§ 3. Виникнення і розвиток церковних сеньйорій

Прийняття християнства з Візантії мало своїм наслідком установлення в Київській Русі грецької церковної ієрархії.

Не тільки митрополити, а і епіскопи і, мабуть, найвидатніші пред­ставники чорного й білого духівництва були греками.

В історичній літературі майже немає праць, присвячених докладному вивченню візантійського феодального ладу, немає досліджень, які дозво­лили б вичерпно виявити особливості візантійського феодалізму. Але навіть і ті праці з цього питання, які є в. нашому розпорядженні, до­зволяють нам зробити висновок, що феодалізм у Візантії був феодаліз­мом розвинутого типу. Разом з тим можна встановити, що візантійська церква була не менш розвинутим феодальним організмом, ніж церква католицька. Але апарат візантійської церкви мав іншу організаційну стру­ктуру: він був пристосований до візантійського абсолютизму, до ві­зантійської системи церковно-державних відносин, до візантійської пра­вової системи.

Само собою зрозуміло, візантійське духівництво, прийшовши на Русь, повинне було в своїй діяльності проводити організаційні принципи і ідеї розвинутого феодального суспільства. Візантійське духівництво повинне було стати основною силою, яка буде провідником і організатором еконо­міки розвинутого феодального суспільства, буде оформлювати феодальну ідеологію, буде сприяти затвердженню централізованої політичної влади д рецепції розвинутого феодального візантійського права.

Першим кроком церкви було створення міцної економічної бази. Насамперед вона добилась десятини від усіх князівських прибутків як приватних, так і державних. Є деякі дані для припущення, що десятина була встановлена і на мирян. Поруч з десятиною великі прибутки церква одержувала з церковного суду, при чому в цьому відношенні грецьке духівництво відмовилось від візантійського обсягу церковної юрисдикції.

Нарешті, церква, очевидно, добилась визнання за нею права збирати мито з мір і вагів; принаймні, за Уставом кн. Володимира церкві дору­чалось стежити за правильністю мір і вагів, але, звичайно, без особливої винагороди вона цього доручення не стала б виконувати.

, Десятина, судове мито, мито з мір і вагів, жертвування на помин душі, прибутки від лихварства — все-це створило міцну базу для розгортання церковного господарства. Виникають церковні сеньйорії.

і Церковне землеволодіння і щодо інтенсивності свого росту, і щодо свого економічного й соціально-політичного значення грає велику роль у загальному процесі феодалізації Київської Русі.

В історичній літературі точилась досить жвава суперечка в питанні про те, чи слід виникнення церковного землеволодіння зв’язувати з іменем кн. Володимира (за Уставом його, принаймні, Десятинна церква наділя­лась— це ми знаємо не тільки з Устава —не лише окремими земельними ділянками, а й містами), отже зв’язувати його з першими роками прий­няття християнства, чи вважати недостовірною цю постанову і питання про час появи перших церковних земель розв’язувати на основі літо­писних даних; а ці літописні дані належать до XII ст.

Дослідники, що заперечують факт існування в часи кн. Володимира церковного землеволодіння, звичайно посилаються на пізнє походження пам’ятників, які говорять про це. Устав же вони визнають пізнішим підробленням. А що сучасних відомостей про існування церковних земель немає і при кн. Ярославі, то вони відкидають можливість цього існування і при ньому. Нам здається, що пізніші відомості, якщо навіть постійним джерелом їх були не сучасні пам’ятники, все таки відповідають дійсності.

Отже володіння землею було для церковних установ життєвою потре­бою і тому, нам здається, немає серйозних підстав сумніватись у досто­вірності хоч би пізніших джерел, які говорять про факт існування воло­дінь уже в перші роки християнства на Русі. Але зате літопис XI-XII ст., а також інші пам’ятники, що належать до цього часу, вже повні звісток про церковні села, угіддя та ін. по всій Руській землі — і на Київщині, і в Ростовсько-Суздальській землі, і в Смоленську, і в Новгороді. Так, відомо, що Антоній Печерський одержав при кн. Ізяславі гору, „яже єсть над Печерою*⁴. В „Київському Патерику** розповідається, що багато приносили Феодосієві Печерському „от имений своих на утешение братии и на устроение монастыря, другие же и села вдаваху**.

