ХІ ПОЛІТИЧНА ОПОЗИЦІЯ 60-80-х РОКІВ ПРОГРАМОВІ ТА ОРГАНІЗАЦІЙНІ ЗАСАДИ РУХУ ОПОРУ

Після смерті Сталіна і потепління внутріполітичного клімату розпочався новий етап націо­нально-визвольної боротьби в Україні. Його ка­талізатором був світовий процес деколонізації 50—60-х років, антикомуністичні заворушення у так званих країнах народної демократії, зокрема, в Угорщині, Чехословаччині, Польщі та НДР, а також потужний правозахисний рух, заохочений прийнятою 1948 р.

Внутрішніми передумовами опозиційного руху були практично бездержавний статус України, панування партійно-радянської бюрократії, утиски національ­ного культурно-духовного життя, цілеспрямована русифікація корінного насе­лення.

Традиції національно-визвольної боротьби у нових умовах продовжили підпільні групи та організації, які, відмовившись від збройних методів опору режиму, намагались діяти мирними, конституційними засобами. Серед них широко відомі Українська робітничо-селянська спілка (УРСС) на чолі з юристом Левком Лук’яненком (1959—1961) та Український національний фронт (УНФ) історика Дмитра Квецька і філолога Зіновія Красівського (1964—1967).

Водночас хрущовська відлига створила можливості зародження не знаного раніше руху і появи нової генерації борців за порятунок нації, її духовності, культури та мови, названих за часом розквіту їх мистецького таланту “шістдесятниками", а за рішуче неприйняття пануючої ідеології — “дисидентами”.

Ігнорування комуністичним режимом законів, норм і правил, підкорення інтересів особи примарним інтересам колективу і тоталітарної держави логічно покликали до життя здійснюваний легально рух за права людини, який жорстоко переслідувався режимом. Правозахисна течія руху опору була представлена Українською гельсінською групою (УГГ, 1976—1988).

Чималий пласт антирежимної опозиції становили також борці за свободу совісті, зокрема представники православної та репресованих Української грско-католицької і різних протестантських церков.

Отже, основними течіями опозиційного руху в Україні другої половини 50—80-х років були самостійницька, яку представляли, зокрема, національно- визвольний рух підпільних груп; національно-культурницька, яку репрезентував рух шістдесятників; правозахисна та рух за свободу совісті (релігійна опозиція).

Існував в Україні ще рух за соціально-економічні права, який виявлявся у формі страйкової боротіби та інших формах народного опору.

На противагу збройному періоду національно-визвольної боротьби з переважно селянським складом загонів у дисидентський рух слідом за інтелігенцією поступово втягувалось робітництво. Наприклад, під адресованим у квітні 1968 р. вищому партійному та державному керівництву CPCP листом-протестом проти незаконних репресій та судів в Україні з-поміж 139 підписів діячів науки, літератури, мистецтва, виробничої інтелігенції, педагогів та студентів були прізвища 28 робітників. За підрахунками знаного історіографа інакодумства в CPCP Людмили Алексєєвої, серед 89 засуджених 1972—1974 рр. українських дисидентів, соціальну приналежність яких вдалося встановити, 72 були людьми інтелігентських професій (у тому числі 10 священиків) і 17 — робітниками. Серед покараних за опозиційну діяльність 48 осіб репрезентували Східну Україну (з них 28 киян) і 55 — Західну (з них 13 львів’ян).

Відомий аналітик українського руху опору Мирослав Прокоп подав у журналі “Сучасність” за 1974 р. своєрідну “анатомію” опозиції, тобто соціологічний аналіз 530 учасників руху, згаданих у документах самвидаву. За фахом найчисельнішу групу становила професійна інтелігенція (інженери, лікарі, вчителі, журналісти) — 36,8%, далі робітники — 12,8, науковці — 11,9, літератори — 10,9, студенти — 9,2, митці — 6,6, священики Української католицької церкви — 4,7, селяни — 2,6%, один працівник міліції і один матрос. Професії 21 особи встановити не вдалося. Серед учасників руху було 14,9% жінок. За віком домінуючою була група людей 25—45 років.

Цікавою видається географія руху, проаналізована за місцем праці його учасників. Головні сили опозиції зосередились у Києві та Київській області — 258 осіб (48,7%). На Львів та область припадало 116 осіб (21,9%). Наступними за кількістю дисидентів були такі області: Івано-Франківськгі — 41 особа, Дніпропетровська — 24, Тернопільська — 22, Донецька — 10, Волинська і Рівненська — по 8, Житомирська, Одеська і Харківська* — по 6, Запорізька — 5. В останніх областях було від 1 до 3 учасників руху.

Чисельність опозиціонерів 60-х років була набагато меншою порівняно з попередніми етапами незалежницьких змагань. Дослідник української історії з Канади Богдан Кравченко склав список дисидентів 1960—1972 рр., у якому налічувалось 975 імен. Інші джерела також вказують близько тисячі активних учасників опору.

Опозиційний рух в Україні захопив у свою орбіту представників усіх соціальних верств суспільства. Але місце їх у боротьбі визначалося не класовою приналежністю чи соціальним статусом, а особистими якостями.

Найрадикальнішою і найбільш переслідуваною з течій руху опору була самостійницька, представ-

ники якої відстоювали ідею державної назалежності України. Це були, зокрема, опозиціонери, які успадкували традиції національно-визвольної боротьби 40—50-х років, наприклад, члени УНф. У статутних принципах організації зазначалося, що фронт с добровільним об’єднанням національно свідомих елементів української нації, які ведуть боротьбу за Українську самостійну державу. Метою діяльності була агітація за вихід України зі складу CPCP.

Подібне завдання ставила перед собою й низка інших організацій, які діяли мирними засобами, але теоретично не відкидали можливості використання зброї. Це, зокрема, Об’єднана партія визволення України (1953—1958) та Український національний комітет (1957—1961).

Однією з перших поставила мету відокремлення України від Радянського Союзу мирними, конституційними методами УРСС.

Представники національно-культурницької течії в опозиційному русі на чільне місце висували необхідність духовного і культурного відродження українського народу, зокрема, його національної самобутності, традицій, мови, правдивого висвітлення історичного минулого. Вони протестували проти антиукраїнської політики Москви, нищення пам’яток історії та культури, переслідування за переконання, незаконних арештів та закритих політичних судів, чинили опір русифікації, ідеологічному одурманюванню людей, догматам соціалістичного реалізму.

Прихильники правозахисної течії вимагали дотримання Конституції та законів, відстоювали ідеї гуманізму і демократії, особистої та національної свободи, прав людини. Вони пропагували примат особи і другорядність держави, виступали в обороні прав національних меншин (кримських татар, євреїв та інших).

