ОПОЗИЦІЙНИЙ РУХ 70-х — ПОЧАТКУ 80-х РОКІВ

Першою ознакою підготовки нової хвилі репресій стала зміна у липні 1970 р. на посаді голови КДБ

УРСР критикованого за лібералізм В. Нікітченка надісланим з Москви В. Федорчуком.

Після десятиліття табірного життя у 1957—1967 рр. за читання власних віршів біля пам’ятника Т. Г. Шевченку у Києві 22 травня 1971 р. незабаром було відправлено у більш ефективний “виховний” заклад — спецпсихлікарню поета Анатолія Лупиноса.

11 жовтня 1971 р. на 5,5 років було ізольовано від суспільства викладача української мови й літератури вечірньої школи із Одеси, поета і журналіста Олексу Різниківа. Досить вдало суть обвинувачень він висловив наступними поетичними рядками: “Ти винен тим уже, що українець, і ця вина з народження твоя!”.

Того ж року були ув’язнені інженер зі Львова Володимир Дяк (15 років таборів та заслання), філософ з Черкащини Микола Бондар (6 років TCP), лікар з Одеси Олексій Притика (2 роки TCP).

В Одесі 8 грудня арештували дружину С. Караванського мікробіолога Н.Строкату, яка публічно відмовилася зректися свого чоловіка, що відбував тривалий в’язничний реченець. (У травні 1972 р. Одеський обласний суд засудив її на 4 роки таборів.) Цей арешт спричинив утворення Громадського комітету захисту Ніни Строкатої — першого в Україні несанкціонованого легального правозахисного об’єднання — предтечі Української гельсінської групи. Установчу заяву підписали москвичі Віктор Красін та Петро Якір, Василь Стус, Ірина Стасів (Калинець), ініціатор організації В’ячеслав Чорновіл та матрос з Одеси Леонід Тимчук. Але розгорнути діяльність комітету не вдалося — настали зловісні дні численних арештів — 12—14 січня 1972 р.

Розгром українського руху опору був чітко спланований і скоординований.

Серед заарештованих тими січневими днями у Києві — Василь Стус, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Микола Плахотнюк, Леонід Плющ, Олесь Сергієнко, Зіновій Антонюк, Данило Шумук, Микола Холодний, Василь Рубан, Володимир Рокецький, Леонід Селезненко, Любов Середняк, Іван Коваленко. Звільнену з роботи в Інституті мовознавства AH УРСР онуку Івана Франка Зіновію Франко тримали під арештом 20 днів. Тоді ж затримали й Івана Дзюбу, до речі, без ордера на арешт. Вдома у заарештованих, а часто й у їхніх родичів чи знайомих проведено обшуки, в тому числі у письменника Віктора Некрасова, матері Олеся Сергієнка, політв’язня 40—50-х років Оксани Мешко, сестри Івана Світличного Надії (у якої, між іншим, відібрали архів Алли Горської), композитора Вадима Смогителя, вчительки Агриппини Лисак та ін.

У Львові до слідчої тюрми потрапили В’ячеслав Чорновіл, Іван Гель, Ірина Калинець, художник Стефанія Шабатура, поет і журналіст Михайло Осадчий. Затриманий був також історик і колишній політв’язень Ярослав Дашкевич, ім’я якого потрапило до списку заборонених КПРС—КДБ українських авторів. Його за якийсь час випустили, але відібраних книжок не повернули. Обшуків зазнали працівник музею етнографії Людмила Шереметьева, викладач університету Любомира Попадюк, поет Григорій Чубай, інженер Атена Волицька (Пашко), дружина художника Валерія Гнатенка Стефанія Гулик, а дещо пізніше — Богдан Горинь, Ярослав Кендзьор та ін.

На Івано-Франківщині заарештували священика с.Космач Косівського району Василя Романюка та поета з с. Уторопи того ж району Тараса Мельничука.

Офіційним прикриттям погрому української інтелігенції слугував арешт бельгійського студента, члена Спілки Української Молоді Ярослава Добоша, оголошеного “емісаром закордонних частин ОУН”. Від студентки Київського університету з Чехословаччини Ганни Коцур він у Празі отримав кілька телефонів*'та адрес у Києві й Львові, якими й скористався для зустрічей. 7 дружину Пронкжа Галину Дітковську, з Інституту історії — Олену Аланович, Ярослава Дзиру, Олену Компан, з Інституту літератури — Олексія Ставицького, з Інституту археології — Михайла Брайчевського та директора інституту Федора Шевченка, з Інституту ботаніки — 22 наукових співробітників. З журналу “Дніпро” усунули редактора Юрія Мушкетика. У 1972 р. з Спілки письменників України були виключені Іван Дзюба, Василь Захарченко, Віктор Іванисенко, Олесь Бердник, закрито унікальну збірку українського мистецтва — приватний музей Івана Гончара. Позбавили права навчатись у Київському держуніверситеті та друкуватись протягом довгих років талановитих поетів Надію Кир’ян, Василя Рубана, Миколу Воробйова, Василя Голобородька. Така ж доля судилася Віктору Кордуну, Михайлу Саченку, Станіславу Виш енському, Івану Семененку.

