НОВІТНЯ РУСИФІКАЦІЯ

Серед пропагованих Програмою КПРС комуністичних перспектив була теза про стирання націо- TA її ВТІЛЕННЯ нальних відмінностей, особливо мовних, що було визнано, правда, тривалим процесом.

У 1965—1966 рр. відбулися погроми дисидентів, у 1968 р. було розгорнуто кампанію цькування Олеся Гончара за роман “Собор”. Процес тотального зросійщення України у 60-х роках намагався стримати П. Шелест, що викликало негативну реакцію Москви, призвело до звинувачення його у націоналізмі і зняття з посади Першого секретаря ЦК КПУ.

В. Щербицький, прийшовши до влади, для початку розправився з тими, хто пророкував з його приходом чорні дні для української мови і національної культури, зокрема, з редактором газети “Радянська Україна” Андрієм Рябоклячем. Потім, услід за Л. Брежнєвим, відмовився від терміна “український народ”, а вживав лише поняття “народ України”. І тільки на “прощальному” пленумі ЦК КПУ заговорив про український народ та ще й українською мовою.

Уже на початку своєї керівної діяльності на найвищому партійному посту В. Щербицький звернув увагу на “помилки і недоліки в ідеологічній роботі”, на “відступи від класових, партійних критеріїв в оцінці суспільних явищ і процесів”, які виявились, на його погляд, у національному чванстві й обмеженості, ідеалізації патріархальщини, висвітленні історичного минулого українського народу з ідейно хибних позицій “самобутності”.

Наведення “ідеологічного” порядку традиційно почалося з кадрових переміщень.

Українська мова почала зникати з офіційного вжитку. Приклад у цьому подав лідер комуністів республіки В. Щербицький виголошенням звітної доповіді на XXV з’їзді Компартії України 1976 р. російською мовою. Надалі на партійних з’їздах, пленумах, конференціях, на сесіях Рад, у тому числі й Верховної, на всіляких активах, нарадах, зборах, зльотах, семінарах і симпозіумах престиж­ним вважалося вживання російської мови і плебейством — української. Вимога

писати дисертації лише російською мовою (з 1973 р.), рекомендація нею ж популяризувати наукові досягнення “вимивали” українську мову із сфери науки.

Піклування партії та уряду CPCP про поширення російської мови у національних республіках знайшло свій вияв у постанові Ради Міністрів CPCP від 13 жовтня 1978 р. “Про заходи по поліпшенню вивчення російської мови в союзних республіках”, у пропозиції міністра освіти CPCP М.Прокоф’єва розпочинати її засвоєння у дошкільному віці, у постанові ЦК КПРС і Ради Міністрів CPCP від 26 травня 1983 р. “Про додаткові заходи для удосконалення вивчення російської мови в загальноосвітніх учбових закладах союзних республік”. В Україні вчителям російської мови були встановлені 15-процентні надбавки до ставок, класи, у яких було понад 25 дітей, на уроках російської мови поділялись на групи, учнів заохочували спілкуватися російською на перервах і поза школою. Тобто для русифікації був встановлений режим найбільшого сприяння.

Наприкінці 50-х років М.

На виробництві, в управлінських структурах панувала російська мова. Загальну деукраїнізацію учнівства забезпечувало майже повсюдне російсько­мовне викладання предметів у вузах та технікумах республіки. Виняток становили хіба що окремі навчальні заклади західних областей та Київський університет. Суцільно зрусифікованими були навіть профтехучилища, основним контингентом яких була сільська молодь. За рік-другий навчання майбутні робітники успішно засвоювали “суржик”. Цьому сприяла відсутність українських підручників та посібників. А ті, що були, виводились з ужитку. З 1972 по 1980 р. кількість назв українських видань навчальної літератури для вузів скоротилась у 5,7 раза.

Дійшло до того, що спілкування рідною мовою у повсякденному житті стало викликати підозру. Наприклад, один із свідків на процесі Василя Стуса категорично твердив, що поет є націоналістом, оскільки завжди розмовляє українською мовою.