Особливо жорстоко комуністичний режим переслідував релігійних диси­дентів. Для прикладу, на початок 1968 р. з 230 засуджених учасників національно-визвольної та опозиційної боротьби в Україні за релігію постраж­дали 84 особи, а на 1 серпня 1980 р. з 90 в’язнів українського руху опору 78 карались за “віру” (33 баптисти, 14 уніатів, 12 п’ятидесятників, 11 адвентистів, 6 єговістів і 2 православних). Головне своє завдання релігійна опозиція вбачала у бороті,бі за реабілітацію та легалізацію Української греко-католицької церкви, протестантських церков та течій, за свободу совісті та вільне здійснення релігійних обрядів, повернення відібраних державою храмів та відбудову зруйнованих, звільнення засуджених за віру з місць ув’язнення, реабілітацію страчених служителів культу. Вона виступала проти втручання держави у діяльність віруючих і церкви, проти закриття храмів, переслідування підпільних богослужінь. Прикладом організації учасників руху за свободу совісті може слугувати створена 9 вересня 1982 р. п’ятьма греко-католиками Ініціативна група прав віруючих і Церкви на чолі з багатолітнім політв’язнем Йосипом Терелею.

Дисиденти та опозиційні організації у програмних документах і заявах виклали також свою точку зору на економічні та соціальні проблеми суспільства. Зокрема, констатувались колоніальний статус економіки України, кріпосницьке становище колгоспного селянства та злиденність робітництва, критикувалися бюрократичні методи керівництва народним господарством, централізоване планування, обмеження прав профспілок, відсутність приватної власності на засоби виробництва. Стверджувалося, що партійно-державна бюрократія стала колективним власником цих засобів, а отже, окремим панівним експлуататор­ським класом. Пропонувалося ліквідувати власність КПРС, відновити ринкові відносини і вивільнити приватну ініціативу, зробити виробника власником виготовленої продукції з правом її вільного продажу.

У сфері міжнаціональних відносин українські дисиденти рішуче засуджували як шовінізм, зокрема імперського гатунку, так і національну обмеженість. Не

виявляючи ворожості до інших народів, у тому числі й до росіян, ВОНИ протестували проти придушення демократичного мислення у будь-якому куточку імперії. Наприклад, один з лідерів дисидентства генерал Петро Григоренко рішуче й послідовно обстоював права кримських татар. А Українська гельсінська група заявляла: “Ми кровно заінтересовані у самовизначенні всіх народів”.

Відомий своїми націоналістичними поглядами Іван Гель у написаному 1976 р. в мордовському таборі творі “Грані культури” виступив переконаним прихиль­ником “глибокої, органічної, цілеспрямованої солідарності двох близьких духом, народів” завдань

історичною долею та тісно пов’язаних історичними зв’язками українського та єврейського. Він вважав одним з найважливіших українського визвольного руху і всіх національних сил відродження у повному обсязі національно-культурного життя українських євреїв, відновлення єврейсь­ких храмів — синагог, освітніх закладів, газет, журналів, надання євреям права на вільний виїзд в Ізраїль.

Особливістю нового етапу руху було прагнення налагодити контакти з зарубіжними засобами масової інформації, щоб донести до світової громадськості та урядів демократичних держав правду про комуністичний тоталітарний режим, про порушення ним міжнародних актів і власних законів, прав людини, про жорстоке переслідування інакомислячих і учасників національно-визвольної боротьби. Для реалізації’ цієї ідеї найбільше підходила Москва, де були кореспонденти провідних інформагентств світу. За допомогою російських правозахисників такі контакти було налагоджено. До того ж переважно через Москву пролягав шлях бажаючих відвідати політв’язнів у таборах та зворотний шлях звільнених з них. Зупинялись вони у російських колег, родичів та друзів засуджених.

Українські дисиденти брали участь у різноманітних заходах російської опозиції. Наприклад, серед підписантів “Листа 139-ти” на захист московських активістів самвидаву Юрія Галанскова та Олександра Гінзбурга вони становили майже п’яту частину. Налагодився систематичний взаємообмін самвидавом. До складу створеної 1974 р. радянської секції Міжнародної амністії входив поет Микола Руденко, а генерал Петро Григоренко представляв УГГ у Москві. Під чималою кількістю документів, що перетнули загорожі концтаборів, поряд стояли підписи українських і російських в’язнів.

Але каменем спотикання російських дисидентів було національне питання. Більшість з них не визнавала за поневоленими народами CPCP права на самовизначення. На культурно-національну автономію під російським “крилом” і в межах “непорушних лення — ні. Тому іноді самвидавні матеріали антиімперського звучання, зазвичай утримувались

імперських кордонів погоджувались, а на відокрем- застрягали” у Москві або повертались відправникові Політв’язні-росіяни також від підписів під подібними документами.

Ідея державної назалежності України була рушієм, внутрішнім стрижнем руху опору. Узагальнення державотворчих поглядів опозиції дає змогу вия­вити досить струнку програму будівництва суве­ренної України.

У дисидентських документах міститься аналіз державного статусу УРСР. За визначенням проекту програми УРСС Україна фактично є колонією Москви, обмеженою в політичних і економічних правах, зокрема в галузі зносин з іншими країнами. Йдеться, звичайно, не про класичний колоніалізм, а про нівеляцію української нації, умовний характер її державності, формування на всій території CPCP єдиного радянського народу при домінуванні російського впливу.

ДЕРЖАВНИЦЬКІ ІДЕАЛИ

Паперовим міражем, звичайнісінькою фікцією названо українську радянську державність у документах УГГ. А 18 політв’язнів, більшість з них — члени УГГ, у підготовленому влітку 1979 р. зверненні назвали органи влади України окупаційною адміністрацією, яка втілює колонізаторську політику Москви.

Наголошували опозиціонери й на антидемократичному характері УPCP. Довголітній політв’язень Святослав Караванський, звертаючись 1967 р. до Верховної Ради CPCP, назвав існуючу систему виборів комедійною виставою, в якій зайнято мільйони громадян, що “обирають” одного наперед призначеного кандидата.

Винуватцем усіх антидемократичних тенденцій опозиціонери вважали КПРС — КПУ. За визначенням Юрія Бадзя, реальний соціалізм набрав політичної форми партійного самодержавства. Більшовики, на думку Л. Лук’яненка, здійснивши поділ кожного народу на експлуататорів і експлуатованих, нацьковували одну частину на іншу, чим послаблювали захисні сили національного організму.

Отже, робили висновок українські дисиденти, Радянському Союзу не оминути світового процесу деколонізації, утворення самостійних держав, зокрема незалежної України.

Зміна умов національно-визвольної боротьби зумовила зміну тактики. Головною відмінністю від попереднього етапу руху була відмова від збройних методів реалізації мети. Такий підхід визначила у своєму проекті програми ше УРСС, зауваживши, що справа мирного, конституційного утворення незалежної національної держави вирішуватиметься усім українським народом. З цієї метою пропонувалося домогтися виходу України з CPCP. Засобом розв’язання цієї проблеми проголошувався референдум. Український патріо­тичний рух пропонував проводити його у відкритих демократичних умовах під контролем спостережної комісії ООН.

Знаряддям боротьби за вихід України з CPCP УРСС вважала створення політичної партії, що й намагалися здійснити Л. Лук’яненко з однодумцями. До структурної оформлсності опозиції з єдиним загальнонаціональним центром закликав й Іван Гель. Натомість УГГ підкреслювала правозахисний характер своєї діяльності, позбавленої політичної програми і політичної організації. “Ми — опозиція моральна”, — стверджувалось у деклараціях. Але це не вберегло УГГ від розгрому.