У Львові удари репресивної машини також були спрямовані на інтелекту­альну еліту краю, зосереджену того часу переважно в Інституті суспільних наук та держуніверситеті. Після доносу в Інститут прибула комісія ЦК КПУ і виявила тут чимало “неблагонадійних” працівників. У результаті восени 1972 р. були звільнені з посад відомі літературознавці Марія Вальо та Роман Кирчів, мовознавці Уляцд Єдлінська та Лідія Коць-Григорчук. Під скорочення штатів потрапив колишній в’язень сталінського ГУЛАГу, автор понад 200 наукових праць, у тому числі 24 монографій, член двох міжнародних товариств, кандидат філологічних наук з 1956 р., але все іце молодший науковий співробітник Григорій Нудьга.

Восени 1972—навесні 1973 р. понад 20 студентів виключили з комсомолу та вузу. Одних — за публікації у самвидавному альманасі Г. Чубая “Скриня”, інших — за участь у підпільній студентській організації Степана Слуки, самвидав та спільне з групою Попадюка поширення летючок. Серед покараних — Олег Лишега, Василь Гайдучок, Віктор Морозов, Степан Слука, Леонід Філонов, Іван Сварник, Мар’яна Долинська, Роман Козовик, Яромир Лишега, Володимир Яворський, Ігор Кожан, Богдан Рокетський, Павло Федюк, Ігор Худий, Надія Степула. Ув’язнити їх завадив міжнародний розголос, отож усіх хлопців відправили в армію. Слідом за Юрієм Сливкою, Олександром Карпенком, Миколою Кравцем, Степаном Злупком, Любомирою Попадюк позбулася праці й низка інших викладачів, зокрема, Іван Ковалик, Петро Кобилянський, Федір Пачовський, Йосип Кобів, Зіновій Булик, Олександр Гудзь.

Ідеологічні погроми було здійснено і в інших вузах України. У Житомирському педагогічному інституті 1973 р. об’єктом переслідування стали захищена у Львівському держуніверситеті докторська дисертація “Слово о полку Ігоревім” та українська література XIX—XX ст.” і її автор доцент С. П. Пінчук. Бюро обкому КПУ виявило у науковій роботі серйозні методологічні та націоналістичні збочення, підтримку буржуазно-націоналістичної концепції Михайла Грушевського та його школи про приналежність “Слова” виключно українській національній літературі, ігнорування генетичного взаємозв’язку української, російської та білоруської літератур. Засекречені рецензенти серед негативних ознак дослідження назвали посилання на твори О. Олеся і Б.-І. Антонича. Оскільки ректорат та партбюро інституту виступили на боці дисертанта, рішенням бюро обкому партбюро було розпущене, ректора І.

Чистка нс обійшла навіть Вищу партійну школу при ЦК КПУ, звідки звільнили 34 викладачів включно з ректором.

Арештами, судами й переслідуваннями 1972—1973 рр. репресивні заходи влади не закінчилися, хоч практично всі провідні діячі руху опору опинилися за гратами. Тих, хто не потрапив під “кагебістський покіс”, забрали згодом. Так, у 1974—1975 рр. заарештували й засудили Оксану Попович (13 років таборів і заслання), Богдана Ребрика (7 років TCP і 3 — заслання), Юрія Литвина (3 роки ув’язнення), Леоніда Тимчука. У дніпропетровську спец- психлікарню на 7 років помістили Володимира Кравченка. Понад 20 місяців тримали у “психушці” В’ячеслава Ігрунова. За незаконний перехід кордону 15 років тюрми і таборів отримав Василь Федоренко.

Не припинилися нагінки і на творчу інтелігенцію. 17 травня 1974 р. виключили зі Спілки кінематографістів ^'країни Сергія Параджанова, Гелія Снєгірьова та Віктора Некрасова. Після виключення з партії та Спілки письменників за різкий відгук про “шедевр” “Мала земля” Віктор Некрасов був позбавлений радянського громадянства і виїхав у вересні 1974 р. в Швейцарію, а потім у Францію (Париж), де й помер 2 вересня 1987 р.

Погром 1972—1973 рр. змусив учасників руху

опору, що залишились на волі, замислитись над

оновленням тактики боротьби. Можливості такої зміни з’явилися після підписання у Гельсінкі 1 серпня 1975 р. Заключного акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі, невдовзі опублікованого в CPCP. Громадяни імперії чи не вперше дізналися про міжнародні зобов’язання свого уряду з гуманітарних проблем, зокрема щодо прав людини. Це дало поштовх активізації легального правозахисного руху.

На думку опозиції, Гельсінський Заключний акт створював умови для громадського контролю за його виконанням. Відтак, 12 травня 1976 р.