Критичний стан склався в культурі. Більш як половина українських театрів ставила вистави російською мовою. В репертуарі, наприклад, Ук­раїнського музично-драматичного театру в Криму такими були дев’ять з кожних десяти спектаклів. Подібна ситуація спостерігалася на кіностудії ім. О. Довженка, а Одеська кіностудія з 60 відзнятих фільмів українською мовою випустила лише 3. Репертуар кінотеатрів на 99 % був російськомовним і навіть українські фільми переважно демонструвалися у російськомовному варіанті.

Унікальні книжки — раритети духовності й національного буття — вилучались з бібліотек, спалювались, вивозились на звалища, здавались у макулатуру і лише по два примірники без урахування місця, часу, повноти, рідкісності видання передавались у спецсховища, тобто у своєрідну книжкову тюрму під пильне око спецохоронців.

З часу приходу до влади В. Щербицького відбулась переорієнтація видавничої політики. Наприклад, якщо 1973 р. в Україні російською мовою вийшло 3,3 мли примірників художньої літератури, то вже 1974 р. — 9,9 млн.

У 1970 р. в республіці видано 8133 назви книжок та брошур, з них українською мовою 3105, або 38,2%. У 1988 р. до книгарень та бібліотек

надійшло 8311 видань, та українськими серед них були лише 1778 (21,4%). При загальному зростанні видавничих тиражів з 121,5 до 184,6 млн примірників кількість українських зменшилась з 92 до 78,9 млн, або з 75,7 до 42,7%. Левову їх частку становили книжки видавництва “Веселка” й брошури товариства “Знання”. Наукова ж, технічна, навчальна література видавалася переважно російською мовою. За переписом 1989 р., українці в CPCP становили 15,5% населення, а книжок та брошур українською мовою 1988 р. було видано за назвами всього 2,8% та за тиражем 4%. У 1970 р. ці пропорції знаходились на рівні відповідно 5,2 та 8,5 %.

Число газет за 1970—1988 рр. скоротилось в Україні з 2618 до 1794, але українських серед них було спершу 80,9%, а стало 70,3%, та й тираж останніх поменшав (з 67,5 до 64,2%).

Ці ж тенденції торкнулись і українських журналів. Різко скоротилася їх кількість: з 186 до 99. Щоправда, ліквідовано було й чимало російськомовних журналів. Але якщо 1980 р. українською мовою журналів видавали більшість (51%), то 1988 р. — вже 47,6% (російських стало на 10 більше, а українських — на 2 менше).

Державна цензура і партійні комітети прискіпливо стежили за “ідейно-те­оретичним рівнем” друкованих видань (книжок, газет, журналів), передач телебачення і радіо, репертуару театрів, концертів і кіно, програм вечорів відпочинку і наукових конференцій.

Потужним був наступ русифікаторів на історичну пам’ять українського народу. Одним з широко практикованих засобів цього наступу була заміна давніх історичних та етнічних назв місцевостей, поселень, вулиць на нові соціалістично-комуністичні. У кожному місті й селиші, а часто і в селах обов’язково були (нерідко й залишилися) вулиці Леніна, Маркса, Дзержинсь- кого, Пушкіна, Суворова та ще Жовтнева з Першотравневою, хоч, як правило, згадані діячі й події до тих населених пунктів не мали жодного відношення.

Вагомий вплив на людину мало мовне середовище. Чужинецьку атмосферу формували і підтримували всілякі довідкові бюро, інформаційні служби, автовідповідачі, телефоністки, касири закладів культури, продавці, секретарки численних приймалень. До цього слід додати виготовлені російською мовою вивіски, рекламу, дороговкази, написи на виробах, в автобусах, тролейбусах, трамваях і поїздах, на залізничних вокзалах, різноманітну наочну агітацію. Негативно позначилось на мовній культурі українців тривале перебування майже всіх юнаків в армійському російськомовному середовищі.

