Х КРИЗА ТОТАЛІТАРНОЇ СИСТЕМИ НОВІ СПРОБИ РЕФОРМУВАННЯ ЕКОНОМІКИ

До середини 60-х років радянська соціально-економічна і політична система практично вичерпала можливості свого розвитку. Темпи економічного зростання неухильно знижувалися, стагнація поступово охоплювала всі сфери суспільного життя.

У 60—80-х роках в Україні відбулися демографічні зрушення, які суттєво вплинули на історичний процес. Чисельність робітників з 8 млн 1960 р. зросла до 14 млн, а колгоспників зменшилася удвічі і становила 1989 р. 3,5 млн. У 2,3 раза зросла соціальна група службовців (до 6,3 млн осіб). Кількісне зростання інтелігенції, на жаль, не супроводжувалося піднесенням престижу, соціального визнання та відповідного заохочення інтелектуальної праці. І все ж ці явища свідчили про структурні зміни у господарстві республіки, властиві державам, що стали на шлях інтенсивного індустріального розвитку.

Радянська схема поділу суспільства на класи не давала повної й об’єктивної картини його структури: в ній не знайшов відображення клас партійно-державної бюрократії, який, власне, й володів усіма засобами виробництва. Відчужені від власності робітники і селяни перетворились у найманих працівників. Інтелігенція також, втративши незалежність, змушена була перейти на державну службу, продаючи свій інтелект за мізерну платню.

Продовжувався процес урбанізації. На середину 60-х років припадає період рівноваги міського і сільського населення. Надалі баланс помітно порушився на користь міста й на середину 80-х років співвідношення становило 2:1.

У 60—80-х роках спостерігалось відносне зменшення українців на власній землі: з 76,8% 1959 р. до 72,7% 1989 р. Зумовлене це явище не лише масовим переселенням росіян в Україну, а українців нгі неосвосні простори Росії, а й низьким рівнем природного приросту населення республіки, який впав з 13,6 осіб на тисячу жителів 1960 р. до 1,7 — 1989 р. У деяких областях (Вінницькій, Кіровоградській, Полтавській, Сумській, Харківській, Черкаській та Черні­гівській) спостерігалася загрозлива картина переважання кількості померлих над народженими. Близькими до цих показників наприкінці 80-х років були Донецька, Хмельницька та Луганська області.

Спостерігалася стійка тенденція до зростання кількості сімей, які складалися лише з двох осіб. Наприклад, 1970 р. їх було 28,3%, а 1989 р. вже 35,1. Водночас більш як удвічі зменшилося число сімей з чотирма і більше дітьми. Пояснюється це не лише входженням України в коло високоцивілізованих держав, а й низьким життєвим рівнем. Скажімо, 1970 р. споживання на душу населення в CPCP було удвічі нижчим, ніж у США, без урахування різниці у якості товарів і послуг. Для наповнення щотижневого споживчого кошика на початку 80-х років американцеві потрібно було працювати 18 год, а українцеві 53 (при 41-годинному робочому тижневі). Окрему квартиру сім’я очікувала від 10 до 20 років.

Проголошені Конституцією соціальні гарантії реалізувалися надто повільно і неповно. Черга на житло у містах зростала і становила 1985 р. близько 2 млн сімей. Незважаючи на приріст населення у 1966—1985 рр. на 5,5 млн осіб, спорудження житла перебувало на рівні кінця 50-х років.

Суттєво підвищився освітній рівень жителів республіки. Володарів атестата про середню та диплома про середню спеціальну освіту за тридцятиліття між 1959 і 1989 рр. побільшало у 5,3 раза і налічувалося майже 20 млн осіб. Відповідно вузівську освіту мали у 5,9 раза більше людей (4,2 млн осіб).

Відбулося зміщення профорієнтаційних пріоритетів. Молодь прагнула здобути не творчі чи виробничі професії, а зайняти “теплі” місця у сфері розподілу, торгівлі, обслуговування.

Освіта, наука, культура, медицина фінансувалися за залишковим принципом.

Отже, соціальні процеси в Україні відображали формування сучасного індустріального суспільства і водночас кризу соціалістичного ладу, заснованого на директивній економіці, колективній безвідповідальності, монополії КПРС на владу і бюрократії — на національні багатства.