Предметом зацікавлення опозиції був і суспільно-політичний устрій суверенної України. Одні виступали за рівноправний статус України у реформованій федерації радянських республік (умовно можна назвати їх федералістами), а інші домагалися її повної державної незалежності (са­мостійники). Так, УРСС вважала, що вільна Україна “повинна була б залишитися в співдружності соціалістичних держав”. Натомість політв’язні володимирської в’язниці 1976 р. ставили метою вихід України зі складу CPCP і побудову Української держави. Вони передбачили, що здійснення цієї мети означатиме розвал російської імперії. У “Гранях культури” Іван Гель писав про “необхідність утворення держав України, Литви та її сусідів, Вірменії, Грузії і т.д.... встановлення з ними дипломатичних відносин у рангах послів”.

Економічний лад вільної України УРСС бачила соціалістичним і розвиватись він повинен був у напрямі до комунізму. Концепцію демократичного соціалізму пропагував Юрій Бадзьо. Вона передбачала ліквідацію самодержавства КПРС і рух до Марксового ідеалу майбутнього, хоч верхівку цього ідеалу — комунізм — Бадзьо вважав утопією. Своєю чергою лідер УГГ Микола Руденко в своїх “Економічних монологах” пропонував запровадити ринкові відносини. Подібної точки зору у більш пізній час дотримувався і Левко Лук’яненко.

Еволюціонували погляди опозиції й у розв’язанні проблеми політичної організації суспільства в незалежній Україні. Якщо УРСС та деякі дисиденти (наприклад, Антон Коваль — справжнє ім’я Василь Лісовий) виступали за радянський лад у дещо поліпшеному вигляді (обмеження влади КПРС, перетворення Рад в органи реальної державної влади і народного самовряду­вання, захист їх від узурпації бюрократією), то більшість опозиціонерів пропонувала такі зміни політичної структури України, які наближали б її до демократій західного типу.

Отже, спільним для всіх напрямів опозиційного руху було заперечення комуністично-бюрократичної системи, прагнення ліквідувати колоніальний статус України. Погляди дисидентів на економічний устрій вільної держави змінювалися від прокомуністичних через демократичний соціалізм до ринкової економіки. Відповідних змін зазнала і точка зору щодо політичного ладу незалежної України: від перебудови радянської системи до демократії західного зразка.

Учасники новітнього етапу національно-визвольної ФОРМИ ОПОРУ боротьби сприйняли не лише основні державницькі та демократичні ідеї попередників, а в окремих випадках і тактику 6opoτι>6n. Йдеться про створення підпільних груп та організацій, про самоспалення як вищий вияв жертовності, поширення листівок, методи таємної політичної роботи серед людей.

Жорстоко переслідувані сміливці продовжували відстоювати національну символіку: вивішували синьо-жовті прапори на честь важливих подій української історії, малювали тризуб на поширюваних листівках. Лише за виготовлення та намір вивісити національні прапори 1957 р. у Львові на честь відновлення української державності 1941 р. Веніамін Дужинський отримав 25 років таборів суворого режиму (смертну кару було скасовано 1947 р.), а Марія Василів за пошиття цих прапорів — 10 років. Обоє додатково дістали по 5 років поразки у правах та стільки ж — заборони мешкання у західних областях УРСР.

Монополія бюрократії на засоби масової інформації й відмова підцензурної преси друкувати матеріали, зміст яких не влаштовував правлячі кола країни, змусила опозиційні сили вдатися до позацензурних видань, які дістали влучну назву “самвидав”. Поява його в Україні датується 1964 р. Серед перших “самвидавних” публікацій були поезії Ліни Костенко та Василя Симоненка, твори Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, Валентина Мороза, Івана Світличного, Миколи Холодного та багатьох інших провісників духовної свободи, а також машинописний журнал Українського національного фронту “Воля і Бать­ківщина”. Унікальним явищем опозиційного друку став позацензурний журнал “Український вісник”, який редагував В’ячеслав Чорновіл.

Більшість публікацій самвидаву передруковували українські видавництва за кордоном, зокрема, “Сучасність” (Мюнхен, Німеччина), “Смолоскип” (Балти­мор, США), Перша українська друкарня у Франції та ін. Виходили вони також у перекладах іноземними мовами.

Своєрідною формою опору тоталітарному режимові в науці, літературі, образотворчому мистецтві була езопова мова. Болючі проблеми національного буття піднімались на симпозіумах та конференціях під прикриттям інтер­націоналістських гасел. Організовувались шевченківські свята, вечори Івана Франка та Лесі Українки, гуртки з вивчення історії України. Підтримували національну самоповагу самодіяльні популяризатори народних та релігійних традицій, проводячи вертепи, свята Івана Купала, співаючи колядки та щедрівки. Мандрували містами й селами народні хори, зокрема, “Гомін”, “Жайворонок” та ін. Помітним явишем у духовному житті стали клуби творчої молоді.

В окремих випадках опозиціонери вдавалися до мовчазних зібрань біля пам’ятників світочам національного духу, мітингів протесту, демонстрацій, пікетувань. В антирежимні акції перетворювались похорони однодумців, судові процеси над дисидентами. Широко відомі письмові заяви, петиції вищим державним та партійним органам, протести, відкриті листи, звернення на адресу міжнародних організацій, урядів демократичних країн.

Боротьба з режимом не припинялась і в ув’язненні. Окремі опозиціонери відмовлялись від участі у слідстві, перетворювали останнє слово на судових процесах в акт звинувачення антидемократичної системи. У таборах дисиденти влаштовували акції мовчання, невиходу на роботу, боролися за перехід на статус політв’язня, передавали на волю документи, інформацію про табірні порядки.

Головною зброєю політв’язнів у відстоюванні власної гідності, при захисті друзів від знущань адміністрації, в організації протестів було голодування. Вдавалися вони до цього засобу досить часто. Адміністрація таборів на це реагувала карцерами, забороною побачень, медичної допомоги та ін. Але голодуючий був позбавлений права померти: близько передсмертної межі його годували примусово, роздираючи спеціальними пристроями рот і подаючи їжу через запханий у шлунок зонд. Помирати дозволялося поза голодуванням, але не на знак опору.

Активною формою протесту проти тоталітарної системи була відмова від радянського громадянства, подання заяв на виїзд за кордон. Влада розглядала їх як заяви на переселення в тюремні камери, хоч під тиском міжнародної громадськості окремим дисидентам вдалося прорватись через “залізну завісу”. Дехто не витримуючи тиску й переслідувань, намагався перейти кордон таємно, що, як правило, також завершувалось тривалим ув’язненням. Пильному контролю спецслужб підлягали зв’язки опозиції з українською діаспорою та закордонною демократією. Такі контакти активно використовувалися для провокацій проти дисидентів та їх дискредитації.