Першою з національних груп утворилася українська — 9 листопада 1976 р. У Декларації про створення Української громадської групи сприяння виконанню гельсінських угод (усталена її назва: Українська гельсінська група — УГГ) зазначалося: “Своїм головним завданням Група вважає ознайомлення урядів країн-учасниць і світової громадськості з фактами порушень на території України Загальної Декларації Прав Людини та гуманітарних статей, прийнятих Гельсінською Нарадою”. Декларацію, з поданням домашніх адрес, підписали: Олесь Бердник, Петро Григоренко, Іван Кандиба, Левко Лук’яненко, Оксана Мешко, Микола Матусевич, Мирослав Маринович, Микола Руденко, Ніна Строката, Олексій Тихий. Очолив групу відомий український поет і прозаїк, колишній секретар парткому СПУ, згодом виключений з KHPC (1974 р.) і СПУ (1975 р.) за “ідеологічні ухили” Микола Руденко. Група робила спроби зареєструватися як громадська організація. Вона подала офіційним інстанціям свої установчі документи. Окрім того, відповідне клопотання було надіслане Раді Міністрів УРСР 14 жовтня 1977 р., але й воно залишилось без відповіді.

У першому ж відкритому листі “До людей доброї волі” (14 листопада 1976 р.) Микола Руденко заперечив повідомлення, що УГГ є відділом московської Гельсінської групи: “Наші відносини є побудовані на приязні й співпраці, але не на підлеглості”. Представляти інтереси УГГ у Москві погодився Петро Григоренко.

Підготовлений протягом листопада—грудня і підписаний 6 грудня 1976 р. Меморандум №1 фактично визначив програму діяльності УГГ. Йшлося, зокрема, про те, що “боротьба за Права Людини не припиниться доти, доки ці Права не стануть щоденною нормою суспільного життя”. Викривалися злочини режиму: розкуркулення, голод 1933 р., репресії 1937 р., винищення УПА і мирного населення, у тому числі переодягнутими у "повстанців” чекістами, русифікація, ігнорування національних прав України, погром У PCC і шістдесятництва. Пропагувалася правомірність можливого виходу України зі складу CPCP. Констатувалися не лише порушення міжнародних угод і декларацій щодо прав людини, а й власної Конституції та законів, у тому числі з боку КПРС та КДБ. Передбачалося, що “найближче десятиліття стане періодом великих демократичних перетворень в нашій країні”.

До кінця 1980 р. УГГ оприлюднила ЗО подібних меморандумів, декларацій, маніфестів, звернень та інформаційних бюлетенів (останні почали виходити 1978 р.). Кожен з цих документів ставив перед українською та світовою громадськістю важливі проблеми української державності, політичної, еко­номічної та духовної незалежності, захисту прав людини. У Меморандумі №5 від 15 лютого 1977 р., адресованому країнам-учасницям Белградської наради керівників європейських^ держав, стверджувалося, що Група не бореться за повалення радянського ладу, але пропонує, щоб її ідеї були стверджені або відкинуті всенародним референдумом. Існування опозиції визнавалося вла­стивістю нормальної суспільної структури. З-посеред проблем державності найвагомішим було положення: “Не людина для держави, а держава для людини”. Отже, “народ повинен бути господарем своєї землі, своєї традиції, свого творчого спадкоємства, своєї волі до побудови кращого життя”. У розділі прав людини висувалися вимоги: вільного виїзду з батьківщини і повернення назад; вільного поширення ідей; вільного створення наукових, творчих, мистецьких та інших об’єднань; ліквідації цензури, звільнення всіх політв’язнів.

Окремі документи не вдавалося погодити з членами Групи, і вони виходили в авторській редакції. Наприклад, “Маніфест Українського Правозахисного Руху” від 9 листопада 1977 р. підписав керівник УГГ (з 5 лютого 1977 р.) Олесь Бердник. Широко відомий лист українських політв’язнів “Історична доля України” підписали Олекса Тихий та священик Василь Романюк.

Діяльність УГГ не обмежувалася українськими проблемами. Група інформувала про створення і діяльність московської, грузинської, вірменської, литовської гельсінських груп, протестувала проти переслідувань, арештів і судів над її учасниками, проти порушення прав людини на всіх теренах CPCP. Власне налагодження контактів з правозахисними групами інших республік Союзу і за кордоном відрізняло УГГ від попередників. Посилання на гельсінські угоди підносило національно-визвольну боротьбу українського народу до рівня загальноєвропейського демократичного процесу, ставило її на міжнародну правову основу.

Позитивну роль у підтримці правозахисного руху в Україні, виданні матеріалів УГГ та донесенні їх до світової громадськості відіграли вашингтон­ський Комітет гельсінських гарантій для України, створений у листопаді 1976 р. із зарубіжних правозахисників і очолений Андрієм Зваруном, та Закордонне представництво Української гельсінської групи (ЗП УГГ), започатковане у жовтні 1978 р. за дорученням УГГ позбавленим громадянства CPCP Петром Григоренком. До ЗП УГГ увійшов також Леонід Плющ, а згодом — Ніна Строката, яка емігрувала у США в листопаді 1979 р. У 1980 р. вони заснували інформативне видання “Вісник репресій в Україні” (укладач і редактор Надія Світлична, шо домоглася виїзду в США у жовтні 1978 р.).

