ЗАСЕЛЕННЯ КЕЛЬТАМИ ВЕРХНЬОГО ПОТИССЯ

Г ершим регіоном сучасної України, який зазнав

Lкельтської експансії, було Закарпаття, а точніше українська частина Верхнього Потисся. Вважається, що перші збройні загони кельтів, які не залишили по собі значних слідів, почали з’являтися тут уже після 340 р.

^, Котигорошко В.

Фракийцы

Верхнего Потисья

(ІП cm. do H. э. - IV cm. н. э.)

Ужгород, 1995,

С. 22—23.

²Webber С.

The Thracians 700 BC - AD 46.

London, 2001.

Фракійці — спільна назва для групи з близько 40 племен індоєвропейського походження, що населяла в давнину територію Фракії (Болгарія, європейська частина Туреччини, частково колишня Югославія) та Дакїї (сучасна Румунія). Виділяють власне фракійців, які проживали на півдні, а також північні племена гетів і даків. Уперше згадуються в «Іліаді» Гомера. Фракійці вели осілий спосіб життя, хоча на формування їхньої культури істотно вплинули східні кочові сусіди — кіммерійці та скіфи. У стародавньому світі славилися фракійські пель- тасти — середня піхота, озброєна легким щитом-пельтою, який за формою нагадував місяць, списом та коротким мечем. Вони часто використовувалися як найманці й здобули собі славу жорстоких і безжальних воїнів².

Латенська культура Закарпаття

За В.

Фракійські вершники

Розпис у фракійській гробниці. На вершнику ліворуч добре видно так звану «фракійську шапку». Також привертає увагу співвідношення зросту коня I людини.

Казанлик, Болгарія.

Кінець IV — початок Ill ст. до н е

'Етнічна історія Давньої України

K., 2000,

C. 12S

фракійська культура, у складі якої завойовники-кельти становили панівний і привілейований прошарок¹. Така ситуація була типовою для переважної більшості регі­онів кельтської Європи, де власне кельти становили за­звичай лише панівну верхівку.

Кельти селилися переважно невеликими селами, що складалися з кількох напівземлянок типової для Центральної Європи конструкції. Для досягнення кращої теплоізоляції житла будувалися заглибленими у ґрунт приблизно на метр. Над низькими стінами, сплетеними з гілля й обмазаними товстим шаром су­міші з глини, піску, соломи й вовни, розташовувався високий солом’яний дах, підтримуваний посереди­ні двома дерев’яними стовпами. Єдиними меблями були невелика піч та іноді земляна лава вздовж однієї зі стін. Поруч розташовувалися господарські ями з зерном, щільно закорковані глиною та соломою. Це був перевірений спосіб консервації — зерно в таких ямах могло зберігатися упродовж кількох років, забез­печуючи мешканців від неврожаю.

На сьогоднішній день на Закарпатті досліджено до десяти подібних поселень, але поряд із ними відомі й великі виробничі центри з порівняно значною кон­центрацією населення. Найбільшим з них було посе­лення Галіш-Ловачка, яке розташовувалося на північно- західній околиці сучасного м. Мукачево, на схилах двох гір — Галіш (204 м) та Ловачка (306 м). На жаль, наші знання цього надзвичайно цікавого поселення ґрун­туються лише на матеріалах аматорських розкопок відомого закарпатського краєзнавця Т. Легоцького,

Вигляд гір Галіш та Ловачка з Мукачівського замку

Серпень 2007 р.

що проводилися упродовж 1860-х років — 1913 р. Пізніше рештки поселення були зруйновані виноградни­ками, нині ж цю територію займають присадибні ділян­ки та приватна забудова.

Та частина кельтського поселення, яку все ж таки вда­лося дослідити, займала 15 га. На ній розташовувалися житла й ремісничі майстерні — загалом було відкрито 24 прямокутні напівземлянки та численні господарські ями. Осторонь від жител, на північно-східній околиці поселення знаходилися сиродутні залізоплавильні гор­ни, поряд із залишками яких була знайдена велика кіль­кість залізних шлаків. В. Котигорошко припускає, що поселення мало також укріплення, які були зруйновані середньовічною забудовою Мукачева¹.