Особливістю руху опору в Україні було його постійне прагнення розглядати власну антирежимну діяльність у контексті національно-визвольної боротьби поневолених комуно-фашизмом народів. Чималої мужності вимагали протести проти придушення масових народних заворушень в Угорщині, Чехословаччині, Польщі та інших країнах. Окремим дисидентам такі протести коштували свободи (Олекса Тихий, Зорян Попадюк).

Найпоширенішою, хоч і пасивною, формою опору системі було інакоду- мання. Проявлялося воно у “шухлядній” творчості науковців та літераторів, неформальних товариських дискусіях, “кухонних” розмовах і засвідчувало наростаюче невдоволення свідомої частини нації ідеологічним одурманениям народу, колоніальним статусом України. Такі люди власне й були опорою сміливцям, що виступали з відкритим “забралом”. Вони допомагали перехо­вувати викривальні матеріали, збирати й передавати за призначенням документи й свідчення про репресивну політику властей, друкували, розмно­жували й розповсюджували “самвидав”, відкривали двері своїх домівок для переслідуваних. Серед тисяч імен надійних помічників опозиції — Олена Антонів, Мирослава Глібовецька, Людмила Шереметьева (Дашкевич), Ярослав Кендзьор, Роман Крип’якевич, Віра Лісова, Ярослав Малицький, Ольга Орлова, Ліля Сверстюк, Теодозій Чабан. їх також переслідували, звільняли з роботи, заарештовували, намагалися зробити донощиками, але зламати не змогли.

Більшість дисидентів періодично “перевиховувалась” за гратами та колючим дротом реченцем від кількох до 15 років, часто й повторно. За даними Секретаріату Міжнародної амністії, політв’язнів в CPCP налічувалось від 600 до 700 осіб. Українці серед них становили у різний час від 25 до 75%.

Судили дисидентів переважно за 62-ю статтею Кримінального кодексу (KK) УРСР “Антирадянська агітація і пропаганда”, яка у першій частині передбачала до 12, а у другій — до 15 років покарання, у тому числі в обох випадках до 5 років заслання. Зрідка застосовувалася стаття 187^і, яка на відміну від попередньої не вбачала у діях підсудного мети підриву чи ослаблення радянської влади і містила максимальний 3-річний термін позбавлення волі у таборах загального режиму. Інколи дисиденти потрапляли під дію статті ”3рада батьківщини”, яка передбачала смертну кару. Йшлося, звичайно, не про шпигунство чи видачу державної або військової таємниці, що було основним змістом статті, а про “діяння, умисно вчинене громадянином CPCP на шкоду суверенітету, територіальної недоторканості... СРСР”. Отже, той, хто вважав за доцільне Україні скористатися конституційним правом на вільний вихід з CPCP, підпадав під дію цієї статті і міг бути засуджений до розстрілу.

Чималий реченець отримували дисиденти за читання і поширення творів М. Грушевського й П. Куліша, “Історії України” 'М. Аркаса, праці І. Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, твору О.‘ Солженіцина “Архіпелаг ГУЛаг”, роману Б. Пастернака “Доктор Живаго”, розповсюдження національної символіки, з’ясування “білих плям” української історії (штучного голодомору 1932—1933 рр., знищення кращих українських письменників, діяльності УНР, ЗУНР, ОУН, УПА та ін.>, за звертання з критичними пропозиціями та протестами у партійні, радянські й адміністративні органи, написання власних творів, які виходили за визначені ідеологічні рамки, та публікацію їх за кордоном.

Крамольним мало вважатися будь-яке правдиве слово, коли б і де б воно не було мовлене. Наприклад, при обшуку у В. Чорновола ЗО вересня 1965 р. було вилучено твори Б. Грінченка, М. Костомарова, П. Куліша, В.Антоно- вича, Є. Олесницького, В. Щурата, Рабіндраната Тагора, А. Крушельницького, Б. Деякого, М. Возняка, Г. Костельника, І. Крип’якевича, В. Винниченка, Б. Антоненка-Давидовича і навіть “Галицько-Волинський літопис”.

Якщо ж не набирали достатніх “підстав” для застосування політичних статей Кримінального кодексу, то вдавалися до інших, фабрикуючи справи найчастіше напередодні завершення терміну ув’язнення чи заслання або незабаром після звільнення. Такого переслідування зазнали Микола Плахотнюк, Сергій Параджанов, В’ячеслав Чорновіл, Микола Горбаль, Василь Січко, Володимир Монбланов та інші.

Найнебезпечніших вільнодумців ізолювали у психіатричних лікарнях, зокрема спеціального типу, що були фактично психіатричними тюрмами. Потрапляли туди також ті, кому ні антирадянщини, rfi аморальщини приписати не вдавалося, а окрім них — віруючі з вищою освітою, порушники кордону, учасники виробничих конфліктів. Якщо у звичайного в’язня все ж була надія хай за 10—15 років вийти на волю, то у психлікарні могли “лікувати” хоч до смерті. Для того щоб перетворити здорових людей у психічно хворих, застосовувався цілий набір засобів. “Хворого” дисидента вміщували в середовище вбивць, гвалтівників, параноїків під наглядом “санітара” з карних злочинців. А завершити справу допомагали препарати для пригнічення волі, психіки, інтелекту, пам’яті, емоцій. Серед жертв цього психічно-в’язничного терору — генерал Петро Григоренко, математик Леонід Плющ, лікар Микола Плахотнюк. Примусового “лікування” зазнали Зіновій Краківський, Василь Рубан, Йосип Тереля, Михайло Ковтуненко та багато інших. Вчителя Віктора Рафальського катували у психіатричних тюрмах 27 років (1954—1959, 1962—1964, 1967—1987). Загальна кількість в’язнів психлікарень невідома. За підрахунками Леоніда Плюща, у 70-х роках їх в CPCP було близько двох тисяч.

Окрім судового активно використовувалось й адміністративне переслідування дисидентів, а саме: звільнення з роботи, виключення з КГІРС, комсомолу, творчих спілок, вузів і аспірантури, вилучення з видавничих планів і позбавлення права писати й малювати, відмова у захисті і затвердженні захищених дисертацій, забалотування на конкурсах у наукових закладах, оголошення всіляких доган, позбавлення права на професію тощо.

За сталінською традицією покаранню підлягали не лише самі дисиденти, а й їх батьки та діти, близькі родичі.

Найліпшим для режиму варіантом, який вирішував усі клопоти з дисидентами, була їх смерть. А для самих засуджених переслідування тривали і після смерті. Так, тіло в’язня родичам не віддавали до закінчення терміну ув’язнення, а заривали на табірному цвинтарі, залишаючи над похованим лише безіменну табличку з номером.

Тих, кого не вдавалося зжити зі світу, активно “перевиховували”. Починалися “виховні” заходи відразу після арешту. Ізоляція від суспільства, підступність слідства, приниження з боку наглядачів, цілодобове освітлення камер, постійне підглядання у вічко, підсадні співкамерники, часто з деградованих карних злочинців, багатогодинні допити повинні були зламати волю заарештованих.

