ХРУЩОВСЬКА “ВІДЛИГА” (1953—1964)

Головна хвиля терору та великих чисток минула, але сталінська концепція загострення класової боротьби залишалася актуальною. Апарат репресій працював на значних обертах, виявляючи все нових “ворогів народу”.

Не менш тяжкий спадок сталінщини — тоталітаризм. Він виріс з монополії на владу більшовицької партії і характеризувався повним контролем державиⁱ над усіма сферами життя суспільства. Його економічну основу становила так звана суспільна, а фактично державна власність на засоби виробництва, контрольована партійною, радянською і господарською бюрократією; союзними міністерствами і відомствами, які нехтували національними інтересами України, повністю підпорядкувавши її людський, природний та економічний потенціал інтересам центрального уряду. Ця система відзначалася масовим терором і наявністю потужного репресивного апарату; монополією однієї партії на засоби інформації, думку, слово, істину; політикою денаціоналізації України, перетво­рення української культури у “провінціальний додаток” до російської (М. Грушевський).

Смерть Сталіна не означала смерті ані сталінізму, ані тоталітаризму, які пустили в суспільстві глибоке коріння. Але перші кроки в напрямі десталінізації України було зроблено того ж 1953 р. У березні фактично, а у вересні офіційно першим секретарем ЦК КПРС став М. Хрущов. У союзних республіках почалися значні кадрові зміни, перестановки у керівництві. У червні 1953 р. пленум ЦК КПУ звільнив з посади першого секретаря ЦК Л. Мельникова, звинувативши його в русифікації вищої школи і дискримінації місцевих кадрів у Західній Україні.

Високі урядові посади зайняли драматург О. Корнійчук, син відомого західноукраїнського письменника С. Стефаник та інші громадсько-політичні діячі української національності. Змінилось керівництво Української ре­спубліканської ради професійних спілок: замість А. Клебанова головою УРРПС обрано К. Москальця. Значні перестановки відбулись в міністерстві внутрішніх справ (відразу після смерті Сталіна MBC і МДБ реорганізовано у єдине союзно-республіканське міністерство), особливо після арешту Л. Берії і його колеги в Україні П. Мешика.

Восени 1953 р. були ліквідовані інструменти терору — воєнні трибунали військ MBC і Особлива нарада MBC, яка мала право застосовувати в адміністративному порядку висилку, заслання та ув’язнення. Згодом відміняються постанова ЦВК CPCP від 1 грудня 1934 р. про порядок ведення справ “щодо підготовки і здійснення терористичних актів” та постанови від 1 грудня 1934 р. й 14 вересня 1937 р. про зміни в карно-процесуальних кодексах, за якими не дозволялися касаційні скарги у справах про шкідництво, терор та диверсії. У 1954 р. створюється Комісія Президії ЦК КПРС з вивчення матеріалів, які стосувалися масових репресій в час “великої чистки”, а в 1955 р. видається положення про прокурорський нагляд. Важливе значення мала амністія громадян, які співпрацювали у роки війни з німцями (вересень 1955 р.). Адже чимало українців, особливо мешканців західного регіону, які зазнали фашистської окупації, нерідко безпідставно звинувачених у “пособництві ворогові”, було вислано в Сибір або інші віддалені райони країни.

Дальшим кроком у десталінізації став XX з’їзд КПРС (1956), на закритому засіданні якого виступив М. Хрущов з критикою культу особи. Ця критика була хоч і різкою, але недостатньо глибокою, оскільки не торкалася системних засад і фундаментальних причин режиму особистої влади Сталіна.

У липні 1956 р. опубліковано постанову ЦК КПРС “Про подолання культу особи і його наслідків”, яка спрямувала критику сталінщини в більш помірковане русло.

Початок нового політичного курсу схвально зустріла Україна. Перший мітинг на підтримку політики десталінізацїї відбувся в Київському педагогічному інституті. В липні 1956 р. у пресі з’явилося перше повідомлення про реабілітацію українських письменників, що стали жертвами сталінського терору: В. Еллана (Блакитного), В. Чумака та І. Микитенка. Було розпочато кампанію за реабілітацію видатних діячів української культури — драматурга М. Куліша, режисера Л. Курбаса, кінорежисера 0. Довженка та ін. За роки “відлиги” були реабілітовані також окремі партійні, державні та військові діячі, ліквідовані у 30-ті роки, у тому числі члени розпущеної Комуністичної партії Західної України.

Колективне керівництво, що прийшло на зміну режиму особистої влади, скоро втратило одностайність і фактично розкололося. Все більшої гостроти набувала боротьба між прихильниками реформування та їх опонентами, насамперед головою уряду Г. Маленковим, його заступником В. Молотовим та керівником Держкомітету праці і зарплати Л. Кагановичем. У січні 1955 р. Г. Маленков був усунений з посади Голови Ради Міністрів CPCP, яку зайняв маршал М. Булганін. Але своєї вершини конфронтація досягла влітку 1957 р., коли “сталінська гвардія” згуртувалась проти М.

