРСР антиконституційні дискримінаційні статті та повернути в Україну тіла політв’язнів, що загинули в концтаборах.

На липень 1987 р. у кучинському концтаборі особливого режиму (BC 389/36) залишилось 18 політв’язнів, з них 10 українців: М.Горбаль, Л. Лук’яненко, П. Рубан, Г. Приходько, І. Сокульський, І. Кандиба, В. Овсієнко, В. Калиниченко, С. Скалич, Є.

Спершу випускали на волю лише тих, хто писав заяви з обіцянкою більше не чинити антирежимних дій. Останніми отримали свободу ті, хто не погодився на такий компроміс. І все ж протягом 1987 р. з тюрем, концтаборів та заслання повернулося близько 300 політв’язнів. Однак на початок наступного року в ув’язненні та на примусовому “лікуванні” перебувало ще не менш як 50 в’язнів сумління.

Використовуючи пом’якшення політичного клімату та формальні засади гласності, опозиціонери, що тимчасово перебували на свободі, та ті, що повернулися з неволі, рішуче включилися в антирежимну діяльність. Так, В. Чорновіл у датованому 5 серпня 1987 р. відкритому листі М. Горбачову, традиційно посилаючись на Леніна, відстоював право на існування легальної опозиції, вимагав звільнення усіх політв’язнів, усунення від керівництва “команди” Щербицького,

докорінної перебудови національної політики, правдивого висвітлення історії України. Водночас він поінформував генсека, πιο відновлює видання “Ук­раїнського вісника”.

Того ж місяця В. Чорновіл, 1. Гель, М. Горинь та П. Скочок поновили випуск журналу “Український вісник”, зберігаючи перервану арештами 1972 р. нумерацію часопису. З метою оперативного реагування на суспільні події і явища, окрім журналу у кілька сотень примірників, редколегія “Українського вісника” вирішила раз-двічі на місяць видавати об’єднані однією темою випуски “УВ-експрес”, наклад окремих з них перевищував тисячу примірників. Перший з них з’явився 5 грудня 1987 р.

Активна правозахисна, видавнича і громадсько-політична діяльність опозиції викликала лють партійних номенклатурників. Наприкінці 1987 р. було розгорнуто галасливу кампанію прорежимних засобів масової інформації, “представників трудящих” та ветеранів, інспіровану КДБ та партапаратниками. Вирішено було скористатися з випробуваного ще у 30-ті роки арсеналу “всенародного обурення діями відщепенців” і виштовхати найактивніших за кордон.

Спільними зусиллями КДБ, прокуратури та міліції було зірвано участь української делегації і роботу секції національних відносин міжнародного семінару з гуманітарних проблем, що проходив у Москві 10—15 грудня 1987 р. Учасники семінару з України були позбавлені можливості виїхати до Москви під найрізноманітнішими приводами: підозра у перевезенні наркотиків або зброї, у спекуляції, грабіжництві чи бродяжництві. Серед затриманих були В’ячеслав Чорновіл, Михайло Горинь, Іван Гель та Паруйр Айрикян у Львові, Павло Скочок у Києві, Василь Барладяну в Одесі. Подібні дії чинилися з членами УГГ, іншими можливими учасниками семінару в Івано-Франківській області, Києві та Харкові.

Але згаданою кампанією владні структури припустилися чергової помилки. Народ вже прокинувся від летаргічного сну бездуховності, почав очищатися від ідеологічного дурману, відстоювати своє право на свідомий вибір. За оцінкою “Українського вісника”, полеміка з офіційною пресою $' листопаді 1987—січні 1988 р. була корисною. Журнал здобув таку рекламу, на яку не міг сподіватися. Помножились лави його прихильників і безкорисливих помічників.

Особливістю перших років перебудови стали сплеск самодіяльної активності людей, поява значної кількості неформальних груп та організацій, у тому числі й політизованих. Зокрема, 6 серпня 1987 р. на диспуті у молодіжному клубі-кафе “Любава” при Мінському райкомі комсомолу м.Києва за участю близько двохсот присутніх утворився Український культурологічний клуб, очолений Сергієм Набокою.

Михайлина Коцюбинська, Василь Гурдзан, Степан Сапеляк, Олесь Сергіснко, Михайло Горинь. Присутні заслухали також послання Зіновія Красівського та магнітофонний запис виступу В’ячсслава Чорновола.