Суди, як правило, були закритими. Лише на оголошення вироку інколи допускалися родичі і друзі, хоча за кримінально-процесуальним кодексом суд може бути закритим лише тоді, коли йдеться про сексуальні злочини, інтимні сторони життя підсудних, державну таємницю або злочини неповнолітніх. Якщо ж суд і вважався відкритим, то аудиторію старанно добирали і “сторонніх”, тобто близьких підсудного, не допускали.

Інакомислячих вміщували переважно у табори суворого або особливого режиму, умови перебування в яких, за виразом В.Стуса, сягали “поліцейського апогею”: смугастий в’язничий одяг, ізольовані камери, злиденне харчування, тяжка праця. І арсенал покарань: ПКТ (приміщення камерного типу), ШІЗО (штрафний ізолятор, тс ж саме, що карцер у тюрмі), позбавлення побачень, “ларка”, обшуки, свавілля, знущання, приниження, заборона мати свої книги, записи. Будь-яке звертання до влади не лише залишалося без відповіді, а й викликало жорстоку кару.

Повернення з ув’язнення чи заслання не означало здобуття свободи. Інакодумця, як правило, передавали під прилюдний нагляд міліції. “Будучи під наглядом, — писав у заяві до Верховної Ради CPCP Левко Лук’яненко, — я не маю права виїжджати без дозволу міліції, від вечора до ранку не маю права залишати своєї квартири, не маю права відвідувати готелю, кав’ярні, барів, ресторанів міста і зобов’язаний кожної п’ятниці між 17 і 18 зголошуватись у міліції для реєстрації. Моє помешкання навідують міліціонери і дружинники. Мене перевіряють на праці. Це офіційний нагляд. А неофіційний нагляд, у висліді якого органам влади відомий кожний мій крок — де його межа? Він позбавляє інтимності все моє життя. Мої листи перевіряє КДБ і потім використовує їх проти мене... А ’’тайна” телефонних розмов...” Мета нагляду — тримати людину “в постійному нервовому напруженні, не дати їй можливості зайнятися суспільною діяльністю, ізолювати її і ступнево поставити на коліна”.

Отже, відбуття покарання не означало повернення до нормального життя, праці та творчості. Більшість інакомислячих представників інтелігенції потрапляли у “внутрішню еміграцію”, позбувшись доступу до засобів масової інформації, права публічно виступати і друкуватись, малювати і брати участь у виставках, знімати фільми і робити телепередачі.

України, була Українська робітничо-селянська спілка (УРСС) під проводом Левка Лук’яненка. Вона теоретично осмислила і практично відкрила новий, безкровний етап національно-визвольних змагань.

У 1959 р. комуністи, штатні пропагандисти Радехівського райкому партії Львівської області Левко Лук’яненко та Степан Вірун домовились про створення Української робітничо-селянської спілки і обговорили проект її програми. У проекті піддавалися гострій критиці політика партії і уряду в роки голоду в Україні 1932—1933 рр., масові репресії 30-х років у східних областях, бюрократичні методи керівництва народним господарством і централізація його планування, обмеження прав профспілок, соціальний, політичний і культурний гніт селянства, національна політика в республіці, звинувачення мільйонів українців у націоналізмі та фізичне їх винищення. Вказувалось на те, шо Україна позбавлена суверенітету, права політичних та економічних зносин з іншими державами, а українська мова не стала державною, витіснена з офіційного вжитку. Тому Україні потрібно скористатись своїм конституційним правом і вийти зі складу CPCP. В самостійній Україні політичний лад повинен бути радянським, а економічний — соціалістичним. Україна як самостійна держава повинна була б залишатися в співдружності соціалістичних держав. “Мета першого етапу нашої боротьби полягає в завоюванні демократичних свобод... Методи досягнення цієї мети мирні, конституційні”. Для пропаганди виходу України з CPCP і створювалася УРСС. Якщо більшість нації не підтримала б цієї ініціативи, то організація підлягала саморозпуску.

На зборах п’яти членів спілки 6 листопада 1960 р. було розглянуто проект програми та завдання організації. Призначене на 22 січня 1961 р. наступне засідання не відбулося у зв’язку з арештом 20 січня керівників УРСС.

Львівський обласний суд на закритому процесі у травні 1961 р. постановив Левка Лук’яненка розстріляти (Верховний Суд замінив цей вирок на 15 років ув’язнення), юристу Іванові Кандибі присудив 15 років, Степану Віруну — 12 років, завідувачу клубу с. Павлів Радехівського району комуністу Василю Луцьківу та інженеру-землевпоряднику облуправління сільського господарства Олександру Лібовичу — по 10 років таборів. Стільки ж отримали член КПРС, слідчий прокуратури Перемишлянського району Йосип Боровницький та міліціонер зі Львова Іван Кіпиш (замінено згодом на 7).

Підпільну організацію Український національний фронт утворили в жовтні 1964 р. Дмитро Квецко та Михайло Дяк з Івано-Франківщини, Зіновій Красівський та Мирослав Мелень з Львівщини. Вони розробили програму перебудови українського суспільства на демократичних засадах. Мета діяльності організації — розпад CPCP, розвал комуністичної системи, утворення Української самостійної держави легальними методами. У Моршині, а згодом у Карпатах вони видавали теоретичний машинописний журнал “Воля і Батьківщина”. На час арештів 1967 р. вийшло 16 випусків. Розповсюджували також видання ОУН-УПА. У 1966 р. XXIII з’їзду КПРС та у центральні газети надіслали меморандум з вимогами культурно-національного характеру, оборони рідної мови, повернення українського населення з московської неволі, реабілітації жертв сталінсько-більшовицького терору, рівноправності народів CPCP. В активі УНФ було понад 150 осіб на Львівщині, Івано-Франківщині, Кіровоградщині та в деяких інших областях України. Слідство розпочалося із знайдених у Донецькій області летючок, підпільної літератури, журналу “Воля і Бать­ківщина” та арешту 20 липня 1966 р. шахтаря Миколи Качура, який, між іншим, і допоміг розкриттю справи, за що був передчасно звільнений 1969 р. Навесні 1967 р. було заарештовано провідних членів УНФ. У липні-серпні вироками Львівського обласного суду Мирослав Мелень, Іван Губка та Григорій Прокопович дістали по 6 років таборів суворого режиму (TCP) та 5 — заслання.

У листопаді виїзна сесія Верховного Суду У PCP в Івано-Франківську за активну діяльність в УНФ засудила Дмитра Квецка до 5 років тюрми, 10 — TCP та 5 — заслання, Зіновія Красівського та Михайла Дяка — відповідно до 5„ 7 і 5 кожного, Ярослава Лесіва та Василя Кулинина — до 6 років TCP.

Хрущовська відлига кінця 50-х — початку 60-х

років створила можливості для пробудження

національно-духовного життя в Україні, речником якого стала переважно молода мистецько-творча еліта. Це, зокрема, поети Василь Симоненко, Ліна Костенко, Іван Драч, Микола Вінграновський, критики Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк, художник Алла Горська, театральний режисер Лесь Танюк, кінорежисер Сергій Параджанов, перекладач Микола Лукаш. Згодом до них приєдналися поети Василь Стус, Василь Голобородько, Ігор та Ірина Калинці, Микола Холодний, письменник Борис Антоненко-Давидович, викладач Михайло Осадчий, історик Валентин Мороз, журналіст В’ячеслав Чорновіл, художник Опанас Заливаха, мистецтвознавець Богдан Горинь, психолог Михайло Горинь, генерал Петро Григоренко, слюсар Іван Гель та багато інших.