TVie ні відкритість діяльності, ні намагання РОЗГРОМ УГГ працювати у рамках Конституції і законів УРСР, ні міжнародна підтримка гельсінського процесу і правозахисного руху не врятували УГГ від погрому. Вже 23—24 грудня було проведено обшуки у М. Руденка, О. Бердника, Л. Лук’яненка, О. Тихого та 1. Кандиби. 5 лютого 1977 р. заарештували М. Руденка та О. Тихого, 23 квітня — М. Мариновича і М. Матусевича, 12 грудня — Л. Лук’яненка. Тихий та Лук’яненко отримали по 10 років таборів, решта — по 7, і всі по 5 років заслання. Але на їх місце у групу прийшли нові члени: Петро Вінс, Ольга Гейко-Матусевич, Віталій Калиниченко, Леонід Плющ та Василь Стрільців. Заарештований у лютому і засуджений у квітні 1978 р. Подільським райсудом Києва за “паразитичний спосіб життя” Петро Вінс відбув 1 рік ув’язнення і в червні 1979 р. емігрував до США. У грудні 1978 р. було порушено кримінальну справу за спровокованим інцидентом уявного опору працівникам міліції з боку Василя Овсієнка, що лише в березні повернувся з чотирирічного ув’язнення, та заарештовано Иосифа Зісельса.

Протягом 1978 р. членами УГГ стали Василь та Петро Січки, Юрій Литвин, Надія Світлична, Володимир Малинкович, Василь Овсієнко, Михайло Мельник і неоголошеним членом — Иосиф Зісельс. Група продовжувала активну діяльність, розвінчувала спроби властей надати своїм діям демократичного іміджу, створити враження дотримання гельсінських угод. За два роки існування УГГ стало очевидним, що членство в ній гарантує переслідування, жорстокі вироки, тривале позбавлення волі. З цієї точки зору 1979 р. був особливим: найбільше число членів УГГ потрапило за грати і найповажніше виросла чисельність Групи. Зокрема, до неї вступили Святослав Караванський, Оксана Попович, Богдан Ребрик, Василь Романюк, Ірина Сеник, Стефанія Шабатура, Данило Шумук, Юрій Шухевич, В’ячеслав Чорновіл, Иосиф Зісельс, Ярослав Лесів, Зіновій Красівський, Петро Розумний, Василь Стус, Іван Сокульський. Продовжено було й терор проти УГГ. Так, у лютому Радомишльський райсуд Житомирської області присудив В. Овсієнка до трьох років TCP. У квітні такий же термін за “поширювання завідомо неправдивих вигадок” отримав у Чернівцях Иосиф Зісельс. Того ж місяця заарештували Олеся Бердника. У грудні Київський обласний суд у м. Кагарлик відправив його на 6 років у концтабори Пермської області, додавши ще трирічне заслання. У липні за виступи на могилі композитора Володимира Івасюка було заарештовано колишнього політв’язня (1947—1957) Петра Січка та його сина Василя. У грудні Львівський обласний суд призначив батькові і синові по 3 роки таборів. Того ж місяця у Василькові Київської області райнарсуд “за опір працівникові міліції” черговий раз засудив на трирічний реченець Юрія Литвина. А заарештованого у жовтні за “незаконне носіння холодної зброї”, а насправді — за вступ до УГГ, Петра Розумного Солонянський* райсуд Дніпропетровської області покарав трьома роками таборів загального режиму. Вчителя і колишнього політв’язня (1944—1954) Василя Стрільціва Долинський райсуд Івано-Фран­ківської області у січні засудив на 3 місяці примусових робіт за дворічної давності “образу” директора школи, а в листопаді на 2 роки TCP “за порушення паспортного режиму”: проживання без паспорта, зданого в Долинський PBBC після письмової відмови 14 вересня 1977 р. від радянського громадянства.

Такий “районно-кулуарний” характер судів над членами УГГ переслідував мету приховати від широкого загалу факти розправ над правозахисниками, а провокаційно-кримінальні статті вироків — справжні причини присудів.

1979 р. були заарештовані Микола Горбаль, Ярослав Лесів та Віталій Калиниченко. Не витримав переслідувань КДБ і вчинив самогубство в с. Погреби на Київщині після чергового обшуку в ніч з 9 на 10 березня колишній аспірант Інституту історії AH України, вчитель, а потім сторож Михайло Мельник.

Репресії щодо УГГ 1980 р. розпочалися судом над поетом Миколою Горбалем, який лише наприкінці 1977 р. повернувся із заслання після 8 років ув’язнення і працював ліфтером. Водночас він був неоголошеним членом УГГ. Отримав виклик на проживання у США. Горбаля звинуватили у спробі згвалтування і опорі представникові громадськості й засудили 21 січня на 5 років TCP. В останньому слові він оголосив про своє членство в УГГ.