Критика культу особи гостро прозвучала на XXIl з’їзді КПРС (1961). Цього разу йшлося не тільки про злочини Сталіна, а про його активних помічників та підручних, у тому числі Л. Кагановича. На з’їзді було сказано, що свого часу він висунув пропозицію про створення різних позасудових органів, які “полегшували” б процедуру розправи, ще до закінчення судових засідань редагував проекти вироків тощо. Саме тоді вперше прозвучала правда про ганебну діяльність Л. Кагановича в Україні, а час його секретарювання названо “чорними днями” для республіки. У своїй промові на з’їзді М. Підгорний зазначав, що Л. Каганович “цькував і тероризував керівних працівників республіки”, що він “знаходив задоволення в знущанні з активістів, з інтелігенції, принижував їх людську гідність, погрожував арештами і тюрмою”.

Поступово долалися страхітливі наслідки режиму особистої влади, заснова­ного на насильстві. Крок за кроком розвінчувався образ великого вождя, створений апаратом пропаганди. Лише перелік законів CPCP і Указів Президії Верховної Ради CPCP, які стосувались присвоєння імені Сталіна і визнавались такими, що втратили силу, займав майже чотири сторінки. У листопаді 1961 р. Указом Президії Верховної Ради CPCP Сталінську область переіменовано на Донецьку, місто Сталіне — на Донецьк. Але процес десталінізацїї здійснювався непослідовно, часто підпорядковуючись тактичним політичним розрахункам. Говорячи про період з 1953 р. до 1956 p., М. Хрущов зазначав, що тодішнє керівництво не змогло відкинути минуле, оскільки було сковане своєю діяльністю під керівництвом Сталіна. Цілком очевидно, не вдалося це М. Хрущову й після XX з’їзду КПРС.

СВЯТКУВАННЯ 300 РІЧЧЯ ВОЗЗ’ЄДНАННЯ УКРАЇНИ З РОСІЄЮ. ПЕРЕХІД КРИМУ ДО УРСР

У 1954 р. святкувалося 300-річчя возз’єднання України з Росією. В усіх куточках республіки відбувалися урочисті збори, виставки і концерти, конкурси й фестивалі. Вийшли друком наукові дослідження, присвячені історії Хмельниччини (І. Крип’якевича, В. Голобуцького), питанням українського мовознавства і літературознавства (І. Свенцицького, М. Возняка). На початку 1954 р. Указом Президії Верховної Ради УРСР м. Проскурів було перейменовано у м. Хмельницький, а Кам’янець-Подільську область — у Хмельницьку область.

Підготовка до святкування відбувалася в “кращих радянських традиціях”. У Києві було створено п’ять комісій, які займалися питаннями торгівлі та благоустрою міста. До ювілейної сесії Верховної Ради УРСР планувалося доставити в столицю республіки сотні тонн овочів і фруктів, закупити у Франції і на початку травня привезти до Києва десять тонн свіжого винограду і ананасів тощо. Планувалося пофарбувати 450 фасадів, відремонтувати залізничний вокзал, реконструювати окремі вулиці і переходи, переобладнати деякі готелі й ресторани, змінити рекламу і оформлення вітрин магазинів та ін.

З нагоди ювілею було опубліковано “Тези про 300-річчя возз’єднання України з Росією (1654—1954 рр.)”, схвалені ЦК КПРС. В цьому документі сформульовано офіційну концепцію історичного розвитку України. Суть її можна звести до кількох основних положень, а саме: “Російський, український і білоруський народи походять від єдиного кореня — давньоруської народності, яка створила давньоруську державу — Київську Русь”; “борючись за національне визволення, український народ прагнув до возз”єднання з російським народом”, його опорою в цій боротьбі стала Російська централізована держава; Переяславська Рада — акт возз’єднання України з Росією, яке “мало величезне прогресивне значення для дальшого політичного, економічного і культурного розвитку українського і російського народів”; в результаті їх спільної революційної боротьби була створена УРСР — “дійсно вільна, суверенна національна держава...”

Як бачимо, цей документ цілковито заперечував концепцію історії України, розроблену М.

Однак чи не головною подією, пов’язаною з відзначенням 300-річчя возз’єднання України з Росією, стала передача Криму до складу УРСР. 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради CPCP прийняла Указ “Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР”, враховуючи спільність економіки, територіальну близькість та тісні господарські й культурні зв’язки між Кримом і Україною. 26 квітня 1954 р. прийнято Закон “Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР”. А у травні на завершення святкувань відбулися ювілейна сесія Верховної Ради УРСР і парад військ та демонстрації в Києві та інших містах республіки.

Зв’язки між Наддніпрянщиною і Кримом сягають у далеку давнину. В часи старокняжої Київської держави між цими землями підтримувались постійні торговельні контакти, у тому числі судохідним шляхом з Києва до Сурожа (Судака). За татаро-турецького панування в Криму сюди не раз здійснювали походи запорізькі козаки, звільняючи з неволі тисячі синів і дочок України. У квітні 1783 р. Крим увійшов до складу Росії, належав до Таврійської області, згодом перетвореної в губернію, що включала три повіти південноукраїнських степів — Дніпровський, Бердянський та Мелітопольський.