Спроби М. Хрущова послабити владу партійної РЕФОРМИ 1965 р. бюрократії, бодай частково обмежити матеріальні привілеї номенклатурної еліти, децентралізувати управління економікою зумовили його падіння. 14 жовтня 1964 р. пленум ЦК КПРС обрав Першим секретарем ЦК КПРС Леоніда Брежнєва, посереднього політика, колишнього партійного функціонера з Дніпропетровщини. Пленум звинуватив Хрущова у суб’єктивізмі і волюнтаризмі, адмініструванні й поспішному експериментуванні, недооцінці економічних законів соціалізму, порушенні норм партійного життя, принципів партійного керівництва.

Гостра критика економічної політики М. Хрущова зобов’язувала нове керівництво розробити власну концепцію розвитку економіки. Почали з сільського господарства, зокрема, з принципів закупівлі продукції: твердого планування, збільшення заготівельних цін, доплат за надплановий продаж, підвищення матеріальної заінтересованості селян.

Ці заходи дещо пожвавили сільськогосподарське виробництво, але суттєво вплинути на стан справ не могли. Адже вони не змінювали виробничих відносин на селі, за якими селянин залишався підневільним. Майже узаконена система розкрадання, зневага до збереження вирощеного доповнювали непривабливу картину колгоспно-радгоспного буття.

Низька ефективність колективізованого й одержавленого господарювання на селі особливо яскраво виявляється при порівнянні його продуктивності з віддачею особистих підсобних господарств.

Брежнєвська аграрна політика була “одностайно” підтримана партійним керівництвом України як єдино правильний шлях, однак сільське господарство не досягло передбаченого'рівня. Причини вбачалися у повільній реалізації вказівок, послабленні контролю, зниженні відповідальності за доручену справу, поверховості керівництва. До з’ясування істинних факторів відставання села було ще далеко.

Програма економічної реформи в промисловості одним з перших кроків передбачала ліквідацію раднаргоспів, що означало обмеження прав союзних республік і їх територіальних органів, відновлення всевладдя союзних міністерств. 90% підприємств республіки підпорядковувались Москві. У розпорядженні уряду УРСР залишилась фактично лише місцева промисловість. Жовтневий (1965 р.) пленум ЦК Компартії України схвалив це рішення ЦК КПРС, зазначивши, що ліквідація раднаргоспів має винятково важливе політичне і народногосподарське значення, хоч не так давно — в квітні 1957 р. пленум ЦК КПУ констатував велике народногосподарське значення запровадження раднаргоспів.

Реформа мала негативні як економічні, так і політичні наслідки: перервались усталені народногосподарські зв’язки, зросла собівартість продукції, впала дисципліна поставок, почастішали зустрічні мандри одних і тих же матеріалів, сировини і палива. Позбавлення республік права управляти підприємствами на своїй території, насадження централізаторських тенденцій, посилення адмі­ністративно-командних методів управління — все це позбавляло реформу реальних перспектив.

Водночас реформатори прагнули послабити прояви місництва, прискорити технічний прогрес. Було запропоновано нову систему оцінки діяльності підприємств (за реалізацією продукції, рівнем рентабельності, виконанням плану поставок). Планувалося розширення прав підприємств, їх самостійності на грунті повного госпрозрахунку.

Однак період реформування (1966—1970) все ж виявився одним з найрезультативніших. Виробництво промислової продукції зросло в Україні на 50%, продуктивність праці у цій галузі — на 28, національний доход — на 38%. Після цього темпи економічного зростання почали спадати, досягнувши у 80-х роках від’ємних значень.

Згортання економічної реформи означало приду- шення господарської ініціативи, ледь помітної

самостійності підприємств, нових економічних методів управління виробництвом, повернення командно-адміністративної системи до звичних директивних засобів керівництва. Панівним залишився екстенсивний шлях розвитку виробництва, тобто зростання обсягів досягалося за рахунок залучення додаткової робочої сили, будівництва нових підприємств на старій технічній основі, нарощування капіталовкладень, розширення посівних площ тощо.

