ПЕРШІ ОСОБИ УРСР

Після приходу до влади Л.Брсжнєва лідером КПУ ще майже вісім років залишався ставленик Xpyщова Петро Шелест. Уміння швидко орі­

єнтуватися у ситуації, продемонструвати свою відданість новому керівництву дали змогу йому досить тривалий час утримуватись на найвищому в республіканській ієрархії посту.

Задля об’єктивності слід наголосити, що Шелест з симпатією ставився до колишньої політики українізації, навіть намагався використати окремі її елементи, виступав на захист української мови й культури, хоч русифікація України йшла вже повним ходом. У цьому контексті й слід поглянути на згадану книгу та пов’язані з нею колізії. Вийшла вона друком 1970 р. й отримала низку схвальних рецензій. Але в травні 1972 р. Шелеста без його згоди призначили одним із заступників Голови Ради Міністрів CPCP й незабаром на пленумі ЦК КПУ заочно увільнили з посади Першого секретаря. Хоч він і надалі залишався членом Політбюро ЦК КПРС, вказівка щодо цькування автора та книжки все ж надійшла. Редакційна стаття “Про серйозні недоліки та помилки однієї книги” з’явилася в журналі “Комуніст України” у квітні 1973 р. Рецензенти звинуватили автора в ідеалізації минулого, козаччини, Запорізької Січі, у тому, що він розглядає історію України поза історією Російської держави, не розкриває “благотворного впливу” російської культури на формування і розвиток української літератури, мистецтва, музики, “применшує роль Комуністичної партії... виступає із загальнолюдських, абстрактно-гуманістичних позицій”.

Брутальна критика книжки примусила П. Шелеста тоді ж, у квітні 1973 р., подати заяву про відхід з обох постів на пенсію.

За більшовицькою традицією книжку Шелеста з бібліотек вилучили і знищили. Сини Борис та Віталій зазнали утисків, що примусило батька забрати їх у Москву. Самого автора в Україну не пустили, навіть на могили батьків він їздив ледь не таємно. У прийнятті на роботу відмовляли, поки не вклонився Брежнєву. У 1974 р. влаштували начальником дослідного виробництва одного з підприємств авіаційної промисловості у підмосковному місті Долгопрудному, де він працював майже 10 років.

Отже, Шелест — типовий представник радянської антидемократичної системи. За його правління було здійснено два великих “покоси” дисидентів. За свідченням О.Дубчека, Шелест був одним з ініціаторів збройної інтервенції військ Організації Варшавського договору в Чехословаячину 1968 р., тому що боявся поширення ідей національного відродження на Україну. Але водночас він був патріотом України і намагався дбати про її інтереси, за що й поплатився.

Понад сімнадцять років керував Україною Володимир Щербицький — довше за будь-кого іншого.

Країна вже п’ятий рік вирувала демократичними процесами, названими перебудовою, а у найви­щому кріслі республіки сидів діяч, політична кар’єра якого починалася ще за Сталіна (1948—1951 рр. Щербицький працював другим, а 1952—1954 рр. — першим секретарем Дніпродзержинського міськкому партії на батьківщині Брежнєва, який йому і протегував упродовж усього свого життя).

Злет його на високі щаблі партійної ієрархічної драбини був стрімким. У 1954 р. тридцятишестирічний Щербицький стає другим, а наступного року вже першим секретарем Дніпропетровського обкому партії, тобто повновладним господарем великої, індустріально потужної області. У 1957 р. його обирають секретарем і членом Президії ЦК КПУ. Вже тоді, вислуговуючись перед М. Підгорним, на той час Першим секретарем ЦК КПУ, Щербицький “пробив” реалізацію низки капіталомістких суперпроектів, будов і водосховищ — сумновідомих “гнилих морів”.

З підлеглими Щербицький часто поводився різко, нетактовно. За ініціативою Хрущова 1963 р. його відправили в Дніпропетровськ на попередню посаду, а згодом вивели зі складу Президії ЦК КПРС.