Навесні в Івано-Франківську на 2 роки таборів засудили Ярослава Лесіва за “знайдені” у піджаку дві таблетки наркотичних речовин, а у Дніпропетровсь­ку — на 15 років таборів і заслання Віталія Калиниченка за ’’антирадянську агітацію і пропаганду”.

Заарештована у березні Ольга Гейко-Матусевич у серпні 1980 р. дістала З роки ув’язнення за “поширювання неправдивих вигадок” і протест проти окупації Афганістану. У червні в Мирному Якутської APCP за півроку до закінчення дев’ятирічного невільничого терміну одержав новий п’ятирічний строк за “спробу згвалтування" В’ячеслав Чорновіл. У травні в Києві заарештували Василя Стуса, який лише 9 місяців перед тим повернувся зі заслання й очолив УГГ. Виголошений у жовтні новий реченець сягав 10 років TCP і 5 — заслання.

З вишуканою жорстокістю мстила система Зіновію Красівському. Під час ув’язнення у володимирській в’язниці 1972 р. на нього було заведено нову справу за написання протестів і збірки віршів “Невольницькі плачі” й відправлено на психіатричну експертизу в інститут ім. Сербського до Москви, де за 2 місяці відомий проводир каральної медицини академік Снєжнєвський та його підручні встановили діагноз: параноїдна шизофренія. Далі — примусове лікування у Смоленській спецпсихлікарні (тобто психіатричній тюрмі). Стараннями Міжнародної амністії, Асоціації американських поетів, інших міжнародних організацій та друзів (зокрема, Віктора Файнберга, Анатолія Радигіна) Красівського у вересні 1976 р. перевели у психлікарню загального типу в с. Бережниця на Львівщині. Нарешті у липні 1978 р. примусове лікування було скасоване, хоч діагноз, висновок про неосудність і недієздатність, а також нагляд “компетентних” органів залишилися. Але вступ в УГГ, активна літературна і політична діяльність Красівського підштовхнули КДБ до визнання його здоровим. Отже, 12 березня 1980 р. його заарештували за місцем проживання у Моршині Львівської області й без суду відправили досиджувати реченець з попереднього присуду — 8 місяців TCP і 5 років заслання.

Керівника УГГ (з 6 березня 1979 р.) 76-літню Оксану Мешко після тривалого примусового “обстеження” у республіканській психлікарні ім. Павлова в Києві 14 жовтня 1980 р. заарештували, знову відвезли в психлікарню, визнали осудною і врешті 6 січня 1981 р. засудили на 6 місяців TCP і 5 років заслання. Наступного тижня у Дніпропетровську судили заарештованого ще в квітні 1980 р. поета Івана Сокульського. 13 січня за участь в УГГ він дістав 5 років тюрми, 5 — таборів та ще 5 — заслання. 23 березня взяли під варту останнього з тих, що перебували на волі в Україні членів-засновників Групи, Івана Кандибу, якому після повернення з попереднього 15-річного ув’язнення з січня 1976 р. дев’ять разів продовжували 6-місячний адміністративний нагляд у визначеному для проживання містечку Пустомити під Львовом. 24 липня Львівський обласний суд визнав Кандибу особливо небезпечним державним злочинцем і засудив його на 10 років таборів особливого режиму (ТОР) і 5 — заслання.

У 1981—1982 рр. повинні були вийти на волю декілька засуджених раніше членів УГГ. Однак комуністичний режим вирішив продовжити утримання небезпечних правозахисників у тюрмах і таборах, що й було зроблено під найрізноманітнішими приводами: одних звинуватили в “антирадянській агітації і пропаганді”, іншим підкидали наркотики. В результаті додаткові строки отримали Василь Овсієнко та Юрій Литвин (по 10 років TCP та 5 — заслання), Василь Стрільців (7 і 4), Ярослав Лесів (5), Василь та Петро Січки (по 3 роки). Даїсу Руденко, фактичного секретаря УГГ, 1981 р. позбавили волі на 10 років.

Якщо уцілілі члени московської Гельсінської групи 1982 р. оголосили про припинення діяльності, то УГГ продовжувала існувати навіть за дротами концтаборів. Мало того, вона поповнювалась новими членами. У 1982 р. в Групу вступив Михайло Горинь, 1983 — Валерій Марченко, 1985 — Петро Рубан.

Не припинялося переслідування УГГ. У день звільнення з табору (12 березня 1983 р.) було заарештовано Ольгу Гейко-Матусевич і в жовтні засуджено на новий трирічний термін. У березні наступного року 15 років дістав Валерій Марченко. За два дні до закінчення табірного покарання у жовтні 1984 р. забрали до миколаївської тюрми на нове слідство Миколу Горбаля. У квітні 1985 р. йому присудили 8 років TCP і 3 — заслання. Майже водночас з Горбалем було заарештовано Иосифа Зісельса, якого за фальшивими свідченнями кримінальних в’язнів засудили за ст. 187^і на 3 роки таборів.

