КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ В РОКИ війни

У роки війни не припинилося культурне життя. Окупація докорінно змінила політичну ситуацію в Україні. Вона істотно прискорила започатковане ще в 30-х роках ідейне банкрутство комуністичної системи, посилила зростання національної свідомості українського народу.

Найінтенсивніше культурно-освітня і літературно-мистецька робота прово­дилася в Галичині, що стала згодом частиною Генеральної Губернії, і де ставлення до неї лишилося дещо лояльнішим, ніж на інших українських територіях. Опираючись на давні традиції просвітницької роботи і досвідчені кадри, які частково збереглись після репресій, а частково повернулись з еміграції, українська інтелігенція протягом липня 1941 р. поновила роботу громадських організацій і товариств, що діяли тут до вересня 1939 р., в тому числі “Просвіти”, “Союзу українок”, видавалось 48 національних газет та інших пресових видань. Після короткочасної реорганізації запрацювали професійні театри у Львові, Станіславі, Тернополі, Коломиї, Стрию. Вже 19 липня “Український театр мЛьвова” показав глядачам оперу: “Запорожець за Дунаєм”, були поставлені “Маруся Богуславка”, “Наталка Полтавка”, “Украдене щастя” та інші твори вітчизняної і світової класики.

Швидко відбудувалися у Львові творчі спілки. Українські митці відразу повернулися до своїх первісних організаційних форм об’єднання — за національним принципом.

Відроджувалося національно-культурне життя і на інших українських землях, де протягом 1941 і 1942 рр. з’явилося понад 100 україномовних газет, відкрито близько 2 тис. православних храмів. На Волині, Поділлі, Слобожан­щині, Придніпров’ї створювалися товариства “Просвіти”. У Києві, Харкові, Дніпропетровську, Луцьку, Рівному, Проскурові, Вінниці, Житомирі, Полтаві, Херсоні та інших містах відкрились українські драматичні театри, репертуар яких складався з творів національної класичної спадщини, переважно історично-побутового змісту.

У великих вузівських центрах сформувалися літературно-мистецькі та наукові групи інтелігенції, які ініціювали національно-культурне життя у своїх місцевостях. У Києві організувалися спілки українських письменників, компо­зиторів, художників, журналістів і акторів. Науковці міста приступили до відновлення Всеукраїнської академії наук. Утримання академії взяла на себе міська управа, яка призначила президентом ВУАН відомого вченого-хіміка, академіка AH УРСР Володимира Плотникова. Для розбудови наукової діяльності у Харкові вчені створили комітет науково-дослідних інститутів на чолі з професором Л. Крамаренком. Розпочало роботу Харківське українське наукове товариство, що об’єднало переважно спеціалістів гуманітарного профілю.

Розпочалися заняття в Київському, Вінницькому медінститутах, на медич­ному факультеті Дніпропетровського університету, створеного на базі колишнього університету, а також медичного, фармацевтичного і сільськогосподарського інститутів, в Житомирському сільськогосподарському інституті, в Харківській консерваторії та інших навчальних закладах. В центрі так званої Трансністрії — м. Одесі було відкрито університет і консерваторію.

Населення з ентузіазмом наверталося до релігії. Православні відновили церковну організацію в формах Української автокефальної православної церкви, очолюваної архієпископом Полікарпом (Сікорським) й Української автономії православної церкви під проводом митрополита Олексія (Громадського), що визнавав зверхність Московського Патріархату. Повсюдно відбувалися масові хрещення дітей. У Дніпропетровську, Полтаві, Луцьку єпархіальні ради організовували богословські курси для підготовки священиків.

Пожвавленню національно-культурного життя влітку 1941 р. сйрияли похідні групи ОУН, що були скеровані як бандерівським, так і мельниківським проводами вглиб України для створення українських органів місцевого самоврядування і проведення відповідної пропагандистської роботи. В багатьох окупованих містах саме їм належала ініціатива заснування українських друкованих органів, шкіл, театрів.

Однак військово-поліційний терор, влаштований окупантами, швидко розвіяв ілюзії тих, хто сподівався від нових властей послаблень у культурному житті. Наприкінці 1941 р. фашисти різко посилили нагляд за всіма українськими товариствами і заборонили будь-які публічні зібрання, за винятком попередньо дозволених службових засідань. Заборонялося створення будь-яких нових національних товариств. В Галичині від початку 1942 р. були офіційно розпущені всі незареєстровані українські організації і товариства, в тому числі “Просвіта”. Відтоді українці могли проводити культурно-освітню роботу лише в організаційних рамках Українського центрального комітету. Діяльність усіх, хто прилюдно працював в галузі літератури, музики, театру, образотворчого мистецтва, підлягала наглядові з боку чиновників відділу пропаганди уряду генерального губернатора.

