IX ВІДБУДОВА І ПОЧАТОК ДЕСТАЛІНІЗАЦІЇ УРСР У ПЕРШІ ПОВОЄННІ РОКИ

До мирного життя український народ повернувся у надзвичайно тяжких умовах. Великих втрат

зазнало народне господарство. Із 31 850 зруйно­

ваних більших промислових об’єктів Радянського Союзу майже 42% припало на Україну.

У 1945 р. розпочалась відбудова великих підприємств металургії — “Азовсталь”, “Запоріжсталь”, Макіївського, Криворізького та інших заводів. До кінця 1945 р. досягнуто близько 44% довоєнних виробничих потужностей машинобудівної і 30% — легкої промисловості, введено в дію 123 великих і 506 дрібних шахт у Донбасі. Загалом промислове виробництво в Україні у 1945 р. становило лише 26% довоєнного рівня. Це пояснюється надзвичайно великими втратами від воєнних дій та окупації, а також тим, що значна частина майна була евакуйована в східні райони.

Проводились певні роботи з відновлення житла, лікувальних закладів, культурно-побутових об’єктів тощо. На кінець 1945 р. в республіці було відновлено та побудовано 7,9 млн м² житла, функціонувало 4025 поліклінік і амбулаторій. На початок осені 1945 р. працювало 30512 шкіл, 150 вузів і 532 технікуми.

У березні 1946 р. Верховна Рада затвердила п’ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства на 1946—1950 рр. Основні завдання четвертої п’ятирічки полягали у відбудові зруйнованих районів країни, відновленні довоєнного рівня промисловості й сільського господарства, і навіть його перевищенні. Нехтуючи потребами й можливостями людей, план вимагав відбудови народного господарства менше ніж за п’ять років, відновлення розорених районів, підняття промисловості і сільського господарства на довоєнний рівень і навіть його перевищення, підвищення продуктивності праці на 36%. Виснажені війною робітники змушені були тяжко працювати.

І все ж відбудова важкої промисловості принесла свої результати.

Така ситуація була зумовлена не лише воєнними втратами. Тут позначилася й економічна політика центру, яка стимулювала швидку відбудову і розвиток, насамперед, нових індустріальних східних російських центрів, щоб у такий спосіб унезалежнити союзне народне господарство від українського промислового потенціалу та перевести його на другорядні позиції.

Однак зі зростанням промисловості не підвищився життєвий рівень людей. Випуск товарів споживання досяг у 1950 р. тільки 80% довоєнного рівня. Складно було купити продукти споживання. Особливо ці труднощі посилилися після грошової “реформи” 1947 р., яка звела нанівець особисті заощадження.

У не менш складних умовах відбувалося відродження сільського господарства України. Хоч на кінець 1945 р. посівні площі дещо розширились, республіка змогла продати державі зерна на третину менше, ніж до війни. Ресурси села були мізерними.

У сільському господарстві України склалася вкрай несприятлива ситуація, яка вимагала докорінних змін у аграрній політиці компартії та негайної допомоги з боку керівництва CPCP. Але цього не сталося. Під тиском сталінської верхівки уряд УPCP та ЦК КП(б)У планували на 1946 р. форсоване збільшення посівних площ, урожайності та хлібозаготівель.

Труднощі загострилися до краю навесні 1946 р. Малосніжна зима змінилася найбільш засушливими за останні 50 років весною і літом. Зимові та ярові культури майже цілком загинули. Керівництво Харківської, Ворошиловградської, Сумської, Одеської та інших областей наполегливо зверталися до уряду УРСР з проханням зменшити планові завдання хлібозаготівель.

Катастрофа насувалась швидко. За першими повідомленнями, урожайність становила по 3 ц з га, а в Одеській, Харківській та Ворошиловградській областях по 2,3 ц. Тільки тоді М.Хрущов звернувся до Москви з проханням зменшити плани хлібоздачі. Але сталінське керівництво не бажало рахуватися з реаліями. Події розгорталися за сценарієм трагічного 1933 р.

Через низький урожай багато голів колгоспів видавали селянам як аванс на трудодні частину зібраного зерна, частину ж урожаю приховували на насіння. Восени 1946 р. розгорнулися широкі репресії на селі. Протягом першого кварталу 1947 р. до кримінальної відповідальності було притягнуто 1,5 тис.голів колгоспів, яких засуджено до 10 років тюрми. Відновивши діяльність “Закону про 5 колосків” початку 30-х років, судові органи республіки тільки у листопаді 1946 р. жорстоко покарали 2313 селян. За збирання кинутих після жнив колосків у полі 1800 голодуючих селян протягом одного місяця були засуджені до тюремного ув’язнення на строк від одного до п’яти років.

Незважаючи на суворі каральні заходи у колгоспах і радгоспах України

було вилучено лише 60% запланованого для заготівлі зерна. (При цьому вивезено навіть насіннєвий фонд).

Неврожай та надмірні поставки зерна загострили становище з кормами. Вже восени 1946 р. почався падіж худоби. Поголів’я великої рогатої худоби на 1 січня 1947 р. зменшилося на 46 тис., свиней — на 1 млн, коней — на 35 тис.

У той час, коли за межі України сотнями ешелонів вивозився пограбований хліб, на всій її території, крім західних областей, вибухнув страшний голод, що став причиною масового поширення дистрофії.

За неповними даними 1946—1947 рр., у 16 східних областях померли від голоду близько 800 тис. людей. Особливо висока смертність була у Харківській, Запорізькій, Ворошиловградській, Сталінській і Одеській областях. Закупляти українським колгоспам і радгоспам на свої кошти хліб на Кубані Москва не дозволяла. Водночас у період голоду з Радянського Союзу було вивезено 1,7 млн пудів хліба у вигляді безплатної допомоги країнам “народної демократії” — Польщі, Чехословаччині, Болгарії, Румунії та іншим.