На території Галішу-Аовачки було знайдено сотні ме­талевих предметів озброєння, прикрас та знарядь праці, які дозволяють скласти уявлення про повсякденне жит­тя та заняття місцевих жителів. Поселення було насам­перед великим ремісничим центром, провідною галуззю якого була металообробка. Окрім згаданих сиродутних горнів, тут були виявлені майстерні ковалів та широкий асортимент ковальського приладдя: унікальні для сво­го часу молоти-кувалди вагою до 6 кг, молоти-ручники, великі та малі ковадла, зубила, напилок, кліщі та інші ін­струменти. Досліджені були також знаряддя для лиття, у тому числі механічні ваги для зважування частин спла­ву, а також ливарні форми з графіту, піщаника й сланцю для відливання поясних ланцюгів та скроневих кілець.

Надзвичайну цінність має знахідка на території поселення форми для відливання монет, а також монетних заготовок.

Скляний браслет

Мала Бігань, Закарпаття. Ужгородський державний краєзнавчий музей

'Котигорошко В.

Верхнє Потисся

в контексті стародавньої історії Kapnamo- Дунайського ареалу

Ужгород, 2003,

С. 39.

Бронзовий шолом кельтського ватажка, прикрашений фігурою хижого птаха

Шолом типу Монтефортіно.

Крила птаха скріплено з тілом так, що вони під час руху коливаються. Румунське Потисся.

Друга половина IV ст. до н.е.

Кельтський вождь

Верхнє Потисся, друга половина IV ст. до н. е.

У середині IV ст. до н. е. кельти проникають на територію Верхнього Потисся та Семиграддя, де підкорю- ють місцеве фракійське населення й змішуються з ним. Упродовж на­ступних кількох століть на землях Верхнього Потисся, ЩО НИНІ входять до складу України та Румунії, утво­рився потужний осередок латенської культури, представлений поселення­ми, виробничими центрами та числен­ними поховальними пам'ятками.

Комплект захисного озброєння зображеного на малюнку кельтського ватажка складається з шолома типу Монтефортіно, прикрашеного фігу­рою птаха, залізної кольчуги з брон­зовим нагрудником та наголінників- кнемід. Усі ці предмети були знайдені у багатому кремаційному похованні з Чіумешті (румунське Потисся). При­вертає увагу кований залізний шолом типу Монтефортіно, що завдяки своє­рідній прикрасі у вигляді фігури хижо­го птаха є унікальною пам'яткою, яка не має аналогів на всьому кельтсько­му ареалі. Античні автори (Diodorus Siculus, V. ЗО) повідомляють, що шо­ломи кельтів нерідко прикрашалися рогами, фігурами птахів або диких кабанів. Це ж демонструють і влас­не кельтські зображення. Птах на шоломі з Чіумешті був виготовлений з бронзи, мав крила, що рухалися під час ходи воїна, вставні очі та кістяний дзьоб. Найвірогідніше це — ворон або крук, священний птах верховного кельтського божества Луга. У кель­тів крук був птахом війни та битви, а в ірландській міфології він виступає символом або втіленням триєдиної богині війни Морріган («Велика ко­ролева»), Махи («Битва») та Бодб («Ворона»). Кольчуга також стано­вить коштовний предмет озброєн­ня, доступний лише найбагатшим та найбільш знатним воїнам. Кельти виготовляли кольчуги з рядів штам­пованих суцільних та роз'ємних кі­лець, що чергувалися, або з кілець, що мали з'єднані заклепками кінці. Відомі кельтські кольчуги різних типів, у тому числі зіставні, які складалися з сорочки без рукавів та наплечників, що скріплювалися металевою застіб­кою на грудях Бронзові наголінники з Чіумешті найвірогідніше були вій­ськовим трофеєм, захопленим, можливо, під час набігу на Фракію кельтів на чолі з вождем Камбавлом (Pausamus, X, 19).