Подібні організації створювались і в інших містах України, зокрема, у Львові. Тут діяли культурно-просвітнє Товариство Лева та молодіжний дискусійний політичний клуб у будинку культури будівельників. Але після виступу на засіданні клубу 31 березня 1988 р. В’ячсслава Чорновола з тезами до дискусії з національного питання міська влада позбавила організацію права на приміщення.

Там же, у Львові, підписаною 7 грудня 1987 р. “Декларацією” було започатковано альтернативне офіційним творчим спілкам об’єднання — Українську асоціацію незалежної творчої інтелігенції (УАНТІ). Її засновниками стали Михайло Осадчий, Ігор Калинець, Микола Руденко, Степан Сапеляк, Євген Свсрстюк, Іван Світличний. Ірина Сеник. В’ячеслав Чорновіл, Василь Барладяну, Михайло Горинь, Опанас Заливаха, Ірина Калинець, Павло Скочок, Стефанія Шабатура та інші переслідувані поети, прозаїки, критики, публіцисти, художники, як правило, позбавлені доступу до видавництв, сторінок літературно-мистецької періодики, творчих об’єднань. Задекларованою метою організації було сприяння реалізації творчих потенцій членів УАНТІ. Квиток №1 виписали на ім’я Василя Стуса (посмертно). Друкованим органом асоціації став редагований Михайлом Осадчим позацензурний журнал “Кафедра”, перший номер якого вийшов у січні 1988 р.

З новонароджених позацензурних видань заслуговує уваги також літера­турно-мистецький та науково-популярний альманах “Євшан-зілля” за редакцією Ірини Калинець, перший машинописний номер якого побачив світ у листопаді 1987 р. Серед авторів видання — Василь Стус, Ярослав Дашкевич. Ігор Калинець, Михайло Осадчий, Стефанія Гнатенко, Богдан Горинь. Художнє оформлення було здійснено Стефанією Шабатурою.

Псрсбудовна хвиля покликала до життя чимало інших форм самодіяльної творчості пробудженого народу. Так, Володимир Клебанов з Макіївки Донецької області навіть після психушок і таборів не відмовився від ідеї створення Вільних профспілок. Нарешті 28 листопада 1987 р. відбувся з’їзд, який прийняв Статут цієї організації.

Отже, у 1985—1987 рр. економічна, політична і соціальна криза комуністичного суспільства примусила правлячі кола CPCP вдатися до “лакування” збанкрутілого режиму. Традиційні методи придушення опо­зиційного руху вже не давали бажаних результатів, суперечили іміджу демократизації і гласності, викликали рішучі протести світового співтовариства. Режим змушений був відмовитись від терористичних методів боротьби з інакомисленням, випустити зародженням політизованих

на волю більшість політв’язнів, змиритись з громадських організацій.

Особливістю заключного етапу національно-виз­вольного руху в Україні стало розгортання опо­зиційної діяльності, зростання її масовості, праг­нення людей реалізувати нагромаджений роками неволі емоційний, волелюбний, державотворчий потенціал, утворення політичних партій, вихід з підпілля заборонених церков. Новою формою протистояння режимові стали велелюдні мітинги, які 1988 р. відбувалися в багатьох містах України. їх організаторами були колишні політв’язні, члени УГГ-УГС, група активістів демократичного руху. Чимало мітингів розганяла міліція та її загони особливого призначення. Але хвиля народного невдоволення владою наростала. Найвиразніше це виявилося у Львові, де пік мітингової активності припав на червень-липень. Влада намагалася

ПОЛІТИЧНА ЕВОЛЮЦІЯ РУХУ ОПОРУ У 1988 -1991 рр. частину мітингів заборонити, а організовані всупереч заборонам — розігнати. Жорстокі погроми мітингуючих тут відбулися 12 березня, 28 липня, 4 серпня, 1 жовтня. Затриманих розвозили по судах, які призначали покарання: попередження, штраф, примусову працю до 2 місяців, арешт на 15 діб. Зокрема репресій зазнали Я. Путько, Ірина та Ігор Калинці, Я. Лишега, М. Полотнюк та багато інших. Окремим намагалися фабрикувати кримінальні справи, наприклад, І. Макару. Після пред’явлення йому звинувачення згідно зі ст.187³ (за порушення громадського порядку) в середині серпня було утворено Громадський комітет захисту Івана Макара, до якого увійшли Б. Горинь, О. Шевченко, В. Січко, В. Яворський та ін. Незабаром 1. Макара було звільнено.