Опинившись у загрозливій ситуації, керівництво республіки на чолі з М. Хрущовим намагалося зменшити рівень катастрофи за рахунок західних областей, неодноразово зверталось за допомогою особисто до Сталіна, уряду CPCP, інформувало їх про тяжку ситуацію в Україні. Реакція Москви була типовою: замість, за висловом Сталіна, “м’якотілого” і недостатньо твердого М. Хрущова у березні 1947 р. секретарем ЦК КП(б)У і новим “господарем” України призначено відданого і більш “твердого” Л.Кагановича. Проте мінімальна допомога насінням і фуражним зерном все ж була надана. З державних фондів виділялись трактори та інша сільськогосподарська техніка. На посівну кампанію 1947 р. УРСР отримала позичку у розмірі 35 млн пудів.

Офіційна пропаганда усіляко замовчувала масштаби трагедії, життєрадісно твердячи про “найбільш передове у світі соціалістичне сільське господарство” та його успіхи. У труднощах звинувачувались “саботажники” та “гнилі ліберали”, а спроби врятувати людей від голодної смерті кваліфікувались як злісне порушення радянських законів.

Отже, третій голод в Україні був викликаний, насамперед, сталінським керівництвом, яке нехтувало долею мільйонів українців заради імперських інтересів.

Загалом, якщо врахувати умови, в яких перебувало сільське господарство України, то можна відзначити й певні успіхи. Валове виробництво цукрових буряків, жита, кукурудзи, м’яса, яєць 1950 р. перевищило рівень 1940 р. Але валовий збір зерна, зокрема пшениці, круп’яних культур, овочів був малим. Абсолютні розміри заготівель майже всіх сільськогосподарських продуктів, крім пшениці, цукрових буряків і молока на кінець четвертої п"ятирічки були нижчими від довоєнних. Такий тяжкий стан сільського господарства був зумовлений, по-перше, низькою врожайністю культур; по-друге, недостатньою матеріальною зацікавленістю трудівників у розвитку громадського виробництва; по-третє, низькими заготівельно-закупівельними цінами на зерно, картоплю, овочі, продукти тваринництва; по-четверте, надмірною централізацією системи планування.

У роки четвертої п’ятирічки було відбудовано і заново збудовано 2644

загальноосвітні школи. Всього у 1950/51 навч.р. працювало 35 960 шкіл (на 3829 більше, ніж 1940 р.), налічувалось 163 вузи і 584 середніх спеціальних навчальних заклади.

Отже, у відбудові народного господарства України були певні успіхи, однак довоєнного рівня в провідних галузях промисловості не було досягнуто, темпи розвитку сільськогосподарського виробництва відставали від темпів розвитку промисловості, не задовольняли потреб населення у предметах споживання.

Після звільнення західноукраїнських земель від німецької окупації уряд України прийняв поста­нови “Про заходи по розвитку республіканської і місцевої промисловості м.Львова” (10 січня 1945 р.) і “Про заходи по відбудові та дальшому розвитку Станіславській, Дрогобицькій, Тернопільській, (7 травня

господарства у Львівській, Ровенській, Волинській і Чернівецькій областях УРСР на 1945 рік 1945 р.). У грудні 1944 р. при PHK УРСР була утворена Рада допомоги західним областям у відбудові та відродженні цього регіону.

З великих підприємств були відбудовані і реконструйовані паровозо-ваго- норемонтні заводи у Львові, Стрию, Станіславі; велосипедний, електроламповий, приладобудівний у Львові; металоштампувальний у Чернівцях; сільськогоспо­дарських машин у Коломиї; машинобудівний у Станіславі; металообробні у Кобилецькій Поляні, Ужгороді, Калуський і Стебницький калійні комбінати; Дрогобицькі нафтопереробні заводи. Водночас у Львові були збудовані заводи автонавантажувачів, телеграфно-телефонної апаратури, автобусний, сільсько­господарських машин та інструментальний. Новозбудовані підприємства були обладнані найсучаснішим устаткуванням, вивезеним з Німеччини. На початку 50-х років промислове виробництво становить 10% республіканського. Однак майже всі підприємства західного регіону забезпечувалися відповідними деталями централізовано, що позбавляло їх самостійності і повністю узалеж- нювало від союзного відомства.

Багаті природні ресурси краю по-хижацьки винищувалися. У 1950 р. з Карпат і Полісся було вивезено 11,2 млн м³ лісу при' 16,3 млн м³ у республіці загалом.

Індустріалізація спричинила тенденцію до перерозподілу населення, зайня­того в основних галузях народного господарства, відбувалися соціальні зміни. Знизилася з 74 до 71—72% питома вага зайнятих у сільському господарстві і підвищилася з 26 до 28—29% частка працівників інших галузей.

У західний регіон з різних кінців CPCP спрямувались спеціалісти. За три перші післявоєнні роки тільки на підприємства Львова прибуло 2 тис. інженерів і техніків та 13,8 тис.робітників. Водночас місцевих жителів спеціально вербували на роботу на шахти Донбасу, а сотні робітників, які закінчили школи фабрично-заводського навчання, скеровувалися на підприємства Ро­сійської Федерації, Азербайджану та інших республік. Отже, вже в післявоєнні роки центр тримав курс на розчинення соціально-економічного і національного потенціалу західного регіону у загальносоюзному комплексі.

Колективізація, яка проводилася у сільському господарстві західних областей України в роки четвертої п’ятирічки за допомогою різних соціальних засобів — примусу, погрожування, залякування, шантажу, провокації, виве­зення в Сибір і навіть вбивства, — здебільшого належного ефекту не давала.