Легкоозброєний воїн та сурмач із карниксом

Верхнє Потисся, Il—І ст. до н е

Певну частину кельтського вій­ська складала легкоозброєна піхота, яка набиралася з бідніших верств на­селення. Тактичної самостійності вона не мала, тому легкоозброєні піхотинці билися разом зі своїми багатшими од­ноплемінниками. Зображений на ма­люнку воїн не має захисного обладун- ку, окрім овального щита з дерев'яним умбоном. Згідно з архаїчною військо­вою практикою кельтів легкоозброє­ний воїн іде до бою оголеним, аби про­демонструвати презирство до ворога. На його тілі помітні татуювання у ти­повому для латенської орнаментики стилі. Хоча практика татуювання за­свідчена лише для кельтів Британії, відомо, що аналогічний звичай був поширений серед ілліро-фракійських племен, з якими східні кельти інтен­сивно змішувалися.

Античні автори неодноразово згадують велику кількість трубачів у кельтських військах, завданням яких було залякати супротивника неймо­вірним ревом карниксів до початку битви. Для управління військами на полі бою бойові труби ще не ви­користовувалися. Очевидно, труби типу сагпух виготовлялися з дерева та інших органічних матеріалів, адже до нашого часу дійшло лише два на­вертя бойової труби: одне бронзове, знайдене на території Шотландії, дру­ге — керамічне, виявлене під час роз­копок Нуманції, оппідуму кельтіберів в Іспанії. Водночас використання кар­никсів кельтами карпато-балканського ареалу засвідчують зображення на казані з Гундеструпа, а також факт запозичення труб такого типу да- ками й сарматами, що домінували у регіоні в перші століття нашої ери Воїн на малюнку має при собі щит тюреос, який від попередньо­го відрізняється наявністю залізно­го умбона. Виготовлений з дубо­вих дощечок і обтягнений шкірою овальний тюреос був характерною кельтською захисною зброєю, яка з Ill ст. до н. е. запозичується та­кож іншими народами давньої Єв­ропи. Костюм горніста складається зі штанів та плаща, застібнутого за­лізною фібулою. Тканина виготов­лена з вовни або льону й прикраше­на нанесеним на неї картатим або смугастим візерунком. На ногах — шкіряне взуття без каблуків. Воїн підперезаний поясом на шкіряній основі, до якої за допомогою за­лізних ланцюгів прикріплений меч у дерев'яних піхвах.

Марія Пашкевич © 2008

Знатний вершник

Північне Причорномор'я, Il ст. до н.е.

На півдні України, точніше на правому березі дунайської дельти, перебування кельтського племені бритолагів фіксують античні гео­графи. Про проникнення кельтів (галатів) у Північне Причорномор'я та їх напад на Ольвію повідомляє також декрет на честь Протогена кінця Ill — початку Il ст. до н. е. Сліди військової присутності кель­тів у цьому регіоні трапляються упродовж Il ст. до н. е. Один ІЗ них — кремаційне поховання або кенотаф у супроводі предметів озброєння, кінського споряджен­ня й бронзової латенської сітули з с. Мар'ївка (Миколаївська обл)

Вершник, зображений на малюнку, на голові має коштовний шолом типу Монтефортіно, знайдений серед предметів мар'ївського комплексу. Шолом був прикрашений пальметкою (за Treister, 1993} і мав накладні на- щічники, які не збереглися до нашого часу. Крім Мар'ївки, на півдні України по одному екземпляру шоломів та­кого типу знайдено біля сіл Біленьке й Весела Долина (Одеська обл.), а та­кож Токмак (Запорізька обл.). У руках вершник тримає довгий спис із заліз­ним наконечником, що також похо­дить з Мар'ївки. Комплект озброєння доповнює середньолатенський меч у піхвах, знайдений у с. Верхня Тарасівка (Запорізька обл) Керува­ти конем воїну допомагають залізні шпори, прикріплені до шкіряних чобіт ремінцями. Екземпляр такої шпори походить із с. Пекарі (Черкаська обл.). Кінське спорядження здебільшого реконструйоване за зображенням бойових коней на східнокельтсько- му казані з Гундеструпа (Данія) кінця Il — початку І ст. до н. е. Від західно- кельтського його відрізняє насампе­ред форма сідла- галльське сідло, як вважається, було обладнане чотирма масивними виступами, які дозволя­ли воїнові міцніше триматися на коні під час атаки. Сідло саме такого типу було запозичене римлянами.