На початку XX ст. основну частину населення Криму становили росіяни, татари та українці. У листопаді 1917 р. Українська Центральна Рада проголосила, що Таврія належить до УHP. Але в своєму IIl Універсалі вона не включала Крим до України. В січні 1918 р. в Криму була встановлена радянська влада, а згодом утворена Радянська Соціалістична Республіка Таврида. У жовтні 1921 р. створена автономна Кримська PCP у складі РРФСР, хоч з нею Крим не межував. У 30-ті роки посилилася русифікація краю, зменшилася кількість шкіл, у яких навчання велося українською мовою. Навесні 1944 р. за “зраду” батьківщини і співпрацю з німцями корінних мешканців Криму — татар — було депортовано в Середню Азію.

18 травня 1944 р. стало днем трауру в історії кримських татар: протягом доби тисячі людей, переважно жінок, дітей, старих, було вигнано з рідних домівок, посаджено в товарні вагони і відправлено на спецпоселення. Через нестачу харчів і антисанітарію багато переселенців у дорозі померло. Протягом травня-червня 1944 р. з Криму було виселено понад 225 тис. осіб, причому не тільки татар, а й болгар, греків, вірмен, представників інших національ­ностей. Влітку 1945 р. Кримську APCP перетворено на звичайну область Російської Федерації.

На час переходу Криму до УРСР на його території проживало 1,2 млн осіб (1959), серед них 785 тис. міського і 417 тис. сільського населення. В області налічувалося 27 сільських районів, 13 міст і 25 селищ міського типу. Працювали медичний, педагогічний і сільськогосподарський інститути, близько 20 різних технікумів та багато науково-дослідних закладів. Діяло понад тисячу шкіл, з яких 99 середніх і 354 семилітніх. Крим був найбільшою курортною зоною Радянського Союзу, де щороку відпочивали і лікувались сотні тисяч людей.

У середині 50-х років в області налічувалось близько 3,5 тис. підприємств, на яких було зайнято до 809 тис. робітників. Велике значення мала харчова промисловість з такими її галузями, як консервна, виноробна, плодоовочева та ін. У Джанкої і Сімферополі знаходились плодо- та овочеконсервні заводи, а в Керчі та Ялті — рибоконсервні. В області працювали такі підприємства, як керченський металургійний завод ім. Войкова, Комиш-Бурунський залізо­рудний комбінат. Значне місце у важкій індустрії займала хімічна промис­ловість: Сакський і Красно-Перекопський хімічні завоДи випускали продукцію для медичної, харчової, поліграфічної, текстильної та інших галузей. Більш як 17 % валової продукції промисловості, що вироблялася в області, припадало на суднобудування, судноремонт, а також харчове й сільськогосподарське машинобудування. На південному березі й у передгір’ї розвивалося садівництво і особливо виноградарство, а у степовій частині — тваринництво. Крім того, в Криму вирощували тютюн та ефірно-олійні культури, в тому числі лаванду, шалфей, червону троянду та ін.

Крим — природне продовження України, тісно пов"язаний з нею історично, органічно влився в господарський комплекс республіки. Уряд вживав заходів для ширшого заселення області українцями і розвитку української мови. Однак етнічний склад населення істотно не змінився: на 1959 р. українці становили 22,3 %, а росіяни — 71,4 % мешканців області. За весь час проживання на території півострова українське населення зробило значний внесок у розвиток матеріальної та духовної культури цього краю — “старого і юного, як ранок, Криму”.

Наприкінці 40-х — на початку 50-х років завершилась відбудова народного господарства України. В цей період було досягнуто найвищих темпів розвитку промисловості — понад 20 % на рік. Проте окремі галузі економіки, як і раніше, залишалися незбалансованими. Відставали середнє, легке машинобудування, зв’язок і транспорт, житлове й комунальне господарство. Найбільші труднощі переживало сільське господарство, яке було пасинком соціалізму і перебувало у стані хронічного застою. Тому перші заходи нового керівництва, спрямовані на піднесення економіки, стосувалися сільського господарства. Це мало важливе значення для України — однієї з головних житниць Радянського Союзу.

Серед цих заходів слід назвати насамперед підвищення заготівельних цін на сільськогосподарську продукцію. Протягом 1953—1958 рр. вони зросли на зерно майже у 7 разів, на картоплю — майже у 8 разів, на продукти тваринництва — у 5,5 раза. Вже восени 1953 р. з колгоспів списано всю заборгованість минулих років по обов’язкових поставках продуктів тваринниц­тва. Прийнято рішення не висувати перед окремими районами і колгоспами завдань щодо поголів’я тих видів худоби і птиці, розвиток яких за даних умов господарськи недоцільїйій. З метою кращого стимулювання дозволено видавати колгоспникам грошовий аванс у розмірі 25,0 % засобів, які надходили від реалізації худоби і продуктів тваринництва. В 1954 р. почалося освоєння цілинних і перелогових земель у районах Казахстану, Сибіру, Уралу й частково Північного Кавказу. В лютому 1954 р. на цілину виїхала перша група української молоді, яка складалася з кількох десятків трактористів, комбайнерів, механіків MTC, робітників заводів і будов Київщини. У 1956 р. в господарствах Казахстану, Західного Сибіру й Північного Кавказу працювало понад 75 тис. українських юнаків і дівчат.