На початку четвертої п’ятирічки (за даними фінансових і заготівельних органів) у семи західних областях (без Закарпатської) налічувалося 65 тис. так званих куркульських господарств. Вони становили 4,8% загальної кількості господарств і володіли 13,7% земельних угідь. Близько 3 тис. так званих куркульських дворів було на Закарпатті. Звичайно, це були міцні селянські господарства, які мали у своєму розпорядженні землю, пасовища, худобу, тяглову силу, сільськогосподарський реманент. Державні органи насамперед прагнули шляхом політичних та економічних обмежень зменшити розміри землеволодіння саме цих селянських господарств. їм були збільшені на 50% норми поставок сільськогосподарської продукції, на 1—3 місяці скорочені нормативні строки здачі, введено також підвищене оподаткування доходів господарств залежно від їх розмірів, для цієї категорії господарств скасовувалися всі пільги. Тисячі мирних жителів Західної України, переважно досвідчені і вмілі господарі, були виселені у Сибір, кинуті до сумнозвісного ГУЛАГу.

Наслідком цих заходів стала примусова колективізація. До середини 1950 р. вже налічувалося близько 7,2 тис. колгоспів, у які входили майже 93%, а до середини 1951 р. — понад 95% селянських господарств. Колективізація здійснювалася під суворим політичним контролем з боку партійних організацій і супроводжувалась збройною боротьбою з УПА. На початку 50-х років колективізацію у західних областях України було завершено.

У післявоєнний час ще міцніше укріпилася авторитарно-командна система управління всіма сферами суспільного життя. Свого апогею досягла культоманія. У всіх ланках політичної системи — Радах, профспілкових громадських організаціях — панував формалізм. По суті, народовладдя було фікцією.

Однією з визначальних рис політичного життя західного регіону була кадрова політика. Із східних областей УPCP та інших республік до середини 1946 р. у західні області прибуло 86 тис. партійних, радянських, комсомольських працівників, спеціалістів промисловості, сільського господарства, системи народної освіти, охорони здоров’я, культурно-освітніх закладів. Місцевим кадрам у той час не довіряли. І хоч понад ЗО місцевих жителів входили до депутатського корпусу Верховної Ради CPCP і УРСР, реальної влади і впливу на ті чи інші події вони не мали. За свідченням офіційних джерел, до середини 1946 р. на керівну партійну, радянську і культурно-освітню роботу було висунуто 53 тис. активістів з місцевого населення, але висувалися вони здебільшого на другорядні посади — на рівні району або села. Наприклад, 1946 р. з 15120 номенклатурних посад в обкомах партії Західної України місцеві працівники посідали лише 1832 (12,1%). В 1950 р. із 23 тис. членів львівської обласної партійної організації тільки 10% становили вихідці з місцевого населення. На селі комуністів було дуже мало.

Такою ж була ситуація в усіх сферах суспільно-політичного життя західного регіону України. За умов, коли близько 90% керівників різних чинів були прибульцями зі сходу, а тому погано обізнані з місцевими особливостями, не завжди освіченими й компетентними, допускалися серйозні помилки, прора­хунку зловживання, особливо в період встановлення радянських порядків, колективізації, боротьби з українським підпіллям. За вказівками Москви і Києва керівництво на місцях запроваджувало ті ж порядки, що панували у сталінській імперії. Мали місце адміністрування, грубість, порушення законів і прав людини, упереджене ставлення до місцевих кадрів, штучне розмежування українців на “східняків” і “західників”.

ЛІКВІДАЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ

З приходом радянської влади в Західній Укріпні почався наступ на греко-католицьку церкву, що була найсильнішою ланкою між українцями й Заходом і виступала духовним натхненником українців у національно-визвольних змаганнях. До встановлення радянської влади на Західній Україні греко-католицька церква складалася з 3040 парафій і 4440 церков, духовної академії, 5 духовних семінарій, 2 шкіл, 127 монастирів. Видавалося 3 тижневики і 6 місячних часописів. Церкву очолював митрополит, якому підлягали 10 єпископів, 2950 священиків, було 520 ієромонахів, 1090 монахинь, 540 семінаристів. Вона об’єднувала понад 5 млн віруючих.

Смерть 1 листопада 1944 р. митрополита Андрея Шептицького стала сигналом до кампанії проти церкви. Його наступником став довголітній ректор Богословської Академії у Львові о. д-р Иосиф Сліпий, висвячений 1941 р. на єпископа, відомий як науковець і педагог, людина, котра практично не займалася політикою.

У грудні 1944 р. митрополит Сліпий вислав до Москви делегацію на чолі з архімандритом Климентієм Шептицьким у складі каноніка Гавриїла Костельника, радника Митрополичої консисторії Івана Котова та ієромонаха Германа Буджинського. Вона інформувала представників радянської влади про стан справ у церкві, ознайомила з відозвою митрополита “До духовенства і віруючих”, передала у фонд Червоного Хреста 100 тис. крб на оборону країни. На запитання делегації, чи дозволяється греко-католицькій церкві вільне богослужіння в межах Радянського Союзу, було сказано: “Так”.

11 квітня 1945 р. були заарештовані всі українські греко-католицькі єпископи на чолі з митрополитом Й. Сліпим: Н. Будка, М. Чарнецький, Г. Хомишин, І. Латишевський, а пізніше Й. Коциловський і Г. Лакота. Всім їм було запропоновано “добровільно” возз’єднатися з московським православ’ям, від чого вони відмовились.

Розуміючи, шо ліквідація греко-католицької церкви може викликати негативне ставлення до CPCP у світі і буде використана як вагомий аргумент проти радянської держави, влада прагнула надати цьому актові бодай якогось правового оформлення.

“Самоліквідація” греко-католицької церкви була підготовлена HKBC за прямою вказівкою Сталіна. Керував цією акцією один з керівних працівників органів безпеки Г.Карпов, який тісно співпрацював з верхівкою Російської православної церкви (РПЦ), очолюючи відповідну Раду в справах цієї церкви при PHK CPCP. Він підготував інструкцію про ліквідацію греко-католицької церкви і надіслав 15 березня 1945 р. Сталіну, Молотову і Берії. У ній передбачалося створити Львівсько-Тернопільську православну єпархію, прово­дити місіонерську діяльність, надати православній єпархії уніатський кафед­ральний собор у Львові, зміцнити Почаївську православну лавру, випустити спеціальне звернення РПЦ до духовенства і віруючих уніатської церкви, організувати всередині уніатської церкви ініціативну групу, що мала проголо­сити розрив з Ватиканом і закликати уніатське духовенство перейти на православ’я. Відомо, що на цій інструкції Сталін написав: “Згоден”.