Ми вже раніш говорили про значний земельний дар Києво-Печер­ському манастиреві від Ярополка Ізяславича. Лаврентіївський літопис під 1096 р.

!датський літопис під 1158 р. повідомляє, що жінка кн. Гліба Всесла- вича „по своем животе вда княгини 5 сел и с челядью, и все да и до по­воя** церкві.

Можна навести багато' і інших відомостей.

Як було вказано, князівське земельне володіння являло, з одного боку, джерело, аз другого — і організаційний тип для церковного землеволо­діння. Подібно до князівського, церковне землеволодіння складалось з окремих сіл, волостей і міст.

Ми вже говорили, що за Уставом кн. Володимира церкві була надана десята частина міст. В історичній літературі достовірність цього надання звичайно заперечують. Але що церкві дійсно належали міста, підтвер­джується пізнішими літописними свідченнями. Так, під 1169 р. говориться про Полонне, „десятинний град** церкви св. богородиці.

Щодо даних, які встановлюють, що взагалі церковні установи володіли і волостями і містами, то їх ми маємо дуже багато. Говорячи про кня­зівське землеволодіння, ми вже наводили ці дані. Ми відзначали передачу Ярополком Ізяславичем Печерському манастиреві Небольської, Дерев- ської і Луцької волостей, а кн. Андрієм Боголюбським — міст Васильєва й Мичеська. Відзначали також, що Суздальська єпіскопія володіла міс­тами й волостями, які були забрані від неї Ростиславичами, але пізніше, після вигнання останніх, ці землі були їй повернуті. Найдавніша звістка про церковні міста належить до 1123 р. Ніконовський літопис повідомляє під цим роком, що „Никита митрополит... в своем граде в Синелице затвори в темнице злаго єретика Дмитра".

Щодо способів утворення церковних володінь, то вони були різно­манітні.

Мабуть, напочатку перший земельний церковний фонд утворився в наслідок надання князя.

Але церква, природно, не обмежувалась безплатними способами збіль­шенням своїх земель. Вона дуже енергійно почала купувати, обмінювати, одержувати за невикупленими заставами окремі земельні ділянки, посту­пово їх округлюючи. Нарешті, цілком імовірно, що церква культивувала ніким не зайняті землі, населюючи їх залежним селянством — ізгоями, прикладниками, задушними людьми тощо.

Словом, церква дуже скоро, в усякому разі на XII ст., почала являти собою міцний феодальний організм. Але вона була не тількиміцним фео­дальним організмом, а разом з тим і установою, яка в своєму розвитку використала ряд нових організаційних засобів, почасти під впливом ві­зантійської практики, а почасти й самостійно. Все це зумовило ряд особ­ливостей у розвитку церковного феодалізму, в формах церковного фе­одального панування, в системі феодальної експлуатації, яка встановилась у церковних сеньйоріях. Одною з цих особливостей було те, що церква відмовляється від рабської праці як від невигідної. Щодо цього можна навести характерну розмову між Феодосієм Печерським і кн. Ізяславом, яка збереглась у передачі „Печерського патерика": кн. Ізяслав, бувши в гостях у Феодосія, висловив своє захоплення з приводу майстерності манастирських кухарів: таких смачних страв йому не доводилось їсти в себе вдома. На запитання, чим це може бути викликане, Феодосій від­повів, що в манастирі кухарі готують не з примусу, „твои же раби, — говорив Феодосій князеві, — работают сварящася и тегаща и кленуще друг друга многажды же и биеми суть от приставник".

Природно припускати, що церква йшла попереду інших феодальних груп і в справі поступового перетворення холопства в серваж або фор­мально перетворюючи холопів у залежних людей, відпускаючи їх на волю, або викупаючи (пущеники, прощеники, ізгої), або фактично зближаючи їх з типовими феодально-залежними групами селянства.

Але вважаючи експлуатацію холопів економічно невигідною, церква зробила патронат головним способом набування робочої сили для своїх земельних володінь.

Як ми далі будемо говорити, патронат широко здійснювали князь, члени князівської родини, бояри, дворяни і всі ті, хто мав економічний і політичний вплив. Завдяки патронатові з загальної маси населення, особливо населення, вибитого з колії в епоху розкладу родоплемінних відносин, створювались численні кадри робочої сили. Поступово патро­нат, який полягав в охороні патронованих від сваволі сильних людей, перетворювався у владну опіку, а далі й у феодальну залежність. Церква, яка виступала як феодальний організм уже після того, як князі й бояр­ство притягли в свою економічну орбіту масу населення, була змушена зробити інститут патронату ще дійовішим і гнучкішим.