Каральні органи вдавалися й до запобіжних заходів. Так, 24 липня 1988 р. за кілька годин до призначеного Українським культурологічним клубом мітингу на захист політв’язнів 16 активістів демократичного руху були у гангстерському стилі виловлені на вулицях Києва, біля власних будинків, у магазинах, вивезені далеко за межі Києва і викинуті у лісі чи серед поля. При цьому застосовувались насильство, знущання і навіть психотропні засоби. Серед потерпілих були Є. Проиюк, Г. Приходько, О. Шевченко, С. Набока, Л. Лохвицька, П. Скочок, О. Сокульська, Л. Мілявський, А. Битченко та ін.

Відбулися й суди над дисидентами. Щоправда, вироки їх були порівняно з попередніми значно ліберальнішими. Наприклад, 15 березня 1989 р. за участь у несанкціонованому мітингу на 15 діб засудили Богдана Гориня. За протест проти цієї судової розправи такий же термін отримав Іван Макар. Причому Гориня утримували в особливо тяжких умовах, у -повній ізоляції, без жодної прогулянки, у затхлій камері.

Комуністичний режим боровся проти дисидентів до останнього подиху. Йшов уже 1990 рік, коли 20 лютого за виступ на мітингу студентів Київського університету Ленінський PBBC порушив справу проти Олеся Шевченка, а Центрвиборчком позбавив його недоторканості як кандидата в депутати Верховної Ради України. Виборці, щоправда, мали на все це власну точку зору і О. Шевченка до парламенту обрали.

Владні структури переслідували не лише організаторів та учасників мітингів, а й усяке вільне слово. 9 лютого 1988 р. харківське відділення СПУ організувало поетичний вечір Степана Сапеляка, проведений всупереч “рекомендаціям” обкому КПУ та КДБ. В результаті Сапеляка звільнили з роботи, а в УКДБ попередили, що у випадку повторення “неконтрольованих виступів” його знову ізолюють від суспільства.

Міліція та особи в цивільному неодноразово нападали на активістів національно-патріотичних груп та організацій. 18 листопада 1989 р. в Херсоні троє невідомих побили члена УГС Олександра Блінцова. Наступного дня у Києві на делегацію УГС з Тернопільщини, яка після перспоховання Cryca, Тихого і Литвина йшла до вокзалу з українськими прапорами, напала міліція і з вигуками “Бей бандеровцев!’’ вчинила розправу. 25 листопада кадебісти і міліція затримали на Львівському майдані Києва робітників Гоплака і Строканя за встановлення на клумбі портрета В.Стуса, іменем якого неформали пропонували назвати майдан.

Особливу ненависть властей викликали спроби відкрито використовувати національну символіку. Кілька разів у 1989 р. піддавався арештам та ув’язненню голова Спілки української молоді у Харкові Андрій Черемський за тс, що виносив синьо-жовтий прапор з тризубом під час екологічного віча, зборів НРУ та інших масових акцій. За подібні дії луцька міліція 3 липня побила юнака Миколу Жутовського. Справжнє побоїще 30-тисячної демонстрації влаштувала 23 серпня тернопільська міліція. Полювання за людьми з синьо-жовтими прапорами вчинили силові органи у Чернівцях 19—24 вересня під час фестивалю “Червона рута”. Відомий своїми антирежимними виступами у 60—70-х роках композитор і співак, художній керівник ансамблю “Не журись” зі Львова Віктор Морозов зачитав від мікрофона звернення-протест проти бандитських нападів кадебістів та міліції, а член того ж ансамблю Василь Жданкін виконав національний гімн “Ще не вмерла Україна”.

Продовжувалось використанні! психіатрії у боротьбі з інакомисленням. Зокрема, у грудні 1988 р. на примусове лікування у миколаївську психлікарню було поміщено вчителя Анатолія Ільченка за вступ в УГС, контакти з опозицією, виступи проти русифікації. УГС розгорнула кампанію за звільнення в’язня каральної медицини. Після обстеження “хворого” американськими лікарями у Москві його було виписано 14 березня 1989 р.