28 травня 1945 р. у Львові не без допомоги відповідних органів виникла “ініціативна група” по з’єднанню греко-католицької церкви з православною. До її складу входили: Г. Костельник — о. доктор філософії, настоятель Преобра- женської церкви у Львові, о.доктор М. Мельник — парох містечка Нижанковичі і генеральний вікарій Перемишльської єпархії та о. А. Пельвецький — парох м. Копичинці, декан Гусятинського деканату, представник Станіславської єпархії. Вони заявили, що прагнуть вивести греко-католицьку церкву “зі стану анархії в стан консолідації для перетворення її в православну церкву”. Тоді ж члени “ініціативної групи” звернулися з листом до Раднаркому УPCP з проханням про її затвердження, в якому також писали: “Ми маємо повне довір’я до Радянської влади. Для думаючих ясно, що уніатська церква, як уніатська, в цих нових наших умовах державного й народного життя являється як історичний пережиток”.

Рішення Собору щодо ліквідації греко-католицької церкви не було канонічним, оскільки замість заарештованих перед тим греко-католицьких єпископів його провели священослужителі Російської православної церкви о. Антоній Пельвецький і о. д-р Михайло Мельник, які 24 і 25 лютого 1946 р. були висвячені на єпископів, а день перед тим перейшли в православ’я і постриглись у ченці, отже, вже не були греко-католицькими священиками.

8—10 березня 1946 р. відбувся Львівський собор, на якому були присутні 216 делегатів від духовенства, 19 мирян і делегація Московської патріархії. На цьому соборі під натиском HKBC була “скасована” Брестська унія, проголошено “возз’єднання Української греко-католицької церкви з православ’ям і повер­нення назад до матірної рускої церкви”. Греко-католицька церква офіційно перестала існувати. В *1949 р. за таким же сценарієм була ліквідована греко-католицька церква на Закарпатті.

Ця акція мала на меті не тільки повністю знищити греко-католицьку церкву як релігійну і національну інституцію, яка найбільшою мірою охороняла український народ від русифікації, але й терором зламати частину духовенства, змусити його до співпраці з HKBC і в такий спосіб підірвати авторитет церкви. Після собору було вислано до духовенства відозву приєднуватися до нової церкви. Священики, що не хотіли підписати “повернення”, відразу потрапляли в HKBC. Кілька місяців після собору понад 1400 священиків, що не приєдналися, і 800 монахів і монахинь заслано в Сибір, а 200 розстріляно.

Крім того, що греко-католицька церква офіційно переслідувалася, більшо­вики часто грабували і закривали церкви, розганяли людей з богослужінь, нищили ікони, публічно знущалися з релігійних почуттів українського населення. Церква на довгий час була загнана у підпілля. Львівський собор назавжди залишиться актом брутального насильства над сумлінням українців Західної України.

На підставі рішення Кримської конференції. (1945 р.) українська етнографічна територія, ОПЕРАЦІЯ “ВІСЛА” розташована в Карпатах на захід від річки Сяну, далі на північ над річкою Сяном і Соколією, і далі на захід від річки Бугу залишилася в межах відновленої Польщі. Українському населенню, що налічувало близько 700 тис. чоловік і проживало на цих теренах, гарантувалися всі конституційні і громадські права в Польській державі.

9 вересня 1944 р. між Польським комітетом національного визволення і урядом УРСР була підписана угода про обмін населенням. В офіційних урядових договорах проголошувалося, що це добровільне переселення. З 15 листопада 1944 р. до 1 березня 1945 р. в Україну виїхало 81 тис. осіб. Це були здебільшого родини, які втратили свої господарства під час війни, і ті, яким загрожували дії польського підпілля. З часом добровільний виїзд українців почав скорочу­ватися.

Українське населення майже одностайно висловилося за те, щоб залишитися на своїй батьківській землі, користуватися з належних йому громадянських прав. Небажання виїзду пояснювалося ще й страхом перед колективізацією і політичними репресіями в CPCP. “Діється це з різних зрозумілих причин, - говорилося у відкритому листі українців з-поза лінії Керзона ”До цілого культурного світу”, — але найголовніше тому, що в межах Радянського Союзу, куди нас хочуть вивозити й де мешкає вся решта українського понад 40-мільйонного народу, наш народ не має жодних національно-політичних, релігійних, ні соціальних людських прав". Страх цей був небезпідставний. Власне у 1944—1945 рр. репресії на західноукраїнських землях досягли великих масштабів. Українці в кордонах Радянського Союзу терпіли сильний націо­нально-політичний і соціальний гніт.

Припинення добровільних зголошень змусило польський уряд вдатися до акцій зовсім іншого характеру, а саме, примусового виселення. Спеціальні загони, сформовані з поляків, які походили з колишніх східних воєводств, нападали на українські села, грабували, палили, вбивали людей, щоб терором змусити їх до виїзду. Цим озброєним польським загонам допомагала й державна міліція, служба безпеки, військові частини, а також частини більшовицьких прикордонних військ HKBC, які переходили в різних місцях польсько-радян­ський кордон.

У вересні 1945 р. польський уряд, не домігшись виселення українців за допомогою терору міліції й організованих спецзагонів, кинув на терени, де мешкали українці, три піхотні дивізії з метою насильного виселення їх до У PCP. Розпочалася нова хвиля терору проти українського населення. Проводилися генеральні прочісування лісів, масові облави, бандитські напади на українські села. В усіх цих акціях польське військо й інші спецзагони часто підтримували HKBC.

Одночасно з масовими облавами, терористичними актами продовжувалася насильницька переселенська акція. На боці народу стояло українське рево­люційне підпілля, і насамперед збройні військові відділи У ПА. Масштаби збройної боротьби щораз збільшувалися.