У результаті основні виробничі фонди України в 1966—1985 рр. майже почетверилися, кількість робітників і службовців зросла в 1,5, гі капіталовкла­дення — у 2,5 раза. Однак якщо у першому п’ятиріччі цього періоду обсяг промислової продукції, згідно з офіційною статистикою, збільшився на 50%, то в останньому — лише на 19, середньорічний приріст продукції сільського господарства знизився з 3,2 до 0,5%, темпи зростання продуктивності суспільної праці зменшились у 2,2 раза, національного доходу — у 2,5 раза, реальних доходів населення — у 2,6 раза. Спрацьованість основних виробничих фондів становила 1961 р. 28, а 1985 р. — 43%. Хронічним стало невиконання “накреслених” партійними з’їздами планів. Економіка республіки, як і всієї країни, стрімко наближалася до кризи.

Створити комплексний міжгалузевий план не вдалося, як і поставити стимулювання у залежність від результатів праці. Розходження інтересів трудівника, підприємства і суспільства, нежиттєздатність виробничих відносин зумовили крах економічних новацій.

Замість того щоб виробничі пропорції регулювати потребами споживання, тобто ринком, соціалістична система запровадила плановість, волюнтаристськи встановлені показники. Окрім того, у 70—80-ті роки надзвичайно поширилася практика коригування планів у бік зниження. Все це перетворило країну у суспільство тотального дефіциту. Катастрофічно не вистачало металу, буді­вельних матеріалів, обладнання, палива, паперу, кормів, транспортних засобів тощо. Водночас вироблялося чимало нікому не потрібних речей лише тому, що вони були включені в план.

Високорозвинуті країни побудували постіндустріальне суспільство, вступили в технотронну еру. Україна ж у складі CPCP все ще продовжувала індустріалізацію. Але й ці процеси гальмувалися повільним вилученням з виробництва застарілого устаткування, середній вік якого 1985 р. становив 28 років. При оптимальному рівні щорічного оновлення основних фондів у 14% у промисловості України щорічне їх списання 1966—1970 рр. становило 2,7% і поступово зменшувалося до 1,6% 1981 —1985 рр.

Не менш катастрофічними були наслідки панування командно-бюрократичної системи у сільському господарстві. З 1966 ∏σ 1985 р. посівні площі у республіці скоротилися на 1,1 млн га. Досягнутий (1976—1980) 43-мільйонний середньорічний рівень виробництва зерна знизився наступного п’ятиріччя до 39,3 млн т. Зате значно зросла чисельність адміністративного апарату. Якщо на початку 60-х років сільськогосподарські підрозділи райвиконкомів налічували близько 20 працівників, то створені 1982 р. районні агропромислові об’єднання (РАПО) — до 60. Майже кожен п’ятий з них ніколи не працював не лише на землі, а й взагалі у сільському господарстві. Значно розширився і апарат обласних управлінь. Численні реорганізації, власне, й здійснювалися на догоду агропромисловій бюрократії. Окрім цього, селянином ще керували партійні комітети. Держава систематично підвищувала ціни на техніку, транспорт, міндобрива, залишаючи незмінними ціни на сільськогосподарську продукцію.

Капіталовкладення в агрокомплекс (1966—1985 рр. — 101 млрд крб) були малоефективними. Ні майже потроєння їх обсягів, ні збільшення їх питомої ваги у складі інвестицій у народне господарство до 27% не дали очікуваної віддачі. Як і “закопування” в землю 16 млрд крб за допомогою меліорації. Темпи зростання врожайності були дуже низькими, та й ті досягалися часто за рахунок “прихованих” земель.

Ініціатива практиків також не знаходила підтримки збюрократизованої сільськогосподарської керівної верхівки, бо підточувала підгрунтя її владарю­вання. Наприклад, колективний підряд з оплатою праці за кінцевими результатами за врожай у Башта нському районі Миколаївської області запровадили ще 1971 р., але й через 12 років кількість таких колективів у колгоспах і радгоспах республіки ледь перевищила 5%. Чимало господарств (на початку 80-х років — 41%) були низькорентабельними та збитковими.

Гальмування розвитку особистих підсобних господарств лише протягом 1966—1975 рр. призвело до скорочення в них поголів'я свиней на 1976 тис. (або на 34%), овець і кіз — на 702 тис. (54,3%) і корів — на 620 тис. (18,2%). У наступні десять років кількість корів в особистому користуванні зменшилась ще на 480 тис. Відповідно скоротились прибутки селянських господарств.

І все ж Україна забезпечувала не лише власні потреби в продовольстві, а й за рознарядками з Москви вивозила сільськогосподарську продукцію. Наприклад, на межі 70—80-х років вона виробляла 60% союзного обсягу цукру, 44 — соняшнику, 36 — плодів та ягід, 30 — овочів, 27 — плодоовочевих консервів, 26 — тваринного масла, 23 — м’яса, 20% сиру і бринзи тощо.