Цілинна програма дала змогу розширити зернове виробництво, але надовго законсервувала екстенсивний характер сільського господарства. Збір зерна мав вирости і внаслідок значного збільшення посівів кукурудзи, яке почалося в 1955 р. Нова кампанія здійснювалась майже повсюдно і часто без належного економічного обгрунтування. В 1953 р. посіви кукурудзи займали в Україні близько 2,2 млн га, в тому числі на зерно 1,8 млн га. За рішенням лютневого (1955 р.) пленуму ЦК КПУ, вже в 1955 р. понад 5,2 млн га планувалося засіяти цією культурою, зокрема 4,3 млн га на зерно. В багатьох районах України істотно скоротилися посіви пшениці, зменшилися площі під окремими кормовими культурами. За короткий час “цариця полів” зайняла в Україні понад 20,0% усієї посівної площі. В цій кампанії яскраво виявились суб’єктивізм хрушовського керівництва і недоліки командної економіки. Зернову проблему повністю розв’язати так і не вдалося: після неврожаю 1963 р. розпочато імпорт зерна з США та Канади.

Після смерті Сталіна були зроблені поступки селянам, котрі мали особисті підсобні господарства. В 1953 р. знижено норми поставок з цих господарств, внесено зміни в систему оподаткування колгоспників, грошовий податок з кожного колгоспного двора зменшено в середньому вдвічі. У липні 1957 р. прийнято постанову про відміну обов’язкових поставок сільськогосподарської продукції державі господарствами колгоспників, робітників і службовців. Однак як тільки економіка села дещо зміцніла, почали зростати врожайність зернових, поголів’я худоби, з’явилися нові обмеження особистих господарств колгоспників. У 1955 р. помітно зменшено розміри присадибного господарства, хоч воно давало немалу частку державних заготівель сільськогосподарської продукції. В 1956 р. встановлено грошовий податок з громадян, які тримали худобу в містах, а влітку 1959 р. прийнято Указ Президії Верховної Ради УРСР про заборону утримання худоби в містах і робітничих селищах.

Протягом 50-х років відбувалося укрупнення колгоспів, що частково зменшило апарат управління. У 1958 р. були ліквідовані машинно-тракторні станції, а техніка і машини продані колгоспам. Почали виникати міжколгоспні об’єднання, як правило, для ведення спільного будівництва. У травні 1963 р. Президія Верховної Ради УPCP прийняла укази “Про норми утримання худоби в особистій власності громадян, які не є членами колгоспів” та “Про грошовий податок з громадян — власників худоби, які не займаються суспільно корисною працею, та з громадян, шо утримують худобу з метою особистого збагачення”. За 1954—1964 рр. поголів’я великої рогатої худоби в підсобних господарствах колгоспників в Україні скоротилося на 14,4%, на колгоспних ринках зменшився продаж продукції тваринництва. Вже вкотре економіка прислуговувала політиці, а економічною доцільністю і розрахунками нехтували на догоду ідеологічним догмам. Слід зазначити, шо після 1958 р. темпи розвитку сільського господарства значно знизились, становили в середньому 2,0% на рік, виробництво продуктів тваринництва майже не зростало.

Особливо відчутними були реформи в промисловості. М. Хрущов розумів, що збереження старої системи планування й управління господарством означало збереження потужного адміністративно-бюрократичного апарату, який чинив опір будь-яким змінам і всій політиці оновлення суспільства. Саме в партійній, державній і господарській бюрократії «корінилися головні джерела консерватив­них політичних тенденцій, основні сили антиреформістського, просталінського спрямування. До середини 50-х років планування і управління народним господарством України майже цілковито зосереджувалося в Москві. Більшість найважливіших галузей промисловості — вугільна, металургійна, машино­будівна, енергетична та інші — керувалися союзними міністерствами. Тому обмеження централізму й бюрократії неминуче розширювало економічні права і компетенції України.

У квітні 1953 р. Президія Верховної Ради CPCP прийняла рішення про зменшення кількості союзних (з ЗО до 20) та союзно-республіканських (з 21 до 13) міністерств. Хоч наступного року їх кількість знову зросла, сталися перші відчутні зміни на користь республік, оскільки деякі союзні міністерства набули союзно-республіканського статусу. З 1953 р. по 1956 р. близько 10 тис. підприємств та установ були передані в підпорядкування Української PCP, що збільшило частку республіканської промисловості з 36,0 до 76,0%. У травні 1956 р. ліквідовано Міністерство юстиції CPCP, а його функції передані союзним республікам. Значно розширились законодавчі права України: у її відання перейшли питання обласного й крайового адміністративно-територіального устрою, затвердження цивільного та кримінального кодексів. Розпочато скорочення управлінських працівників: лише за 1954—1955 рр. вивільнено понад 61 тис. осіб. Наприкінці 1956 р. М.Хрущов посилив наступ на урядову бюрократію. Але перша спроба, зроблена на грудневому пленумі ЦК КПРС, завершилася невдало. В лютому 1957 р. він зробив чергову спробу децентралізації управління промисловістю і скорочення більшості союзних міністерств. На цей раз опір Г. Маленкова, В. Молотова, Л. Кагановича вдалося зламати і навесні 1957 р. Верховна Рада CPCP прийняла закон про ради народного господарства. На місце старої системи галузевого, вертикального централізованого управління постала система раднаргоспів, які здійснювали територіальне планування й управління промисловістю та будівництвом у відповідних економічних адміністративних районах. В Україні було створено 11 раднаргоспів, яким підпорядковувалась основна частина промислових підприємств. У 1960 р. шляхом дальшого перерозподілу областей створено ще три економічні і відповідно — три ради народного господарства.