Кельтський воїн-найманець

Боспор, І ст. до н е

Військове найманство було поши­рене у стародавніх кельтів щонаймен­ше з середини IV ст. до н е. Кельтські воїни високо цінувалися в елліністич­них державах за їхню виключну хоро­брість, фізичну силу та високий зріст, а також здатність наносити блиска­вичний та потужний перший удар по військах супротивника Античні пись­менники згадують загони кельтських найманців чисельністю від кількох со­тень до кількох тисяч вояків, що пере­бували на службі Карфагену, Єгипту та більшості дрібніших держав.

Одним з останніх епізодів ви­користання кельтських найманців в епоху античності були Мітридатові війни 84—81 та 74—63 рр. до н е. У цей час у складі військ понтійського царя Мітридата Vl Евпатора, що вели бойові дії проти Риму, знаходився за­гін найманців-галатів. У 63 р. до н. е. в місті Пантикапей (Керч), яке було столицею Боспорського царства, на­чальник загону галатів Бітоїт допоміг Мітридатові піти з життя після оста­точної поразки у війні. Археологічні дані вказують на присутність кельт­ського загону в середині І ст. до н. е. на території Боспорського царства та його ймовірну участь у бойових діях у Північному Причорномор'ї.

На малюнку зображений кельт­ський воїн-найманець, озброєння якого реконструйоване за знахідками трофейної кельтської зброї у скіфських та сарматських пам'ятках Криму та Ку­бані. Голову воїна захищає знайдений у кургані біля хутора Бойко-Понура (Краснодарський край, РФ) залізний шолом з масивним напотиличником, нащічниками та дашком, прикрашений зображеннями людських та бичачих голів. Шоломи такого типу виготов­лялися в І ст. до н. е. і були поширені у кельтів-теврісків на Балканах (най­ближчі аналоги походять зі Словени). Воїн озброєний пізньолатенським мечем довжиною 1,02 м, який було знайдено в царському мавзолеї Не­аполя Скіфського (Сімферополь). У руках найманець тримає довгий спис та овальний щит типу тюре- ос, зміцнений залізним умбоном та окуттям. Різноманітні зображення таких щитів були поширені на те­риторії Боспорського царства вже з другої половини Ill ст до н е. Звідти ж походить і фрагмент металевого окуття овального щита типу тюреос. Тіло воїна захищає проста кольчуга з короткими рукавами. Обладунок доповнює бойовий пояс із піхвами і воїнський плащ, застібнутий піз- ньолатенською фібулою, аналогіч­ною до тих, що у великій КІЛЬКОСТІ були знайдені в центральній частині Пантикапею, в місцях імовірної дис­локації загону Бітоїта. Загалом, вага обладунку та зброї кельтського важ­кого піхотинця І ст до н. е. мала б складати не менше 20—25 кг

EH⅛i⅛M⅛r

Залізний меч та піхви до нього

Берн, Швейцарія.

Кінець Il — початок І ст. до н. е.

Конструкція кельтських меча та піхов до нього

Обкладка піхов меча

Львівський музей історії релігії.

У 1975 році під час розкопок мо­гильника пшеворської культури біля села Гринів (Львівська обл.) київський археолог Д. Козак виявив багате кре­маційне поховання перших десятиліть І ст. н. е. Більшу частину поховального інвентарю становила зброя: залізний меч та довгий наконечник списа, за­лізний умбон щита круглої форми тощо. Усі предмети озброєння були навмисно зламані або зігнуті згідно з практикою ритуально «вбивати» речі для переходу їх в інший світ разом із померлим власником, яку носії пше­ворської культури, ймовірно східні гер­манці, запозичили у своїх кельтських сусідів. На щастя, майже не зазнав по­шкоджень найцікавіший предмет по­ховання — обкладка піхов меча, при­крашена фігурами тварин та людей.

Центр багатофігурної композиції становила сцена «священного шлю­бу» — чоловіча та жіноча постаті, що обіймаються та цілуються стоячи. Зверху й знизу до них примикають інші персонажі: хижий звір — вовк або, можливо, собака, — що тримає спійманого птаха, грифон, баран (?) та вершник на коні з мечем або дро­тиком та невеликим круглим щитом. На перший погляд видається дивним зображення на коштовному предметі озброєння суто мирної любовної сце­ни. Але все стає на свої місця, якщо згадати, що у світоглядних уявленнях багатьох народів Давньої Європи ле- птимність вождівської влади підтвер­джувалася укладанням символічного шлюбу між самим вождем та богинею- охоронителькою племені.