Особливо ретельно контролювали окупанти діяльність засобів масової інформації: радіо, видавництв, преси тощо.

Українська молодь позбавлялась можливості одержати повноцінну освіту. Всі школи вище початкової в рейхскомісаріаті були закриті, не дозволялося жодного виду вищої школи, а також загальноосвітніх середніх шкіл, гімназій, ліцеїв та інших подібних закладів. Послаблення стосувалися лише фахового шкільництва.

Запроваджені обмеження на початку 1942 р. поклали край спробам поновити діяльність Всеукраїнської академії наук. У Галичині, незважаючи на численні прохання, німецька влада не дала дозволу на існування Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Взимку 1942 р. на більшій частині України через відсутність палива не працювали дозволені школи, було закрито більшість мистецьких закладів.

Жертвами голоду і холоду у Києві стали відомі професори: М. Даміловський, Г. Іваницький, В. Лозницький, М. Левитський — загалом близько ЗО осіб. У Харкові загинули (за неповними даними) 1 академік (А. Бекетов), 21 доктор наук, 37 асистентів і викладачів вузів. Масові розстріли інтелігенції стали буденним явищем, а всякий супротив карався безоглядним терором. У Києві на початку 1942 р. були розстріляні поетеса, редактор літературного журналу “Літаври” Олена Теліга, поет Іван Ірлявський, редактор газети “Українська дійсність” Іван Рогач, інші учасники похідних груп ОУН.

Величезних розмірів набрало пограбування окупантами мистецьких та історичних цінностей українського народу, особливо під час відступу фашистів. Непоправних втрат зазнали історичні і краєзнавчі музеї, бібліотеки.

Нацистський терор, протиукраїнська політика німців змінили настрої населення окупованих територій, пробудили рух опору. Причому визвольна боротьба українського народу мала не лише збройний, але й ідейно-політичний характер. Політичну програму українського національно-визвольного руху розробили і теоретично обгрунтували визначні публіцисти та пропагандисти ОУН-УПА Йосип Позичанюк, Осип Дяків (Горновий), Петро Федун (Полтава), Дмитро Маївський, Всеволод Рамзенко та інші. У своїх творах вони висловлювали впевненість, що смертельна сутичка двох різновидів імперіалізму — нацистсь­кого та радянського — неминуче призведе до знищення обох, і всі поневолені народи Європи і Азії, зокрема й український, здобудуть вільне і незалежне існування в своїх суверенних державах. Нацистській ідеології український національно-визвольний рух протиставив свої позитивні ідеали, власну політичну програму, яка була прийнята на ПІ Надзвичайному Великому Зборі ОУН. Замість тоталітарних засад “інтегрального націоналізму’’ її головним змістом стали принципи загальнолюдських прав і свобод, в тому числі і національно-культурних. III Великий збір ОУН виступив за повне право національних меншин розвивати свої національні культури та рівність усіх громадян України незалежно від національності в усіх сферах життя. Гасло “Україна для українців”, проголошене ще 1900 р. М. Міхновським, а потім теоретично опрацьрване Д. Донцовим, було замінене на гасло “Свобода народам, свобода людині”.

Український національно-визвольний рух висунув досить детальну соціально- економічну програму, яка накреслювала майбутній господарський устрій України як комбінацію державного, кооперативного і приватного секторів. Платформа Української Головної Визвольної Ради передбачала, зокрема, “усуспільнення основних природних багатств країни: землі, лісу, вод і підземних скарбів з передачею рільних земель у постійне користування хліборобським господарствам”, “удержавлення важкої індустрії і важкого транспорту, передачу кооперативним об’єднанням легкої і харчової індустрії права вільного кооперування дрібних продуцентів”, “забезпечення вільного розвитку ремесла і права на творення індивідуальних ремісничих верстатів і підприємств” тощо.

Керівництво ОУН-УПА надавало виняткового значення ідейному вихованню, пробудженню й розвиткові національної свідомості населення і власного військового контингенту. Для цього створювалися спеціальні структури референтів-політвиховників, серед яких були значні сили підготовлених інтелігентів, налагоджений випуск найрізноманітніших підпільних видань: газет, журналів, брошур, листівок, прокламацій. Нелегальні газети та журнали ОУН “Ідея і чин”, “За самостійну Україну”, “Вільна Україна”, “До зброї”, “Самостійник”, “Прапор молоді” та інші мали велике ідейно-інформативне навантаження: вони не лише оперативно відображали перебіг подій, а й висвітлювали складні політичні, теоретичні, навіть філософські, проблеми. На кошти ОУН-УПА друкувалися збірки поезій, п’єс, спогадів, пісенники, перевидавалися твори Євгена Маланюка, Олеся Бабія, Олександра Олеся, Миколи Хвильового, Дмитра Фальківського.