Насамперед вона добилась того, що духівництво, а також члени ро­дин духовних осіб („піп, попадя, попович, диякон, диякониця, дияк, проскурниця") вийшли з загальної адміністративної системи і стали під­лягати щодо суду і данини митрополитові, а далі, в міру організації єпар­хії, — місцевим епіскопам. А далі церква почала включати в склад цієї церковної громади так званих personae miserabilis, сліпих, кривих, же­браків, удів, що живуть милостинею тощо, тобто ті елементи, які так чи інакше зв’язані з церквою і з церковною добродійністю. Далі церква почала втягати в свою громаду різноманітні елементи, що вже мали ви­падковий зв’язок з церквою і з церковними установами, а саме так зва­них подорожніх, паломників, лікарів (лечець), обслужуючих притулки для подорожніх, лікарняний персонал (лікарні) і, нарешті, почала поши­рювати патронат на різні групи населення, які могли бути притягнені церквою як робоча сила церковних сеньйорій — ізгоїв, прикладників, за­душних людей, прощеників, пущеників. Розширення церковного патро­нату ми можемо вивчити на основі церковних уставів, головним чином на основі Устава кн. Володимира, пізніші редакції якого дають дедалі ширший список „церковных и богадельных людей". Навіть і той список Устава кн. Володимира, що є найдавнішим, не являє справжнього акту князя, а, безперечно, фальсифікований. Але пізніші дані, в достовірності яких ми не можемо сумніватись, підтверджують, що церковна громада, яка щодо суду і данини підлягала митрополитові чи епіскопові, посту­пово розширювалась і що цей список у значній своїй частині відповідав дійсності. У митрополита і в епіскопів дійсно були свої „піддані", що вийшли з загальної адміністративної системи.

Отже в галузі оформлення патронату, в справі широкого охоплення патронованих церква також показала приклад іншим феодальним групам. І взагалі нам здається, що своєю організаційною структурою, розміщен­ням робочої сили в своїх володіннях, уточненістю й ефективністю форм феодальної експлуатації церковний феодалізм був більш розвинутим і оформленим, ідучи попереду феодалізму не тільки боярського, а й кня­зівського.

Церква всяко прищіплювала віруючим необхідність відпускати рабів (пущеники й прощеники), передавати їх церкві (так звані задушні люди), при чому всі ці колишні раби входили під патронат церкви і використовува­лись нею як робоча сила церковних сеньйорій.

Бувши феодальною установою, церква і церковні установи дістали типово феодальну організацію, при чому ця організація відповідала рів­неві руського феодалізму. Руські митрополити і епіскопи мали такий же двір, як і інші феодали того часу. У них були свої митрополитські бо­яри— типові васали, які відбували військову службу в своїх сеньйорів. У них були й свої міністеріали — воєводи, дворецькі, чашники, стольники. Безперечно, були в них і свої війська, що перебували під команду­ванням воєводи; софійський полк—полк новгородського архієпіскопа, — зви­чайно, не був винятком.

Безперечно також, що митрополити і епіскопи роздавали землю своїм боярам і дворянам за їх службу.

Маючи іноді величезні земельні володіння —волості і міста — митро­полити і епіскопи потребували розвинутого адміністративного апарату. І цей апарат був збудований так само, як і князівський; у них були во- лостелі і їх помічники — тіуни, так само, як і в князів.

•Можна думати, що митрополити, епіскопи і великі манастирі мали своїх церковних васалів — підлеглі їм манастирі, підлеглі не на основі церковної ієрархії, а на основі феодальної залежності. Ці васальні мана­стирі в історичній науці звуться приписними манастирями. Таких мана- стирів було багато в XIV—XV ст. Але в нас є дані, на основі яких можна вважати, що Києво-Печерський манастир уже в XI ст. мав та­кий підвладний васальний манастир, саме Тмутараканський. Він був ор­ганізований Ніконом, який „вся своя предав блаженному (Феодосієві) в руце“, „сам же бе з всякою радостью покорися ему“.