За цією реформою вже з 1957 р. було ліквідовано 10 союзних і 15 союзно-республіканських міністерств. На кінець року із загальносоюзних залишилися міністерства хімічної, радіотехнічної, авіаційної, суднобудівної промисловості, середнього машинобудування і транспортного будівництва. Крім того, об’єднано міністерства оборонної промисловості й загального машинобу­дування та електростанцій і будівництва електростанцій. В Україні ліквідовано 11. промислових і будівельних міністерств, а два міністерства перетворені з союзно-республіканських у республіканські міністерства, що залишились, звільнялися від безпосереднього управління підприємствами, здійснюючи свої нові функції через ради народного господарства. Тепер майже вся промисловість республіки знаходилася у підпорядкуванні Ради Міністрів УРСР, у тому числі рад народного господарства і місцевих Рад депутатів трудящих. У рамках раднаргоспів підприємства об’єднувались у трести і комбінати за галузевим принципом, підпорядковуючись відповідним галузевим управлінням.

Так було порушено довголітню практику планування всієї продукції з центру, без урахування місцевих можливостей і потреб. Тепер Держплан УРСР планував значний обсяг продукції, а Держплан CPCP визначав контрольні цифри, які лягли в основу перспективного планування розвитку народного господарства республіки. Однак нова система управління породила нові труднощі й проблеми, зокрема місництво, коли місцеві інтереси ставилися понад інтереси інших районів та республік. Щоб подолати ці тенденції, у 1960 р. створюється спеціальний об’єднавчий центр — Укрраднаргосп, а дещо пізніше — Рада Народного Господарства CPCP. У 1962 р. здійснено укрупнення раднаргоспів: згідно з Указом Президії Верховної Ради УРСР від 26 грудня цього року замість 14 економічних адміністративних районів створено 7 економічних районів (слово “адміністративний” знято). Це — Донецький, Київський, Львівський, Подільський, Придніпровський, Харківський та Чорноморський. Навесні 1963 р. Указами Президії Верховної Ради УРСР республіканські Держплан, Держбуд і Українська рада народного господарства перетворені в союзно-республіканські органи.

Але на цьому зміни в управлінні економікою не завершились. Після реформи в промисловості і будівництві проведена перебудова управління сільським господарством. У березні 1962 р. почалося створення виробничих колгоспно- радгоспних управлінь, які за територією, чисельністю населення і обсягом виробництва значно перевищували сільські райони. Керівництво аграрним сектором економіки, таким чином, також будувалося за територіальним принципом. Такі зміни не були позбавлені логіки і послідовності, але загалом не дали бажаних наслідків. Нерідко вони не спрощували, а ускладнювали управління, не скорочували, а збільшували управлінський персонал тощо. Наприкінці 1962 р. відбулися пленуми ЦК КПРС і ЦК КПУ, на яких прийнято постанови про перебудову партійних органів за виробничою ознакою (проведено відповідну перебудову радянських, профспілкових і комсомольських органів).

Певна увага зверталась на соціальні проблеми. Влітку 1953 р. був прийнятий план розвитку легкої й харчової промисловості, який породив надії в країні і досить скоро дав перші наслідки: в магазинах побільшало продуктів, почалися закупки деяких товарів за кордоном. У квітні 1956 р. Президія Верховної Ради CPCP своїм указом відмінила кримінальну відповідальність робітників і службовців за самовільне залишення підприємств і установ й прогул без поважних причин. У цей час прийнято низку документів, спрямованих на скорочення робочого дня, зниження деяких податків, підвищення пенсій і заробітної плати низькооплачуваних робітників, збільшення відпусток по вагітності й після пологів та ін. За 1953—1965 рр. середня зарплата робітників і службовців зросла на третину, а мінімальна заробітна плата підвищилась з 27 до 45 крб.

Одним із кроків у соціальній політиці стала ліквідація державних позик (1957), які забирали близько 10% заробітків трудящих і служили засобом непрямого оподаткування населення. Значною мірою вдалося зняти гостроту житлової проблеми, хоч програма будівництва, прийнята 1957 р., не була виконана. Нарешті, почали долатися дискримінація й нужденне становище колгоспного селянства, яке довгі роки перебувало під непосильним державним гнітом. Була ліквідована натуроплата і введено щомісячне авансування колгоспників, повністю списана заборгованість з податку і поставок за минулі роки. Поступово зростали обсяг торгівлі й грошовий обіг на селі, доходи колгоспників. Сільські мешканці одержали паспорти, яких, як правило, не мали з часу введення паспортної системи в Україні 1933 р.

Проте економічні та соціальні перетворення цього періоду нерідко відзначалися непослідовністю, поспішністю. Фраза “ми за два-три роки вирішимо проблему” стала рефреном майже кожної доповіді чи промови М. Хрущова. Доба реформ була десятиліттям урочистих обіцянок, більшість з яких залишилась невиконаною: згадаймо, наприклад, заклик “у найближчі роки” наздогнати й перегнати США за виробництвом м’яса, масла і молока на душу населення чи програму побудови матеріально-технічної бази комунізму за 20 років, прийняту на XXIl з’їзді КПРС (1961). Усе це послужило підставою для пізнішого звинувачення М. Хрущова в суб’єктивізмі та волюнтаризмі.