Обкладка навряд чи була виготов­лена на місці, становлячи, швидше, імпорт або трофей, здобутий на пів­ночі Балканського півострова, адже предмет виконаний у так званому гун- деструпському стилі, дуже рідкісному й характерному для східнокельтського ареалу кінця Il—І ст. до н. е. Найвизна­чнішою пам'яткою цього стилю є зна­менитий срібний казан з Гундеструпа (Данія), виготовлений, як вважають, у землях скордисків на Балканах і прикрашений сценами з міфології. Можна впевнено говорити, що, за ви­нятком самого цього казана, обкладка з Гриніва є найбільш репрезентатив­ним прикладом гундеструпського стилю. Для обох пам'яток спільними є не лише стилістичні, а й сюжетні особливості, зокрема поява гри­фонів, специфічні риси людських зображень, мотив «священного шлюбу», відсутність характерного для латенської культури рослинно­го орнаменту (якщо не вважати за такий наявні на обох пам'ятках зо­браження листя або гілки з листям майже однакової форми). З'ясовано, що зображення на гундеструпсько- му котлі демонструють складне переплетіння кельтських, ілліро- фракійських та близькосхідних релі­гійних уявлень. Так само й на окутті з Гриніва, яке нині експонується у Львівському музеї історії релігії, знайшли своє місце впливи різних культур. Зокрема, зображення во­їна на коні викликає асоціації з по­ширеним у фракійців культом бога- вершника, сцена полювання нагадує скіфський звіриний стиль, а грифон наводить на думки про вплив мисте­цтва Близького Сходу. Втім, такий синкретизм не мусить дивувати, якщо взяти до уваги складні перипе­тії етнокультурних взаємовідносин у східноєвропейському регіоні.

Шолом типу Монтефортіно

Білгород-Дністровський краєзнавчий музей

На території України знайдено чотири кельтських шоломи — біля населених пунктів Мар'ївка та Ток­мак у Нижньому Подніпров'ї, а також у районі сіл Біленьке та Весела Долина на півдні Одещини. Усі вони належать

до кельто-етруського типу Монтефор­тіно, що походить з Північної Італії та найширше використовувався кельта­ми упродовж IV—Il ст. до н. е. До цього типу належать знамениті парадні шо­ломи з румунського Чіумешті та фран­цузького Arpi. Технологія виготовлен­ня шолома на ті часи була складною й працемісткою, що відповідним чином позначалося на ціні такого обладунку, доступного лише найзаможнішим во­їнам. Відповідно й до рук археологів такі предмети потрапляють вкрай рід­ко — в усій Європі їх знайдено заледве кілька десятків.

В Україні порівняно добре збе­режений шолом типу Монтефортіно можна побачити в експозиції Білгород- Дністровського краєзнавчого музею. Це масивний, викуваний з бронзи і прикрашений орнаментом шолом, обладнаний невеликим напотилични- ком та отворами для кріплення на- щічників. Навіть побіжного погляду на шолом достатньо, аби переконати­ся — це справжня бойова зброя, ко­тра неодноразово побувала у справі. Окрім дефектів, які можна приписати руйнівній дії часу, на поверхні шолома добре видно принаймні три характер­них бойових ушкодження. Усі вони знаходяться з правого боку — оче­видно власник шолома захищався щитом, тримаючи його у лівій руці, тож супротивник намагався поцілити у правий, менш захищений бік тіла. Те, що йому це вдалося, засвідчує до­вга й широка вм'ятина від рублячого удару важкого меча на тулії шолома. Інші пошкодження, схоже, намагалися рихтувати, щоб зробити шолом знову придатним до використання.