Нове сходження Щербицького на бюрократичний олімп відбулося після приходу до влади Л. Брежнєва. Голову Ради Міністрів УРСР І. Казанця без погодження з Президією ЦК КПУ 1965 р. призначили міністром чорної металургії CPCP, звільнивши таким чином місце для Щербицького. Наперекір рішенню Президії ЦК КПУ його призначили на звільнену посаду. У 1966 р. Щербицький був обраний кандидатом, а 1971 р. — членом Політбюро ЦК КПРС. Нарешті у травні 1972 р. він став Першим секретарем ЦК КПУ. На цій посаді Щербицький твердо дотримувався обраного курсу повного підпоряд­кування Москві, готовності виконати будь-яку команду центру, свідомо жертвуючи економічними і політичними інтересами України.

Протягом кількох років Щербицький позбувся вихованців Шелеста і посадив на їх місця своїх прихильників. Секретаря ЦК, що займався проблемами ідеології, науки та культури, академіка Федора Овчаренка вже у жовтні 1972 р. повернули на наукову роботу, принагідно звинувативши у відхиленнях від генеральної лінії. Натомість призначили енергійного “борця з націоналізмом’’ Валентина Маланчука, який прославив себе переслідуванням львівської інтелігенції та русифікацією шкільництва у Міністерстві освіти УРСР. Головою Ради Міністрів на наступні 15 років став Олександр Ляшко. Головою Президії Верховної Ради було рекомендовано активного учасника боротьби проти Шелеста, голову Комітету партійного контролю Івана Грушецького. У 1976 р. на цій посаді його заступив дніпропетровський соратник Щербицького Олексій Ватченко. Відданих секретаря ЦК М. Борисенка та голову Укрпрофради В. Сологуба у вересні 1973 р. перевели з кандидатів у члени Политбюро.

За часів Щербицького була прийнята нова Конституція республіки, затверджена позачерговою сесією Верховної Ради УРСР у квітні 1978 р. Вона була майже точною копією Конституції CPCP 1977 р. При підготовці проектів цих документів висловлювалися пропозиції викреслити з них статті про право республік на вихід з CPCP. Щербицький не мав нічого проти. Але ідея наштовхнулася на опір керівників закавказьких республік і не була реалізована.

Конституції 1977—1978 рр. ще більше обмежили самодіяльність республік, особливо в господарській сфері. Декларовані ліберальність політичної системи, широкі права народу, державний суверенітет аж до можливості виходу з CPCP анітрохи не заважали КПРС застосовувати на практиці диктаторську форму правління, а за спробу користуватися окремими конституційними правами переслідувати сміливців аж до ув’язнення. Для закріплення панування партійного керівництва в Конституції CPCP і союзних республік вводилася спеціальна шоста стаття, якою КПРС проголошувалася керівною і спрямову­ючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи.

Не похитнули фундаментального становища Щербицького ні смерть чотириразового “Героя Радянського Союзу” Брежнєва 1982 р., ні наступні генеральні секретарі. Реформатор Юрій Андропов (1982—1984), можливо, не встиг, а ставленик брежнєвської групи, інтелектуально і фізично немічний Костянтин Черненко (1984—1985) і не намагався нічого змінити.

Не вплинули на статус Щербицького і перебудовні вітри, допоки він сам, як стверджував М. Горбачов, не подав заяви про увільнення від керівних обов’язків наприкінці зими 1989 р. Але урочистих проводів довелося очікувати ще сім місяців.

Постать В. Щербицького не можна розглядати одномірно. Чимало корисного він намагався зробити для республіки, зокрема, якщо на це було благословення центру. Однак є на совісті Першого секретаря кілька гріхів, які переважують усі праведні справи. Головний з них — Чорнобиль. Не сам вибух;, а все, що йому передувало, і все, що було після нього. Атомна станція у верхів’ях Дніпра, у найзаселенішому регіоні України, та ще й на піску з’явилась саме за вказівкою В. Щербицького, всупереч рішучим запереченням учених, зокрема,

академіка AH УРСР Олександра Алімова. Особисто Щербицький наполягав на прискореному будівництві та достроковому пуску станції, незважаючи на відсутність остаточних рішень щодо проекту. З відома Горбачова та Щербиць- кого було приховано аварію у перші найнебезпечніші дні і злочинно замовчувалася об’єктивна інформація пізніше.