Критика культу особи відкрила можливість оновлення і лібералізації суспільства. Цей процес був складним і суперечливим, але загалом сприяв громадському пробудженню, національному від­родженню в Україні. Серед різних категорій населення зріс інтерес до української мови і культури, до історії свого народу. З’явилися нові періодичні видання, зокрема журнали “Прапор” (1956), “Радянське літературознавство” (1957), відновився вихід журналу “Всесвіт” (1958). У цей час були створені такі наукові центри, як Академія будівництва і архітектури, Українська сільськогосподарська академія наук (1956), а також нові творчі спілки — Спілка журналістів України (1957) та спілка працівників кінематографії України (1958). Почалося видання “Українського історичного журналу” та першої “Української Радянської Енциклопедії”. Більша увага стала приділятися розвитку літературознавства і мовознавства, що знайшло відображення у виданні багатотомних праць з історії української літератури та літературної мови, “Антології української поезії” та ін.

Критика культу особи поклала край “сталініані” в мистецтві УРСР. З музеїв, виставок, галерей вилучалися численні полотна 4 скульптури, присвячені “вождю всіх народів”. Митці України, насамперед графіки, почали пошуки нових форм в образотворчому мистецтві, виходячи за рамки соціалістичного реалізму. В зв’язку зі святкуванням 150-річчя від дня народження Кобзаря у Москві було споруджено пам’ятник Т. Г. Шевченку (роботи М. Грицюка, Ю. Сінкевича, А. Фуженка). Того ж року у Львові відкрито пам’ятник !.Франку, виконаний В. Борисенком, Д. Крвавичем, Е. Миськом, В. Одрехівським, Я. Чайкою та А. Шуляром. Цікаві твори станкової скульптури створили М. Рябінін і В. Сколоздра (“Олекса Довбуш”), Г. Петрашевич (“Дитино моя”) та інші митці. У 1962 р. встановлено щорічну Шевченківську премію, яка присуджувалась в галузі літератури, журналістики, мистецтва та архітек­тури.

Розвиток національної культури загальмував новий шкільний закон, опублікований для обговорення наприкінці 1958 р. і прийнятий Верховною Радою УРСР у квітні 1959 р. Він надавав право батькам вибирати своїм дітям мову навчання і фактично був використаний для русифікації українського шкільництва. Проти цього закону рішуче виступили представники творчої інтелігенції, які слушно вбачали в ньому інструмент національного нівелювання і знеособлення. Гіркі плоди цього закону даються взнаки ще й донині.

В цілому ж лібералізація і десталінізація суспільства мали позитивне значення для розвитку української літератури. У цей час були написані “Зачарована Десна” і “Поема про море” О. Довженка, “Гомоніла Україна” П. Панча і “Вир” Г. Тютюнника, “Людина і зброя” О. Гончара та “Правда і кривда” М. Стельмаха. Припинилися нападки на письменників, які на початку 50-х років були об’єктом критики борців проти космополітизму й буржуазного націоналізму. На розвиток української культури, на громадське життя в Україні того часу помітно вплинуло нове покоління талановитих митців, які одержали назву “шестидесятників”. Твори цих поетів, прозаїків, літературних критиків нерідко з труднощами пробивали собі шлях на сторінки журналів, проте користувалися популярністю серед молоді, поширюючись у численних рукопи­сах. Саме з цього часу беруть початок українські позацензурні видання або, інакше кажучи, український “самвидав”.

Серед зачинателів ру\у “шестидесятників” були Л. Костенко і В. Симоненко. Вони виступили проти фальшу, єлейності в зображенні дійсності, відстоювали національно-культурне відродження України. Великий інтерес читачів викли­кали збірки поезій Л.Костенко “Проміння землі” (1957), “Вітрила” (1958), “Мандрівки серця” (1961). У 1962 р. побачила світ перша збірка В. Симоненка “Тиша і грім”, що стала водночас його останньою прижиттєвою книгою. В 1953 р. Д. Павличко дебютував збіркою “Любов і ненависть”. Широкий відгук 1962 р. одержали перші збірки поезій І. Драча “Соняшник” та М. Вінграновського “Атомні прелюди”. До них приєдналася велика група творчої молоді, яка прагнула зламати літературні шаблони, знайти нові зображувальні форми, переступити через одномірне, одноколірне, догматичне сприйняття світу. У плеяді митців-шестидеСятників — поети Б. Олійник, В. Коротич, І. Калинець, В. Стус, прозаїки Г. Тютюнник, В. Шевчук, Є. Гуцало, Р. Іваничук, критики І. Дзюба, 1. Світличний, Є. Сверстюк, публіцист В. Чорновіл та ін.