Не повністю спорожніли і концтабори. У квітні 1988 р. у таборі BC 389/35 ще залишалось 6 українців-політв’язнів (І. Кандиба. В. Овсієнко, П. Рубан, І. Сокульський, М. Горбаль та Б. Климчак). Останні члени УГГ були звільнені лише 1989 р. А сама організація відновила призупинену репресіями роботу вже наприкінці 1987 р. “З метою активізації діяльності ослабленої Української гельсінської групи” редколегія журналу “Український вісник” у повному складі (В. Барладяну, М. Горинь, П. Скочок, В. Чорновіл) ЗО грудня оголосила про входження до УГГ і перетворення журналу в її орган. У зверненні УГГ до української та світової громадськості ЗО березня 1988 р. констатувалося: “Незважаючи на жорстокий погром, Українська гельсінська група ніколи не заявляла про саморозпуск (як це зробила 1982 року московська група) і ніколи не припиняла своєї діяльності”. Активно функціонувало Закордонне представ­ництво УГГ. У нових суспільних умовах підтвердили свою приналежність до Групи і бажання працювати в ній Лук’янснко, Мешко, Матусевич, Красівський, Чорновіл, М. Горинь, Розумний, П. Січко, В. Січко, Зісельс, Jlec⅛, О. Матусевич, Стрільців, а також кооптовані в грудні 1987 р. Барладяну, Б. Горинь, Скочок, В. Шевченко, Сапеляк, Муратов. Головою Групи став Левко Лук’янснко. До виконавчого комітету увійшли робочі секретарі М. Горинь, 3. Красівський, В. Чорновіл.

З метою перетворення УГГ з правозахисної у політичну організацію члени Групи 7 липня 1988 р. проголосили утворення на її базі Української гельсінської спілки, зберігаючи до часу правозахисне прикриття організації хоча б у її назві та гаслах. Було затверджено статут та декларацію принципів (програмові засади) УГС. Головою Спілки обрали Левка Лук’янснка, яким на той час перебував на засланні. До Виконавчого комітету увійшли В. Чорновіл, Б. та М. Горині, С. Хмара, В. Барладяну, М. Горбаль, О. Шевченко. Спілка вирішила у додаток до існуючих видань випускати інформаційно-публіцистичні листівки — Листки пресової служби УГС, які давали змогу реагувати на спотворювані або замовчувані офіційною пропагандою явища та факти уже на другий-третій день.

Спершу УГС висунула гасло перетворення CPCP у конфедерацію республік, але з вересня 1989 р. вона стала на шлях відкритої пропаганди виходу України з Союзу.

На початок 1990 р. УГС налічувала близько 1,5 тис. офіційних членів, мала відділення майже в усіх областях України, представництва у Москві та Прибалтиці, а також за кордоном.

Члени УГС взяли активну участь у творенні НРУ. До керівництва Рухом увійшло декілька діячів Спілки. Вона як політична організація успішно виступила на виборах у березні 1990 р., 12 її членів стали народними депутатами України. Нарешті, 29—ЗО квітня 1990 р. на установчому з’їзді у Києві УГС перетворилася в Українську республіканську партію (УРП).

У політичному пробудженні народу важливу роль відіграли незалежні самвидавні часописи, які несли людям слово правди і свободи. Окрім згаданих видань “Український вісник”, “Кафедра” та “Євшан-зілля”, у 1988 р. у Львові побачив світ журнал “Християнський голос” — орган Комітету захисту УКЦ (редактор — Іван Гель); у Коломиї було відновлено випуск літературно-гро­мадського альманаху “Карби гір” (редактор — Дмитро Гриньків); Український культурологічний клуб видав два інформаційних бюлетені “Коло”; з’явилося перше число журналу київської студентської “Громади” “Дзвін”. У лютому 1989 р. почав виходити громадсько-політичний часопис “Український час” (видавець — Григорій Приходько). Того ж року у Дніпропетровську з’явився редагований Іваном Сокульським журнал “Пороги”. Самвидавний машинопис­ний альманах “Спадщина” — орган однойменного українознавчого клубу при будинку вчених AH УРСР почав видаватися у Києві як збірка наукових досліджень. Однією з перших українських незалежних газет у березні 1989 р. став орган УГС “Голос відродження” (відповідальний за випуск — Сергій Набока). Серед перших, заснованих 1989 р., неформальних видань — орган УГС “УГС-південь” (Запоріжжя), Товариства Лева “Поступ” (Львів), НРУ “Віче”, “Голос Карпат” (Львів), “Вибір”, “Вільне слово” (Київ), “Січ” (Запоріжжя), “На сполох” (Харків), “Жорна” (Дніпропетровськ), “Рада” (Рівне), “Тернове поле” (Тернопіль), товариства “Меморіал” “Поклик сумління” (Львів), “Дзвін” (Тернопіль), ТУМ “Просвіта” “Слово” (Київ), “Просвіта” (Львів), альтернативи· “Точка зрения” (Одеса), “Форум” (Дніпропетровськ), “Ориентир” (Харків) та інші.