Сталінська політика перемішування народів у єдиному союзному казані активно застосовувалась й у 60—80-ті роки. Офіційно стимулювалась зміна співвідношення українського і російського населен­ня у республіці на користь останнього. За переписом 1989 р., росіян в Україні налічувалося 11,4 млн, що на 884 тис. більше, ніж за попереднім переписом. Симптоматично, що за 1979—1989 рр. частка українців серед жителів республіки зменшилась на 0,9% при збільшенні питомої ваги росіян з 21,1 до 22,1%. З 1959 р. кількість перших зрослгі на 16,4, а других — на 60,1%.

Радянська міграційна політика найбільше впливала на демографічну ситуацію у східних та південних регіонах республіки. Зокрема, у Криму українці є другою за чисельністю національною групою. Порівняно низький відсоток українців живе у Донецькій, Одеській та Луганській областях (ледь більше половини). Та й диспропорції у прирості населення цих областей зберігаються. Наприклад, з 1970 по 1979 р. українців у Донецькій області стало більше на 26 тис., а росіян — на 238 тис. Поселяються росіяни переважно у містах і тому часто становлять там більшість. Загалом українців у містах — лише дві третини.

У 80-х роках відбувалось активне переселення людей (головним чином пенсіонерів) з Крайньої Півночі, Далекого Сходу, Чукотки та інших районів Росії в Одеську, Миколаївську, Чернівецьку, Київську та інші області України.

Ці демографічні зміни негативно впливали на ставлення людей до основного засобу спілкування — мови. Якщо 1959 р. мову своєї національності вважали рідною 93,5% українців, то 1989 р. — 87,7%. Зауважимо, що у 80-х роках російською мовою вільно володіли кожні два з трьох українців, а українською — лише кожен четвертий представник російськомовного населення республіки.

Водночас продовжувалась практика переселення українців у віддалені райони CPCP. До примусово заселених ними Сибіру, Казахстану, Далекого Сходу, Уралу, Півночі додалися нові адреси добровільних поселень наших земляків, зваблених романтикою, організованим набором робітників та щедрими обіцян­ками. Перепис 1989 р. наочно продемонстрував результати цієї політики. На той час у Приморському краї мешкало 185 тис. українців, у тому числі близько 12 тис. у Владивостоку. У Ямало-Ненецькому національному окрузі українці становили 17,2% населення, в Магаданській області — 15,4, в Кустанайській — 14,6%. 105 тис. їх проживало на Кольському півострові, 268 тис. — в Тюменській області.

У реалізації антиукраїнської політики високопоставлені русифікатори мали численних прибічників і прислужників серед українців, які заподіяли чимало шкоди власному народові, але чи не найбільша з них — денаціоналізація молодого покоління, що загрожувало позбавити націю її майбутнього.

Національно свідомі українці протестували проти російської мовно-культур­ної експансії. Наприкінці 1965 р. Іван Дзюба надіслав керівникам республіки П. Шелесту та В. Щербицькому листа і свою працю “Інтернаціоналізм чи русифікація?” з переконливим, теоретично й документально обгрунтованим аналізом цілеспрямованої русифікаторської, антиукраїнської політики центру та відступництва KHPC від вчення свого вождя і власних рішень з національного питання. З того часу ця праця та її автор стали символом опору зросійщенню.

До когорти захисників українства прилучилися також письменники Олесь Гончар та Роман Іваничук, поети Ліна Костенко, Василь Симоненко, Василь Стус, Іван Драч, критики Іван Світличний та Євген Сверстюк, художники Алла Горська, Опанас Заливаха, Валерій Гнатенко, Стефанія Шабатура, музикант і композитор Леопольд Ященко, невтомний збирач скарбів народного побуту й мистецтва Іван Гончар, багато інших патріотів України. Оборона української мови і культури стала одним з найважливіших напрямів дисидентського руху.