Молоді українські письменники були піддані критиці вже на серпневому (1962 р.) пленумі ЦК КПУ, що розглядав питання ідеологічної роботи партії. Але широкий наступ на шестидесятників розпочався наприкінці 1962 р., після зустрічі партійного і урядового керівництва з представниками творчої інтелігенції у Москві. Ця зустріч відбулася після того, як М. Хрущов відвідав виставку модерністського мистецтва, яке не зрозумів, не сприйняв і різко розкритикував. Боротьбу з модернізмом, абстракціонізмом, будь-якими но­ваціями, що виходили за рамки традиційного реалістичного мистецтва, було підхоплено і в Україні. Творча праця знову ставилася під жорсткий адміністративний контроль. Розпочалися атаки на 1. Дзюбу, І. Світличного, Є. Сверстюка, які підтримували “шестидесятників”. На зустрічі представників української творчої інтелігенції з ідеологічними працівниками в квітні 1963 р. критиковано І. Драча, М. Вінграновського, С. Голованівського. Йшла кампанія проти тих, хто приділяв “надмірну увагу” негативним явищам сталінського періоду. В західних областях УРСР пророблялася група “формалістичних теоретиків” з Львівського інституту декоративного і прикладного мистецтва. Словом, почалося згортання процесів лібералізації і з’явилися перші ознаки ресталінізацїї суспільства.

На початку 1963 р. відбулася конференція з питань культури української мови, організована Київським університетом та Інститутом мовознавства AH УРСР. В ній взяло участь понад 800 осіб і було зачитано 27 доповідей. Особливий інтерес учасники конференції виявили до питань загального стану української мови. У багатьох виступах засуджувалась теорія двомовності націй і зазначалося, що у кожного народу є тільки одна рідна мова, ставились питання про поширення української мови у всіх сферах державного і громадського життя, про подолання мовного нігілізму. Засуджувалась позиція мовознавців, які проповідували необхідність ліквідації національних мов і переходу радянських письменників на російську мову (таку позицію займав, наприклад, російський мовознавець А. Агаєв).

Учасники конференції порушили клопотання перед ЦК КПУ, перед урядом республіки про те, щоб у всіх вищих навчальних закладах, технікумах, училищах, курсах навчання вести українською мовою; у всіх дошкільних установах, де є діти українського населення, виховання провадити українською мовою; у всіх установах і підприємствах, на залізниці та інших видах транспорту, в торгівлі всі справи вести українською мовою; інститути, видавництва видавали наукові твори здебільшого українською мовою; кіностудії творили кінофільми українською мовою, а фільми інших республік переклада­лися на українську мову тощо. Проблеми розвитку рідної мови порушувались у численних публікаціях, що з’являлися в періодичних виданнях. Однак питання, які хвилювали громадськість, залишилися практично невирішеними, а іноді відверто ігнорувалися керівництвом республіки.

Процес лібералізації суспільства, що почався після смерті Сталіна, наклав певний відбиток на політику властей щодо релігії та церкви. Восени

1954 р. з’явилася постанова ЦК КПРС “Про помилки в проведенні науково-атеїстичної пропаганди серед населення”. За рішенням Ради у справах Російської православної церкви при Раді Міністрів CPCP від 17 серпня 1955 р. відмінено реєстрацію членів виконавчих органів і ревізійних комісій приходських церков. У 1956 р. почалося повернення репресованих священиків, у тому числі ліквідованої 1946—1949 рр. Української греко-католицької церкви.

Однак наприкінці 50-х років становище різко змінилося. КПРС брала курс на побудову комунізму, на форсоване “подолання” релігійності, надзвичайно посиливши адміністративне втручання і діяльність релігійних організацій. Прийняті тоді акти значно обмежили можливості відкриття церков, проте істотно полегшили їх закриття, передавши вирішення цього питання з відання Ради Міністрів УРСР у.компетенцію облвиконкомів. Місцеві органи влади встановили жорсткий контроль за священиками, релігійними громадами, фінансовою і господарською діяльністю церкви.

Восени 1958 р. Рада Міністрів CPCP прийняла кілька постанов, спрямованих на ліквідацію монастирів. За рішенням Ради Міністрів УРСР, площа землі, що перебувала в користуванні всіх монастирів України, зменшилася з 357 га до 60 га, тобто майже в шість разів. В особливо тяжкому становищі опинилися монастирі, в яких переважали старі монахи (таких була більшість), оскільки їм заборонили використовувати найману робочу силу і не дозволяли приймати осіб, яким не виповнилося ЗО років. У 1958 р. в CPCP налічувалось 63 монастирі і скити, з них в Україні 32 монастирі та 8 скитів. Зусиллями партійних і державних органів лише за літо 1959 р. в Україні було закрито 8 монастирів і скитів.

Восени 1958 р. прийнято постанову про податки на виробництво свічок у церковних майстернях, яка послаблювала економічну основу існування церкви. Навесні 1959 р. Рада у справах Російської православної церкви при Раді Міністрів CPCP відновила реєстрацію членів виконавчих органів і ревізійних комісій приходських церков, яку здійснювали уповноважені цієї Ради або місцеві радянські органи. Того ж 1959 р. за рішенням Президії ЦК КПРС було вжито заходів, спрямованих на припинення паломництва і закриття святих місць. Усе це відображало новий наступ на церкву, яку М.Хрущов називав “агентурою буржуазної ідеології”.