1984 рік став останнім роком життя кількох членів УГГ. Тяжко хворий після операції шлунка, в муках 6 травня у пермській тюремній лікарні помер Олекса Тихий. Після трьох операцій і кількох тривалих голодувань протесту проти нелюдського режиму у названій табором смерті колонії BC 389/36 в Кучино 23 серпня розтяв собі живіт і 4 вересня помер Юрій Литвин. На сільському кладовищі на його могилі поставили стовпчик за номером 7. У ленінградській в’язничній лікарні 7 жовтня помер Валерій Марченко.

Жорстокий погром значно загальмував діяльність УГГ, але не зупинив її повністю. Вона залишилась єдиною в CPCP правозахисною організацією, яка не заявила про свій саморозпуск.

УГГ знаменувала собою поворотний етап в українській суспільно-політичній думці. Якщо до створення цієї організації домінувала певна ідеологія (наприклад, марксизм чи націоналізм), то УГГ сповідувала гуманістичні ідеали, законність і демократію, плюралістичне громадянське суспільство.

Протягом 1976—1984 рр. арештам і переслідуванням ПЕРЕСЛІДУВАННЯ піддавались не лише члени УГГ, а й інші ОПОЗИЦІЇ В УМОВАХ дисиденти. У грудні 1976 р. за інтарсійне зобра- КРИЗИ ТОТАЛІТАРИЗМУ ження статуї Свободи і Джорджа Вашингтона (до 200-річчя США) засудили на 6 років TOP і 3 — заслання народного умільця з м. Прилуки Чернігівської області Петра Рубана. За відмову працювати на КДБ і слідкувати за М. Рудснком у лютому 1977 р. лікар з Києва Михайло Ковтуненко одержав 1,5 року ув’язнення. За створення гуртка з вивчення історії українського мистецтва та‘розповсюдження самвидаву у червні отримав 3 роки таборів викладач з Одеси Василь Барладяну.

Напередодні 60-річчя проголошення самостійної України Центральною Радою 21 січня 1978 р. біля могили Шевченка в Канові на знак протесту “проти русифікації українського народу”, “проти російської окупації на Україні”, розкидавши близько тисячі листівок, спалився Олекса Гірник з Калуша Івано-Франківської області, колишній політв’язень польських та сталінських тюрем. У залишеній на гранітній брилі пам’ятника прощальній записці додав: “Тільки в цей спосіб можна протестувати в Радянському Союзі!”

У лютому 1978 р. трирічний термін за бажання виїхати за кордон дістав педагог і композитор, організатор хору “Жайворонок” Київського університету Вадим Смогитель. Журналіст Павло Скочок за подібну заяву був заарештований у грудні того ж року. Йому пред’явили звинувачення за статтею 187^і, а за кілька місяців етапували з київської тюрми до дніпропетровської спец- психлікарні MBC.

Відомий письменник і кінорежисер Гелій Снєгірьов, автор виданого за кордоном твору про Спілку визволення України, відмовився виступити проти Віктора Некрасова і зрікся радянського громадянства. За це його, хворого, у вересні 1977 р. заарештували, а через рік після знущань, голодувань і операцій, вимушеного каяття надали право згинути на волі. Паралізований Гелій Снєгірьов помер 28 грудня 1978 р. у Жовтневій лікарні Києва.

У вересні того ж року колишній політв’язень (1957—1962) Богдан Климчак нелегально перейшов кордон з Іраном, маючи з собою рукописну збірку власних творів. Через дев’ять днів його силоміць повернули в CPCP, а в червні 1979 р. Львівський облсуд за звинуваченням у зраді батьківщини та антирадянській пропаганді засудив на 15 років ув’язнення та 5 — заслання. ЗО грудня 1978 р. заарештували київського кінорежисера Віктора Монбланова, який ніс плакат із закликом звільнити політв’язнів. Його засудили “за хуліганство” на 4 роки таборів посиленого режиму (ТПР). У травні 1979 р. у лісі під Львовом знайшли повішеним популярного композитора Володимира Івасюка. Арештований у травні “за шпигунство” Віктор Олісневич одержав 10 років TCP. А науковець з Інституту літератури Юрій Бадзьо за рукопис “Право жити” у грудні отримав 7 років TCP і 5 — заслання.