З вересня 1945 р. по липень 1946 р. польському уряду вдалося насильно виселити до УРСР 260 тис. українців, а за весь час переселенської акції, з листопада 1944 р. — 482 661 особу. У Польщі залишилося 150 тис. українців.

Незважаючи на польсько-більшовицький терор, польській комуністичній владі не вдалося досягнути своєї мети, зламати український самостійницький рух, від’єднати його від українського народу.

Питання про примусове виселення 150 тис. українців з південно-східних теренів Польщі постало у польської комуністичної влади відразу після переселенської акції 1946 р. Цим разом українське населення примусово виселялося вже не до УРСР, як це було раніше, а на захід, на колишні німецькі землі, переважно в Ольштинське воєводство. Це зумовлювалося не тільки відмовою Радянського Союзу від продовже*ння чинності вересневої угоди 1944 р., а й планами тодішньої польської національної політики, основною метою якої було прагнення до повної ліквідації українського питання в національній і територіальній формах. Водночас ця акція мала на меті позбавити УПА можливості забезпечувати себе продуктами, змоги поповнювати свої ряди і, отже, фізично розправитися з повстанцями. Крім того, знищення УПА, якій приписувалися численні злочини і масові вбивства, виправдовувало владу перед власним суспільством, її нелюдські дії і негуманні вчинки щодо українців.

У січні 1947 р. Генеральний штаб польського війська розпочав підготовку до переселення українців. Складалися списки не тільки українських, а й змішаних польсько-українських сімей, що проживали у південно-східних воєводствах і допомагали УПА і українському революційно-визвольному підпіллю. Це примусове переселення українців відоме як акція “Вісла”. У лютому заступник начальника Генерального штабу С.Мосор підготував спеціальний рапорт міністру національної оборони про виселення українського населення на західні землі. З метою їх швидшої асиміляції вказувалося на необхідність розселення окремими сім’ями. 27 березня 1947 р. план Mocopa був затверджений на засіданні Комісії державної безпеки. Наступного дня від рук українських повстанців загинув віце-міністр оборони Польщі генерал К. Свєрчевський. Смерть генерала Свєрчевського не мала ніякого зв’язку із переселенською акцією проти українців, а також із так званою загрозою державній безпеці країни з боку українського підпілля, як це стверджувала офіційна пропаганда.

29 березня 1947 р. Политбюро ЦК ПРП, очолюване В. Гомулкою, схвалило рішення про виселення українців. У ньому, зокрема, підкреслювалося, що “в рамках репресивної акції щодо українського населення: 1. У швидкому темпі переселити українців і змішані родини на ’’звільнені” терени (передовсім у Північну Пруссію), не створюючи скупчених груп та не ближче ніж IOO км від кордону. 2. Акції виселення узгодити з урядами Радянського Союзу і Чехословаччини. 3. Опрацювання даних про українське населення в Польщі і деталізація плану переселення доручається товаришам Спихальському і Радкевичу (членам Політбюро ЦК ПРП. - І.П.). Термін — 1 тиждень”.

Від цього часу практично щотижня на засіданнях ЦК ПРП розглядалося це питання, а також дії оперативної групи “Вісла”, яка була сформована 17 квітня 1947 р. і мала завданням за участю Радянської армії і військ Чехословаччини розгромити УПА і переселити українське населення на Захід.

28 квітня 1947 р. розпочалася акція “Вісла”. Оперативна група із 6 піхотних дивізій під командуванням генерала Mocopa, оточивши українські села при блокуванні кордону військами HKBC і чехословацької прикордонної охорони, приступила до примусового виселення 150 тис. українців у північні і західні воєводства Польщі.

За даними Ліквідаційного департаменту Міністерства повернутих земель, що здійснював контроль акції, в Ольштинському воєводстві переселені українці становили 11% мешканців воєводства (54599 осіб), у Познанському — 3,7, Гданському — 4,7, Вроцлавському — 5,9, Щецінському — 8,2.

У таємному розпорядженні Міністерства повернутих земель від 10 листопада 1947 р. до поселенського відділу воєводського управління в Ольштині зазначалось, що головною метою переселення українців є їх “асиміляція у польському середовиші. Треба докласти усіх зусиль, щоб мети було досягнуто. Не вживати у відношенні до цих переселенців окреслення: українець”.

23 квітня 1947 р. Політбюро ЦК ПРП прийняло злочинне рішення про створення для “підозрілих українців” табору в Явожно, що знаходився на території філіалу колишнього концтабору Освєнцім у Краківському воєводстві. Насамперед, у таборі опинилися представники відносно нечисленної української інтелігенції: вчителі, лікарі, священики (22 греко-католицьких і 5 православ­них). Однак основну масу в’язнів становили українські селяни. Членів ОУН-УПА, схоплених під час операції ’Вісла", судив польовий суд. З 1 травня до 31 липня 1947 р. було виконано 133 смертні вироки над українськими повстанцями, а в 1947—1950 рр. військові суди засудили на смертну кару 342 українців.

Від травня 1947 р. до березня 1949 р. у таборі в Явожні було беззаконно ув’язнено 3936 українців, 150 — вбито. Протягом осені 1947—1948 рр. в таборі від недоїдання, тортур і хвороб померла 151 особа.

Акцією “Вісла” польський комуністичний уряд насамперед прагнув знищити українське революційне підпілля і ліквідувати українську національну меншість. Усім переселенцям заборонялося жити у містах, не надавалася можливість навчатися рідною мовою, вступати у вузи, не діяли культурно-освітні установи, чинився жорсткий поліційно-адміністративний нагляд.

На Західній Україні радянський режим, як і в довоєнний час, знову почав масові арешти,

вбивства і вивезення на Сибір українського населення. Ще 7 січня 1944 р. вийшло розпорядження HKBC CPCP за підписом Л. Берїї, відповідно до якого “усіх виявлених пособників на території України заарештувати з конфіскацією майна і направити до Чорногорського спецтабору” (станція Чорногорські копальні Красноярського краю).