Церква, діставши типово феодальну організацію, забезпечила свою владу над залежною людністю шляхом широкого імунітету.

Можна думати, що дістати цей імунітет з самого моменту свого ви­никнення церква не могла, оскільки вона не мала земельних володінь. В міру ж того, як церковне землеволодіння розвивалось, головним чи­ном на грунті князівських надань, князі надавали їм свої землі разом з даниною і судом та іншими прибутками, що мали публічно-правовий характер. Але церква почала прагнути до узагальнення цих окремих випадків надання імунітету, при чому стала спиратись на ніби видані з цього приводу спеціальні акти. Такими актами, які церква дуже по­ширювала, були князівські устави —Устав князя Володимира, Устав кн. Ярослава і Устав кн. Всеволода.

Добившись узагальнення імунітетних прав, церква почала намагатись їх уточнити, надати їм твердості і оформити їх. Можна думати, що вона добивалась підтвердження імунітету і на письмі.

Все це дає нам серйозні підстави припускати, що імунітет у давнії! Русі остаточно оформився на основі церковного імунітету, що церковний імунітетний диплом був покладений в основу при виробленні формуляра дипломів, які почали давати боярству і взагалі світським феодалам.

Як ми вже говорили, візантійська церква діяла в іншій економічній і соціально-політичній обстанові, ніж церква руська. Там — феодалізм роз­винутого типу, з розвинутим грошовим господарством, тут — період ста­новлення феодалізму з дуже сильними пережитками і рештками родопле­мінних відносин. Там — оформлені класи: клас феодалів, клас феодально­залежного населення, тут — класи тільки оформлюються, васалітет тільки виникає на основі розкладу дружини, клас феодально-залежного насе­лення тільки починає консолідуватись, вбираючи в себе численні і різно­манітні групи. Там — оформлена бюрократична абсолютна монархія; тут— ранньо-феодальна монархія, строкатий комплекс племінних, напівфеодаль­них, феодальних держав з неустановленим, з неоформленим політичним апаратом, який лише з великою натяжкою і з явним перебільшенням можна назвати „державними установами".

Само собою зрозуміло, що візантійське духівництво приїхало на Русь з певними традиціями, з складеними політичними і юридичними погля­дами і, звичайно, багато з того, до чого воно звикло, воно намагалось провести і на Русі, зокрема провести візантійську систему права. Для цього були поширені перекладені на слов’янську мову візантійські за­конодавчі пам’ятники — „Еклога", „Прохірон", „Землеробські закони". Всі ці пам’ятники були приєднані до основного візантійського канонічного кодексу, „Номоканону", складаючи з цілим рядом додаткових статтей так звану „Кормчу книгу". „Кормча книга" була настільною книгою того часу. Читачі її повинні були сприймати основні принципи візантійського права, що відбивали розвиток феодальних відносин і таким чином ство­рювались передумови для правового оформлення багатьох феодальних інститутів.

Поруч з тим візантійське духівництво добилось визнання за ним юрис­дикції в багатьох справах, які за візантійською практикою належали до відання не церкви, а світського суду. Завдяки цьому церква мала змо­гу в значній мірі застосовувати візантійське феодальне процесуальне право і вносити багато візантійських принципів у матеріальне право.

Але церква повинна була скоро переконатись, що візантійського за­конодавства не можна цілком застосувати в країні, де процес феодалі­зації був ще далекий до остаточного завершення. Візантійське законо­давство могло бути тільки далеким ідеалом. Тоді візантійське духівництво почало намагатись запровадити в життя всякі переробки візантійського законодавства для слов’янських народів, що відбивали феодалізм ран­нього періоду. Такою переробкою був так званий „Судебник" царя Кон­стантина. Цей „Судебник “ намагались ввести в склад руського юридич­ного збірника — Руської Правди, при чому було зроблено спробу об’єд­нати постанови „Судебника" з Руською Правдою, зробивши це так, щоб читач не міг розібрати, де кінчаються статті Руської Правди і почи­наються статті „Судебника"; створюється одно літературне ціле під за­гальним заголовком — Руська Правда. Своєю спробою рецепції візантій­ського права церква розчищала шлях для створення системи феодального права і разом з тим всяко оформлювала своє становище як розвинутого феодального організму.