Відродженню національної ідеї присвятили себе й діячі української радянської культури, які опинилися в східних районах CPCP. Там, в літературі і науці почався рух за відновлення власної історичної пам’яті, за реальне національне усвідомлення народу і не лише в боротьбі з фашизмом, а й у перспективі, у всіх галузях суспільного буття. І хоча цей рух був до певної міри контрольований і негласно стримуваний, але в багатьох ділянках культурного життя він став помітною і впливовою реальністю.

В час війни, коли вирішувалася доля самого сталінського режиму, останній не міг поставити рішучу загату відродженню національних почуттів українців, жорстоко утискуваних в мирний період. Більше того, Москва досить швидко зрозуміла, що війну з іноземними загарбниками не можна вести, не спираючись на патріотичні, а у своїй основі національні почуття народу.

> 3 кінця 1941 р. в українській радянській літературі одна за одною починають друкуватися статті істориків і письменників, присвячені величним сторінкам національного минулого, передусім яскравим зразкам відсічі загарбникам і поневолювачам. Раз у раз вони звертаються з різних тематичних приводів до героїчних постатей вітчизняної історії: Ярослава Мудрого, Данила Галицького, П.Конашевича-Сагайдачного. Відроджується потяг до національного тра­диціоналізму, прориваються назовні мотиви українського патріотизму, що не мав нічого спільного зі штучно культивованим радянським патріотизмом. Відомі діячі культури виступають з узагальнюючими нарисами про український національний театр (Іван Кочерга), музичну культуру (Пилип Козицький), малярство (Карпо Трохименко), мову (Леонід Булаховський).

Роки війни стали часом появи значних, наснажених патріотичним пафосом віршованих творів, які об’єднала тема нестерпної туги за рідною землею, любові до отчого краю (Максим Рильський “Слово про рідну матір”; Павло Тичина “Голос матері”, “В безсонну ніч”; Володимир Сосюра “Любіть Україну”; Леонід Первомайський “На Полтавщині”; Андрій Малишко — цикл “Україно моя”).

У радянському тилу українська науково-технічна інтелігенція брала активну участь у налагодженні роботи заводів і фабрик, шахт і електростанцій, складала технічні проекти, розробляла нові технології, створювала досконалішу, ніж у ворогів, зброю. Визначну роль у випуску танків Т-34 відіграв Інститут електрозварювання AH УРСР. Допомогу оборонним підприємствам і фронту тією чи іншою мірою надали майже всі академічні інститути, тематика досліджень яких була відразу приведена у відповідність з потребами воєнного часу. Своїми специфічними мистецькими засобами мобілізували населення і частини Червоної армії на розгром ворога діячі мистецтва.

Ліквідація фашистської окупації в Україні стала важливим стимулом подальшого розвитку культури, відбудови культурно-освітніх, мистецьких і наукових закладів. У республіці розгорнувся рух по відновленню шкіл, вузів, клубів, хат-читалень, бібліотек методом народної будови, тобто силами і коштами громадськості. В надзвичайно стислі терміни до кінця війни була в основному відновлена мережа вузів, значна частина шкіл. З евакуації в березні 1944 р. повернулась до Києва Академія наук у складі 29 науково-дослідних інститутів. У серпні 1944 р. відновив роботу Львівський філіал AH УРСР з шістьма відділеннями інститутів. У нових умовах поступово розгорнули свою роботу театри, музеї.

Однак за зовнішньою видимістю відновлення і розширення мережі наукових, мистецьких, культурно-освітніх закладів крилася трагедія творців духовних цінностей, тупикова ситуація всього національно-культурного життя. Як і в довоєнні роки, режим форсовано централізував усі культурні засоби і почав зводити духовні процеси в єдине русло, контрольоване і кероване комуністичною партією. На всіх українських землях було уніфіковано систему дошкільного виховання, народної освіти, вищих і середніх спеціальних навчальних закладів, видавництв, наукових установ. Внаслідок підпорядкування культури в різних її проявах партійно-державним органам визначальною рисою духовного життя України ставала одноманітність. Викликані обставинами війни певні поступки режиму українському патріотизмові поступово обриваються, відходять у забуття.