Про походження шолома важко сказати щось однозначно. До Білгород- Дністровського музею, за спогадами місцевого краєзнавця В.С. Пушка- рьова, він потрапив у 1936 р. з при­ватного зібрання поміщика Акуліча, який проводив аматорські розкоп­ки в районі Дністровського лиману і знайшов шолом біля села Аккем- бет (біля сучасного села Біленьке). Датується шолом кінцем IV — пер­шою половиною Ill ст. до н. е., але у Причорномор'я він міг потрапи­ти й пізніше: такого роду зброя нерідко передавалася у спадок. Появу шолома типу Монтефортіно у цій місцевості можна пов'язати з військовою або колонізаційною активністю кельтського племені бритолагів (на їхню присутність тут можуть вказувати знахідки в районі Дністровського лиману кельтських монет), з просуван­ням у північно-східному напрямку галатів, згаданих в ольвійському декреті на честь Протогена (як уже зазначалося, цими галатами мо­гли бути й названі бритолаги) або з перебуванням найманого кельт­ського контингенту в грецькому місті Tipa, де, серед іншого, зна­йдено рельєфне зображення воїна з овальним щитом.

«Галл, що вмирає» — найвідоміше зображення кельтського воїна в анти­чному мистецтві. Статуя була виготов­лена на честь перемог пергамського царя Аттала І над галатами в Малій Азії. її автором вважається Епігон, при­дворний скульптор пергамької динас­тії Атталідів. Оригінальне зображен­ня, що, як припускають, було відлито з бронзи між 230 та 220 рр. до н. е, не збереглося До нас дійшла мар­мурова копія римського часу, що нині зберігається в Капітолійському музеї у Римі й представлена на фотографі­ях ліворуч. На фотографіях праворуч також представлено бронзову копію з мармурової скульптури, що зберіга­ється в Катерининському парку в Цар­ському Селі (м. Пушкін, Росія).

Скульптура надзвичайно реаліс­тично зображує важкопораненого кельта. Воїн має розвинену мускула­туру, характерні для знатних кельт­ських воїнів вуса та зачіску. На шиї в нього витий торквес з круглими закінченнями. Відсутність одягу по­яснюється естетичними традиція­ми грецького мистецтва, а також бажанням автора передати давній кельтський звичай битися оголени­ми. Під ногами фігури — овальний щит-тюреос з умбоном у ВИГЛЯДІ ЯЧ­МІННОГО зерна, зламана бойова труба вигнутої форми (типу римської cornu) й меч, який має зовсім не характерні для латенської зброї клинок трапеці- євидної форми й масивну гарду у ви­гляді голови півня.

Припускають, що витвір Епігона є надзвичайно близьким до реаль­ності — можливо, натурщиком для цієї скульптури послужив один з по­лонених галатів Його гіпотетичний батько або дід був серед тих 20 000 кельтів, які близько 275 р. до н. е. переправилися до Малої Азії, гра­бували грецькі поселення, а згодом оселилися на берегах р. Галю (сучас­на Кизил-Ірмак, Туреччина). «Галл, що вмирає» — сучасник розквіту Галіш-Ловачки на Закарпатті, подй під Ольвією з Декрету Протогена, карбування боспорських монет із зо­браженням кельтської зброї. За цією скульптурою ми можемо скласти певне уявлення про ЗОВНІШНІЙ ви­гляд східних кельтів.

Бронзова статуетка дикого кабана

Мала Бігань, Закарпаття. Ужгородський державний краєзнавчий музей.

Фото І Барана.

Кельти, які познайомилися з грошовим обігом під час своїх середземноморських виправ, виготовляли зо­лоті, срібні та бронзові монети на території Галлії та Центральної Європи. їхні монети наслідували грецькі та македонські зразки, але нерідко пристосовувалися до естетичних смаків самих кельтів. Невелике нумізматич­не зібрання з Галішу-Ловачки складається з 18 срібних тетрадрахм, 1 дідрахми та 3 драхм. Більша частина з них була виготовлена безпосередньо в майстернях Галлішу- Ловачки, що засвідчує роль поселення як політичного центру місцевих племен¹.

Окрім металургії та металообробки, у поселенні роз­вивалися й інші ремесла. Зокрема, про велике значення обробки деревини свідчать знайдені в чималій кількості залізні сокири різних розмірів, тесла, долота, стамески, свердла та пили. Натомість ткацтво представлене лише кількома предметами: пряслиця, глиняні та кам’яні гру­зила. На території поселення було виявлено типовий кельтський гончарний посуд з домішками графіту, а та­кож ліпна кераміка. Знайдена також чимала кількість металевих предметів домашнього побуту — ножі різ­номанітної форми, ланцюги для господарських потреб (наприклад, підвішування казанів), висячі замки на две­рі, сотні цвяхів, кілець, гачків тощо. На високий рівень землеробської культури населення вказують трикутні залізні наральники, серпи та коси, подібні за формою до сучасних. Зерно переробляли на борошно за допо-

Фрагменти форми для відливання монет

^lKolnikova Е.