Наприкінці 70-х років КДБ “вийшов” на добре законспіровану підпільну групу. Це була утворена 6 січня 1961 р. у с. Солуків Долинського району Івано-Франківщини Українська загальнонародна організація (УЗНО), якою керував досвідчений член ОУН Григорій Диндин, а згодом — ініціатор УЗНО, колишній керівник юнацької організації ОУН “Нескорені” (1951 —1959), вчитель історії Микола Крайник — чл. КПРС з 1964 р., секретар сільської парторганізації з 1969 р. Підпільники складали клятву, отримували псевдо, сплачували внески, випускали машинописний журнал “Прозріння”. Наприкінці 1964 р. з УЗНО встановив контакт член УНФ Квецка—Красівського Михайло Дяк і за його порадою організацію почали називати Український національний фронт (умовно — УНФ-2), але окремішності вона не втратила, що вберегло її від розгрому 1967 р. Після припинення виходу чорноволівського “Українського вісника” УНФ-2 започаткував видання власного журналу під цією ж назвою, а з 1975 р. — ще “Інформаційного бюлетеня”. У жовтні 1975 р. до УНФ-2 увійшла створена мешканцем с. Сукіль того ж району Іваном Мандриком підпільна група “За волю!” чисельністю до 40 осіб. Молодіжну ланку організації очолив Тарас Диндин. Крайника 1971 р. виключили з КПРС за колишні зв’язки з ОУН-УПА. 1979 р., коли УНФ-2 налічував близько 200 членів в 11 областях України, було заарештовано у червні Василя Зварича (отримав 2,5 роки ув’язнення), 17 вересня — Івана Мандрика (за версією КДБ він наступного дня покінчив життя самогубством, викинувшись з вікна готелю), а 28 вересня — Миколу Крайника (21 серпня 1980 р. Івано-Франківський облсуд засудив його на 7 років TCP і 3 — заслання). Але організація не була розгромлена і проіснувала до 1991 р. 21 січня 1996 р. у Долині відбувся перший легальний з’їзд членів УНФ-2, у якому взяли участь 62 колишніх підпільники з різних областей України.

Робилися спроби створити незалежні профспілки, зокрема 1978 р. в Донецьку інженер Володимир Клебанов розповсюдив статут Асоціації вільної профспілки захисту робітників. В організацію записалося близько 200 осіб. Після арешту Клебанова і двох його помічників Асоціація розпалася. Клебанова посадили до психлікарні, де він перебував з короткими перервами до 1988 р.

Водночас каральна машина КДБ не припиняла репресій. Так, 1980 р. продовжили перебування в ув’язненні ще на 3 роки Василю Барладяну, звинувативши його у створенні семінару культури у таборі та авторстві переданого за кордон “пасквілю”. Рік таборів на засланні отримав “за дармоїдство” Василь Лісовий. 15 років дістав “за антирадянську діяльність” учасник ОУH—УПА і політв’язень 1945—1955 рр. з Львівщини Семен Скалич. Вчитель з Житомирщини Дмитро Мазур за усні й письмові заяви щодо голоду в Україні 1933 р., проти русифікації та війни в Афганістані одержав у грудні за другим своїм вироком 6 років TCP і 5 — заслання. Тоді ж визнали неосудною заарештовану у лютому за таким же звинуваченням філолога з Одеси Ганну Михайленко. Її відправили на “лікування” у Казанську спецпсихлікарню, де протримали 7,5 років. У 1990 р. американські психіатри визнали и здоровою. Того ж грудня 1980 р. Львівський облсуд за відновлення видання журналу “Український вісник” у 1974—1975 рр. та інші обвинувачення засудив лікаря з Червонограда Степана Хмару до 12, а київських журналістів Віталія Шевченка і Олеся Шевченка — відповідно до 10 і 8 років таборів і заслання.

За 62-ю статтею KK УPCP у січні 1981 р. Дніпропетровський облсуд вдруге засудив Григорія Приходька. Цього разу йому призначили 5 років тюрми, 5 — TOP і 5 — заслання. За цією ж статтею 7 років TCP та 5 — заслання отримав заарештований у січні за виступи проти русифікації інженер водопостачання з Дніпропетровська Григорій Нечипоренко. Наприкінці березня 12 років таборів і заслання отримав Генріх Алтунян. За демонстрацію плакатів з протестом проти свавілля влади та культу особи Брежнєва перед будинком ЦК КПУ і Спаською вежею Кремля, а також підготовку рукопису з критикою політичної системи в CPCP токар київського заводу “Арсенал” Валерій Кравченко у квітні був засуджений на 4 роки таборів. У липні вдруге заарештували Павла Кампова, який внаслідок першого семирічного ув’язнення став інвалідом першої групи. Закарпатський обласний суд засудив його на 10 років TCP і 3 — заслання. Після 8 років перебування у психіатричних тюрмах Дніпропетровська, Казані та Сміли Микола Плахотнюк пробув на волі лише 10 місяців. У вересні 1981 р. його заарештували й засудили за кримінальною статтею на 4 роки таборів.

У січні того ж року було заарештовано групу молодих інтелігентів (трьох українців і двох євреїв), які заснували Київський демократичний клуб, склали Маніфест про внутрішній стан в CPCP. У річницю арештів 12 січня 1972 р. вони розклеїли листівки з закликом відзначити День українського політв’язня. У червні Київський обласний суд покарав студента КДУ Сергія Набоку, ендокринолога Інну Чернявську, математика Ларису Лохвицьку, перекладача Леоніда Мілявського за “наклеп на радянський лад” трьома роками ТЗР, а Наталію Пархоменко, що мала на той час маленьку доньку, виключили з комсомолу і університету.