У зв’язку з наближенням Червоної армії до західноукраїнських земель у березні 1944 р. з’явилося нове розпорядження HKBC CPCP, в якому говорилося: “Сім’ї, у складі яких є оунівці, що перебували на нелегальному становищі, а також сім’ї засуджених оунівців взяти на облік і виселити до тилових областей Союзу”.

Тоді ж М. Хрущов вніс пропозицію про переселення сімей активних учасників українського підпілля. Подробиці щодо переселення були деталізовані в наказі Наркомату внутрішніх справ від 31 березня 1944 р. за підписом Л. Бери. “Направлення на заслання членів сімей оунівців і повстанців, — підкреслюється в документі, — проводити після затвердження постанови, не чекаючи рішення Особливої наради”.

У квітні 1944 р. генерал Серов, який керував військовими акціями проти українських повстанців, доповідав у Наркомат внутрішніх справ CPCP, що до переселення з України готові 2 тисячі сімей оунівців. Вони направлялися у Красноярський край, здебільшого у Норильський район на будівництво підприємств гірничо-добувної промисловості. Загалом у 1944—1947 рр. кількома етапами у концтабори, тюрми відправлено 100300 членів ОУН-УПА.

Відповідно до постанови Державного комітету оборони CPCP від 29 жовтня 1944 р. станом на 9 січня 1945 р. з України було вивезено на лісорозробки в Комі APCP, Архангельську, Молотовську (Пермську) і Кіровську області ЗО тис. спецпереселенців. На початку 1945 р. було виселено 4744 родини оунівців, а до кінця цього ж року у зв’язку з розширенням військово-чекістських операцій, на спецпоселенні вже перебувало 6127 сімей членів ОУН-УПА із Західної України.

На початку 1946 р. начальник Управління HKBC по Молотовській області доповідав у відділ спецпоселень Наркомату внутрішніх справ CPCP, що в область прибули 2407 сімей (5274 осіб) переселенців із західноукраїнських земель, з яких 2261 особу відразу ж відправлено на лісорозробки.

У донесенні тодішньому секретарю ЦК КП(б)У Л. Кагановичу від 23 травня 1947 р. зазначалося, що з 1944 р. до 15 травня 1947 р. з усіх західних областей УРСР вивезено у східні та північні райони’Радянського Союзу 14862 сім’ї, а станом на 15 травня особливою нарадою MBC CPCP розглянуто і затверджено на виселення ще 13626 справ. Міністр внутрішніх справ УРСР генерал Строкач 7 травня 1945 р. дав вказівку всім управлінням MBC західних областей допомагати органам МДБ в оформленні справ на виселення.

У доповідній записці Міністерства внутрішніх справ CPCP про проведену роботу щодо виконання постанови Ради Міністрів CPCP від 10 вересня 1947 р. про виселення із західних областей України 25000 сімей активних націоналістів і “бандитів”, вбитих при збройних сутичках, засуджених і тих, які знаходяться на нелегальному становищі, станом на 27 жовтня 1947 р. вивезено 26682 сім’ї (76192 особи). 20000 сімей були направлені на роботу у вугільну промисловість східних районів CPCP, а 5000 — на промислові підприємства і в сільське господарство Омської області. При плані 5 тис. сімей в Омську область фактично було направлено 5302 сім’ї, або 15378 осіб. Решта місць направлення 1280 сімей не подаються. Під час останнього масового вивозу 19—21 жовтня 1947 р., за неповними підрахунками, із Львівської, Станіславської, Tep- нопільської, Дрогобицької, Чернівецької, Рівненської й Волинської областей забрано близько 150 тис. українців, найбільше жінок, дітей і людей похилого віку.

На середину листопада 1947 р., за даними відділу спецпоселень HKBC CPCP, тільки у Кемеровській, Карагандинській областях і Красноярському краї перебувало 25877 сімей, тобто близько 80 тис. осіб спецпереселенців із Західної України.

Чимало жителів західноукраїнських земель було вивезено у Сибір під час проведення насильницької колективізації. Виселяли за будь-що: за відмову вступати до колгоспу, віддати коня, корову або сільськогосподарський інвентар при проведенні так званого розкуркулення.

У доповнення до раніше прийнятих постанов щодо посилення жорсткості режиму виселених 6 квітня 1950 р. Рада Міністрів CPCP прийняла нову постанову про скасування термінів поселення: “МВС CPCP, виходячи із недоцільності повернення виселених до місця попереднього проживання і з метою зміцнення режиму в місцях поселення членів сімей оунівців, вважає за необхідне відмінити терміни виселення членів сімей українських націоналістів, бандитів, * бандпосібників і встановити, що вони переселені у віддалені райони CPCP навічно і поверненню у місця попереднього проживання не підлягають”. Далі заключалося, що “за самовільний виїзд (втечу) з місця обов’язкового поселення винуватих притягати до кримінальної відповідальності і визначити міри покарання за цей злочин 20 років каторжних робіт”.

У січні 1951 р. із Західної України було виселено 545 сімей так званих куркулів. Боротьба з “контрреволюцією” не припинялася, хоч вже йшла на спад.

За даними відділу спецпоселень HKBC, спецвідділу MBC CPCP та інших відомств, у 1948—1952 рр. було заарештовано, засуджено, відправлено в концтабори ще 71266 членів ОУН-УПА, а загалом з 1944 р. — 171566 осіб.

На середину 50-х років на спецпоселенні перебувало 135762 члени сімей оунівців і так званих “бандпособніков”, 1911 “куркулів” із сім’ями.

За 1944—1952 рр. із Західної України було виселено близько 200 тис. сімей українців, що становило приблизно 800 тис. осіб. Репресіям підлягали всі верстви населення.