У 1958 р. в Україні було закрито 64 церкви і молитовних будинки РПЦ, причому в усіх областях. У 1959 р. закрито вже понад 260 церков і молитовних будинків, з них найбільше — у Київській, Запорізькій, Вінницькій, Дніпро­петровській областях. Протягом наступних років кампанія проти церкви набрала ще більшого розмаху: 1960 р. було закрито 747, 1961 р. — 997, 1962 р. — 1144 церкви і молитовних будинки, особливо багато православних храмів закрито у Львівській, Вінницькій, Івано-Франківській, Тернопільській та Хмельницькій областях.

Навесні 1961 р. Рада Міністрів УPCP прийняла постанову “Про посилення контролю за виконанням законодавства про культи”. У тому ж році без широкого розголосу силами партійно-радянського активу проведено облік релігійних об’єднань, молитовних будівель та майна, що перебували в користуванні церковних органів. На той час в Україні залишилось лише 13 православних монастирів і 2 духовні семінарії в Одесі та Луцьку. Крім того, початок 60-х років відзначився посиленням переслідування представників незареєстрованих ceκ*r, насамперед п’ятидесятників та єговістів.

На середину 60-х років в УРСР налічувалось близько 4,5 тис. діючих і майже 1,1 тис. закритих церков і молитовних будинків РПЦ, найбільше їх було в Львівській, Тернопільській, Закарпатській, Івано-Франківській та Вінницькій областях. У середині 60-х років в Україні залишилось 9 монастирів, у тому числі 2 чоловічих і 7 жіночих, в яких перебувало 900 осіб.

На початку 60-х років становище в Україні ускладнилось. Плани розвитку сільського господарства виконувались незадовільно. Прорахунки в

. аграрній політиці і неврожай 1963 р. загострили продовольчу проблему. Валовий збір зерна того року становив тільки 1,34 млрд пудів, завдання з продажу хліба державі Україна не виконала. Внаслідок нестачі кормів істотно зменшилось поголів’я великої рогатої худоби — з 20,5 млн до 19,8 млн голів, овець і кіз — з 10,7 до 9,2 млн голів, свиней — 21,6 до 12,3 млн голів. Помітно скоротилося виробництво багатьох продуктів тваринництва. Тоді як у 1962 р. виробництво молока в Україні становило 14,8 млн, 1963 р. — лише 13,2 млн, тобто нижче рівня 1958 р. Порівняно з 1962 р. виробництво яєць скоротилося майже на 1 млн штук, а в 1964 р. — на 1,7 млн штук, значно зменшилось виробництво м’яса і тваринного масла. Не випадково восени 1963 р. в багатьох містах з’явилися довгі черги за хлібом і молоком.

У цей час відбулося скорочення темпів розвитку промисловості, які протягом 50-х років становили понад 12,0%, а за семирічку — 9,0% на рік. Сповільнювався вуглевидобуток у Донбасі, що деякою мірою пояснювалося заміною вугілля нафтою і газом. Показники економічного розвитку України, як і всього CPCP, погіршились, що розцінювалось опонентами М.Хрущова як наслідок невдалого господарсько-політичного реформування. Щораз більший опір перебудовам чинив бюрократичний апарат, який зазнав значних втрат, але готувався до реваншу. Нові умови оновлення складу партійного керівництва, визначені в § 25 Статуту КПРС (1961), не задовольняли номенклатурних працівників. Згідно з ними, на кожних чергових виборах склад ЦК КПРС і його президії повинен оновлюватися не менш як на чверть, ЦК компартій союзних республік, крайкомів, обкомів — на третину, окружкомів, міськкомів, райкомів, а також парткомів або бюро первинних парторганізацій — наполовину. При цьому члени керівних партійних органів повинні обиратися не більше як на три, а секретарі первинних організацій — не більш як на два скликання підряд.

Майже всі провідні партійні і державні діячі, в тому числі в Україні, завдячували своїм висуненням М. Хрущову. Однак це не стало гарантією їх відданості політиці реформ. Уже наприкінці 50-х років М. Хрущов зосередив у своїх руках величезну владу, обійнявши ще одну посаду — Голови Ради Міністрів CPCP (1958). А ще за кілька років відновив практику одноособового керівництва, переставши рахуватись навіть з членами Президії ЦК КПРС. Водночас він відзначався винятковою безпечністю і самовпевненістю. Це одна з причин того, чому так легко вдалася змова, організована Л. Брежнєвим: у жовтні 1964 р. відбувся верхівковий переворот, внаслідок якого М. Хрущова усунено від політичної діяльності.

Падіння М. Хрущова негативно позначилося на політичному становищі в Україні. Воно обірвало смугу реформ, які лібералізували, гуманізували радянське суспільство. Вже 1965 р. було ліквідовано раднаргоспи і відновлено галузеву систему планування й управління промисловістю та будівництвом. Це, своєю чергою, призвело до обмеження прав і компетенції республіки, а згодом до повного підпорядкування економіки України центральним міністер­ствам і відомствам. Фактично припинилася реабілітація, почався наступ на “шестидесятників”, пройшла хвиля арештів і судових процесів. Критика злочинів сталінського періоду поступово згасала, а ідеологічний нагляд і контроль посилювалися. Лібералізація культурно-національного життя змінилася посиленням русифікації України. Хоча реформи М.Хрущова були непослідов­ними і незавершеними, не змінили відносин власності, політичної системи, унітарного характеру Союзу PCP, все ж вони відкрили перспективу майбутнього оновлення радянського суспільства.