Але умови життя та праці на селі залишалися надзвичайно тяжкими. Так, 1985 р. ручною працею у рослинництві було зайнято 71,4% колгоспників і 76,9% працівників радгоспів. До цього додамо примітивність знарядь, недосконалість техніки, відсутність достатньої кількості шкіл, дитсадків, клубів, транспорту, впорядкованих доріг, відсталість медичного та побутового обслуго­вування. До 1985 р. природний газ отримали 5% населених пунктів, водопровід — 1260 сіл (4,4%), каналізацію — 213 (0,7%). Колишні методи примусового прикріплення селян до землі уже не діяли, і вони масово рушили до більш цивілізованого міста. Протягом 1966—1985 рр. до цього кроку вдалися 4,6 млн чол. З карти України зникли сотні оголошених “неперспективними” сіл, зокрема, 1972—1986 рр. — 1502. У селі залишились пенсіонери, немічні люди, які не мали снаги розпочинати нове життя, та ще ті, хто не встиг виїхати або не мав змоги це зробити.

Зрозуміло, що міграція сільського населення у міста не була б явищем негативним за умови відповідного підвищення продуктивності праці в агропромисловому комплексі. Але цього не сталося, й командно-адміністративна система знову застосувала традиційний метод “зосередження сил на вирішаль­них ділянках”. Щодо сільського господарства цей принцип реалізувався у вигляді шефства міста над селом. Для польових робіт, на сінокоси, заготівлю кормів, збирання врожаю, перебирання того, що не встигло зігнити, залучали робітників і студентів, вчителів і школярів, науковців і військових, творчу інтелігенцію і працівників торгівлі. Держава, зберігаючи середній заробіток високооплачуваним спеціалістам, зазнавала величезних збитків.

Екстенсивний підхід до сільського господарства ще раз довів свою неефективність. При тому, що у 1960—1985 рр. енергоозброєність одержавленого сільського трударя зросла майже у сім разів, електроозброєність його праці — у двадцять, а використання мінеральних добрив — у 10,5 раза, валовий обсяг продукції рослинництва збільшився за цей час лише у півтора, у тому числі зернових — у 1,3 раза. Поголів’я корів зросло на 1037 тис. (на 13%), а річний надій — в 1,4 раза і становив 1985 р. 2570 кг молока від однієї корови. Для порівняння зауважимо, що у США він досяг на той час 5800 кг.

Остаточно з’ясувалося: колгоспно-радгоспна система господарювання на селі виявила цілковиту нездатність забезпечити високоефективне функціонування. Не допомогла і прийнята травневим (1982 р.) пленумом ЦК КПРС і продубльована того ж року листопадовим пленумом ЦК КПУ Продовольча програма. Її чекала доля попередніх програм. Виконаною виявилася лише та частина, де йшлося про створення додаткових управлінських структур.

Однією з кардинальних причин провалу економічних реформ був саботаж їх з боку потужного апарату державного управління, величезної армії виробничо-управлінської бюрократії, яка на середину 80-х років досягла в CPCP за далеко не повними підрахунками 18 млн чол. Але найбільшим гальмівним фактором економіки була відсутність зацікавленості трудівника у результатах своєї праці через відчуження його від засобів виробництва, від розпорядження виробленою продукцією.

Ці явища свідчили про розклад радянського ладу. Тоталітарна комуністична система могла продемонструвати певну ефективність в екстремальних умовах, коли потрібно було мобілізувати зусилля суспільства на вирішення надзвичайних завдань (індустріалізація, війна, повоєнна відбудова тощо). Вона могла також, зосередивши ресурси на окремих ділянках, домогтися на них значних результатів (наприклад, в освоєнні космосу чи гонці озброєнь). Але ця система не змогла забезпечити стабільного й ефективного розвитку суспільства за нормальних, мирних умов. У 70—80-х роках стала очевидною її нездатність витримати конкуренцію з західною моделлю, заснованою на ринковій економіці і демократії.

70-ті — першу половину 80-х років дещо оптимістично називали періодом застою. Насправді ж це був час неухильного сповзання країни, а отже, і всіх з’єднаних однією долею республік, у тяжку економічну кризу.