Вивезення проводилося в жахливих умовах, при нелюдських знущаннях енкаведистів. Відірвані від рідної домівки українські родини опинялися віч-на-віч зі смертю. Багатьом із них так і не судилося повернутися на Батьківщину.

Наші земляки, проте, не корилися комуністичному режимові і у неволі. Члени ОУН будили національну свідомість в’язнів інших національностей, створювали серед каторжан нелегальні групи і організації, виступали застрільниками їхньої боротьби у концтаборах проти існуючого режиму. В 50-х роках табори ГУЛАГу не раз потрясали стихійні бунти і страйки. Так, 1953 р. відбувся страйк в екібастузькому концтаборі, під час якого загинуло 50 в’язнів. Влітку того ж року страйкували всі концтабори і зони каторжан Норильська, які висунули вимоги переглянути всі справи, дозволити писати більше двох листів на рік, скоротити робочий день, зняти номери, не закривати на ніч бараки. Деякі з вимог були задоволені, але в’язні не припиняли боротьби. Тоді проти них були кинуті війська, внаслідок чого загинуло близько 250 осіб, кількість поранених невідома, а тисячі відправлено на Колиму, до Іркутського і Володимирського централів.

У липні-серпні 1953 р., за статистикою політв’язнів Воркути, тут під час страйків і повстань у концтаборах і на шахтах загинуло 483 особи і 700 поранено, з них 60% — українців.

17 травня 1954 р. спалахнуло повстання в Кенгірі (спеціальний табір ГУЛАГу в Казахстані). Акції непокори тривали 40 днів. У цей час діяв пропагандистський центр, в’язні видавали газету, влаштовували концерти, складали листівки. 27 травня повстання було придушене військами. За неповними даними, загинуло понад 500 в’язнів, з них 200 жінок.

Отже, ні в тюремних застінках, ні в концтаборах, ні насильницьким вивезенням на Сибір не вдалося тоталітаризмові зламати український дух.

Після закінчення радянсько-німецької війни діяльність УПА при сильній підтримці населення

була спрямована на те, щоб перешкодити вста­

новленню тоталітарного режиму в краї. Загони УПА контролювали значні території Західної України, зберігаючи високу боєздатність. “В УПА міцна дисципліна, добре поставлена виховна робота, добре налагоджене харчування і обмундирування, — писав у звіті командир 48-ї дивізії генерал Князев. — Частинам дивізії довелось мати справу з добре організованими і озброєними куренями, сотнями, четами”.

Проте сталінське керівництво на той час вже мало змогу організувати широкі винищувальні акції проти УПА: у Західній Україні було зосереджено величезну кількість регулярної армії, утворені Львівський і Прикарпатський військові округи. У всіх районних центрах були розміщені військові частини, із військ MBC і HKBC створювалися сильні гарнізони, з місцевих жителів формувалися винищувальні батальйони (так звані яструбки), до яких включалися навіть недавні вояки УПА. Всюди була запроваджена комендантська година, проведений перепис населення. Головним методом боротьби з УПА і підпіллям ОУН були жорстокі репресії.

Протягом 1945 р. загони УПА втратили 9 тис. вбитими і близько 24 тис. полоненими. Незважаючи на втрати у живій силі, вивіз до Сибіру членів сімей українських патріотів, спротив УПА радянській владі не спадав. Тільки 1945 р. на Львівщині повстанці провели понад 3 тис. збройних акцій, внаслідок яких було вбито близько 5 тис. енкаведистів, бійців винищувальних батальйонів, партійних, комсомольських і радянських функціонерів. Загалом у ході збройних акцій УПА і підпілля ОУН, що були спрямовані передусім на репресивний апарат радянської влади — проти військ HKBC, загинуло близько ЗО тис. громадян і до 20 тис. військовослужбовців, міліціонерів, прикордонників.

Протягом 1944—1945 рр. уряд УPCP декілька разів звертався до повстанців з вимогою скласти зброю, обіцяючи повну безпеку й амністію. Зазнаючи значних втрат, УПА спробувало пристосуватися до наростаючого наступу радянських військ. Великі з’єднання були поділені на малі рухливіші загони.

Наприкінці 1946 р. командуючий УПА генерал Р.Шухевич отримав від Української Головної Визвольної Ради (утворена влітку 1944 р. і була політичним центром національно-визвольних змагань) директиву про докорінну реорганізацію повстанчої армії. У зв’язку з тим що надії на американо-радянську війну не виправдалися, частина армії демобілізувалася, частина була відправ­лена на Захід, а для роботи в підпіллі залишилися найбільш стійкі і морально витривалі. “Починаючи з 1946 року, — писав один із ідеологів ОУН-УПА П. Полтава, — український визвольний рух в CPCP почав переходити від форм широкої повстанської боротьби до форм боротьби глибоко підпільної...” Однак значні втрати серед підпілля ОУН позначилися на її роботі.

У 1948 р. командування знову провело реорганізацію УПА, створивши самостійні відділи чисельністю по 10—15 бійців. Збройні акції не припинялися, але кількість їх зменшувалася. Якщо 1947 р. їх було 2068, в результаті яких було знищено 4404 чол., то 1948 р. — 1387, в ході яких знищено 910 і втрачено 347 осіб.

На кінець 40-х років загони УПА і підпілля ОУН зосередили свої сили на пропагандистській роботі та саботажі. Умови діяльності УПА-ОУН ставали неймовірно складними. Велика кількість бійців і старшин загинули в ті роки. 5 березня 1950 р. у с. Білогорща під Львовом у сутичці з енкаведистами загинув командуючий У ПА Роман Шухевич (генерал Тарас Чупринка). Його замінив полковник Василь Кук (Коваль). Але боротьба пішла вже на спад.

У червні 1950 р. конференція ОУН прийняла рішення, відповідно з яким була здійснена децентралізація У ПА і керівництва рухом опору. Окремі збройні відділи підпілля у краї діяли ще до середини 50-х років. Повстанці, які перебралися на Захід, заснували на еміграції закордонні частини ОУН.