Початок 80-х років був відзначений також виступами робітників. У 1981 р. в Києві було принаймні шість страйків, а у Прип’яті, де знаходиться сумнозвісна Чорнобильська AEC, мали місце заворушення внаслідок перебоїв з постачанням продуктів харчування.

Останнього року тривалого брежнєвського правління до тюрем та таборів було відправлено нову групу дисидентів, переважно з повторними вироками. Так, на початку 1982 р. за “розповсюдження націоналістичних емблем” в Івано-Франківську одержав 10 років TOP і 5 — заслання колишній політв’язень (1946—1954) Василь Мазурак. У січні за статтею 187^, KK УРСР на 2 роки ТЗР засудили у Луцьку Анатолія Турченка. У лютому в Тбілісі заарештували Сергія Параджанова і за “давання хабара” засудили на 5 років TCP. Такої ж кари зазнав заарештований у Києві одночасно з Параджановим кінорежисер Віктор Монбланов, якого лише наприкінці 1981 р. достроково звільнили з. табору. Він знову влаштував індивідуальну демонстрацію протесту у зв’язку з п’ятою річницею арешту Юрія Орлова. У червні новий 15-річний термін таборів і заслання отримав у Львові Михайло Горинь, у вересні 10 років TOP — викладач з Тернопільщини Володимир Андрушко. Через 8 місяців після дев’ятирічного ув’язнення Зіновій Антонюк уже в серпні був заарешто­ваний і згодом дістав один рік TCP за “дармоїдство”. Того ж 1982 р. фізика з Одеси Петра Бутова засудили на 5 років TCP та 2 — заслання за. розповсюдження самвидаву. Відбулось також багато процесів над оборонцями віри і церкви, зокрема 40 з них — над баптистами.

Окрім процесів над членами УГГ наступного, 1983 р., судили вчителя і поета з Могилів-Подільського Білена Лисенка. Після 13-місячного слідства Вінницький облсуд 28 червня побачив у неопублікованих віршах і критичних висловлюваннях сільського педагога спробу “показати радянський державний і суспільний лад безперспективним” і “надію на його повалення”. На 62-гу статтю обвинувачень не вистачило, тому на 3 роки в табори його відправили на підставі ст. 187^і.

У 1983—1984 рр. львівське УКДБ “розкрутило” справу “Інтернаціонального революційного фронту”, створеного 1979 р. переважно зі студентської молоді. 'G⅛4SWiδ⅛'δ≈λ '∖eτSHGiO

Метельовою, налічувала,близько 20 осіб. Осередки організації існували у Києві, Херсоні, Хусті, Рахові, Ужгороді, Москві, Ленінграді, Новгороді. У програмних документах ставилася мета: ліквідація монополії КПРС на владу, повний госпрозрахунок, скасування планування, ліквідація репресивних органів. Запланований на літо 1981 р. з’їзд зірвався. КДБ мав в організації провокаторів. Навесні 1984 р. ІРФ було розгромлено. Не витримав допитів Лев Брагінський — покінчив життя самогубством. Тетяну Метельову і Олеся Петіка виключили з університету. Інші “не змогли” скласти державних іспитів.

Демократичні ідеї й опозиційні настрої проникали й в армійське середовище. З цього погляду показовою була справа члена КПРС, старшого лейтенанта Григорія Куценка, заарештованого у серпні 1984 р. Військовий трибунал Московського військового округу 15 лютого 1985 р. записав у вироку, що “Куценко неодноразово наклепницьки. твердив про уярмлення України Росією і пропагував ідеї українських націоналістів Петлюри, Махна, Бандери, Григоренка й оунівців”. За це офіцер був позбавлений військового звання, усіх чотирьох медалей і “винагороджений” чотирма роками TCP. За статтею 62 одержав 5 років TCP також старший лейтенант, киянин Сергій Корнієнко. 1987 р. він все ще утримувався в таборах.

Особливістю руху опору 60—початку 80-х років було прагнення уникати творення формальних організацій, які легко викривав і знищував КДБ. Українська опозиція зуміла обійти цю загрозу, перетворивши опір режимові у широкий рух. Навіть численні індивідуальні репресії не руйнували загальної тенденції до політичного, духовного і культурного відродження нації, до появи яскравих речників цього відродження.

З точки зору влади на початку 80-х років опозицію було розгромлено: більшість дисидентів опинилася в ув’язненні. Але лише окремі з них “стали на путь исправления”, тобто не витримали тортур і покаялися. Всі інші зберегли стійкість духу, енергію для подальшої боротьби. Вони становили велику потенційну силу, яка власне й стала рушієм демократичного поступу на завершальному етапі національно-визвольної боротьби.