Осередком духовного і громадського становлення багатьох шістдесятників був київський Клуб творчої молоді “Сучасник”. Виникнення його сягає 1959 р., коли у передноворіччя були сформовані групи колядників і щедрувальників зі студентів театрального інституту та консерваторії. Заводієм цього дійства, а відтак і президентом Клубу став Лесь Танюк — студент режисерського факультету театрального інституту. За ініціативою Алли Горської до них прилучилася велика група художників-нонконформістів. Навесні 1960 р. Клуб заявив про себе у повний голос. Він допомагав молоді наблизитися до народних витоків художнього слова, поезії, театру, малярства, музики, пісні, мови, став сценічним майданчиком, творчою лабораторією, виставочним залом молодого пагіння української культури. Поїздки по Україні, шевченківські вечори, самвидав, знайомство з спадщиною розстріляного українського Відродження, Биківня, трагедію якої першими розкрили Василь Симоненко, Алла Горська та Лесь Танюк, формували світогляд незалежних духом митців.

Під безпосереднім впливом київського Клуб творчої молоді під назвою “Пролісок” постав й у Львові. Зокрема, поштовхом до його утворення був приїзд 1962 р. до Львова Івана Дзюби, Миколи Вінграновського та Івана Драча. Президентом Клубу обрали Михайла Косіва. Подібні клуби з’явилися у Дніпропетровську, Одесі та інших містах.

Нетривка “відлига” закінчувалась. М. Хрущов у грудні 1962 р. в московському Манежі громив художників-формалістів.'Заходилися шукати таких і в Україні. Заборонили низку вистав, зокрема, поставлених Л. Танюком, з ескізами декорацій А. Горської і серед них — за поемою І. Драча “Ніж у сонці”, п’єсу М. Куліша “Отак загинув Гуска”, “Правду і кривду” Михайла Стельмаха. Намагалися перешкодити проведенню вечорів пам’яті Т. Шевченка. Розгромили в Київському університеті вітраж, присвячений Шевченкові, — твір Алли Горської, Людмили Семикіної, Опанаса Заливахи, Галини Зубченко та Галини Севрук, а також композицію Горської та Володимира Прядки у 13-й кімнаті Жовтневого палацу, де збирався Клуб. Тричі побили В. Симоненка, переслідували Л. Танюка та А. Горську. Клуб творчої молоді закрили 1964 р. Спроба 1965 р. утворити замість KTM дискусійний клуб успіху не мала: після двох засідань його розігнали.

Неординарною подією духовного життя України 60-х років стала проведена Київським університетом та Інститутом мовознавства AH УPCP 11 —15 лютого 1963 р. республіканська наукова конференція з питань культури української мови, на якій були засуджені русифікація і звуження сфери функціонування рідної мови, що ставило під загрозу саме існування українського етносу. Конференція визнала абсурдною теорію про двомовність нації. Вона порушила клопотання перед ЦК КПУ та урядом України про викладання українською мовою у вузах, технікумах та ПТУ, а також виховання у дошкільних установах, про провадження справ на підприємствах, в організаціях, на транспорті, в торгівлі українською мовою. Це ж стосувалося науково-дослідних закладів, видавництв, кіностудій. Йшлося, отже, про надання українській мові статусу державної. Було й чимало інших конструктивних пропозицій, похованих у надрах бюрократичного апарату.

Розповсюдженим виявом духовного опору тоталітаризму і пригніченню національного самопочуття стали шевченківські свята, влаштовувані, зокрема, 22 травня, у день перепоховання Кобзаря у Канові, як альтернатива заорганізованим офіційним вечорам пам’яті поета. Студенти, молодь, члени Клубу творчої молоді клали квіти до пам’ятника, читали Шевченкові і власні вірші, співали пісень. Свята забороняли, організаторів викликали у різні “інстанції”, погрожували їм, учасників розганяли, заарештовували. Але переслідування лише помножували лави шанувальників національного генія.

Окрім шевченківський організовувались походи зі смолоскипами до пам’ят­ника Івану Франку та вечори, присвячені його творчості, співанки між­вузівського фольклорно-етнографічного мандрівного хору “Жайворонок” на березі Дніпра, купальські свята, поетичні зустрічі.

Не минуло й року правління Л. Брежнєва, як розгорнувся новий наступ на інакомислячих. З 24 серпня по 4 вересня 1965 р. Україною прокотилася хвиля політичних арештів. У Києві, Львові, Одесі, Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку, Феодосії було затримано два з половиною десятки осіб. Справи 18 з них розглядалися судами. Одесита Святослава Караванського, засудженого 1945 р. на 25 років за зв’язки з ОУН і амністованого 1960 р., повернули досиджувати згаданий строк. Цим були “відзначені” його активна літературна й громадська діяльність, боротьба з русифікацією та протести проти серпнево-вересневих арештів. Декого з арештованих звільнили “за браком доказів” або з інших причин (наприклад, киянина І. Світличного, М. Косіва, бухгалтера С. Батурина та інженера Г. Садовську зі Львова, вчителя з Івано-Франківщини В. Іванишина та ін.), але під слідством у тюремних камерах вони провели чимало часу (Іван Світличний, зокрема, 8 місяців, Михайло Косів та інші — по 5). Та й подальший шлях їх був тернистим: звільнення з роботи, заборона видаватися, творчо працювати, публічно виступати.

У Львові судили найбільшу групу дисидентів із 7 чоловік. 23 березня 1966 р. на закритому засіданні отримав 6 років TCP художник Феодосійського театру Михайло Масютко. Обшуком у нього виявили статті різних авторів та власні, кваліфіковані як “антирадянські матеріали”.

25 березня Львівський обласний суд відправив у TCP на 3 роки слюсаря електровакуумного заводу, п’ятикурсника вечірнього відділення історичного факультету університету Івана Геля, у якого знайшли проект програми Української національної партії. Модельєр-конструктор Ярослава Менкуш тим же вироком отримала два з половиною роки TCP, але Верховний Суд УРСР зменшив покарання до одного року. Після повернення з Мордовії на роботі її не поновили і зі Львова виселили.

У середині квітня на лаву підсудних посадили наукового співробітника Львівського музею українського мистецтва Богдана Гориня, його брата Михайла — психолога заводу автонавантажувачів, старшого викладача кафедри журналістики Львівського університету, заступника секретаря факультетської парторганізації, а перед цим — інструктора обкому партії Михайла Осадчого та літературного редактора обласного архіву Мирославу Зваричевську. Отримали вони відповідно 6, 4 і 2 роки TCP, а М. Зваричевська — 8 місяців позбавлення волі, тобто час перебування у слідчому ізоляторі КДБ.