Український рух опору не замикався у власних національних кордонах, прагнув координації дій з учасниками визвольних змагань на всіх теренах CPCP. З цією метою М. Горинь та В. Чорновіл взяли участь у нараді представників вірменського, грузинського та українського підкомітетів Між­національного комітету захисту політв’язнів, яка відбулася 11—14 січня 1988 р. у Єревані. Нарада прийняла звернення до радянського уряду з вимогами надання корінним мовам статусу державних, повернення й відновлення державності депортованих народів, забезпечення національно-культурних потреб національних меншин та ін. У зверненні до правозахисників і народів CPCP пропонувалося об’єднати зусилля для звільнення і реабілітації усіх політв’язнів.

Одна з чергових Нарад представників національно-демократичних рухів народів CPCP відбулася 11 —12 червня 1988 р. у Львові за участю опозиціонерів з Грузії, Естонії, Латвії, Литви та України. Представникам Вірменії прибути не вдалося. У підсумковій заяві констатувалася неспроможність КПРС та уряду CPCP розв’язати національну проблему. Вимагалося надати національним мовам республік статусу державних, відновити знищені церкви. Після політичної та економічної децентралізації CPCP передбачалося утворення конфедерації суверенних держав. Для узгодження дій між черговими нарадами було утворено Координаційний комітет патріотичних рухів народів CPCP- Від українського руху до нього увійшли С. Хмара та В. Чорновіл. У Зверненні до радянського уряду ставилася вимога негайного звільнення всіх політв’язнів. На її підтримку було проведено ланцюгове голодування за участю дружин політв’язнів — Орисі Сокульської та Ольги Стокотельної, а також Зіновія Красівського, Степана Хмари, Павла Скочка, Богдана Гориня. В’ячеслава Чорновола, Михайла Гориня, Івана Геля, Олеся Сергієнка.

На початок 1991 р. відбулося 8 нарад Координаційної Ради національно- визвольних рухів поневолених народів радянської імперії (так було уточнено назву вищезгаданого Координаційного комітету). У дев’ятій нараді в Маарду (Естонія) взяли участь делегації з Азербайджану, Вірменії, Білорусі, Естонії, Криму, Латвії, Литви, Молдови, Татарстану, Узбекистану, України та Польщі, які репрезентували 23 політичні організації. Делегацію Болгарії не пропустили через кордон CPCP- Учасники наради висловилися за виведення усіх окупаційних військ, проведения відкритого суду над комуністичною системою та її органами терору, проти будь-яких форм нового союзного договору. Були прийняті резолюції про злочини CPCP у Литві, про політичних в’язнів, Чорнобильську трагедію, статус Криму та ін.

Координація діяльності опозиціонерів України та інших республік CPCP і Європи вводила національно-визвольну боротьбу українського народу у контекст загальноєвропейського та світового антиколоніального й антикомуністичного руху.

Тим часом відбулося згуртування звільнених політв’язнів та переслідуваних режимом інакодумців України. У 1989 р. просто неба на Львівському майдані у Києві було засноване Всеукраїнське товариство репресованих (ВУТР). Очолив його колишній політв’язень, кандидат філософських наук Євген Пронюк. У 1991 р. розпочалося видання часопису товариства “Зона”.

За ініціативою та сприянням ВУТР 19 листопада 1989 р. у Києві на Байковому цвинтарі відбулося перепоховання праху Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого. У жалобній процесії взяло участь близько ЗО тис. осіб. ·

Прилучилося ВУТР як співорганізатор і до проведення Всесвітнього конгресу українських політв’язнів, який відбувся у Києві 22—23 червня 1991 р. Конгрес зібрав близько тисячі переслідуваних комуністичним режимом у 20—90-х роках представників з усіх регіонів України, а також з Білорусі, Вірменії, Естонії, Казахстану, Латвії. Литви, Росії, Великобританії, Ізраїлю, Канади, Німеччини, Польщі, США та Швеції. Лейтмотивом доповідей та виступів учасників конгресу, а також прийнятих резолюцій стало об’єднання зусиль політв’язнів та всіх демократично настроєних людей з метою убезпечення людства від загрози повернення тоталітарних режимів — фашистського і комуністичного.