По закінченні війни окремі літератори, відчувши “ЖДАНОВЩИНА” деяке послаблення контролю з боку режиму, В УКРАЇНІ спробували дещо відхилитися від офіційної лінії.

Відновлення ідеологічної роботи у суспільстві було довірено Андрію Жданову, близькому помічникові Й. Сталіна. Ідеологічна кампанія була спрямована насамперед проти тих, хто прагнув лібералізації культурної атмосфери і захоплювався досягненнями західної культури. Водночас ця кампанія мала на меті ще більше підносити досягнення російської культури і науки на противагу успіхам інших народів.

Протягом 1946—1948 рр. було прийнято чотири постанови ЦК ВКП(б) про спрямування розвитку літератури і мистецтва, в яких проявилися авторитарність думок і оцінки, грубе і некомпетентне втручання у творчу діяльність, заперечення елементарних художніх свобод, неповажне ставлення до творчої інтелігенції.

Для України грім пролунав у липні 1946 р., коли ЦК ВКП(б) звинуватив українських комуністів у неправильному доборі кадрів та їхній недостатній політико-ідеологічній підготовці в галузі науки, літератури і мистецтва, де “існує ворожа буржуазно-націоналістична ідеологія” і “мають місце українські націоналістичні концепції”. Історик О.Субтельний пише: “Це був похоронний дзвін по скромному повоєнному ренесансу української культури”.

Відповідно до рішень у Москві, ЦК КП(б)У ухвалив низку постанов, метою яких було показати стан справ в українській радянській літературі і мистецтві: “Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури” (серпень 1946 р.), “Про журнал сатири і гумору ’’Перець" (вересень 1946 р.), “Про журнал ’’Вітчизна" (вересень 1946 р.), “Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи до його поліпшення” (вересень 1946 р.), “Про стан і заходи поліпшення музичного мистецтва на Україні у зв’язку з постановою ЦК ВКП(б) ’’Про оперу “Большая дружба” В.Мураделі" (травень 1948 р.) та ін. В критиці окремих творів та їх авторів переважали обвинувачення у “буржуазному націоналізмі”, ставились вимоги “викривати ворогів народу”. Наприклад, праця “Нарис історії української літератури”, на думку партійних керівників, мала суттєві “недоліки”, бо її автори перекрутили марксистсько- ленінське розуміння історії української літератури і подали її в буржуазно- націоналістичному дусі”. Підкреслювалося також, що в книзі “не показана боротьба партії більшовиків проти ворогів народу — троцькістів, бухарінців, а також проти українських націоналістів — шумськістів, хвильовістів, скрип- никівців, які намагалися використати літературу як один із засобів відриву українського народу від великого російського народу і перетворення радянської України в колонію німецького імперіалізму”.

Редакція журналу “Вітчизна”, зокрема головний редактор Ю.Яновський і його заступник Є.Кирилюк, звинувачувалася в тому, що “систематично надавала свої сторінки для пропаганди буржуазно-націоналістичної ідеології і сама опинилася в полоні буржуазно-націоналістичних поглядів”. Журнал “Перець” звинувачувався у відсутності “гострої сатири на зовнішніх і внутрішніх ворогів нашої Батьківщини”.

Виступаючи на засіданні Верховної Ради УPCP 28 серпня 1946 р., М. С. Хрущов заявив: “Пережитки капіталізму у свідомості живучіші в галузі національного питання, ніж у будь-якій іншій галузі, бо вони мають можливість добре маскуватися в національному костюмі. Тому треба посилити роботу в справі викривання буржуазно-націоналістичної ідеології”. Секретар ЦК КП(б)У по ідеології К. 3. Литвин у виступі на зборах письменників Києва піддав гострій критиці Л. Смілянського, 0. Кундзіча, Т. Масенка та інших, у творах яких проявлялася ’’національна обмеженість”, “рецидиви буржуазного українського націоналізму”.

Особливої жорсткості набуло полювання на реальних і удаваних українських націоналістів 1947 р. під час перебування в Україні Кагановича. На пленумі спілки письменників України, партійних зборах постійно критикувалися за націоналізм, всіляко цькувалися у пресі М. Рильський, А. Малишко, В. Сосюра, Ю. Яновський, 1. Сенченко, П.Панч та інші.

Тоді ж подібній критиці “за націоналізм” було піддано перший том “Історії України” за редакцією Μ. Н. Петровського “за грубі політичні помилки і перекручення буржуазно-націоналістичного характеру”.

З кінця 1948 р. в Україні розгорнулася кампанія боротьби проти “низькопоклонства” перед Заходом, а згодом і “космополітизму” єврейських письменників, художників, зокрема 0. Борщаківського, І. Стебуна, Є. Адельгейма, А. Кацнельсона та ін.

У широкомасштабній дискусії з питань філософії, мовознавства, політеко­номії не допускалося інакомислення у суспільних науках, все більше утверджувалися догматизм і диктат.

У серпні 1948 р. на сесії ВАСГНІЛ була завершена кампанія розгрому “реакційності теорії менделізму-морганізму”. Жертвами “лисенківщини” стали відомі вчені-генетики М. М. Гришко, Є. М. Гершензон, І. М. Поляков, Л. М. Делоне та ін.

Вершиною ідеологічного наступу став 1951 р., коли було піддано необгрунтованій і різкій критиці патріотичний вірш В. Сосюри “Любіть Україну”. Цей вірш був названий “ідейно порочним твором”, а автора змусили опублікувати принизливе каяття. В дусі критики 1946—1948 рр. М. Рильському знову згадали про “серйозні ідеологічні помилки”, критикувалася опера К. Данькевича “Богдан Хмельницький”, відзначалися “серйозні хиби і помилки в ідейно-виховній роботі”.

Ідеологічна, соціально-культурна ситуація в Україні середини 40-х—на початку 50-х років негативно позначилася на розвитку літератури і мистецтва, багато діячів були позбавлені можливості творчо працювати.