Latenezeitlicher burgwall Galis-Lovacka (Mukacevo) im Iichte der miinzfiιnde Kapnarnu в Давнину. Bun. 15, Ужгород, 2002,

С. 99—113.

Кельтські псевдоантропоморфні мечі

Ланцюг для підвішування казана

Галіш-Ловачка, Закарпаття. Ужгородський державний краєзнавчий музей.

могою круглих ротаційних жорен та прямокутних зер­нотерок, яких знайдено більше сотні. На поселенні було виявлено також унікальний ручний млин з прямокутни­ми жорнами, аналоги якого були відомі тільки в країнах Егейського моря. Про наявність скотарства можна су­дити лише за наявністю металевих знарядь для обробки вовни та шкіри.

Прикраси та збережені металеві елементи одягу за­свідчують типові для всіх кельтів смаки місцевих меш­канців: бронзові й залізні поясні ланцюги, у тому числі бронзові ланцюги, прикрашені червоною емаллю, фі­були, ручні та ножні браслети з бронзи, заліза, міді та лігніту, скляні намистини. Як прикраси використову­валися також декоративні металеві пластинки й навіть морські мушлі.

Загалом, за рівнем економічного розвитку Галіш- Ловачка відноситься до найбільших поселень Центральної та Східної Європи. Її нерідко називають найвіддаленішим на схід кельтським оппідумом.

Не менш вражаючим свідченням масштабної еконо­мічної діяльності кельтів на Закарпатті є металургій­ні центри, розташовані в заболоченій місцевості біля р. Ботар, лівої притоки Тиси, на відстані 1—2 км один від одного. Тут виявлені залишки численних сиродут­них горнів та прямокутних господарських ям, у яких зберігалося паливо — деревне вугілля. На сьогоднішній день досліджено до трьох сотень горнів, кожен з яких мав вигляд круглої ями (глибина ЗО—40 см, діаметр 40—50 см) з обмазаними глиною стінками, до якої при­мусово нагніталося повітря. Поряд із залишками гор­нів виявлено великі маси залізного шлаку. Найбільший

Оппідуми (лат. oppida, «місто») — ранньоміські поселення давніх кель­тів, які виникли наприкінці II cm. до н. е. та існували до початку нашої ери. За незначної щільності населення, оппідуми були, як правило, великі за площею (бл. IOO га) і могли у разі необхідності розмістити на своїй території мешканців прилеглих поселень та досить потужні військові сили. Оппідуми мали потужну систему укріплень типу murus Gallicus, які оточували не тільки житлові спору­ди та майстерні, але нерідко й сільськогосподарські угіддя мешканців. Найбільші з них розташовувалися та території центральної та південної частини Франції (Бібракте, Алезія), Баварії (Манхінг) та Чехії (Страдоніце, Завіст). Ці та поді­бні поселення відігравали роль політичних, релігійних та соціально-економічних центрів кельтських племен. Вони засновувалися на перетині торгівельних шля­хів, поблизу родовищ золота, заліза, солі, графіту та іншої сировини. На тери­торії оппідумів археологами досліджені залишки ринків, святилищ, майстерень ковалів, ливарів, ювелірів, емальєрів, спеціалістів з обробки золота, срібла, брон- _ч зи, скла, а подекуди й величезні вілли кельтської знаті.

з кельтських металургійних центрів розташовувався на околиці сучасного с. Новоклинове (Виноградівський район, Закарпатська обл.). Тут було відкрито близько 150 залізоплавильних горнів, розташованих гніздами по 40—50 штук, у центрі яких залишався вільний майдан­чик приблизно півметрового діаметра. Ботарський ра­йон є одним з найбільших металургійних центрів Європи періоду раннього залізного віку. Продукція його залізо­плавильних горнів нараховувала десятки тонн заліза й широко постачалася на ринок.