Перетворення УГС в УРП спричинило ситуацію відсутності в Україні громадської правозахисної організації. Створення регіональних організацій (одна з них — “Спілка захисту прав людини”, яку очолив член УГС Олександр Левченко, — постала в Донецьку у січні 1990 р.) також не розв’язувало всіх проблем. Тому 19 червня 1990 р. група правозахисників утворила Український комітет “Гельсінкі-90”. З-поміж 27 підписантів Декларації про створення Комітету зустрічаємо імена ініціатора організації Оксани Мошко, Миколи Горбаля, Зіновія Красівського, Ярослава Лесіва. Василя Овсієнка, Євгена Пронюка, Ірини Сеник, Дмитра Стуса, Володимира Тихого (останні двоє — сини поетів). Головою Комітету обрали Василя Лісового. 21 серпня було прийнято статут організації. УК “Гельсінкі-90" зосередив увагу на захисті основоположних індивідуальних та національних прав, передусім — громадян­ських та політичних, права кожного народу на самовизначення, прав національних меншин, а також соціальних, культурних, економічних та екологічних прав людини.

У серпні 1990 р. з’явилось перше число “Інформаційного бюлетеня Українського Комітету “Гельсінкі-90”.

Велику допомогу у боротьбі в’язнів сумління за свої права, за пом’якшення умов перебування у тюрмах і таборах, можливість виїзду за кордон, реабілітацію покараних за інакомислення надавала створена 1961 р- у Лондоні організація Міжнародна амністія (MA). Поява паростків демократизації суспільства створила умови для виникнення груп цієї організації в Україні. Перша з них утворилася 1991 р. у м.Дрогобич на Львівщині. Її очолив колишній політв’язень, відомий правозахисник, талановитий публіцист і філософ Мирослав Маринович. Цій групі — першій на території колишнього CPCP — Лондонський секретаріат MA надав статус повноважної. Згодом ініціативні групи MA з’явилися у Києві, Одесі, Стрию, Донецьку, Львові, Кривому Розі, Сумах, Білгороді-Дніст- ровському та інших містах.

11 листопада 1990 р. в результаті широкої кампанії протесту після 12 років ув’язнення (всього він відсидів удвічі більше) було звільнено останнього українського політв’язня Богдана Климчака. Україна нарешті потрапила до числа країн, де не ув’язнюють за переконання.

17 квітня 1991 р Верховна Рада республіки прийняла Закон про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні. За ним підлягали виправданню усі засуджені за статтями 62 та 187^і, “релігійними” статтями та піддані примусовим заходам медичного характеру, тобто поміщені у психтюрми. Однак Закон залишив поза увагою дисидентів, засуджених за сфабрикованими кримінальними статтями. Реабілітацію доручено було здійснювати фактично тим же інстанціям, які й визначали проштамповані судами вироки, — КДБ та прокуратурі, а невдоволені отримали право звертатися до судів, де часто продовжували працювати ті, хто підписував згадані політичні вироки.

Реабілітовані учасники руху опору активно включилися у політичну і господарську діяльність, у будівництво суверенної Української держави. Та не було серед них тих, хто за везалежницькі ідеали віддав життя. Серед імен, які Україна завжди пам’ятатиме, — Василь Симоненко, Алла Горська, Гелій Снєгірьов, Олекса Тихий, Юрій Литвин, Валерій Марченко, Василь Стус. Політичні, фізичні, моральні і духовні тортури вкоротили віку Оксані Мешко, Зіновію KpactBCbKOMy, Петрові Григоренку, Сергію Параджанову. Івану Світличному, Ярославу Лесіву, Івану Сокульському, Зіновії Франко, Михайлові Осадчому та багатьом іншим.

Опозиційний рух 60—80-х років в Україні — унікальне явище національно- визвольної боротьби українського народу, її невіддільна складова частина. Здійснюваний у нових історичних умовах лише мирними, конституційними засобами рух опору окупаційно-комуністичному режимові засвідчив невми­рущість ідеї незалежності, підняв на зміну винищеним нові покоління борців, переважно з лав інтелігенції — інтелектуальної еліти иароду. Вони свідомо поклали свою волю, здоров’я, а часто й життя на олтар свободи. Але гідним вінцем їх боротьби стала Українська самостійна соборна держава.