П’ять інакомислячих було притягнуто до суду в Києві. 11 березня 1966 р. отримав 5 років TCP п’ятикурсник медінституту, один з організаторів капели бандуристів, гурту колядників та учасник хору “Жайворонок” Ярослав Геврич. Щоправда, Верховний Суд УРСР зменшив йому реченець до 3 років.

Двома тижнями пізніше відбувся процес над Євгенією Кузнєцовою, Олександром Мартиненком та Іваном Русином. 52-річна лаборантка хімічного факультету Київського університету, авторка винаходів та трьох публіцистичних статей “Мої роздуми”, “Уроки історії” та “Націоналісти?” Є. Кузнецова була відправлена на 4 роки у TCP. Старший інженер Київського науково-дослідного геолого-розвідувального інституту Олександр Мартиненко одержав 3 роки TCP. А працівник “Київоблпроекту” і хорист капели “Жайворонок” Іван Русин за тією ж статтею 62 KK УРСР — 1 рік TCP. Засуджений на 3 роки таборів науковець Микола Гринь після публічного каяття отримав умовне покарання.

Уродженець Харківщини художник Опанас Заливаха майже все свідоме життя (до 36 років) перебував за межами України, але після кількаразових відвідин уподобав собі і землю, і народ та й наприкінці 1961 р. переселився на Івано-Франківщину. У квітні наступного року влаштував персональну виставку, яку через кілька днів вказівкою обкому партії закрили за “занепадницькі настрої”. У 1964 р. взяв участь у створенні шевченківського вітражу у Київському університеті, знищеного за розпорядженням партійних органів. Закритим засіданням Івано-Франківського суду у березні 1966 р. художник був засуджений до 5 років TCP.

Справи Валентина Мороза та Дмитра Іващенка розглядалися у січні 1966 р. в Луцьку. Викладач історії Луцького, а згодом — Івано-Франківського педінституту В. Мороз отримав 4 роки TCP. За “виготовлення та поширення в таборі антирадянських рукописів і рефератів” він разом з М. Горинем, М. Масютком та Л. Лук’яненком дістав у грудні 1966 р. 6 місяців табірної тюрми. Звільнений 1 вересня 1969 р., він згі кілька чергових публікацій через 9 місяців був заарештований і одержав 6 років спецтюрми, 3 роки TCP та 5 років заслання. У числі п’яти дисидентів його у квітні 1979 р. обміняли на двох викритих у США радянських розвідників. Асистент Луцького педінституту Дмитро Іващенко дістав 2 роки TCP.

Того ж 1966 р. були засуджені вчитель з Івано-Франківщини Михайло Озерний та робітник-письменник з Житомира Анатолій Шевчук.

Арешти й суди 1965—1966 рр. викликали численні протести сміливців, що свідомо ставили під загрозу свою долю і волю, але мовчати не могли. 4 вересня 1965 р. на прем’єрі фільму С.Параджанова “Тіні забутих предків” у кінотеатрі “Україна” з різким осудом репресій виступили Іван Дзюба, В’ячеслав Чорновіл та Василь Стус. У листопаді на захист заарештованих звернулися у ЦК КПРС кінорежисер С. Параджанов, композитори В. Кирейко та П. Майборода, письменник Л. Серпілін, поети Л. Костенко та І. Драч, авіаконструктор О. Антонов. 78 діячів української культури заявили протест проти закритих процесів та брутального поводження з підсудними у листі до прокурора УРСР та голови КДБ. Подання до Верховного Суду УРСР щодо О. Заливахи здійснила 20 квітня 1966 р. група членів Спілки художників УРСР. Пізніше, у квітні 1968 р., 139 діячів науки, літератури та мистецтва, робітників і студентів висловили обурення політичними процесами 1965—1966 рр. у листі до Л. Брежнєва, О. Косигіна та М. Підгорного. Але єдиною відповіддю на всі листи, клопотання і протести були нові репресії. Проте саме “завдяки” арештам і судам 1965—1966 рр. шістдесятники стали відомі Україні і світові. протистояння не впокорили віруючих, що зачинилися в храмі. Церкву відстояли, але “організаторів” опору було жорстоко покарано. В.Василик за ст. 62 KK УPCP отримав навесні 1968 р. 7 років TCP та 3 — заслання.

Наступного року українського православного священика А. Бойка за написання книги “Людина — людині” та створення у таборі організації для захисту людських прав було засуджено до розстрілу.

Жорстоких переслідувань зазнали священики Української греко-католицької церкви, що не визнали рішень Львівського собору 1946 р. Більшість з них було засуджено на тривалі строки ув’язнення. Така доля спіткала, зокрема, отця Романа Бахталовського з Коломиї, єпископа Василя Величковського, священика Петра Городецького, котрі дістали по 3 роки позбавлення волі наприкінці 60-х років.

Велику небезпеку для владних структур становили дисиденти не лише на волі, а й у тюремних камерах. Влітку 1969 р. у Володимирській в’язниці проти С. Караванського було порушено нову кримінальну справу за ознаками ст. 70² KK РРФСР (відповідає ст. 62 KK УPCP). Безпосередньо у тюрмі 14—24 квітня 1970 р. відбувся “відкритий” суд. Звинувачення: кілька статей та вірш, написаний тайнописом. Найвагоміша провина — матеріали щодо розстрілу польських офіцерів у Катині, здобуті від свідків трагедії, які отримали по 25 років за покази німецькій комісії і сиділи у цій же тюрмі. Суд визначив Караванському 5 років тюрми плюс 3 роки TCP, плюс недобутий термін, але сумарно не більше 10 років (тобто максимальну санкцію за згаданою статтею).

У липні 1969 р. Львівське УКДБ заарештувало науковця УНДІ біохімії і фізіології тварин, одного з фундаторів Товариства культурних зв’язків з українцями за кордоном (1960) Василя Ривака за кілька листів у “Правду” з приводу русифікації та надмірної централізації. Колишній в’язень Берези Картузької Ривак 1943 р. емігрував на Захід, закінчив Римський університет, а 1957 р., розчулений десталінізацією, повернувся в Україну. Закликав повертатися й інших, поки не відчув на собі усі “принади” соціалістичної демократії.

В. Риваку ще “пощастило”. Його у січні 1970 р. відпустили за браком доказів. А Степана Бедрила, що працював в Українській сільськогосподарській академії, не давши захистити кандидатську дисертацію, того ж місяця засудили на 4 роки TCP за виготовлення та розповсюдження листівок про самоспалення В. Макуха (Верховний Суд зменшив реченець до 2 років).

Листівки використовували чимало учасників визвольної боротьби, особливо молодь. Часто до цього засобу вдавались учні шкіл та студенти. У січні 1970 р. в селі Білятичі Сарненського району Рівненської області кілька разів було розкидано та розклеєно відозви за підписом “Комітет “Воля” про нерівноправність радянських народів та шалену русифікацію, якій пропонува­лося чинити опір. Вони закликали шанувати пам’ять земляків, які склали голови за волю і назалежність України. Незабаром було заарештовано трьох учнів 6—8 класів. Хоч їх потім і відпустили, але в результаті допитів один з них збожеволів.

4,5 роки TCP у січні 1970 р. одержав поет з Дніпропетровська Іван Сокульський за підготовку 1968 р. листа на ім’я В. Щербицького, Ф. Овчаренка та Д. Павличка (секретаря СПУ), який підписали близько 300 представників творчої молоді міста, про русифікацію України, переслідування інтелігенції та на захист роману Олеся Гончара “Собор”. За цим же звинуваченням поет Микола Кульчинський та асистент Дніпропетровського металургійного інституту Віктор Савченко отримали відповідно 2,5 років таборів та 2 роки умовно.

Викладача вищої математики Ужгородського університету комуніста Павла Кампова заарештували 16 червня 1979 р. за звинуваченням у написанні книжки “25 років надій і розчарувань” під псевдонімом Петра Підкарпатського. Та ще у час виборів до Верховної Ради CPCP його прізвище серед інших альтернативних записала до бюлетенів частина виборців. Результат — 6 років TCP та 3 роки заслання.

Поет і композитор, вчитель з Борщева Тернопільської області Микола Горбаль написав поему “Дума”, присвячену розстріляним кобзарям. Вона існувала лише у двох примірниках і була прочитана хіба одній людині, але 24 листопада 1970 р. Горбаля заарештували і 13 квітня протягом двох годин засудили на 5 років перебування у колонії суворого режиму та 2 роки заслання, додавши до звинувачення його висловлювання про відсутність у CPCP демократії.

Окрім згаданих протягом 1967—1970 рр. були заарештовані і засуджені Микола Коц (7 років TCP і 5 — заслання), Андрій Коробань (6 років TCP і 3 — заслання), Яків Сусленський (7 років ув’язнення), Петро Рубан (5 років ув’язнення), Богдан Ребрик, Владислав Недобора, Володимир Пономарьов, Борис Кочубієвський (по 3 роки) та інші.

Комуністичний репресивний режим не вдовольнився судовими процесами та жорстокими вироками. *Bcix інакомислячих переселити у в’язниці й табори не було ні можливості, ні бодай формальних підстав. Для їх залякування й політичної нейтралізації широко використовувались позасудові переслідування, зокрема, арешти, обшуки, допити, звільнення з роботи та навчання, виключення з КПРС, адміністративні покарання. Так, 22 травня 1967 р. під час відзначення пам’яті Т. Шевченка у Києві міліція розігнала шанувальників поета й затримала Ігоря Лугового, Володимира Коляду, Леона Ротштейна, Віктора Могильного. Обурена громада рушила до будинку ЦК КПУ. Її не змогли зупинити ні міліцейські кордони, ні поливальні машини, ні міністр охорони громадського порядку Іван Головченко. Лише звільнення заарештованих заспокоїло демон­странтів.

Багаторазові й принизливі обшуки повинні були залякати дисидентів, дати підстави для репресій. Загрозою радянській владі оголошувалось усяке живе, правдиве слово. Наприклад, обшуком у Григорія Кочура в листопаді 1968 р. було вилучено трактат А.Сахарова і підкинуту кагебістами листівку. 8 січня 1969 р. у Ярослава Кендзьора в· результаті обшуку відібрали “Чорну раду” П. Куліша та відкритий лист до редакції “Літературної України”. Як антирадянську літературу у Валентина Мороза 29 квітня 1970 р. забрали “Мальви” Романа Іваничука, “Кіт Мурко” Ірини Калинець, вірші В. Симоненка, Л. Костенко, М. Вінграновського, І. Драча.

Звільнення з посад та заборона на професію, інші покарання з політичних мотивів були звичайними, широко застосовуваними репресивними засобами. Так, за підписання листа на адресу Брежнєва, Косигіна та Підгорного з протестом проти дисидентських судових процесів 1965—1966 рр. у 1968 р. були позбавлені роботи історик Михайло Брайчевський, філолог Михайлина Коцю­бинська, композитор і мистецтвознавець Леопольд Ященко, фізик Ірина Заславська, викладач КДУ Віктор Боднарчук, математик Михайло Білецький, кібернетик Леонід Плющ та інші. Частина підписантів виключена з вузів (Л. Завой), творчих спілок (А. Горська, Г. Севрук, Л. Семикіна), КПРС (Г. Дворко, І. Драч), не рекомендована на конкурсні посади та викладання (Ю. Березинський, В. Скороход), отримала суворі партійні стягнення (Л. Коваленко, Ю. Цехмістренко, Б. Харчук, В. Зарецький).

Ще однією ланкою цього карального ланцюга можна вважати вбивства за нез’ясованих обставин, об’єктивно вигідні режиму. Досить назвати ім’я обдарованої художниці Алли Горської, знайденої з проламаним черепом наприкінці листопада 1970 р.

Репресії 60-х років не лише не відвернули інакодумців ВІД політичної боротьби, а й надали тим, хто залишився на волі, натхнення і відваги. Власне після масових арештів 1965 р. Іван Дзюба взявся за копітке дослідження витоків, причин акцій протесту передової інтелігенції України, зокрема в галузі національної політики, і наприкінці того ж року надіслав його' під назвою “Інтернаціоналізм чи русифікація?” партійному і радянському керівництву CPCP та УРСР. Автора звільнили з роботи та домагалися відречення від написаного, а натомість — підготовки статті про розквіт Радянської України. Невдовзі переклади книги вийшли за кордоном. У 1969 р. з’явилася лайлива брошура “Що і як обстоює І. Дзюба”, підписана псевдонімом Богдан Стенчук, на що дотепно відреагував В’ячеслав Чорновіл самвидавною брошурою “Як і що обстоює Богдан Стенчук”. Хоч Дзюбу й примусили написати в СПУ покаянного листа (грудень 1969 р.), його все ж заарештували і 18 місяців тримали за гратами. Та було це вже під час другої хвилі репресій 1972 р.

Наприкінці 60-х років до активного суспільно-політичного життя поступово поверталися звільнені з ув’язнень після відбуття реченця за присудами 1966 р. Наприклад, Іван Гель відразу після повернення у Львів організував підпільне видання книжки Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, праці Валентина Мороза “Серед снігів”, поезій Ігоря Калинця, низки інших творів, писав передмови, власні статті.

Важливим етапом національно-демократичного руху в Україні і вагомим доробком “шістдесятників” стало видання журналу “Український вісник”, перші шість випусків якого з’явилися у 1970—1972 рр. Задумав цей підпільний часопис В’ячеслав Чорновіл ще в ув’язненні на Вінниччині, а роботу над ним розпочав після повернення до Львова 1969 р. Вихід журналу організаційно забезпечували Атена Пашко, Людмила Шереметьева (Дашкевич), Ярослав Кендзьор, Михайло Косів та інші, а за кордон доставляла українка з Чехословаччини Ганна Коцур. Журнал згуртував довкола себе непересічно мислячих патріотів України і гідно репрезентував українську суспільно- політичну думку за кордоном. Видання було перерване арештом редактора.

Опозиція 60-х років підготувала грунт для дальшої боротьби за демокра­тизацію суспільства, звільнення України від колоніальної залежності та повернення її народу в лоно світової цивілізації.